1. Функціональні різновиди сучасної української літературної мови. Поняття "науковий стиль мови", "науковий дискурс".

2. Історія становлення української наукової мови, особливості формування мови економічної науки.

3. Специфіка наукової (зокрема економічної) мови: сфера поширення, призначення, жанри, ознаки, мовні засоби.

4. Термін як репрезентант наукового поняття. Загальнонаукова і спеціальна термінологія.

5. Нормативні параметри наукового стилю. Роль мовної особистості у формуванні наукового стилю..

6. Поняття "мовна картина світу" та "наукова картина світу". Національні й інтернаціональні особливості сучасної наукової картини світу.

7. Поняття "економічний термін", "економічна терміносистема". Проблеми кодифікації та стандартизації сучасної економічної терміносистеми.

8. Економічна термінологія — інформативне ядро наукової мови економічних наук

9. Наукова мова економіки як функціональна система загальнолітературної мови й загальнонаукові, міжгалузеві, вузькоспеціальні терміни.

10. Шляхи формування та етапи становлення економічної термінології

11. Генетична характеристика наукової мови економічної науки.

12. Взаємодія національних та інтернаціональних елементів в економічній науковій мові

13. Вияви полісемії й омонімії, паронімії в економічній терміносистемі

14. Антонімія та синонімія в наукових економічних текстах.

15. Термінотворення як один із шляхів поповнення термінологічного фонду економічної наукової мови.

16. Типи економічних словників, їхня характеристика.

17. Мовна норма — центральне поняття мовної культури наукових досліджень. Поняття "термінологічна норма".

18. Точність, логічність, аргументованість, доцільність — основні ознаки змістової організації мови наукових досліджень.

19. Поняття "текст". Мовні та позамовні складові тексту. Основні ознаки тексту

20. Структура наукового тексту. Нормативні параметри наукового тексту

21. Параметри усної форми сучасної літературної мови. Акцентуаційні й фонетичні норми в усній мові науковців.

22. Форми репрезентації усної мови науковців (доповідь, промова, публічний виступ, лекція, бесіда)

23. Особливості писемної форми наукової мови.

24. Вимоги до оформлення писемної наукової мови.

25. Форми репрезентації писемної мови наукової інформації (рецензія, наукова стаття, резюме

26. Поняття "мовна компетенція", її складові

27. Культура мови як елемент загальної культури особистості. Основні ознаки мовної комунікації

28. Шляхи підвищення культури мови.

29. Роль словників у формуванні мовної і професійної компетенції майбутнього науковця.

30. Специфіка тлумачення економічних термінів у лінгвістичних словниках

1. Функціональні різновиди сучасної української літературної мови. Поняття "науковий стиль мови", "науковий дискурс"

Сучасна українська літературна мова — мова сучасних засобів масової інформації, ділового спілкування, науки, освіти, худож. творчості, розм. стилю. У широкому розумінні ототожнюється з новою українською літературною мовою (у сучас. нормат. словниках, граматиках саме в такому розумінні використовуються тексти нової укр. літ. мови, що сприймаються сучас. читачами як нормативні). У вузькому розумінні — літературна мова, яку вживають три останні покоління учасників мовної комунікації, тобто часові межі її охоплюють 60 років.

Сфера використання наукового стилю – наукова діяльність, науково-технічний прогрес, освіта. Основне призначення – викладення наслідків дослідження про людину, суспільство, явище природи, обґрунтування гіпотез, доведення істинності теорій, класифікація й систематизації знань, роз’яснення явищ, збудження інтелекту читача для їх осмислення.

Основні ознаки:

· ясність (понятійність) і предметність тлумачень;

· логічна послідовність і доказовість викладу;

· узагальненість понять і явищ;

· об’єктивний аналіз;

· точність і лаконічність висловлювань;

· аргументація та переконливість тверджень;

· однозначне пояснення причино-наслідкових відношень;

· докладні висновки.

Основні мовні засоби спрямовані на інформування, пізнання, вплив і характеризуються:

великою кількістю наукової термінології (транскрипція, турбуленція, дистиляція, реорганізація, атомна маса й т. ін.);

наявність схем, таблиць, графіків, діаграм, карт, систем математичних, фізичних, хімічних та ін. знаків і значків;

оперування абстрактними, переважно іншомовними словами (теорема, вакуум, синус, параграф, ценз, шлак та ін.);

використовуванням суто наукової фразеології, стійких термінологічних словосполучень;

залучення цитат і посилань на першоджерела;

як правило, відсутністю авторської індивідуальної манери та емоційно-експресивної лексики;

наявністю чіткої композиційної структури тексту (послідовний поділ н розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосування цифрової або літерної нумерації);

окрім переважного вживання іменників т відносних прикметників наявні дієслівні форми, частіше безособові, узагальнені чи неозначені, як правило, теперішнього часу; що констатують певні явища й факти; значну роль відіграють дієприслівникові та дієприкметникові звороти, які додатково характеризують дії, предмети та явища;

монологічним характером текстів;

переважанням різнотипних складних речень стандартних виразів (кліше).

Для наукових дискурсів характерним є розміщення основної думки на початку абзацу, потім від ствердження переходять до доказу, підкріплюючи їх прикладами та їх аналізом. На фоні поширених синтаксичних побудов короткі прості речення стають виділеними і фокусують увагу адресата, додатково акцентуючи важливі поняття, факти чи докази. Для логічного представлення інформації чи підведення підсумків, часто зміст схематично оформлюють у вигляді окремих пунктів, що, в свою чергу, полегшує адресату процес обробки отриманої інформації.

2. Історія становлення української наукової мови, особливості формування мови економічної науки

Справа наукової термінології — це дуже складна й важлива справа. Термінологія не повстає відразу, а звичайно витворюється самим життям упродовж віків духового життя, потребує державницької традиції для свого усталення. А духовна українська інтелігенція останні шість віків (XV-XX) усе жила в чужій культурі… Ось тому вироблення української наукової мови ніколи не йшло в нас нормальним шляхом.

За опрацювання наукової термінології окремі українські одиниці беруться рано, ще з 1860-х років. Зроблено з того часу дуже багато,* але тому, що праця та не мала реального примінення й перевірення в житті, а також і тому, що за неї часто бралися особи (як часом і тепер) з великим патріотизмом, але з малим фаховим знанням, справа творення української термінології довго не виходила з дилетантських рамок.

І з 1917 року по всій Україні постають усякі гуртки та комісії, що пильно займаються складанням найрізніших термінологічних словників. Почала працювати українська школа, а вона голосно вимагала наукової термінології, її ж вимагали й різні державні українські установи, що повстали з того часу. Окремі особи нашвидку складали тоді різні словнички, щоб задовольнити бодай найпершу невідкладну потребу.

В серпні 1918 р. при Київськім науковім товаристві закладено сталу Термінологічну комісію, що справу української термінології поставила вже на науковий ґрунт. В 1919 р. при Академії наук також почала працювати Правописно-термінологічна комісія. Але на початку обидві ці Комісії, не маючи ніяких матеріальних засобів, працювали дуже мляво, а зимою 1920-1921 року праця припинилася.

Саме у 20 – 30-х роках особливо гостро відчувалася потреба в удосконаленні мови науки і формуванні науково-технічних терміносистем на українському ґрунті. Цьому сприяла активізація наукових досліджень, інтенсивний розвиток, збагачення й удосконалення мови різних наукових галузей, що знайшло відображення у численних публікаціях, зокрема з технічних наук: техніки, математики, агрономії, фізики, хімії тощо. Це сприяло збагаченню термінологічної лексики й удосконаленню граматичного оформлення науково-технічних текстів.

Уперше становлення національних терміносистем відбувалося на наукових засадах термінотворення, вироблених спільно фахівцями технічного профілю й лінгвістами. І якби не позамовні чинники, то наприкінці 30-х років українська мова мала б уніфіковану наукову термінологію, що забезпечило б повноцінне функціонування українського наукового стилю.

3. Специфіка наукової (зокрема економічної) мови: сфера поширення, призначення, жанри, ознаки, мовні засоби

Культура наукової мови є одним з найважливіших показників культури молодого дослідника. Характерною особливістю наукової мови вчені вважають формально-логічний спосіб викладення матеріалу, вживання спеціальної термінології, використання якої вимагає особливої точності, наявності міркувань, обґрунтування висновків тощо. Тому при написанні та оформленні тексту наукової роботи студентам-філологам слід звернути увагу на стислiсть, лаконiчнiсть викладу матеріалу; логiчну послiдовнiсть, смисловий i стилiстичний взаємозв'язок мiж роздiлами, пiдроздiлами, окремими абзацами; смислову завершеність, цілісність, зв'язність думок; аргументацiю кожного положення роботи достатньою кiлькiстю фактичного матерiалу, акцентування головних думок; правильне оформлення цитат, виносок; стилiстичну, орфографічну, пунктуацiйну грамотнiсть.

Мова наукового тексту має бути доступна, позбавлена словесних прикрас. Серед головних рис лексичного рівня тексту слід виділити одиниці, які позначають поняття певної галузі науки, тобто терміни.

На морфологічному рівні в науковому стилі відзначається регулярність використання певних частин мови та їх форм. Логіко-семантичні поняття можуть передаватися різними частинами мови, наприклад: з допомогою іменника і дієслова (виконання – виконувати), прикметника та і іменника (успішний – успішність), що дозволяє уникати структурної одноманітності: виконання теми – виконувати, виконати тему.

Серед морфологічних особливостей наукової мови слід виділити і такі: вживання значної кількості абстрактних та віддієслівних іменників, превалювання відносних прикметників, вказівних займенників “цей”, “такий”, використання аналітичної форми ступенів порівняння найбільш, найменш, широке вживання дієслів недоконаного виду дійсного способу, зворотних дієслів типу “у даній статті розглядаються”, складних сполучників підрядності: завдяки тому, що, тоді як, замість того, щоб, з огляду на те, щоб, зважаючи на те, що, в той час, як, похідних прийменників протягом, відповідно до, згідно з, у результаті, на відміну від, поряд з, у зв’язку з та ін.

