Вступ.

1. Сутність культури, її структура сутність та характерні ознаки.

2. Предмет, принципи, функції та методи культурології.

3. Культурологія знання, їх специфіка.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

В умовах глобалізації інформаційного простору та його безперервного збільшення сучасний фахівець високої кваліфікації не може бути спеціалістом лише вузького профілю. Від нього вимагається гнучкість та системність мислення, висока загальна культура, інтелігентність, уміння відбирати інформацію та мати здатність до самоосвіти. У цьому може допомогти "Культурологія" — нова навчальна дисципліна, що вивчається у вищих навчальних закладах і дає широкі знання та уявлення про загальнолюдські цінності й національні пріоритети, сприяє моделюванню поведінки людини та її орієнтації в соціокультурному просторі, формує гуманістичний світогляд на засадах універсалізму — способу освоєння дійсності, що дає можливість усе живе — людину, природу і Всесвіт — сприймати в єдиній цілісній системі.

Українська культурологія — досить молода галузь гуманітарного знання, вона почала активно розвиватися в останнє десятиліття. Тривалий час культурологія вимушена була існувати в межах радянської ідеологічної традиції, розвиваючи культурно-історичний напрям. Через суспільно-політичні обставини навіть історія української культури набула рис схематизму, доктринерства, заідеологізованості, значно відставши від наукових досягнень західноєвропейської культурологічної думки. Насамперед негативним наслідком попередньої доби стала відсутність власних новаторських оригінальних культурологічних концепцій. Однак нині вітчизняна культурологія виходить з кризового стану, розвиваючись шляхом синтезованого вивчення проблем культури, інтегруючи знання різних наук у цілісну систему.

1. Сутність культури, її структура сутність та характерні ознаки

Широкий спектр поглядів на сутність і зміст культури не стільки полегшує можливість дати цьому явищу уніфіковане визначення, скільки ускладнює це завдання. Різноманітність точок зору щодо визначення культури характерна і для сучасної культурології. Представники всіх її напрямів поділяють думку про те, що культура постає як створена людиною "друга природа", надбудована над первісною, як до певної міри окремий світ, створений людиною додатково до світу природи, яка існує об'єктивно. Тобто серед науковців не виникає жодного сумніву щодо об'єкту культури, яким виступає природа (та, що дана нам космосом і Богом), та її суб'єкту — людини, яка внаслідок власної осмисленої діяльності, "обробляючи" навколишній світ, створює ціннісний світ культури, тобто "другу природу". Розбіжності виникають при визначенні предмету культура, який розглядається під різним кутом зору представниками різних теорій та методик у дослідженні цього феномена.

Не вдаючись до сильних і слабких сторін кожної з них, зазначимо, що аналіз поглядів на культуру та сучасні інтерпретації її дають можливість для деяких узагальнень. По-перше, культура являє собою "другу природу", створену людиною, тому вона не може виступати щодо людства як щось зовнішнє. Там, де є суспільство, що виникло й існує на ґрунті загальнокорисної діяльності, там є й культура. По-друге, культура виступає як система матеріальних і духовних, або ідеальних, цінностей. Цінність — це те, що має сенс для людини, тому культура — це світ, наповнений сенсом людського буття. По-третє, культура через осмислену діяльність людини визначає міру людського в самій людині та суспільстві. Адже людина — це також витвір природи і може бути об'єктом культури (процес виховання, навчання і т.п.). Проте наші людські якості є наслідком засвоєння соціокультурних цінностей від попередніх поколінь, і лише в процесі оволодіння цими цінностями людина перетворюється із психічно-біологічної у соціокультурну істоту (засвоєння мови, традицій, знань, навичок трудової діяльності тощо). Таким чином, культура завжди є проявом певного рівня розвитку людини, а сама людина як суб'єкт і носій культури формується в процесі культурно-творчої діяльності. У цьому й полягає діалектичний зв'язок між природою як необхідною умовою існування людини, самою людиною і культурою як специфічною формою існування людини в природі.

