1. Поняття "культури" та її роль в соціології. Елементи (складові частини) культури.

1.1. Поняття "культури" та її роль в соціології.

1.2. Елементи та структура культури.

Список використаної літератури.

2. Методологічний етап програмування, основні елементи (коротко про кожний).

2.1. Соціальне програмування в системі соціального керування.

2.2. Основи програмування та організації дослідження.

Список використаної літератури.

3. Політичні орієнтації молоді.

Список використаної літератури.

1. Поняття "культури" та її роль в соціології. Елементи (складові частини) культури

1.1. Поняття "культури" та її роль в соціології

Становлення культури пов'язують із процесом антропосоціогенезу — біологічного та соціального розвитку людства. Водночас, власне соціальний розвиток людини, "входження" людини до суспільства у процесі соціалізації можливий лише через культуру.

Будучи тільки людським творінням, культура облагороджує людину, забезпечуючи її комфортне існування у світі.

У соціології проблеми культури суспільства, закономірності її існування та функціонування в соціумі вивчає галузева соціологічна теорія — соціологія культури. Складові культури, що відокремилися в процесі диференціації соціального знання, становлять предмет галузевих соціологій. Це, наприклад, соціологія освіти, соціологія навчання, соціологія виховання, соціологія вільного часу, соціологія книги, соціологія читання, соціологія музики тощо. Останні співвідносні із соціологією культури як частина та ціле й перебувають у тісній взаємодії, збагачуючи одна одну.

Самостійною теоретичною системою знань соціологія культури стає у 60-70-ті pp. XX ст. Біля її витоків стояли П. Сорокін ("Соціальна та культурна динаміка"), А. Моль ("Соціодинаміка культури"). Значний внесок у розуміння проблем культури зробили П. Бурдьє, Н. Смелзер, Дж. Мердок, У. Самнер. Серед сучасних українських учених над цими проблемами плідно працюють С. Кримський, М. Попович, Л. Сохань, Є. Бистрицький, О. Донченко, В. Піча, В. Андрущенко та ін.

Основні проблеми, котрі вивчає соціологія культури:

• визначення категорійного апарату цієї галузевої соціології;

• виділення структурних елементів культури;

• функції культури;

• різновиди культури;

• культура й особистість;

• культурна взаємодія та взаємовплив культур;

• глобалізація та універсалізація культури в сучасних умовах;

• етноцентризм і культурний релятивізм[2, c. 265-266].

Поняття "культура" було взято із землеробства та першопочатково означало "обробітокземлі" з метою забезпечення її родючості. Цицерон уперше вжив це слово для визначення філософії як культури розуму. Саме філософія, на його думку, вчить краще мислити, "обробляє" розум. Отож, культура- це, як і землеробство, діяльність людини, спрямована на перетворення природи на людське благо, її облагородження, а також, як і філософія, — спосіб виховання, перетворення, удосконалення людського розуму.

У сучасній соціології не існує єдиного визначення культури, наукові дискусії з цього приводу тривають дотепер. Нараховують від 250 до 500 визначень культури, котрі можуть бути класифіковані на три групи: описові, аксиологічні (ціннісні) та діяльнісні визначення.

Перевага надається діяльнісним визначенням культури. Найзагальніше культура — це специфічний, суто людський спосіб життєдіяльності, результатом якого є уречевлений, опредметнений світ, світ другої природи людини. Саме такий світ і є світом культури, що містить знання, традиції, вірування, цінності, а також витворені людиною матеріальні речі.

Основні функції культури в суспільстві:

— людинотворча, гуманістична, цивілізаційна;

— пізнавальна (гносеологічна);

— інтерактивна (комунікативна);

— регулятивно-нормативна;

— ціннісно-орієнтаційна;

— освітньо-виховна[1, c. 146-147].

1.2.Елементи та структура культури

У соціології склалося декілька підходів до визначення структури культури. Оскільки культура як явище пов'язана лише з діяльністю людини, то структуру культури можна уявити за сутнісними характеристиками самої людини.

Відповідно до сутності першого порядку — "людина як природна істота" — можна виокремити культуру природних потреб людини та засобів їх задоволення, а саме: культуру їжі, сексуальну культуру, культуру житла, побуту, одягу тощо.

За сутністю другого порядку — "людина як діяльна істота" — розрізняють культуру людської діяльності, котра суттєво відрізняється від тваринної.