На синтаксичному рівні слід відзначити відповідну побудову синтаксичних конструкцій, складносурядних і складнопідрядних речень; вставних слів, словосполучень. Наукова робота частіше за інші види речень містить складнопідрядні речення. Наявні також вставні слова, словосполучення: наприклад, дійсно, насправді, зрозуміло, можливо, ймовірно, за повідомленням, за даними. Вставні слова сприяють об’єктивності викладу, смисловій точності.

4. Термін як репрезентант наукового поняття. Загальнонаукова і спеціальна термінологія

1. Терміни — це цілком офіційні, прийняті й узаконені в певній галузі науки чи техніки позначення, назви понять, наприклад: муз. дієз, діатоніка, валторна, глісандо, нюансування, колоратура, рапсодія, мейстерзингер, музикознавство, камерна музика, мелодичний мажор, паралельні тональності, струнні інструменти і т.ін. Специфіка термінів зумовлена сферою функціювання термінологічних одиниць, а саме тим. що терміни є номінативними одиницями мови науки й техніки, а не одиницями природної мови загалом. Саме в науковій сфері мови терміни виконують свої основні функції: номінативну — назви класу спеціальних об'єктів чи їх ознак; сигніфікативну — позначення загального поняття, яке належить до системи спеціальних понять цієї галузі знання: комунікативну — передавання в часі і просторі спеціального знання та ін. [б, с 38-39].

Основними ознаками, які можна використати у процесі виділення термінів у складі спеціальної лексики, є такі: 1) специфічність використання (кожний термін належить до спеціальної галузі знань); 2) функція називання поняття; 3) дефінійованість (наявність наукової дефініції); 4) точність значення (яка встановлюється дефініцією); 5) контекстуальна стійкість (значення терміна є зрозумілим без контексту і мало залежить від контексту); б) стилістична нейтральність; 7) езотеричність (точне значення терміна відоме тільки спеціалістам); 8) конвенційність (цілеспрямований характер появи): 9) номінативний характер (термін — це зазвичай іменник або словосполучення на основі іменника); 10) відтворюваність у мовленні (яка є важливою для словосполучень).

Професіоналізми — це напівофіційні слова чи словосполуки, які частіше поширені в розмовному мовленні серед людей певної професії- спеціальності, але. по суті, не є строгими науковими позначеннями понять. Наприклад, муз. акустика (у значенні: 1) звуковідтворювальна апаратура; 2) музика, яка виконується без використання електронних інструментів); муз. апарат (у значенні: 1) комплекс звуковідтворювальної апаратури; 2) магнітофон або плеер); муз. пилесмок (у значенні: гармонь, баян, акордеон) та ін.

5. Нормативні параметри наукового стилю. Роль мовної особистості у формуванні наукового стилю

Науковий стиль існує у двох формах:

· писемній (підручники, дослідження, дисертації, наукові праці);

· усній (повідомлення, наукова доповідь та ін.).

Для наукового стилю характерні:

· вживання слів у прямому значенні;

· стрункість викладу думки;

· логічна побудованість;

· наявність специфічних термінів;

· широке використання складних речень, зокрема складнорідрядних з чітким логічним зв'язком між компонентами.

Зразком наукового стилю є формулювання різноманітних теорем, хімічних та фізичних законів, визначення термінів, різноманітні довідкові тексти тощо.

Сфера використання наукового стилю — наукова діяльність, науково-технічний прогрес, освіта.

Основне призначення — викладення наслідків досліджень про людину, суспільство, явища природи, обґрунтування гіпотез, доведення істинності теорій, класифікація й систематизація знань, роз'яснення явищ, активізації інтелекту читача для їх осмислення.

6. Поняття "мовна картина світу" та "наукова картина світу". Національні й інтернаціональні особливості сучасної наукової картини світу

Мовна картина світу – це система понять, характерна для кожної мови, за допомогою якої носії мови сприймають (класифікують, інтерпретують) світ. Вивчення мовної картини світу – це шлях до кращого пізнання власне специфіки будь-якої мови, розуміння системи уявлень окремого народу, його самобутності та ментальності. На всіх етапах історичного розвитку як мови, так і самого народу мовна картина світу набуває нових видозмін, дослідження яких допоможе чіткіше та глибше поглянути на причини та особливості еволюції окремого соціуму. Вивченням мовної картини світу окремого народу, а також проведенням порівняльних досліджень кількох мов, займаються нині такі науки як етнолінгвістика, соціолінгвістика, психолінгвістика та інші. Це є новий, оригінальний і перспективний напрям у розвитку мовознавства, що застосовує комплексний підхід до вивчення мови та її внутрішньої форми, поєднує в собі методи, властиві кільком наукам (лінгвістики, фольклору, етнографії, психології тощо), – і внаслідок цього ми маємо новий погляд на традиції народу, специфіку його мови та мислення. Картина світу — це те, що йде передусім від людини, плід її сприйняття, фантазій, мисленнєвих процесів і перетворювальної діяльності. Всесвіт як всеохопний світ є для людини всеосяжним предметом пізнання. Разом з тим світ — це й сама людина, коли йдеться про внутрішні її світовідчуття, переживання, розумову діяльність, невіддільну від мови як способу організації інформації про сам світ, а ширше — всесвіт. Тому феномен світу, пізнаного через мову, постає для людини передусім таким, яким постає для неї її мова.

Науку звичайно визначають як особливу сферу духовної, саме, інтелектуальної діяльності людини і людства, ціллю якої є вироблення достовірного знання про оточуючу нас дійсність. Разом з тим, наукою називають і сам результат цієї діяльності — систему більш чи менш достовірних знань про дану область дійсності — в вигляді сукупності кількісних законів, загальних ідей-принципів, закінчених теорій, а також нових робочих гіпотез (до останніх, як до частин науки що зазнають найбільших змін, і відносяться слова "менш достовірних")[1]. З іншої сторони, для науки характерне поступове накопичення ядра більш стійких знань, куда входять названі закони, принципи, і, головним чином, кількісна, математична сторона фізичних теорій. Справа в тому, що навіть спроможність тієї чи іншої теорії передбачати нові явища (а це основний контроль цінності теорії) не виключає того, що дана теорія правильно відображає тільки кількісну сторону явищ (в межах певної теорії). Разом з тим вона може давати помилкове пояснення природи явищ. Такими були, наприклад, теорія Птолемея в астрономії; теорії теплоти, електрики, магнетизму, побудовані на ідеях особливих невагомих рідин: теплороду і т.д. — в фізиці. Взагалі по мірі загального розвитку науки виявляються все більш чітко і межі справедливості або степінь точності самих кількісних законів.

Наукова картина світу виникає як результат підсвідомої екстраполяції більш достовірного, проте обмеженого знання на всю дійсність, на область де повна перевірка ідей принципово недосяжна. В створенні наукової картини світу проявляється властивість людського розуму завжди розповсюджувати знання далеко за межі досвіду, необхідного для життя, за межі їх практичного використання, і із будь якого малого набору фактів дорисовувати весь видимий навколишній світ. Робиться це тим більш вільніше, чим менше є опорних фактів (менш строгий контроль), про що говорить поява міфів і казок космологічного та космогонічного змісту в усіх народів перед тим, як у них появилася точна наука.

7. Поняття "економічний термін", "економічна терміносистема". Проблеми кодифікації та стандартизації сучасної економічної терміносистеми

Термін — емоційне нейтральне слово чи словосполучення, яке вживається для точного вираження понять та назв предметів. Передача англійських термінів на українську мову вимагає знання тієї галузі, якої стосується переклад, розуміння змісту термінів англійською мовою і знання термінології рідною мовою. При передачі науково-технічної та економічної літератури з англійської мови на українську важливе значення має взаємодія терміну з контекстом, завдяки чому виявляється значення слова [12,58].

Якщо слово вживається як термін у системі іншої спеціальної галузі знань, то в ній воно теж однозначне, семантично чітко від-межоване від тих його значень, що виявляються в позатермінологічному функціонуванні, а також і в термінологічному, але в ін-шій галузі знань.

Таким чином, термін являє собою слово, що характеризується не лише стильовою співвіднесеністю, а й певною замкненістю в системі лексики на означення понять якоїсь окресленої галузі знань [22,155].

Нерозривний зв'язок економічних понять і відповідних їм термінів виявляється в тім, що упорядкування економічної термінології неможливо без досить глибокої наукової розробки економічних понять, їхнього логічного аналізу і точного визначення.

Якщо економічні поняття визначені недостатньо ясно, про точну, зроблену термінологію не може бути і мови. Як відзначав академік В.В. Виноградов, усякі «спроби упорядкування термінів без попереднього аналізу понять, що ними виражаються, залишаються безрезультатними».

Отже, економічний термін буває і багатозначним, хоча одним з вимог до терміна є саме його однозначність, адже законодавець повинний дати екномічному термінові одне-єдине визначення, включаючи в нього всі істотні з його погляду ознаки, тобто такі, котрі носять регулюючий характер, мають правове значення.

Наявність у терміна декількох різних законодавчих дефініцій веде до нечіткості, розпливчастості правового регулювання, породжує непорозуміння і помилки, як правило, з боку тих, на кого поширюється дія законодавчого акта. Однак визначення правового поняття в законі дуже важливо і з нормативної сторони.

Орган або особа, що застосовують або виконують правове розпорядження, не можуть трактувати дане законодавцем поняття інакше, чим це сформульовано в нормативному акті. Нормативні дефініції — норми особливого роду, що включаються органічно в механізм правового регулювання, що визначають його загальні основи, організаційні передумови.

8. Економічна термінологія — інформативне ядро наукової мови економічних наук

Спеціальна лексика економічної галузі поєднує у своєму складі не лише терміни, але й номенклатурні одиниці. Саме тому одним із питань, актуальних для загального термінознавства, є виявлення тих параметрів, за якими названі одиниці можна розмежовувати, виявляючи стрижневі для терміносистеми, тобто власне терміни.