Культура — це не просто одна із специфічних сфер життя суспільства. Вона являє собою людський спосіб буття, що визначає увесь спектр практичної і духовної діяльності людства, його ставлення до навколишнього світу і визначення свого місця і ролі в ньому. Зрозуміти сутність культури можна лише через призму продуктивної діяльності людини, суспільства, всього людства: створюючи матеріальні потреби свого існування, людина, спочатку й не усвідомлюючи цього, а потім цілком свідомо розкривала свій духовний світ, тобто здібності та вміння, знання і світогляд, соціальні почуття й національний характер тощо[6, c. 18-19].

Кожна людина оволодіває тими культурними цінностями, які були створені її попередниками. Проте не завжди всі ці цінності доступні або цікаві для кожної конкретної людини. Скажімо, не кожен може побачити в оригіналі картину Леонардо да Вінчі "Джоконда", яка знаходиться в Парижі у Луврі, або почути "живе" виконавче мистецтво видатних майстрів сучасності через недоступність придбання квитків на їхні виступи. Так само можна говорити про переваги одних культурних цінностей щодо інших. Наприклад, хтось віддає перевагу класичній музиці, а хтось — сучасній естраді, рок-музиці і т.п., хоч сучасна висококультурна людина має розуміти суть і життєве значення кожної культурної цінності.

Кожна людина робить свій внесок у культуру суспільства, оскільки результати її трудової діяльності мають культурне значення. Саме діяльний підхід до визначення культури як цілісного соціального явища дозволяє включити в сферу культури всі види людської діяльності: матеріальну і духовну. Цей підхід дає змогу сформулювати сутність феномену культури у найбільш узагальненому визначенні. Отже, культура — це сукупність матеріальних і духовних цінностей, створена внаслідок цілеспрямованої діяльності людства протягом його історії, а також взємовідносини, що склалися в процесі споживання, відтворення цих цінностей та їх розподілу і обміну1. Таке спеціалізоване, академічне визначення культури не виключає можливості трактувати її в ширшому значенні, коли під культурою розуміємо "культурні риси" людини — розум і почуття, мову і спілкування, естетичні смаки та норми поведінки тощо.

Особливість культури саме в тому й полягає, що деякі її елементи і феномени існують як ідеї (ідеальні утворення), які поділяють усі члени даної етнокультурної спільності. Ідеї чи образи можуть опредметнюватися в словах, сказаннях, в епосі чи здобутках художньої літератури тощо. Саме поняття "є" чи "існувати" у застосуванні до культури означає не тільки матеріально-предметне буття, а й ідеальне, образне функціонування. Культура припускає наявність особливої суб'єктивної реальності, найпростішим прикладом якої є особливе світовідчуття чи менталітет. Тому, розглядаючи питання співвідношення поняття культури з історичною дійсністю, треба пам'ятати, що соціальна реальність людини має два виміри — предметно-речовий та ідеально-образний[10, c. 22-24].

2. Предмет, принципи, функції та методи культурології

В українській культурології можна виділити декілька напрямів дослідження. Насамперед — це традиційна історична культурологічна школа. її головне завдання — дати конкретні знання про той чи інший тип культури. Предмет історії культури охоплює світову, національну або регіональну культури чи певну культурно-історичну епоху, наприклад Середньовіччя, Відродження тощо. Ця школа намагається не стільки пояснити, скільки виявити та описати факти, події і досягнення культури, виділяючи в ній найвидатніші пам'ятки, імена авторів і творців. До історичної культурології тісно примикає лінгвістична культурологія, яка вивчає культуру через призму мови і літератури.

Другий напрям — це філософія культури. Вона є загальною теорією культури, тому її завдання полягає в осмисленні і поясненні культури через її найзагальніші й найістотніші риси. Філософія культури досліджує сутність культури, її відмінності від природи, співвідношення з цивілізацією й іншими явищами. Предметом її вивчення є структура, функції та роль культури в житті людини і суспільства. Філософія культури спрямована на виявлення провідних тенденції в еволюції культури, на розкриття причин її розквіту і кризових явищ тощо.

