1. Поняття культури. Культурологія та феномен культури. Закони та функції культури.

2. Первісна культура. Культура давньої Месопотамії.

3. Культура давнього Єгипту. Культура давньої Індії.

4. Культура давнього Китаю. Культура давньої Греції і Риму.

5. Культура Візантії. Західноєвропейська культура доби Середньовіччя.

6. Культура Відродження в Західній Європі. Середньовічна культура арабських країн Близького Сходу (V-XVII ст.).

7. Західноєвропейська культура лоби Нового часу та доби Просвітництва (XVH-WIII ст.). Західноєвропейська культура XIX ст.

8. Європейська культура XX ст.

Список використаної літератури.

 

1. Поняття культури. Культурологія та феномен культури. Закони та функції культури

Аналіз поглядів на культуру та сучасні інтерпретації її дають можливість для деяких узагальнень. По-перше, культура являє собою «другу природу», створену людиною, тому вона не може виступати щодо людства як щось зовнішнє. Там, де є суспільство, що виникло й існує на ґрунті загальнокорисної діяльності, там є й культура. По-друге, культура виступає як система матеріальних і духовних, або ідеальних, цінностей. Цінність — це те, що має сенс для людини, тому культура — це світ, наповнений сенсом людського буття. По-третє, культура через осмислену діяльність людини визначає міру людського в самій людині та суспільстві. Адже людина — це також витвір природи і може бути об´єктом культури (процес виховання, навчання і т.п.). Проте наші людські якості є наслідком засвоєння соціокультурних цінностей від попередніх поколінь, і лише в процесі оволодіння цими цінностями людина перетворюється із психічно-біологічної у соціокультурну істоту (засвоєння мови, традицій, знань, навичок трудової діяльності тощо). Таким чином, культура завжди є проявом певного рівня розвитку людини, а сама людина як суб´єкт і носій культури формується в процесі культурно-творчої діяльності. У цьому й полягає діалектичний зв´язок між природою як необхідною умовою існування людини, самою людиною і культурою як специфічною формою існування людини в природі.

Культура — це не просто одна із специфічних сфер життя суспільства. Вона являє собою людський спосіб буття, що визначає увесь спектр практичної і духовної діяльності людства, його ставлення до навколишнього світу і визначення свого місця і ролі в ньому. Зрозуміти сутність культури можна лише через призму продуктивної діяльності людини, суспільства, всього людства: створюючи матеріальні потреби свого існування, людина, спочатку й не усвідомлюючи цього, а потім цілком свідомо розкривала свій духовний світ, тобто здібності та вміння, знання і світогляд, соціальні почуття й національний характер тощо.

Культура має власні рівні і закони розвитку та функціонування, які зумовлені її соціальним характером. Створюючи нові культурні витвори в процесі практичної чи теоретичної діяльності, матеріального або духовного виробництва, люди засвоюють знання й досвід, набуті попередніми поколіннями, а потім передають його своїм нащадкам. Законом розвитку культури є її спадковість, а законом функціонування — засвоєння і збереження соціокультурного досвіду та передавання його наступним поколінням.

Можливий поділ культури за організаційними формами її існування та функціонування, до яких, насамперед, належать держава, церква, школа, сім´я тощо. Культуротвірний зміст їх зводиться до виховання людини, формування всебічно розвиненої особистості та громадянина, поступу суспільства по шляху свободи, демократії, соціального прогресу, хоч в історії відомі приклади, коли ці інститути були знаряддям поневолення, пригнічення свободи, гальмували суспільний розвиток.

Вищезгаданий характер культури як суспільно-історичного явища зумовлює її поліфункціональність. Серед багатьох функцій, які здійснює культура, можна виділити кілька найбільш суттєвих.

Пізнавальна функція культури фіксує досягнення людства в кожну суспільно-історичну епоху. Через культуру, яка об´єднує в органічну цілісність природничі, технічні й гуманітарні знання, людина розуміє цілісну картину світу, усвідомлює своє місце і значення в ньому.

Наприклад, негативне ставлення до готичного мистецтва в період злету Ренесансу в Італії, заперечення класичного мистецтва і літератури на початку XX ст. в Росії.

Інформативно-трансляційна функція виконує важливу роль у передаванні соціокультурного досвіду як від попередніх поколінь до нащадків (за історичною вертикаллю», так і в обміні духовними цінностями між народами (за історичною «горизонталлю»). Вона дає можливість здійснювати культурний обмін між своїми сутнісними силами, неоднаковими як усередині одного покоління, так і між поколіннями. Важливе значення цієї функції полягає в тому, що культура через пам´ять та її втілення в суспільній практиці забезпечує передавання в конкретних предметних формах соціокультурної спадковості людства.

З попередньою функцією тісно пов´язані комунікативна та інтегративна функції культури. Суть комунікативної функції культури полягає в передаванні історичного досвіду поколінь через механізм культурної спадкоємності та формуванні на цій підставі різноманітних способів і типів спілкування між людьми. Цю функцію культура виконує за допомогою складної знакової (символічної) системи, яка зберігає попередній досвід у мові, поняттях, обрядах, традиціях, звичаях, засобах виробництва, наукових формулах тощо. При цьому одні символічні форми мають яскраво виражений загальнолюдський зміст, інші — національний, регіональний або конфесійний. Проте саме ця функція культури виконує роль збирача етнічних сил та фундатора народності й нації, забезпечуючи живий зв´язок поколінь та закладаючи фундамент для становлення і зростання духовного потенціалу кожної нації.

Інтегративна функція полягає в здатності культури об´єднувати людей незалежно від їх світоглядної та ідеологічної орієнтації, національної, вікової, професійної, конфесійної або іншої приналежності у певні соціальні спільності, а народи — в світову цивілізацію. Проте, як на рівні культурних типів, так і окремих культурних напрямів у сучасному світі має місце тенденція не лише до зближення культур, яке відбувається на підставі типової або функціональної спорідненості, а й зворотній процес -взаємовідштовхування.

Регулятивна, або нормативна функція культури реалізується через систему цінностей і норм, які є регуляторами суспільних відносин, духовними орієнтирами на кожному етапі історичного розвитку. Норми у формі звичаїв, традицій, обрядів, ритуалів слугують засобами пристосування цінностей до вимог життя в певному історичному вимірі1.

Норми культури в їх зовнішньому виразі проявляються через символіку, характерним прикладом якої виступають правила етикету (норми і правила поведінки). Однак не можна ототожнювати подібні правила з регулятивними можливостями культури. Про ступінь засвоєння норм культури ми судимо за реальною поведінкою людини в різних життєвих ситуаціях — на виробництві, громадських містах, товариському оточенні, побуті. Крім того, ми говоримо про культуру поведінки у вужчому розумінні, маючи на увазі нормативні вимоги до побутового спілкування людей.

Існують цінності, які визначають культурні норми кожної епохи: якщо, скажімо, для епохи Ренесансу цінністю була універсалізація особи, то для індустріальної епохи — її вузька спеціалізація. Сама цінність може бути універсальною, але наповненою різним змістом у кожну конкретно-історичну добу. Наприклад, така цінність, як «демократія» — в античній Греції виражалася зовсім в інших культурних нормах, ніж, скажімо, в ліберальній Англії. Проте існують вічні цінності, не обмежені історичними рамками: свобода, добро, миротворство, благодійництво, християнські заповіді тощо.

У ролі регуляторів культури поведінки людини виступають норми моралі, права, а також зразки поведінки. Норма характеризує не лише вже досягнуте суспільством, а й те, що має статус загальної вимоги. Взірець (вище, найкраще) — це те, що досягнуто передовими людьми суспільства, найбільш наближене до ідеалу. З розвитком людства певні зразки поступово перетворюються на загальну норму поведінки, згодом їм на зміну приходять нові, досконаліші. У цьому виявляється регулятивна роль зразка.

Аксіологічна, або оціночна, функція культури виражає її якісний стан. Культура як система цінностей формує в людині певні ціннісні орієнтири й потреби. Людина дає позитивну чи негативну оцінку тим чи іншим предметам і явищам і, відповідно, сприймає їх або відкидає. Із ставлення людини до культурних цінностей можна судити про насиченість або спустошеність її духовного світу.

Особливе місце належить виховній функції культури. Культура не лише пристосовує людину до природного та соціального середовища, сприяє її соціалізації. Вона виступає ще й фактором саморозвитку людства. Кожного конкретного індивіда або людську спільність правомірно розглядати як продукт власної культурної творчості. Засвоївши попередній досвід, людство не припиняє саморозвитку, а репродукує культуру, ставить перед собою нові життєві цілі для задоволення матеріальних і духовних потреб. Тому кожний новий етап у культурному поступі можна вважати наступним кроком у напрямі розширення горизонтів людської свободи.

