referat-ok.com.ua

Для тих хто прагне знань!

Культура і розвиток людського потенціалу

Вступ

Розділ 1. Культура і людина в контексті соціально-економічного розвитку суспільства.

1.1. Культура як соціальний феномен.

1.2. Місце і роль культури в житті суспільства.

1.3. Концепція розвитку людського потенціалу.

Розділ 2. Культурна політика для України: стратегічний вибір.

2.1. Сучасний стан державної політики України у сфері культури.

2.2. Суспільство і культура: зарубіжний досвід.

Розділ 3. Ідея національно-культурного відродження української культури та її вплив на розвиток людського потенціалу.

3.1. Національне-культурне відродження.

3.2. Законодавчо-нормативне забезпечення розвитку культури в Україні.

3.3. Концепція культурної політики України.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Історія розвитку людського суспільства доводить, що держава бере на себе місію захисту суспільства тоді, коли воно заявляє про свої права на захист. Тільки живий природний імпульс та народна ініціатива здатні підняти імунітет нації та стати внутрішнім глибинним джерелом поступового розвитку країни. За суспільством, народом як джерелом влади має залишатися останнє слово. Чітко і твердо громадською думкою та волею народу слід визначити напрям гармонійного розвитку країни, для якої вищим благом життєдіяльності має стати не тільки створення матеріального комфорту, а й культура життя людини, її внутрішнє вдосконалення та розвиток.

Актуальність. Найсуттєвішим завданням нині є розвиток мислячого, свідомого суспільства, яке розуміє, що паралельно із задоволенням матеріальних інтересів слід активно працювати у напрямі пробудження та реалізації духовно-культурних потреб людини. Ці потреби мають розглядатися не в площині розважальної індустрії, шоу-бізнесу та дозвілля. Питання культури, етики, науки, освіти та мистецтва мають стати найпріоритетнішими напрямами розвитку України. Цінність країни має визначатися рівнем розвитку культури, гуманністю суспільства, соціально-психологічним комфортом. Цінними є знання людини, її внутрішня культура, інтелект, добрий настрій та якість праці.

Це має зрозуміти і визнати насамперед інтелігенція. Вона має стати творцем та носієм культури, рушійною силою нової науки, яка зіграє величезну роль в утвердженні шляху України — того єдиного історичного шляху, потенціал якого відповідає духу народу, зумовлюється територіальною визначеністю і може бути реалізований його творчістю. Шлях цей пролягає через Культуру. Бо саме Культура є серцем людського суспільства. Саме Культура є тією універсальною ідеєю, яка об’єднає Україну в ім’я освітнього подвигу, в ім’я покращення та оздоровлення життя.

Пріоритет Культури та гуманізму на всіх рівнях стає об’єктивно неминучим. Гуманізм відповідає ментальності української нації, а ідея Культури — ідеї людської досконалості. Тож прийняття Високих Цілей для України — найважливіша проблема, вирішення якої відкриває величезний простір для того, щоб проявився національний характер та здійснилися сміливі задуми.

До цього нас зобов’язує аналіз поглядів філософів-гуманістів та узагальнення сучасних наукових розробок. Вони дають змогу зробити висновок важливого світоглядного характеру, який відповідає базовим основам народної культури України та традиційній українській філософській думці із їхнім тяжінням до етичної проблематики: феномен людини не слід обмежувати біологічними та соціальними потребами, це призводить до викривлення справжніх мотивів її ціленаспрямованої діяльності. Людина — частина Космосу, все її життя, як і життя суспільства, обумовлюється космічною енергією. Розвиток людини суспільства, хід історії — природний космічний процес. Таке розуміння Природи, Космосу, людини і суспільства є основою наукового світогляду майбутнього, який переорієнтовує мислення людей на духовно-моральні цінності космічного порядку, перевертає і кардинально змінює наші уявлення про світ і людину, приводить до розуміння того, що людство має узгодити свої прагнення з глибинною течією еволюції, законами Природи, Космосу.

Щоб вижити, необхідно вдосконалити механізм еволюції самої людини — її мислення та свідомість, які формуються навколо зерна духу. Це потребує цілеспрямованих дій колективного інтелекту населення та його самоорганізації, здійснення життєтворчої та культуротворчої місії інтелігенції, примноження її інтелектуально-наукового, духовно-етичного та художньо-естетичного потенціалу. Духовний розвиток особистості великою мірою визначається її вихованням та освітою.

Нинішня проблема України — це брак мислячої, соціально відповідальної національної еліти. Україна потребує провідників нації, спроможних піднятися над своїми корисливими інтересами, осягти фундаментальні тенденції розвитку сучасного світу та запропонувати своєму народу шлях, що веде до майбутнього, а не назад, в «дике» минуле. Сучасна українська національна еліта має передусім уяснити: в чому суть епохи? Тобто, в чому полягають виклики та тенденції нинішнього етапу світової історії? А також, хто ми такі і де наше місце в цьому світі в цей історичний час?

Сьогодні настав час усвідомити, що побудувати в ринковому світі самостійну Українську державу — це насамперед забезпечити її інтелектуальну самостійність, яка не дасть їй перетворитися на ринок малокваліфікованої робочої сили..

Мета: розкрити роль та місце культури в розвитку людського потенціалу.

Завдання:

  1. показати культуру і людину в контексті соціально-економічного розвитку суспільства;
  2. охарактеризувати сучасний стан культурної політики України;
  3. визначити законодавчо-нормативне забезпечення розвитку культури в Україні;
  4. аналіз культурної концепції розвитку України;

Розділ 1. Культура і людина в контексті соціально-економічного розвитку суспільства

1.1. Культура як соціальний феномен

Одним із найцінніших здобутків соціуму, який впливає на фундаментальні процеси в ньому, є культура. Спершу слово «культура» (лат. cultura agri) означало догляд землі. Згодом ним стали позначати все, що створила людина, а культурою вважати все, що відрізняє людину від природи. В цьому розумінні розвиток людства -це розвиток його культури.

Культура як соціальний феномен -явище складне, поліструктурне. Вона інтегрована в різноманітні сфери життєдіяльності людини. Звідси — неоднозначність самої дефініції культури, її логічної структури, сутності та форм. Кожне з визначень культури фіксує реальні й значущі риси та особливості культури, але жодне з них не є вичерпним.

Культура як предмет соціологічного аналізу є сукупністю структур, процесів, пов'язаних з функціонуванням суспільства на різних рівнях розвитку, системою контролю за соціальною поведінкою (система соціальних структур і соціальних відносин щодо культурного феномену, особливості взаємодії культури як соціального інституту із суспільством) [14, с. 85].

Традиційно культуру розглядають як сукупність цінностей. Ціннісний вимір -один з найважливіших у культурі. Отже, у вузькому значенні культура — цінності, переконання, зразки, норми поведінки, притаманні певній соціальній групі, конкретному суспільству; у широкому — соціальний механізм взаємодії (засоби, способи, зразки) особистості, спільноти із середовищем існування (природним і соціальним), які забезпечують передачу досвіду та розвиток діяльності [14, с.86]. Тобто культура є якісною характеристикою людської діяльності, наскрізною суспільною системою, яка пронизує все суспільство, всі його галузі й структури. Різноманітність виявів людської культури відповідає багатогранності людської діяльності.