Третім напрямом є соціологія культури. Вона досліджує функціонування культури або в цілому, або наявні в ній субкультури — масову та елітарну, міську та сільську, жіночу та молодіжну тощо. її цікавлять зрушення і зміни, що відбуваються в культурі, їхня динаміка, реакція на ці зміни тих чи інших верств суспільства та суспільних інституцій.

До соціології культури тісно примикає психологія культури, у якій останнім часом проглядається тенденція виділитися в самостійну наукову дисципліну. Вона вивчає особистісне ставлення до культури, своєрідність духовного насичення людини в рамках певного культурного простору. На основі соціально-психологічних досліджень психологія культури виділяє культурно-історичні типи особистості, характерні для даного соціуму.

Отже, культурологія — це наука, що формується на стику соціального і гуманітарного знання про людину й суспільство, вивчає культуру як цілісність, як специфічну функцію і модель людського буття. Культурологія є емпіричною наукою, що аналізує конкретно-історичні явища культури та виявляє універсальні закономірності зародження, функціонування та зміни культурних феноменів.

Оскільки культурологія базується на стику багатьох наук, спектр методів і принципів, що застосовуються нею до культурних об'єктів, досить широкий: від загальнонаукових до суто специфічних підходів. Діахронний метод потребує викладу явищ, фактів, подій світової і вітчизняної культури в хронологічній послідовності. Синхронний передбачає всебічне порівняльне дослідження в одному обраному проміжку часу без звертання до історичної ретро- або перспективи. Порівняльний метод застосовується в культурологічних дослідженнях двох або декількох національних культур. Він також передбачає виявлення загальних та особливих закономірностей, тенденцій розвитку, сфери взаємовпливів, а відтак встановлює рівень своєрідності або спорідненості культур. Сутність типологічного методу полягає в аналізі культурних явищ від абстрактного до конкретного і виявленні на цій підставі типологічної близькості історико-культурних процесів[3, c. 16-17].

Серед специфічних методів найпоширенішим є археологічний, який на підставі аналізу матеріальних предметів, добутих під час розкопок, дає вченому можливість зробити висновки про загальний стан культури. Семіотичний метод, що ґрунтується на вченні про знаки, дає змогу вивчити знакову систему (структуру або текст) будь-якого артефакту. Психологічний метод орієнтує дослідника на вивчення суб'єктивних механізмів діяльності культури, індивідуальних якостей, несвідомих психічних процесів. Цей метод дуже важливий для дослідження особливостей національних культур. Біографічний метод переважно застосовується у літературознавстві як тлумачення літератури через відображення біографії й особистості письменника. Вперше цей метод застосував французький критик Ш. О. Сент-Бев. У науковому літературознавстві — це один з важливих принципів дослідження. Його особливості полягають у роботі з текстами. Але і його абсолютизація може призвести до нівелювання ролі духовно-історичної атмосфери, стилю епохи, впливу традиції.

Особливе місце належить цивілізаційному підходу. Його сутність полягає в осмисленні історії розвитку людства через інтегровані галузі спеціалізованих гуманітарних і природничих знань у контексті культурної епохи. У ньому знайшли сконцентрований вигляд усі названі підходи до вивчення культурно-історичних явищ.

У 2003 р. "Культурологію" введено як базову навчальну дисципліну в перелік обов'язкових предметів, що вивчаються у вищих навчальних закладах України. Позитивним є те, що вона стала логічним продовженням навчального предмета "Українська та зарубіжна культура", з викладання якого накопичено значний досвід. На відміну від попереднього курсу, що обмежувався переважно рамками історії культури, "Культурологія" розширює історичний аспект культури філософськими, антропологічними, соціологічними підходами до аналізу, вивчення та узагальнення теоретичних проблем курсу, явищ та феноменів у культурі[2, c. 19-21].

