Вступ.

1. Систематика сухостепові ландшафтні комплекси: поширення та систематика

2. Поширення сухостепових ландшафтів.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Географічне дослідження ландшафтного різноманіття: методологія і дефініції. Згідно з відомими наукознавчими положеннями, зміст методологічного забезпечення географічних досліджень ландшафтного різноманіття у своїх найзагальніших рисах визначається сутностями досліджуваних об'єктів і специфікою географічного пізнання. Можна стверджувати, що методологія географічних досліджень ландшафтного різноманіття ґрунтується на знанні:

а) сутності ландшафтного різноманіття;

б) основних закономірних складових змісту таких досліджень;

в) головних особливих складових змісту цих досліджень.

Сутність ландшафтногоразноманіття складена поєднанням первинного (інваріантного) і вторинного, набутого (варіантного) різноманіття ландшафтно організованої природи. У свою чергу, первинне (інваріантне) ландшафтне різноманіття складене єдністю незмінених людиною частинних — компонентних різноманіть ландшафтної природи і цілісних — комплексних, власне ландшафтних різноманіть. Фактичними носіями ландшафтної різноманітності є різнорангові ландшафтні комплекси з усіма притаманними їм особливими властивостями взаємодоповнюючого геофізичного, геохімічного та геоінформаційного змісту. Вторинне (варіантне) різноманіття ландшафтної природи є набутим антропічним (антропогенним), утвореним внаслідок змін природи людиною в історичний час. Воно також поділяється на частинне — компонентне й цілісне, або комплексне — ландшафтне, і може виявлятись у певних геофізичних, геохімічних та геоінформаційних властивостях антропічно змінених ландшафтних комплексів.

Слід зазначити, що представлений поділ на інваріантні (природні) та варіантні (антропічні) складові ландшафтного різноманіття — дещо умовний. Адже серед природних складових ландшафтного різноманіття — не лише інваріантні утворення. Серед них є немало теж природних, але цілком варіантних відмін ландшафтних утворень різних рангів. З іншого боку, антропогенні похідні ландшафтних комплексів, особливо перетворені, є вже не стільки варіантами природних ландшафтних станів, скільки новими ландшафтними реаліями, іншими, глибоко відмінними від природних. Вони мають свій власний антропічно (антропогенно) підтримуваний інваріант.

1. Систематика сухостепових ландшафтних комплексів

Сухостепові ландшафтні комплекси — семиаридні геокомплекси з домінуванням темно-каштанових і каштанових ґрунтів. Ареал їх поширення, систематика, ранг та місце серед степових ландшафтів залишаються неоднозначними і недостатньо розкритими у науковій літературі. Неоднозначність часто пов'язана з різним розумінням поняття "сухий степ" та в цілому багатоваріантністю степових ландшафтних комплексів. До сухих степів відносять трав'яні угруповання з домінуванням багаторічних довговегетуючих дернинних злаків [6,16], території з поширенням темно-каштанових і каштанових грунтів [5, 10], екосистеми з домінуванням ксерофільних видів і дуже розрідженим травостаном (Мордкович, 1982), ландшафтні комплекси [13] та природно-сільськогосподарські регіони [15] з переважанням темно-каштанових і каштанових ґрунтів. Розглядаючи сухі степи як складову степових ландшафтних комплексів, спостерігаємо значну різноманітність у диференціації степів як у типологічному, так і регіональному планах, що пов'язано з їх розташуванням, ступенем дефіциту вологи, характером грунтово-рослинного покриву, методичними підходами дослідників. Залежно від однієї з цих особливостей, степи поділяють на північні, середні і південні [5]; північні, центральні і південні [12]; дійсні помірно-посушливі, дійсні посушливі, сухі, дуже сухі, спустелені [11]; степи зони чорноземів звичайних та південних і сухі степи зони темно-каштанових і каштанових грунтів [1]; лучні, дійсні або типові різнотравно-дерниннозлакові й дерниннозлакові, спустелені дерниннозлакові, пустельні напівча-гарничково-дерниннозлакові [6] тощо. Згадані особливості дослідниками часто поєднуються, наприклад, виділяють північні різнотравно-типчакові степи на чорноземах звичайних, типові злакові степи на чорноземах південних і темно-каштанових ґрунтах, південні злакові степи на каштанових ґрунтах (Мильков, 1986); північно-степові, середньостепові, сухостепові, південно-степові [20]; псамофітні та геміпсамофітні степи (Білик, 1973); передстеп, дійсний (сухий) степ [18] тощо.

