referat-ok.com.ua

Для тих хто прагне знань!

«Бродячі люди» Середньовіччя й сміхова народна культура

1. «Бродячі люди» Середньовіччя й сміхова народна культура

Література середніх віків мала переважно викривальне спрямування щодо існуючих порядків. Особливе місце займала поезія вагантів (від німецького — бродячі люди), які вперше з’явились у Німеччині і Франції. Творчість вагантів була вільнодумною, бешкетною, а отже дуже далекою від аскетичних ідеалів середньовіччя — вони оспівували безтурботні веселощі, вільне життя, викривали зажерливість католицького духовенства.

При дворах сеньйорів з’явилася куртуазна поезія, що прославляла інтимні почуття і культ служіння «прекрасній дамі». Цей культ займав центральне місце у творчості трубадурів — провансальських поетів, серед яких були і лицарі, і великі феодали, і прості люди. Поезії трубадурів властива різноманітність жанрів: пісні любовні, ліричні, політичні, пісні, які висловлюють тугу з приводу смерті якогось сеньйора. Великою популярністю користувалися й куртуазні романи з таємничими пригодами, зачарованими людьми, чудотворними явищами тощо.

Щодо розвитку світської літератури, то вона не була відображенням дійсності, а подавала ідеальні уявлення про людину. Основні жанри цього періоду — епос, лірика, романи.

Значне місце в Середньовічній літературі посідали оповіді про подвиги лицарів. Зростання ролі бюргерства змусило еліту виробити кодекс, який можна було б проставити наміром «третього стану» піднятися на вищі щаблі у суспільстві. Тому в куртуазній (лицарській) літературі герой неодмінно вихвалявся чудовим генеалогічним деревом. У лицарській літературі описувалися незвичайні пригоди лицарів, їх випробування. Звичайною темою куртуазного роману було також випробування вірності. Найвідомішими лицарськими романами були «Івен, або лицар Лева» Кретьєна де Труа та «Роман про Тристана та Ізольду».

2. «Зворотний бік» титанізму Відродження

Гуманізм виявляється культом творчої індивідуальності. Він відкриває перспективу безмежних можливостей людського індивіду. Це відкриття справляє на самих гуманістів оптимістичне захоплююче враження. Відтак у їх практиці часто присутній ентузіазм та оптимізм. Самореалізація особистості виражається для них насамперед в художньо-естетичному плані.

Життя гуманістів — це вільне від зовнішніх авторитетів, напружене естетичне самоствердження з відтінком самолюбування. Тому не може не бути гострої конкуренції між творчими індивідуальностями, кожна з яких прагне до максимального самоствердження. В результаті змагань, своєрідного «титанізму» народились світові шедеври мистецтва, що склали гордість і славу Відродження (Рафаель, Мікеланджело, Леонардо да Вінчі та інші). Проте у деяких випадках життєва практика епохи знаходилася в гострому протиріччі з піднесеністю гуманістичних ідеалів. Існував „зворотній бік титанізму”. Це всякого роду розгул пристрастей, розпусти, проституції, особливо серед священнослужителів. Страти, вбивства, катування, змови, оргії тоді були нормою. Активними учасниками жорстокої боротьби за престоли виступають прибічники гуманістичних ідей (Цезар Борджіа — син Папи Римського Олександра VI). Люди не задовольнялися матеріальним достатком, становищем, комфортом. Вони потребували самоствердження, і не гребували нічим заради піднесення над іншими.

Потреба ствердити себе стала тим імпульсом, який створив неповторний колорит епохи, породив її позитивні та негативні сторони. Тобто в період розквіту гуманізму (Високий Ренесанс) наука, техніка, поезія, архітектура, образотворче мистецтво досягли небувалого розмаху.

Більшість владарів стали покровителями мистецтва. Ці люди часто поєднували в собі риси жорстоких злодіїв та тонких цінителів прекрасного; добро і зло в ту епоху перепліталося чудернацьким чином.

3. «Книга Йова» і «Екклезіаст». Значення біблійних образів в українській культурі

Якщо «Книга Іова» ставить перед людством нерозв’язну проблему й змушує битися над нею кращі розуми (Пушкін говорив, що в цій книзі укладене «все людське життя», а знаменитий датський філософ Кьєркегор затверджував, що в мовах біблійного страждальця більше мудрості, чим у всій філософії Гегеля), то Екклезіаст вирішує загадку буття в однозначно песимістичному ключі. Якщо «Книга Іова» близька за духом до античних трагедій, то Екклезіаст робить враження соратника грецьким стоїкам і епікурейцям. (Стоїцизм — напрямок в античній філософії, засноване мислителем Зеноном, відповідно до якого мудра людина повинен додержуватися безпристрасності природи й любити свій «долю». Стоїчний — значить мужній, терплячий, стійкий у життєвих випробуваннях.

Епікуреїзм — філософський плин, заснований давньогрецьким мислителем-матеріалістом Епікуром. Девіз Епікура — живи усамітнено. Ціль життя — відсутність страждань, здоров’я тіла й стан безтурботності духу. Пізнання природи звільняє від страху смерті, марновірств і релігії взагалі.)

Створена наприкінці ІV або в ІІІ в. до н.е., книга Екклезіаста являє собою свого роду духовну автобіографію автора (ім’я Екклезіаст переводиться приблизно як, той, що проповідує в зборах, що дає можливість уявити собі мудреця, що повчає в бесідах кружок учнів), сповідь людської душі. Сповідна література бере початок, взагалі — те, з ІV в. н.е., із книги найбільшого релігійного мислителя й письменника Аврелія Августина й розвивається потім у не менш знаменитих книгах Ж.-Ж. Руссо й Л.Н. Толстого, однак джерела її ми знаходимо саме в Біблії, у книзі Екклезіаста.

Автор не прагне створити про себе зв’язний розповідь, розташовуючи свої замітки і вірші без усякої системи. Чудові афоризми Екклезіаста стали прислів’ями й увійшли в живу мову не тільки сучасників, але й у нашу з вами.

4. Античний Космос. Міф як світоуявлепия людини. Космогонія

Античний космос уже від часів іонійських філософів-«фісіологів», у проміжку між VII–V ст. до Р. Х. 1, сприймався як єдино можлива й максимально наочна реальність. Він ані на що далі не зводився, тож був власною засадою, зародком і символом.

Скільки би цей космос фактично не змінювався (навіть вмирав), по суті він завжди залишався принципово дорівнюваним собі, вічно повертаючись до себе після чергової світової катастрофи. У цьому сенсі він ані від чого не залежав, тож принципово не приймав ніяких зовнішніх пояснень. То була іманентна собі реальність, своєрідний Абсолют – і в цій абсолютній самопоясненності й самозрозумілості космос поставав справжнім міфом.

З такого міфу випливало кілька серйозних наслідків, які й дозволяють сьогодні крок за кроком реконструювати картину античного космосу в цілому.

Передусім ця зрозумілість античного космосу з нього самого в його принциповій тілесності врешті зводила будь-які його розумні пояснення на його ж речовинно дану в безпосередньому досвіді наочність. Космос був насамперед велетенською річчю, саме матеріально-речовин-ним космосом, отже – уособлював речовинний вимір життя взагалі. Тож він вимагав від життя, аби всі життєві стосунки, потяги й уподобання були просякнуті цим речовинним виміром і прямо йому підкорялися.

Але в ситуації, коли річ береться саме як остання життєва інтуїція й будь-що, в тому числі людина й суспільство (як синтез людини і природи), взагалі розглядається передусім як певна – більше чи менше облаштована – жива річ, це означає, що основним принципом життя має бути рабство. Рабство як певний світовий принцип розумної організації соціальної форми життя тільки й можливе, коли діалектичний процес починається саме з абсолютизованої категорії речі. На відміну від сімейно-родових стосунків, де досвід особистості ще закритий від світу «досвідом біологічного організму» з його кревною, іншою будь-якій ідеальності свідомістю, тут дух, і найперше людський дух, уже «знаходить себе на стадії нерозчленованого відчуття, тоді як раніше він узагалі… знаходив лише інше собі» [6, 388]. Це означає, що відтепер ідею духу дано «у її ототожненні з матерією, тоді як раніше не було ані ідеї, ані цієї тотожності» [6, 388]. Тож ідея людини теж буде ототожнюватися з матерією людини – і людина нараз перетвориться на річ, отже, включиться до системи рабовласницьких, побудованих на уречевлюванні людської особи відносин.

Таким чином, рабство є та позафілософська дійсність, виходячи з якої, античні філософи робили вже власне філософські висновки про останні засади життя.

5. Бароко як світогляд і як художній стиль в українській культурі XVII-XVIII ст.

Культура бароко в Україні охоплює другу половину XVII — XVIII ст. Порівняно із Західною Європою стиль бароко в Україні поширився із значним запізненням. Мали місце й особливості. Елітарні мотиви в українському бароко були притаманні лише літературному процесу, всі ж інші види барокового мистецтва — досить демократичні сюжетно, з використанням традицій народної творчості.

Українське бароко утверджувало образи, які характеризували колективні, суспільні, національні риси народу в цілому. До естетичних особливостей українського бароко можна віднести багатобарвність, контрастність, мальовничість, посилену декоративність, динамізм і головне — небачену вигадливість форм. Світоглядні засади українського бароко втілились в образі України у вигляді одягненої в порфіру і коронованої Діви, яка просить покровительства у митрополита київського Іосафа Кроковського (гравюра І.Щирського «Всенародне торжество»).

В українській архітектурі стиль бароко поширюється з II половини XVII ст. і досягає свого розквіту у XVIII ст., набираючи яскраво виражених національних рис. Вже наприкінці XVII ст., переважно в Києві та його околицях, з´явилися будови, позначені рисами стилю бароко, але їхня мальовничість, інтимна теплота докорінно відрізняє їх від бароко західноєвропейського. Нові форми української архітектури виникли на основі давніх і багатих традицій народної дерев´яної і давньоруської архітектури, увібравши багатовікове багатство українського зодчества. Архітектура українського бароко — це концентрований матеріальний вияв «психічного стану», того гармонійного світогляду, на який здатна нація у часи високого духовного злету, а той злет невід´ємний від усвідомлення особистої і національної свободи.

Українське бароко XVII ст. нерідко називають козацьким, оскільки саме козацтво було носієм нового художнього смаку. Відомо чимало видатних творів архітектури і живопису, створених на замовлення козацької старшини. Але козацтво не лише споживало художні цінності, виступаючи в ролі багатого замовника. Як велика військова і значна суспільно-політична сила, воно виявилося здатним до творення власного культурного та естетичного середовища, виступаючи рушієм духовного життя й творцем самобутніх художніх цінностей. Козацтво вдягло дерев´яну церкву у камінь, прикрасило орнаментальним та рослинним декором. Першою такого типу спорудою стала Миколаївська церква (1668) в Ніжині на Лівобережжі.

Хрещаті дерев´яні храми — типове явище в народному будівництві. Цей тип споруд був настільки вдосконалений, що кожна з таких церков являє собою справжню перлину архітектури в розумінні як гармонійної й логічної композиції, так і окремих форм та деталей. До трибанних церков із тридольним заложенням належать Покровський собор у Харкові (1680), дві церкви Києво-Печерської лаври, собор у Ромнах та Сумах.

 

6. Біблія. Книги Пророків. Образ пророка в українському мистецтві

Всі течії християнства своїм Святим Письмом вважають Біблію. Вона складається з двох основних частин — Старого та Нового Заповітів. Перша, давня частина Біблії — Старий Заповіт, як зазначалося, визнається також іудаїзмом.

Відомо, що всі книги Біблії поділяються на канонічні, неканонічні та апокрифи. Неканонічні книги вважаються лише літературою так званого біблійного кола, корисною для навчання. Апокрифи розглядаються, як твори, що не мають віроповчального авторитету.

Старий Завіт побудовано за чітко продуманою структурою, що надає йому властивостей універсальної книги. Новий Завіт є самостійним художнім явищем, недаремно його часто видають окремою книжкою. До Нового Завіту всі християнські церкви (за винятком Ефіопської та Коптської) зараховують 27 книг. Складається Новий Завіт з чотирьох Євангелій (від св. Матвія, св. Марка, св. Луки, св. Івана); з однієї історичної книги “Дії святих апостолів”; з 21 послання апостолів та Апокаліпсиса, або Одкровення Іоанна Богослова. В Євангеліях описано життя Ісуса Христа, його вчення. Саме слово “євангеліє” означає “добра звістка”. Книги Нового Завіту оформились остаточно в єдине ціле у II ст. н.е., а канонізував їх (остаточно ствердив) Лаодикійський церковний собор 364 р.

Пророк Іоанн Богослов передрікав майбутню долю світу, пришестя Христа, Страшний суд, зображував райське життя, яке чекало на праведних віруючих. У вступі до Апокаліпсиса Христос звертається до семи християнських церков. Пророк же говорить про книгу, яку він бачить за сімома печатями. Ангел знімає їх одну за одною, і після кожного зняття печаті на землю приходить нещастя. Потім з’являються сім ангелів з трубами. Після звуку кожної труби на землі коїться лихо. Відтак з’являються сім ангелів з чашами гніву і по черзі виливають їх на землю. І тільки після цього приходить Ісус Христос, який карає грішників, а віруючих забирає до раю. Про зірку Полин йшлося, коли затрубив третій ангел. Цей трагічний образ дав поштовх до створення десятків художніх як прозових, так і поетичних творів на чорнобильську тематику: “Марія з полином у кінці століття” В.Яворівського, “Чорнобильська мадонна” І.Драча, поетичний цикл Є.Гуцала з промовистою назвою “Крематорій нації”, приурочений до 800-річчя міста Чорнобиля*. Інший апокаліпсичний образ — образ дикого звіра, що “мав два роги”, немов агнець, а говорив, як “дракон” — постає в романі В.Барки “Жовтий князь” образом-символом страхітливого лиха для українського народу — штучно створеного голодомору 1932–1933 рр. До слова, саме В. Барці належить один із останніх перекладів Апокаліпсису українською мовою: у 1988 р. письменник підготував “Одкровення св. Іоанна Богослова” для україномовного видання Біблії. У названих творах ми зустрічаємося з алегоричним, а не буквальним тлумаченням образів Біблії. У часи найдавніші, коли Біблія вперше прийшла на українську землю, сприйняття її було іншим: авторитет її був незаперечним. Біблія стала відразу однією з найбільш шанованих в Україні книг і почала дійово впливати і на світогляд людей, і на культуру, мистецтво, літературу, а з часом, як справедливо зазначив Валерій Шевчук, — книгою, начебто написаною самими українцями.

Важливим естетичним, моральним, етичним стимулом стало Святе Письмо й у розвитку літератури наступних періодів. У літературі XIX–XX ст. розвивається традиція алегоричного переосмислення біблійних мотивів, образів, тем та прямої обробки біблійних текстів. Активніше переосмислено біблійну образність у творах поетичних, з якими ви ознайомитесь, вивчаючи творчий доробок І.Франка, Т.Шевченка, П.Куліша, Лесі Українки, П.Тичини, І.Драча. Рідкісним, але плідним є звернення до біблійних мотивів у творах прозових (наприклад, “Авірон” Г.Хоткевича), драматичних (“Ціна крові” С.Черкасенка) чи художньо-публіцистичних (“Перебудова Вавилонської вежі” Є.Сверстюка, “Молитва до мови” К.Мотрич або ж “Вавилонська вежа і змішання мов” М.Трубецького). За багато століть біблійні образи стали органічною ознакою художнього мислення.

7. Духовенство в системі середньовічної культури Середньовічна ученість. Монашеські ордени й монастирі

Основою західноєвропейського середньовічного світогляду було християнство, що визначило основну рису його світогляду та філософії -теоцентризм. Тобто будь-яка проблема Середньовіччя, в тому числі й проблема людини, розглядалася в контексті ідеї Бога та виводилася з неї. Звідси випливає істотна складова тодішнього світогляду — теодіцея.

Теодіцея (від франц. theodicee — виправдання Бога; від грец. Theos — Бог та dike -справедливість) — загальний напрям релігійно-філософських доктрин, які намагалися узгодити ідею всемогутнього, благого Бога з наявністю світового зла, виправдати Бога як творця усього сущого всупереч існуванню темних сил.

Згідно з середньовічною християнською доктриною людська особистість формується за образом і подобою Абсолютної Особистості — Бога. Тому пізнання людиною Бога як шлях до спасіння відбувається через їхнє спілкування — молитву, сповідь та покаяння. Ранньохристиянський світогляд заклав основу, згідно з якою праця стала розглядатися як обов´язкова риса «нової людини».

Особливе місце серед засновників християнського світогляду належить гіппонському єпископу з Північної Африки Августину Блаженному (354-430). Він був ревним теоретиком Божого вибору «обраних», ідеї двох протилежних один одному «градів» — Божого і людського. Свою головну працю Августин назвав «Сповідь» («Про Град Божий»). Цей трактат, що визначив настрої не лише всього Середньовіччя, а й нового часу, був настільною книгою освіченої інтелігентної людини протягом тривалого часу.

В католицькій церкві створено численні релігійні організації – монашеські ордени. Першим таким орденом був орден бенедиктінців. Зараз нараховується близько 140 орденів, що спеціалізуються та місіонерській діяльності і благочинності.

8. Естетика бароко. Ірраціоналізм й емоційність. Скульптура. Л. Берніні, Живопис. П.-П. Рубенс. Архітектура

Відійшовши від властивих ренесансній культурі уявлень про чітку гармонію та закономірність буття і безмежні можливості людини, естетика бароко будувалася на колізії між людиною та зовнішнім світом, між ідеологічними й чуттєвими потребами, розумом і природними силами, які уособлювали тепер ворожі людині стихії.

Разом з тим культура бароко далека від сентиментальної сльозливості або пасивної споглядальності. Її герой – здебільшого яскрава особистість з розвиненим вольовим і ще більш розвиненим раціональним началом, художньо обдарований і дуже часто благородний у своїх вчинках.

