1. Охарактеризуйте основні досягнення давньоримської культури.

2. Українська культура часів козацтва.

Список використаної літератури.

 

1. Охарактеризуйте основні досягнення давньоримської культури

Культура Стародавнього Риму проіснувала з VIII ст. до н.е. н.е. до 476 р. н.е. Майже донедавна її не розглядали як самостійну культуру і не виділяли з античної цивілізації. О. Шпенглер і А. Тойнбі, наприклад, вважали, що римська доба була лише кризовою стадією античної епохи. Однак більшість сучасних вчених стоять на тих позиціях, що Рим створив власну своєрідну та оригінальну культуру зі своєю системою цінностей. Найперше вона проявлялась у пануванні ідеї патріотизму, уособлювалася в богообраності римлян та Риму як найвищої цінності, в громадському обов´язку служити йому всіма силами, в даних долею численних перемогах та світовому пануванні, в суворому дотримані закону і встановленим у мирний час звичаям шанувати богів-покровителів сімей і родів.

Значення римської культури для світової цивілізації важко переоцінити. Ще й зараз більшість наукових, медичних, юридичних термінів — латинського походження. Таке ж значення мають досягнення римлян в архітектурі, образотворчому мистецтві, системі державного та приватного права, адміністративного управління та форм організації суспільного життя.

За розрахунками римського історика Мажа Теренція Варрона (І ст. до н.е.), Рим було засновано 753 р. до н.е. братами-близнюками Ромулом і Ремом. Це так званий царський період в історії римської цивілізації, який закінчився в 510 р. до н.е. Серед найпомітніших попередників Давньоримської культури VIII-VI ст. до н.е. є культура етрусків. Більшість учених вважають, що етруски були малоазійського походження, але точний час і обставини переселення їх досі невідомі.

Від етрусків римляни засвоїли поліпшені методи обробітку землі, почали культивувати виноград, перейняли алфавіт, грецький пантеон богів та полісну форму державного устрою. Етрускам вони зобов´язані побудовою підземного каналу — Великої клоаки навколо Форуму, поширенням особливого типу житла з центральною залою з отвором у даху — атрію, започаткуванням гладіаторських боїв. У VII-VI ст. до н.е. етруські ремісники передали римлянам техніку металургійного виробництва, будівельного мистецтва та архітектурних стилів. З етрусками пов´язувалися перекази про найважливіші моменти, переважно легендарної історії Риму.

Крім етрусків, значний вплив на виникнення й розвиток римської культури справили й інші давні народності, особливо оски. Вони населяли південну Італію, мали своєрідну мову й писемність. Раніше від інших народностей вони почали підтримувати тісні взаємини з грецькими колоністами півдня Апеннінського півострова й стали провідниками грецького культурного впливу серед місцевого населення, в тому числі й серед римлян [3, c. 25-26].

Первісна релігія в римлян була анімістична зі значними пережитками тотемізму, на що вказує легенда про Вовчицю, яка вигодувала Ромула і Рема. Поступово римляни перейшли до землеробського культу, заселивши світ численними божествами, що опікувалися всіма силами природи та всіма видами людської діяльності. Усіх божеств і духів римляни не уявляли в людському вигляді, не ставили їм статуй, не будували храмів, проте виділяли серед них головних богів — Юпітера і Марса.

Вирішальний крок до антропоморфізму римських культів зроблено в період правління етруської династії. Крім основних громадських і хатніх культів, у римському суспільстві дуже поширилося обожнення різних понять: слави (лат. gloria), перемоги (лат. victoria), згоди (лат. concordia), доблесті (лат. virtus) тощо. З часом у Римі з´явилося багато нових богів, запозичених здебільшого у греків. Поступово утворився пантеон з 12 головних богів, які були римськими аналогами грецького релігійного культу: грецька Деметра ототожнювалася з італійським божеством усіх виробничих сил Землі, покровителькою хлібних злаків, материнства та шлюбу — Церерою; Афродіта — з італійською покровителькою садів та плодів — Венерою, яка пізніше уособлювала кохання і красу; Посейдон — із Нептуном тощо. Релігія відігравала значну роль у житті римлян, але не визначальну. На відміну від інших народів, римляни не вважали, що їхній устрій освячений богами, які встановили свої норми моралі. Такий підхід до релігії давав римлянам можливість більше зосередитися на дослідженні філософії.