Світоглядна функція культури синтезує в цілісну і завершену систему пізнавальні, емоційно-чуттєві, оціночні та вольові чинники духовного світу особистості. Світогляд забезпечує органічну єдність елементів свідомості через сприйняття світу не в координатах фізичного простору й часу, а в соціокультурному вимірі. В історичному плані формування світогляду ґрунтується на побутових уявленнях, міфології, згодом — черпає свій зміст у релігії й нарешті — у науковому пізнанні, тобто на тих формах суспільної свідомості, що становлять зміст культури. Основним напрямом культурного впливу на людину є формування світогляду, через який вона включається в різні сфери соціокультурної регуляції.

Отже, культура являє собою цілісну динамічну систему, яка є внутрішнім змістом розвитку людства. Культура проявляється в творчій діяльності людини, яка, створюючи цінності, задовольняє свої потреби і тим самим стверджує себе в природному й соціальному середовищі. Культурі притаманні символічність, а культурним цінностям — ієрархічність. Культура органічна, її характерними ознаками є внутрішній запал і творчий імпульс. Культура явище соціальне, тому вона завжди репрезентує духовну сферу соціального організму. Народження культури свідчить про насичення цього організму духовним змістом, про «пору цвітіння» людства. Втрата духовного в цьому організмі свідчить про «період збирання плодів», а, значить, — і про надлам культури та її перехід у цивілізацію.

2. Первісна культура. Культура давньої Месопотамії

1. Археологічна періодизація, що ґрунтується на дослідженнях матеріальних знахідок, поділила цей період на три віки: кам´яний, мідно-бронзовий та залізний. Через нерівномірність історичного розвитку початок кам´яного віку, як і окре-мих його епох та періодів, на різних територіях земної кулі не збігається у часі. Якщо в Африці людина з´явилася понад 2 млн років тому, то в Європі — близько 1 млн років тому. Кам´яний вік у Європі закінчився в 3 тис. до н. е., а в аборигенів Південної Азії, Австралії, на островах Тихого океану тривав до Великих географічних відкриттів (середина XV — середина XVII ст.). Месопотамія (грецька назва — Межиріччя) — одна з найдавніших цивілізацій світу. Саме в Шумері наприкінці IV тис. до н. є. людство вперше вийшло із стадії первісності, започаткувавши цивілізаційну історію людства.

Первіснообщинний лад (період від появи перших людей — пітекантропів до виникнення класового суспільства) має своєю головною структурною віссю кровнородинні відносини (племена, роди). І світ, який оточує людину — небо, земля, сонце, дерева, води, тварини, — в її уявленні (за О.В. Лосєвим) — теж одна велика община, зв´язана родинними відносинами. Світ — наче родина, подвір´я. Тому провідна ідея первісної свідомості така: дійсність — живий організм, а людина — частка його. Світ у цілому і все, що його населяє, відповідно одухотворене, живе за тими самими законами і звичаями, що й рід людський.

2.До найдавнішої діяльності людини належить образотворче мистецтво. Його умовно поділяють на мистецтво малих форм, представлене невеликими за розмірами виробами епохи пізнього палеоліту (скульптурою рідше -барельєфами, гравіруванням чи пофарбуванням на поверхні бивня, рога, кістки, каменю), та печерне мистецтво. Останнє своє вираження отримало в монументальному поліхромному живописі та петрогліфах — стародавніх написах та зображеннях на стінах печер, скелях чи камені, виконані фарбою, різьбленням або рельєфом. Основною зоною печерного мистецтва стала піренейська зона. Там відомо близько 120 «картинних галерей» льодовикових часів. Найбільшими «Сікстинськими капелами» первісності є розписи в печерах Ніо, Труа Фрер, Альтаміра, Ласко, Ла-Мадлен та ін. Це мистецтво тематично досить обмежене і спрощене, збіднене за формами художнього вираження, але воно проливає світло на духовний розвиток людства.

3. Важливу роль у Месопотамії відігравали релігія та міфологія, що пронизували все життя стародавнього суспільства. У Межиріччі тривалий час зберігались пережитки найдавніших вірувань — фетишизму, тотемізму, анімізму. У міру переходу до осілості і землеробства на перший план виходять природні сили, від яких залежав добробут людей. На чолі пантеону богів стають боги: неба — Ану, землі — Енліль, води — Еа. Обожнюються і небесні тіла — сонце, місяць, планети і нерухомі зорі. Верховним богом вважався Бел-Мардук.

4. Месопотамська література бере свій початок ще з шумерської доби. Виникнувши з усної народної творчості, вона оформилась у такі жанри: міфи, епос, молитви, псалми, гімни богам і обожненим царям, весільні пісні та пісні про кохання, поховальні плачі, плачі з приводу народних бідувань, дидактичні твори, байки, прислів´я та приказки, казки, анекдоти. Значне місце серед цих жанрів належить епосу. Сюжети епічних поем тісно пов´язані з міфами. Свого розквіту література Месопотамії досягла за вавилонської доби. Кращим твором вавилонської літератури є «Епос про Гільгамеша», ім´я якого збереглось у царських списках І династії Урука. Цикл шумерських поем про Гільгамеша та його аккадських версій розповідає про безсмертя людини, що увічнює себе в героїчних вчинках. Але Гільгамеш шукає безсмертя не лише для самого себе, а й для всього народу, що перетворює його в народного героя. Саме через це епос про Гільгамеша набув великої популярності не лише в Месопотамії, а й далеко за її межами.

Літературним шедевром Месопотамії є й релігійно-філософський твір «Діалог пана і раба про смисл життя». У ньому йдеться про мінливість людської долі та марнотратність життя. У VII-VI ст. до н. є. було складено вавилонську збірку афоризмів «Повчання Ахікара». З шумерської доби дійшли до нас перші зразки релігійної драми, основним сюжетом якої був культ вмираючого та воскреслого бога природи. Популярності серед ліричних творів набули «Поема про страждаючого праведника» та «Бесіда пана з рабом». Література Месопотамії істотно вплинула на культурний розвиток інших країн, у тому числі і європейських.

5. Високого розвитку досягла художня культура Месопотамії. Вирізняються красою і досконалістю її архітектура і скульптура. Широко відомі зікуратпи — масивні східчасті три-, п´яти- чи семиярусні споруди у формі поставлених одна на іншу зрізаних пірамід, що звужувалися догори. Зікурати будували для головних богів. В Уруці було зведено цілий комплекс зікуратів, які стали центром релігійного культу. Враження від відомого дев´яностометрового зікурату — Етеменанки (VI ст. до н. є.) збереглось у біблійній притчі про Вавилонську вежу, що мала сягнути небес. Сім його уступів увінчувалися блакитним святилищем бога Мардука, символа родючості.

Серед скульптурних зображень особливий інтерес становлять месопотамські рельєфи, що вражають своєю монументальністю. Об´єктом зображення для рельєфів були царі і пов´язані з ними події державного або церемоніального змісту. Для рельєфів характерні пластичність, дивовижна майстерність зображення рухів у сценах полювання, воєнних сюжетах. Чудовий зразок «живого» рельєфу — сцени полювання левів з палацу Ашшурбаніпала. Переважали традиційні для месопотамського мистецтва кольори — червоний, блакитний, зелений, чорний, рудий.

Ассирійські палаци дещо відрізнялися від вавилонських. їхні стіни були не з цегли-сирцю, як у вавилонських палаців, а викладені кам´яними плитами, їх прикрашали рельєфні фризи. Вхід до палаців прикрашався велетенськими скульптурами, що зображали людинолевів або людинобиків.

6. Отже, культура Месопотамії — це результат творчої діяльності ряду народів: шумерів, аккадців, амореїв, ассирійців. Найважливішими досягненнями цієї культури: будівництво міст, винайдення писемності, кольорового скла, створення професійної армії, перших у світі правових кодексів, виробів з дорогоцінних металів, розвиток наукових знань. Культура Месопотамії значно вплинула на культурний розвиток близькосхідних та європейських країн.

3. Культура давнього Єгипту. Культура давньої Індії

1. Ще однією з найдавніших світових цивілізацій був Єгипет (назва походить від старогрецької «Айгюптос» — чорна земля). Заснована на поливній іригаційній системі сільськогосподарська діяльність стародавніх єгиптян, створювала умови для етнічної й господарської стабільності та тривалої культурної традиції, що власне і зумовило на певному етапі розвитку «культурний вибух». Ознаки єгипетської цивілізації виявилися в 3300 — 3000 pp. до н.е. в різних галузях життя: сфері матеріального виробництва (перехід до мідних знарядь праці, удосконалення іригаційної системи землеробства, розвиток ремесла, торгового обміну), суспільного життя (урбанізація та поява соціальної ієрархії), духовній сфері (розвиток заупокійних уявлень, божественного культу володаря, солярного культу), і появі ієрогліфічного письма. Завдяки цьому сформувалася своєрідна єгипетська культура.