У бароковому мистецтві відчувається болісне переживання особистої самотності, “покину тості” людини напризволяще в поєднанні з постійним пошуком “втраченого раю”. У цих пошуках митці бароко постійно коливаються між аскетизмом і гедонізмом, небом і землею, Богом і дияволом. В образотворчому мистецтві для барокових творів характерне звернення до релігійних сюжетів, де художників, насамперед, цікавлять сюжети чудес та мучеництва, де яскраво проявилися властиві бароковій стилістиці гіперболічність, афектованість, патетика.

Найвідомішим майстром архітектури бароко був італієць Джованні Лоренцо Берніні (1598-1680), який створив чимало уславлених споруд, насамперед у Римі: церкву Сант Андре аль Квірінале, фонтан Тритона на площі Барберіні, балдахін-ківорій у Соборі святого Петра.

Універсалізм творчого обдарування П.-П. Рубенса, титанічна працездатність зближують його з майстрами Відродження. Мистецтво художника — це типовий стиль світського бароко з яскраво вираженими національними особливостями. Для рубенсівських картин характерне життєстверджуюче начало, перевага почуттів, динамізм композицій. У творчості П.-П. Рубенса переважали біблійні та міфологічні сюжети. У цьому жанрі написані картини «Останнє причастя Св. Франциска», «Битва греків з амазонками», «Персей і Андромеда». Він написав достатньо портретів, але йому бракувало психологічного відчуття. Водночас художник зумів у серії портретів зобразити душевні якості близьких йому людей («Автопортрет з дружиною Ізабеллою Брандт», «Портрет Ізабелли Брандт», «Портрет Єлени Фоурмен» та ін.).

З талановитих учнів П.-П. Рубенса, які примножили славу його школи, слід виділити А. ван Дейка (1599-1641) та Я. Йорданса (1593-1678). Гордістю колекції Музею мистецтв ім. Богдана і Варвари Ханенків є полотна майстрів фламандської школи: оригінальний ескіз П.-П. Рубенса «Бог ріки Шельди, Кібелла і богиня Антверпена», Я. Йорданса «Амур і сплячі німфи» та А. ван Дейка «Портрет чоловіка в чорному».

Видатні майстри XVII-XVIII ст., імена яких пов´язані з характерними для бароко архітектурними спорудами: в Італії — К. Мадерна (1556-1629), Ф. Барроміні (1599-1667), Д.-Л. Берніні (1598-1680); у Франції -Ж. Лемерсьє, Л. Лево (1612-1678), А. Куазевокс( 1640-1720); в Англії-К.Рен( 1632-1723) та ін. Одним з найяскравіших представників барокового мистецтва Італії, законодавцем смаку та моди епохи Бароко був Джованні-Лоренцо (Джан-лоренцо) Берніні. Він не лише видатний зодчий (завершив будівництво та оздоблення Собору св. Петра в Римі і площі перед ним, спорудив численні архітектурні ансамблі), а й неперевершений декоратор та скульптор, який досяг вершин психологічної експресії, пластичності та динаміки форм у мармурі («Екстаз святої Терези», «Аполлон і Дафна», «Давид», «Викрадення Про-зерпіни»). Д.-Л. Берніні утверджував нові барочні форми в архітектурі Риму, створюючи неповторний святковий образ «вічного міста». Митець уславився і як самобутній портретист, а працюючи в жанрі шаржу, започаткував основи карикатури.

9. Загальне поняття про культуру, її складність та багатошаровість (творчість людини, ідейний комплекс, мораль)

Культура як зміст і певна характеристика життєдіяльності людини і суспільства — явище багатогранне. З одного боку, культура виступає як феномен соціального організму та його еволюції, з іншого, — як наукова категорія, що досліджує та визначає сутність, структуру та специфіку функціонування цього феномену. Як результат багатогранності культури, в сучасних гуманітарних галузях знань — культурології, філософії, історії, соціології та інших — існує безліч визначень культури, проте загальним для них є те, що під культурою, на противагу „натурі» (природі), розуміють все, що створила людина.

Світоглядно-моральні засади розуміння культури, раціоналістичні та натуралістичні уявлення про природу людини похитнули наслідки Французької революції 1789-1799 pp. Осмислення колізій нової цивілізації підтвердило істину: для вдосконалення («окультурення») людини і суспільства розвиток душі має не менше значення, ніж розвиток розуму.

Цілком зрозуміло, що основа і витоки культури відтак вбачалися німецьким філософом Імануїлом Кантом (1724-1804) не в самій природі людини, а в сфері її морального існування; німецькі романтичні мислителі Фрідріх Шиллер (1759-1805) та брати Шлегелі — Фрідріх (1772-1829) і Август (1767-1845) шукали сутність культури в царині естетичної свідомості людини, поєднуючи її чуттєво-емоційну та раціоналістичну природу.

10. Культура античності. Концепція античної культури. О.Ф. Лосєв, «Рабство, пластика і ідея Фатуму». Давньогрецька скульптура

До середини І ст. до н.е. ці слова пов´язувалися саме із землеробською працею. Поступово поняття «культура» поширюється на такі сфери людської діяльності, як виховання, навчання, вдосконалення самої людини. У листах Марка Тулія Цицерона (106-43 pp. до н.е.), відомих під назвою «Тускуланські бесіди»(45 р. до н.е.), вислів «cultura animi autem philosophia est» («проте культура духу є філософія») був спрямований на необхідність духовного, розумового розвитку людини як фактора її вдосконалення. Відтоді слово «культура» починає вживатися як синонім вихованості, освіченості людини, і в цьому значенні воно увійшло в усі європейські мови, в тому числі й українську.

Антична доба — період якісних змін в історії людства, період народження нових форм суспільного й культурного життя, що найперше виявились у створенні держав-полісів з розвиненою формою демократичних засад громадської спільноти, переході до приватної власності, зміні способу життя людини, її відносній мобільності. Ідеалом суспільства стає вільна і політично активна людина. Саме вона виступала об´єктом і змістом культури. «Людина — мірило всіх речей: існуючих, які існують, і неіснуючих, які не існують», — навчав грецький софіст Протагор (близько 480 — 410 pp. до н. е.).

Античну культуру К. Ясперс відніс до «осьових культур», тобто тих, які здійснили прорив від міфу до логосу, від словесно-художньої творчості до поезії, риторики та витонченого мистецтва. Античність запропонувала в якості нових засад освоєння дійсності принципи раціоналізму, науковості, гуманізму. Культ краси, пропорції, гармонії ставали символами не лише мистецтва, а й метою та методом виховання нової особистості.

Розвиток грецької архітектури найбільше виявився в містобудуванні. З V ст. до н.е. розпочинається планування міст з розбиттям їх на прямокутні квартали, розділені вулицями, що перетинались під прямим кутом. У місті виділяються райони з чітким функціональним призначенням: центр, житлова частина, порт, торговельна та промислова зони.

Особливе місце в історії давньогрецького зодчества належить комплексу споруд Афінського акрополя (від грец. akro — верхній і polis — місто; підвищена і укріплена частина давньогрецького міста, верхнє місто, фортеця на випадок війни). Зруйнований персами в 480 р. до н.е., він відновлюється протягом V ст. до н.е., стаючи символом могутності і найвищого розквіту Афін. У створенні акрополя велика роль належала афінському стратегу Периклу та скульптору Фідію (початок V ст. — 432-431 р. до н.е.).

11. Культура бароко. Уявлення про нестійкість світу. Джон Донн. Песимізм. Ідея vanitas

Мистецтво бароко поєднало в собі нібито несумісні елементи: ірраціональність, містику, фантастичність, експресію. Йому притаманні специфічні риси: перевага в релігійних сюжетах зображень чудес та мучеництва; динаміка, що йде на зміну статичності та стриманості мистецтва Відродження; контрастність, асиметрія, гігантоманія, перевантаження декором, живописна ілюзорність, що намагається ввести око в оману; архітектурні ансамблі та синтез мистецтв, коли в одному творі поєднувалися різні жанри: архітектура, живопис, скульптура, декоративне оздоблення.

В епоху Бароко набрало довершеності міське будівництво. Ансамблі характерні не лише для окремих споруд, а й для вулиць, що набули чіткої прямолінійної форми. Початок і кінець вулиці прикрашався скульптурними чи архітектурними спорудами. В Італії Д. Фонтана започаткував трипроменеву систему вуличного проектування (від однієї площі розходяться три вулиці), що відіграло виняткову роль у майбутньому європейському містобудуванні.

Для лірики Донна характерні витонченість, ускладнений синтаксис, образність, гра на контрастах, багатозначність. Його вірші адресовані підготовленому читачеві, здатному зробити певне інтелектуальне зусилля для їхнього розуміння. Він не перший у поезії використовував кончетто, але зробив його важливим прийомом своєї лірики, — несподівана асоціація приходила на допомогу авторові у вираженні руху думки.

12. Культура Відродження. Особливості ренесансного світоуявлення. Антропоцентризм

Під Ренесансом (від франц. renaissanse — відродження) слід розуміти перехідну епоху в розвитку європейської культури від Середньовіччя до нового часу, що охоплює період кінця XIII — XVI ст. включно. Це означає, що в культурі Відродження присутні елементи як середньовічної, так і новочасної культури.

Термін «Відродження» в точному розумінні слова стосується лише Італії XV — середини XVI ст. Саме тут ця культура стала цілісним, всеохоплюючим явищем. Тому правомірно говорити «італійське Відродження», «епоха Ренесансу в Італії». Разом з тим Ренесанс — загальноєвропейське надбання. Вплив італійської тогочасної культури різною мірою позначився майже на всіх європейських країнах, особливо, тих, що розташовані на північ від Італії, Нідерландах, Франції, Німеччині, де наприкінці XV — на початку XVI ст. сформувалося Північне Відродження. Що ж до України, на землях якої ренесансний вплив був значним, але не всеосяжним, правомірно користуватися термінами — «українська культура доби Ренесансу», «Ренесанс в українській культурі». Не зовсім коректно відносити до епохи Ренесансу культурні злети, що відбувалися в Китаї, Японії, на Близькому Сході і навіть у Мексиці в XIII — XVI ст., як це роблять прибічники «універсальної теорії» (акад. МЛ.Конрад та ін.), адже прямих зв´язків і взаємовпливів між європейською і цими культурами не було.

Перетворення, що відбувались у суспільному житті, приводили до влади нових людей. їх основними ознаками стають не стільки знатне походження, титули, скільки особиста підприємливість, що межує з авантюризмом, сміливість, відвага, активна творча натура. Ці люди були чужі всіляким релігійним забобонам, світським правилам. Життєвим принципом, новою святою трійцею їх релігії, як помітив Данте Аліг´єрі, стають «вдача, хоробрість, свобода».

Нова людина і світ бачила по-новому. Сміливо відкидаються старі догмати про будову Всесвіту, місце в ньому людини, більшим стає прагнення до наукового пояснення явищ природи, використання практичних знань. Формуванню нового світогляду сприяли численні наукові відкриття й винаходи, кожен з яких допомагав самоствердженню нової культури і нової людини в постійному суперництві зі старими традиціями. Віднайдення раніше невідомих манускриптів з працями Арістотеля, Платона, творів давньогрецької і давньоримської літератури, розкопки старовинних архітектурних і скульптурних пам´яток щоразу доводили новим людям перевагу античності над середньовіччям, викликали прагнення бути гідними нащадками забутих предків.

13. Культура пізньої античності. Криза раціоналістичного світогляду. Східні містичні культи. Розгул тілесної стихії в Римі

Елліністичною цивілізацією, що проіснувала майже 300 років, називають новий ступінь розвитку матеріальної й духовної культури, форм політичної організації і соціальних відносин народів Середземномор’я, Передньої Азії та прилеглих регіонів, що об’єдналися в одну державу внаслідок походів А. Македонського (356-323 pp. до н.е.).

Елліністична література, на відміну від літератури класичної Греції, позбавляється суспільно-політичної тематики. її сюжети досить прості, обмежені побутовими інтересами певних соціальних груп. Тому багато класичних творів втратило свою художню і суспільну значущість. Улюбленими жанрами знаті стають гімни, епіграми, епос, ідилії. Водночас інтереси широких верств населення виражалися в комедії та мімі. Нова комедія, або «комедія моралі», у якій найвідомішим у IVст. до н.е. був Менандр, оспівувала приватне життя громадян.

Особливу сторінку в культурному розвитку стародавнього Риму являє період римської імперії. В архітектурному мистецтві за часів імператорського Риму приходить пишність і розкіш. Ідея величі Риму знайшла своє найяскравіше втілення в грандіозних пам’ятках архітектури.

Однією із складових частин римської культури були різноманітні видовища, які повинні були відволікати громадян від проблем суспільного життя та негараздів. «Хліба та видовищ!» — це гасло стає головним стрижнем римського буття.

Кризові явища в розвитку Римської імперії спонукали до пошуку нових генераторів культурного розвитку. Сполучення елементів різних світоглядних систем у пошуках єдиного ідеологічного підґрунтя не мали успіху, адже знайти його в рамках філософії виявилося неможливим. Тому ідеологічні акценти все більше зміщуються від філософії до релігії. Період імперії був часом надзвичайного поширення різноманітних співіснуючих сектантських вчень, містичних культів, перевалено східного походження.

14. Культура рицарів. Куртуазність

Рицарство становило своєрідну військово-феодальну організацію зі своїми законами та ідеалами станової честі та доблесті. Посвячення в рицарі було важливою подією для представників феодального класу і відбувалось в обстановці урочистої церемонії. Рицарські заповіді закликали бути хоробрим воїном, вірно служити сюзерену, боротися з «невірними», захищати слабих та скривджених. Але ці ідеали здебільшого не відповідали хижацькій феодальній атмосфері «зрадницьких убивств, отруєнь, підступних інтриг і всіляких підлот, які тільки можна собі уявити, всього того, що крилося за поетичним ім’ям рицарства .».

На цей час певною мірою змінюється спосіб життя рицарства та його станові ідеали. Рицарський «кодекс честі» поповнюється заповідями, які можна визначити поняттям «куртуазід» (франц. cour — двір; courtois — чемний, ввічливий, галантний). Ключовими засадами куртуазії стають доблесть, радість, помірність (тобто почуття міри, гармонія). Таким чином, ідеальний рицар повинен бути вже не тільки хоробрим, стійким у захисті честі, щедрим, а й вишукано ввічливим, вміти поводитись у товаристві, особливо в оточенні жінок, здатним на ніжні почуття. Життя у феодальному середовищі ставало все пишнішим і красивішим. При дворах і в замках збиралось вишукане товариство, час минав у світських розавагах. Тут створювалась нова рафінована культура, підтримувалися вишукані манери, витончений побут. Поряд з колишніми розвагами — полюванням, воїнськими вправами — широко культивується захоплення музикою, літературою; стає модним меценатство. Пом’якшення звичаїв та естетизація побуту стимулює зацікавленість проблемами інтимного плану. Помітну роль у придворно-рицарському колі починає відігравати жінка, котра, наприклад, у Франції користувалась досить великою свободою, а також правом успадкування. За законами куртуазії, благородна дама повинна була люб’язністю, вишуканістю манер, красою приваблювати достойне товариство в свій дім і робити його центром куртуазії і вишуканості. Виникає культ «Прекрасної Дами» — складна куртуазна етика, згідно з якою рицар ідеалізує, звеличує даму і васально служить їй. На честь благородної дами вершаться ратні подвиги, влаштовуються турніри. Любов до неї, краса її та чесноти оспівуються у віршах.

З’являється тип мандрівного рицаря, який, шукаючи подвигів і слави в ім’я своєї дами, блукає по країнах Європи та Сходу, ризикуючи життям, і вмирає з її ім’ям на устах. Так, австрійський рицар Ульріх фон Ліхтенштейн (XIII ст.) похвалявся, що об’їздив частину Європи, викликаючи всіх зустрічних рицарів на бій на честь своєї дами. Свої подвиги він описав у поемі з декларативною назвою — «Служіння Дамі».

Часто таким мандруючим рицарем був неімущий рицар-однощитник, особливо схильний до всякого роду авантюр у надії знайти багатство та становище в суспільстві. Саме в цьому оточенні йшло вербування хрестоносців — «спасителів гробу господнього», «рицарів» розбою та пограбування мусульманських країн.

Заповіді куртуазії були засадами станової етики, однак далеко не всі рицарі пройнялися такою мораллю. Війни та наскоки, як і колись, були стихією рицарства. У повсякденні зберігалися домостроївські звичаї, жорстоке ставлення до селян і міського люду, загарбницькі тенденції. Проте поява нових морально-естетичних ідеалів у середовищі рицарства сприяла пом’якшенню звичаїв і розвитку нового світського світосприйняття, яке за своїм характером відрізнялося від моралі попереднього середньовічного стану, пройнятого релігійним аскетизмом та законами війни і розбою.

15. Культура Середньовіччя. Особливий тип ідеології й духовності — християнство, його «прості» цінності. Принцип совісті

Культура Середньовіччя отримала часом неадекватну, але досить оригінальну оцінку в творах науковців, літераторів, політичних діячів. Так, ренесансні гуманісти, діячі Просвітництва та літературно-філософської думки XIXст. вважали Середньовіччя втіленням величі католицизму та примату сліпої віри над розумом, розквіту монархій та станових привілеїв, влади грубої сили й дикості. Натомість романтики (німецькі, англійські, російські, українські вчені, письменники, поети) ідеалізували Середньовіччя як часи Рицарів і Прекрасних Дам. Але найголовнішим надбанням цього часу стало творення нових націй, їхніх індивідуальних мов та культур, що сягали своїм корінням у тогочасну мову міжнаціонального спілкування — латину.