Культура (лат. cultura — догляд, освіта, розвиток) — структурний елемент соціальних відносин, сукупність наукового знання, практичних навичок, побутової й теоретичної свідомості, високої духовності, необхідних для розвитку суспільства і людини, формування особистості [14, с. 87].

У кожній галузі культури існують свої функціональні одиниці, які є основними складовими культурних систем. Вони називаються елементами, або рисами культури. Ними можуть бути речі матеріального побуту, засоби, предмети праці, специфічні соціальні інститути культури, які організовують продукування духовних цінностей (науки, літератури, мистецтва тощо), їх поширення (школи, вузи, спеціальні художні, музичні, культурно-освітні навчальні заклади, бібліотеки, музеї тощо), і самі ідеї (еволюції, адаптації, відносності, національної самосвідомості), які теж організовують навколо себе наукові, філософські системи, інтелектуальні напрями.

Загалом найширшу сукупність предметів, закладів, уявлень, ідей, зразків поведінки, функціонально з'єднаних із зазначеними елементами, називають культурним комплексом [14, с. 88].

З розумінням культури як всезагального явища пов'язано виокремлення політичної, економічної, екологічної та інших її видів — культури праці, побуту, дозвілля, організації, управління тощо. Відповідно до змісту діяльності її поділяють на матеріальну та духовну; рівня, форм соціальної взаємодії — на суперкультуру (культуру конкретного суспільства), субкультуру (культуру спільнот), контркультуру (культуру девіантних соціальних груп), культуру соціальних груп тощо.

1.2. Місце і роль культури в житті суспільства

Історичними є дві форми культури: елітарна (професіональна) та народна (побутова). Елітарну культуру створювала обмежена кількість людей, народна пов'язана з широкими народними масами.

Особистісну, локальну, соціальну системи знань, цінностей, норм і зразків найповніше виражають особливості існування основних форм художньої культури: високої (елітарної), народної (фольклору) і масової. Висока і народна культура виникли ще за часів розподілу праці й розвивались, постійно взаємодіючи, зберігаючи при цьому свою специфіку. Вони, як правило, поширювались серед індивідів з різним рівнем освіченості й культури. З демократизацією суспільства вони дедалі більше втрачали свою соціально-групову прив'язаність, набували стильового розмаїття, модифікування.

Науково-технічний прогрес та активний розвиток засобів комунікації зумовили формування масової культури, яка апелює до всіх, поширює цінності, доступні більшості людей, розрахована для масового вжитку. Завдяки своїй смисловій та художній спрощеності, технічній доступності вона помітно витіснить високу і народну культуру. Масова культура є зв'язуючою ланкою між стабільним і змінюваним, оскільки орієнтована на цінності та норми переважної більшості. Вона є продуктом новітнього часу, затребувана до життя людиною, яка не приєдналась через різні причини до високої культури, але вже відірвалася від традиційного суспільства.

На цьому етапі розвитку українського суспільства вона нездатна об'єднати навколо загальних цінностей основну частину суспільства. Створена у попередні десятиліття масова культура зруйнована або руйнується, натомість з'являється багато субкультур, серед них далеко не кращі зразки американської та західноєвропейської масової культури (бойовики, детективи, еротичні стрічки, бульварна література тощо).

За сучасних умов зростає інтерес до традиційної народної культури. Традиції особливо яскраво виявляються у сфері духовного виробництва, фольклорі, містять у собі стабілізуючі елементи, завдяки яким регулюють життєдіяльність людини. Але їм притаманні й інновації. Однак у розвитку національних культур проявляються і деякі негативні риси. Нерідко національна культура сприймається як нова «вища цінність», орієнтується на замкненість, «очищення» від впливу інших культур та субкультур. Збереження традиційної національної культури пов'язане з мораллю, але, крім позитивних, негативною її рисою може бути, наприклад, вендета (кривава помста), що збереглася як традиційна мораль.

У суспільстві завжди важливою є підтримка становлення справжньої духовної еліти та її культури, цінності та норми якої загальнозначущі. За даних умов це дасть змогу стримувати експансію масової культури. Духовні еліти значною мірою впливають на діяльність еліт економічних, задаючи цінності, норми, зразки поведінки.

Соціологія виокремлює такі структурні елементи культури:

1. Особистісна система усвідомлюваних знань, цінностей, норм і зразків, які регулюють поведінку та діяльність. Йдеться про моральну, естетичну, політичну, професійну, гуманітарну, науково-технічну культуру особистості, рівень якої визначається її соціалізованістю, зв'язком із культурною спадщиною, розвинутістю індивідуальних здібностей.

2. Локальна система знань, норм, цінностей, зразків соціальної групи, спільноти (територіальної, етнічної, мовної, політичної, економічної, психологічної та ін). Ця культура, розвиваючись у часі, проходить етапи зародження, розквіту та занепаду. Виникає в конкретному оточенні, має власну систему цінностей, особливий культурний клімат і може розглядатися як субкультура.

3. Соціальна система знань, норм, цінностей, зразків, формально прийнятих, функціонально корисних, які закріпилися у суспільній практиці та регулюють форми діяльності. Культура в такому разі представлена матеріальними предметами, в яких втілений досвід людства, а також духовними цінностями суспільства [14, с. 93].

Усі ці системи цінностей тісно взаємодіють, але можуть і не відповідати одна одній. До основних структурних елементів культури належать норми, цінності, ціннісні орієнтації, зразки поведінки, зразки діяльності, менталітет, інтереси, соціально-культурне середовище, інститути культури тощо.

У культурі кожного суспільства та спільноти прийняті свої цінності. Поряд з ними існують також загальнолюдські, котрі забезпечують цілісність соціальних систем, здатність їх до виживання у перехідні періоди. Ієрархія цінностей, якої дотримується особистість, повинна збігатися із цінностями груп, у межах яких вона живе та діє. Право змінювати ціннісні системи або відтворювати нові належить невеликій кількості людей, які займають особливе становище у групі, або спеціальним соціальним інститутам.

Збереження культури реалізується через культурну діяльність людей — створення, поширення та засвоєння культурних цінностей.

Культурну діяльність визначають такі параметри:

— сукупність видів діяльності під час дозвілля (читання, відвідування кіно, театрів, концертів, хобі, громадська діяльність); їх кількість засвідчує діапазон культурної активності, рівень участі людини у громадському житті;

— спрямованість і вибірковість видів діяльності, з різноманітних видів діяльності людина обирає ті, що відповідають її можливостям та уподобанням;

— стійкість обраних видів захоплення, наприклад, інженер може бути водночас театралом або спортсменом;

— співвідношення (активного, пасивного) споживання й продукування культурних цінностей [14, с. 95].

Будь-які суспільні чинники відображаються у системі цінностей і норм. Відповідно суспільні реформи повинні мати необхідну соціокультурну передумову — цінності й норми, які регулювали б життя більшості людей. Однак сучасні реформи в соціально-політичній, економічній сферах відбуваються за відсутності адекватної системи цінностей, норм, моделей соціальної діяльності. За таких умов тривалий час функціонуватимуть застарілі соціокультурні інститути, цінності й норми.