Згідно із сутністю третього порядку — "людина як предметна істота"-слід виділити культуру виробництва, культуру технологій і культуру людини як безпосередньої виробничої сили.

Відповідно до сутності четвертого порядку — "людина як свідома істота" — можна виокремити культуру мислення, культуру наукового пошуку, культуру суспільної свідомості.

За сутністю п'ятого порядку — "людина як суспільна істота" — варто назвати культуру міжособистісного спілкування, шлюбну культуру, етнонаціональну культуру, політичну культуру тощо.

Один із найпоширеніших підходів до розуміння побудови культури є відтворення її з елементів, які сукупно складають останню як ціле. Такими складовими елементами є мова, знання, цінності, норми, взірці поведінки, звичаї, традиції. Західна соціологія виокремлює культурний елемент як одиницю поведінкового взірця чи матеріальний продукт (ручка, стіл, книга, вітання тощо). Сукупність культурних елементів складає культурний комплекс (танок, інститут материнства, шлюбно-сімейні відносини).

Загальновизнаним є поділ культури на матеріальну, що охоплює сферу матеріальної діяльності людини, та нематеріальну, яка пов'язана з духовною діяльністю[3, c. 176-177].

Структурують культуру також і за її формами, виокремлюючи: загальнолюдську культуру, котру виробило людство протягом усієї історії; суперкультуру як таку, що створена певним суспільством (американська культура, українська культура); субкультуру як культуру певних груп — "малі культурні світи" (субкультура молоді, католицька субкультура, міська субкультура); контркультуру як культуру певної групи людей, що суперечить переважній культурі суспільства, перебуваючи у стані конфронтації щодо неї; антикультуру як відхід від загальнолюдських цінностей, делінквентну (протиправну) культуру тощо.

Класифікувати культуру можна також за суб'єктами її створення та носіями, поділяючи її на елітарну, народну й масову.

Основні загальнопланетарні проблеми розвитку культури випливають із світових тенденцій до глобалізації та універсалізації.

Цими поняттями позначають процеси взаємозалежності культур одних країн від інших. Звідси випливає низка похідних тенденцій, що позначають процеси світового розвитку культури:

• посилення культурної багатоманітності світу за умов діалогічності різних культур між собою, пошук компромісів і взаємодій різних культур;

• виважений баланс між етноцентризмом (прагненням оцінювати інші культури з позиції власної культури) та культурним релятивізмом (оцінкою інших культур з позиції її ж цінностей);

• надання реальних можливостей для розвитку національних культур, збереження їхньої самостійності й унікальності;

• створення сприятливих умов для розвитку культурних універсалій — загальних рис, притаманних усім культурам (спорт, мода, освіта, мова тощо);

• пошук компромісу та взаємодоповненості між національною культурою і масовою культурою, що є породженням новітніх комунікаційних технологій та ринкового попиту[1, c. 188-189].

Список використаної літератури

1. Сасіна Л. Соціологія : Навчальний посібник/ Людмила Сасіна, Наталя Мажник; М-во освіти і науки України, Харківський нац. економічний ун-т. -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2005. -206 с.

2. Соціологія : Підручник/ Ред. Віктор Георгійович Городяненко,. -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: Академія, 2002. -559 с.

3. Соціологія : Терміни. Поняття. Персоналії. Навч. словник-довідник для студентів/ Укл.: В.М.Піча, В.М.Піча, Н.М.Хома; Соціологічна асоціація України . -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2002. -474 с.

4. Соціологія: Короткий енциклопедичний словник/ Під заг. ред. В.І.Воловича. -К.: Укр.Центр духовн.культури, 1998. -727 с.

5. Соціологія : Підручник/ Н. П. Осипова, В. І. Астахова, В. Д. Воднік та ін.; За ред. Н. П. Осипової; М-во освіти і науки України. -К.: Юрінком Інтер, 2003. -335 с.

2. Методологічний етап програмування, основні елементи (коротко про кожний)

2.1. Соціальне програмування в системі соціального керування

Висування соціальних результатів у якості системоутворюючого фактора керування означає перегляд ключових принципів його організації, що панували в суспільстві більш сотні років. У нових соціально-економічних умовах домінантою в керуванні повинне стати забезпечення безпосереднього зв'язку процесу виробництва матеріальних і духовних благ із процесом задоволення суспільних і особистих потреб. У системах керування в індустріально розвитих країнах поступово відбувається зсув акцентів з дозволу соціальних протиріч і усунення соціальних диспропорцій, що виникають внаслідок економічних перетворень, на здійснення соціального контролю за економікою, її планомірне регулювання в інтересах усього суспільства. Це припускає цілеспрямоване формування соціально-економічних пропорцій на макрорівні, створення і зміцнення системи макропланування. Багато закордонних вчених обґрунтовують її доцільність, перспективність для забезпечення подальшого прогресу суспільства.