Співвідношення названих понять – питання в термінознавстві не менш дискусійне, ніж специфіка самого терміна. Свідченням цього є наявність у науці двох протилежних поглядів на цю проблему. Так, на думку Л. Капанадзе, провести межу між терміном і номенклатурним знаком майже неможливо. Про недоцільність чіткого розмежування цих понять пишуть також Р. Кобрин, О. Моїсеєв, Н. Родзевич та ін. Позиція науковців, які обстоюють розмежування термінології та номенклатури (серед них, зокрема, Г. Винокур, Н. Васильєва, В. Овчаренко, Н. Подольська, О. Реформатський, А. Суперанська), зводиться до такої тези: понятійність термінів – предметність або речовинність номенів.

Від номенклатури природничих наук, яка відображає етапи пізнання людиною природи, прийнято відрізняти технічну та комерційну номенклатури. Технічна номенклатура позначає предмети, що створені людиною; комерційна номенклатура спеціально створюється для того, щоб забезпечити товарам добрий збут (так звана номенклатура споживача).

Сучасна українська економічна термінологія є результатом використання усіх ресурсів загальнонаціональної української мови. Інтернаціональні терміни є органічною частиною цієї системи, що підпорядковується закономірностям розвитку української термінології у складі української мови. Слід зазначити, що у спеціальному тексті нерідко буває елемент новизни, який є особливо цікавим для читача, але пов'язаний із вживанням нових термінів, ще не зафіксованих у словниках. Зрозуміло, що такі випадки можуть створювати серйозні проблеми для користувача. Основна умова подолання цих труднощів полягає у детальному аналізі описуваного явища і передачі його термінами, що вже є усталеними в науці.

9. Наукова мова економіки як функціональна система загальнолітературної мови й загальнонаукові, міжгалузеві, вузькоспеціальні терміни

Лексика економічної сфери– це та частина словникового складу мови, до якої входять поняття, що позначають назви предметів, явищ, процесів соціально-економічного життя. Вона пов’язана з відповідними науками та сферами економічного життя ― менеджментом, маркетингом, фінансами, людськими ресурсами, правом, виробництвом, оподаткуванням, статистикою, страхуванням тощо. Одним із основних джерел формування сучасної української економічної лексики є чужомовні запозичення.

Це пов’язано, зокрема, з тим, що наукові поняття, виражені економічними термінами, за своєю природою прагнуть бути інтернаціональними, оскільки терміни функціонують саме у тих сферах людської діяльності, де реалізуються міжнародні відносини. Економічні, політичні та культурні зв’язки між різними народами є зовнішніми чинниками мовних інтерференцій, наслідком яких є запозичення лексичних одиниць.

Брак упорядкованої та унормованої сучасної економічної термінології став особливо відчутним при розгортанні нормотворчої роботи в галузі вітчизняної економіки. Законо- та нормотворчий процес ускладнюється через термінологічні проблеми, оскільки, як відомо, будь-який нормативний акт має спиратися на чіткі, однозначні поняття й терміни.

10. Шляхи формування та етапи становлення економічної термінології

Відродження Української Держави й особливо створення Української академії наук та Ортографічно-термінологічної комісії її філологічно-історичного відділу (1919 р.) цю справу сильно пришвидшило: за чотири роки — від 1917 до 1921 — видано біля 30 словників. У травні 1921 р. Комісія об'єдналася з термінологічною комісією Наукового товариства й на їх основі утворився Інститут української наукової мови з такими відділами: правничий, технічний, соціально-економічний, сільськогосподарський, мистецький та природничий. Працівники Інституту уклали й видали у 1923—30 pp. понад 20 словників з різних ділянок науки, культури та виробництва, а також координували та наглядали за термінотворчою діяльністю в цілій Україні. Водночас широко розгорнулися дослідження української мови; їх висліди оприлюднені в низці праць, зокрема представників потужної етнографічної школи (Є. Тимченка. А. Кримського, О. Курило. С. Смеречинського та ін.), які шукали самобутніх закономірностей, притаманних українському синтаксисові, фразеології та стилістиці, в народних оповідях і піснях та нав'язували до старих традицій. Тоді ж на підставі критичного перегляду та синтезу всієї сукупності надбань народної та книжної мов і, зважаючи на тенденції розвитку мови усталено норми сучасної літературної мови. Це вилилося в Українському правописі 1928 p., двох частинах третього тому Академічного російсько-українського словника та ..Нормах української літературної мови" О. Синявського. Саме О. Синявського поставив Ю. Шевельов поруч з Т. Шевченком і Б. Грінченком, відповідаючи на питання, „які індивідуальності вирішально позначили своєю діяльністю дальший розвиток української літературної мови". І хоч О. Синявського та майже всіх українських мовників знищено (як затим і їх головних переслідувачів А. Хвилю та Н. Кагановича), їх праці „живуть у самому характері сучасної української мови і як порадники, джерело довідок, і цілком ще сучасні й живі наукові розвідки. Тільки через двадцять років після появи „Норм" О. Синявського вийшов колективний „Курс сучасної української літературної мови" під редакцією Л. Булаховського, який де в чому переглянув підхід Синявського, а в дечому його деталізував, але ледве чи перевершив".

Лексикографічні праці періоду 50–60-х років ХХ ст. сприяли уніфікації тогочасної термінології. Серед них слід виділити “Російсько-український словник соціально-економічної лексики” С.А. Воробйової та Т.К. Молодід (1965). Оскільки українську мова на той час вживалася обмежено (в освітніх закладах та державних установах переважала мова російська), словник подає переклад іншомовних лексем без власне українських відповідників. Натомість перевага надається вживанню інтернаціональних та російських одиниць: авізо (без переказний лист), банкнот (із зазначенням застар. банкнота), демпінг (без викидний вивіз), фрахт (без аренда суден)

Починаючи з 90-х років ХХ ст., українська термінографія переживає новий етап свого розвитку: видається ряд тлумачних та перекладних словників у різних галузях науки і техніки. Однією з найбільш ґрунтовних праць у цей час є виданий 1994 р. Комітетом наукової термінології та Інститутом мовознавства ім. О.О. Потебні НАН України “Російсько-український словник наукової термінології. Суспільні науки” за ред. В.М. Русанівського і Т.К. Черторизької (1994). При перекладі з російської мови укладачі максимально наближують вимову терміна до вимог українського правопису, подають синонімічні варіанти: бездоходность (эк.) – недохідність, бездохідність; бесплатность (фин.) – безплатність, безкоштовість; бросовый (эк.) – викидний, втратний; валовой (эк.) – валовий, гуртовий; бессрочный вклад (фин.) – безстроковий (безтерміновий) вклад.

11. Генетична характеристика наукової мови економічної науки

Мова безпосередньо пов’язана з усіма сферами людської діяльності. Радикальні перетворення у житті суспільства призводять до суттєвих змін в лексиці сучасної літературної мови. В умовах формування ринкових відносин у суспільстві однією з найбільш динамічних частин лексико-семантичної системи мови виступає економічна термінологія, оскільки це викликано появою нових форм господарювання, розширенням контактів із зарубіжними партнерами у сфері виробництва та збуту товарів та послуг. Швидкий процес оновлення економічної лексики часто відбувається за рахунок запозичень з англійської мови. Це призводить не лише до збагачення економічної термінології, а й до певного хаосу, невпорядкованості термінів. Відповідно, стимулюється дискусія щодо доцільності застосування іншомовних слів.

Отже, терміносистема економічних наукв українському мовознавстві потребує подальшого вивчення та систематизації. Вирішення цієї проблеми є важливим не тільки для мовознавців, а й для економістів, оскільки вітчизняна економічна наука все активніше входить до світової економічної спільноти, розширює й поглиблює зв’язки з колегами з інших країн, вивчає їхній досвід. Не дивлячись на значні відмінності у структурі економічних систем різних держав, відбувається пошук мовних засобів вираження еквівалентних понять з метою подолання термінологічних непорозумінь у діловому фаховому спілкуванні.

12. Взаємодія національних та інтернаціональних елементів в економічній науковій мові

Загальновідомо, що запозичення іншомовних слів є закономірним процесом розвитку мови. У галузі термінології інтернаціоналізація словникового складу мови особливо помітна, адже сама наука дедалі більше інтернаціоналізується, і цей процес відбувається невпинно: кожна наука постійно вдосконалює свою термінологію в міру розвитку й поглиблення наукових знань.

У системі сучасної української економічно-правової термінології, що склалася на ґрунті широкого та всебічного використання всіх ресурсів загальнонаціональної мови, інтернаціональні терміни є її органічною частиною. Зафіксувати досягнення людської цивілізації, проаналізувати й узагальнити господарські явища та досягнення через виникнення нових понять допомагає досконала наукова термінологія, яка виходить за національні рамки. За традицією, інтернаціоналізмами називаємо лексичні одиниці, що становлять фономорфологічні варіанти слів або морфем, які поширюються із спільного джерела в неспоріднені мови й мають у цих мовах ідентичну або схожу семантику та графіку. З цього приводу цілком слушно зазначає В. В. Акуленко: «Створення міжмовних аналогів із подібною семантикою і мотивуванням (семантичним, морфологічним, а для сталих словосполучень семантично-граматичним) фактично є шляхом напівприхованої інтернаціоналізації лексики і термінології мов».

Аналіз інтернаціоналізмів у сучасній українській економічно-правовій термінології показав, що найчисленнішою групою термінів є ті, що створювалися на основі запозичень з класичних мов — давньогрецької і латинської чи створені за допомогою грецько-латинських елементів і майже на 30—40 % базуються на цих мовах.

Серед економічно-правових термінів фіксуємо такі грецькі запозичення: автаркія, іпотека, криза, економія, агрономія, монополія, олігополія, монопсонія, хартія, поліполія, тезаврування. Латинських запозичень на позначення економічно-правових понять в українській мові значно більше, ніж грецьких, незважаючи на те, що проникли вони у словниковий склад значно пізніше. «Словник іншомовних слів» фіксує понад 300 термінів латинського походження на позначення соціально-економічних понять, зокрема: акція, актив, абсентеїзм, аукціон, бонус, віндикація, дебет, девальвація, декларація, дефіцит, дивіденд, дотація, інфляція, комерція, квота, конверсія, конкуренція, кооперація, компенсація, локо, латифундія, ліцензія, монетаризм, новація, номінал, негоція, облігація, оренда, пасив, посесія, продукція, пролонгація, реверс, ревізія, реінвестиції, рекламація, ремісія, санація, сервітут, суборенда, субституція, трансакція, фабрикат, фідуція, фіск та ін.