Найхарактерніших рис середньовічна культура набула з Xст. У цей період у суспільстві створюється розвинута соціальна структура: розвиваються міста, а разом з ними — ремесла, торгівля, школи і університети, мистецтво в усіх основних його видах. У культурі Середньовіччя можна виділити релігійно-церковну, світську і народну субкультури.

У період раннього західноєвропейського Середньовіччя культура перебувала під впливом католицької церкви, що відігравала, крім релігійної, ще й політичну, соціальну, військову, господарську і, зрозуміло, культурологічну роль, претендуючи на зверхність над світською владою. До рук церкви потрапила й система освіти.

Основою західноєвропейського середньовічного світогляду було християнство, що визначило основну рису його світогляду та філософії —теоцентризм. Тобто будь-яка проблема Середньовіччя, в тому числі й проблема людини, розглядалася в контексті ідеї Бога та виводилася з неї. Звідси випливає істотна складова тодішнього світогляду — теодіцея.

16. Культура Стародавнього світу. Єгипетська міфологія та її значення у побудові культури Стародавнього Єгипту

Міфологічно-релігійні вірування визначили особливості світогляду, традицій культури, способу життя єгиптян. Релігія в Єгипті набула ідеологічного значення, підпорядкувавши майже всі сторони духовної культури єгиптян. Вона поєднувала в собі фетишизм і тотемізм, політеїзм і монотеїзм, теогонію і космогонію, переплетення культу і суперечливих міфів. За зразком відносин людського класового суспільства серед самих богів з’являється ієрархія. Обожнюється і особа самого царя. Починаючи з IVдинастії при вступі на престол, фараону надавали особливе ім’я, пов’язане з іменем бога Ра, «сином» якого він вважався. Після смерті фараон ставав головним божеством потойбічного світу.

Пантеон богів Стародавнього Єгипту виник у період, коли єгиптяни перейшли до землеробства. У Єгипті майже всі тварини, починаючи з крокодила і закінчуючи мишею, вважалися божествами. Культ тварини зберігся протягом усієї історії Єгипту.

Крім того, єгиптяни обожнювали сили природи і небесні світила. Такі божества мали загальноєгипетський характер. Найшанованішим був бог Сонця — Ра. Його зображали у вигляді бика або жука, що котить по небу сонячний диск. У зв’язку з централізацією країни культ Сонця — Ра перетворився на державний культ верховного бога. Найвищого розвитку культ Сонця досяг за фараона Ехнатона, коли бог сонячного диска Атон був проголошений єдиним верховним державним богом. Божество Нілу звалося Хапі, Землі — Геб, Неба -Нут, Місяця — Тот. За дуже ранніх часів з’являються зображення божеств у вигляді людської фігури. Наприклад, богиня правди уявлялась у вигляді жінки з пером на голові, бог творчої могутності Мін — у вигляді чоловіка.

Особливого значення в Єгипті надавали заупокійному культу. З часів Стародавнього царства по всьому Єгипту поширився культ Озіріса — бога підземного царства, бога померлих. Царство мертвих знаходилося на заході, в Лівійській пустелі. Межею між світом мертвих і живих був Ніл. Міста й села зводили на східному березі, а піраміди, гробниці та храми — на західному.

«Книга мертвих» — головне джерело заупокійного культу єгиптян. Це великий збірник текстів, які відносяться до різних історичних періодів. Сюди входять збірники молитов, різних заклинань. Перші тексти, які ввійшли до «Книги мертвих», — це тексти з епохи Стародавнього царства, що писались на стінах гробниць, так звані «Тексти пірамід».

 

17. Література Київської Русі. «Сказания про Бориса та Гліба». Християнська любов, її смисл

У Києві в ХІ-ХІІ ст. існувало три літературні осередки: в Софійському соборі, Печерському та Видубицькому монастирях. У них переписувались і перекладалися книги, з’являлися оригінальні твори, літописання. Звідси література поширювалася по всій Київській Русі.

Відчуваючи політичний тиск збоку Візантії, Київ намагався відстояти право бути рівним серед рівних у тогочасному світі. Саме література і мала довести повну християнську чинність Русі, її «святість», а, отже, й самодостатність як оплоту релігії в цьому регіоні. Ось чому велика увага в давньоруській літературі приділяється патерикам — збірникам життєписів отців церкви, монахів якого-небудь одного монастиря. Першим широким зібранням житійних творів на місцевому давньоруському матеріалі став «Києво-Печерський патерик» (XIII-XV ст.), що містить оповіді про заснування і облаштування монастиря, обставини тогочасного монастирського життя, різноманітні аскетичні подвиги і численні чудеса, які постійно відбувалися в житті багатьох ченців Києво-Печерської лаври.

Окреме місце серед творів про вітчизняних достойників посідає «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, яке є першим художньо-публіцистичним панегіричним (похвальним) літературним твором на честь Ольги, Володимира та Ярослава Мудрого. Патріотичну ідею суспільно-політичної, релігійної та культурної незалежності Русі Іларіон втілив у художню форму. Спираючись на традиції християнської філософської думки, він доводив, що той Закон, який дав Мойсей лише одному, «старому», народу завдяки Благодаті та Істині, які приніс усьому людству Ісус Христос, робить усі народи рівними перед Богом. Тому Русь, яку хрестив Володимир, не потребує ніякої духовної опіки від «старших». «Слово» Іларіона надовго лишилося взірцем проповідницької літератури.

Типовим для духовного оповідання є те, що воно несе в собі певну «мораль», оповідач робить на його основі певний релігійно-моральний висновок, що його він здебільшого подає читачеві як ясно сформульовану сентенцію.

До творів цього типу належать у літописі кілька оповідань. Ці оповідання не укладено в певні хронологічні рамки літопису, їх лише записано під певним роком, але вони є закінченими нарисами, кожне з своїм початком і кінцем та часто із своєю «мораллю». До цієї групи можна зарахувати цілком самостійний твір, т. зв. «Сказаниє» про забиття Бориса та Гліба та низку дрібніших оповідань про чудеса, про мощі (віднайдення мощів св. Феодосія, перенесення мощів Бориса та Гліба), про будівництво та освячення церков («Десятинної» в 996 р., св. Юрія та Софії в Києві), про заснування Печерського монастиря тощо. Деякі з оповідань увійшли і до інших творів, зокрема Печерського Патерика, Прологу.

Літописом-автобіографією, яку Б. Рибаков розглядає як своєрідну передвиборну програму, є «Повчання Мономаха своїм дітям». Воно хронологічно охоплює період 1066-1117 pp. «Повчання» написане для дітей — спадкоємців державної влади. Головна ідея твору — заклик до безкорисливого служіння рідній землі, до об’єднання князів. Героєм твору є мудрий державний діяч, який водночас і досвідчений господар і прекрасний сім’янин. «Повчання» було морально-філософською автобіографією Володимира Мономаха, в якому ідеальний правитель протиставлявся тим князям, які дбають лише про власне збагачення і владу.

Зразком епічної поезії, що поєднувала рицарську доблесть, патріотизм, відвагу з письмовою фіксацію, співом і частковим усним речитативом, була повість-пісня «Слово о полку Ігоревім». Створене між 1185 і 1187 pp. невідомим автором, «Слово» лишається неперевершеним шедевром вітчизняної художньої літератури. Воно виділяється не лише майстерною формою, добором поетичних засобів, зв’язком з фольклорною традицією, а й переповненням його змісту язичницькою стихією. Автор рясно використовує язичницькі образи, а кількість слов’янських богів вражає. Це свідчить про життєвість язичницьких традицій у давньоруському суспільстві та формування у свідомості народу двовір’я, що поєднувало християнські традиції з язичницькими.

18. Міф про Діоніса і його культ. Походження давньогрецької традиції і комедії. «Вино» як атрибут культури

Діоніс — один з найпопулярніших богів давньої Греції, бог рослинності, родючості, вологи, покровитель виноградарства й виноробства. У переносному розумінні Діоніс Бахус-Вакх — вино і пов’язані з ним веселощі.

Як міфологічні, так і історичні форми його культу дуже розмаїті в своєму послідовному розвитку, іноді суперечливі, на них позначились явища стародавнього життя: релігійні (містерії, вчення орфіків), художні (походження античної драми) та суспільно-побутові (свята діонісій). Діоніса можна розглядати з двох позицій: по-перше, він народний грецький бог виноградної лози, покровитель рослинності, поширювач м’якших звичаїв і культури, по-друге, — чужоземне божество, ім’я якого пов’язане з екстатичними культами й містичними обрядами, що зародились у Фракії.

Саме ім’я Діоніса — фракійського походження і означає «син бога» (dio-nysos). Інша назва бога — Вакх також походить із Фракії. В епосі Діоніс згадується рідко і ще не входить у сонм олімпійських богів; та й у пізніші часи він був менш популярним серед аристократії, проте культ його був поширений серед простого люду. Недавно знайдені пілоські таблиці, що належать до 2 тис. до н. е., в яких уже згадується Діоніс. Він живе серед людей, звеселяючи вином їх серце, мандрує світом у супроводі Сілена й гомінкого почту сатирів та менад і всюди, поширюючи свій культ, пропагує виноградарство. В Евріпіда знаходимо первісний грецький міф про народження Діоніса від фіванської царівни (дочки Кадма) Семели й Зевса, який відвідав її в постаті смертного чоловіка. Перед народженням Діоніса ревнива Гера порадила Семелі попросити Зевса, щоб він постав перед нею в усій своїй величі та блиску. Зевс виконав її прохання і спалив блискавками свою коханку, але встиг урятувати недоношеного сина, якого зашив собі в стегно, а потім, коли дитині надійшов час з’явитися на світ, віддав його на виховання німфам долини Ніси. Тут, у лісових нетрях молодий бог уперше знайшов виноградну лозу, тут же зав’язалася тісна дружба з лісовими божествами — силенами, сатирами, німфами й кентаврами.

Гера наслала на Діоніса божевілля, він поневірявся по Єгипту й Сирії, дійшов до Фригії, де богиня Кібела вилікувала його і прилучила до своїх оргіастичних містерій. Побувавши в Індії, Діоніс повернувся в Грецію, до Фів. Між островами Ікарія і Наксос на Діоніса напали розбійники, але, злякавшись його дивовижних перетворень (у ведмедицю й лева), кинулися в море і обернулись на дельфінів. На Наксосі Діоніс зустрів Аріадну, яку покинув Тесей, і одружився з нею. Міфи про переслідування Діоніса в деяких місцевостях Еллади свідчать про те, що оргіастичний культ, який прийшов з Фракії, зустрів значний опір, перш ніж був прийнятий грецькими громадянами. В усій Греції особливо шанували Діоніса в період зимового сонцестояння. Грудневі свята відзначали вночі. Жінки з запаленими смолоскипами, співаючи, бігали по гірських ущелинах. Ті обряди, в яких брали участь вакханки, сатири, менади, називали оргіями (від грецького слова orge — збудження). Шалені танці, дикі вигуки й оглушлива музика викликали екстаз, релігійну нестямність, яку вважали духовним єднанням з божеством. Уже в сиву давнину Діоніса шанували в Дельфах поряд з Аполлоном, тут же навесні святкували шлюб Діоніса з Аріадною. Цікаве поєднання в одному святилищі бога ясного й споглядального начала в мистецтві — Аполлона з Діонісом, що уособлює екстаз, натхнення й страждання. Найбільшого розвитку культ Діоніса досяг у вченні орфіків. У їхній міфології Діоніс — син Зевса й Персефони, роздертий титанами (Діоніс Загрей, Перший Діоніс). Афіні пощастило врятувати лише його серце, і Діоніс був знову відроджений завдяки Зевсові (Другий Діоніс, син Семели). Земні страждання — «страсті Діонісові», його загибель і відродження становили головний зміст містерій орфіків, до яких допускалися тільки втаємничені, що накладали на себе деякі аскетичні обітниці. Ті самі «страсті Діонісові» оспівувались у дифірамбах і зображувалися в театральних виставах, з яких розвинулась антична драма.

Культ Діоніса в Аттіці пов’язаний з циклом народних свят. Найголовніші з них такі:

1) малі, або сільські, Діонісії, що влаштовувалися по селах у грудні (при першій пробі молодого вина). Тоді проходили веселі процесії з піснями, грубуватими жартами, танцями й імпровізованими виставами мандрівних акторів;

2) ленеї (свято винних чанів) — відзначалися в Афінах, в останні дні січня, із забавами, процесіями і театральними виставами;

3) антестерії, що відбувались 11 — 13 антестеріона (першого місяця весни). У перший день відкривали бочки, куштували свіже вино і робили символічні заручини дружини архонта з Діонісом. На другий день, у так зване «свято джбанів» змагалися, хто більше вип’є вина; переможець одержував кубок з вином, день закінчувався веселою процесією. Третій день відзначали постом і жертвами, залишаючи застелені столи для померлих;

4) великі, або міські, діонісії — свято весни, що тривало 6 днів від 28 березня до 2 квітня.

На свято приходили мешканці всіх околиць і навіть іноземці. Діонісу оддавали шану як рятівникові народу від злигоднів і під спів дифірамбів хором хлопчиків несли старовинну статую бога. Свята відзначали веселими процесіями масок і чотириденними виставами трагедій та комедій у великому театрі Діоніса. Культ Діоніса, поширюючись географічно, поглиблювався й витончувався в нових ученнях (наприклад, у піфагорійців), відбиваючи нові історичні явища (походи Олександра Македонського породила нові перекази про переможний хід Діоніса та його почту в Індію). Цей культ виявився надзвичайно живучим, і ще в VII ст. н. е. церкві доводилося боротись із його пережитками в народному побуті та свідомості. У Римі Діоніса шанували під ім’ям Бахуса (видозміна назви Вакх), свята на його честь звалися вакханалії. Згодом Діоніс-Бахус в Італії зливається з місцевим божеством родючості Лібером. Спочатку Діоніса зображували у формі грубої дерев’яної статуї, ледь подібної до людини.

19. Міф про Ероса і Афродіту. Платон і філософія любові й безсмертя

Ерос, Ерот (грец. Eros) — бог кохання; за старовинною міфологією, один з найдавніших богів космогонічного характеру, головна в’яжуча сила всесвіту, породження Хаосу й Урана (іноді Хаосу й Землі). За пізнішою версією, Ерос був малим, примхливим і пустотливим хлопчиком, сином Гермеса (або Ареса) й Афродіти (рідше Зевса й Афродіти). Ще до того як греки оселилися на своїх землях, Еросу поклонявся маловідомий народ у беотійських Феспіях, у Паріумі біля Геллеспонту і в Левктрах у Лаконії, бо всюди там є сліди його прадавнього культу. У Феспіях його шанували, поклоняючись кам’яній брилі, вважали, що Ерос — син Гермеса й Артеміди. Гесіод пише, що Ерос належить до найстаршого покоління богів. За одним переказом, Зевс хотів убити новонародженого Ероса, але Афродіта сховала немовля в густому лісі, де його вигодували левиці. Ерос панує як над природою, так і над світом людей і богів, керуючи їхніми серцями й волею. Його вважали за благодійного бога весни, який запліднює землю і творить нове життя. У Феспіях кожного четвертого року влаштовувались еротидії, що супроводилися гімнастичними й музичними змаганнями. Крім того, Ерос як бог кохання й дружби користувався шаною в гімнасіях, де його статуї ставили поряд із зображеннями Гермеса й Геракла. Перед боєм спартанці і крітяни приносили Еросові жертву; фіванці вважали його своїм покровителем.

Тільки у 5 ст. до н. е. Ерос з’являється в мистецтві. Спочатку як підліток, ще без крил, з квіткою, лірою, вінком або запаленим смолоскипом, пізніше — з крильцями, луком та стрілами. Образ Ероса набув розвитку в Скопаса, Праксітеля та Лісіппа. Скопас спорудив статую Ероса в Мегарах, а Праксітель зробив скульптуру для Паріума. Взаємна любов юності знайшла символічне зображення в групі Ероса й Антероса, яка стояла в єлісейському гімнасії. Пізніше Ероса пов’язується з міфом про Псіхею (душу), яка після важких випробувань стала його дружиною. В елліністичну добу склалось уявлення про багатьох Еросів (у римлян — амурів та купідонів).

Ерос був улюбленою темою філософів, поетів і художників усіх часів. Відомі картини Рафаеля, Корреджо, Тіціана, Гвідо Рені, Греза та ін. Ерос і Псіхея відображені в античному романі Апулея «Золотий осел» (2 ст. до н. е.), а також у музиці (опери Каваллі, Люллі та ін.).

«Ерос» у стародавніх греків головним чином полова, жагуча любов. Любов, що граничить із божевіллям. Люди, які піддані цьому типу любові, можуть робити божевільні вчинки. Бувають навіть такі випадки, коли люди роблять самогубства через любов. Однак жагуча любов божевільна й нетривала.

«Отже, кожний з нас — це половинка людини, розсіченого на дві камбалоподібні частини, і тому кожний шукає завжди відповідну йому половину» — говорить Платон. Однак знайти саме свою половину нелегко, тому люди знаходять розраду хоча б у тимчасовому з’єднанні не зі своєю половиною підходящої підлоги. Тобто якщо чоловік був раніше частиною двостатевого андрогіну, його тягне до жінки, і відповідно жінку, відділену від чоловічої половини, — до чоловіка. «Жінки ж, що представляють собою половинку колишньої жінки, до чоловіків не дуже розташовані, їх більше залучають жінки, і лесбіянки належать саме до цієї породи. Зате чоловіків, що представляють собою половинку колишнього чоловіка, тягне до всього чоловічого». Коли ж двом, вдається зустріти свої половинки, їх охоплює неймовірне почуття, іменоване любов’ю.

20. Міфологія життя в Античності. Зевс як осередок космічного і соціального життя. Образ Зевса-Юпітера в мистецтві

Фантастичні й напівфантастичні оповідання передують тому, що можна назвати історією. По-грецькому historia — це розпитування, дослідження, розвідування, оповідання про події, розповідь, історія (в сучасному розумінні) і, взагалі, наука, знання.