Предметом культурології як навчальної дисципліни є історичний та соціальний досвід людини, закріплений в традиціях, нормах, звичаях, законах тощо. Вивчення його змісту, структури, динаміки, технологій функціонування та механізмів збереження, трансляції, освоєння та зміни традицій, цінностей і норм формують науковий світогляд, що сприяє розумінню множинності шляхів соціокультурного розвитку, толерантному сприйняттю інших культур та глибшому усвідомленню вітчизняних культурних досягнень.

Важливість культурології як навчальної дисципліни полягає також у тому, що поряд з науковими проблемами, які становлять основу її предмету, акцентується увага на загальнокультурному розвитку особистості, потребі в самоосвіті, на формуванні уявлень про особливості професійної діяльності та її соціальних і екологічних наслідках. Але найголовніше — це донесення до студентства сутності культуротвірного змісту обраного фаху, що реалізується через формування моральних, соціальних, естетичних орієнтирів, необхідних для досягнення особистого успіху та діяльності в інтересах суспільства. Культурологія, займаючи важливе місце у блоку соціогуманітарних дисциплін, дає знання про навколишній світ та механізми його функціонування через систему ціннісних орієнтацій, сприяє самоідентифікації особистості та визначенню нею свого місця в суспільстві. Вивчення власної культури та інших культурних феноменів сприяє усвідомленню цінності людського буття та плюралізму культурних вимірів, з порівняльного аналізу яких формується стійка орієнтація на міжкультурне спілкування[1, c. 29-30].

3. Культурологія знання, їх специфіка

Культурологія є наукою (точніше, групою наук з різним рівнем спеціалізованості по предмету), що вивчає культуру у всіх змістах і аспектах її розуміння. Однак, відсутність єдиної загальноприйнятої визначення феномена культури веде до найширшого розкиду думок із приводу об'єкта і предмета культурології.

Таким чином, культурологія (цикл культурологічних наук) може бути визначена як один з інтегративних напрямків у соціально-гуманітарному науковому знанні, що коштує в одному ряді з історичними, соціологічними і психологічними науками.

Подібне визначення будується на наступних підставах. Серед наук про види і форми людської діяльності можуть бути виділені науки, зосереджені на вивченні визначених спеціалізованих галузей, виділюваних по предметі цієї діяльності. Це науки про технології соціальної організації і регуляції людської діяльності і взаємодії (політична, юридична, економічна, військові, етика й ін.), науки про технології пізнання, соціальної комунікації і трансляції соціального досвіду (наукознавчі, педагогічні, філологічні, мистецтвознавчі, естетика й ін.) і науки про технології виробництва матеріальних продуктів (технічні, сільськогосподарські й ін.).

Примітно, що в групі наук, що досліджують людську діяльність у її аспектних вимірах, виразно виділяється кілька планів такого пізнання:

— структуруючі досліджуваний аспект діяльності по предметно- функціональному принципі і по соціально-функціональних групах її виконавців; наприклад, історія галузей діяльності (економіки, права, мистецтва, релігії й ін.) і соціальних груп її виконавців (станів, класів, професій і т.п.) чи соціологія галузей діяльності і груп її чи виконавців психологія діяльності по галузях і професійній психології її виконавців і т.п.;

— структуруючі досліджуваний аспект діяльності по просторово- історичному принципі, а її виконавців — по інституціональній приналежності (державної, етнічної, конфесіональної), наприклад, історія країн, народів, релігій і історичних чи епох соціальна специфіка різних держав, етносів, конфесій і історичних чи епох психологічна специфіка націй, етносів, конфесіональних груп і історичних епох і т.п.;

— структуруючі досліджуваний аспект діяльності по його внутрішній функціональній логіці; наприклад, внутрішня логіка побудови історичного знання і система історичних субдисциплін, методологія історії, теорії історичної еволюції, прогресу, цивілізацій і ін. чи внутрішня логіка і субдисциплини соціологічного знання, методологія соціології, теорії соціальних процесів, інститутів та інше;