На сьогодні важливо визначити роль вказаних запозичень у формуванні української економічної термінології, прослідкувати початкові етапи входження їх до питомого словникового складу. Взаємодія грецької та української мов не припиняється протягом віків, особливо після прийняття християнства, в епоху Київської Русі, коли вплив грецької мови відбувався як усно, так і через писемність, а з ХVІ ст. (із збільшенням в Україні мережі навчальних закладів, де вивчалася грецька мова) з’являється багато наукових понять, наукових термінів. Запозичення передавалися вже не через грецькі писемні джерела, а найчастіше через латинську мову, з якої засвоювалися терміни грецького походження.

Проникнення латинських слів до української мови інтенсивно розпочинається з виділення її в самостійну мову української народності (ХІV—ХV ст.). Терміни-латинізми прийшли українські писемні пам’ятки двома шляхами. Один був пов’язаний з тим, що латинська мова стала на той час мовою науки й важливим навчальним предметом у братських школах та Києво-Могилянській академії, виконуючи роль посередника у запозиченні. Латиною були перекладені праці давньогрецьких філософів Ксенофонта, Платона, де зустрічаються міркування з економічних питань, зокрема в трактаті Аристотеля «Економіка» описано організацію багатства в маєтку рабовласника. Латиною писали свої твори такі визначні діячі, як С. Яворський, Ф. Прокопович, а пізніше Г. Сковорода. У працях Г. С. Сковороди ми зустрічаємо термін «економія», що свідчить про те, що наука про народне господарство була невіддільна від філософії: «… узнал, что ми в экономії крощечнаго мира нашего» [3]. Крім того, латинські терміни найширше були представлені в актових книгах української мови, і потрапили вони в українські ділові документи через посередництво чеської та польської мов. Про це свідчать «Волинські грамоти» ХVІ ст., де зустрічаються латинські терміни на позначення майново-правових понять. Так, поняття «духовний заповіт» передавалося терміном testamenta, «застава» — obligatio, «посаг» — dotalitium, «спадщина» — divisio, «збір податків» — exactio, «дарчі записи» — donatio та ін. Фіксують їх і «Словарь древнего актового языка северо-западного края и царства польского» М. Горбачевського (Вильно, 1874), і «Малороссийско-червонорусский словарь живого и активного языка» Ф. Пискунова (К., 1882), і «Словник староукраїнської мови ХІV—ХV ст. (наприклад, ревізія — лат. Revisio перегляд; контракт — лат. Contractum; концесія — лат. Concessio дозвіл, уступка та ін.).

Доба раннього капіталізму була й добою народження сучасних наук, зокрема політекономії, яка відчувала гостру потребу в науковій термінології. Особливо українській науковій мові бракувало абстрактної лексики, здатної обслуговувати різні сфери суспільного життя. На думку О. Г. Муромцевої, з 60-х р. ХІХ ст. по перше десятиріччя ХХ ст. включно в українську літературну мову ввійшло понад 100 лексем інтернаціонального походження для вираження понять суспільної, ідеологічної, економічної, філософської сфер. Найбільш повне уявлення про обсяг запозиченої лексики дають «Словарик (Пояснення чужих та не дуже зрозумілих слів)» В. Доманицького (К., 1906) та «Словар чужих слів» З. Кузелі і М. Чайковського (Чернівці. 1910), де зафіксовано близько 200 тогочасних економічних термінів. Базові терміни-інтернаціоналізми, що стосувалися економіки та права власності, відображені також у працях І. Франка, М. Драгоманова, С. Подолинського, М. Грушевського, Лесі Українки. Наприклад, економіка, економічний, індемнізація, кризи (у фонетичних варіантах кризис, крізіс), конфіскація (конфіската), монополія (монополь), експропріація, латифундія, локація та ін.

Разом з тим у цей же період відбуваються бурхливі дискусії щодо чистоти української літературної мови, в яких дуже гостро ставиться питання про вживання іншомовних слів. Пуристи-реформатори прагнули очистити українську термінологію від інтернаціоналізмів, замінивши їх питомими еквівалентами: кризи — перелом; дивіденд — подільний бариш; дебет — довг, винне; дамно — збиток; гарантія — забезпека; конкуренція — навперегінка; кредит — позичання; функції — відправи та ін. Частина іншомовних слів подавалася в народній трансформації: контрахти замість контракти, дзбанок — банк, рандарство — орендарство та ін.

І. Я. Франко виступив з гострою критикою пуристів, дотримуючись принципу поміркованого поєднання національних та інтернаціональних елементів. Він заперечував як невмотивоване запозичення іншомовних номенім, так і діаметрально протилежне явище вузько національного пуризму, вважаючи, що для всіх термінів (як власне українських, так і запозичених) необхідним є «… приноровлення їх до духу і звукових правил рідної мови», тобто її відповідність фонетичним, дериватологічним, морфологічним, синтаксичним, орфографічним і стилістичним нормам.

13. Вияви полісемії й омонімії, паронімії в економічній терміносистемі

Для сучасного термінознавства й термінографії важливим є теоретичне осмислення системних відношень між термінами, зокрема в науково-технічній термінології. З’ясування особливостей системної організації сучасної української науково-технічної термінології (УНТТ), семантичних відношень між її одиницями має велике значення для виявлення законів семантичного розвитку терміносистем, для подальшого впорядкування і стандартизації цього шару української спеціальної лексики.

Питання полісемії, омонімії, синонімії та антонімії в українській науковій термінології неодноразово порушувалися у працях Л.Веклинець, О.Гриджук, І.Корнейко, І.Кочан, А.Крижанівської, Г.Мацюк, О.Микитюк, Б.Михайлишина, Т.Панько, С.Руденко, Л.Симоненко, М.Сташко та інших українських мовознавців, які зробили вагомий внесок у розроблення цих питань. На матеріалі науково-технічної термінології семантичні відношення вивчалися І.Кочан, О.Литвин, Л.Малевич, В.Марченком, С.Стасевським та ін. Однак проблеми семантичної організації терміносистем української мови залишаються дискусійними, остаточно не вирішеними, до того ж учені вивчають їх переважно на матеріалі окремих терміносистем, і в сучасному термінознавстві немає узагальнювального дослідження семантичних відношень в УНТТ.

Одиниці УНТТ мають загальномовну природу, оскільки вони фонетично, акцентологічно і структурно-граматично оформлені, як і загальновживані слова, реалізують синтагматичні зв’язки у складі словосполучень і речень, цілісно виділяються та вільно відтворюються в мовленні, а також виконують номінативну функцію.

Полісемічні відношення – це відношення внутрішньо пов’язаних значень однієї термінологічної одиниці, які, передаючи істотні ознаки двох або більше понять певної галузі пізнання (або кількох близьких), мають спільні спеціальні семи. Значення терміна інвертор мають спільні семи “пристрій”, “призначення – перетворення одного фізичного явища на інше”, відмінні семи – “сфера застосування”, “тип фізичного явища”.

Виникнення полісемії в УНТТ зумовлюють: 1) позамовні причини (соціальні, суспільно-політичні, науково-технічні тощо, схильність людського мислення до систематизації та узагальнення знань про явища реальної дійсності, відкриття нового знання й поява нових понять); 2) мовні причини (приналежність термінів до лексико-семантичного складу мови, асиметричність знака і значення, певна обмеженість кореневого словникового матеріалу). Полісемічні терміни-слова в УНТТ з’являються здебільшого внаслідок метонімічних перенесень термінологічних назв (електротехніка, заземлення, калібр, контакт, кріплення тощо), значно менше – шляхом метафоризації термінів (пресування, штовхач), на відміну від загальновживаної лексики, де переважає метафоризація. Багатозначність термінів-словосполучень також найчастіше виникає внаслідок метонімізації (опір матеріалів, функційний блок).

Омонімія – це синхронічне явище в термінології, яке ґрунтується на відсутності спільних сем у значеннях однакових за планом вираження термінів і загальновживаних слів, термінів однієї чи кількох споріднених або неспоріднених галузей пізнання та діяльності людини. Досліджуючи омонімію як мовне явище, слід відмовитися від терміна “омонімічні відношення”: відношення – це взаємозв’язок між предметами та явищами, і не можна встановлювати їх між значеннями омонімів, оскільки вони семантично нічим не пов’язані. У роботі під час вивчення полісемічних відношень у термінології традиційно розглядається й омонімія, що є виправданим, оскільки саме за семантичним критерієм установлюється наявність/відсутність спільних сем у значеннях однозвучних мовних одиниць, а також тому, що межа між цими двома явищами дуже рухлива.

14. Антонімія та синонімія в наукових економічних текстах

Синонімічні відношення – це відношення значень, що виражені різними термінами, передають істотні ознаки одного поняття й мають семантичний інваріант. Таке визначення дозволяє відокремити терміни-синоніми від термінів-варіантів, які не залучалися до аналізу. Семантичну спільність синонімічних термінів можна виявити шляхом компонентного аналізу їхніх значень, поданих у дефініціях, тому основним критерієм виділення термінів-синонімів застосовано семантичний критерій. Критерій взаємозамінності не використовувався, оскільки, по-перше, взаємозамінюваність синонімів є наслідком, а не причиною семантичної спільності термінів, а по-друге, УНТТ досліджувалася за сферою фіксації. На відміну від інших українських терміносистем (суспільно-політичної, музичної, богословської), терміни-синоніми в яких, на думку вчених, можуть бути експресивно забарвленими чи стилістично маркованими, в УНТТ синонімічні одиниці позбавлені емоційно-експресивної забарвленості та стилістичних відмінностей. Науково-технічні терміни-синоніми можуть мати в семантичних структурах відмінні семи, проте це трапляється дуже рідко.