Під впливом етрусків на Капітолії виник перший храм. З часом Рим поступово прикрасився храмами та статуями, в храмах швидко виник прошарок жерців — понтифіків, які докладно знали всі тонкощі культу і стежили за його дотриманням. Як у Греції, так і в Римі жерці не складали особливої касти, а були виборними посадовими особами.

Справою, достойною римлянина, вважалося вивчення права. У середині V ст. до н.е. приймається кодекс римського права, знаменитий «Закон XII таблиць», записаний на мідних пластинах і встановлений для загального користування на Форумі, на ринках у римських колоніях. «Закон XII таблиць» ліг в основу подальшого розвитку римського права. Відхід від основного принципу римського права — рівності всіх громадян перед законом свідчив про розкладання античного суспільства та формування елементів майбутнього середньовіччя.

З V ст. до н.е. починається занепад етруських міст. У IV ст. до н.е. Етрурія потрапляє під владу Риму, і з тієї пори вже культура Римської республіки відіграє провідну роль [6, c. 24-26].

У період великих завоювань місто Рим, незважаючи на свою могутність, не могло змагатися з пишними, правильно розпланованими містами елліністичного Сходу. Саме завдяки грецькому культурному впливу в Римі почали споруджувати базиліки — великі криті зали для зборів купців, судових засідань тощо. Форум з портиками, колонадами, галереями став загальновизнаним центром не тільки політичного, а й взагалі громадського життя в місті. У Римі був побудований форум Романум — площа, навколо якої розміщувались культові та громадські споруди: Табулярій (державний архів), храм Сатурна, храм богині Конкордії, базиліка Юлія. На форумі були встановлені позолочені скульптури богів.

У житловому будівництві виявляється майнова нерівність. На тісних вуличках у центрі міста можна було побачити чотириповерхові неоковирно побудовані дохідні будинки для незаможних. Для себе багатії почали споруджувати домівки на зразок грецьких, оскільки для розміщення скарбів мистецтва, захоплених в еллінських містах, старий римський дім, що складався з атрію і спальні, був замалим і вбогим. Поза спальнею прибудовували другу частину оселі з перистилем, обнесеним колонадою, а навколо концентрувались житлові приміщення.

Тут, у перистилі, серед квітучих клумб і фонтанів, проходило життя сім´ї, тоді як атрій служив для прийому гостей. У греків римляни запозичили не тільки перистиль, а й бібліотеку та «ойкос» — велику залу для прийомів. Такий дім уже годився для розміщення в ньому награбованих пам´яток мистецтва, яких до міста прибувало дедалі більше. Так, з італійського походу 187 р. до н.е. Марк Фульвій Нобіліор привіз не менше як 280 бронзових і 230 мармурових статуй. Луцій Емілій Павел, розбивши македонського царя Персея, повернувся до Риму з 250 возами, повними картин і скульптур.

В епоху Пунічних війн, що точилися 23 роки, в історії літератури Риму відбулись важливі кроки: з´явився перший переклад «Одіссеї», у Римі було засновано школу для дітей римських нобілів, де викладали грецьку й латинську мови, використовуючи тексти грецьких класичних авторів. Прославився своїми комедіями Tiм Макцій Плавт. З´явилися написані грецькою мовою «Аннали» — щорічний огляд, літопис Римської держави від міфічних часів до найновіших подій війни з Ганнібалом. Через декілька десятиліть число освічених людей у Римі, що вміли розмовляти й писати грецькою мовою, помітно збільшилося. Протягом дуже невеликого часу в колі освічених римлян встановлюється італійсько-грецька двомовність.