Наведені приклади степових геокомплексів належать до типологічних утворень ландшафтної диференціації. Проте відомі і типи степів, виділення яких базується на регіональній основі. До них, наприклад, належать причорноморські (кубано-приазовські), ставропольські, заволзькі, південноуральські, тургайські (Чибилев, 1992); східноєвропейські, казахстанські, центральноазіатські, маньчжурські [5]; балкано-мезійські (придунайські), волинські, подільські, середньо-придніпровські (молдово-українські), західно-причорноморські, кримські [6] тощо. Типологічний і регіональний підходи у диференціації степів нерідко поєднуються, інколи кардинально трансформуються. Прикладами цього можуть слугувати псамофітні різнотравно-типчаково-ковилові степи, зокрема нижньодніпровські (Білик, 1973), та кучукбайські й каїндинські сухостепові ландшафти (Перельман, 1975). Останні були виділені як суто регіональні ландшафтні утворення, але завдяки їх типовості автором трансформовані у типологічні.

Сухостепові ландшафти, як видно з прикладів, займають чільне місце у типології степових геокомплексів. В умовах Євразії та частково Америки вони утворюють сухостепові зональні геоком-плекси, в Африці та Австралії трапляються у вигляді острівних сухостепових ландшафтів (таблиця 1).

2. Поширення сухостепових ландшафтів

На євразійському материку сухостепові зональні геокомплекси поширені від Північного Причорномор'я на заході і до Китаю на сході.

Окремі "острови" рослинності з особливостями дерниннозлакових сухих степів є у межиріччі Дунай-Тилігул а також у Румунії [6]. На схід від території України сухостепові ландшафтні комплекси поширюються за 400-650 км на території Росії у вигляді субмеридіональної смуги завширшки 60-150 км, яка починається від межиріччя середніх течій Тереку й Куми і далі охоплює східну частину Ставропольської височини, район Кумо-Маницької западини — Цимлянського водосховища.

Потім майже суцільною смугою сухі степи прямують на північ, північний схід, а від Заволжя — на схід до Бурятії, після чого повертають на південь і виявляються [2, 5, 16, 19, 21 та інші] в центральній та східній частинах Монголії а також на території Китаю, у Внутрішній Монголії та передгірних районах Джунгарії.

Значне поширення сухостепові геокомплекси мають у Північній Америці [2, 5, 25], зокрема у центральній частині США (штати — Монтана, Північна та Південна Дакота, Вашингтон, Колорадо) та на півдні Канади (Саскачеван). Базуючись на аналізі біогеохімічного колообігу речовини у степових регіонах, В.Б. Сочава [17] вважав, що Південній півкулі степи як планетарне фізико-географічне явище не властиві. Разом з тим, значна частина дослідників на картах [2,23, 24 та ін.], в регіональних працях [5 та ін.] південніше екватора виділяють степові геокомплекси, серед яких є і сухостепові. В Україні сухі степи з домінуванням темно-каштанових і каштанових ґрунтів утворюють зональний ландшафтний комплекс, але він є острівним, відокремленим від системи євразійських сухих степів і це надає йому певних специфічних рис. На території нашої держави сухі степи зосереджені у причорноморсько-приазовському (причорноморські сухі степи) та кримському (кримські сухі степи) фізико-географічних краях, охоплюючи південь Миколаївської і Херсонської областей, південний захід Запорізької області та рівнинну частину АР Крим. На заході держави сухостепові ландшафтні комплекси поширюються від Тилігульського лиману [7] (за даними одеських ґрунтознавців [12] західніше цього лиману темно-каштанові і каштанові ґрунти відсутні). До того ж, у геоботанічному плані майже від цього регіону, точніше, Куяльницького лиману, починається смуга найбільш ксерофітних типчаково-ковилових степів. Далі на схід причорноморські сухі степи поширюються до гирлової частини р. Лозуватка (Приазов'я) у вигляді субширотної, майже 400-кіло-метрової смуги. Така, дуже вузька (12 км) смуга на заході поступово розширюється до 110 км на сході, що пов'язано з обрисами території та збільшенням посушливості у східному напрямі. На схід від Молочного лиману ця смуга різко звужується.

Щодо поширення сухостепових ландшафтних комплексів на території АР Крим, єдиної думки не існує. Значна частина дослідників обмежує їх розповсюдження лише територією Присивашшя, мотивуючи наявністю в цьому регіоні темно-каштанових і каштанових ґрунтів. Ряд авторів до кримських сухих, кримських південних [20] степів відносять всю рівнинну частину АР Крим, незважаючи на регіональне домінування чорноземів.

На нашу думку, істина ближча до другого варіанту, адже об'єктом даного аналізу є ландшафтні комплекси, тому слід враховувати не лише характер ґрунтового покриву, але й беззаперечно високий ступінь посушливості всього рівнинного Криму (річна сума опадів на Тарханкутському півострові — до 316 мм) та переважання тут ксерофітної рослинності.