Орієнтація виробництва і керування на кінцеві соціальні результати приводить до принципових змін у змісті управлінської діяльності: її ядром стає соціальний розвиток людини і суспільства. Постановка людини в центр системи керування вимагає перетворення управлінських функцій (планування, обліку, контролю, організації і стимулювання). Порозумівається це тим, що універсальний розвиток людського співтовариства як кінцевий результат суспільного виробництва, що базується на безпосереднім з'єднанні особистого і речовинного факторів, має не витратну природу. Умовою одержання цього результату виступає жива праця, що вивільняється, утворюючий вільний час суспільства. Отже, економія живої праці стає предметом керування, що породжує серйозних труднощів у використанні традиційних методів і технологій керування[4, c. 69-70].

2.2. Основи програмування та організації дослідження

Соціальне програмування — явище сучасного життя, виникнення якого обумовлено дією таких фундаментальних факторів, як поглиблення поділу суспільної праці, інтеграція наукового знання, ріст керованості соціальних процесів. Будучи таким воно являє собою соціальний механізм, за допомогою якого реалізуються мети суспільного розвитку, тобто виступає як форма соціального керування. Програмування зародилося в 20-х рр. нинішнього сторіччя, його становлення відбувалося паралельно в різних країнах, а розвиток — нерівномірно в різних сферах громадського життя. У нашій країні історія програмування тісно переплітається з історією народногосподарського планування, у рамках якого воно трансформувалося в програмно-цільовий метод.

У проведенні соціологічних досліджень виділяють чотири послідовних, логічно і змістовно взаємопов'язаних етапи:

1. Підготовчий. Полягає у виробленні програми та інструментарію — анкети, бланка інтерв'ю, бланка фіксування результатів спостереження, аналізу документів тощо.

2. Збір первинної соціологічної інформації. Відбувається за допомогою опитування, спостереження, аналізу документів, експерименту.

3. Упорядкування та обробка зібраної інформації.

4. Аналіз обробленої інформації, підготовка звіту, формулювання висновків, розробка рекомендацій.

Специфіка кожного з етапів визначається конкретним видом соціологічного дослідження. їх виділяють залежно від узятих за основу критеріїв. Найважливішими з них є мета дослідження, глибина потрібного аналізу, метод збирання первинної соціологічної інформації, об'єкт дослідження, терміни проведення, відносини між замовником і виконавцем, сфера соціальної дійсності, яку вивчають. . За метою виокремлюють:

— фундаментальні дослідження — спрямовані на встановлення та аналіз соціальних тенденцій, закономірностей розвитку і пов'язані з вирішенням найскладніших проблем суспільства;

— прикладні дослідження — націлені на вивчення конкретних об'єктів, вирішення певних соціальних проблем;

За глибиною аналізу виділяють:

— пошукові дослідження — за своїми параметрами є найпростішими, вирішують прості за змістом завдання. Застосовують їх тоді, коли проблема, об'єкт або предмет дослідження належить до маловивчених або взагалі не вивчених. Охоплюють невеликі сукупності, мають спрощені програму та інструментарій. Найчастіше використовують як попередній етап більш глибокого масштабного дослідження, орієнтуючи їх на збирання інформації щодо об'єкта та предмета дослідження, уточнення гіпотез тощо;

— описові дослідження — покликані створити відносно цілісну уяву про досліджувані явища, процеси. Проводять відповідно до повної програми, застосовую чи чіткий, детально опрацьований інструментарій, здебільшого тоді, коли об'єктом аналізу є відносно велика спільнота людей, з певними соціальними, професійними і демографічними характеристиками. За структурою, набором процедур є значно складнішими від пошукових досліджень;

— аналітичні дослідження — полягають не тільки в описуванні соціальних явищ та їх компонентів, а й у встановленні причин їх виникнення, механізмів функціонування, виокремленні факторів, що забезпечують їх. Підготовка аналітичного соціологічного дослідження потребує значних зусиль, професійної майстерності дослідника — аналітичних здібностей, вміння інтерпретувати та аналізувати складну соціологічну інформацію, робити виважені висновки[2, c. 102-104].