Війни на Сході значно розширили інтелектуальні горизонти молодого покоління римлян, що відкрили для себе різнобарвний світ елліністичної культури. Під впливом еллінізму поряд із самоповагою особистості утверджувались самолюбство, гедонізм, зніженість. Дуже слушно висловився Горацій, що суворий і непохитний у боротьбі за світове панування Рим слухняно схилив голову перед величною грецькою культурою [9, c. 31-33].

У духовному житті римлян найбільшого поширення набула епікурейська філософія. Найповніше римський епікуреїзм відбито в поемі «Про природу речей» Тітa Лукреція Кара, який жив у першій половині І ст. до н.е.

Тіт Лукрецій Кар (бл. 98 — бл. 54 pp. до н. є.) був великим оптимістом і вірив у прогрес пізнання світу, могутність людського розуму, здатного оволодіти таємницями буття. Поема «Про природу речей» і сьогодні вражає багатьма науковими передбаченнями, привертає увагу своєю поетичною досконалістю. Лукрецій чи не вперше в античній літературі висловив ідею подальшого поступу, а не занепаду, який пов´язувався автором з розвитком раціоналізму і матеріалістичного світогляду. Так, подавши у V книзі власну розгорнуту концепцію історії людства, Лукрецій закінчує її такими словами:

Все почалось од потреби якоїсь. До всього, багатий Досвідом, розум дійшов, уперед поступаючи мірно. Так на поверхню виходить помалу з перебігом часу Винахід кожен, а розум людський додає йому блиску. Бачили ж, як у душі одну думку висвітлює інша, Поки вершини майстерності вперто сягає людина.

Популяризацією досягнень грецької філософії займався видатний діяч епохи громадянських воєн, соратник Тая Юлія Цезаря (100-44 pp. до н.е.) Марк Туллій Ціцерон (106-43 pp. до н.е.) — видатний оратор, філософ, письменник. Трактати Ціцерона зробили грецьку філософську спадщину доступного як його сучасникам, так і прийдешнім поколінням дослідників. Найбільшу славу йому як оратору принесли промови на захист республіки.

Лірична поезія в Римі була представлена творами Тая Валерія Катулла (84-54 pp. до н.е.). Він складав невеликі поеми на міфологічні сюжети, писав ліричні вірші і вперше в античній ліриці прославив кохання як могутнє почуття, що звеличує людину.

Вік Августа став не лише злетом римської цивілізації, а й «золотим» віком поезії. Тоді філософія поступається літературі, а філософські роздуми органічно вплітаються в поетичні твори. Виразниками ідеології нової епохи були Публій Вергілій Марон (70-19 pp. до н. є), Квінт Горацій Флакк (65 — 8 pp. до н.е.) та Публій Овідій Назон (43 р. д. н.е — 17 р. н .е.). Вергілій створив безсмертну національну епопею «Енеїду». Перу Овідія належать «Метаморфози» — збірка поем на міфологічні теми про перетворення людей на рослин, тварин, зірки. Горацій оспівував високу місію творця в поезії, який має не лише розважати, а й учити. Майстер слова повинен прагнути досконалості, оскільки пересічність не в повазі ні в богів, ні в людей, ні в книготорговців.

Творчий геній римлян яскраво виявився в архітектурі. Будували головним чином споруди практичного призначення — міські дороги, мури, мости, акведуки (водогін), базиліки, складські приміщення, цирки. До нашого часу функціонує Аппієва дорога (312 р. до н.е.). Уздовж дороги розташовані сімейні гробниці римської знаті. Було побудовано водогін Аква Аппія завдовжки 16 км 617 м — критий канал, місцями пробитий у скелі або складений з кам´яних плит і піднятий на підпори, де цього вимагав рельєф місцевості. На межі III— II ст. до н.е. римські будівельники вперше використали міцний і водостійкий бетон. Коринфський та композиційний ордери стали улюбленими в римській архітектурі.