До того ж, і в умовах причорноморських сухих степів на гіпсометрично припіднятих ділянках (північ Очаківського району, центральна частина лівобережжя Нижнього Дніпра, частина території Каховського і Новотроїцького районів) поширені чорноземи південні. Віднесення регіонів з такими ґрунтами до сухо-степових геокомплексів є виправдане, адже розподіл сонячної радіації характеризується значною прямолінійністю, а контури ґрунтових різновидів значною звивистістю, тому межі зональних ландшафтних утворень не повинні строго відповідати характеру меж ґрунтів. Слід також відзначити, що перехід від чорноземів південних, чорноземів південних залишково-солонцюватих до темно-каштанових ґрунтів у згаданих регіонах майже не простежується, тому в деяких наукових роботах, на картах ґрунтового корегування ці території відносять до областей поширення темно-каштанових ґрунтів. Особливо помітними в цьому плані є геокомплекси, розташовані між східною частиною заповідника Асканія-Нова та Агайманським подом.

Сухі степи з чорноземними ґрунтами слід розглядати як один з їх варіантів. Така позиція певною мірою відповідає й геоботанічній типології степів [6].

Наведені дані дають підстави для створення систематики варіантів сухостепових ландшафтних комплексів України (таблиця 2, рисунок 1), основою якої є зональні, зонально-інтразональні та типологічно-регіональні особливості. Подана систематика може бути суттєво розширена за рахунок ландшафтних комплексів нижчих таксономічних рівнів. Зональні геокомплекси та їх певні зонально-інтразональні утворення разом (таблиця 3) формують специфіку ландшафтного різноманіття регіону.

Сухі степи, особливо в умовах євразійського материка, утворюють зональні геокомплекси, проте ранг їх неоднозначний. В деяких роботах [4, 15] їм надається статус зони, в більшості ж робіт вони виділяються на підзональному рівні. О.І. Перельман (1975), розглядаючи сухі степи на рівні зони, поділив їх на північне сімейство (сальські, чирські степи) і південне (прикаспійські, сарисуйські степи). До останнього сімейства автор відніс сухі степи з світло-каштановими ґрунтами, але ж такі ґрунти — характерна особливість напівпустель.

Неоднозначність думок щодо статусу сухостепових ландшафтних утворень спонукала Ф.М. Мількова ще у 1956 р. поставити питання: чим є сухі степи — підзоною степової зони чи самостійною сухостеповою зоною [8]. Даючи відповідь на питання, він не погоджується з виділенням сухостепової природно-історичної зони (Лупинович, 1947) як самостійного утворення, мотивуючи це відсутністю різких якісних відмін сухостепової зони від степової. Ф.М. Мільков акцентує увагу на несуттєвій різниці в характері рослинного покриву, з чим можна погодитись, особливо враховуючи ступінь антропогенної трансформації степових ландшафтних комп-лексів.

Для умов України традиційно сухостепові ландшафтні комплекси виділяються [9, 10] на рівні підзони. У ряді праць [3,14,22] їм надається статус природної зони, що навряд чи доцільно, адже тоді на території України утворюються дві степові зони — степова й сухостепова, чим порушується вже усталена система фізико-географічного районування півдня держави. Крім того, сухі степи в Причорномор'ї поширені досить вузькою відокремленою смугою, характер кліматичних умов та рослинного покриву якої суттєво не відрізняється від степу з чорноземами південними, особливо враховуючи інтенсивність антропогенного пресингу і, зокрема, поширеність зрошу-ваного землеробства. До того ж, не варто відкидати і критерій складності, на важливість якого в диференціації природних зон звертав увагу В.І. Прокаєв(1987).

За умови виділення в Україні сухостепової зони особливих підстав для її підзонального поділу немає, адже сухостепові геокомплекси з полиново-злаковою рослинністю на каштанових ґрунтах (спустелені степи [6]) трапляються фрагментарно й майже тільки на схід від Дніпра. Слід враховувати і те, що спустелені степи та більш північні сухі степи Причорномор'я і рівнинного Криму є значно менш посушливими, ніж сухі степи центральних та східних регіонів Євразії, про що, наприклад, свідчить кількість атмосферних опадів (мм) для таких пунктів як Асканія-Нова (387), Джанкой (370), Красний Кут (304, Поволжя), Актюбінськ (315), Улан-Батор (254). Острівне положення підзони сухих степів України та кліматичні особливості вірогідно були причиною того, що Причорномор'я не включено до екосистем спустелених степів (Мордкович, 1982) і загалом сухих степів на грунтово-екологічній карті Східноєвропейської рівнини (Москва, 1997).

Отже, сухостепові ландшафтні комплекси України, як складова євразійських сухостепових геокомплексів, утворюють сухостепову підзону, диференційовану на зональні (фонові) та зонально-інтразональні варіанти сухих степів. Просторова їх поєднаність формує певний характер ландшафтного різноманіття регіону та його специфіку.