— структуруючі досліджуваний аспект діяльності за технологіями і сферами його практичного застосування (прикладна область); наприклад, технології соціального проектування, планування і регулювання, технології соціальної взаємодії та інше чи те ж саме в області психології і т.п.[8, c. 37-39]

У принципі, ту ж саму структуру має і культурологічне знання як наука, що вивчає такого ж роду аспектний зріз людської життєдіяльності. Ці структурні плани культурології можуть бути охарактеризовані в такий спосіб:

— культурологічний рівень вивчення спеціалізованих галузей діяльності (предметно-функціональний принцип структурування), на якому здійснюються дослідження екстраутилітарних, ціннісно-нормативних параметрів цієї діяльності, що нормують і регулюють її за критеріями соціальної прийнятності тих чи інших способів її здійснення. Устанавливающих пороги допустимості соціальної ціни і соціальних наслідків цієї діяльності, що акумулюють і канонізують історичний досвід подібної діяльності в плані її соціальної ефективності. Формуючих "класичні" вимоги до технологій і норм навчання за фахом, що формують етику професійної взаємодії фахівців і форм їхньої практичної роботи. Спеціальні внутрішньогалузеві мови, що створюють, і семиотические коди професійної комунікації і взаєморозуміння, а також розробляють ієрархію критеріїв визначення соціальної цінності продуктів (результатів) цієї діяльності, престижність тих чи інших функцій і статусу її виконавців, професійну атрибутику, етику, моду, свята, традиції і т.п.;

— “емпірична" культурологія (просторово-історичний принцип структурування), вивчає минулі (соціально дезактуалізовані) і дійсні (зберігаючі соціальну актуальність) процеси породження, функціонування, мінливості й елімінації культурних явищ у їхній конкретно-історичному (що спостерігається) прояві. Вона структурує їх по історичних епохах, регіонам, цивілізаціям, державам і етносам, розглядаючи головним чином у якості атрибутуючих маркерів відповідних історичних співтовариств і тому акцентує увага по перевазі на локальних і унікальних рисах кожного з досліджуваних феноменів. Вона формує моделі опису й інтерпретації національних і епохальних культурних систем за допомогою співвіднесення й узагальнення відповідним чином локалізованих рис різних "галузевих" культур виділеного чи регіону епохи і т.п.;

— "фундаментальна" культурологія (принцип структурування по внутрішній функціональній логіці) досліджує основні закономірності виникнення, існування і мінливості культурних явищ, структурує і узагальнює цей матеріал головним чином по внутрікультурних процесуальних функціях і значенням (повсякденна і спеціалізована культури, культурні інститути, культурна семантика, соціологія і психологія культури, її онтологія і гносеологія, культурні процеси, форми, артефакти й ін.). Нею розробляються методологія і методи вивчення культури, принципи моделювання культурних процесів і т.п.;

— прикладна культурологія (принцип структурування по сферах і технологіям практичного застосування) розробляє методи, підстави і технології прогнозування, проектування і регулювання соціокультурних процесів. У поле її зору — основні напрямки культурної політики, мети і методи діяльності мережі культурних інститутів, задачі і технології соціокультурного взаємодії, культурно-просвітницької і дозвілевої роботи з населенням, охорони і використання культурної спадщини і т.п.

Зрозуміло, виявлення і дослідження цього комплексу ціннісно-смислових, нормативно-регулятивних і соціально-комунікативних аспектів людської діяльності і свідомості, поєднуваних у понятті "культура", має досить умоглядний характер. У реальному житті людини і суспільства історична, соціальна, психологічна і культурна складові зв'язані нерозривно. Проте, описана вище соціальна функція культури має настільки самодостатню значимість, що вивчення її в рамках науки й у сфері загальної і фахової освіти представляється зовсім необхідним.