Особливу сторінку в культурному розвитку стародавнього Риму являє період римської імперії. В архітектурному мистецтві за часів імператорського Риму приходить пишність і розкіш. Ідея величі Риму знайшла своє найяскравіше втілення в грандіозних пам´ятках архітектури. Тут малась на увазі політична мета — підкреслити щедрість правителя і зберегти його ім´я в пам´яті потомків. Імператор Август прийняв Рим цегляним, а залишив його мармуровим. Знаменитими спорудами був форум Августа — площа, обнесена муром, з храмом Марса на високому подіумі. При імператорі Веспассіані та Титі у 75-80 pp. н.е. для гладіаторських боїв було збудовано величезний амфітеатр Флавієв, або Колізей (від лат. colosseus — колосальний). В основу його покладено еліпс завдовжки 188 м і завширшки 156 м. Висота триярусної стіни -50 м. Одночасно на арені Колізею могли вести поєдинок 3000 пар гладіаторів, за яким спостерігали 55 тис. глядачів. Зовні амфітеатр був прикрашений колонами доричного, іонічного та коринфського ордеру, розташованих в арках [1, c. 45-47].

Новим словом в архітектурі став «храм усіх богів» — Пантеон, збудований у 118-125 pp. н.е. за наказом імператора Адріана. Перекритий високим куполом діаметром 43,2 м, цей храм вражає ідеальними досконалими пропорціями, а техніка купольного перекриття була перевершена лише в XIX ст. Його архітекторові, Аполлодору, належить ще одна споруда — форум імператора Трояна (103-113 pp. н.е.). У центрі форуму стоїть сорокаметрова колона, від п´єдесталу до капітелі облицьована плитками добутого в кар´єрах Луни мармуру, на якому спіральною стрічкою викладено рельєфи 2500 різноманітних фігур. Рельєфи, що читаються зліва направо, роблять 23 оберти навколо ствола колони, нагадуючи «кадри» сучасних прийомів кінематографії.

На честь перемог імператорів споруджувалися особливі тріумфальні арки, такі як арка Тіта, поставлена у 81 р. н.е. на честь перемоги імператора над Іудеєю. Поширеними архітектурними спорудами були громадські лазні «терми». На кінець IV ст. налічувалось 12 імператорських терм, що були місцем відпочинку та розваг. Вони могли вміщувати до 1600 чоловік. Одним з «чудес Риму» вважаються терми імператора Каракалли (211-217 pp. н.е.). З часом у містах імперії зводяться численні двійники римських споруд — місцеві колізеї, амфітеатри і театри, здійснюється будівництво кількаповерхових палаців, терм тощо.

Видатним досягненням образотворчого мистецтва епохи римської імперії є скульптурний портрет. Для нього характерна глибока життєва правдивість та реалістичний метод, вміння передати неповторні індивідуальні риси. Скульптурні портрети 70-90 pp. н.е. відзначаються підкресленою виразністю (портрет імператора Веспассіана). Один з напрямів цього виду мистецтва прагнув до максимальної зовнішньої фізіономічної схожості; інший поєднував римську точність у зображенні рис із засобами узагальнення, в чому проявився вплив елліністичної культури. У цілому римській культурі того періоду притаманне раціональне ставлення до навколишнього світу, поєднане з умінням бачити дійсність у всій її різноманітності.

У портретах, створених у другій половині II ст. н.е., скульптори досягають глибокого психологізму в розкритті душевних почуттів людини. Образ людини в портретному мистецтві Риму знаходить нові риси у II ст. На жаль, зразків високого портретного живопису не збереглось до наших днів. Портрети виконувалися на дерев´яних дощечках, інколи на полотні в техніці темпери та воскового живопису. У пластичному мистецтві до кращих творів цієї епохи належить знаменита кінна статуя імператора Марка Аврелія (бронза, бл. 170 p.).

Мистецтво більше ніж коли виявляє інтерес до тонких відтінків стану душі. Грубі та жорстокі обличчя рельєфних портретів, що прикрашають римські саркофаги III ст. н.е., свідчать про войовничий та суворий дух римської цивілізації. За цих часів знижується художній рівень образотворчого мистецтва та монументальної архітектури [2, c. 35-38].