Фантастичні оповідання про виникнення світу, народження богів, появу людей на землі, про початки культури — вміння використовувати і добувати вогонь, про стосунки людей і тварин, про всякі чудеса, про все «надприродне» — це міфи, що в своїй сукупності складають міфологію. Коли йдеться про первісний, донауковий світогляд далеких предків сучасного людства, то цей світогляд можна назвати «міфологічним». Між поетичним і міфологічним світосприйманням багато спільного.

Давньогрецькі міфи й легенди зародилися і були оформлені культами і жрецтвом Егейського басейну (на островах Крит, Делос, західному узбережжі Малої Азії, у різних областях європейської Греції — Епірі, Пелопоннесі, Фессалії, Беотії, Аттиці). Багато місцевих божеств стали згодом популярними у всій Елладі (таким був Діоніс-Загрей, Зевс, Персефона), інші, колись могутні, втрачали своє значення і відходили на задній план, стаючи другорядними богами або визнавалися тільки на невеликій території (як Латона і Лето, що були втіленням віри в Матір-богиню, подательку врожаю). Поступово цикл міфів поповнювався героями — богорівними воїнами, володарями, «нащадками богів». Міфологічна епоха переходила в легендарно-героїчну.

Найвидатнішою скульптурою Фідія самі греки вважали Зевса Олімпійського, створеного для храму Зевса в Олімпії.

Величезним архітектурним монументом був вівтар Зевса в Пергамі, збудований на початку IIст. до н.е.

21. Міфологія смерті в античності. Аід і царство мертвих. Символічне значення образів смерті

Міфотворчіть була складовою буття тогочасної людини, її релігійного світогляду та космогонічних уявлень. Провідною темою міфів була ідея шукання безсмертя.

З кінця періоду Стародавнього царства ідея безсмертя дуже поширилася серед єгиптян. Віра їх у потойбічне життя була досить стійкою. З ідеєю безсмертя пов’язаний заупокійний культ. За уявленнями єгиптян, людина не могла існувати після смерті без тіла. Воскресала не лише душа, а й тіло, щоб існувати довічно. Тому небіжчика бальзамували і муміфікували. Потім труну переносили в гробницю, заставлену жертовними дарами. Підземне царство єгиптяни уявляли собі цілком матеріальним, дзеркальним відображенням світу живих.

Померлих ховали в гробницях. Гробницями для царів Стародавнього царства (XXVIII- XXIIIст. до н.е.) були велетенські піраміди — «вічні житла» померлих фараонів. Своєю величчю вони повинні були придушувати свідомість підданих. На стінах внутрішніх приміщень пірамід за VIдинастії з’явилися так звані «Тексти пірамід» — найдавніша пам’ятка релігійної літератури не лише в Єгипті, айв усьому світі.

Аїд — в грецькій міфології володар царства мертвих. Вхід в нього охороняє жахливий триголовий пес Цербер. Суд над мертвими, які потрапили в підземне царство, здійснюють сини Зевса — Мінос, Еад та Радаманф.

Стікс (Ненависна) — в грецькій міфології божество, ім’ям якого названа одна з річок, що сім раз оббігає підземне царство Аїда. Стікс — одна із найстарших дочок Океана і Тефіди. Під час сварок богів за наказом Зевса вони, принесені Ерідою, присягаються над водою Стікса. Бог, який порушив клятву, рік лежить бездиханний, дев’ять років живе далеко від Олімпу і лише на десятий рік повертається назад. Від шлюбу з Паллантом Стікс народила Заздрість (Ревнощі), Ніке (Перемогу), Силу (Владу) і Міць, які завжди супроводжували Зевса. Річками Ахеронт і Стікс похмурий Харон перевозить померлих в підземне царство Аїда за певну платню.

22. Авангард і його напрямки. Експресіонізм. Футуризм. Абстракціонізм. Сюрреалізм. Український авангард 1920-х років.

Сутність авангарду як «передового» напряму мистецтва, спрямованого у майбутнє, залишається принципово незмінною, незважаючи на будь-які культурно-історичні модифікації. Це «у принципі», з погляду історії мистецтва в цілому.

Але авангард ХХ століття все ж таки суттєво відрізняється від усіх попередніх авангардних течій. Його специфічна риса — яскраво виражена антиакадемічна, «антисалонна» спрямованість, котра досягається завдяки повному розриву з традиційними, передовсім реалістичними методами художньої творчості. На перший план виходить безпредметність і концептуальність, символізм та ірраціональність, матеріальність та абсурдність зображення. В авангардизмі ХХ століття багатьма дослідниками виділяються такі спільні й суттєві риси, як-от: войовничість, безкомпромісність, елітаризм, дистанція щодо сучасності, переоцінка традицій, поліцентризм (наявність численних напрямків), інтердисциплінаризм (тісні зв’язки між окремими видами мистецтва), синестетизм, програмність, «революційність», утопізм. Авангарду властивий «блюзнірськи бешкетний» характер як творчості, так і стиля життя (від Тулуз-Лотрека до Далі, від Кручених до «митьків»).

Все це дозволяє розглядати авангард ХХ століття як цілісне художнє явище, що протистоїть не лише академічному, але й усьому традиційному мистецтву в історії людства. Авангардизм з цього погляду визначають як «універсальний код» цілого періоду в розвитку світової культури. В цьому смислі він містить в собі всі течії «сучасного» мистецтва (хоча в будь-який «авангардний період» поруч з ним існують і навіть антитезисно підживлюють його різноманітні течії неореалізму, примітивізму, неокласицизму, релігійного мистецтва тощо).

Визначальні риси експресіонізму:

— зацікавленість глибинними психічними процесами;

— заперечення як позитивізму, так і раціоналізму;

— оновлення формально-стилістичних засобів, художньої образності та виразності, часом непоєднуваних між собою, як глибокий ліризм і всеохоплюючий пафос;

— суб’єктивізм і зацікавленість громадянською темою.

Футуризм — авангардний напрям, назва якого в перекладі з латини — майбутнє. Виник у літературі на початку XX ст. Як художньо-стильовий напрям вперше заявив про себе різновидом італійського авангардизму. Його теоретиком став поет Т. Марінетті, який пропагував радикальний розрив із усією культурною традицією: «Ми підриваємо традиції, як поточені червою мости». Декларації українських футуристів були близькі до цього: «Те, що називають мистецтвом, є для нас предмет ліквідації… Ліквідація мистецтва є наше мистецтво… Мистецтво є пережиток минулого… Смерть мистецтву!.. Хай живе метамистецтво — «мистецтво комуністичного суспільства»!..».

Визначальні риси футуризму:

— заперечення традиційної культури (особливо її моральних і художніх цінностей);

— прагнення до новацій, бунтівливості порушення традицій;

— культивування урбанізму (естетика машинної індустрії і великого міста);

— переплетіння документального матеріалу з фантастикою;

— у поезії — руйнування загальноприйнятої мови, використання «слів на свободі».

Сюрреалізм сформувався як модерний художньо-літературний рух, гаслом якого стала тріада: «кохання, краса, бунт». За словами Бретона (1935 рік), два заклики стали основоположними у формуванні сюрреалістичного канону: «переробити світ» (Маркс) і «змінити життя» (Рембо) .

Це явище літературно-мистецького життя, що зародилося в атмосфері розчарування, характерної для французького суспільства після Першої світової війни, справило потужний вплив не тільки на сучасні йому мистецво та літературу, а й на подальший розвиток всіх сфер життя, що мають відношення до художньої творчості. Сюрреалізм можна назвати революційним перетворенням модерного мистецтва, яке, образно кажучи, відкрило нові двері сприйняття, ставши джерелом натхнення для багатьох мистецьких рухів. Спадщина сюрреалізму знайшла втілення в прозі (наприклад, «Новий роман», леттризм) і поезії, живопису та скульптурі, в театральному та кіномистецтві, в графіці та графіті. Ідеї та гасла, висунуті в сюрреалістичному русі, вплинули на пізніші мистецькі течії: абстракціонізм, експресіонізм, брутизм, перформанс-арт, неодадаїзм, поп-арт і концептуалізм.

23. Основні тенденції розвитку мистецтва у XX столітті

Термін модернізм (від франц. moderne — сучасний) більшість дослідників використовує для позначення як періоду культури, так і сукупності новітніх течій у культурі, що існували з кінця XIX ст. принаймні до 50-60років XX ст. (хронологічно його розміщують між імпресіонізмом та постмодерном). Уже на початку XX ст. модернізм почав відтісняти на периферію такі художні течії і стилі, як символізм, модерн (сецесію), неокласику, і став провідною течією в художній культурі ряду Європейських країн — Франції, Італії, Німеччині, Росії). Справжнім розквітом модернізму стали 20-30-ті роки, коли він поширився за межі Європи, насамперед у США. Форми і прийоми модернізму до сьогодні характерні для творчості багатьох митців.

Протягом усього XX ст. культура модернізму тяжіла до абстракції (від лат. abstractio — далеке від дійсності), тобто відсторонення художніх образів від конкретного сюжету, образу, об´єкта. Абстракціонізм як провідна художня течія модернізму остаточно утвердився в західній культурі лише в 40-50-х роках Він і нині залишається напрямом художньої творчості багатьох відомих майстрів. Отже, абстракціонізм — це безпредметне мистецтво, що не містить у собі жодного нагадування про дійсність. Тому його подекуди називають нефігуративним. Розвиток абстрактного мистецтва був відображенням тенденції відчуження митця XX ст. від дійсності, неприйняття її реалій. «Що жахливішим стає світ, то абстрактнішим стає мистецтво», — писав художник П. Клеє. Серед фундаторів абстракціонізму називають імена В. Кандинського (1866-1944), К. Малевича (1878-1935) та нідерландця П. Мондріана (1872-1944).

Течія конструктивізму узагальнювала новаторські пошуки діячів авангарду в галузі створення нового побуту (дизайну), в архітектурі, художній графіці, фотографії. Конструктивізм являв собою професійний художній метод, спрямований на формоутворення реальних функціональних предметів. При цьому зверталась увага на простоту форм, економність матеріалів. Конструктивізм був близький до пошуків німецьких функціоналістів, які в 1919 р. у Веймарі відкрили Вище художньо-промислове училище — Баухауз. До початку 30-х років Баухауз був справді інтернаціональною школою досвіду конструктивістів. Викладачами тут працювали росіянин В. Кандинський, швейцарський художник П. Клее, видатні архітектори німці В. Гропіус та М. ван дер Рое, угорський дизайнер М. Надь та ін.

Біля витоків функціоналізму стояли Вальтер Гропіус, Міс ван дер Рое, Ле Корбюзье, Джамбатісто Вікі.

Функціоналісти вважали, що в основі розвитку архітектури мають лежати прості природні форми, які виражалися б формулою: «Помешкання — як житлова машина» (Ле Корбюзье). За принципами функціоналізму в 20-40-х роках XX ст. здійснювались програми житлового будівництва в усіх європейських країнах та США.

24. Особливості середньовічного мистецтва. Готичний собор. Візантійський іконопис. Давньоруський іконопис

У XIII-XV ст. культуру Європи значною мірою формує готика (від франц. gotiquc — назва германського племені готів). Цей термін виник в Італії в епоху Відродження, коли склалося уявлення, що стрільчаста арка середньовічної архітектури походить від форми гостроверхого шатра готських племен, які начебто будували його, зв´язуючи крони дерев.

Новий стиль небезпідставно називають «французькою манерою», або «французьким мистецтвом», у зв´язку з тим, що він започаткувався в 40-х роках XII ст. у північно-східній частині Франції. Початок готики пов´язаний з перебудовою церкви абатства Сен-Дені за ініціативою абата Сюжера (1088-1151). Запрошені ним з «усіх частин королівства» митці та будівничі започаткували селективний процес, який привів до синтезу всіх французьких регіональних стилів, наслідком чого стала поява готики. Аналогічні тенденції простежувалися і на території сучасної Бельгії та Швейцарії, дещо пізніше -в Німеччині.

Факт народження готики вважається кульмінацією романського мистецтва. Цей фантастично вишуканий стиль чотири століття панував у Європі від Північного до Середземного моря, виявившись в архітектурі, скульптурі, меблях та одязі. При всіх національних особливостях готики їй, на відміну від попереднього романського мистецтва, притаманна стилістична єдність. Готика є мистецьким виразом духовної, а саме — релігійної згуртованості народів середньовічної Європи, незважаючи на політичну боротьбу між ними та економічне протистояння. Вона концентровано виражає загальний дух Середньовіччя при всій різноманітності племінних, етнічних та регіональних особливостей, притаманних тодішній Європі. Недарма її пізній різновид зветься стилем інтернаціональної готики.

Особливістю готичної будови є стрільчаста арка, що відіграє не тільки декоративну, а й принципово значиму конструктивну роль. Вона полегшує кам´яні склепіння романських будов. Система арок, аркбутанів та контрфорсів творили каркасну систему, у якій стіна як конструктивна частина будівлі ставала ніби зайвою, вона перетворюється на простінки з великими вікнами. Новий підхід давав можливість будувати споруди небаченої раніше висоти, перекривати широкі прольоти.

Каркасна система готичної архітектури дозволяла створювати високі та об´ємні інтер´єри соборів і робити величезні вікна з багатокольоровими вітражами. Спрямованість собору вгору підкреслювалася гігантськими «мережаними» баштами, високими стрільчастими арками, вікнами і порталами (від лат. porta — двері, ворота; архітектурно виділений на фасаді вхід у будівлю), численними декоративними деталями.

Заміна глухих стін величезними вікнами привела до того, що розпис стін, характерний для романських соборів, поступається місцем скульптурі та вітражу. Вітраж — своєрідний вид живопису, в якому зображення складається з різнокольорового, з´єднаного вузькими смугами зі свинцю та охопленого залізною арматурою скла. Вітражі, розміщені у віконних прорізах, були такими важкими, що трималися в гнізді без закріплення. Найефектніші вітражі у Сент-Шапелі, Шартрі (Франція).

25. Особливості середньовічного світоуявлення. Пізнання світу «по вертикалі», його ієрархія, Бог, диявол і людина. Свобода вибору

Сприймати середньовічне світоуявлення слід не тільки в чисто християнському аспекті, а й у переплетенні з дохристиянськими пережитками та реальними можливостями людей протистояти природним стихіям. Християнський світ того часу являв собою обмежену сукупність окремих украплень цивілізації в оточенні дикої природи з її непроглядними лісами і неопрацьованими безлюдними пустищами. Чужий, ворожий людині ліс – то пуща (пущапоходить від “порожній”), тобто такий простір, у котрому немає людей. Слово поле в давній руській мові спочатку значило “порожній”, безлюдний пограничний простір. Навіть “село”, яке ми сьогодні пов’язуємо з поселенням, колись значило те ж, що і поле, і тільки починаючи з XII ст., вживається в значенні засіяної частини поля, ниви, а ще пізніше до його значення додалися і будівлі навколо землі, що обробляється. Як указує французький історик Жак Ле Гофф (народ. 1924 р.), у типовій середньовічній європейській свідомості світ сприймається як замкнений у просторі, оточений чужою, ворожою природою і ворожими племенами язичників або іновірців. Однак замкнений, обмежений на землі світ “правильних” людей неоглядно розвертається угору, у бік небес. Між земним і небесним немає перепон і душа спроможна найти дорогу в рідну собі стихію аж до самого Бога [8, c.215-216].

Історичні явища в контексті філософсько-історичного підходу беруться вже не самі по собі чи в протиставленості їх сутності, а в єдності з нею, даючи автентичне відтворення вже не відокремлених історичних явищ чи їх сутностей, а панорамну, схоплену в своїй єдності й розмаїтті — як по горизонталі (частини — ціле), так і по вертикалі (явища — сутність) — історичну дійсність. Подібним чином філософсько-історичний підхід не обмежується пошуком і виявленням в історії лише первинного, загального, повторюваного, єдиного, класичних зразків тощо.

26. Особливості середньовічного світоуявлення. Символізм. Юродство.

Символізм — одна зі стильових течій модернізму, що виникла у Франції в 70-х pp. XIX ст., а в українській літературі поширилася на початку XX ст. Основною рисою символізму є те, що конкретний художній образ перетворюється на багатозначний символ.

Теоретиком символізму вважається Ш. Бодлер. Він висунув теорію «системи відповідностей», за якою всі предмети і явища, всі чуття і почуття невидимо зв’язані в одну невиразну, містичну цілість. Завдання митця — побачити ці зв’язки, розплутати їх, показати таємничу залежність усього на світі. У 1880—90-х pp. у Франції з’являється ряд послідовників Бодлера — символістів. Найталановитіші його продовжувачі — П. Верлен, А. Рембо, C. Малларме. Символізм поширювався також в Італії (Г. д’Аннунціо), Бельгії (Е. Верхарн, М. Метерлінк), Німеччині (С. Георге, Ф. Ніцше), Англії (О. Уайльд), Польщі (М., С. Пшибишевський, К. Пшерва-Тетмаєр), Росії (Д. Мережковський, О. Блок, А. Бєлий, В. Іванов).

Визначальні риси символізму:

— войовничий бунт проти надто консервативної і регламентованої суспільної моралі;

— підкреслене естетство (захоплення витонченою поетичною формою і недооцінка змісту);

— культ екзотичних і заборонених тем, хвороблива увага до позасвідомого, садо-мазохістських виявів тощо;

— спроби вирватися за рамки повсякденного, прив’язаного до матеріальності буття, зазирнути до «світу в собі».

27. Пізнє Відродження. Виникнення філософського скептицизму. Релятивізм. Мішель Монтель

Філософський скептицизм виник в епоху розкладу античного суспільства. В подальшій історії людства він якісно змінювався, модернізувався. Новітньою формою скептицизму є, зокрема, «критичний раціоналізм». Його засновник англійський вчений К.Поппер відстоював думку про те, що наука не є системою достовірних або переконливо аргументованих ідей.