За методом, застосовуваним у соціологічному дослідженні, виокремлюють опитування і аналіз документів, соціологічне спостереження, соціологічний експеримент.

За затратами часу виділяють довгострокові (терміни проведення — від 3 років і більше), середньострокові (від 6 місяців до 3 років), короткострокові (від 2 до 6 місяців) та експрес-дослідження (від 1—2 тижнів до 1—2 місяців).

Зважаючи на тип відносин між замовником і виконавцем, соціологічні дослідження бувають держбюджетними і госпрозрахунковими. Держбюджетні дослідження виконують на замовлення державних установ, оплачуються ними; госпрозрахункові — на замовлення окремих підприємств, організацій, фірм, які й оплачують їх виконання.

Залежно від способу дослідження об'єкта (у статиці чи динаміці) виділяють разове і повторне соціологічне дослідження. Разове дослідження інформує про стан об'єкта, його кількісні, якісні характеристики на момент дослідження, відображає «моментальний зріз» соціального явища. Дані, що відтворюють зміни об'єкта, їх напрями і тенденції, можуть бути отримані лише за допомогою повторних досліджень, які проводять через певні проміжки часу. Тобто повторні дослідження проводять кілька разів протягом певного часу на підставі єдиної програми та інструментарію. Серед повторних досліджень виділяють панельні (досліджують зміни одного й того самого об'єкта упродовж певного часу, при цьому обов'язковим є збереження однакової вибірки), трендові (досліджують зміни протягом певного часу на тому самому об'єкті без дотримання вибірки), когортні (досліджують специфічні соціальні сукупності — когорти — впродовж певного часу)[5, c. 412-414].

Список використаної літератури

1. Білоус В. Соціологія у визначеннях, поясненнях, схемах, таблицях: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2002. — 140с.

2. Брегеда А. Соціологія: Навч. метод. посіб. для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — К., 1999. — 123с.

3. Вербець В. Соціологія: теоретичні та методичні аспекти: Навч.-метод. посіб. / Рівненський держ. гуманітарний ун-т. — Рівне : РДГУ, 2005. — 202с.

4. Герасимчук А. Соціологія: Навчальний посібник/ Андрій Гера-симчук, Юрій Палеха, Оксана Шиян,; Ред. В. Я. Пипченко, Н. М. Труш. -3-є вид., вип. й доп.. -К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2003. -245 с.

5. Дворецька Г. Соціологія: Навч. посібник / Київський національний економічний ун-т. — 2-ге вид., перероб.і доп. — К. : КНЕУ, 2002. — 472с.

3. Політичні орієнтації молоді

Неважко помітити, що сьогодні існує велика кількість проблем, пов'язаних не тільки з браком стійкої здатності індивідів у своїй політичній поведінці спиратися на ґрунтовні закономірності політичного життя, але й з очевидною відсутністю в більшості громадян (особливо молодих) спроможності реально визначати власні політичні інтереси та бачення оптимального шляху їх втілення. Це призводить до проявів абсентеїзму серед молодих людей в більшій мірі, ніж серед інших вікових груп населення. Крім цього, недоліки системи політичної освіти інколи мають прямо протилежні наслідки та часто призводять до проявів екстремізму. Таким чином, з одного боку, молодь у політичному процесі виступає як одна з потенційно найактивніших соціальних груп, а з іншого — в реальному житті, при використанні традиційних форм політичної участі, молоді люди є чи не найпасивнішою політичною силою.

Сьогодні можна спостерігати факти, коли в періоди загострення політичних протиріч молодь перебуває в епіцентрі боротьби, активно підтримує представників радикальних політичних сил, загалом становить найактивніший їх елемент. Але аналіз виборчих кампаній показує, що саме молодь поводиться як один з найпасивніших суб'єктів виборчого процесу.

Низька виборча активність молоді негативно впливає на процес утвердження в політичному житті країни необхідних, особливо в умовах перехідних суспільств, інновацій. Недостатня політична активність молоді у традиційних легітимних формах є чи не одним з найголовніших бар'єрів на шляху подолання стереотипів минулого в політичній сфері. Більше того, деякі стереотипи минулого реанімуються у свідомості частини нової генерації нашої країни.