Римляни досягли значних успіхів у розвитку наукових знань, хоч, на відміну від греків, займалися лише тими науками, які мали практичне значення. Досягнення античної медицини звів у єдину систему Клавдій Гален (131 — бл. 201) — лікар, природознавець, автор майже 400 праць з анатомії та фізіології людини, терапії, фармакології, гігієни. Його дослідження мали великий вплив на розвиток європейської медицини доби Відродження і Нового часу.

Прикладом енциклопедичності, узагальнення та систематизації набутих знань є «Природнича історія» державного діяча та письменника Плінія Старшого (бл. 62-бл. 113), у якій викладено питання астрономії, фізики, географії, антропології, зоології, ботаніки, медицини, фармакології, мінералогії, мистецтва тощо.

Однією із складових частин римської культури були різноманітні видовища, які повинні були відволікати громадян від проблем суспільного життя та негараздів. «Хліба та видовищ!» — це гасло стає головним стрижнем римського буття. Так, Цезар у 46 р. до н.е. наказав вирити на Марсовому полі штучне озеро, на якому організував битву сірійського і єгипетського флотів, у якій брали участь 2000 веслярів та 1000 матросів. У цирках влаштовували криваві гладіаторські бої та цькування хижаками полонених та перших християн.

Загальна риса інтелектуального життя перших століть імперії — значний інтерес до філософії. Найбільше праць з етики, що стала переважаючим напрямом вивчення, створив Луцій Анней Сенека (4 р. до н.е. — 65 р. н.е.), що належав до стоїків і користувався популярністю серед представників римської знаті. У II ст. н.е. як ідеолог стоїчної філософії виступав імператор Марк Аврелій, який свого часу записав: «Час людського життя — мить, його сутність — одвічна плинність, відчуття — невиразне, будова всього тіла — тлінна, душа — нестала, доля — утаємничена, слава — непевна.»

Серед нижчих верств суспільства популярними були мандрівні філософи — кініки, які часто виступали з гостро критичними висловлюваннями щодо представників панівного класу. У III ст. н. є. виникла остання філософська концепція античного світу — неоплатонізм, творцем якої був філософ-ідеаліст, містик Плотнін. Філософія часів імперії була своєрідним підсумком античної філософії, вона підготувавши грунт для середньовічної схоластики [4, c. 26-27].

 

Висновок

Кризові явища в розвитку Римської імперії спонукали до пошуку нових генераторів культурного розвитку. Сполучення елементів різних світоглядних систем у пошуках єдиного ідеологічного підґрунтя не мали успіху, адже знайти його в рамках філософії виявилося неможливим. Тому ідеологічні акценти все більше зміщуються від філософії до релігії. Період імперії був часом надзвичайного поширення різноманітних співіснуючих сектантських вчень, містичних культів, переважно східного походження. Значно посилилась тенденція до встановлення єдинобожжя замість пантеону богів: на єдину, загальну для всієї імперії релігію з єдиним богом — Спасителем покладали надію як на засіб збереження імперії. Такою релігією мало стати християнство, яке вже протягом кількох століть існувало як опозиція до існуючих духовних цінностей, а тому переслідувалось державою, вело боротьбу з іншими релігійними та філософськими течіями. У 313 р. едикт імператора Костянтина офіційно заборонив переслідування християн і визнав свободу віросповідання в Римській імперії, що фактично означало перетворення християнської субкультури на пануючу релігійно-ідеологічну доктрину.

У 395 р. відбувся остаточний розподіл Римської імперії на Західну і Східну з центрами у Римі та Константинополі. Західна Римська імперія у 476 р. припинила своє існування. Так відійшла в небуття стара імперія, але стала надбанням історії антична культурна спадщина. Однак «римський міф» в інтерпретації Тіта Лівія виявив надзвичайну живучість. Де в чому схожий на «американську мрію», він по-сучасному виразно показує, як завдяки доблесті, патріотизму, мужності, дисциплінованості та волелюбству громадян маленьке провінційне містечко можна перетворити на світового владику.