Релятивізм (з грецької — релятивний, відносний) — теоретико-пізнавальна концепція, котра виходить з однобічного з’ясування суті істини, перебільшення моменту її відносності, тобто інтерпретації результатів процесу пізнання. І, звичайно, тут релятивізм виступає як різновид метафізичного тлумачення істини. Отже, релятивізм має безпосереднє відношення до діалектики як теорії пізнання і в цьому виступає як її альтернатива. Догматизм ґрунтується на перебільшенні значення абсолютної істини, ігноруючи момент її конкретності; релятивізм, навпаки, перебільшує значення відносної істини, відкидаючи момент її абсолютності.

Мішель Монтень — найбільший французький письменник і філософ — гуманіст пізнього Відродження, що зробив великий вплив на світову літературу. «Досвіди» — основний добуток письменника, що пережило свій час і продовжує викликати інтерес у наші дні. Це ті самі питання буття, питання людського існування й виховання, над якими замислюється кожне покоління.

28. Пізнє Відродження. Криза ренесансною світогляду. У. Шекспір, «Гамлет»

Цілком закономірно, що в епоху Ренесансу простежуються системи мислення, які прагнули подолати тенденції індивідуалізму й на інших філософсько-естетичних засадах. Ці тенденції виявляються у XVI ст., вони характерні для періоду так званого Пізнього Відродження.

Одним із мистецьких напрямів, що виник внаслідок наростаючої кризи Ренесансу, став маньєризм. Початок маньєризму простежується з 20-х років XTV ст. і стосується Флоренції. Проте мотиви маньєризму відчуваються впродовж майже всього Ренесансу, кризу якого зумовлювали суперечності його ідейно-духовної програми та соціальної дійсності. Процес феодалізації, що знищив вільні міста-комуни, падіння абсолютних монархій, реформація і контрреформація — все це позбавляло культуру Відродження її колишньої соціальної бази. Гармонійне і героїчне світосприйняття Ренесансу набувало внутрішньо-суперечливого і трагічного характеру. З’являються мотиви так званого трагічного гуманізму, властиві Пізньому європейському Відродженню (зокрема, творчості Шекспіра).

У художній творчості маньєризм тяжів до алегоризму і символізму. Твір мистецтва зазвичай все ще трактувався як втілення тих чи інших ідеальних форм. І хоча було висунуто питання про можливість втілення ідеальних форм у матерії, проте таке втілення не завжди вважалося ідеальним. Визнавалися можливими різноманітні методи втілення ідеї в матерії та ідеальної форми у відповідному художньому творі. Звідси походить і сам термін «маньєризм» (італ.— манера, стиль). Під «манерою» розумілася та різноманітна форма співвідношення ідеї і матерії, питання про яку ще не поставало в період Високого Ренесансу. Весь період Пізнього Відродження, що тривав майже століття, одержав назву «епохи маньєризму». В XVI ст. маньєризм став загальноєвропейським явищем.

На межі XVI —XVII ст. маньєризм змінив стиль бароко. Поема італійського поета І.Тассо «Визволений Єрусалим» (видана 1579 p.), безперечно, ознаменувала кінець італійського Ренесансу, після чого почала розвиватися література бароко та класицизму.

Другий напрям постренесансної культури — італійський пантеїзм XVI ст., який замість особистісно-матеріального буття висунув на перший план саме безособистісну матерію, хоча і одухотворену.

Одну із найзавершеніших і несуперечливих форм пантеїзму в Італії XVI ст. створив філософ і поет Джордано Бруно (1548 — 1600 pp.). Переслідуваний за свої погляди, він змушений був покинути Італію, певний’час жив у Франції, Англії, Німеччині; 1592 р. повернувся на батьківщину. Інквізиція звинуватила його в єресі та вільнодумстві й після восьми років ув’язнення спалила живим.

29. Поезія любові в античності (Сапфо, Катуля). Поезія як — єдиний засіб, щоб перемогти смерть (Горацій)

Сапфо-ім’я знаменитої в стародавні часи і уславленої в світовій літературі жінки-поета, представниці монодичної меліки (пісенної лірики) VI ст. до н. є. Уродженка острова Лесбосу, Сапфо була там, між іншим, засновницею і начальницею «дому Муз» при храмі Афродіти, де багаті дівчата з різних місць колоніальної й острівної Греції вдосконалювались у музиці й поезії. В Мітіленах, столиці Лесбосу, Сапфо була відома не тільки як поетеса, але й як громадська діячка. Належачи, так само, як і її сучасник і одноземець Алкей, до аристократичної партії, Сапфо після перемоги демократії емігрувала (близько 592 р. до н. є.) в Сіцілію. Пізніша легенда про те, що Сапфо не зустрівши відповіді від юнака Фаона на своє до нього кохання, в розпуці кинулася з Левкадської скелі в море, так само непевна, як і всі інші легенди, зв’язані з ім’ям Сапфо.

В стародавні часи поетичні твори Сапфо становили дев’ять книг, серед яких були гімни, весільні пісні (епіталами), пісні любовні і елегії. До нас дійшли, крім уривків, тільки дві цілі поезії, вміщені нижче: гімн до Афродіти, в якому поетеса благає богиню допомогти їй у коханні, і друга поезія, перекладена пізніше римським поетом Катуллом і потім безліч разів перекладувана на всі мови світу,- поезія, що змальовує в усій реальності силу любовного почуття. Обидві поезії в оригіналі написані так званою «сапфічною строфою», яка в римській літературі увійшла в ужиток особливо після Горація.

30. Релігія безсмертя у стародавньому Єгипті, і роль мистецтва як прямого продовжувача життя

Особливого значення в Єгипті надавали заупокійному культу. З часів Стародавнього царства по всьому Єгипту поширився культ Озіріса — бога підземного царства, бога померлих. Царство мертвих знаходилося на заході, в Лівійській пустелі. Межею між світом мертвих і живих був Ніл. Міста й села зводили на східному березі, а піраміди, гробниці та храми — на західному.

З кінця періоду Стародавнього царства ідея безсмертя дуже поширилася серед єгиптян. Віра їх у потойбічне життя була досить стійкою. З ідеєю безсмертя пов´язаний заупокійний культ. За уявленнями єгиптян, людина не могла існувати після смерті без тіла. Воскресала не лише душа, а й тіло, щоб існувати довічно. Тому небіжчика бальзамували і муміфікували. Потім труну переносили в гробницю, заставлену жертовними дарами. Підземне царство єгиптяни уявляли собі цілком матеріальним, дзеркальним відображенням світу живих.

Померлих ховали в гробницях. Гробницями для царів Стародавнього царства (XXVIII — XXIII ст. до н.е.) були велетенські піраміди — «вічні житла» померлих фараонів. Своєю величчю вони повинні були придушувати свідомість підданих. На стінах внутрішніх приміщень пірамід за VI династії з´явилися так звані «Тексти пірамід» — найдавніша пам´ятка релігійної літератури не лише в Єгипті, айв усьому світі.

Досить серйозні зміни культу мертвих відбулися в період Середнього царства (XXII-XVII ст. до н.е.). Це було наслідком того, що виникає досить широкий прошарок населення — досвідчених людей, писців, дрібних державних чиновників і жерців. Ці люди могли дозволити собі досить пристойне поховання і забезпечити належний заупокійний культ. У цей же період починає складатись корпус текстів відомої «Книги мертвих».

«Книга мертвих» — головне джерело заупокійного культу єгиптян. Це великий збірник текстів, які відносяться до різних історичних періодів. Сюди входять збірники молитов, різних заклинань. Перші тексти, які ввійшли до «Книги мертвих», — це тексти з епохи Стародавнього царства, що писались на стінах гробниць, так звані «Тексти пірамід».

31. Ренесансний гуманізм. Платонівська академія у Флоренції

Найхарактернішою рисою Відродження є розвиток гуманізму (від лат. humanus — людський, людяний). Гуманістична думка, що почала формуватися в Італії у XIV ст., в подальшому поширилась на інші країни Західної Європи і знайшла численних прибічників на Сході континенту. Європейський гуманізм — найвище досягнення ренесансної культури, водночас — це вершина загальнолюдської, світової культури. Гуманізм — це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність. У його основі — прагнення до свободи особистості, утвердження поваги до її гідності й розуму, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей. Гуманісти стверджували самоцінність земного життя, можливість людини саме в ньому (а не в потойбічному світі) досягти вищого блаженства.

Отже, на зміну теоцентричній картині світу, що панувала в середньовічній культурі, утверджується його антропоцентрична модель, яка з погляду гуманістів була характерною для античної доби. Однак Ренесанс аж ніяк не є повторенням античного гуманізму і антропоцентризму, він обіймає значно ширше коло проблем. Італійський гуманізм можна сміливо назвати ідеологією Відродження, оскільки він був не лише теорією, а й практикою повсякденної боротьби за утвердження нового світогляду. Характерними його рисами є: прагнення розмежувати світське й релігійне життя; звільнити людську думку від богословського догматизму; відкривати й пізнавати світ; розвивати світську духовну культуру, науку.

Італійські гуманісти повели активну боротьбу із схоластикою, що насаджувала культ непідвладної людському розуму істини, культом авторитетів, зведених церквою в ранг непогрішних святих (до них потрапив навіть Арістотель, окремі положення філософії якого були пристосовані до католицького богослов´я). У формі політичних трактатів, віршах та прозі гуманісти виступали проти претензій церковно-феодальної ієрархії на монополію в духовному житті. Великий інтерес вони виявили також до проблем моралі, виховання, освіти, громадянського патріотизму, багатьох інших сторін буття людини й суспільства.

32. Роман У. Еко «Ім’я рози» як енциклопедія культури середньовічного Заходу

Ім’я Умберто Еко — одне з найпопулярніших в сучасній культурі Західної Європи. Семіотік, естет, історик середньовічної літератури, критик і есеїст, професор Болонського університету і почесний доктор багатьох університетів Європи і Америки, автор десятків книг, число яких вражає уяву, Умберто Еко — один з самих вируючих кратерів вулкана сучасного інтелектуального життя Італії. Те, що він в 1980 році круто змінив русло і замість звичної зовнішності академічного ученого, ерудита і критика з’явився перед публікою як автор сенсаційного роману, що відразу здобув міжнародну популярність, увінчаного літературними преміями і що послужив основою також сенсаційній екранізації, здалося ряду критиків несподіваним.

Умберто Еко — італійський письменник, автор всесвітньо відомих романів «Ім’я Рози» (1980), «Маятник Фуко» (1988), «Острів напередодні» (1995). Лауреат премій Стрегі, Анжіарі, національної премії Італії (1981).

«Ім’я троянди» — перший роман Умберто Еко, опублікований в 1980 році, став першим інтелектуальним романом, що очолив списки супербестселерів і що приніс авторові усесвітню славу.

Успіху твору сприяла і вдала екранізація. Письменник був удостоєний престижної італійської премії «Стрега» (1981) і французькою «Медічи» (1982).

Виявилось, що життя мешканців бенедиктинського монастира ХIV століття може бути цікавим людям ХХ століття. І не тільки тому, що автор закрутив детективну і любовну інтриги. Але і тому, що був створений ефект особистої присутності.

Цей роман став найяскравішим доказом правоти істориків французької Школи «Анналів», які пропонували вивчати історію через деталі, частковості, побут, причому за допомогою соціології і психології, а не політики, як це було раніше [2,14].

На жаль, творчість Умберто Еко, а особливо його роман «Ім’я троянди» недостатньо вивчено в державах пострадянського простору.

33. Середньовічні святі. Святий Франциск Ассізький

Святий Франциск Ассізький народився 1181 року в італійському місті Ассізі в родині багатого купця. Замолоду він полюбляв розкоші життя, але мав чутливе серце до вбогих. Коли йому виповнилося 24 роки, він покинув усе, одягнувся у грубий одяг і почав жити у пості й молитві. Він проповідував слово Боже і закликав людей до покаяння. В той час Бог наділив його даром чудотворення і передбачення. Згодом й інші юнаки забажали жити разом з Франциском і наслідувати його у вбогості і жертвенному способі життя.

Маючи дванадцять учнів, Франциск уклав для них правила монашого Чину Братів Менших. У 1224 році Бог чудесним способом наділив його стигмами. У 1226 році Франциск помер у віці 45 років і був похований в Асижі. На його гробі діялося так багато чудес, що Святіший Отець через два роки після смерті Франциска проголосив його святим.

34. Стародавня єврейська культура. Історичні передумови і основи біблійного світогляду. Монотеїзм

Вузькою смугою на захід від Месопотамії, між Середземним морем й Ліванським хребтом, між Синайським півостровом та рікою Йорданом простягнулася територія Палестини. До ХІІІ ст. до н.е. землі Ханаану (давня назва Палестини) населяли землеробські народи: хананеї, моавітяни, амореї та ін. У ХІІІ ст. до н.е. їх починають витісняти скотарські племена семітського походження – предки євреїв. Давньоєврейська держава у різних формах проіснувала майже тисячу років, з Х ст. до н.е. до 70 р. н.е., коли Палестина була остаточно захоплена Римом і перетворена у провінцію Римської імперії.

Унікальним джерелом інформації про давньоєврейську культуру є Біблія. Її поява сприяла розвитку літургійної й світської поезії, збагаченню жанрових поетичних форм. Літургійна поезія в поєднанні з хоровим співом була введена царем Давидом у богослужебну практику. Світська поезія представлена у Біблії циклом любовної лірики – Піснею Пісень царя Соломона. Повчальна проза постає Книгою Йова, що містить елементи різних літературних жанрів: поеми, ліричної драми й філософського трактату, що осмислює нерозв’язані проблеми буття.

У період так званого Другого храму (536 р. до н.е. – 70 р. н.е.) у давньоєврейській літературі формується новелістична й історична література, що несе у собі ознаки впливу греко-античної традиції – це книги Йосифа Флавія «Іудейські старожитності” та “Іудейська війна”.

Зародження іудейського образотворчого мистецтва пов’язане з появою синагог, що після знищення Єрусалимського храму стають не лише релігійним, а й громадськими осередками євреїв. Археологічні розкопки давніх синагог у Бег-Альфа (Ізраїль) і Дура-Європос (Сирія) показали, що мозаїчні й фрескові зображення тварини й людини складають звичайний елемент не лише синагогального інтер’єру, а й зовнішнього декору.

Останні століття епохи Другого храму було відзначено посиленим впливом еллінізму на культуру стародавніх євреїв, особливо у середземноморській діаспорі, а саме в Олександрії. Саме там з’являється новий жанр єврейської літератури — драма. Автором декількох п’єс був Ієхезакель на прізвисько Трагік. Одна з його п’єс, “Вихід з Єгипту”, що була створена за законами давньогрецької трагедії, збереглася до наших днів.

Олександрійський історіограф Артапан намагався синтезувати елліністичні мотиви з традиційним світоглядом іудаїзму. У творі про історію єврейського народу він міфологізує образ пророка Мойсея за греко-єгипетським зразком, наділяючи його рисами божества Гермеса-Тота.

Найвизначнішим представником єврейського еллінізму в діаспорі був теолог і філософ Фелон Олександрійський (І ст. н.е.). Використовуючи ідеї грецької філософії він розробляє метод алегоричного тлумачення Біблії, створює вчення про Логос (Слово), що було посередником між Богом та людьми.

Таким чином, елліністичні тенденції у розвитку єврейської культури розкололи єврейство на елліністів та ортодоксів, а в епоху Середньовіччя елліністичні традиції були значною мірою винищені.

35. Стародавня китайська релігійно-філософська думка. Конфуцій та йото учення. Концепція «жень» («людяності») і «цзюнь-цзи» (»благородного мужа»)

Засновником конфуціанства — етичної філософсько-релігійної доктрини — є Конфуцій, який жив і проповідував своє вчення в епоху «боротьби царств». Конфуціанство вважається духовною основою китайського суспільства. Мудрець Кун Фуцзи (справжнє ім´я Конфуція) є водночас і виразником китайської моральності (він висловив те, що; китайці на рівні стихійної свідомості вважали істиною), таї її творцем, оскільки надав їй чітких канонічних форм.

Конфуціанство — філософське вчення, яке проголошує верховенство добра у світі, захищає непорушність установлених небом суспільних норм.

Основою конфуціанської моральної концепції є вчення про жень — людинолюбство. Вчення про жень — це варіант нової моралі, яка підривала основу патріархально-родових звичаїв. Ця мораль покликана була регулювати стосунки людей у містах, державі, які часто не знають одне одного, але інтереси яких стикаються. Для цього конфуціанство посилює роль внутрішнього самоконтролю людини.

Конфуціанська етика передбачає верховенство добра, закликає жити за настановою «Не роби людям того, чого не бажаєш собі, і тоді в державі та сім´ї до тебе не будуть ставитись вороже».

Цю моральну вимогу майже дослівно пізніше повторив Христос. А Кант у XVIII ст. підніс її до рангу основної моральної вимоги. Її суть можна передати словами: ототожнюй себе з іншим, постав себе на його місце. В родовій общині ця тотожність була природною, бо рід для індивіда — це помножене «Я», нормальні ж стосунки між чужими людьми можливі тільки за свідомо здійснюваного ототожнення себе з іншими.

Головну моральну вимогу, її істинність Конфуцій обґрунтовував не посиланням на Бога, а вказівкою на соціальну корисність. Соціальний прагматизм виявився підставою, яка зрівнялася з релігійно-звичаєвим виправданням моральних норм. Китайська культура не знає поділу моралі на божественну та людську: те, що всі вважають за благо, і є благом. Цим зумовлена і відсутність пророків у Китаї, які в своїй критиці занепаду суспільної моралі (в Ізраїлі, наприклад) спиралися на божественні заповіді й повеління.