До певних роздумів, у зв'язку з цим, спонукає аналіз ідеологічних орієнтацій однієї з найбільш політично освічених груп студентської молоді. У грудні 2000 року Асоціація молодих миколаївських політологів і політиків провела перший етап соціологічного дослідження в рамках проекту «Моніторингове дослідження студентської молоді Миколаєва 2000—2001 років».

Метою дослідження було відтворення стану та тенденцій в ідеологічних орієнтаціях студентства міста Миколаєва.

В ході дослідження було опитано 806 студентів віком від 18 до 28 років гуманітарних і технічних спеціальностей з усіх навчальних закладів міста III—IV рівнів акредитації. Відповідно до кількості студентів кожного з вищих навчальних закладів щодо загальної кількості студентів міста була побудована вибірка, яка дає можливість стверджувати, що результати дослідження відображають дійсні політико-ідеологічні настрої миколаївського студентства[3, c. 24-25].

Дослідження показало, що значна частина опитаних усвідомлює важливість політичної діяльності для суспільного розвитку. Так, 85 % респондентів відповіли, що вони переконані в тому, що молодь повинна цікавитися політикою, оскільки саме в цій сфері визначаються стратегічні напрями розвитку суспільства. Водночас дослідження показало, що такі переконання не так часто повністю втілюються в реальній громадській та політичній діяльності студентства.

Лише 11 % студентів є членами молодіжних організацій. Ймовірно це пов'язано не тільки з власним бажанням чи прагненнями даної групи молоді, а й реальними можливостями реалізації політичної ініціативи. Показовими є результати дослідження участі молоді в діяльності місцевих організацій політичних партій. Серед членів партійних осередків близько 9 % — представники студентської молоді. Багато це чи мало? Якщо взяти до уваги, що ці показники відбивають стан участі в житті осередків політичних партій представників лише студентської молоді, без врахування інших груп, то можна впевнено говорити про цілком достатній рівень представництва. Але при цьому слід врахувати той факт, що серед усіх вищих навчальних закладів Миколаєва два з них мають факультети політичних наук, які готують фахівців безпосередньо для політичної сфери. Тому доводиться говорити про недостатньо активну участь у житті політичних організацій саме тієї частини студентської молоді, для якої такого роду діяльність є практично професійною.

Вищесказане підтверджується матеріалами соціологічного дослідження студентської молоді, проведеного М. Остапенко в березні 1997 року. Його результати були надруковані в журналі «Нова політика» [1]. Вони свідчать про те, що у студентському середовищі спостерігається зацікавленість політичним життям України. За даними опитування жоден зі студентів не визнав, що зовсім не цікавиться політичним життям України. Понад третину студентів (37 %) намагаються бути в курсі справ політичних подій. Серед опитаних студентів майже кожний дев'ятий цікавиться політикою лише тоді, коли це стосується його особисто. Ситуативне ставлення до політики притаманне третині (34 %) студентів.

Цікавляться і беруть активну участь у політичному житті країни 18 % опитаних. Крім цього, серед опитаних студентів членами молодіжних громадських організацій є 16 % респондентів, громадських рухів — 9 %. Більшу частку членства (майже 70 %) вищезазначених організацій становлять студенти соціально-гуманітарного факультету. Байдужість та відсутність інтересу до особистої участі в будь-яких громадських, політичних об'єднаннях виявили 8 % респондентів.

Участь молоді в діяльності політичних організацій залежить великою мірою від її ідеологічних орієнтацій. Саме ідеологічні уподобання поряд із деякими стихійними чинниками визначають мотиви участі молодих людей в політичному житті. За даними зазначеного дослідження, на запитання, яку політичну ідеологію ви підтримуєте, 25 % респондентів відповіли, що ліберальну, 12 % — націоналістичну, 11 % — соціалістичну, 6 % — комуністичну, 4 % — консервативну, 11 % респондентів виявилися прихильниками інших ідеологій (соціал-націоналізму, анархії). Найбільша частка респондентів — 31 % не визначилася зі своїми ідеологічними уподобаннями.

За даними соціологічного дослідження М. Остапенко, найбільш розповсюдженими ідейно-політичними напрямами є екологічний (підтримують 32 % респондентів) та національно-демократичний (29 % респондентів). Серед опитаних студентів однакова кількість прихильників неоконсерватизму та анархізму (по 1 % респондентів). Загалом у результаті дослідження визначилися такі типи політичної орієнтації студентів: національно-демократичний, екологічний, соціально-демократичний, соціально-ринковий, ліберальний, християнсько-демократичний. Взагалі не орієнтуються в ідейно-політичних напрямах 5 % респондентів, а 10 % виявили політичний нігілізм [2].