2. Міфологічно-релігійні вірування визначили особливості світогляду, традицій культури, способу життя єгиптян. Релігія в Єгипті набула ідеологічного значення, підпорядкувавши майже всі сторони духовної культури єгиптян. Вона поєднувала в собі фетишизм і тотемізм, політеїзм і монотеїзм, теогонію і космогонію, переплетення культу і суперечливих міфів. За зразком відносин людського класового суспільства серед самих богів з´являється ієрархія. Обожнюється і особа самого царя. Починаючи з IV династії при вступі на престол, фараону надавали особливе ім´я, пов´язане з іменем бога Ра, «сином» якого він вважався. Після смерті фараон ставав головним божеством потойбічного світу.

Пантеон богів Стародавнього Єгипту виник у період, коли єгиптяни перейшли до землеробства. У Єгипті майже всі тварини, починаючи з крокодила і закінчуючи мишею, вважалися божествами. Культ тварини зберігся протягом усієї історії Єгипту.

Крім того, єгиптяни обожнювали сили природи і небесні світила. Такі божества мали загальноєгипетський характер. Найшанованішим був бог Сонця — Ра. Його зображали у вигляді бика або жука, що котить по небу сонячний диск. У зв´язку з централізацією країни культ Сонця — Ра перетворився на державний культ верховного бога. Найвищого розвитку культ Сонця досяг за фараона Ехнатона, коли бог сонячного диска Атон був проголошений єдиним верховним державним богом. Божество Нілу звалося Хапі, Землі — Геб, Неба Нут, Місяця — Тот. За дуже ранніх часів з´являються зображення божеств у вигляді людської фігури. Наприклад, богиня правди уявлялась у вигляді жінки з пером на голові, бог творчої могутності Мін — у вигляді чоловіка.

3. Давні єгиптяни залишили нам багату літературну спадщину. Від Раннього царства до нас дійшло немало літературних пам´яток. За тих часів з´явилися деякі частини «Текстів пірамід». Найвищого розвитку єгипетська література досягла в період Середнього царства. Його по праву називають класичним літературним періодом. У єгипетській літературі відбилися мотиви народної творчості. У цей період виникають нові жанри художньої літератури. На основі «біографій» вельмож з´являються белетристичні твори (белетристика — від франц. красне письменство, в широкому розумінні — вся художня література, у вужчому — твори художньої прози, призначені для масового читача). До таких творів належить «Розповідь Сінухета «, який вважають зародком пригодницької повісті. Це були в основному описи подорожей та воєнних походів Аменемхета І, в яких Сінухет супроводжував царевича.

Поширювалась драматична поезія. Єгипетське віршування не знало рими, повторення перших частин у рядку, ритмічних паралелізмів. Багато віршів мали філософську тематику. Поети Середнього царства залишили багато зразків прекрасної любовної лірики. У період Нового царства в окремий літературний жанр виділилась релігійна поезія, зразком якої є «Гімн богу Атону». Складалися оди та гімни, що прославляли фараонів. Героїчні подвиги Рамсеса II під час Кадешської битви з хеттами оспівані в «Поемі про Кадешську битву». Від Нового царства дійшло багато повчань.

4. У стародавньому Єгипті освіта дуже цінувалася. Хлопчики, а іноді й дівчата навчалися в платних школах, що існували при храмах. Вони вчилися писати на розбитих глиняних черепках, а потім — на папірусах. Учні переписували різні тексти, вірші, казки. У єгипетському суспільстві дуже шанувався культ грамотності.

В епоху Стародавнього царства винайдено сонячний календар. Календарний рік складався з 365 діб. Рік поділявся на 12 місяців по 30 діб кожний. До року додавалися 5 святкових діб. Але високосного року єгиптяни не знали, тому єгипетський календарний рік наставав раніше за природний на чверть доби щороку. Добу ділили на 24 години. Вдень єгиптяни орієнтувалися в часі за сонячним годинником, а вночі — за зорями. Ці досягнення прикладної астрономії єгиптян стали надбанням усього людства. В епоху Нового царства (1580-1085 pp. до н.е.) єгиптяни навчилися визначати нічний час за допомогою водяного годинника.

Особливого розвитку в Єгипті набула математика, що була тісно пов´язана з практичним життям. Єгиптяни користувалися десятковою системою числення, їм були відомі арифметичні та геометричні прогресії. Щоб будувати піраміди та палаци, потрібно було вміти обчислювати об´єми піраміди, півкулі, циліндра. УIII тис. до н.е. єгиптяни розв´язували рівняння з одним невідомим, знаходили площу трикутника. Система числення була десяткова, але єгиптяни не знали позиційного принципу. Вони користувалися примітивною системою дробів. Від періоду Середнього царства до нас дійшли практичні підручники з математики і геометрії. У папірусі Райнда зібрано 80 задач, у так званому Московському папірусі — 25 задач. Значних успіхів єгиптяни досягли в галузі медичних знань. Розвиток бальзамування допоміг жерцям-лікарям оволодіти знаннями з анатомії людини і сприяв розвитку хірургічної медицини. Єгипетські лікарі славились в усьому світі. Під час розкопок археологи знайшли в Єгипті багато бронзових хірургічних інструментів та десять медичних папірусів з описами хвороб і рецептами.

Завдяки глибоким медичним знанням лікарі робили висновки про функціонування людського організму. Так, єгиптяни знали про роль головного мозку і його вплив на весь організм. їм вже була відома кровоносна система людини. Так, в одному з папірусів міститься інформація про 22 судини, які йдуть від серця і діють кожна по-своєму на окремі органи.

5. Значний інтерес становлять досягнення єгипетського мистецтва. Його характерні риси визначались величною монументальністю, чітким, майже геометричним конструктивізмом і типовою фронтальністю. Реалістичні тенденції виявлялися в портретних зображеннях.

Особливий староєгипетський художній стиль склався в період Раннього Царства. Тоді виробились певні канони (сукупність обов´язкових художніх засобів) і розробились пропорції: канон підпорядковував собі художню композицію, технічні засоби втілення ідеї, іконографію образів тощо. При зображенні людської фігури на площині обличчя та ноги показувались у профіль, плечі і очі — в анфас, груди — у 2/3 повороту. Досить складними багатофігурними рельєфами вкриті стіни храмів Нового царства.

6. Архітектура Стародавнього Царства пов´язана зі спорудженням гробниць і храмів. Єгипетська архітектура вражає своєю монументальністю і грандіозністю. Грандіозні будови мали утверджувати ідею могутності царської влади, яку охороняла релігія. Найдавніший тип гробниць — це мастаба. У верхньому її поверсі були приміщення для статуї померлого та комори для зберігання похоронного реманенту, а в підземній частині — камера для саркофага з мумією.

1. Рання індійська цивілізація сформувалася на півночі Індії у 3 тис. до н. є. її основними центрами були Хараппа та МохенджоДаро, що знаходяться на території сучасного Пакистану. Велике значення для розвитку індійської культури мало розташування Індії на великому шовковому шляху, завдяки чому вона увібрала в себе численні здобутки культур інших народів. Крім того, давньоіндійська держава підтримувала тісні зв´язки з Месопотамією та іншими державами Центральної та Середньої Азії.

2. Художня культура давньоіндійського суспільства, як і культура інших стародавніх держав, була тісно пов´язана з традиційними для неї релігійними й філософськими системами. Мистецтво живопису й скульптури досягло такої висоти, що для художників і скульпторів існували спеціальні посібники з розробками прийомів іконографії для різних релігійних традицій. Найбільш значними пам´ятками давньоіндійського релігійного живопису вважаються настінні розписи печерного монастиря Аджанга, що представляють собою різноманітні момента з життя Будди, міфологічні теми, сцени з повсякденного життя й палацові сюжети. Архітектурні споруди того часу виготовлялися з дерева, тому більшість з них не дійшли до нашого часу, лише від палацу царя Чендрагупти збереглися окремі фрагменти. Кам´яне будівництво розпочалося тільки у перші віки нової ери.

3. Буддійські храми в Індії нерідко висікалися в скелях. Релігійна архітектура того часу представлена печерними комплексами, храмами й кам´яними ступами — спорудами, в яких зберігалися реліквії Будди. У цей період було зведено грандіозний печерний храм в Карлі, що має 14 метрів у висоту, 14 метрів у ширину і близько 38 метрів у довжину. Не можна також обійти увагою й храмовий комплекс у місті Еллорі, що будувався декілька віків. Шедеврами індійської архітектури є також індуїстський храм та буддійська ступа у місті Санчі.