Установлено такі причини виникнення синонімічних відношень у науково-технічній термінології: 1) позамовні (поява нових понять, нормувальна діяльність українських учених у 90-х рр. ХХ – на початку ХХIст.; 2) мовні (асиметрія знака і значення, системні можливості української мови щодо творення номінацій на позначення понять, розвиток УНТТ за законами загальнолітературної мови як її підсистеми). Синоніми в УНТТ виникають такими шляхами: а) запозичення термінів із різних мов для номінування спеціального поняття (до вже наявного чужомовного чи питомого): агломерація – спікання, алітування – калоризація;

б) відновлення термінів, засвідчених у словниках 20-30-х років ХХ ст.: аміак – сморідець, підшипник – вальниця; в) пояснення наукових понять шляхом опису їхніх істотних ознак: стакер – пересувний самохідний конвеєр, трувер – вимірювач критичної течії; г) утворення термінів-епонімів: енергія Фермі – рівень Фермі, температура Дебая – характеристична температура. Отже, синоніми в УНТТ з’являються як спільними із загальномовними синонімами шляхами, так і відмінними.

Антонімічні відношення– це відношення двох значень, що виражені різними термінами й передають істотні ознаки несумісних протилежних або суперечних видових понять стосовно одного родового, тобто мають спільну семантичну основу, а відмінні семи цих значень замінюють одна одну або одна з них виключає іншу. У термінів-антонімів, як і в антонімічних слів загальновживаної лексики, схожі семантичні структури, оскільки значення протиставлюваних терміноодиниць мають інваріантну основу (спільну родову сему) і різняться відмінною видовою семою. Мовний аналіз свідчить, що антонімічні відношення в УНТТ є складними, якісно багатогранними та ґрунтуються на протилежних або на суперечних логічних зв’язках. Для виділення антонімів застосовувався семантичний критерій, який ґрунтується на аналізі дефініцій термінів, зафіксованих у лексикографічних працях 90-х років ХХ ст. – початку ХХIст. За кількістю відмінних сем антоніми в УНТТ переважно семантично прості (протиставляються за однією семою: аерація – деаерація, команда абсолютна – команда відносна), хоча можливі й семантично складні антонімічні одиниці (протиставляються за двома семами: список експорту – список імпорту). В УНТТ наявні терміни-антоніми різнокореневі (прискорювач – сповільнювач) і спільнокореневі (препроцесор – постпроцесор); антонімічні терміни-слова (легкоплавкість – тугоплавкість) і терміни-словосполучення (внутрішня провідність – поверхнева провідність). У досліджуваній термінології для структурного вираження відношень протилежності або суперечності використовується система словотворчих елементів та компонентів (подана в Додатку), яка дещо специфічна порівняно із загальновживаною лексикою, оскільки майже не застосовуються емоційно забарвлені афікси та деякі інші словотвірні засоби, поширені в загальновживаній мові. Антонімічні відношення встановлюються в УНТТ здебільшого між складеними термінами, які можуть бути дво- (швидкохідна турбіна – тихохідна турбіна) і багатокомпонентними (елементи загального інформаційного сервісу керування – елементи спеціального інформаційного сервісу керування). Найчастіше антонімічними є атрибутивні словосполучення, що передають видові поняття і складаються з терміна-виразника родового поняття й антонімічних атрибутів. Протиставлювані компоненти цих термінів-словосполучень поділено на три групи: а) такі, що мають антонімічні зв’язки і в загальновживаній мові (ближній /радіомаркер/ – дальній /радіомаркер/); б) такі, що антонімізуються і в інших (нетехнічних) терміносистемах (активний /ретранслятор/ – пасивний /ретранслятор/); в) такі, що знаходяться в антонімічних зв’язках лише в УНТТ (контактне /розгазування нафт/ – диференційне /розгазування нафт/). Між термінами-абревіатурами відношення протиставлення потенційно можливі, але їх не виявлено в УНТТ.

15. Термінотворення як один із шляхів поповнення термінологічного фонду економічної наукової мови

Найбільш типовою лексичною ознакою науково-технічної літератури є насиченість тексту спеціальними термінами та термінологічними словосполученнями.

Науково-технічні терміни як мовні знаки, що репрезентують поняття спеціальної, професійної галузі науки або техніки, становлять суттєву складову науково-технічних текстів і одну з головних труднощів їх перекладу з огляду на їх неоднозначність, відсутність перекладних відповідників (у випадку термінів-неологізмів) та національну варіативність (тобто наявність різних термінів в американському, британському, канадському та інших варіантах англійської мови, що позначають одне й те ж явище, процес, об'єкт тощо). Під терміном звичайно розуміється слово (або група слів), що мають в межах даної галузі або спеціалізації конкретний і єдиний сенс, що виключає будь-яку можливість іншого, що відрізняється від передбаченого автором розуміння або тлумачення.

Особливий тип запозичень — вживання слів ісловотворчих моделей грецької та латинської мов. Такі терміни утворювалися на різних етапах розвитку мови і в різних терміносферах. Церковна термінологія у народів, що сповідують католицизм, складається, в основному, з латинських елементів, у православних народів — з грецьких. В деяких субмовах не завжди можна віддати перевагу будь-якій одній мові. Надто у теперішній час нові терміни нерідко утворюються за змішаним типом: один корінь грецького походження, інший — латинського (наприклад, слово «термінологія» складається з латинського елемента terminus— межа, та грецького — наука).

Необхідно зазначити, що цілком нові терміни, як правило, не «вигадуються». За всю Історію розвитку науки та техніки можна навести лише кілька випадків такого утворення термінів.

Як окремий випадок термінотворення можна навести шлях запозичення одиниць з інших наукових сфер. При цьому термін нерідко набуває нового значення (наприклад, "морфологія» у мовознавстві та біології; "мовлення» у мовознавстві, риториці, психології, фізіології та медицині).

16. Типи економічних словників, їхня характеристика

Залежно від змісту матеріалу і способу його опрацювання розрізняють два типи словників : енциклопедичні словники і філологічні.

Енциклопедичні словники пояснюють не реєстрові слова, а позначувані ними відомості з різних сфер життя, науки, виробництва, мистецтва та характеризують відомих осіб, визначні історичні постаті. В енциклопедичному словнику, дивлячись слово Київ, можна знайти всі відомості про столицю України. Є загальні енциклопедичні словники, в яких подаються відомості з різних галузей науки, техніки, культури тощо, і спеціальні, присвячені певній галузі науки: економіці, математиці, медицині тощо.

Енциклопедичні словники пояснюють не реєстрові слова, а позначувані ними відомості з різних сфер життя, науки, виробництва, мистецтва та характеризують відомих осіб, визначні історичні постаті. В енциклопедичному словнику, дивлячись слово Київ, можна знайти всі відомості про столицю України.

Є загальні енциклопедичні словники, в яких подаються відомості з різних галузей науки, техніки, культури тощо, і спеціальні, присвячені певній галузі науки: економіці, математиці, медицині тощо

Крім енциклопедичних словників є енциклопедичні та інші довідники, бібліографічні показчики тощо, які допомагають орієнтуватися в інформації з різних галузей знань, в соціально-культурних питаннях. Такі словники відіграють надзвичайно велику роль у навчанні, так як дають можливість при необхідності швидко знайти матеріал з певного предмету, який подається в такій літературі чітко і лаконічно. Це, в свою чергу, дає можливість швидко і якісно зорієнтуватися і організуватися для написання більш масштабної роботи – курсової, реферату, наприклад. Щодо професійної діяльності, то інформація, отримана з даної літератури, може реально допомогти систематизувати знання з певного предмету, можливо, навіть дізнатись щось нове, сучасніше.

Тлумачні словники, в яких дається пояснення значень слів з точки зору їх вживання в сучасній мові.

17. Мовна норма — центральне поняття мовної культури наукових досліджень. Поняття "термінологічна норма"

Безперечним є той факт, що стосовно мовної системи мовна норма характеризується сталістю, певною "консервативністю", а стосовно стилістики вона є категорією змінною (мається на увазі функціональне розшарування норми). Основні тенденції змін норми, за визначенням М.Пилинського, такі: 1) норми переходять з одного функціонального стилю до іншого у зв'язку з суспільними причинами (незважаючи на їх розподіленість за основними стилями) — розширюється спільний фонд норм у зв'язку з розширенням суспільних функцій літературної мови; 2) відбувається зближення норм усної і писемної мови (і мовлення), зокрема в галузі слововживання, вимови, словозміни тощо; 3) норми сучасної літературної мови дедалі більше орієнтуються на книжні стилі: науковий, публіцистичний, офіційно-діловий, а не лише на художній, як це спостерігалося в час формування нової української літературної мови на народній основі; 4) триває все ж вузька стилістична спеціалізація варіантів норм, особливо варіантів регіонального або діалектного походження.

Конкретні мовні норми мають різну стійкість, міцність. Є норми, які в принципі не порушуються носіями мови. Наприклад, ніхто не помиляється у відмінюванні значної частини лексем, при визначенні родової належності багатьох іменників, в узгодженні прикметника з іменником і т. д. Стійкі норми зберігають стійкість мови. Однак мова живе і розвивається. Її життя здійснюється як у діахронії (одні норми відходять у минуле, інші народжуються), так і в синхронії (змагаються між собою різні варіанти, які претендують стати одною нормою).

Диференціація понять “норма” і “кодифікація” виявляє себе у таких відмінностях: а) норма – це внутрішньомовне явище, кодифікація найбільшою мірою залежить від екстралінгвістичних чинників; б) норма об’єктивно існує в мові, кодифікація – це історично обмежена спроба пізнати цю норму, встановити та мовними засобами сформулювати; в) норма – категорія динамічна, кодифікація – статична; г) норма існує в будь-якому мовному колективі, кодифікація як усвідомлена та зафіксована норма притаманна тільки літературній мові.