Людинолюбство Конфуція характеризує відносини, які повинні існувати передусім між батьками і дітьми, між правителями і чиновниками. А вже потім воно поширюється на відносини між усіма іншими людьми. Така дещо звужена сфера «жень» пояснюється тим, що моделлю суспільства (держави) для Конфуція була сім´я. Правитель у такій державі уподібнювався батькові, а підлеглі — дітям. Стосунки між простолюдинами в цій схемі не вартували уваги.

36. Стародавня китайська філософсько-релігійна думка. Даосизм і йото основні поняття (дао, де, у вей). Мудреці: Лао-цзи, Чжуаи-цзи

Засновником даосизму — другої за значенням течії у філософії Китаю — є Лао-цзи, якому приписується авторство трактату «Дао де цзін». Якщо конфуціанство в основному звернуте до суспільної проблематики, то даосизм зосереджується на природі, світі. Основним його поняттям є дао — шлях, доля, природна закономірність, всепороджуюча порожнеча, невидиме, яке наявне у видимому. Воно позбавлене форми, перебуває в безперервному русі. «Перетворення невидимого (дао) безкінечні. (Дао) — найглибинніші ворота народження… Воно існує вічно… і його дії невичерпні», — зазначається в трактаті.

Даосизм — філософське вчення, згідно з яким природа і життя людей підпорядковані загальному божественному законові дао.

Як філософська доктрина даосизм порушує проблему справжнього, відмінного від видимого буття, поділяє світ на невидиме дао і видимий, створений ним світ речей. Ставлення дао до конкретних речей важко звести до якоїсь логічної схеми. Дао — нематеріальна субстанція, позбавлена тілесності. Водночас воно не є і духовною субстанцією, оскільки постає як реальний момент у перетворенні речей. Дао є і субстанцією, і несубстанцією (вічним рухом), воно існує мовби окремо і невідокремлене від речей, пронизує їх, творить речі й існує в речах. Оця невловимість дао, відсутність правдоподібного зв´язку між видимим і невидимим зумовлює містицизм вчення. Таємниця дао відкривається не всім, а тільки тим, «хто вільний від пристрастей, бачить чудесну таїну дао, а хто має пристрасть, бачить його тільки в конечній формі».

Суть дао зумовлює і правила поведінки його прибічників. Мудрець, який пізнав дао, є бездіяльним. Хто служить дао, той поступово пригашує, обмежує свої бажання, доходячи в цьому до недіяння. Однак, вважають даосити, недіяння є найбільшим діянням, завдяки йому можливо досягнути більшого, ніж діянням. Звеличення споглядання й аскетизму споріднює даосизм з буддизмом, на основі синтезу яких виник у середні віки дзен-буддизм.

Трактат «Дао де цзін» містить чудові зразки наївної діалектики, зокрема здогади щодо місця протилежностей у світі. «Коли всі в Піднебесній (так китайці називали свою державу) дізнаються, що прекрасне є прекрасним, з´являється й потворне. Коли всі дізнаються, що добро є добром, виникає і зло. Тому буття і небуття породжують одне одного…» Всі істоти містять у собі протилежні часточки — «ян» та «інь».

За своєю соціальною базою даосизм спрямований проти конфуціанства. Людинолюбство і вченість Лао-цзи засуджує як протидію дао. Сентенція даоситів про те, що з подоланням вченості народ буде у стократ щасливішим, спрямована проти конфуціанців. Носіями ідей даосизму були родова аристократія, усунута від влади (звідси туга за минулими часами, коли панувало дао, витіснене людинолюбством і лицемірством), а також монахи-аскети — носії ідей бездіяння, безкорисливості тощо. Дао гармонувало з ранньокласовими патріархальними відносинами, руйнування яких, на думку даоситів, призвело до погіршення суспільства.

37. Структура Біблії. Книга Пуття і Книга Виходу. Біблійні сюжети в українському мистецтві

Створювалися Біблійні книги на трьох континентах: в Азії, Африці та Європі. І на трьох мовах: давньоєврейській, арамейській, грецькій. Де тільки не створювалися книги Біблії! Мойсей писав перші п’ять книг (так зване П’ятикнижжя Мойсеєве) у пустелі, Єремія писав у в’язниці. Лука — під час подорожей, Іоанн — на острові Патмос, а деякі автори писали під час військових походів. Так, під час війни була написана частина книг Давида, а книги Соломона писалися у мирний час. І створювалися книги Біблії у XII ст. до н.е. — II ст. н.е.

В основі поділу — народження Ісуса Христа на Землі. До Старого Завіту входять книги, запозичені християнами в іудаїзму. У перших п’яти книгах Старого Завіту (Буття, Вихід, Левит, Числа, Второзаконня) розповідається про створення світу й людини, про рай, потоп, обрання Богом єврейського народу як народу Божого. Тут розповідається про найдавнішу історію єврейського народу. Другу частину Старого Завіту становлять історичні книги: Ісуса Павина (так звана Книга Єгошуї), Суддів; Книги Рут, дві Самуїлові Книги, дві Книги царів, дві Книги хронік. Книги Ездри, Неемії та Естер. У цих історичних книгах знайшла продовження розповідь про історичні долі єврейського народу. Третя частина Старого Завіту складається з книг повчально-поетичного характеру — Йова, Псалмів (Псалтиря), Приповістей Соломонових, Екклезіястової. Пісні над піснями. Останню частину Старого Завіту становлять Книги пророцтв — Книги великих пророків (Ісаї, Єремії та Єзекіїля) та Книги малих пророків (Даниїла, Осії, Йоіла, Амоса, Овдія, Йони, Михея, Наума, Авакума, Софонії, Огія, Захарія, Малахії). У книгах Старого Завіту багато сюжетів, що стали популярними у світовій літературі, образо-творчому мистецтві. Пригадаймо знамениті твори діячів Відродження: Рафаеля, Мікеланджело, Леонардо да Вінчі, Рем-брандта, Веласкеса, Мурільйо, Боттічеллі, Тіціана, Тінторетто, Веронезе, Дюрера. Звернімось і до знаменитої серії малюнків Т.Шевченка “Притча про блудного сина”, картини “Явлення Христа народу” С.Іванова. Послухаймо музику на церковні псалми Д.Бортнянського, П.Чайковського чи Д.Верді . Подумаймо, чому український Сократ, Григорій Сковорода назвав Біблію своєю “возлюбленою невъстою”, підкресливши, що саме в духовному “шлюбі” з Книгою книг і народилися найкращі його твори. Можливо, розгадка притягальної сили Святого Письма криється й у словах Григорія Сковороди про те, що Біблія сильна не так історіями, в ній розказаними, як духовним змістом, що ті історії наповнює. Як тут не згадати даних Богом народові на горі Сінай заповідей: “Шануй батька свого і матір свою — довго житимеш на землі”, “Не вбивай!”, “Не кради!”, “Не свідчи неправдиво проти ближнього свого!” та ін.

Отже, Старий Завіт побудовано за чітко продуманою структурою, що надає йому властивостей універсальної книги. Новий Завіт є самостійним художнім явищем, недаремно його часто видають окремою книжкою. До Нового Завіту всі християнські церкви (за винятком Ефіопської та Коптської) зараховують 27 книг. Складається Новий Завіт з чотирьох Євангелій (від св. Матвія, св. Марка, св. Луки, св. Івана); з однієї історичної книги “Дії святих апостолів”; з 21 послання апостолів та Апокаліпсиса, або Одкровення Іоанна Богослова. В Євангеліях описано життя Ісуса Христа, його вчення. Саме слово “євангеліє” означає “добра звістка”. Книги Нового Завіту оформились остаточно в єдине ціле у II ст. н.е., а канонізував їх (остаточно ствердив) Лаодикійський церковний собор 364 р.

В історії української літератури кінець ХІХ – початок ХХ ст. – період, позначений активним протистоянням і поєднанням реалізму й модернізму, традиційного та модерного мистецтва.

Бiблiя (книга) — визначна пам’ятка свiтової лiтератури. На сторiнках Бiблiї багато прекрасних, поетичних легенд. Цi легенди давним-давно iснували в народi i передавались з уст в уста. Потiм, через багато столiть, мудрецi i поети почали в рiзний час записувати їх, потiм цi записи були зiбранi в «Бiблiю». Ця книга включає в ритуальнi i юридичнi кодекси, iсторичнi хронiки, мiфи, народнi пiснi (переможнi, величальнi, поховальнi, сатиричнi, любовну лiрику тощо). Iз часiв середньовiччя i до наших днiв лiтература черпає з Бiблiї теми, сюжети i мотиви, переосмислюючи їх вiдповiдно до вимог та iдей свого часу. Найбiльшою популярнiстю серед українських письменникiв користувалася притча про сiяча, що пояснюється просвiтительською функцiєю лiтератури, прагненням вiдкривати народовi очi на його життя. До неї не раз звертався Тарас Шевченко («Чигирине, Чигирине…», поеми «Сон» i «Кавказ», «Саул», «Не нарiкаю я на Бога») i Пантелеймон Кулiш («Дума», «Старець», «Неньчина пiсня»). Цю притчу у демократично-просвiтительському дусi перетлумачують Юрiй Федькович («Нива», «Дикi думи», «Думи мої, дiти мої») Михайло Старицький («На новий рiк», «Нива»).

38. Філософія Епікура і епікуреїзм

Епікур (341-270 pp. до н.е.) заснував філософську школу в Афінах, використовуючи головні положення філософії Демокріта (вчителем Епікура був послідовник Демокріта Навсіфан). Водночас Епікур створює зовсім нову атомістичну теорію. Відмінність полягає в тому, що у Демокріта рух атомів здійснюється у порожнечі виключно за законом падіння тіл під власною вагою, у Епікура — поряд з дією закону падіння з’являється ще один чинник — атом виявляє властивість «самочинного відхилення» від «лінії необхідності».

Ідея Епікура про самочинне відхилення атомів є специфічнім відображенням факту з’явлення у людей нових якостей — індивідуальної свободи, певного мінімуму соціальної автономії особи. Людина — цей «соціальний атом»—набуває в собі (а не в космічному світопорядку, котрий розчиняє індивіда, його неповторність) автономного, самодостатнього грунту свого волевиявлення. В цілому, головна увага Демокріта звернена на закони існування об’єктів (людина теж лише об’єкт), у Епікура — до суб’єкта. Епікура хвилює не саме по собі вчення про Космос як сукупність атомів, а проблема можливості відхилень, випадків, суб’єктивного водіння.

Сенс своєї ідеї про самочинне відхилення атома від лінії необхідності Епікур вбачає в основному правилі мудрості — вміти відхилятися від незадоволення, страждань. Тут слід звернути увагу, що йдеться саме про «відхилення» від страждань, а не про гонитву за задоволенням бажань. Гонитва за бажаннями завжди приносить свою протилежність — невдоволеність.

Епікур вбачає в теорії світу ідей Платона, вченні про «перший двигун» Арістотеля дію надприродних сил, які не залишають місця випадкові, свободі волі людини. Якщо боги існують, то вони живуть у просторах між світами і не втручаються у земні справи.

Послідовно дотримуючись атомістичної теорії, Епікур робить висновок, що душа людини — тілесна. Смерть тіла є смерть душі, бо сутність душі—рух атомів у тілі. Відповідно до такого розуміння людини, й суб’єктивних властивостей він розробляє послідовно сенсуалістське вчення про пізнання. Світ пізнається за допомогою мислення та чуттів, між якими немає великої різниці, бо і чуття, і мислення спричинені рухом атомів. Критеріями істини визнаються чуттєві сприйняття (витікання образів, викидів з речей), поняття (або загальні уявлення, тотожні спогадам).

Епікур створює життєстверджуючу етику, яка за своїм спрямуванням оптимістична і утилітарна. Моральне життя потребує дотримання міри в усьому. Ідеал — у задоволенні природних, а не на-Думаних бажань. Справедливість у тому, щоб не шкодити іншому і не зазнавати шкоди від іншого. В основі взаємозв’язків людей лежить особиста вигода, що розповсюджується і на безкорисливу дружбу. Мудрість (філософія) не тільки дає знання, а й духовну насолоду. Мудрець — не безтурботний пустельник, що відійшов від життя, а знавець життя, який піднявся над буденністю, здатний виявляти свою волю.

Епікуреїзм досить широко впливав на свідомість мислителів наступних етапів еллінської епохи, зокрема Риму.

39. Філософія життя і смерті в кінізмі.

Основна ідея кіників складається в тому, що філософія є життєва мудрість, що не потребує в відверненому знанні. Підкреслюючи примат чуттєвості в пізнанні і текучість всього існуючого, вони бачать у розумі і його поняттях не більш як «позначення того, що було або є» ( Звідси односторонній сенсуалізм і -емпіризм кіників підтверджуючи, що пізнання обмежується описом речей. Так, Аристотель писав, що відповідно до «антисфенівців» сутність речі визначити неможливо, можна сказати тільки, яка вона. Наприклад, «не можна визначити, що таке срібло, але можна сказати, що воно подібно олову» (Арист. Позначок., VIII 3, 1043b). Звідси той невтішний висновок, що «логіка марна», С цих позицій кіники різко критикували платонівське вчення про ідеї, відділених від речей: оскільки «я бачу людини, рівним способом і кінь, кінності ж і людяності не бачу», загальне поняття не має ніякої об’єктивної значимості. Річ же повинна позначатися її «власним ім’ям», що позначає тільки її одну.

Звідси випливає декілька важливих висновків. По-перше, що кіники бачать джерело знання тільки в досвіді і відчутті. Важко сказати, чи доходять вони тут до матеріалізму, теж свої твердження, що базує адже, насамперед на відчутті, але антиідеалістична тенденція отут достатньо сильна. По-друге, ми можемо констатувати сильну релятивістську тенденцію. Слідом за Протагором «антисфеновці» підтверджують, що «не може бути протиріччя, і мабуть що, і говорити неправду теж неможливо» (Арист. Позначок., IV 29. 1024b). По-третє, із висновку, що не можна приєднувати загальне поняття до одиничного суб’єкта, тому що в результаті утворюється логічне протиріччя (не можна сказати, що «людина добра»,- добро є добро, а людина-людина…), виявляється вузькість кінічного сенсуалізму, що відхиляє значимість загального і виключає єдність загального, особливого й одиничного в речах і його відбиток у поняттях.

Але кінизм насамперед — етика. Вона будується на тих же основах: якщо щире розуміння речі зводиться до її «власного імені», те щире благо є «власне благо» кожної людини. Тут і підводяться самі цікаві проблеми кінизма.

Всі автори, що пишуть про кінизм, сходяться в тому, що його представники належали до «нижчих» прошарків суспільства або ж — вільно або мимоволі — покинули своє благополучне оточення.

Антисфен — незаконнонароджений; Діоген — вигнанець із Синопи, де його обвинувачували в «псуванні монети»; Кратет — багач, що перемінив багатство на бідність, «неприступну для долі»; Гіппархія заради Кратета відкинула красенів наречених і лишила багатий будинок; Біон — син вільновідпущеника і проститутки, був разом із сім’єю проданий у рабство і звільнився завдяки випадку: хазяїн, умираючи, зробив його своїм спадкоємцем… Всі вони бачать свою задачу в тому, щоб бичувати пороки й учити чеснотам. Але адже в товаристві, де соціальні класи мають і захищають протилежні інтереси, зміст понять доброчинності і пороку далеко не однозначно.

Кінизм виходить у своїй етиці з того, що «власне благо» людини — не речі; більш того, майно, здоров’я, свобода, саме життя можуть бути в будь-який момент у нас відняті. Справді ж «власне» — це внутрішня свобода людини, чеснота як свобода від усього зовнішнього, стримування від насолод і нечутливість до страждання.

Разом із софістами, кіники протиставляють закону і звичаю людей — «природу». Всі суспільні встановлення штучні й умовні, думки помилкові й ведуть вбік від щирого щастя; чеснота і порок в узвичаєному змісті слова — порожнє слово.

40. Філософія життя і смерті в стоїцизмі

Багато в чому протилежна епікуреїзму. У фізиці стоїки (Зенон з Кітіону, Клеанф, Хрісіпп — прибл.ІІІ ст. до н.е.) повертаються до поняття першоречовини, використовуючи вчення Геракліта про вогонь як первинну стихію, з якої все походить. У світі панує невблаганна необхідність, вчать стоїки, і немає можливості протистояти їй, тому людина цілком залежить від процесів, що відбуваються у зовнішньому світі, природі взагалі. Проте слід уважно вивчати природу і її процеси. Хоча вивчення природи не здатне завадити сліпій необхідності, воно уможливлює, знаючи причини подій, підкорятися їм так, щоб найменше страждати.

«Пневма», «дух», дихання, правогонь розливаються у світі, створюючи усе: тварин, людей, застигають у неорганічних тілах. Але правогонь — вже не сліпа стихійна сила (як це було у вченні Геракліта), а художньо-творча, тотожна ідеї Платона, яка розумно створює Космос, керує ним. Тому правогонь — це і провидіння, фатум, доля. Космос, знов як у перших філософів, розуміється єдиним організмом, єдиним тілом. Це тіло живе, воно побудоване з різних функціональних частин, пронизаних пневмою. Ззовні Космос має форму кулі, в якій все відбувається необхідно і цілеспрямовано, інакше Космос розпадеться і стане мертвим. Відповідно для кожної частинки Космосу є своє місце. У випадку, коли частинка не виконує своєї функції, Космос її руйнує, використовуючи елементи, з яких складалась ця частинка, для побудови нової.