 

2. Українська культура часів козацтва

Найосвіченішими були священики, а в козацькому середовищі – канцеляристи, військові, пізніше до них додалися – полкові. 1663 р. за наказом бориспільського сотника у місцевого священика Корнилія забрали багато книг, серед яких Євангелія, “книга трофолой друкованый шестодникос”, апосотол острозького друку, две триоди, постной и кольоровий, друковані, євангеліє учительне, служебник великий київський, менея “общая ключ”, єрмолой, псалтир друкований. Гетьманщина не давала виходу науковим потребам окремих представників, тому відбувався “відтік умів”, що особливо показово у медичній сфері.

Моноетнічний склад козацької спільноти Гетьманщини становив основу національної мовної безпеки і загалом стійкості культурної підсистеми, що було зруйновано в наступний історичний період.

Культурологічними критеріями є наявність елітної культури, тобто культури населення, безпосередньо не пов’язаного з виробництвом. До проявів такої культури належать літописи. Автономістичні ідеї характерні для Львівського, Хмельницького, Межигірського, Острозького літописів. Останній охоплював період з 1636 по 1650 рр. і вийшов з-під пера ченця з оточення відомого українського православного діяча на Волині І.Бережанського, який після придушення повстання острозьких міщан у 1636 р. втік до Києва. Автором Львівського літопису вважається М.Гунашевський, Межигірського – настоятель монастиря Ілля Косаківський. У 1673 р. Теодосій Софонович закінчив свій твір “Кройніка з літописцов стародавніх” . Автор стоїть на позиції тяглості державотворчого процесу: Київське князівство, “Галич – другий Київ”, козацька держава.

І все ж козацтво протягом півтора століть відігравало не тільки визначну політичну роль доблесного захисника волі і прав українського народу, а й сили, що яскраво виявила себе у культурній розбудові держави. Саме з козацького середовища вийшла нова провідна верства, нова національна аристократія, нова інтелігенція, яка взяла на себе і утвердження власної державності (вся гетьманщина і особливо Богдан Хмельницький), і розвиток освіти, спорудження та реконструкцію храмів, будівництво громадських споруд, опікування мистецтвом тощо.

Прагнення надолужити втрачене Україною за роки колоніального існування спонукало багатьох діячів епохи до активності в галузі культури. Чимало хто з козацької старшини, наприклад, захопився організацією шкіл і майстерень при монастирях. Їх добробут швидко зростав завдяки потужній економічній підтримці козацтва. Почалося ж з того, що у 1620 р. до Київського братства записався уславлений козацький гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, а з ним і все Військо Запорізьке. Ставши ктитором (попечителем) Києво-братського монастиря, гетьман найперше подбав про створення при ньому школи. За прикладом гетьмана кожен козацький воєначальник ставав ктитором якогось монастиря, церкви і дарував кошти на будівництво іконописних та ремісничих майстерень [9, c. 148-149].

Ще необхідно визначити відсоток осіб, належних до в елітарної культури, їх здатність до об’єктивізації, збереження і трансформації знань. Нещодавно з’явилися дослідження щодо світогляду козацької старшини. Проте вважати, що це питання вичерпане, не варто. Світогляд (розумова діяльність, духовне начало) протягом шести поколінь явище не стале, а динамічне. Його слід досліджувати стосовно кожного покоління окремо, при чому навіть за такого вивчення необхідно виділяти періоди. Застосування методу періодизації – неодмінна умова світоглядних досліджень. Світогляд козака чи старшини за часів Богдана Хмельницького і в момент падіння Чигирина – це зовсім різні речі, вже не кажучи про світогляд військового канцеляриста 30-х років чи полкового старшини 60-х років ХVIIІ ст. Слід дослідити історичний, географічний, медичний та інші світогляди як складові світосприйняття. Зрозуміло, що вивченню цих складних проблем має передувати чітке визначення емпіричних показників персонального складу еліти Гетьманщини: козацької старшини, міщанської верхівки, ієрархів церкви.