18. Точність, логічність, аргументованість, доцільність — основні ознаки змістової організації мови наукових досліджень

Точність і логічність мовлення поряд із правильністю, багатством, чистотою, доречністю, виразністю належать до основних комунікативних якостей культури мовлення. Так, точність утримує нас від зайвого говоріння, переливання з пустого в порожнє. Здавна вона пов’язується з умінням ясно мислити, знанням предмета мовлення й значення слів. Отже, точність — це, по-перше, відповідність слів, ужитих у певному контексті, їхнім значенням (понятійна точність), по-друге, оформлення думки адекватно предметові чи явищу дійсності, тобто несуперечність реального предмета і його назви (предметна точність).

Особливості мови наукових текстів.

1.Використовується загальнозрозуміла, нейтральна, нормована міжстильова лексика та відповідна термінологія.

2. Вживаються слова з абстрактним значенням.

3. Використовуються вмотивовані слова.

4. Вживається іншомовна лексика.

5. Специфічно вживається категорія роду.

6. Числівники пишуться цифрами, але, де треба. розшифровуються в дужках.

7. Вживаються відповідні займенники.

8. Використовуються розповідні речення та інфінітивні конструкції.

9. Часто вживаються стійкі словосполучення, інколи вони є термінами.

10.Часто використовуються прийменникові конструкції.

19. Поняття "текст". Мовні та позамовні складові тексту. Основні ознаки тексту

До форм писемного професійного спрямування належить текст – синтаксична одиниця, що складається із речень різних типів і характеризується специфічними мовними засобами залежно від стилів мови. Основні види текстів:

1. власне наукові тексти ( статті, дипломні роботи, підручники, посібники, енциклопедії);

2. технічні тексти (виробничо-технічні, інструктивні тексти, довідкові);

3. науково-ділові( описи винаходів, технічна документація);

4. офіційно-ділові (юридичні, управлінські, ділові листи);

5. науково-публіцистичні.

Одним із типів оформлення текстів є анотування і реферування.

Анотація – це короткий стислий виклад змісту книги, статті; викладаються найголовніші моменти наукового тексту своїми словами або з використанням речень з тексту.

Реферат – це вид наукового тексту, що комбінує тексти одного чи кількох різних авторів, але на одну і ту саму тему.

Конспект (від латинського “огляд’) – це короткий виклад запису змісту якогось твору або усного викладання.

Рецензія – це критичний відгук на художній твір, наукову працю. Складається з 2-х частин: 1) ознайомлення з роботою, 2) дається її оцінка. Основні реквізити рецензії: заголовок, текст, підпис, дата, печатка.

20. Структура наукового тексту. Нормативні параметри наукового тексту

Під науковим текстом далі ми будемо розуміти унікальне мовленнєве ціле певного оригінального чи перекладного наукового твору, яке функціонально спрямоване на втілення задуму автора, об’єктивоване в писемній формі як первинній і характеризується завершеністю, горизонтальною і вертикальною когерентністю, жанровою етикеткою та рисами мови наукової літератури. Текст розглядається нами як смислова, цілісна, комунікативна єдність, яка ґрунтується на дії процесів інтеграції і диференціації. Комунікативна спрямованість тексту при цьому виступає як специфічне переломлення різноспрямованих, але узгоджених функцій мовних одиниць, які виступають у складі тексту, скероване на реалізацію цілісного авторського задуму.

Проаналізуймо набір і особливості функціонування засобів вираження змістового, логічного й композиційного аспектів зв’язності наукового тексту.

Змістова зв’язність забезпечується мовними засобами, що виражають єдність або близькість суб’єкта дії, об’єкта або місця дії, наприклад: він, вона, воно, вони, цей, той [самий], такий [же], це, нижче, усе це, усі ці, це все, тут, там, сюди, туди, вище, цей, зазначений, подібний, аналогічний. Змістова зв’язність забезпечує відтворення частини змісту попереднього речення в наступному, завдяки чому здійснюється лінійне розгортання тексту. При цьому повторювана частина змісту виражається за допомогою вторинних номінацій – повторів лексичних, займенникових, займенниково-лексичних, синонімічних, прислівникових, семантичних.

Логічна зв’язність наукового тексту забезпечується мовними одиницями, що профілюють ті чи інші частини його структурно-смислової схеми. Аналіз економічних текстів різних жанрів дозволив нам виділити 6 типів смислового зв’язку, причому не тільки між реченнями в тексті, але й між частинами простого чи складного речення.

1. Показники вираження причини й наслідку, умови й наслідку: [і] тому, тоді, тим самим, тому що, оскільки, завдяки цьому, звідси (звідки, із цього) виходить (випливає), із цього (із сказаного) ясно, внаслідок (в результаті) цього, зважаючи (з огляду) на це, через це, у зв’язку з цим, залежно від цього, відповідно до цього, згідно з цим, у цьому (такому) разі (випадку), за цих (таких) умов, на цій підставі, це свідчить (говорить, указує, відповідає, дає можливість, дозволяє, сприяє, має значення і т.д)

Усі причинно-наслідкові конструкції складаються з двох основних компонентів – «причини» і «наслідку». При цьому в обох сусідніх реченнях незалежно від конкретних значень причинного чи наслідкового компонентів ідеться або про яку-небудь подію, дію, явище, стан, або про ознаки, властивості предмета, або про зв’язки дії (явища, стану) і ознаки (властивості).

2. Показники вираження часової співвіднесеності й порядку викладу: по-перше, по-друге, по-третє…, перше, друге, третє…, насамперед, передусім, перш за все, в першу чергу, спочатку, тепер, попередньо, раніше, вище, уже, поряд з цим, у той же час, одночасно, тут же, потім, далі, пізніше, згодом, надалі, далі, знов, знову, ще раз, у процесі, на закінчення, нарешті.

Розглядані мовні маркери, як правило, утворюють своєрідні ланцюжки, які забезпечують не тільки лінійне, але й вертикальне розгортання мікротекстів. Саме завдяки цьому останні характеризуються як зв’язаністю, так і цілісністю.

3. Показники вираження зіставлення й протиставлення: але, а, же, однак, проте, одначе, у порівнянні з…, на відміну від…, на протилежність…, навпаки, і все-таки, з одного боку…, з другого (іншого) боку…, разом з тим, водночас, тим часом, також, подібно до цього, аналогічно, аналогічним чином, таким же чином.

Основним способом вираження протиставних відношень у науковому мовленні є використання сполучників але, однак, проте, у той же час. Зазначені сполучники виражають смисловий зв’язок між двома реченнями, коли у другому реченні позначається протилежність і протидія тому, про що йдеться в першому. Крім того, сполучники але, проте, однак можуть виражати значення, близьке до допустового, коли зміст другого речення протилежний тому, що очікувалося б на основі змісту першого. Це ж значення може передаватися за допомогою часток, прислівників, модальних слів все-таки, все ж, все одно, тим часом, при всьому цьому, разом з тим, водночас, які можуть виступати із сполучниками але та і (у цьому разі синонімічними). Водночас речення з протиставним відношенням можуть мати протиставно-компенсаційний відтінок (відтінок компенсації), який виражається словом зате.

Сполучники та сполучникові поєднання разом з тим, водночас, у той же час сприяють послабленню протиставного значення у відношеннях між частинами тексту, надаючи допустовому значенню характеру уточнення, підкреслюючи недостатність, неповноту фактів, викладених у попередній частині тексту. Відзначаються також випадки, коли форми разом з тим, водночас виражають замість протиставних приєднувальні відношення.

4. Показники введення іншого формулювання: тобто, інакше кажучи, іншими словами.

На відміну від форм або, чи, а саме, зазначені вище показники можуть використовуватися як для з’єднання окремих частин простого чи складного речення, так і для зв’язку суміжних речень. В останньому випадку вони посідають місце на початку речення.

5. Показники доповнення, уточнення, введення ілюстрації сказаного, виділення окремого випадку: також, і, причому, при цьому, разом з тим, водночас, крім (більш) того, тим більше, головно, головним чином, особливо, наприклад, так, саме, тільки, лише, навіть, насамперед, передусім, перш за все, зокрема, точніше [кажучи], у тому числі.

У результаті вживання цих мовних засобів, що уточнюють, доповнюють і розвивають раніше викладену інформацію, речення у смисловому відношенні начебто зливається з попередніми частинами тексту.

6. Показники вираження узагальнення, висновку, підсумку попередньої інформації: таким чином, отже, словом, коротше кажучи, в остаточному підсумку, звідси (із цього, із сказаного) виходить (випливає, ясно, зрозуміло), можна зробити висновок, що…, підбиваючи підсумок, можна сказати (зробити висновок), на закінчення.

Аналіз особливостей використання показників смислового зв’язку між реченнями в тексті дозволяє зробити висновок про те, що логічна зв’язність поєднується із змістовою, оскільки зміст попереднього тексту є основою для його подальшого розвитку.

Композиційну зв’язність наукового тексту забезпечують такі групи мовних маркерів:

1. Показники введення нової інформації, оформлення переходу до іншої частини: Спинимося (зупинимося) докладніше на…, Перейдемо до розгляду…, З’ясуємо…, Розглянемо…, Відзначимо…, Продовжимо розгляд…, Які особливості (причини, характеристики, завдання і т.д.)… ?. У чому суть проблеми (питання і т.д.)? Кілька слів про… . Серед зазначених мовних засобів дієслова мовленнєво-мисленнєвої діяльності (з’ясуємо, розглянемо тощо) найбільшою мірою активізують думку, концентрують її на певному об’єкті. Вживаючись у формі першої особи множини в узагальненому значенні, ці дієслова відіграють провідну роль у здійсненні композиційної зв’язності наукового тексту.

2. Показники логічного виділення думки: Слід (важливо, необхідно) відзначити (зауважити, зазначити, звернути увагу, підкреслити, указати, виділити той факт, що…) тощо. Сюди входять предикативні одиниці із значенням обов’язку, які вживаються в головній частині складнопідрядного речення. Причому фактологічна інформація завжди міститься в підрядному реченні, оскільке головне є інформаційно недостатнім.