Висновки

Всі складові частини ландшафтного різноманіття, представлені в означенні, картографуються. Відображені на карті, систематизовані в легенді, вони саме в легенді карти розкривають реальний інвентаризаційний спектр різноманіття наявних, тобто теперішніх ландшафтних комплексів. Спектр різноманітності ландшафтних комплексів, який відповідав би певному історичному періоду, історик-ландшафтознавець реконструює.

При реконструкції ландшафтів також необхідно представляти не тільки природні інваріанти ландшафтів, але й відомі на той час їхні антропогенні варіанти, бо історичні ландшафтні комплекси також були і природними, і природно-антропогенними, зміненими людиною, хоч і меншою мірою. При потребі може бути прогнозована різноманітність ландшафтних комплексів у майбутньому — і вибудувана прогнозна схема ландшафтної різноманітності на певний час прийдешнього. Звісно, при такій прогнозній побудові слід враховувати темпи історичних змін природної різноманітності та тенденції її теперішніх змін. Зміст географічних досліджень ландшафтної різноманітності. Загальнонаукове положення щодо змісту досліджень певних об'єктних сутностей відоме ще як висновок Гегеля про закономірний зв'язок відповідності, адекватності між об'єктами і методами пізнання. Це щодо методичної частини змісту досліджень.

Інша частина — теоретико-пізнавальна. Вона звичайно наповнюється пізнавальними складовими двох категорій: а) обов'язковими, закономірними для певної галузі знань, тут — природничої географії; б) цільовими, особливими для конкретного дослідження, тут — для вивчення ландшафтної різноманітності, тобто множинних об'єктів, з варіаціями природними і антропічними. Географічні дослідження мають ряд традиційних і нових, закономірних і особливих складових свого змісту.

Список використаної літератури

1. Атлас почв Украинской ССР. — Киев: Урожай, 1979. — 160 с.

2. Географические пояса и зональные типы ландшафтов мира. Карта для высших учебных заведений. — Москва: ГУГК, 1988.

3. Гродзинский М.Д., Шищенко П.Г. Ландшафтно-экологический анализ в мелиоративном природопользовании. — Київ: Либідь, 1993.-224 с.

4. Зимовец Б.А. Экология и мелиорация почв сухостепной зоны. — Москва: ГОСНИТИ, 1991. — 249 с.

5. Исаченко А.Г., Шляпников А.А. Ландшафты. — Москва: Мысль, 1989. — 504 с.

6. Лавренко Е.М., Карамышева З.В., Никулина Р.И. Степи Евразии. -Ленинград: Наука, 1991.- 144 с.

7. Ландшафти. Карта. — Винниця: Державна картографічна фабрика, 1997.

8. Лесостепь и степь Русской равнины. — Москва: АН СССР, 1956 — 296 с.

9. Маринич О.М. Наукові засади дослідження ландшафтного різноманіття України // Проблеми ландшафтного різноманіття України. — Київ: Карбон Лтд, 2000. — С. 11-16.

10. Маринич A.M., Пащенко В.М., Шищенко П.Г. Природа Украинской ССР // Ландшафты и физико-географическое районирование. — Киев: Наукова думка, 1985. — 224 с.

11. Мордкович В.Г., Шатохина Н.Г., Титлянова А.А. Степные катены. -Новосибирск: Наука, 1985. — 117 с.

12. Орошение на Одесщине. Почвенно-экологические и агротехнические аспекты.- Одесса: Обл. управление по печати, 1992.-436 с.

13. Пащенко В.М. Теоретические проблемы ландшафтоведения. — Киев: Наук, думка, 1993. — 283 с.

14. Пащенко В.М. Зонально-регіональний огляд природних ландшафтів рівнинної території України // Розбудова екомережі України. — Київ: Б.в. — 1999. — С 26-36.

15. Природно-сельскохозяйственное районирование и использование земельного фонда СССР. — Москва: Колос, 1983. — 336 с.

16. Сухие степи МНР. Природные условия / Самон Унджул/. — Ленинград: Наука, 1984. — 168 с.

17. Топология степных геосистем. — Ленинград: Наука, 1970. — 167 с.

18. Удра І.Х. Біогеографічна інтерпретація природи лісостепу та його межування в Україні // Укр. геогр. журнал. — 1996. -№3.-С 11-18.

19. Улзыйхутагийн Б. Каштановые почвы северной части Монголии и их некоторые генетические особенности: Автореф. дис.канд. с.-х.наук. — Москва, 1964. — 17 с.

20. Україна. Навчальний атлас. — К.: ГУГКК, 1998. — 96 с.

21. Физическая география Китая. — Москва: Мысль, 1964. — 739 с.

22. Шищенко П.Г. Прикладная физическая география. — Киев: Выща школа, 1988. — 191 с.