З огляду на це необхідно співвідносити мету й характер реформ з реальними умовами та орієнтаціями людей, враховувати особливості культури соціуму, окремих верств і груп. В іншому разі культурну політику спіткає крах, а культуру — загальна криза:

— втрата культурою своєї основної — людинотворчої функції;

— поглиблення суперечностей між продуцентом духовних цінностей та їх користувачем, відчуження від культури широких верств населення, змушених користуватися низькопробними культурними зв'язками;

— зростання шовіністичних настроїв, піднесення цінностей національної культури над цінностями культур інших етносів;

— переорієнтація зусиль зі сфери продукування культурних цінностей у сферу поширення та використання їх;

— припинення розвитку нових стилів і напрямів у художній творчості, мистецтві, архітектурі, поява маси еклектичних культурних зразків, зниження художнього смаку, здатності творити «за законами краси»;

— зростання ірраціоналізму, мессіанських та містичних настроїв, поширення антиінтелектуалізму, ганьбливого ставлення до творців духовних цінностей;

— поширення масової культури, активізація субкультур, різноманітних сленгів, допуск ненормативної лексики на сторінки друкованих видань, у засоби масової інформації;

— перетворення процесу освіти та виховання на процес трансформації, передачі знань;

— зниження регулятивної функції моралі, утвердження імморалізму як принципу буття;

— втрата культурою здатності до саморозвитку, виникнення потреби в інокультурних зразках;

— десакралізація базових цінностей культури, формування «ціннісного вакууму»;

— зміна способу входження сучасної людини в актуальну культуру в умовах НТР [14, с. 98].

Сьогодні люди можуть набути будь-яких знань, не маючи необхідності щось вивчати, не стимулюючи до роботи мозок і душу.

Особливості культурної ситуації в Україні визначають такі субкультурні підсистеми:

— висока інтелігентська субкультура, яка розвиває традиції елітарної культури; радянська культура, заснована на патерналізмі;

— субкультура ліберальних цінностей, що охоплює частину молоді, підприємців, інтелігенції;

— комплекс маргінальних субкультур нижчого класу, яким властивий переважно тоталітарний підхід до особистості [14, с. 98].

Отже, на початку XXI ст. істотно змінюється розуміння та роль культури в суспільстві. Значно свідомішим є використання науки, освіти, технічної, фізичної, духовної, моральної культури в організації та нормалізації трудової та суспільної діяльності людей.

1.3. Концепція розвитку людського потенціалу

Концепція розвитку людського потенціалу була запропонована ООН на початку 90-х років і враховує дві основні складові – валовий внутрішній продукт на душу населення та індекс людського розвитку, як інтегральний показник очікуваної тривалості життя, рівня освіти та матеріального добробуту населення.

У вітчизняній практиці, зокрема професором Е.М.Лібановою, у розрахунок індексу людського розвитку покладено дев’ять складових, що характеризують головні аспекти людського розвитку [5, с. 22]:

1) демографічна ситуація, що є показником і причиною людського розвитку в цілому;

2) ситуація на ринку праці, що забезпечує матеріальний добробут населення, можливість розвитку соціальної та виробничої інфраструктури тощо;

3) власне матеріальний добробут населення;

4) умови проживання населення;

5) стан здоров’я населення й охорони здоров’я;

6) освіта;

7) соціальне середовище (до індексу входять, зокрема, показники, які характеризують криміногенну ситуацію в регіоні);

8) фінансування людського розвитку;

9) екологічна ситуація.

Пріоритетними напрямками соціальної політики, направленими на підвищення рівня людського розвитку, повинні стати всебічні аспекти поліпшення умов життя населення, які не можливі без проведення заходів спрямованих на:

-підвищення рівня життя населення та профілактику бідності;

-забезпечення зайнятості населення, підвищення якості і конкурентоспроможності робочої сили;

-додержання конституційних прав громадян на працю, соціальний захист населення, освіту, охорону здоров'я, культуру, житло;

-переорієнтування соціальної політики на сім'ю, забезпечення прав і соціальних гарантій, що надаються жінкам, особам літнього віку, дітям, молоді, інвалідам;

-вплив на демографічну ситуацію у напрямку зниження смертності населення, особливо дитячої та стимулювання народженості;

-поліпшення та реструктуризацію соціальної інфраструктури.

Отже, лише науково-обґрунтована регіональна соціальна політика є необхідною передумовою побудови ефективної ринкової економіки, оскільки в ній мають бути максимально враховані місцеві особливості соціальних процесів. Це має сприяти зниженню соціальної напруги у суспільстві та зменшенню диференціації рівня розвитку регіонів.

Розділ 2. Культурна політика для України: стратегічний вибір

2.1. Сучасний стан державної політики України у сфері культури

В документах ЮНЕСКО культурна політика визначається як “комплекс операційних принципів, адміністративних та фінансових видів діяльності й процедур, які забезпечують основу дій держави у сфері культури”, як” вся сума свідомих дій чи утримання від дій в суспільстві, спрямованих на досягнення певних культурних цілей шляхом оптимального використання всіх фізичних та духовних ресурсів, що їх має суспільство” [13, с. 16].

Сучасна культурна політика України є, по суті, інерційною: як щодо її цілей, так і до механізмів реалізації жодного продуманого реформування практично не відбулося, окремі зміни мали або безсистемний, або стихійний, неконтрольований характер. Попри гучні декларації, реальні цілі, що їх переслідують нинішні владні структури, звелись до виховання національного свідомого і лояльного щодо незалежної держави обивателя та збереження існуючої культурної інфраструктури та зайнятості в ній. Обидві цілі носять скоріше суспільно-політичний, в значній мірі кон’юнктурний характер і мають небагато спільного з культурою у “високому” розумінні, а також не потребують на перший погляд принципово нових механізмів реалізації. Однак за умов динамічних суспільних та економічних змін інерційна культурна політика безперспективна і приречена. Визнаючи нагальну потребу її реформування, слід перш за все поставити перед нею нові цілі. Згаданий вище документ ЮНЕСКО визначає головну мету культурної політики в демократичному суспільстві як забезпечення вільного доступу всіх громадян до культурного життя та активної участі в ньому. Далі культурна політика має забезпечувати розвиток культури як складника загального розвитку суспільства та як частини світового культурного процесу. І, нарешті, її метою є збереження самобутності національних культур. Зазвичай, реальні цілі, закладені в концепцію культурної політики, є лише похідними від суто політичних цілей та пріоритетів державної політики в цілому. Стратегічний вибір на користь демократії та вільного ринку означає для культурної сфери вибір між концепцією “ управління культурою” та концепцією "підтримки культури" на користь останньої [13, с.18]. Концепція державного “управління культурою” є логічним породженням командно — адміністративної системи й означає підпорядкованість культурної сфери іншим сферам суспільного життя (в першу чергу політиці), а культурно-мистецьких інтересів – іншим, позакультурним [13, с. 18]. Ця підпорядкованість визначає і принципи, й механізми культурної політики.