З усього сказаних стає очевидним, що культурологічне знання покликане вирішувати цілий комплекс специфічних освітніх і виховних задач у системі утворення[4, c. 26-27].

Висновки

Термін "культурологія" запропонував у 1909 р. німецький філософ і фізик В. Освальд. Вчений не лише показав різницю між культурологією і соціологією, а й використав термін "культурологія" для опису специфічних явищ, якими є культура як феномен суто людської діяльності. В. Освальд фактично визначив місце культурології в системі інших наук.

У 1939 р. американський філософ Леслі Уайт (1900-1975) незалежно від В. Освальда повернувся до тлумачення терміну "культурологія", вводячи його в контекст антропологічних досліджень про культуру. Його праця "Наука про культуру" (1949) сприяла виділенню культурології в окремий напрям досліджень, поставила питання про необхідність визначити предмет культурології як науки та започаткувала цілісний підхід до вивчення культурних явищ1.

Однак у західноєвропейській науковій традиції культурологія в розумінні цілісного сприйняття культури не утвердилась. Переважно феномен культури розглядався із соціально-етнографічних позицій. Тому провідними науками про культуру в Європі й Америці стали соціальна та культурна антропологія, соціологія, структурна антропологія, історична культурологія, семіотика та посткультурна лінгвістика (постмодернізм). Зокрема, значного поширення в західній культурології набула культурна антропологія. її називають ще етнічною чи етнологічною культурологією. Вона вивчає традиції, звичаї, обряди, ритуали, міфи і вірування, а також весь уклад життя традиційних, докапіталістичних суспільств і так званих "архаїчних" народів. Останніми роками значне поширення одержали структурно-семіотичні концепції культури, що спираються на новітні лінгвістичні методи дослідження.

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Культурологія : Навчальний посібник/ Семен Абрамович, Марія Тілло, Марія Чікарькова,; Київський нац. торговельно-екон. ун-т, Чернівецький торговельно-екон. ін-т. -К.: Кондор, 2005. -347 с.

2. Багновская Н. Культурология : Учеб. пособие/ Нела Багновская,; М-во образования РФ, Российская экономическая академия им. Г. В. Плеханова . -М.: Издательско-торговая корпорация "Дашков и К", 2005. -297 с.

3. Бокань В. Культурологія : Навч. посіб. для студ. вуз./ Во-лодимир Бокань,; Межрегион. акад. управл. персоналом. -К.: МАУП, 2000. -134 с.

4. Гаврюшенко О. Історія культури : Навчальний посібник/ Олександр Гаврюшенко, Василь Шейко, Любов Тишевська,; Наук. ред. Василь Шейко,. -К.: Кондор, 2004. -763 с.

5. Кормич Л. Культурологія : (Історія і теорія світової культури ХХ століття): Навчальний посібник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України, Одес. нац. юридична академія . -2-е вид.. -Харків: Одіссей, 2003. -303 с.

6. Культурологія: Навчальний посібник/ І. І. Тюрменко, С. Б. Буравченкова, П. А. Рудик; За ред. І. І. Тюрменко, О. Д. Горбула; М-во освіти і науки України, Нац. ун-т хар-чових технологій. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -367 с.

7. Культурология: История мировой культуры/ Под ред. А.Н.Марковой. -2-е изд., переработ. и доп.. -М.: Культура и спорт: ЮНИТИ, 2000. -575 с.

8. Подольська Є. Культурологія : Навчальний посібник/ Єлизавета Подольська, Володимир Лихвар, Карина Іванова,; М-во освіти і науки України, Нац. фармацевтичний ун-т. -Вид. 2-е, перероб. та доп.. -К.: Центр навчальної літератури, 2005. -390 с.

9. Поліщук Є. Історія культури : Короткий довідник/ Євген Поліщук,. -К.: Укр. Центр духовної культури, 2000. -181 с.

10. Шевнюк О. Культурологія : Навчальний посібник/ Олена Шевнюк,. -К.: Знання-Прес, 2004. -353 с.