Ступінь раціоналізації культури в Гетьманщині – здатність розглядати явища логічно; відсоток письменних; частка володіючих іноземними мовами; кількість тих, хто навчався і строки навчання – в українській історіографії досліджувалися лише дотично.

Емоційна основа (чесноти і пороки) козацтва характеризується активністю. До чеснот належали незалежність та енергія, які і становили суспільну цінність для козацтва. Серед пороків зазначаються особиста гордість, схильність до самоуправства, роздорів. Козацтву властиве перетворення природи з метою підкорення людській спільноті, що було елементом європейської цивілізації. Праця визнавалася як засіб перетворюючої діяльності, а не спосіб збагачення. Багатство не належало до суспільно-духовних цінностей, що відрізняло козацтво від шляхти і було наріжним каменем протистояння протягом 1657–1687 рр. у конфлікті покозаченої шляхти з самим козацтвом.

Відносна свобода від релігії була провідною для основної частини членів суспільства, тому умовно названа “козацька цивілізація” за цим критерієм є підваріантом західної цивілізації. Відмінність її від східної в тому, що служіння зовнішнім силам, переважання релігійного мислення, пізнання не пов’язані з теософічною ідеєю. Чиста філософія і чисте мистецтво – набагато ближче козацтву. В зв’язку з цим варто детально проаналізувати такі показники, як кількість козаків на одну церкву, на одного священика, відсоток священиків з козацтва і причини такого стану. Відсоток колишніх козаків у монастирях і причини їхнього перебування там (духовно-релігійні чи життєво-традиційні), місце і роль релігійного дуалізму [7, c. 106-107].

Дослідження цивілізаційних показників розвитку Української козацької держави – наступний етап розвитку української історіографії цього напряму.

Українське культурне відродження сприяло подальшому розвитку мистецтва. Зароджується і швидко зростає театральне мистецтво. Започатковується і розповсюджується віршована шкільна драма, в основному на міфологічні та релігійні сюжети. Авторами здебільшого були учні братських шкіл та студенти колегій, де ці театральні вистави найчастіше і відбувалися. З часом в антрактах між актами драми виконувалися комедійні інтермедії. У XVII ст. в Україні зароджується вертеп — ляльковий театр.

Розвивається музичне мистецтво, переважно усна пісенна творчість. Тексти та мелодії до народних дум та історичних пісень складали переважно безіменні поети і композитори із народу — кобзарі, бандуристи, що були і виконавцями цих творів. Улюбленими і поширеними народними музичними інструментами були бандури, кобза, сопілка, дудка, а в Карпатах — трембіта. Вивчаючи музику, студенти братських шкіл та колегій створювали хори. Спів у хорах, особливо в церковних, був багатоголосим, заснованим на високій нотній культурі.

На своїй національній основі, з урахуванням європейських досягнень, продовжувало розвиватися образотворче мистецтво та архітектура, в яких посилюються світські, реальні сюжети та риси. У кінці XVI ст. були споруджені чудові приміщення будинку активного діяча Львівського братства купця Костянтина Корнякта (1580 p.), його ж вежа (1588 p.), каплиця трьох святителів (1678 p.), Успенська церква у Львові (1598-1630 pp.) та ін. Значного поширення набувають скульптура, різьблення, особливо іконостасів. У живопис все ширше проникає зображення реального життя, живої природи, побутові сцени, популярним стає зображення живих людей на портретах. Розповсюдженою була книжкова мініатюра, гравюра, особливо по дереву. Розвивається лиття з міді, олова та художня обробка металу. Найбільшим центром цих промислів залишається Львів [13, c. 215-216].

 

Висновок

Таким чином, найважливішою рисою соціально-економічного розвитку другої половини XVI — першої половини XVII ст. було привласнення польськими магнатами і шляхтою переважної частини українських земель і закріпачення українського селянства.