Концепція “підтримки культури”, визнана всіма сучасними розвиненими демократіями, виходить з засад:

— самоцінності, незалежності культури й мистецтва в усіх її численних проявах;

— забезпечення гарантій свободи творчості, загального доступу до культурних надбань, створення якнайширших можливостей активної участі громадян у мистецькій творчості;

— збереження культурної спадщини й турботи про дальший розвиток традиційних культур народів та етносів, що населяють Україну;

— створення та утримання зусиллями держави та місцевого самоврядування базових елементів культурної інфраструктури, найзначніших культурно-мистецьких закладів;

— забезпечення державної підтримки та сприятливого господарчо-правового режиму для культурно-мистецьких організацій, об’єднань, окремих митців незалежно від підпорядкування чи форми власності;

— створення правових та економічних стимулів для залучення недержавних коштів та засобів до підтримки культури й мистецтва.

Дотримання цих загальновизнаних у світі засад автоматично не вирішує специфічних проблем, зумовлених історичними, суспільно-політичними, економічними та етнокультурними особливостями України загалом і у перехідний період зокрема. Враховуючи ці особливості, Україна має визначитися щодо:

1) розмірів та меж державного протекціонізму щодо національної культури, форм її захисту від зовнішньої культурно-комерційної експансії;

2) меж поширення державної та недержавної фінансової підтримки комерційним, індустріально-масовим формам культури;

3) механізмів запобігання тому, аби державна та приватна підтримка не перетворювалися на спосіб маніпулювання культурою та мистецтвом.

Практична реалізація цих засад вимагає аналізу специфіки соціокультурного розвитку України в умовах перехідного періоду. Вона ж визначатиме й перспективи використання зарубіжних моделей культурної політики, необхідного з огляду на те, що слабкість національної еліти, хронічна нестача коштів і часу різко звужують можливість маневру у культурній сфері України.

2.2. Суспільство і культура: зарубіжний досвід

Фахівці умовно виділяють “американську”, “британську” та “французьку” моделі, які лягли в основу взаємодії суспільства і культури не тільки в більшості розвинених країн світу, а й у молодих демократичних державах Центральної та Східної Європи [15, с. 33].

“Американська” модель передбачає:

— утримання державою невеликої кількості найбільших, найвідоміших культурно — мистецьких закладів загальнонаціонального значення;

— підтримку (в жодному разі – не 100% утримання) некомерційних мистецьких організацій, акцій, окремих митців;

— заохочення податковими пільгами приватних осіб і корпорацій до підтримки культури.

Ефективність “американської “ моделі знаходиться у прямій залежності від потужності приватного сектора, глибини суспільних традицій доброчинності та вміння митців працювати в ринкових умовах, тобто власноручно заробляти кошти, знаходити та заохочувати спонсорів. Ці умови практично відсутні в сучасній Україні [15, с. 34].

“Британська” модель полягає в послідовному проведенні “принципу витягнутої руки” (“arm’s length principle”), коли держава відводить певні кошти на підтримку культури й мистецтва, але дистанціюється від процесу їх розподілу. Державні кошти передаються адміністративно незалежним інституціям – Радам мистецтв, агенціям, а також керівним радам найбільших національних закладів, які й здійснюють їх фактичний розподіл через проведення конкурсів мистецьких проектів або шляхом адресної допомоги культурним закладам. Поряд з бюджетним фінансуванням дедалі важливішою є роль місцевих органів влади, приватного спонсорства. Перевагою цієї моделі є те, що вона розриває ланцюг прямої господарчо-адміністративної залежності культури від чиновництва, натомість створюючи механізм впливу культурно — мистецького середовища на розподіл бюджетних коштів. Це надзвичайно важливо для посткомуністичних країн, де приватний сектор ще не здатен створювати альтернативи бюджетній підтримці, тоді як виплекане минулим режимом чиновництво прагне і надалі тримати сферу культури в залежності від своєї сваволі. Тому саме “британська” модель покладена в основу реформ в культурній сфері в багатьох країнах Центральної Європи (Чехії, Угорщині, Польщі) [15, с. 36].

“Французька” модель передбачає:

— контроль державних структур (Міністерства культури, його регіональних представництв) за процесом виділення та розподілу коштів на культурно-мистецькі цілі практично від початку й до кінця;

— допомога від місцевих органів влади більш як удвічі переважає кошти з центрального бюджету, з якого фінансується лише кілька найбільших закладів;

— надання підтримки практично кожній культурно-мистецькій ініціативі, незалежно від масштабів, форми власності, комерційного успіху тощо, якщо ця ініціатива сприяє розвиткові національної культури. Тому “французька” модель приваблива для держав, де відчувається загроза національній культурі через маскультурно-комерційну експансію потужних сусідів [15, с. 38].

При всіх відмінностях для трьох моделей, на думку фахівців, характерні:

— правова та господарська самостійність більшості, якщо не всіх, культурно — мистецьких закладів, відмова держави від адміністративних важелів у взаєминах з культурною сферою;

— орієнтація не на утримання закладів, колективів, організацій, а на фінансову підтримку конкретних культурних чи мистецьких проектів;

— законодавче та економічне (через податкові пільги тощо) стимулювання недержавної підтримки культури, сприяння виникненню і розвитку мережі недержавних організацій (фундацій, агентств, мистецьких спілок), основна мета яких – підтримка і розвиток культури [15, с. 40].

В перехідний період суть вибору для України полягає не у наданні переваги одній з вказаних моделей, а у визначенні позиції в рамках альтернативи: управління культурою чи підтримка культури. Проте вже зараз очевидно, що французький підхід до захисту національної культури співзвучний ідеї національно-культурного відродження України, а британський "принцип витягнутої руки" може допомогти українській культурі пристосуватися до ринкових умов, “розбюрократити” сферу її фінансування через впровадження принципів відкритості та змагальності [15, с. 40].

Визначення рядом дослідників окремої “східноєвропейської” (посткомуністичної ) моделі культурної політики базується не стільки на загальних концептуальних уявленнях, скільки на констатації спільних рис у культурній реальності країн перехідного періоду. В умовах системної кризи рішення у сфері культури носять здебільшого вимушений, “пожежний” характер, чим і пояснюється їхня схожість всупереч різниці культурно-політичних концепцій [15, с. 41].

Аналіз культурної реальності України за часів незалежності передбачає оцінку успадкованої від комуністичного режиму культурної інфраструктури, процесів перехідного періоду в ній та в культурному середовищі, досвіду (позитивного і негативного) перших реформ. Цей аналіз дозволить визначити всі наявні культурні орієнтації в українському суспільстві і, відповідно, перспективи формування стратегії державної культурної політики.

Сучасний стан українського суспільства характеризується поглибленням кризових явищ в соціально – політичній та економічній сферах і водночас — дальшим перебігом глибинної, в значній мірі стихійної трансформації на засадах демократії і вільного ринку: на фоні спаду виробництва, інфляції, бюджетного дефіциту, масового безробіття зростає ділова активність населення, розширюється сфера приватного підприємництва, суспільство стає дедалі відкритішим щодо зовнішнього світу. Подібні суперечності властиві і соціокультурній сфері: з одного боку, продовжують свою чорну справу інерційні процеси (зберігаються успадковані від тоталітарного минулого управлінські структури, технократичне ставлення до культури), а з іншого – посилюються інноваційні тенденції, зумовлені розширенням культурного простору, демократизацією культурної сфери, утвердженням плюралізму у творчому процесі.

Розділ 3. Ідея національно-культурного відродження української культури та її вплив на розвиток людського потенціалу

3.1. Національне-культурне відродження

Ідея національно-культурного відродження стимулювала появу та закріплення ряду важливих позитивних тенденцій:

1.Формування стійкої настанови на підвищення уваги до культури, на гуманістичні пріоритети, демократизацію культурної сфери.