3. Показники зв’язку з вищесказаним: як уже було сказано (показано, згадано, відзначено, установлено, отримано, виявлено, знайдено), як [уже] мовилося (зазначалося, відзначалося, згадувалося, підкреслювалося) вище, відповідно до цього, згідно з цим, у зв’язку з цим, у зв’язку зі сказаним вище (з вищесказаним), зазначений, вищезазначений, викладений, вищевикладений, згаданий, вищезгаданий, розглянутий [вище], відзначений [вище], описаний, вищеописаний.

Ядром цієї групи показників виступає однокомпонентна структура пасивного звороту як уже було відзначено, як [уже] відзначалося тощо, яка найчастіше вживається з поширювачем локально-темпорального значення (вище, раніше, в попередніх розділах тощо), що указує на план минулого. Показники зв’язку з вищесказаним відіграють істотну роль у сприйманні тексту, оскільки вказівка на передзгаданість інформації сприяє більш ефективному читанню.

4. Показники зв’язку з наступним: наступний, дальший, подальший, нижченаведений, нижчеподаний, нижче, надалі, далі, пізніше буде розглянуто (показано).

З погляду синтаксичної структури ці показники являють собою або однокомпонентні предикативні одиниці, або двокомпонентні з лекторським, узагальненим ми в позиції суб’єкта (далі ми побачимо, що…). Характерною ознакою цієї групи мовних маркерів є їх зв’язок з планом майбутнього, який забезпечують лексичні одиниці нижче, далі, надалі, в наступних розділах тощо.

5. Показники послідовності викладу (тепер, ще), які переважно поєднуються з показниками активізації думки.

6. Показники оцінки інформації з точки зору ступеня її достовірності: як достовірної, передбачуваної, загальновідомої, хибної (не зовсім зрозуміло, що.. , як відомо, неправильно вважати, що…).

Ми переконуємося в тому, що системними властивостями наукового тексту є цілісність і зв’язність, які передбачають зв’язок, об’єднання текстових елементів в одне ціле, зачіпаючи різні боки організації мовленнєвого твору. Цілісність означає внутрішню викінченість, смислову єдність наукового тексту, які ґрунтуються на дії процесів інтеграції і диференціації. Зв’язність полягає в зчепленні елементів тексту між собою, причому не тільки елементів, які настають у тексті безпосередньо один за одним, але й і на деякій відстані один від одного.

21. Параметри усної форми сучасної літературної мови. Акцентуаційні й фонетичні норми в усній мові науковців

Українська літературна мова існує в двох формах — усній і письмовій. Усна форма розрахована на слухача, письмова — на читача.

Усна мова більш спонтанна, експресивна, безпосередня, тісніше пов’язана з позамовною ситуацією, з загальним контекстом. Ступінь її підготовленості зазвичай є значно нижчим порівняно з письмовою. В усній мові широко використовується розмовно-побутова, емоційно забарвлена лексика. Синтаксис відрізняється меншою вимогливістю до об’єднання слів і частин речення. Частіше вживаються прості речення й конструкції; застосовуються додаткові, невербальні засоби комунікації — міміка, жести.

Усне мовлення – це найважливіша форма реалізації мови, що представляє собою «говоріння», тобто чи акт мовні акти, що виступають як наслідок комунікативної діяльності співрозмовника, агітатора, пропагандиста, лектора, доповідача й інших категорій обличчя, що реалізують комунікативні запити суспільної практики. Усне мовлення з'являється перед нами як звучний різновид мовного матеріалу, що виникає в ході функціонування механізму мови, ця мова сприймається відразу, безпосередньо органами слуху, вона існує як «говоріння» із властивої йому мелодикою, ритмікою, інтонацією. Саме такому виду реалізації мови присуща експресивність, що є породженням тих ситуативних моментів, що відіграють важливу роль при передачі інформативної змістовності й емоційно-оцінної значимості у відтворенні представлення, властивого предмету мовної діяльності.

Усне мовлення — основний функціональний різновид кодифікованої літературної мови. У ній виявляються все неофіційне життя людей, усі нюанси людського поводження, відносин з іншими людьми, переживань і настроїв. Миттєвий, симультанний характер почуття – мови — думки ховає складність процесу мовного спілкування, його залежність від багатьох факторів: психофізіологічних, вікових, соціальних, культурних, інтелектуальних, ситуативних.

22. Форми репрезентації усної мови науковців (доповідь, промова, публічний виступ, лекція, бесіда)

Усне професійне спілкування передбачає використання діалогічної і монологічної форми. Як форма монологу є публічний виступ. Вони бувають різних видів і проводяться в ораторському стилі. Це – доповідь, промова, лекція. Типи доповіді:

1. ділова доповідь – містить виклад питань із висновками і пропозиціями (розрахована на підготовлену аудиторію; відбувається активне обговорення, аргументована критика; слова вживаються тільки у прямому значенні, речення чіткі, аргументовані);

2. звітна доповідь – містить об’єктивні факти за певний період роботи підприємства; чітко окреслюється мета, характер, завдання, наводяться цифри, іноді – цитати. Варто укласти план доповіді, щоб була струнка система викладу. В кінці приймається рішення і програма на наступний період роботи.

Промова – усний виступ із висвітленням інформації, дуже часто емоційно насичений. Типи промови:

1. ділова промова – характеризується лаконізмом, критичністю, полемічністю та аргументованістю викладених фактів; орієнтована на логічне сприйняття слухача; сприймається у контексті якоїсь проблеми;

2. мітингова промова – виголошується на злободенну тему і стосується суспільних проблем, які хвилюють широкий загал; це короткий емоційний вислів, що висвітлює нестандартний аспект, щоб по-новому сприйняти відомі факти; використовуються вигуки, заклики, звертання; її успішність залежить від індивідуального стилю оратора;

3. агітаційна промова – дуже близька до мітингової, в ній пропагуються думки, переконання, ідеї і відбувається активна агітація за їх втілення в життя.

4. лекція – це одна із форм розв’язання наукових, науково-навчальних, науковопопулярних та інших знань шляхом усного викладу матеріалу; бувають: навчальнопрограмові, настановчі, оглядові, лекції зі спеціального курсу;

5.бесіда – бувають приватні і ділові; один із видів бесіди є колоквіум ( один із видів спілкування, вид екзамена, а також збори, на яких заслуховують і обговорюють наукові доповіді).

23. Особливості писемної форми наукової мови

Писемна форма літературної мови функціонує у сфері державної, політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.

Писемне мовлення є важливою формою – у природній і пристосованій до інформаційних потреб сферах – маніфестації мови як засобу комунікації, виявом її органічної сутності. Саме тому писемне мовлення постійно перебуває у колі уваги дослідників, на разі стаючи актуальним об’єктом вивчення. Окремої актуальності набуває дослідження взаємодії писемного й звукового мовлення, тобто взаємодії графічного письма й вимови, що в багатьох мовах набуває знакової функції й ускладнюється невідповідністю між живим звучанням і консервативністю, історичною стабільністю графіки, унормованої орфографічними законами.

24. Вимоги до оформлення писемної наукової мови

Писемна форма літературної мови характеризується обдуманістю, лаконізмом, монологічним характером викладення, суворими вимогами до мовних засобів. У ній широко використовується абстрактна лексика, наукова й професійна термінологія, частіше вживаються складні конструкції з чітким визначенням складових частин, будується складне синтаксичне ціле, використовуються звороти, абзаци, періоди.

Писемне мовлення є основним для ділових людей. Саме через ділову документацію, листування встановлюються певні ділові контакти. Одиницею писемного мовлення є текст різного характеру. Це може бути стаття, газетний текст, лист чи будь-який документ. Писемне мовлення відрізняється від усного і має такі особливості:

— писемна мова фіксується графічними знаками;

— писемна мова завжди спирається на усне мовлення і є вторинною. Вона завжди фіксує чиюсь висловлену думку і сприймається органами зору;

— писемна мова – це форма в основному монологічна;

— писемне мовлення характеризується більшою регламентацією мовних засобів, точнішим добором відповідної лексики;

-в писемній мові переважає особливий стиль, загальноприйняті структури документів, правила вживання специфічних словосполчень;

-у писемній мові виділяють тексти за сферою спілкування, наприклад: накази, квитанції, накладні тощо.

25. Форми репрезентації писемної мови наукової інформації (рецензія, наукова стаття, резюме)

Рецензія — публікація, в якій обговорюється та оцінюється літературний чи науковий твір, театральна вистава, фільм, виставка. Рецензія оприлюднюється у пресі, на радіо чи телебаченні.

Рецензія — це письмовий розбір будь-якого художнього чи наукового твору (від вистави до дисертації). У рецензії обов'язково присутні наступні основні пункти: предмет рецензії, актуальність теми, короткий зміст і основні положення рецензованої твори, загальна оцінка твору, недоліки і висновки рецензента. Написання рецензії вже є нормальною контрольною роботою, навіть у школі.

Наукова стаття — є одним із видів публікацій, в якій подаються проміжні або кінцеві результати, висвітлюються конкретні окремі питання за темою дослідження, фіксується науковий пріоритет автора, робить її матеріал надбанням фахівців.

Наукова стаття подається до редакції в завершеному вигляді відповідно до вимог, які публікуються в окремих номерах журналів або збірниках у вигляді пам´ятки автору. Оптимальний обсяг наукової статті (0,5 — 0,7 авт.арк.). Рукопис статті повинен мати повну назву роботи прізвище та ініціали автора, анотацію (на окремій сторінці), список використаної літератури.

Резюме — це основний документ людини, що шукає роботу. У резюме коротко, на одній сторінці, представляються особисті дані кандидата на посаду та історія його кар'єри. Резюме зазвичай складається з наступних пунктів: мету, освіта, досвід роботи, особисті дані, особисті якості. Залежно від вакансії, на яку претендує кандидат, в резюме вказуються спеціальні навички, необхідні саме для цієї роботи. Якщо підсумувати, то резюме — це своєрідний портрет кандидата, міні-співбесіду з ним. Зазвичай надання кандидатом резюме потенційному роботодавцеві є першим кроком при пошуку роботи.