Узгоджено зі вченням про Всесвіт розроблено відповідну етику. В етиці стоїки також протилежні епікуреїзмові, насамперед у питаннях про розуміння мети життя, свободи волі. Для стоїків доля, фатум — незаперечна істина, а свобода розглядається як ухиляння від законів Космосу, тому — неможлива. Дії людини різняться лише за тим, яким чином — добровільно чи за примусом — відбувається невідворотна необхідність. Доля веде і того, хто добровільно підкоряється, і силоміць притягує того, хто без розсуду опирається. Мудрець (філософ) це той, хто любить свій фатум, а тому справді вільний, бо діє за .необхідністю. Таке розсудливе життя, смиренне перед необхідністю, вгамовує афекти (пристрасті), дарує щастя.

Саме стоїки запропонували термін «логіка», який сьогодні загальновживаний. Вони розуміли за ним словесний вираз чуттєвих данних про зовнішній світ, уявлення та загальні поняття. Логіка стоїків була спрямована на аналіз відношень, які панують у свідомості та мисленні.

Стоїцизм, поряд із скептицизмом та епікуреїзмом, був одним з найвпливовіших напрямів філософської думки античності у період заснування та розпаду світової держави Александра Македонського.

41. Високий Ренесанс. Мікеланджело Буонаротті титан Відродження. Скульптура і фресковий живопис. Сила і трагізм образів

Героїкою боротьби за утвердження нового, вірою в безмежні можливості людини пройнята творчість іншого титана Відродження — Мікеланджело Буонарротг (1475-1564) — видатного скульптора, архітектора, художника і поета. У 1501-1504 pp., перебуваючи на службі у Флорентійській республіці, майстер створив один з найкращих своїх шедеврів — велетенську (заввишки 5,5 м) статую біблійного героя Давида. Мабуть, у жоден з періодів свого життя Мікеланджело не перебував у такій природній згоді із суспільним устроєм рідного міста, тому не дивно, що образ Давида став символом захисника свободи свого народу, символом вільнолюбних, демократичних ідей флорентійців.

У 1508-1512 pp. Мікеланджело за наказом папи Юлія II розписав стіну і стелю Сікстинської капели у Ватиканському палаці. Сікстинські фрески, безумовно, основа творчого доробку майстра, один з найвищих мистецьких творів в історії світової культури. Площа розписів, виконаних без сторонньої допомоги, становить близько 600 кв. м. композиція об´єднує триста фігур. Мікеланджело сміливо трактує біблійний сюжет про створення світу як героїчну поему, присвячену творчій могутності людини, героїзму і силі духу тих, хто стояв біля першовитоків людства. Останнім великим шедевром майстра стала мармурова усипальниця герцогів Медичі у Флоренції (1524-1534).

42. Високий Ренесанс. Рафаель Санті. Гармонія Відродження

Найяскравіше, людяніше і життєстверджуюче втілюються ренесансні ідеї у творчості Рафаеля Санті (1483-1520,). Вже в ранніх його творах ми бачимо образи прекрасних мадонн, що уособлюють споконвічний ідеал жіночої вроди. Такими є «Мадонна Конестабіле» (1502), «Заручини Марії» (1504). Однією з вершин творчості майстра є «Сікстинська мадонна», написана в 1515-1519 pp. для церкви св. Сікста в м. П´яченца, звідки ця картина згодом потрапила до Дрезденської галереї. Зворушливий образ мадонни із немовлям можна вважати символом усього ренесансного мистецтва. З тривогою і ніжністю звертає молода жінка свій погляд у майбутнє, вона приносить у світ свою дитину, щоб дарувати людству надію на щастя.

Видатними творіннями Рафаеля є розписи ватіканського палацу, серед них — фрески: «Диспут», «Афінська школа», «Парнас». Художник постає тут не лише як майстер композиції і колориту, як монументаліст, а й як справжній знавець історії світової культури. У фресках він зумів достовірно, на основі іконографічних і документальних джерел відтворити образи видатних людей минулих епох — Платона, Арістотеля, Сократа, Діогена, Гомера, Данте та ін. Своїми шедеврами Рафаель стверджує нерозривність епох в історії та культурі людства.

43. Релігійно-філософське вчення Григорія Сковороди і культура барокко

Своє філософське вчення Сковорода сформував під впливом античної і середньовічної європейської філософії (Фалес, Піфагор, Геракліт, Сократ, Платон, Арістотель, Пліній, Е. Роттердамський); народної творчості (міфи, легенди, думи, перекази, народні прислів´я та приказки); вітчизняного просвітництва (К. Транквіліон-Ставровецький, Ф. Прокопович, С. Полоцький, М. Козачинський, Г. Кониський). За своїм змістом і спрямуванням філософія Сковороди відрізнялася від філософії професорів Києво-Могилянської академії. Розвиваючи традиції Просвітництва, Сковорода відходить від догматичного наслідування своїх учителів, засвідчуючи це вже в загальнофілософській орієнтації. Якщо провідною тенденцією філософських курсів києво-могилянців був арістотелізм, Сковорода тяжів до ідей Платона, який в академії був об´єктом критики. Якщо професори акцентували увагу на дослідженні проблем онтології та гносеології, що розглядались у контексті зовнішнього світу, то Сковорода зосередився на етико-гуманістичній проблематиці: у нього на передньому плані не світ, а людина і духовне начало в ній. Всупереч своїм учителям, які зводили небесне до земного, возвеличуючи не лише розум, а й земне життя людини, він підносив природу до Бога, засвідчував другорядність людської плоті й понад усе ставив у людині істинно людське — духовність, дух, зводячи до них сутність людського життя. На відміну від науково-освітніх праць професорів Києво-Могилянської академії просвітницька філософія Сковороди мала яскравий етико-гуманістичний вияв.

Сковорода створив власну філософську систему, специфічний стиль і форму філософського мислення. Його філософствуванню властиве органічне поєднання художнього і раціонально-абстрактного світоспоглядання. Наслідком такого поєднання став універсальний алегоризм (іносказання), у якому предмети і явища осмислюються не в сукупності властивостей, не в цілісності, а лише в абстрактно-схематичному образі їх як символи. Один із найавторитетніших дослідників його творчості Д. Чижевський писав: «Філософічний стиль Сковороди — це своєрідний поворот філософічного думання від форми мислення в поняттях до якоїсь первісної форми мислення в образах та через образи. Він повертається від термінологічного вжитку слів до символічного їх вжитку. Сковорда пристосовує скарб філософської термінології до свого стилю думання: поняття стають символами».

Наслідуючи традиції неоплатонізму і християнської символіки отців церкви, німецьких містиків та українських мислителів доби Київської Русі, Просвітництва, Сковорода розглядає символи як «іпостась істини», як те, що допомагає пізнати неземне, відкриває нове бачення речей. У нього символи не мають твердого, усталеного значення, а постають як певна множинність значень, межі яких то суміжні, то перехрещуються, а інколи просто суперечливі. Та це не завадило йому, використовуючи образно символічне мислення, вести напружений діалог із власним сумлінням у пошуку правди, добра й істини, що було в руслі тогочасних культурних вимог.

44. Культура бароко. Уявлення про нестійкість світу. Песимізм. Ідея vanitas. Жан Овре, «Хто він?»

Так уже сталося, що цілий напрям у мистецтві, який припадає на останню чверть XIX ст., узяв на озброєння ідеї позитивізму, проголосивши як основне завдання зображення натури з «оптичною» точністю, уподібнюючи очі художника об’єктиву фотоапарата. Пісарро, Мане, Моне, Сіслей, Ренуар та інші видатні майстри не були прийняті офіційним журі на чергову виставку в 1863 р. — Салон, яка приносила славу художникам, і влаштували свій «Салон відринутих», де був репрезентований славетний «Сніданок на траві» Е. Мане.

Митці часто грали на контрастах, уводячи до своїх творів напруженість та трагічність. Дивне поєднання песимізму, трагічності і гри спостерігаємо в творах цього періоду.

Значення бароко для розвитку української літератури можна зрозуміти хоча б з того, що цей стиль проіснував в українській літературі більш ніж два сторіччя, нехай навіть змінюючись та еволюціонуючи. Бароко дістало своє відображення в усіх жанрах літератури та мистецтва. Це і проповіді Галятовського та Радивиловського, і вірші (як духовного, так і світського спрямування), і драми…

45. Новий час. Наукові відкриття та їхнє значення її світоуявленні XVII ст. Декарт

Початок філософії нового часу було покладено Рене Декартом (1596-1650) — французьким філософом, математиком, представником класичного раціоналізму. Вчений вийшов за межі ренесансного підходу до наукових знань, в основі якого було багато неперевіреного, приблизного, здогадного, часткового. Він прагнув до наукового, а, отже, глобального і цілісного пояснення Всесвіту. Основоположним принципом декартового мислення став постулат «Я мислю, отже, існую» («Cogito ergo sum»), який відкидав імовірне пізнання та судження, прийняті на віру. Раціоналістична філософія Декарта, в основу якої покладено якісно новий метод cogito, означав установку не на засвоєння чужих думок, а на створення своїх, руйнував схоластичні авторитети, надавав перевагу розумовому над чуттєвим.

Р. Декарт виробив «правила розуму», наукову методологію, в основу якої поклав ретельний аналіз з розкладенням складного на складові, з пошуком першопричини, простого і очевидного, з неперервністю умовиводів. Вчений також обґрунтував самостійність філософії як окремої науки. Декарт передбачав, що прогрес пізнання прискорюється відповідно до накопичення людством знань, порівнював цей процес з прогресуючим накопиченням багатств. Отже, раціоналізм, наукові дослідження Всесвіту стали визначальною тенденцію культурного розвитку XVII-XVIII ст.

46. Новий час. Наукові відкриття. Значення і смисл закону всесвітнього тяжіння Ньютона

І. Ньютон вважав, що закони пізнання встановлюються на основі досліду, експерименту, а далі шляхом індукції розгортаються в теоретичну систему та наукову теорію. Саме такий підхід дав йому можливість відкрити закон всесвітнього тяжіння та закони руху, які грунтуються на розумінні динаміки як вчення про взаємодію сил. Оцінюючи світове значення закону всесвітнього тяжіння, Ж.-Л. Лагранж писав, що І. Ньютон найщасливіший, бо «систему Всесвіту можна встановити лише один раз». Ці відкриття представлені у «Математичних началах натуральної філософії» — найвизначнішому творі І. Ньютона, виданому латиною 1687 р. «Математичні начала», на думку таких видатних вчених як М.В. Ломоносов, Вольтер, Ж.-Л. Лагранж, А. Ейнштейн, СІ. Вавилов, визначили на декілька століть уперед напрям розвитку природознавства та освоєння навколишньої дійсності, започаткували науково-природничу картину світу, безкінечного у часі і просторі.

Отже, під впливом наукової революції та промислового розвитку відбулася активна зміна способу мислення та світобачення особистості. Науково-філософська та суспільна думка еволюціонували від схоластики, натурфілософії, теологізму до раціоналізму, емпіризму, наукового експерименту та індукції.

Водночас світогляд людей XVII ст. був досить суперечливим. На ньому відбилися ритми епохи — боротьба старого феодального способу життя, що поступово відходив у минуле, і нового, буржуазного, що давав надію на краще майбутнє та оновлення. Страх перед війнами, епідеміями, голодом, насиллям підтримував релігійний фанатизм, містику, окультизм, франкмасонство та практику алхімії. Показовим в цьому плані був світогляд Р. Декарта, І. Ньютона та інших дослідників. Зокрема наукові знання І. Ньютона йшли пліч-о-пліч з магією та кабалістикою. Вчений захоплювався алхімією, займався хронологією стародавніх царств, намагався тлумачити біблійні пророцтва (Апокаліпсис та книгу пророка Даниїла).

47. Новий час. XVII ст. і проблема руху. Геоцентризм і геліоцентризм

Натурфілософію Відродження характеризує геліоцентризм, бо саме в цю добу Миколай Копернік створив свою геліоцентричну систему.

Геоцентризм — уявлення, що Земля є нерухомим центром Всесвіту, навколо якого рухається Сонце та всі інші небесні тіла. Геліоцентризм довів, що земля не є центром всесвітом, рухається навколо Сонця та обертається навколо своєї осі.

Особливе місце належить польському астроному і мислителю М. Копернику. У своїй праці «Про обертання небесних сфер» він не просто відродив давно забуту геніальну ідею геліоцентризму давньогрецького астронома Арістарха Самоського (III ст. до н. е.). Учений довів її та обґрунтував як наукову істину. Геліоцентрична теорія Коперника спростувала багатовікову геоцентричну традицію Арістотеля—Птолемея та стала відправною точкою розвитку нової астрономії, фізики, зокрема в працях Галілея, Кеплера, Ньютона та ін. Коперник також уперше реалізував принцип «не все бачене — достовірне».

Подальшого розвитку геліоцентрична теорія набула у творчості Дж. Бруно, який першим висловив ідеї про нескінченність природи і безкінечну множинність світів у Всесвіті, їх динамічну єдність і вічність. Виходячи з принципів пантеїзму, Бруно ототожнював рух і матерію, природу і світову душу (Бога). Визнаючи позитивність релігійного впливу на людей, він заперечував догматичне авторитарне втручання церкви у питання філософії і науки, проблеми суспільних відносин. Майбутнє людства пов´язував із «релігією розуму», яка мусить зайняти місце «релігії прозріння».

Геліоцентрична система Коперника набула нового підтвердження у працях Г. Галілея. Астрономічні відкриття Галілея (нерівність поверхні Місяця, сонячні плями, супутники Юпітера, фази Венери і т. ін.) доводили істинність передбачень давньогрецького філософа Анаксагора (приблизно 500 — 428 до н. е.) про єдність земних і небесних явищ. Геніальний вчений заклав основи класичної механіки, сформулював принцип відносності руху, ідею інерції, закон вільного падіння тіл, запропонував ідею матеріальної субстанції як єдиної незмінної основи природи. Галілей розвинув нову методологію науки, яка базується на експериментах.

48. Новий час. Самовідчуття особистості. Блез Паскаль, «Думки»

У філософії XVII ст. намітилось особливо важливе для її подальшого розвитку протистояння раціоналізму та ірраціоналізму. Йдеться про протилежні тлумачення того, наскільки підвладна природа пізнанню розумом. Раціоналізм у цьому протистоянні об´єднував філософів, в тому числі й емпіриків, які вірили у всемогутність наукового пізнання. Ірраціоналізм, найпомітнішим представником якого був відомий вчений і філософ Блез Паскаль (1623— 1662), обмежував наукове пізнання на користь релігії. Пізніше, в XIX ст., ірраціоналісти протиставляли розумові віру, волю, інстинкти.

Адже Паскаль, як ніхто з його сучасників, спостеріг неможливість, точніше, недоречність нібито цілісного, штучно систематизованого філософського портрета людини. Згадаємо, як хитаються терези “стану людського” у трагедіях янсеніста Расіна, молодшого сучасника Паскаля, як той “стан” ходить тут ходором, як сюжетний і психологічний маятник героїв драматурга входить у всі їхні протилежності, у ті чи ті антагоністичні стихії, які з такою силою і виразністю означені у “Думках”. В антропологічній трагедії Паскаля постає гомінкий гала-спектакль нашого перебування в історії, у всіх гротесках суспільства, що у них ми упокорені тим чи тим його міфом.

Есе — справді антропологічне творіння, що є результатом напруженої роботи людської думки, орієнтованої завше на діалог. “Я значно більше боявся б помилитися і переконатися, що релігія християнська істинна, ніж не помилитися, вірячи, що вона істинна”. Можливо, в Паскаля модус світорозуміння не стільки трагічний у нашому постекзистенційному розумінні, скільки в бароковому сенсі, адже високе бароко повернуто обличчям до універсальних проблем буття (це символічний світ і водночас піснеспіви Творцеві). В афоризмах Паскаля — конденсація найважливішого, зведення розлогої життєвої ситуації до фраґментарного, але насправді в цьому фраґменті, наче в краплі води, відображено цілий космос людських переживань та уявлень. “Юдеї так любили (самі по собі) проображувані речі й так пильно їх очікували, що не розпізнали реальність, коли та постала у проречений час і спосіб”.

49. Новий час. XVII ст. як доба загальної кризи в Європі. Релігійні пошуки

У філософії XVII ст. намітилось особливо важливе для її подальшого розвитку протистояння раціоналізму та ірраціоналізму. Йдеться про протилежні тлумачення того, наскільки підвладна природа пізнанню розумом. Раціоналізм у цьому протистоянні об´єднував філософів, в тому числі й емпіриків, які вірили у всемогутність наукового пізнання. Ірраціоналізм, найпомітнішим представником якого був відомий вчений і філософ Блез Паскаль (1623— 1662), обмежував наукове пізнання на користь релігії. Пізніше, в XIX ст., ірраціоналісти протиставляли розумові віру, волю, інстинкти.

У XVII ст. почала розвиватися художня культура. Поглиблене осмислення дійсності, вироблення і поширення нових жанрових форм характерні для літератури того часу. Століття, початок якого пов’язаний ще з творчістю Шекспіра та Сервантеса, представлене іменами славетних письменників, поетів, драматургів: Лопе де Вега (1562—1635 pp.) та Педро Кальдєрон де ла Барка (1600 — 1681 pp.) в Іспанії, Джон Мільтон (1608—1674 pp.) в Англії, П’єр Корнель (1606-1684 pp.), Жан Расін (1639-1699 pp.) і Мольєр (справж. ім’я — Жан-Батіст Поклен; 1622—1673 pp.) у Франції. Твори тієї доби, неперевершені за художньою цінністю, можна знайти в усіх літературних жанрах — високій трагедії та романі, побутовій комедії та новелі, епічній поемі, ліричному сонеті, оді, сатирі.

Важливу віху залишило XVII ст. в історії музики. Це був період поступового звільнення від культових форм, широкого проникнення в музику світських елементів, зародження й оформлення нових жанрів — опери, ораторії, інструментальної музики. Бурхливо розвивалися гомофонія, що зародилася ще у XVI ст., а також поліфонічні форми, які блискуче втілилися вже у наступному столітті у творчості композиторів Йоганна-Себастьяна Баха (1685 — 1750 pp.) та Георга-Фрідріха Генделя (1685—1759 pp.).