2.Розширення культурного простору України, виникнення нових суб’єктів і осередків культурного життя. Незважаючи на економічну скруту, в Україні не було закрито жодного театру, концертного залу чи філармонії. Навпаки, розгорнули роботу три нових державних музичних колективи, відкрито два нових театри, 26 державних музеїв, започатковані нові історико-культурні заповідники. Указом Президента України від 11.10.94 р. надано статус національних провідним творчим колективам, музеям, заповідникам, бібліотекам [11, с. 173].

3.Виникнення недержавних культурологічних структур – фірм, малих підприємств, дирекцій свят і фестивалів, які ведуть самостійну економічну діяльність, сприяють насиченню ринка масовою культурною продукцією. Їх зусиллям при державній підтримці проведені міжнародні фестивалі українського фольклору “Берегиня” і авторської пісні “Золоті ворота”, народні свята-конкурси “Сорочинський ярмарок”, ”Лесині джерела”, Всеукраїнський фестиваль популярної музики “Червона рута” та інші [11, с. 174].

4. Відродження і розвиток культур національних меншин України, активізація культурного життя в регіонах. Сьогодні в Україні налічується близько 300 національно-культурних товариств, підтримка яких свідчить про намагання держави керувати і спрямовувати культурне різноманіття, узгоджувати його з місцевим та зовнішніми впливами. Зросла увага регіональних органів влади до проблем культури. Показовим є прийняття програми “Харків. Культура і мистецтво”, яка має на меті формування національної самосвідомості, шанобливого ставлення до всіх народів та національних меншин, створення нових культурних закладів і творчих колективів. В рамках програми діє “Фонд юних обдарувань” яким вже проведено ряд представницьких музичних конкурсів [11, с. 175].

5. Розвиток міжнародних культурних зв’язків, зміцнення престижу української культури в світі. Україна має угоди про культурну співпрацю більш ніж з 60 країнами. По лінії Українського товариства дружби і культурних зв’язків із зарубіжними країнами підтримуються контакти з 900 громадськими організаціями та понад 300 відомими громадськими діячами із 102 держав. Товариство культурних зв’язків з українцями за кордоном “Україна” співпрацює з 50 організаціями зарубіжних українців. Чисельні гастролі українських митців і творчих колективів за кордоном сприяють зміцненню міжнародного престижу національної культури [11, с. 177].

Однак в цілому великий комплекс української культури працює на грані зупинки, у постійних пошуках порятунку, в “аварійному режимі”.

1. Затягнувся період маргінального стану культури, коли старі орієнтири та ідеали вже втрачені, а нові ще відсутні.

2. Триває криза культурної інфраструктури. Питома вага культури у соціально — культурному комплексі по основних фондах скоротилась з 15,3% у 1985 р. до 14,2% у 1994 р. Звуження діючої мережі установ культури, зменшення капіталовкладень і систематичне недоосвоєння виділених лімітів зумовлюють катастрофічне погіршення якості матеріально-технічної бази культури (ступінь зносу її основних фондів перевищує 35%) [11, с. 177]. При цьому в Україні забезпеченість на 1000 чоловік місцями в клубах становить лише 69,2% раціонального нормативу, театрах – 40,5%, концертних залах – 30,5%. В окремих випадках (наприклад, в системі музичної освіти) відбувається втрата створеного в попередні роки потенціалу [1. с. 178]. Спеціалісти вказують також на значну регіональну диференціацію інфраструктури: найбільше відставання спостерігається в індустріальна розвинених регіонах, які потребують особливої уваги до питань національно-культурного відродження. Так, в Донецькій області з 10 професійних театрів, що діяли у 1940 році, лишилося 5 [11, с. 178].

3. Держава та органи місцевого самоврядування продовжують дотримуватися концепції “управління культурою” та бюджетного утримання її закладів. Однак вся система правових, адміністративних, господарчих, фінансових механізмів, побудованих на цих засадах, нині близька до паралічу. По-перше, економічна криза неухильно скорочує можливості держави ефективно утримувати, а тим більше розвивати культурну інфраструктуру, а , по-друге, в сфері підпорядкування Міністерства культури перебуває лише близько 120 об’єктів, тоді як тисячі підзвітних іншим структурам або діючих в межах приватної ініціативи культурних закладів залишилось поза зоною “управління”, а інших неадміністративних механізмів впливу ця система не передбачає [11, с. 179].

Очевидно, що успадкована від тоталітарного минулого система управління більше нездатна контролювати зростаючий культурний простір України та самостійно формувати державну культурну політику.

4. Дифузія суб’єкта культурної політики та криза інфраструктури негативно відбиваються на культурно-мистецькому середовищі, що стрімко диференціюється на меншість, що пристосувалась до гримас українського культурного “ринку” або знайшла споживача для своєї продукції на ринку світовому, та абсолютну більшість, що не звикла працювати самостійно ані в адміністративно-господарчому, ані в творчому плані і тому відчуває гостре розчарування і ностальгію за часами щедрих бюджетних дотацій і планових мистецьких акцій.

5. Комерціалізація культури в умовах відсутності потужного приватного сектора та стійких традицій меценатства поставила на грань виживання значну кількість творчих колективів, призвела до майже абсолютного домінування грошей над естетичним ідеалом. Наслідком цих негативних тенденцій стає прогресуюча культурна деградація населення, коли девальвуються моральні цінності, а сенс життя зводиться до примітивного виживання і матеріального добробуту. Проте вказані процеси є не кризою української культури, а кризою “галузі культури” – феномена, породженого тоталітарним суспільством і приреченого в нових умовах або на повний розклад і зникнення, або на болісну трансформацію і пристосування до вільноринкової економіки та громадянського суспільства [11, с. 181].

3.2. Законодавчо-нормативне забезпечення розвитку культури в Україні

На жаль трансформаційні процеси в культурі досі мають в Україні надзвичайно слабке не лише фінансове, а й правове підгрунтя. Чинну законодавчу базу діяльності культурної сфери нині характеризують два істотні недоліки — анахронічність та нецілісність. Функціонування закладів культури регулюється одночасно "залишковим" законодавством радянського періоду (орієнтованим на державну монополію й командну економіку) та новими законодавчими актами, що створювалися для врегулювання діяльності в новому господарському просторі. Ця вада може бути усунена лише детальним переглядом існуючого законодавства в сфері культури і прийняттям нових актів, які б відповідали реаліям сьогодення. Нецілісність правової бази культури зумовлена двома причинами: по-перше, не завжди виявляється можливим оперативне реагування на стрімкі економічні і політичні зміни в українському суспільстві і, по-друге, відсутній базовий закон, який би визначив основні принципи та специфіку створення, функціонування та фінансування культурних закладів незалежно від форми власності та напрямку діяльності.