4. Культура давнього Китаю. Культура давньої Греції і Риму

1. Своє походження китайці ведуть від легендарних часів, коли у І тис. до н. є. було засновано державу Ся на чолі з імператором по імені Великий Юй. Формування стародавньої китайської культури як єдиного культурного типу відбулося у V— II ст. до н. е., в епоху «Воюючих держав», коли у запеклій боротьбі вижили лише сім наймогутніших державних утворень. Саме тоді склалися передумови для формування Великої китайської імперії, що простяглася від пустелі Гобі на півночі до Південно-Китайського моря на півдні, від Ляодунського півострова на сході до гір Паміру на заході, що проіснувала аж до кінця II ст. н. є.

Китайська цивілізація з перших років свого існування зробила важливі кроки на шляху самовдосконалення. На ранніх етапах становлення культури люди вирощували пшеницю, просо — традиційний рис з´явився пізніше. З давніх часів китайці використовували тяглову худобу та знаряддя для орання землі. Досить рано, в середині II тис. до н. е., вони стали виготовляти бронзу, а через деякий час і залізо. Бронзовий посуд китайці прикрашали зображеннями драконів та птахів, навчилися також виготовляти міцні тканини з нитки тутового шовкопряда. У VII—IX ст. китайці першими у світі стали вживати чай, китайський поет Лу Юй навіть написав «Книгу чаю» («Ча цзинь», 760 p.), де виклав систему його правильного приготування, про чай у порошках можна дізнатися з книги китайського каліграфа X століття Цзян Сяна «Ча лу» (1053).

2. У II тис. до н. е. в Китаї було створено незалежну від вимови ієрогліфічну писемність, завдяки чому носії численних мовних діалектів, не розуміючи усного мовлення, легко могли спілкуватися у письмовій формі. Найдавнішою пам´яткою китайської літератури є книга пісень «Шицзин» (XI—VI ст. до н. е.). Це твори китайського фольклору, які збирали державні чиновники, щоб дізнатися про ставлення народу до влади. Пісні не тільки прославляли хороших правителів, а й висміювали тих, хто не піклувався про своїх підданих.

3. Широко відомі стародавні китайські монументальні споруди — Великий канал, що будувався протягом багатьох віків, та Велика китайська стіна, завдяки якій китайці намагалися захиститися від зовнішніх ворогів. З розповсюдженням буддизму в Китаї було побудовано багато храмів. Вони або висікалися у скелях, або мали традиційний для Китаю вигляд пагод. Значною мірою китайська буддійська архітектура й скульптура зазнали впливу індійських традицій, оскільки саме в Індії з´явився буддизм. Це обумовлено й тим, що для будівництва храмів і створення статуй часто запрошувалися індійські майстри.

1. Величезну роль у розвитку давньогрецької культури відіграла крито-мікенська спадщина. Цей світ, що пішов у небуття (можливо, внаслідок виверження вулкану або землетрусу), був у культурному відношенні сполучною ланкою між Стародавнім Сходом (насамперед Єгиптом) і власне Грецією.

Крито-мікенська (або егейська) культура склалась і розвивалася у III — II тисячоліттях до н.е. і була створена племенами, які населяли острів Крит, Пелопоннес, Західне узбережжя Малої Азії.

2. Боги, за уявленнями греків, жили на високій горі Олімп у Фессалії, час від часу беручи участь у людських справах. Главою олімпійської сім´ї був верховний правитель богів і людей Зевс, якого римляни шанували під іменем Юпітера.

Зевс мав дружину Геру та братів: Посейдона — володаря морів, Гадес, або Аїд, володів підземним царством. У Зевса від Гери та інших богинь було декілька дітей, головними серед яких були Афіна та Аполлон. Аполлону, як богу сонця, відповідала богиня місяця Артеміда — покровителька лісового звіра та птахів. Аполлона оточували музи — покровительки мистецтв: Кліо — історії, Евтерпа — ліричної поезії, Талія — комедії, Мельпомена — трагедії, Терпсіхора — танців, Ерато — еротичної поезії, Полігімнія — пантоміми, Уранія — астрономії, Калліопа — співів, а тому друге ім´я Аполлона було Музагет.

Дітьми Зевса були також Гефест — бог вогню й небесний коваль і богиня краси Афродіта. Землю-матір греки шанували під іменем сестри Зевса Деметри. її дочку Персефону викрав Аїд, після чого вона стала царицею підземного царства. Кожної весни, коли Персефона поверталася на землю для побачення зі своєю матір´ю, природа починала оживати. Богом виноградної лози й виноробства був Діоніс або Вакх.

3. В VII—VI ст. до н.е. (період архаїки) на зміну співцям-аедам прийшли рапсоди, які із запасом завчених ними епічних пісень мандрували по грецьких містах (про них згадують історики Геродот, Фукідід, Піндар, котрий називав їх ще й гомеридами, тобто людьми, які походять з роду Гомера і співають його поеми). Творчість Евріпіда охоплює всі основні міфи греків: коло легенд про Геракла, фіванські легенди, перекази про Троянську війну, про походи аргонавтів та ін. Його герої — це живі люди з усією різноманітністю пристрастей і почуттів («Алкестіда», «Медея», «Іполит», «Андромаха» тощо). Евріпіду належать і драми сатирів: «Автолік», «Бусірід», «Еврісфет», «Кіклоп» та ін., де, яскраво змальовуючи кумедні ситуації, реаліст Евріпід в образах героїв міфології показує вади сучасної йому людини: його Поліфем знає лиш одного бога — багатство, його Зевс — обжерливість і пиятики. Веселий, часом непристойний жарт став для трагіка-філософа засобом відгукнутися на явища навколишнього буденного життя у найбрутальніших його сторонах.

4. Пройшовши довгий шлях розвитку, значного рівня досягла давньогрецька архітектура. У V ст. до н. є. остаточно визначилися два архітектурних стилі — дорійський та іонійський, почав формуватися коринфський стиль, що набув подальшого поширення у наступному столітті. Стрімкими темпами розгорнулася будівельна діяльність. Так, в Афінах з´являється цілий ряд чудових художніх будівель громадського характеру: храмів, портиків, будинків для гімнастичних і музичних змагань, приватних будівель. Чудовим пам´ятником будівельного мистецтва класичної епохи був Парфенон — храм Афіни-Діви (Парфенос) на афінському Акрополі. Він був побудований з мармуру, галерея, що оточувала храм, складалася з 46 колон дорійського ордера. На метопах і фронтонах містилися скульптурні зображення, що відтворювали героїчні оповідання й легенди, а на фризі була представлена процесія панафінейського свята в Афінах. У самому храмі перебувала статуя Афіни.

Художні будівлі споруджувалися й в інших частинах Греції. Особливою славою користувалися храм Зевса в Олімпії, храм богині Афіни на острові Егіні й храми в деяких містах Сицилії.

5. У тісному зв´язку з архітектурою розвивалася скульптура, що досягла в Стародавній Греції високої, неперевершеної досконалості завдяки творчості Мірона, Фідія й Поліклета. Мірон ставив за мету зобразити людське тіло в момент руху. Найкраще йому вдалося це в статуї юнака — метальника диска (Дискобола). Гордістю епохи був майстер Фідій — чудовий скульптор, ливар, архітектор і декоратор. З 450 р. до н. є. він керував усім художнім оформленням Афін.

В елліністичну епоху триває розвиток архітектури, скульптури та живопису. Видатними пам´ятниками будівельного мистецтва були насамперед культові споруди — храм Артеміди в Ефесі, збудований на місці спаленого у 356 р. до н. є. Геростратом, храм Аполлона в Дідімах поблизу Мілета, храм-гробниця царя Карії Мавсола в Галікарнасі, монументальні вівтарі — Зевса та Афіни в Пергамі, Гієрона в Сіракузах.

6. Загалом елліністична пора грецької культури була досить плідною в усіх сферах матеріального та художнього життя. У той же час культурне процвітання елліністичного світу постійно супроводжували ознаки кризи й занепаду. Традиційні засади грецького соціуму поступово вичерпувалися. На історичну арену виходила нова культуротворча сила — Рим, який наприкінці І ст. до н. є. утвердив своє панування в елліністичному світі. Однак підкорення Еллади не знищило її культуру, навпаки, засвоївши культуру еллінів, Рим сам еллінізувався. Вплив Еллади тривав і в часи наступного періоду античної культури — римської античності.

1. У своєму політичному, соціально-економічному й культурному розвитку Стародавній Рим пройшов період з 754 р. до н.е по 476 р. н.е.