50. «Протестантська етика і дух капіталізму». Концепція Макса Вебера

Виникнення капіталістичної системи в цій роботі зв’язується німецьким ученим з Реформацією, з появою протестантських плинів у християнстві, з їхнім особливим відношенням до трудової й підприємницької діяльності; протестантський релігійно-етичний комплекс, на думку німецького економіста, забезпечує формування працьовитості, ощадливості, чесності, ощадливості. Макс Вебер відзначає «безсумнівну перевагу протестантів серед власників капіталу й підприємців».

Книга включає 2 частини (5 глав):

Постановка проблеми (Попередні зауваження й 3 глави);

Професійна етика аскетичного протестантизму (2 глави).

Значну увагу приділено вивченню професійної етики протестантизму, зокрема лютеранської концепції професійного покликання як фактору, що сприяв інтенсивній раціоналізації господарського та політичного життя Заходу „Протестантська етика» і „дух капіталізму» і сам капіталізм як економічна система витупають, за Вебером, як явища вибірково-споріднені. Кожне з цих явищ має власний смисл і власну логіку розвитку. Мета автора пояснення механізму впливу релігійних мотивацій особистості на її економічну поведінку. Вироблені ідеологами реформації нові цінності сприяли „прориву» системи традиціоналістських уявлень про сенс людського життя і роль у ньому економічних чинників. А це зі свого боку сприяло утвердженню у масовій свідомої і нових, відмінних від традиційних понять про професію, працю, дисципліну і т. д.

51. Мистецтво Кватроченто і філософія гуманізму. Ідеї неоплатонізму в живописі Сандро Ботічеллі

XV ст. (кватроченто) — це століття зародження нового буржуазного світогляду, століття дерзань, творчої свободи, схиляння перед людською індивідуальністю. Це століття, в якому були розв’язані суто художні завдання.

Однією з найбільш плідних була флорентійська школа. До архітектури Флоренції у XV ст. риси нового стилю ввів Філіппо Брунеллескі (1377—1446 pp.). У 1434 р. він завершив велетенський купол Флорентійського собору (в цілому готичний будинок).

Надалі Брунеллескі та інші архітектори кватроченто звернулися до античної ордерної системи. Капела Пацці при церкві Санта-Кроче — прямокутна у плані, з шістьма коринфськими колонами на фасаді, з карнизом на парних пілястрах, з портиком, увінчаним сферичним куполом, — несе на собі риси античної простоти, гармонії і пропорційності. Це стає характерним для всього мистецтва Відродження.

Ще яскравіше ці риси виявились у світській архітектурі — наприклад, у споруді Виховного будинку у Флоренції, в якому галерея першого поверху, яка переходить на другому поверсі у гладку стіну з карнизами і вікнами, стала взірцем для всієї архітектури Ренесансу.

Кватроченто створило і новий образ світського міського палацу (палаццо) — палаццо Пітті, палаццо Медічі (ім’я банкірів Медічі, протягом 50 років з кінця XIV ст. правителів Флоренції, дало назву вікові медіційської культури), палаццо Ручеллаї. Чіткість поверхового членування (як правило, вони триповерхові), велика роль пілястр, здвоєні (парні) вікна, підкреслений карниз — такі характерні риси цих палаців.

Виразником естетичних ідеалів двору був художник Сандро Ботічеллі (Алесандро ді Маріанно Філіппі, 1445—1510 pp.). Галерея Уффіці зберігає дві його знамениті картини: «Народження Венери» і «Весна». У цих картинах виявилися всі основні особливості стилю Ботічеллі: ліричний і романтичний характер образів, фантастичний пейзаж — якийсь зачарований сад, його «готицизми» (подовжені невагомі фігури, що наче не торкаються землі), особливий тип жіночого обличчя — подовжений овал, припухлі губи та очі, які здаються заплаканими. Обличчя Венери, котра розкидає з подолу квіти, очужіло-застигле, воно майже трагічне, що зовсім не гармоніює з радістю, яку вона несе. Такі самі його мадонни, а також «Саломея», «Вигнанка» та ін.

Ботічеллі був автором розписів на стіні Сікстинської капели, де через півстоліття залишив свої витвори і Мікеланджело.

Основні роботи Ботічеллі, в основному «Оплакування», навіяні образом і трагічною долею Савонароли, під впливом якого опинився художник у 80—90 pp. Пристрасні викриття домініканського ченця, спрямовані не тільки проти тиранії Медічі, розбещеності папства і занепаду релігії, а й проти всієї культури Ренесансу, привели на фанатичні багаття Савонароли, де спалювали шедеври ренесансної культури, і твори Ботічеллі. Останні десять років він нічого не створив, після страти Савонаролі перебував у трагічній меланхолії.

52. Особливості філософського мислення в XX ст. Криза основних традицій класичної філософії. Екзистенціалізм

Екзистенціалізм вважають однією з провідних течій філософії Західної Європи XX ст. Він виник у 30-ті роки (умовною датою його народження вважають вихід у 1927 р. праці німецького філософа М. Гайдеггера «Буття і час»). Найбільшої популярності набув після Другої світової війни.

Екзистенціалізм (лаг. existentia — існування) — суб´єктивістське вчення, в якому вихідні значення сущого (що таке річ, просторовість, часовість, інша людина та ін.) виводяться з існування (екзистенції) людини.

Екзистенціалізм є духовним спадкоємцем ірраціоналістів Керкегора і Ніцше. Саме поняття екзистенції, як відомо, було впроваджене у філософію Керкегором, який різко протиставив суб´єктивне унікально-неповторне існування (екзистенцію) людини об´єктивному існуванню речей світу. Від Ніцше екзистенціалісти перейняли трактування людини як вольової (ірраціональної) істоти, а не розумної (раціональної), що було притаманне класичній філософії Нового часу. Помітний вплив, особливо в методологічному аспекті (в способі обґрунтування, в категоріальному апараті), на його формування справила феноменологія Гуссерля. Це стосується насамперед феноменологічного розуміння відношення свідомості й світу, згідно з яким свідомість розглядається не як протилежне світові (не в площині гносеологічного, тобто пізнавального відношення суб´єкта і об´єкта), а як певний вид буття, тобто в онтологічному аспекті.

На формування екзистенціалізму і на поширення його ідей значний вплив мав досвід виживання особи, набутий в соціальних катаклізмах XX ст. — в Першій і Другій світових війнах, досвід наруги над особистістю тоталітарних режимів фашизму і сталінізму. Екзистенціалізм намагався знайти стійку опору виживання особи в чужому (і навіть ворожому) їй світі за усвідомлення нею краху ідеалів Просвітництва (віри в розум і науку) і крихкості, нетривкості власного існування. Екзистенціалізм — це своєрідний духовний протест, бунт особи проти абсурдного з її погляду світу, пошук виходу з цієї ситуації. Як і волюнтаризм Ніцше, він працював на формування сильної — свободної та відповідальної — особи, яка починає домінувати в культурі й способі життя Заходу в XX ст. Загалом екзистенціалізм зафіксував радикальну зміну в розумінні (відчуванні) людиною свого буття в світі, яка відбувалась в Європі протягом XX ст.

Представниками цієї течії є німецькі мислителі М. Гайдеггер (1889—1976) і Карл Ясперс (1883—1969), французькі філософи Жан-Поль Сартр (1905—1980), Габріель Марсель (1889—1973) і Альбер Камю (1913—1969). Ранній Гайдеггер, Сартр і Камю намагалися розв´язати проблему буття людини в світі, не вдаючись до ідеї Бога, тоді як пізній Гайдегтер, Ясперс і Марсель (особливо два останні) розглядали цю проблему в органічному зв´язку з ідеєю Бога.

Головною темою дослідження екзистенціалістів є існування людини, яке, на їх думку, є джерелом сенсу всього сущого. Подібно до того, як у Гуссерля свідомість «накидає» сенс всьому сущому, так в екзистенціалістів людське існування визначає світ. Ключем до онтології (вчення про буття) у Гайдеггера є феномен людини. Для того, аби зрозуміти, що вкладають екзистенціалісти в поняття людського існування, розглянемо концепції людини, які вони заперечують. Вчення про «природу» людини, яке розвивали просвітники, по суті, зводило людину до речі серед речей. Як довів Кант, воно не брало до уваги таку якість людини, як свобода. Декартівсько-кантівська концепція, яка його замінила, ототожнювала людину з трансцендентальною свідомістю або трансцендентальним суб´єктом. Тут людина зводилась до розуму, який мислився фактично як окрема субстанція. Саме це розуміння людини і стало об´єктом критики екзистенціалістів.

53. «Культура-цивілізація» як найважливіша опозиція культурної свідомості XX ст. Масова культура

Поняття «цивілізація» було відоме за античних часів як протиставлення античного суспільства варварському оточенню. У добу Просвітництва (XVIII ст.) поняття «цивілізація», як правило, використовували для характеристики суспільства, заснованого на розумі, справедливості, освіті. За твердженням французького історика Л. Февра, в науковий обіг термін «цивілізація» вперше ввів барон П.-А. Гольбах (1766). Відтоді він набув поширення і визнання.

З плином часу в поняття «цивілізація» почав вкладатися новий зміст. Так, у XIX ст. термін «цивілізація» вже використовувався для характеристики певної стадії соціокультурного розвитку людства, а саме для позначення «дикунства-варварства» та «цивілізації». Історичний етап, що прийшов на зміну первісному суспільству, Л. Морган і Ф. Енгельс назвали цивілізацією.

Майже до XX ст. поняття «культура» і «цивілізація» вживалися як синоніми. Дійсно, між культурою і цивілізацією є багато спільного. Вони нерозривно пов´язані між собою, взаємно переплітаються і взаємно пов´язуються. Одними з перших на це звернули увагу німецькі романтики, які відзначали, що культура «переростає» в цивілізацією, а цивілізація переходить у культуру. Тому цілком зрозуміло, що в повсякденному житті важко розрізнити ці поняття. Цивілізованість з необхідністю припускає наявність деякого рівня культури, що, в свою чергу, містить у собі цивілізованість. Деякі вчені нібито розчиняють культуру в цивілізації, інші ж роблять зворотне, додаючи останній досить широкого значення.

Першим різницю між цими поняттями побачив І. Кант. Він визначив культуру як те, що слугує духовному розвитку людства і за своєю суттю є гуманістичним. І. Кант розрізняв поняття «культура виховання» та «культура вміння» їм він протиставляв суто зовнішній «технічний» тип культури, який назвав цивілізацією. Тобто, якщо слідувати за І. Кантом, то культура сприяє самореалізації особистості, а цивілізація створює умови для вільного духовного розвитку людини.

Якщо цивілізація заснована на розумі і поклонінні техніці та машині, то культура оперує до духовності й людського духу. Вона виступає потужним інтеграційним чинником. Людське життя внаслідок несумісності характеру культури і суті цивілізації постає суперечливим. Суспільний занепад народів завжди починається з того, що люди все більше й частіше повторюють відомі здобутки культури і все менше створюють нові культурні цінності. Більше того, людина може споживати різні копії культурних цінностей і таким чином бути цивілізованою, але залишатись при цьому некультурною, рабом чужих ідей, знань, цінностей.

Масова культура зайняла місце між культурою елітарною (верхівка суспільства, найосвіченіші верстви) та народною, укоріненою переважно серед сільського населення. Вона приваблює, насамперед маргінальні (від лат. margo — край; від фр. marginal — побічний, на полях, несуттєвий, другорядний, незначущий) верстви людей, вилучених цивілізацією з їх традиційного оточення, культурного ґрунту. Це жителі села, що опинились у місті, емігранти, ті, хто змушені змінити спосіб життя через втрату роботи, кваліфікації та знаходиться в пошуку нових світоглядних та духовних орієнтирів.

Найхарактернішою рисою масової культури є її комерційний характер. У ринковому суспільстві ця культура, розрахована на основну масу населення, обов´язково виступає в ролі продукту, споживання якого має приносити прибуток. Для вивчення попиту на цей продукт сучасна західна цивілізація вже давно використовує могутній потенціал наук про людину — соціологію, психологію, менеджмент, політологію.

54. Тоталітарна культура та її ознаки

Протягом майже всього XX ст. культура зазнавала найвідчутніших втрат і деформацій внаслідок панування тоталітарних режимів. Тоталітаризм, особливо в першій половині століття, був притаманний не лише окремим країнам і культурам — він став складовою людської психології та свідомості. У найдовершеніших формах тоталітаризм існував у гітлерівській Німеччині в 30-40-ті роки та в сталінському Радянському Союзі. В СРСР протистояння культури тоталітаризму тривало до початку 90-х років, і хоч тоталітарна система і влада зазнали нищівної поразки, її рудименти досить стійкі й донині. Саме вони є однією з головних причин досить повільного просування посттоталітарних держав шляхом демократії і прогресу.

Важливою є проблема сутності, ґенези та коренів тоталітаризму (від лат. totalis — суцільний, всеохоплюючий). Цей термін був введений у політичний та науковий обіг ідеологами італійського фашизму в 20-ті роки і відповідав їх прагненням створити сильну, централізовану, авторитарну державу на відміну від «загниваючих західних демократій» та «безвідповідальної практики більшовизму». У другій половині XX ст. представники західної політології — розробили концепцію тоталітаризму як інструмент для критики фашистських та комуністичних режимів. Згідно з цією концепцією, тоталітарним є тип суспільства, в якому існує жорсткий контроль влади над усіма сферами життя суспільства, а також кожної особистості, панує одна ідеологія, політика, мораль, культура. Це суспільство нетерпиме до інакодумства, однобічне і примітивне в культурному відношенні. Отже, тоталітаризм є антиподом демократії.

Історія людства знала чимало культур, що мали схожі з тоталітаризмом риси. Проте жодна з них (Шумеро-Вавилон, Єгипет, Римська імперія, Візантія, Європа періоду контрреформації та абсолютизму) не була повністю тоталітарною, оскільки складалась із замкнутих культурних прошарків, або соціумів, — селянства, ремісників, буржуазії, дворянства, аристократії. Парадокс полягає в тому, що саме демократія XIX ст. сприяла небаченому тоталітаризмові XX ст. Надавши однакових прав громадянам, розбивши станові перегородки, вивільнивши гігантську енергію мас, вона породила ілюзії на швидке оновлення суспільства на засадах соціальної справедливості і культурної рівності.

Одразу після більшовицької революції в Радянській Росії було створено цензуру, заборонено політичні партії, громадські та культурні об´єднання, що не стояли на комуністичних позиціях. З бібліотек вилучали «ідеологічно шкідливу літературу», оголошено війну релігії і церкві. З країни змушений був емігрувати цвіт інтелігенції. Залишки духовного опору серед інтелігенції остаточно ліквідовано в 1922 p., коли за наказом В. Леніна і Л. Троцького з провідних культурних центрів — Москви, Петрограда, Києва, Харкова та інших — за кордон вивезли десятки вчених, філософів, письменників із світовим ім´ям.

Серед них філософи М. Бердяев, І. Ільїн, С. Франк, соціолог П. Сорокін, історики С. Мельгунов, О. Кізеветтер, В. Мякотін, письменники МІ. Осоргін, О. Ізгоєв. Так вперше в XX ст. людей виганяли з країни не за контрреволюційні дії, а за спосіб думок.

Із середини 30-х років культури сталінського та нацистського режимів стали надзвичайно схожими. В обох країнах панував ентузіазм, міцними підвалинами якого виступали масове ідеологічне запаморочення населення, його недостатня освіченість. Мільйони людей шикувалися в колони на численних парадах, маніфестаціях, святах, у мистецтві впроваджувався новий монументальний стиль (так званий сталінський ампір та неокласика III Рейху), що відрізнявся гігантизмом, культом сили, натуралізмом. Відомо що Й. Сталін і А. Гітлер докладали чималих зусиль для побудови найбільшої в світі споруди. У Москві на фундаменті знищеного храму Христа Спасителя перед війною почали споруджувати Палац Рад, який навіть у проектах виглядав гігантською потворою. А. Гітлер до самого початку війни плекав ідею про будівництво Великого Залу рейху на 180 тис. чоловік. Але мрії диктаторів про «Вавилонську вежу» не здійснилися.

Друга світова війна поклала край нацистській культурі в Німеччині. У СРСР агонія тоталітарної влади затягнулася ще на довгі роки, а все талановите, що було створене в радянській культурі за повоєнний час, виникло не завдяки, а всупереч тоталітаризму.
Список використаної літератури
1. Абрамович С. Культурологія : Навчальний посібник/ Семен Абрамович, Марія Тілло, Марія Чікарькова,; Київський нац. торговельно-екон. ун-т, Чернівецький торговельно-екон. ін-т. -К.: Кондор, 2005. -347 с.

2. Антофійчук В. Культурологія: термінол. словник / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича. — Вид. 2-ге, випр. і доп. — Чернівці : Книги-XXI, 2007. — 159с.

3. Афонін В. Культурологія: Навч. посіб. для самост. роботи студ. вищ. навч. закл.— Луганськ : Альма-матер, 2005. — 248с.

4. Білик Б. Культурологія: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Київський національний торговельно-економічний ун-т. — К. : КНИГА, 2004. — 408с.

5. Герчанівська П. Культурологія: Навч. посіб. для студ. вищих навч. закл. / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини «Україна». Мережа дистанційного навчання. — К. : Університет «Україна», 2003. — 323 с.

6. Гнатчук О. Культурологія: Навч.-метод. посібник / Буковинский держ. медичний ун-т. — Чернівці, 2007. — 202с.

7. Закович М. Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / Микола Михайлович Закович (ред.). — К. : Знання, 2004. — 567с.

8. Захарченко Г. Культурологія: навч. посіб.. — О. : Одеський державний медуніверситет, 2007. — 240с.