26. Поняття "мовна компетенція", її складові

Мовна компетенція — це потенціал лінгвістичних знань людини, сукупність правил аналізу і синтезу одиниць мови, які дають можливість будувати й аналізувати речення, користуватися системою мови з метою спілкування.

Зміст мовної компетенції — це засвоєння категорій і одиниць мови та їх функцій, вивчення закономірностей і правил оволодіння системно-структурними утвореннями семантичного, синтаксичного, морфологічного, фонологічного характеру, які необхідні для розуміння і побудови мовлення, це здатність розуміти й реалізувати граматичну природу висловлювання.

Методичний зміст мовної компетенції можливо розкрити через її складові — знання, вміння і навички. Знання, вміння і навички вважаються складовими будь-якого виду компетенції. Між мовними знаннями, з одного боку, і вміннями та навичками, з іншого, існує взаємоспрямований зв'язок. Мовні знання зумовлюють виникнення мовленнєвої реакції або реалізації цих знань у вміннях і навичках, а певний мовленнєвий досвід спричинюється до підсвідомих чи свідомих узагальнень. Таке явище Л.В.Щерба назвав "опрацьованим лінгвістичним досвідом", який можна вважати елементом мовної компетенції.

Мовну компетенцію іноземця тлумачать як опанування коду мови на певному етапі навчання, її кваліфікують як "знання граматики…мови в найширшому значенні і достатнього запасу лексики. Мовна компетенція необхідна для структурування і погодження граматично коректних висловлювань мовою, що вивчається, відповідно до комунікативно-прагматичних цілей спілкування". Залежно від ступеня опанування мовою говорять про: а) граматичну компетенцію, яка належить до формального боку мови — морфологічна, синтаксична, словотвірна; б) лексичну компетенцію, яка об’єднує в певній мовній системі лексичні структури. Мовна компетенція є своєрідною преамбулою до породження висловлювань чужою мовою, реалізується через мовлення. Без такого зв’язку вона залишається тільки потенційною можливістю. Отже, тест „безпосередньо вимірює рівень володіння конкретними вміннями та опосередковано рівень володіння відповідними мовними …знаннями”.

27. Культура мови як елемент загальної культури особистості. Основні ознаки мовної комунікації

Культура мови — дотримання усталених мовних норм усної і писемної літ. мови, а також свідоме, цілеспрямоване, майстерне використання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування. Наука про культуру мови — окр. галузь мовознавства, яка, використовуючи дані історії української літературної мови, граматики, лексикології, стилістики, словотвору, виробляє наук, критерії в оцінці мовних явищ. Важливими складовими частинами культури мови є ортологія, стилістика мови (функціональна й експресивна оцінка мовних засобів), стилістика мовлення (ступінь доцільності використання мовних засобів у тексті).

Мовна культура — це надійна опора у вираженні незалежності думки, розвиненості людських почуттів, у вихованні діяльного, справжнього патріотизму. Культура мови передбачає вироблення етичних норм міжнаціонального спілкування, які характеризують загальну культуру нашого сучасника.

Культура людського спілкування — це частка загальної моральної культури особистості. Відсутність культури спілкування — свідчення бездуховності людини. Ще мудрий Езоп довів, що наше слово — це і найкраще, що є в розпорядженні людини і найгірше, чим вона володіє. Сьогодні проблема культури спілкування набуває, як ніколи, великого значення. Відбувається становлення України як самостійної держави, інтенсивно розвиваються міжнародні та міжособистісні зв’язки з різними країнами світу. З огляду на це визначальною стає для нашого суспільства проблема вміння спілкуватись як на офіційному, діловому, так і на чисто побутовому рівнях.

28. Шляхи підвищення культури мови

Культура мови — це загально прийнятий мовний етикет : типові формули вітання, прощання, побажання, запрошення тощо. Вони змінюються залежно від ситуацій спілкування, від соціального стану, освітнього , вікового рівня тих, хто спілкується. Соціолінгвістичні, етнопсихологічні моменти донедавна не залучалися до сфери культури мови, котра розглядалася як рекомендації щодо правильності — неправильності, нормативності — не нормативності висловів.

Мова не тільки засіб спілкування, а й природний резервуар інформації про світ, насамперед про свій народ. Повіривши в те, що всі мови в нашому спільному домі "активно розвиваються", ми довго не помічали, що цей розвиток, започаткований першим десятиріччям XX століття, у 30-70-ті роки був спочатку загальмований, а потім повернутий у зворотному напрямку. Треба виправляти становище: повернути всім мовам їхній природний престиж і справжню, а не декларовану рівноправність. Необхідно виховувати культуру мови як запоруку піднесення культури суспільної думки і суспільно-корисної праці.

Суспільство завжди дбає про те, щоб його члени користувалися мовою не лише спонтанно, не тільки як даним від природи даром, в свідомо, як знаряддям найактивнішого розкриття своєї особистості. Мовний досвід індивідуума невіддільний від опори на літературну мову як акумулятор людських знань.

Сьогодні культура і мова виявилися об'єднаними в царині духовних вартостей кожної людини і всього суспільства. Мабуть, ніхто не буде заперечувати, що в низькій культурі мови виявляються виразні ознаки бездуховності…

Мовна неграмотність, невміння писати елементарний текст, перекласти його з української мови на російську і навпаки чомусь перестали сприйматись як плями на службовому мундирі.

Мовна культура — це надійна опора у вираженні незалежності думки, розвиненості людських почуттів, у вихованості діяльного, справжнього патріотизму. Культура мови передбачає вироблення етичних норм міжнаціонального спілкування, які характеризують загальну культуру нашого сучасника.

Культура мовлення — це система вимог, регламентацій щодо вживання мови в мовленнєвій діяльності (усній і писемній).

Належна культура мовлення — це свідчення розвинутого інтелекту і високої загальної культури особистості. Одним із завдань культури мовлення є подолання мовних стереотипів: стереотипи мовлення — це стереотипи мислення.

Тільки через високу культуру мовлення проявляються невичерпні потенції мови, гармонія її функцій.

Культура мовлення має велике національне і соціальне значення: вона забезпечує високий рівень мовленнєвого спілкування, ефективне здійснення всіх функцій мови, ошляхетнює стосунки між людьми, сприяє підвищенню загальної культури особистості та суспільства в цілому. Через культуру мовлення відбувається культивування самої мови, її вдосконалення.

Шляхи підвищення особистої культури мовлення різноманітні. Для початку слід:

— виробити стійкі навички мовленнєвого самоконтролю і самоаналізу;

— не говорити квапливо — без пауз, "ковтаючи" слова;

— частіше "заглядати у словник" (М.Рильський), правопис посібники зі стилістики тощо, вивчати мовлення майстрів слова;

— читати вголос (особливо прозорі тексти), із дотриманням усіх аспектів нормативності;

— заучувати напам'ять художні твори, причому не тільки віршовані;

— оволодівати жанрами, видами писемного мовлення, зокрема ділового мовлення;

— привчити себе до систематичного запису власних думок та спостережень, щоденних записів, сімейних хронік тощо;

— виробити звичку читання з "олівцем у руках" — жоден цікавий і вартісний вираз не повинен бути втрачений для вас.

29. Роль словників у формуванні мовної і професійної компетенції майбутнього науковця

Словники відіграють велику роль у сучасній культурі, у них відбиваються знання, накопичені суспільством протягом століть. Вони служать цілям опису і нормалізації мови, сприяють підвищенню правильності і виразності мови його носіїв.

Особливо важливе місце посідають словники у житті сучасної людини. Чим далі рухається людство у різних сферах, тим більше зявляються нові терміни. Для прикладу достатньо тільки згадати такі слова з сучасної людської галузі як Інтернет: “сервер”, “трафік”, “мова запитів”, “хіти”, “хости” тощо. Без використання сучасного словника ком’ютерного адміністратора важко з’ясувати про що йдеться.

Особливо важливе місце посідають словники у тих професіях, де є багато іншомовних запозичень. Для прикладу: медицина, юриспруденція, точні науки. Без знання термінології просто неможливо діяти, розуміти хід бесіди тощо.

Для професій, де слово є основним знаряддям праці (філологія, журналістика, письменницька та літературна діяльність, радіо і телебачення), правильне використовування слів та словосполучень, зворотів є вкрай необхідним завданням, інакше в цих сферах краще не працювати, оскільки представники цих професій є носіями мовної культури.

Словники не тільки дозволяють краще зрозуміти складні терміни та напрямки їх застосування, тлумачать значення слів інших мов, але й дозволяють дотримуватися основних законів логіки, серед яких є закон тотожності.

Тобто, знаючи точне визначення того чи іношого поняття (терміна) людина легко може порозумітися з іншою людиною, яка знає значення цього слова. І навпаки, не знаючи визначення конкретного терміну, або розгляд одного і того ж слова з використанням різних значень (різних областей використання) може призвести до непорозумінь, хибності міркування.

Також словники велике значення відіграють в систематизації та класифікації словесного багатоманіття сучасної людини. Так, в перекладацькій справі одне і те ж слово може перекладатися, в залежності від ситуації, по-різному, або знання слів-синонімів робить переклад більш художнім та цікавим для сприйняття.

30. Специфіка тлумачення економічних термінів у лінгвістичних словниках

Економічна терміносистема як складова частина загального термінологічного фонду становить складну організацію спеціальних одиниць, неоднорідну за своїм походженням та сутнісними характеристиками. Значна частина семантичних змін у ній зумовлюється процесами “вживлення” термінів у загальну мову та розвитком нових термінологічних значень на основі загальновживаних слів.

Терміну, як і будь-якій лексичній одиниці сучасної української мови, властиві чотири основні функції: номінативна (слово називає, дає найменування), сигніфікативна (слово узагальнює), комунікативна (слово повідомляє) та прагматична (слово передає почуття мовця).

У сучасних наукових дослідженнях на провідне місце, поруч з номінативною, висувається комунікативна функція, яка вказує на здатність лексичної одиниці слугувати засобом передавання певної інформації. Термін – це одиниця, в якій сконцентровані знання певних галузей науки і техніки, тому функціонування як засобу комунікації є однією з найважливіших його характеристик.