2. Первісна релігія у римлян була анімістичною зі значними пережитками тотемізму, на що вказує легенда про вовчицю, яка вигодувала Ромула та Рема. Поступово римляни перейшли до землеробського культу, заселивши світ численними божествами, що опікувалися силами природи та усіма видами робіт. Стародавній римлянин ввіряв безпеку і добробут свого дому численним божествам: Пари і Пенати опікували житло, двері охороняв Янус, домашнє вогнище — богиня Веста. Крім того, кожна людина мала особистого духа-покровителя — генія. Але свої божества римляни ще не уявляли у людській подобі, не ставили їм статуй, не будували храмів, проте, серед них уже виділялися такі головні боги: Юпітер — загально-італійське божество неба; Марс — спочатку покровитель рослин, а пізніше — бог війни; Квірін — близьке до Марса божество.

3. Кінець І—II ст. до н. є. було часами спорудження грандіозних архітектурних комплексів та будівель величезного просторового розмаху. Поряд з республіканським Форумом зводилися форуми імператорів, будувалися багатоповерхові будинки, що визначали обличчя не тільки самого Риму, а й інших міст Імперії. Втіленням могутності та історичної значущості імператорського Риму були тріумфальні арки, що прославляли великі військові перемоги, але грандіозною видовищною спорудою Стародавнього Риму був Колізей — місце грандіозних вистав та гладіаторських боїв на 50 тисяч глядачів. Грандіозність задуму та широту просторового рішення при будівництві Колізею можна співставити лише з Пантеоном, спорудженим за проектом Аполлодора Дамаського, що був класичним зразком центрально-купольної споруди, найбільшої й найдосконалішої в епоху античності.

Подальшого розвитку набули рельєф та кругла скульптура. На Марсовому полі було зведено монументальний мармуровий Вівтар миру (13—19 pp. н. є.) з приводу перемоги імператора Августа в Іспанії та Галлії. Однак провідне місце у мистецтві пластики продовжував займати портрет. Розвиток портретного жанру відбувався під впливом давньогрецького мистецтва. В скульптурних образах римського портрета було втілено ідеал суворої класичної краси — типу нової людини, якої не знав республіканський Рим. З´явилися парадні придворні портрети, сповнені стриманості й величі. Пізніше скульптурний портрет досягає вершин свого розвитку, твори стають життєвішими й переконливішими (портрет імператора Нерона, що розкриває образ холодного й жорстокого деспота, людину низьких та неприборканих пристрастей).

4. Видатне місце у римській літературі того часу посідав Гай Юлій Цезар (102— 44 pp. до н. є.) — визнаний другим за Цицероном оратор. Визначними за формою та за змістом були його мемуари «Нотатки про Галльську війну» та «Нотатки про Громадянську війну», інші твори не збереглися. Автором цікавих історичних творів, присвячених окремим подіям, був Гай Салюстій Крісп (86—35 pp. до н. е.), перу якого належать роботи «Про змову Катіліни», «Югуртинська війна», «Листи до Цезаря». Майже всі галузі знань охоплюють твори Марка Теренція Варрона (116— 27 pp. до н. е.), який завдяки своїм сатирам став відомий також як поет. Повністю зберігся його твір «Сільське господарство».

Бурхливого розвитку набуває давньоримська поезія. Оскільки володіння поетичною творчістю вважалося ознакою шляхетності, володінню версифікацією навчали навіть у школах. У поезії того часу боролися дві течії: елліністична й традиційна, якщо першу започаткувала творчість Квінта Еннія (239—169 pp. до н. е.), останню представляв Тіт Лукрецій Кар (І ст. до н. е.), автор знаменитої поеми «Про природу речей», що містить систематичний виклад матеріалістичної філософії.

5. Яскравого вираження інтимних почуттів досяг у своїй поезії Гай Валерій Катул (87—54 pp. до н. е.). Основні свої твори він присвятив коханій жінці Лесбії. Вірші розкривають подробиці цього роману, що починається захопленням, а закінчується розчаруванням — хоча поет і після розриву продовжує любити Лесбію, однак повертатися до неї не збирається. Майстром давньоримської епіграми вважається Марк Валерій Марціал (бл. 40—104 pp. н. е.), що описує життя і звичаї тогочасних персонажів. Непримиренним сатириком був Децим Юній Ювенал (друга половина І ст. до н. е.). Зразком давньоримської прози став пройнятий еротичними мотивами, побутовою сатирою й релігійною містикою авантюрно-алегоричний роман «Золотий осел», автором якого був Апулей (бл. 125— бл. 180 н. е.). Філософські ідеї стоїцизму розкриває у своїх літературних творах визначний державний діяч, письменник і філософ Луцій Анній Сенека (4 p. до н. є. — 65 р. н. е.). Його дев´ять трагедій на міфологічні сюжети, що розвивають ідею про всевладдя долі, згубність пристрастей, справили глибокий вплив на європейську трагедію епохи Ренесансу й класицизму в Європі.

6. Роль античної спадщини у розвитку європейської культури важко переоцінити. Після кардинального перевороту від значної частини античних цінностей за період Середньовіччя ця культура уже у переосмисленому вигляді оживає у творах митців Відродження, які вбачали у зверненні до античності шлях відновлення духовної свободи, утвердження науки, творчості, пошуків в усіх сферах життя. Європейські наука, література та мистецтво Нового і Новітнього часу також звертаються до греко-римської культури, сприймаючи її як невід´ємну частину свого становлення та розвитку.

5. Культура Візантії. Західноєвропейська культура доби Середньовіччя

1. У IV ст. після розпаду Римської імперії на Західну та Східну на карті світу з´явилася нова християнська імперія — Візантійська (330—1453 pp.). її столицею став Константинополь, заснований імператором Костянтином на місці давньогрецького поселення Візантій. З часом назва поселення стала назвою нової держави.

2. У IV—VI ст. в літературі простежуються два напрямки. Перший базується на античній культурній традиції, другий — на церковному світогляді. Між двома напрямками точилася боротьба та взаємне ідейне збагачення. Поширеними були такі античні жанри, як промови, епіграми, любовна лірика, еротична повість. На початку VII ст. зароджується новий літературний жанр — церковна поезія (гімнографія), яку представляють ряд талановитих філософів та письменників. Найбільш яскравими серед них були: поет Роман Солодкоспівець, твори якого (кондаки та тропарі) звучать і сьогодні у православних церквах, Іоанн Дамаскін — філософ і поет, який намагався узгодити грецьку філософію з християнством, Іоанн Златоуст — засновник християнської гоміолетики (теорії проповідництва), Феодор Студит — захисник та реформатор монастирського життя, який сам заснував монастир у Константинополі.

У VII—IX ст. поширеними були читання релігійного характеру, житія святих. Досить популярними при дворах стали прозаїчні та віршовані романи на теми античної історії та міфології. Відомими письменниками та збирачами праць античних авторів були Патріарх Фотій, Костянтин Багрянородний та інші. А героїчний епос про Дигеніса Акріта, що оспівує подвиги візантійців у боротьбі з арабами, увібрав характерні риси феодальної епохи.

3. Середньовічні архітектурні форми суттєво відрізнялися від пізньоантичних. В античних храмах класичного типу велику увагу приділяли зовнішньому оздобленню будівлі (екстер´єру) та зовсім незначну — внутрішньому (інтер´єру). У середині храму стояла статуя божества, а всі обряди та святкування відбувалися на площі, біля будівлі. Увійти в середину святилища дозволялось тільки жерцям. Віруючі не виступали учасниками релігійних церемоній, спостерігали за ними зовні. Християнський же храм мислився своєрідним житлом Бога, місцем, де збиралися віруючі для молитви та здійснення обряду таїнств. Тому організація внутрішнього простору була головним завданням зодчих. Разом з тим зовнішній вигляд церкви був простий, стіни гладенькі, без декору. У культовому будівництві переважали дві архітектурні форми: базилікальна та хрестово-купольна. Базиліка — це прямокутна, витягнута в довжину будівля, розділена колонами на три, п´ять і більше поздовжніх нефів. Середній неф, як правило, ширший та вищий від бокових. У східній частині базиліки, що закінчувалась апсидою, розміщувався вівтар, а у західній — вхід. Поздовжні нефи пересікалися трансептом (поперечний неф), тому будівля в плані мала форму хреста — головного символу християнства. У формі базиліки часто будували і християнські храми. Другий тип храму — хрестово-купольний, будівля якого квадратна у плані, чотири внутрішніх стовпи ділять простір на дев´ять частин, увінчаних арками, і підтримують купол, що знаходиться в центрі. Купол символізує небеса. Напівциліндричні зводи, що приєднуються до купола, пересікаючись, також утворюють рівносторонній хрест. Тип храму-базиліки пізніше утвердився у Західній Європі, а у Візантії та на Сході переважав тип хрестово-купольного храму, що став основою візантійської архітектури пізнішого часу.