На сьогоднішній день базовим законодавчим актом, що регулює правовідносини в сфері культури, лишаються "Основи законодавства України про культуру", ухвалені Верховною Радою в лютому 1992 року на хвилі емоційного піднесення невдовзі після проголошення незалежності. Цей документ є внутрішньо суперечливим. Хоча проголошувані ним основні принципи культурної політики держави (ст. 2) та пріоритети у розвитку культури (ст. 3) відповідають стандартам вільного демократичного суспільства, проте реально "Основи…" зорієнтовані на дальшу стовідсоткову бюджетну підтримку державою сфери культури і мистецтв. Так, ст.23 встановлюється, що "держава гарантує необхідні асигнування на розвиток культури в розмірі не менше восьми відсотків від національного доходу України" [19, с. 2]. Таких показників не змогла досягти жодна економічно розвинена країна. Тим більше недосяжними виявилися вони для кризової економіки України. Це призвело до декларативності численних інших гарантій, встановлених "Основами…". Тому, хоча "Основи…" вперше на державному рівні проголосили "утвердження гуманістичних ідей… у суспільному житті,… гарантування свободи творчої діяльності, невтручання в творчий процес з боку держави, політичних партій та інших громадських об’єднань…" [19, с. 2] і т.д., однак в цілому вони лишаються переважно декларативним, що дуже мало сприяє одному з засадничих своїх завдань — соціальному захистові працівників культури та створенню матеріальних та фінансових умов розвитку сфери .

Від часу ухвалення "Основ…" було прийнято ряд законів України ("Про музеї та музейну справу" та "Про бібліотеки та бібліотечну справу" від 1995 р.), які, попри безумовну важливість, мають суто галузевий характер. Окремі питання було відрегульовано Указами Президента України ("Про національні заклади культури" від 1994 р., "Про організацію гастрольної діяльності в Україні" від 1998 р.) та Постановами Уряду України ("Про стан і заходи щодо розвитку української культури" (1996 р.), "Про концептуальні напрями діяльності органів виконавчої влади щодо розвитку культури" (1997 р.), "Про структурну перебудову в галузі кінематографії" (1997 р.) та ін.) Однак перелік видів діяльності у сфері культури ніколи не може бути вичерпним, тому намагання "перекрити" цю сферу низкою вузькогалузевих законів без базового законодавчого акту щодо принципів діяльності в "неприбутковому" секторі суспільного виробництва не дадуть бажаних гарантій для матеріального виживання культури в умовах ринкової економіки. Хоча у 1997 році було ухвалено важливі закони "Про блаагодійництво та благодійні організації" та "Про професійних творчих працівників та творчі спілки", які, попри окремі недоліки, разом зі ст. 7.11 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" в редакції від 1997 р. вперше запроваджують реальні податкові пільги для неприбуткових організацій, однак за відсутності законодавства щодо останніх рішення про те, чи належить конкретна організація до "пільговиків" фактично приймає податковий чиновник [19, с. 3].

Очевидно, що новий базовий "Закон про культуру" має по-новому окреслити суб’єкт культурної політики — культурну сферу, ввівши в обіг юридичне поняття "культурна організація" і передбачивши гарантії її підтримки в різних формах з боку держави. Враховуючи реалії перехідного періоду, він повинен регулювати процес впровадження в сфері культури ринкових механізмів (децентралізація та приватизація, маркетинг, спонсорство), передбачити можливість і механізми активної участі структур громадянського суспільства в розробці та здійсненні культурної політики і водночас забезпечити певні гарантії бюджетного фінансування культури та соціального захисту її працівників [19, с. 3].

3.3.Концепція культурної політики України

Феномен культурного шоку робить наріжним каменем гуманітарної політики формування і утвердження нового суспільного ідеалу. В рамках стратегічного вибору України – створення демократичного суспільства європейського стандарту – складовими її суспільного ідеалу мають виступати:

— державна самостійність;

— внутрішньополітична стабільність;

— громадянське суспільство;

— всебічний розвиток творчого інтелекту.

Але оскільки сьогодні цей ідеал як єдине ціле поділяється далеко не усіма в Україні (для одних неприйнятна європейська модель демократії, для інших суверенітет України, треті схильні абсолютизувати стабільність, що нерідко ототожнюється з тоталітарним “порядком”), є підстави говорити про кілька чітко виражених суспільно–політичних орієнтацій, з яких випливають відповідні культурні орієнтації, що за певних умов можуть реалізуватись як стратегії культурної політики. Дослідники умовно виділяють чотири стратегії: “Просвіта”, “Європа”, “Дикий Захід” та “СНД” [10, с. 8].

Нинішній політичний “розклад” України, наявність у її політичній структурі потужного національно–демократичного лоббі, для якого безумовним пріоритетом є розбудова сильної української держави, сприятимуть подальшій реалізації стратегії “Просвіта”, що має вже певні традиції і здобутки. Метою культурної політики тут є вільний доступ передусім до надбань української національної культури, протекціонізм щодо усього масиву національно – культурного життя. За стратегії “Просвіта” державна політика визначається протегуванням “національно свідомого” мистецтва, виходячи з певного (зазвичай консервативного, культурно фундаменталістського) уявлення про нього; існуванням централізованої системи купівлі й поширення усієї закордонної аудіовізуальної продукції, що ставить перепони для продукування “низькопробних”, “не досить патріотичних”, на думку чиновників, її зразків. Тож, державними інтересами виправдовується існування цензури. Реалізація стратегії “Просвіта” передбачає збереження існуючої практики утримання на державному бюджеті культурно — мистецьких структур (за умови їх національно – державницької лояльності) і механізмів централізованого управління ними. Однак реальна руйнація традиційної системи державного “управління культурою” в умовах економічної кризи різко знижує, а в перспективі може звести нанівець позитивний ефект даної стратегії [10, с. 8].

Безумовно, успішна реалізація “просвітянської” стратегії прискорить формування національної самосвідомості, остаточну самоідентифікацію українського суспільства, але, водночас, призведе до фактичного культурного ізоляціонізму України, перетворення її на культурну “резервацію”, де через консервацію старих організаційних структур і еміграцію митців поволі застоюватиметься реальне творче життя, а натомість виникатимуть його імітації на потребу офіційній ідеології. До того ж, з точки професійного рівня кадрів та технічного забезпечення українська культура неминуче відставатиме від світових стандартів. Стратегія “Просвіта” знаходитиме опір серед частини європеїзованої інтелектуальної еліти, що сприйматиме її як назадницьку чи непродуктивну, а також більшості російськомовного населення.

Суспільні сили, які обрали за стратегічний орієнтир демократичну державу, інтегровану в європейський економічний і культурний простір, мають підтримати продуману й скоординовану систему реформ за західною (“французькою”, або, скоріш, “британською”) моделлю (стратегія “Європа”), що вимагатиме перш за все концептуально цілісної, несуперечливої сучасної правової бази. Вона повинна передбачати механізми недержавного фінансування культури, корпоратизації та приватизації в культурній сфері, перетворення державних структур управління на автономні державно–громадські інституції підтримки культури. Досвід країн Східної Європи свідчить, що ані приватне спонсорство, ані самофінансування найближчим часом не становитимуть альтернативи державній підтримці, тож мова повинна йти про формування системи “державно-приватного партнерства”, вміння самих закладів культури працювати в умовах ринку [10, с. 9].