На початок XVII ст. козацтво виступає вже добре зорганізованою національно-політичною силою, з якою мусив рахуватися світ. Незникаюча воєнна загроза, що протягом майже двох століть тримала українських чоловіків у напрузі, виробила постійну готовність до опору, відповідну психологічну установку. Як писав М. Гоголь, Україна, де всі кордони пролягають полем, де немає жодного природного захисту (ні річками, ні морем, ні горами), була завжди землею нашесть і спустошень — землею страху, і тому, говорив він, маючи на увазі козацтво, в ній міг сформуватися тільки народ войовничий, відчайдушний, сильний своїм єднанням. З радістю кидав козак тишу і безпечність домашнього життя, аби вдатися до поезії битв і небезпек. Тоді був той поетичний час, продовжує далі письменник, коли все здобувалося шаблею, коли кожен прагнув бути дійовою особою, а не глядачем…»Vitа maxima et heroika» — так називає авантюрно-козацький життєвий стиль дослідник О. Кульчицький, протиставляючи йому «Vita minima» — стиль притаєного існування, звуження сфери життєвих контактів, відступу в себе, що було теж характерне для частини українців.

В умовах боротьби проти насильницького покатоличення і полонізації відбувається національно-культурне піднесення, якому сприяли ідеї гуманізму і реформації, що проникли в Україну з Європи. Здійснюється гуманістична ідея поширення освіти і знань серед народу, відродження і розвитку національної мови та традицій. Відбувається подальше формування української народності.

 
Список використаної літератури
1. Абрамович С. Культурологія : Навчальний посібник/ Семен Абрамович, Марія Тілло, Марія Чікарькова,; Київський нац. торговельно-екон. ун-т, Чернівецький торговельно-екон. ін-т. -К.: Кондор, 2005. -347 с.

2. Антофійчук В. Культурологія: термінол. словник / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича. — Вид. 2-ге, випр. і доп. — Чернівці : Книги-XXI, 2007. — 159с.

3. Афонін В. Культурологія: Навч. посіб. для самост. роботи студ. вищ. навч. закл. / Луганський національний педагогічний ун-т ім. Тараса Шевченка. Кафедра культурології та кіно-, телемистецтва — Луганськ : Альма-матер, 2005. — 248с.

4. Білик Б. Культурологія: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Київський національний торговельно-економічний ун-т. — К. : КНИГА, 2004. — 408с.

5. Герчанівська П. Культурологія: Навч. посіб. для студ. вищих навч. закл. / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини «Україна». Мережа дистанційного навчання. — К. : Університет «Україна», 2003. — 323 с.

6. Гнатчук О. Культурологія: Навч.-метод. посібник / Буковинский держ. медичний ун-т. — Чернівці, 2007. — 202с.

7. Закович М. Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / Микола Михайлович Закович (ред.). — К. : Знання, 2004. — 567с.

8. Захарченко Г. Культурологія: навч. посіб.. — О. : Одеський державний медуніверситет, 2007. — 240с.

9. Матвєєва Л. Культурологія: Курс лекцій:Навч. посібник для студ. вищих навч. закл.. — К. : Либідь, 2005. — 512с.

10. Матвієнко Л. Культурологія: навч. посібник / Київський національний торговельно- економічний ун-т. — К. : КНТЕУ, 2007. — 285с.

11. Парахонський Б. О., Погорілий О. І., Йосипенко О. М., Собуцький М. А., Савельєва М. Ю. Культурологія: Навч. посібник / Національний ун-т «Києво-Могилянська академія» / О.І. Погорілий (упоряд.), М.А. Собуцький (упоряд.). — К. : Видавничий дім «КМ Академія», 2003. — 314с.

12. Пащенко Н. Культурологія. Теорія культури: Конспект лекцій / Київський національний ун- т будівництва і архітектури. — К. : КНУБА, 2006. — 136с.

13. Тюрменко І. І., Буравченкова С. Б., Рудик П. А., Береговий С. І., Кобилянський Є. Е. Культурологія: теорія та історія культури: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Національний ун-т харчових технологій / І.І. Тюрменко (ред.). — 2-е вид., перероб. та доп. — К. : Центр навчальної літератури, 2005. — 368с.