Шедевром архітектурного зодчества Візантії є храм Св. Софії у Константинополі, збудований у 532—537 pp. за наказом імператора Юстиніана. Цей храм є поєднанням двох конструктивних принципів — базилікального плану з купольним перекриттям. Його називають восьмим чудом світу, тому що він є найграндіознішим за замислом і технікою будівництва, рівного якому не було у середньовічному світі. Гігантський купол храму, що у діаметрі складає 32 метри, опирається на барабан із сорока вікнами, у які проникає сонячне світло, створюючи неповторне видовище. Головна увага приділена внутрішньому убранству храму, яке мало виразити ідею перемоги внутрішнього і духовного над тілесним і зовнішнім.

4. У IV—VI ст. у візантійському живописі переважали античні традиції, про що свідчать мозаїки підлоги Великого імператорського палацу у Константинополі. Вони зображали реалістичні жанрові сценки із життя народу. Пізніше, у IX — XII ст., створюється ціла система декору храму, при якій дотримуються порядку розташування біблійних сцен на його стінах та зводах, що мали ілюструвати основні догмати християнства. За цією системою в куполі або в апсиді (якщо не було купола) завжди розміщувалось велике поясне зображення Христа Пантократора (Вседержителя), в апсиді — фігура Божої Матері, частіше за все у вигляді Оранти, що молиться, піднявши до неба руки. По обидві сторони від неї, як стражі — фігури архангелів. У нижньому ярусі — апостоли, на парусах (елементи купольної конструкції у формі сферичного трикутника) — Євангелісти. На стовпах — Благовіщення, на стінах трансепта — сцени із життя Христа та Марії, на західній стіні — страшний суд та ін. Така канонічна система була дуже продумана, гарно вписувалась в архітектуру храму з системою архітектурних розчленувань.

5. Освіта та наука у Візантії мали церковно-релігійний характер, тому головне місце в системі наукових знань займало богослов´я. Тут продовжувалась антична філософська традиція, а візантійські богослови засвоїли та зберегли багатство думки і витонченість діалектики грецьких філософів. Богословські диспути, що відбувались по всій імперії, були спрямовані на створення системи православного віровчення, на висловлення християнських істин мовою філософії. Богослови боролися також з єресями та прихильниками язичництва.

6. Роль Візантії у розвитку культури середньовічного суспільства була надзвичайно вагома. Будучи прямою наступницею античного світу та елліністичного Сходу, Візантія стала центром досить розвиненої та своєрідної культури. Характерною рисою візантійської культури була постійна ідейна боротьба старого з новим, що породило оригінальний синтез західних і східних духовних начал. Візантійська культура в основному була християнською. Разом з тим особливе місце займає і народна культура — музика, танок, церковні та театралізовані вистави, героїчний народний епос, гумористична творчість та ін. Вагомий внесок у створення пам´яток архітектури, живопису, прикладного мистецтва та художніх ремесел зробили народні майстри.

6. Культура Відродження в Західній Європі. Середньовічна культура арабських країн Близького Сходу (V-XVII ст.)

1. Відродження поділяється на три етапи: друга половина XIII—XIV ст. — проторенесанс (передвідродження) і треченто; XV ст. — раннє Відродження, або кватроченто; кінець XV — перша третина XVI ст. — Високий Ренесанс, або чинквеченто; XVI ст. — пізній Ренесанс.

2. Великий флорентієць Данте Аліг´єрі (1265-1321) виступає як перший європейський поет-гуманіст нової епохи. У 1293 р. створює збірку сонетів і прози «Нове життя», а через кілька років по тому — поему «Божественна комедія». Автор далекий від уславлення аскетичних ідеалів офіційного християнства. Своїми творами Данте закладає основи нового світогляду — інтерес до людини, «бо з усіх проявів божественного розуму людина — найвеличніше диво».Творчість «короля поетів» Франческо Петрарки (1304-1374) стає вершиною Проторенесансу. За своїм інтелектом, всебічною освіченістю, універсальністю він міг би стояти в першому ряду титанів Високого Відродження.

Вагомий внесок у розвиток італійської літератури зробив видатний письменник-гуманіст Джованні Боккаччо (1313-1375). Слідом за Данте і Петраркою він наповнив італійську літературну мову почуттями і пристрастями. Всесвітньо відомий «Декамерон» Боккаччо поруч з дотепностями і гумором містить жорстку сатиру на можновладців і церковників. Своїм твором видатний італієць заклав основи європейської новели і надовго визначив розвиток цього жанру.

Послідовно втілював антропоцентричні та гуманістичні ідеали Відродження в мистецтві скульптури Донателло. Образи богів і героїв, створені майстром, сповнені енергії і могутності, сили і величі. Такою є бронзові статуї «Давид», «Ієремія», «Святий Георгій». У 1453 р. майстер створив перший новочасний кінний монумент Європи — пам´ятник кондотьєра Гаттамелата у Падуї. Скульптура, на думку мистецтвознавців, ні в чому не поступалась кінному монументу Марка Аврелія — вершині античної доби (2 ст. н.е.). Філософські ідеї Фічіно поділяв видатний художник кінця XV ст. Сандро Боттічеллі (1445-1510). Філософія М. Фічіно і живопис С. Боттічеллі — характерний приклад елітарності, вишуканості культури кінця XV ст., що було передвісником кризи Відродження. У кращих творах С. Боттічеллі, таких як «Весна», «Народження Венерн», бачимо світ мрій, меланхолію, споглядання краси природи та ідеальних людських образів, далеких від реального життя.

Найвищі досягнення літератури усього Відродження пов´язують з іменами французького письменника-гуманіста Франсуа Рабле (1494-1553), іспанця Сааведро Мігель де Сервантеса (1547-1616) та англійського поета і драматурга Уільяма Шекспіра (1564-1616). У відомому романі Ф. Рабле «Гаргантюа та Пантагрюель» вже викриваються очевидні і трагічні суперечності гуманізму. Рабле — видатний європейський сатирик, який найбільше пов´язаний з народною культурою. Всесвітньовідомий роман М. де Сервантеса «Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський» (1605), не стільки сатира на суспільні ідеали попередніх епох в історії Іспанії, скільки трагічне усвідомлення їх розходження із реальним життям. Особиста героїка, благородство, безкорисне служіння добру, характерні для Середньовіччя і Відродження, стали зайвими.

Ідеї гуманізму найпослідовніше втілені у драматургійних творах У. Шекспіра. Гуманістична ідеологія втілюється спочатку в ключовій ідеї історичних хронік («Річард III», «Приборкання норовливої») — правомірності перемоги централізованої влади над анархічним свавіллям. Пізніше в трагедіях «Юлій Цезар», «Гамлет» соціальні суперечності сприймаються як трагічна невідповідність гуманістичним ідеалам усього минулого, сучасного і майбутнього людства. Суть трагічного гуманізму Шекспіра розкрита в особі головного героя, який, подібно до Гамлета та Короля Ліра, спроможний в особистих бідах бачити лихо Всесвіту, сміливо вступити в боротьбу з ним і перемогти, навіть ціною власного життя.

3. Центральною постаттю цього часу вважається Леонардо да Вінчі (1452-1519). Мистецтво і наука нерозривні в творчості Леонардо. Кожна з його картин є співвідношенням художнього образу з тонкими спостереженнями природних явищ, законів перспективи, геометричних і фізичних закономірностей. Очевидно, в цьому полягає один із секретів «загадковості» леонардових творінь, найвідомішими з яких є фреска «Таємна вечеря», створена в 1495-1497 pp. на стіні трапезної церкви Санта-Марія делле Граціє в Мілані, картини «Мадонна Літта» та «Мадонна Бенуа» (80-ті роки), які є окрасою колекції С-Петербурзького Ермітажу, «Мадонна в скелях» (90-ті роки) — Національна галерея в Лондоні, «Мона Ліза» («Джоконда») (1503), що нині прикрашає один із залів Лувру (Париж).

Найяскравіше, людяніше і життєстверджуюче втілюються ренесансні ідеї у творчості Рафаеля Санті (1483-1520,). Вже в ранніх його творах ми бачимо образи прекрасних мадонн, що уособлюють споконвічний ідеал жіночої вроди. Такими є «Мадонна Конестабіле» (1502), «Заручини Марії» (1504). Однією з вершин творчості майстра є «Сікстинська мадонна», написана в 1515-1519 pp. для церкви св. Сікста в м. П´яченца, звідки ця картина згодом потрапила до Дрезденської галереї. Видатними творіннями Рафаеля є розписи ватіканського палацу, серед них — фрески: «Диспут», «Афінська школа», «Парнас». Художник постає тут не лише як майстер композиції і колориту, як монументаліст, а й як справжній знавець історії світової культури. У фресках він зумів достовірно, на основі іконографічних і документальних джерел відтворити образи видатних людей минулих епох — Платона, Арістотеля, Сократа, Діогена, Гомера, Данте та ін. Своїми шедеврами Рафаель стверджує нерозривність епох в історії та культурі людства. Героїкою боротьби за утвердження нового, вірою в безмежні можливості людини пройнята творчість іншого титана Відродження — Мікеланджело Буонарротг (1475-1564) — видатного скульптора, архітектора, художника і поета.