Очевидно, що реалізація стратегії “Європа” в Україні наштовхнеться на численні проблеми: низьку кваліфікацію як митців, так і управлінців, брак досвіду роботи в “європейських” умовах; низький технологічний рівень індустрії культури; дефіцит дієвої інтелектуальної й виконавчої сили (варто розраховувати на підтримку лише нечисленної “космополітичної” еліти та інтелігенції, орієнтованої на культурний простір Європи, тоді як консервативна (переважаюча) частина цього середовища та культурно–мистецька еліта чинитимуть опір на тлі індиферентності обивателів) і, нарешті, обмежені фінансові можливості держави.

До певної міри можна розраховувати на нетрадиційні джерела фінансування (недержавні фонди, міжнародні організації), розуміння і підтримку європейських культурних кіл, але їх масштаби цілком залежатимуть від правової і податкової політики, а також від зовнішньополітичної кон’юнктури України.

Аргументів на користь обрання даної стратегії культурної політики декілька:

— по-перше, географічне та геополітичне місце України, історичний досвід інтегрування до західного культурного світу;

— по-друге, перспектива докорінного оновлення культурно-мистецького середовища, формування творчої еліти, що продукує твори, конкурентноспроможні на світовому ринку;

— по-третє, потужне поле найрізноманітніших впливів, в якому опиниться українська культура, забезпечить умови для виховання власної сучасної інтелектуальної еліти, якої бракує в усіх сферах суспільного життя;

— по-четверте, перспектива всеосяжної технічної модернізації культурної інфраструктури;

— по-п’яте, формування позитивного іміджу української культури і української держави в світі, що має величезне значення для долі наших реформ.

Однак інтеграція в Європу можлива і шляхом нерегульованого формування ринку і відповідної суспільної структури, через гримаси первісного накопичення та повзучу приватизацію, тобто явища, притаманні “Дикому Заходу”. Відповідна культурна політика – політика “відкритих дверей”, що передбачає невтручання держави у культурні процеси.

Держава більше не стримує розпаду успадкованих від комуністичного режиму структур “управління культурою”, не перешкоджає стихійному роздержавленню культурної інфраструктури та формуванню вільного ринку культурної (передусім мас-культурної) продукції. Фактично, це стратегія держави, яка в культурній експансії (як умові експансії економічної) вбачає шлях входження до світової спільноти. Для України загроза такої культурної колонізації особливо реальна з огляду на “традиції” нерівноправних стосунків з “сильнішим сусідом” — Росією. Свідомий державний антипротекціонізм призведе до того, що місце культурної вартості займе еталон, сформований іншою культурною системою [13, с. 62].

Стратегія “Дикого Заходу” характеризується правовим нігілізмом, бездіяльністю контролюючих та виконавчих органів, що закономірно призводить до розквіту “піратства”, а також самоусуненням держави від активної фінансово-інвестиційної політики щодо культурної сфери на користь комерційних структур. В результаті національно знесилений культурний ринок України перетвориться на арену їх безжальної фінансової, культурної та ідеологічної конкуренції. Спокуса вивільнити такою політикою вражену фінансовою кризою державу від великих витрат на культуру навряд чи здатна приховати її високу соціальну ціну. Стихійна комерціалізація вже сьогодні призвела до насичення українського культурного ринку низькопробною продукцією закордонного виробництва, перетворивши національну культурну індустрію на “сировинний придаток” західної індустрії мас-культури. Різке розшарування в культурно-мистецькому середовищі, зростання безробіття та відплив якісних мистецьких кадрів за кордон і надалі обмежуватимуть обрії творчих пошуків і підсилюватимуть соціальну напруженість. Неминучими наслідками реалізації стратегії “Дикого Заходу” мають стати деестетизація суспільства, суттєве гальмування національного і навіть державницького самоусвідомлення нації, колоніальний статус української культури.

Подібних наслідків слід чекати і від реалізації стратегії “СНД”. Ця стратегія фактично знімає проблему формування власної культурної політики України, оскільки в “єдиному культурному просторі” вона рухатиметься в фарватері культурної політики “Центру”. Це – стратегія держави-сателіта, де статус “культурної цінності” набувають культурні зв’язки, акцент переноситься з продукування актів культури на канали їх передачі. Правову політику визначатиме дублювання законодавчих актів СНД (фактично – Росії) [13, с. 65]. Скорочуючи витрати на національні культурні ініціативи, держава проте змушена буде фінансово підтримувати status quo в культурі аби уникнути соціального вибуху через деградацію мистецького середовища, а також оплачувати культурні послуги Москви [13, с. 65].

При всій спокусливості для обивателя, орієнтованого на суспільний ідеал “застійного” минулого з його рівним для всіх мінімальним матеріальним достатком і “впевненістю у завтрашньому дні”, стратегія “СНД” має зустріти опір з боку національно свідомих кіл, в першу чергу інтелігенції, оскільки її реалізація заперечує існування України не тільки в якості особливого культурного материка, а й у якості окремої держави [13, с. 66].

Через те, що жодна з вказаних стратегій у чистому вигляді не забезпечує досягнення усіх культурних та політичних цілей української держави і до того ж не має достатньої суспільної підтримки, концепція реформи культурної сфери має бути гнучкою, поліфункціональною, орієнтованою на формування національно-культурної ідентичності, збереження і розвиток української національної культури і водночас її вільну цивілізовану взаємодію з іншими культурами. Концепція державної політики в галузі культури на 2005-2007 рр. передбачає три етапи у проведенні реформи культурної сфери:

1. перехідний етап, зміст якого полягає у призупинці розпаду інфраструктури культурної галузі і деградації кадрів, створення правової і фінансової бази “конверсії” культурних і управлінських інституцій відповідно до нової моделі культурної політики;

2. етап відвертого протекціонізму щодо вітчизняної культури, мета якого — “виростити покоління, орієнтоване не на західну чи московську, а на українську культурну продукцію; зробити молоді “щеплення від культурного колоніалізму”;

3. етап інтенсивної інтеграції до “спільного європейського культурного простору” коли буде завершене створення сучасних механізмів підтримки культури, що дозволить налагодити цивілізований, інтенсивний і головне, двобічний обмін культурною продукцією зі світом.

Передбачений Концепцією розрив в часі другого і третього етапів видається штучним і непродуктивним, оскільки відродження національної свідомості можливе шляхом освоєння пластів накопиченої культури, але не такої, що формувалась ізольовано від здобутків інших цивілізацій. Та і вироблення імунітету проти вірусу антикультури та “культурного колоніалізму” старими методами заборони та ізоляції навряд чи виявиться результативним [10, с. 9].

Висновки

З проголошенням незалежності Україна стала на шлях розбудови демократичної, правової держави, створення громадянського суспільства з високими гуманістичними цінностями. В цих процесах важливу роль відіграє культура, яка є потужним засобом консолідації суспільства, відновлення історичної пам’яті, утвердження національної самосвідомості й патріотизму, зміцнення міжнаціонального миру та злагоди. За допомогою культури формується активний, творчий інтелект і висока духовність особистості, інтелектуальний потенціал народу, що є головною умовою виходу суспільства на нові рівні цивілізації.

Світовий досвід переконливо свідчить, що ті держави, які в найскладніші кризові періоди свого розвитку проводили зважену, послідовну політику у сфері культури, в найкоротші терміни, з мінімальними витратами досягали значних успіхів у проведенні економічних, політичних і соціальних реформ (наприклад, свого часу Японія, Німеччина) і швидко піднімалися до рівня високорозвинених країн. І, навпаки, недбайливе ставлення до культури прирікає суспільство на жалюгідне існування і відставання від цивілізованого світу.