Дані показники свідчать про те, що, хоча лібералізм є найбільш поширеною ідеологією, молодь за своїми ідеологічними орієнтаціями є досить різнобарвною. Характерною особливістю політичної свідомості сучасної молоді є поліцентризм ідеологічних орієнтацій. При цьому значна частина (близько 30 %) є прихильниками достатньо радикальних ідеологій.

Характерним є також показник значної частки молоді, яка є ідеологічно дезорієнтованою. Однією з важливих причин такого становища є недостатній рівень уявлень молодих людей про існування різноманітних ідеологічних доктрин, про їх зміст, історію та завдання. При цьому, на нашу думку, саме зміст та якість політичної освіти студентської молоді відіграють вирішальну роль в обумовленості такого становища. Хоч політологія як навчальна дисципліна міцно ввійшла в систему світоглядної підготовки фахівців вищої кваліфікації, її зміст, методика викладання потребують подальшого вдосконалення.

Для цього слід використати досвід викладання політичних наук у країнах, які донедавна входили до соціалістичного табору Угорщини, Чехії, Польщі та інших. Тематичні плани програм курсів «Політології» в цих країнах передбачають вивчення цілого ряду проблем, які традиційно не включаються до розгляду в вітчизняних вузівських курсах [3, c. 26-27].

Зокрема, очевидним є завдання створити для студентства в навчальному закладі умови для апробації теоретичних знань про політику та якісне підвищення результативності самостійної роботи. На основі досвіду окремих вузів можна вказати на необхідність поширення політичних дискусійних клубів, застосування рольових ігор та досягнення умов, які сприяють набуттю вміння виокремлювати головне, самостійно осмислювати та запам'ятовувати найважливіші аспекти теорії та практики політичного процесу.

Система політичної освіти здатна істотно впливати не тільки на свідомість великих груп молоді, вона також позначається на їхній політичній поведінці. При цьому сьогодні особливо актуальними є питання електоральної поведінки. Виходячи з того, що невід'ємною часткою політичної культури суспільства є почуття, думки та мотиви здійснення політичних прав його індивідів, Асоціація молодих миколаївських політологів і політиків у своєму дослідженні приділила даному аспекту належну увагу.

За результатами дослідження, близько 17 % миколаївських студентів відчували негативні емоції під час голосування, а саме: 9 % відчували байдужість, 8 % — сором. Незважаючи на те, що сама по собі дана група є значною, все ж таки більшість виявилася більш оптимістичною: 27 % респондентів на запитання, що ви відчували під час голосування, відповіли «цікавість», 10 % — гордість, 8 % — хвилювання, а 25 % опитаних не визначились у своїх почуттях. Цікавим також є факт, що 39 % студентів на минулих виборах 1999 року голосували не так, як їхні батьки. Показово, що 40 % респондентів довіряють своїм політичним обранцям, а 60 % вважають, що молодь використали і забули про її існування. Щодо свідомої участі молоді в агітаційних акціях ситуація така: 70 % опитаних не брали в ній участі, 11 % — агітували на користь будь-якого кандидата лише за матеріальну винагороду, 9 % — під час агітації керувалися ідеєю про «світле майбутнє» та обіцяну матеріальну винагороду, 8 % — агітували лише за ідею, а 2 % респондентів відповіли, що агітували за своїх кандидатів з інших причин. Наведені показники свідчать про серйозні проблеми в політичній культурі як молоді, так і всього суспільства. Така ситуація негативно впливає на розвиток і утвердження української державності, отримання необхідного темпу розвитку[2, c. 17-18].

Список використаної літератури

1. Остапенко М. Політична свідомість студентської молоді в сучасній Україні // Нова політика. — 1998. — № 4. — С 28.

2. Лебединська, І. Політична культура молоді на зламі світоглядної парадигми // Нова політика. — 1998. — № 3. — С. 15-19.

3. Боднар В. М., Вегеш М. М. Про деякі питання викладання курсу політології в Угорській і Чеській Республіках // Політологія в Україні: стан та перспективи розвитку. Зб. наук, доп. і ст. — К.: Вид-во Європ. ун-ту. — 2000. — С. 24— 30