6. Принципове значення для розуміння особливостей та історичного місця італійського Відродження має проблема співвідношення цієї доби з античною й середньовічною культурами. Ця проблема була означена ще у ранній період розвитку гуманізму у творчості Ф. Петрарки, Дж. Бокаччо, К. Салютаті. Звернення до античності було наслідком глибинних процесів у пізньосередньовічній культурі, коли схоластика у своєму розвитку «зайшла у глухий кут». Тоді виникла нагальна потреба до відновлення прямого зв´язку зі «справжньою античністю», не зіпсованою середньовічним «варварством».

7. Західноєвропейська культура лоби Нового часу та доби Просвітництва (XVH-WIII ст.). Західноєвропейська культура XIX ст.

1. Переломним моментом в історії людства вважається XVIII ст., коли розгорнувся інтелектуальний соціально-політичний рух, який назвали Просвітництвом.

2. Основоположником рококо в живопису можна вважати видатного французького художника, рисувальника, графіка, одного з родоначальників побутового жанру — Жанна Антуана Ватто (1684—1721). Походив художник з простого середовища. За декілька років навчання у місцевого художника Жерена Ватто, обігнавши в майстерності свого наставника, залишає його. Пропрацювавши декілька років у різних майстернях, Ватто у 1702 р. відправляється в Париж. Тут талант Антуана розвиває живописець К. Одран, створивши умови для вивчення мистецтва великих майстрів в колекції Люксембургського палацу. Художник любив побутовий жанр, робив багато зарисовок батальних сцен і побуту солдат, копіював полотна голландців, багато малював з натури, був зачарований живописом Рембрандта і Рубенса.

Істинним представником французького рококо вважають Франсуа Буше (1703— 1770). Учився у свого батька Нікола і у Ватто. їде в Ітаію і знайомиться з італійським мистецтвом. Повертається у Францію і пише картини на міфологічні та еротичні теми («Геркулес і Омфала»), які прославили його як художника любителя ризикованих сюжетів. Поряд з цим писав портрети, серед яких широко відомий «Мадам де Помпадур». На замовлення Королівського двору виконав чотири алегоричних композиції для Версаля. Уже прославленим майстром отримав важливі замовлення на роботи для оздоблення королівських резиденцій і оперного театру.

Видатні майстри XVII-XVIII ст., імена яких пов´язані з характерними для бароко архітектурними спорудами: в Італії — К. Мадерна (1556-1629), Ф. Барроміні (1599-1667), Д.-Л. Берніні (1598-1680); у Франції -Ж. Лемерсьє, Л. Лево (1612-1678), А. Куазевокс( 1640-1720); в Англії-К.Рен( 1632-1723) та ін. Одним з найяскравіших представників барокового мистецтва Італії, законодавцем смаку та моди епохи Бароко був Джованні-Лоренцо (Джан-лоренцо) Берніні. Він не лише видатний зодчий (завершив будівництво та оздоблення Собору св. Петра в Римі і площі перед ним, спорудив численні архітектурні ансамблі), а й неперевершений декоратор та скульптор, який досяг вершин психологічної експресії, пластичності та динаміки форм у мармурі («Екстаз святої Терези», «Аполлон і Дафна», «Давид», «Викрадення Про-зерпіни»). Д.-Л. Берніні утверджував нові барочні форми в архітектурі Риму, створюючи неповторний святковий образ «вічного міста». Митець уславився і як самобутній портретист, а працюючи в жанрі шаржу, започаткував основи карикатури.

3. У малярстві видатними представниками культури бароко в Іспанії стали Ель Греко — Д. Теотекопулі (1541-1614), Ф. Рибальта (1551-1628), X. Рибера (1591-1652), Ф. де Сурбаран (1598-1664). Найяскравішою постаттю «золотого іспанського віку» вважається Дієго-Родригес де Сильва Веласкес (1599-1660) та ін. Золотий вік іспанського живопису завершує творчість Баршоломе-Естебана Мурільйо (1618-1682) — одного із засновників, а пізніше президента Севільської художньої академії. Його полотна на біблійні сюжети («Мадонна з немовлям», «Непорочне зачаття», «Святе сімейство»), як і зображення дітей вулиці («Хлопчик з собакою», «Продавщиця фруктів» та ін.), принесли художнику європейську славу. Найвидатнішими представниками голландської школи живопису є Франс Халс (між 1581 і 1585-1666) та Рембрандт Харменс ван Рейн (1606-1669). їх творчість відзначає реалізм та національна самобутність. Підсумком голландської школи живопису став мистецький доробок П. Рембрандта. Його творчість, як і будь-якого геніального художника, вийшла за межі суто голландського малярства. Пензлю майстра належать такі шедеври, як «Флора», «Автопортрет з Саскією», «Виступ стрілкової роти капітана Франса Баннінга Кока («Нічна варта»), «Даная», «Повернення блудного сина» та ін. Рембрандт став неперевершеним майстром офорту, рівних якому немає у світовому мистецтві.

4. У літературі утверджувалась ієрархія жанрів, які поділялися на високі (трагедія, епопея, ода) та низькі (комедія, сатира, байка). Кожен жанр мав свої канони та чіткі межі, що не допускали їх змішування. Провідне місце в цій ієрархії належало трагедії. Трагедії П. Корнеля та Ж. Расіна, байки Ж. Лафонтена, сатира Н. Буало, комедії Мольєра не лише намагалися вирішити суспільні конфлікти в ідеальній сфері античності, а переносили їх у зону тогочасних соціально-етичних, моральних колізій, що спричинило розвиток реалізму. Найбільше це стосувалося творчості Мольєра, яка поєднала різні ідейно-художні течії, визначивши подальший розвиток літератури. Комедії Мольєра перестали бути «низьким» жанром. Його найкращі п´єси за тематикою, філософським, психологічним та моральним звучанням досягли рівня трагедії. З кінця XVII ст. класицизм вступив у смугу занепаду, відродившись в епоху Просвітництва.

5. Засновником класичного напряму в мистецтві Франції XVII ст. став Школа Пуссен (1594-1665). Він не мав багато учнів, проте йому вдалося створити власну школу живопису. Творчість майстра вважалася вершиною французького класицизму і в майбутньому вплинула на багатьох митців. Однак мистецтво класицизму, виробивши канони, засновані на художньо-естетичних традиціях Н. Пуссена, потребувало їх обов´язкового дотримання. Тому рівень мистецтва класицизму під впливом жорсткої системи вимог почав знижуватись, — оскільки творчий процес перетворився на просте наслідування.

6. Отже, європейська культура XVII-XVIII ст., яка розвивалася на засадах раціоналізму та просвітництва, виробила нові методи, засоби наукового пізнання та освоєння навколишнього середовища, сформувала світогляд, вільний від феодальних забобонів, ідейно підготувала революційні зрушення в Західній Європі, що найповніше виразилися в ідеалах Французької революції, виробила нові засоби художньо-мистецького відображення навколишнього світу.

8. Європейська культура XXст.

1. Розвиток зарубіжної та вітчизняної культури у XX — на початку XXI ст. відбувається у складних, часто суперечливих обставинах, коли соціальні, політичні, військові, екологічні катаклізми впливають на людську особистість, змінюють її ціннісні орієнтири, трансформують соціокультурний розвиток.