Сьогодні стає цілком очевидним, що труднощі і прорахунки в здійсненні соціально-економічних, політичних перетворень, недоліки у вирішенні багатьох проблем суспільного життя в період становлення ринкових відносин в Україні полягають зовсім не в тому, що реформи є недостатньо розробленими чи не відповідають потребам людини, всього суспільства. Значною мірою вони зумовлюються саме тим, що для успішного здійснення реформ українському суспільству поки що не вистачає сформованої системи відповідних світоглядно-ціннісних орієнтацій, зрілої національної самосвідомості, які формуються, передусім, завдяки державній політиці у сфері культури й виступають головними чинниками економічного, політичного і взагалі духовного відродження України.

Нині в українській державі культурна сфера перебуває у важкому, кризовому стані. Суттєвою проблемою залишається забезпечення доступу населення до культурно-мистецьких цінностей. Відчутно посилюються процеси духовної деградації суспільства. У зв’язку із цим актуальним стає переосмислення державної політики у сфері культури з метою забезпечення необхідних умов для підтримки вітчизняної культури як основи прогресивного розвитку суспільства.

Кардинальні зміни в культурній сфері, зумовлені демократичними й ринковими перетвореннями, сприяли виникненню різноманітних суб’єктів культурної діяльності — закладів, організацій, підприємств і осередків культури, заснованих як на державній, так і на недержавній формах власності, підвищенню активності творчих спілок, національно-культурних товариств, громадських організацій, зацікавлених в оновленні культурно-мистецького життя, відродженні традицій вітчизняної культури. За цих обставин збільшилася кількість суб’єктів політики держави у сфері культури, виникла потреба в пошуку нових підходів до організації і здійснення державного управління. Особливого значення набуває формування такої моделі управління, яка б грунтувалася на встановленні конструктивного діалогу та тісній співпраці між органами державної влади і управління й громадськістю, їх взаємодії у вирішенні питань культурного розвитку, що відповідає специфіці культурної сфери, особливостям її розвитку, і є важливим в умовах становлення громадянського суспільства в Україні.

Головним ресурсом України є людський потенціал. Тому ідея пріоритету прав і безпечної життєдіяльності людини — головна для соціально-економічного, політичного і культурного розвитку, вона є основою соціального прогресу і стратегічною метою існування всього цивілізованого людства. Історичною трагедією України стала відсутність протягом віків національної аристократії, здатної осягти, донести до свого народу та реалізувати національні інтереси своєї країни, утримати її в центрі європейського та світового цивілізаційного процесу. Як наслідок, менталітет українського народу формувався без головного чинника, потрібного для творення державності та культурного розвитку на вищому рівні. Це також спричинило багатовікову політичну безпорадність української нації.

Отже, процеси, що відбуваються в культурній сфері України в перехідний період, суперечливі і неоднозначні. Інновації з’являються у вкрай несприятливих умовах, один і той самий культурний фактор зумовлює полярні результати. Нагальною потребою за цих умов стають радикальні, але й водночас виважені і далекоглядні перетворення.

Оскільки культура – явище багатовимірне, багаторівневе, поліфункціональне, відкрите і динамічно змінне, в даний час навряд чи можливо розробити і реалізувати всеосяжну програму реформ в сфері культури, націлену на переведення її з ар’єргарду в авангард соціального прогресу. Мова повинна йти про визначення стратегічної концепції, пріоритетів та певних етапів реформування з урахуванням суспільно–політичної та економічної кон'юнктури сучасної України.

Тільки сміливе використання кращого світового досвіду культурної політики, підтримка з боку європейських культурних кіл можуть стати запорукою успіху реформ у культурній сфері України, її відродження і розвою.

Список використаних джерел

  1. Архієреєв С. І., Демьохіна О. О. Державне регулювання економіки. -Х.: НТУ "ХПІ", 2004. — 205с.
  2. Бойко Б. О., Мейжис І. Ф., Іван, Х. А. Соціально- культурні бар'єри на шляху муніципальної реформи. Перспективи подолання /Центр соціально- економічного розвитку Українського Причорномор'я. — Миколаїв: Атол, 2000. — 254с.
  3. Гриньова В. М., Новікова М. М. Державне регулювання економіки. — Х.: ВД "ІНЖЕК", 2004. — 753с.
  4. Дідківська Л. І., Головко Л. С. Державне регулювання економіки. — К.: Знання, 2004. — 213с.
  5. Дрожжина С. В. Культурна політика сучасної полікультурної України: соціально-філософський та правовий аспекти / Донецький держ. ун-т економіки і торгівлі ім. М.Туган-Барановського. — Донецьк: ДонДУЕТ, 2005. — 198с.
  6. Економіка соціально-культурної сфери. — К.: ДАКККіМ, 2002. — 18с.
  7. Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002 -2011 роки: Послання Президента до Верховної Ради України. — К., 2002
  8. Клочко В. П. Глобалізація: економічні та соціально-культурні аспекти — К.: ДАКККіМ, 2005. — 189с.
  9. Ключко Ю. Розвиток соціально-культурної сфери України в умовах ринкових відносин: пошук нових моделей. — К., 2003. – 28с.
  10. Концепція державної політики в галузі культури на 2005-2007 роки // Голос України. — 2005. — 2 квітня. — С.8-9
  11. Кравченко П. А. Вітчизняний культурно-історичний досвід у системі сучасного державотворення (Соціально-філософські аспекти). — К.: Генеза, 2001. – 332с.
  12. Культура в законі: Стан та проблеми правового регулювання культури в Україні / За ред. О. Грищенка. – К.: УЦДК, 1998. — 67 с.
  13. Культура чи імітація культури?: Матеріали парламентських слухань на тему: "Культурна політика в Україні: пріоритети, принципи та шляхи реалізації" у Верховній Раді України 20 квітня 2005 року /Верховна Рада України, Комітет з питань культури і духовності. — К. : Парламентське вид-во, 2005. — 158, с.
  14. Лукашевич М. П.Соціологія: Загальний курс: Підручник. — К.: Каравела, 2006. — 407 с.
  15. Максименко С. Політика регіонального розвитку в Україні: сучасний стан і можливості / Інститути та інструменти розвитку теорій. — К., 2001. – 122 с.
  16. Моніторинг соціально-економічного розвитку регіонів України (1990-2001 роки). – К.: Вид-во УАДУ, 2001. – 136 с.
  17. Орлатий М. К., Лебединський Ю. П., Науменко Г. Г., Булавка О. Г., Лугова О. В. Розвиток галузей соціально-культурного призначення в сільській місцевості. — К.: УАДУ, 2003. — 60с.
  18. Правові засади захисту особистісних цінностей та суспільної моралі : Збірник нормативних актів України /Український центр політичного менеджменту. — К., 2007. — 439 с.
  19. Стасюк В. Пріоритет культурної політики держави //Українська культура. — 2002. — № 2. — С. 2-3
  20. Філатов В. М., Липов В. В., Вершинін С. В. Державне регулювання економіки. — Х.: Видавництво НФаУ, 2003. — 143с.
  21. Чистов С. М. Державне регулювання економіки. — К.: КНЕУ, 2004. — 441с.