2. Визначним представником фовізму був Анрі Матісс. Творчості художника («Червоні рибки», «Танок» (іл. 1), «Музика») властиві життєствердність, оспівування молодості і грації. Дослідники відзначають мотиви давньогрецького вазопису у творах французького художника. Один з найвідоміших напрямків модернізму — кубізм — з´явився у 1908 р. Основоположниками цього напрямку вважаються П. Пікассо, Ж. Брак, Ф. Леже. Це була перша течія в живописі, яка повністю відмовилася від естетичного принципу наслідування дійсності класичного мистецтва. Батьківщиною експресіонізму стала Німеччина, де у 1905 р. виникла мистецька група «Міст», куди увійшли студенти архітектурного факультету Вищого технічного училища в Дрездені Е. Кірхнер, Ф. Блейль, Е. Хеккель, К. Ротлуфф. Молоді художники, займаючись живописом та графікою, дискутували про естетичні принципи мистецтва і вважали, що їхня група повинна єднати класичне мистецтво минулого та сучасну художню культуру як міст єднає два береги ріки. Експресіоністи головним вважали відображення суб´єктивних уявлень автора, тяжіли до ірраціональності, загостреної емоційності, що призводило до різких кольорових контрастів, геометрично спрощених форм, деформацій зображуваного, підкреслення предметів чіткими контурами графічних чорних ліній («Група художників» Е. Кірхнера, «Вітрильні човни в гавані» Е. Хеккеля). Одним з мистецьких напрямів початку XX ст. був футуризм (лат. futurum — майбутнє), що прагнув до створення мистецтва майбутнього, відкидав класичну художню спадщину. Засновником цього напряму є італійський поет Ф. Марінетті, автор «Маніфесту футуризму» (1909). Футуристи (У. Боччоні, Дж. Балла, Дж. Северіні) вважали, що XX ст. потребує нового мистецтва, яке йшло б у ногу з віком техніки, вітали війну, яка, на їх думку, очистить, оновить суспільство. Футуристи обожнювали техніку, натомість людські проблеми цікавили їх менше. У своїх творах намагалися передати динамізм життя і вражень людини («Динамізм мускулів» У. Боччоні, «Абстрактна швидкість — автомобіль проїхав», «Динамізм дога на шворці» Дж. Балла). У 70-ті pp. в Західній Європі, Японії, Латинській Америці набув поширення концептуалізм. Представники концептуального мистецтва відмовлялися від створення традиційних художніх творів, а натомість зверталися до концептуальних об´єктів у формі ідей чи проектів, які супроводжувалися написами, текстами, іншими видами позаестетичної документації (Д. Х´юблер, Р. Беррі, Л. Вейнер тощо).

3. Визначними французькими прозаїками першої половини XX ст. були Анатоль Франс (1844—1924), Ромен Роллан (1866—1944), Анрі Барбюс (1873—1935). А. Франс— автор гротескно-пародійного філософського роману «Повстання ангелів». Р. Роллан у романі-епопеї «Жан-Крістоф» синтезував два найбільші напрями XIX ст. — романтизм і реалізм, зображуючи духовний занепад у Західній Європі напередодні Першої світової війни. А. Барбюс (романи «Вогонь», «Ясність», «Кільця ланцюга») був не лише письменником, а й громадським діячем, активним борцем за мир. Його романи «Вогонь» (1916) та «Ясність» (1919) викривали імперіалістичну війну, показували наростання соціального невдоволення серед солдат. У документально-публіцистичній книзі «Кати» (1926) викривав фашистський терор у балканських країнах.

4. Реалістичний напрям продовжували розвивати німецькі прозаїки брати Г. Манн (1871—1950) і Т. Манн (1875—1955), які у 30-ті pp. були змушені емігрувати за кордон, оскільки були діячами антифашистського руху. Генріх Манн — автор сатиричних романів «Земля обітована», «Вірнопідданий», публіцистичних творів, історичної дилогії «Молоді літа короля Генріха IV». Нобелівський лауреат (1929) Томас Манн у романах «Будденброки», «Чарівна гора», «Доктор Фауст» викривав негативні явища в буржуазному суспільстві, зокрема духовну кризу, відстоював ідеї гуманізму, демократії і прогресу.

Антифашизм, антивоєнна тема властиві творчості визначного німецького письменника Е. М. Ремарка (1898—1970). Учасник Першої світової війни, Е. М. Ремарк кращі свої твори присвятив зображенню «втраченого покоління», яке, розчарувавшись у духовних цінностях XX ст., шукає опору в міжособистісних стосунках — дружбі, коханні, фронтовому товаристві («На західному фронті без змін». «Три товариші», «Тріумфальна арка», «Час жити і час помирати»). Твори письменника пройняті ідеями гуманізму, осуду мілітаризму та фашизму.

5. В англійській літературі з´явилися епічні твори, присвячені аналізу внутрішнього світу людини, пройняті глибоким психологізмом. Герберт Уелс (1866—1946) розвивав жанр науково-фантастичного роману («Машина часу», «Війна світів»), гостро сатиричного («Острів доктора Моро»). Фантастичні романи Г. Уелса сповнені геніальних соціально-філософських передбачень. Класик англійської літератури Джон Ґолсуорсі (1867—1933) у своїх творах засудив лицемірство і егоїзм аристократичного суспільства, критикував англійську колоніальну політику. Світову славу прозаїкові приніс цикл романів про долю кількох поколінь буржуазної сім´ї («Сага про Форсайтів» та ін.). Автор змальовує занепад могутньої англійської буржуазної родини на фоні суспільно-історичних подій. Д. Ґолсуорсі цікавили проблеми теорії літератури. У своїх критичних статтях («Література і життя», «Створення характеру в літературі») відстоював принципи реалізму, критикував модерністські течії.

У добу так званого «срібного віку» російської поезії (рубіж XIX—XX ст.) риси символізму властиві творчості Д. Мережковського, 3. Гіппіус, В. Брюсова, А. Белого, О. Блока та ін. Для поезії російських символістів властиві мотиви смутку, меланхолії, похмурих осінніх пейзажів, вишукані поетичні форми з великою кількістю звуконаслідувань. На початку XX ст. із середовища російських символістів виділився окремий напрям — акмеїзм (гр. acme — вершина, розквіт, вищий ступінь чого-небудь). До цього напряму належали М. Гумільов, С. Городецький, А. Ахматова, О. Мандельштам та інші. Лідери акмеїстів проголосили відхід від символізму з його багатозначними словами-символами і повернення до реального життя. Твори поетів-акмеїстів оспівували сильну особистість, утверджували культ біологічного начала в людині, проводили ідею про переважання біологічного над соціальним.

Література XX ст. намагалася відобразити нове світовідчуття. У творах австрійського письменника Ф. Кафки (1883—1924) (романи «Процес», «Замок», «Америка», збірки новел «Спостереження», «Сільський лікар», «Художник голоду») показано безнадійність людського існування, відчуження особистості, її самотність в умовах сучасної цивілізації. Конфлікти, відображені Ф. Кафкою, мають соціальний та особистісний характер, його твори поєднують відображення повсякденного життя зі світом нереального.

6. Отже, реалізм XX ст. увібрав у себе кращі традиції літератури попередньої доби, живився багатством соціального та історичного досвіду народів, виявляв суспільно-політичну позицію митців, їхню реакцію на всі важливі події, що відбувалися у світі.
Список використаної літератури
1. Абрамович С. Культурологія : Навчальний посібник/ Семен Абрамович, Марія Тілло, Марія Чікарькова,; Київський нац. торговельно-екон. ун-т, Чернівецький торговельно-екон. ін-т. -К.: Кондор, 2005. -347 с.

2. Антофійчук В. Культурологія: термінол. словник / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича. — Вид. 2-ге, випр. і доп. — Чернівці : Книги-XXI, 2007. — 159с.

3. Афонін В. Культурологія: Навч. посіб. для самост. роботи студ. вищ. навч. закл. / Луганський національний педагогічний ун-т ім. Тараса Шевченка. Кафедра культурології та кіно-, телемистецтва — Луганськ : Альма-матер, 2005. — 248с.

4. Білик Б. Культурологія: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Київський національний торговельно-економічний ун-т. — К. : КНИГА, 2004. — 408с.

5. Герчанівська П. Культурологія: Навч. посіб. для студ. вищих навч. закл. / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини «Україна». Мережа дистанційного навчання. — К. : Університет «Україна», 2003. — 323 с.

6. Гнатчук О. Культурологія: Навч.-метод. посібник / Буковинский держ. медичний ун-т. — Чернівці, 2007. — 202с.

7. Закович М. Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / Микола Михайлович Закович (ред.). — К. : Знання, 2004. — 567с.

8. Захарченко Г. Культурологія: навч. посіб.. — О. : Одеський державний медуніверситет, 2007. — 240с.

9. Матвєєва Л. Культурологія: Курс лекцій:Навч. посібник для студ. вищих навч. закл.. — К. : Либідь, 2005. — 512с.

10. Матвієнко Л. Культурологія: навч. посібник / Київський національний торговельно- економічний ун-т. — К. : КНТЕУ, 2007. — 285с.

11. Парахонський Б. О. Культурологія: Навч. посібник / Національний ун-т «Києво-Могилянська академія» / О.І. Погорілий (упоряд.), М.А. Собуцький (упоряд.). — К. : Видавничий дім «КМ Академія», 2003. — 314с.

12. Пащенко Н. Культурологія. Теорія культури: Конспект лекцій / Київський національний ун- т будівництва і архітектури. — К. : КНУБА, 2006. — 136с.

13. Тюрменко І. І., Буравченкова С. Б., Рудик П. А., Береговий С. І., Кобилянський Є. Е. Культурологія: теорія та історія культури: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Національний ун-т харчових технологій / І.І. Тюрменко (ред.). — 2-е вид., перероб. та доп. — К. : Центр навчальної літератури, 2005. — 368с.