Вступ.

1. Взаємозв’язок термінів «культура» та «природа».

2. Взаємодія культури і природа у сучасному світі.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Поняття "культура" складне і багатогранне. Чимало філософів та інших дослідників давніх і новітніх часів цікавились цим питанням. Саме слово "культура" латинського походження і означає "обробіток", "догляд".

Вперше це поняття вжив видатний римський мислитель, оратор і державний діяч Цицерон (106—43рр. до н.е.). У культурі він вбачав, з одного боку, діяльність по перетворенню природи на благо людини, а з іншого, — засіб удосконалення духовних сил людини, її розуму.

Пізніше слово "культура" все частіше починає вживатися як синонім освіченості, вихованості людини, і в цьому розумінні воно увійшло по суті у всі європейські мови. У середні віки поняття "культура" асоціюється з міським укладом життя, а пізніше, в епоху Відродження, з досконалістю людини. Нарешті, у XVII ст. слово "культура" набуває самостійного наукового значення.

Кожен народ, створюючи власну національну культуру, тим самим робить внесок у світову культуру, здійснюючи за її допомогою зв'язок з навколишньою природою та іншими народами.

У своїй багатогранних проявах культура так чи інакше торкається природи, її відображення, її розуміння.

1. Взаємозв’язок термінів «культура» та «природа»

Слово "культура" відбулося від латинського cultura і спочатку мало сенс оброблення, облагороджування землі. Очевидно, що зміст слова "оброблене людиною", "облагороджування" став одним з головних для культури. Тут, видимо, основне джерело, що народжує те широке коло явищ, властивостей, об'єднаних словом культура.

Культура містить у собі ті явища, властивості, елементи людського життя, які якісно відрізняють людини від природи.

Насамперед , у коло цих явищ входять феномени, що виникають у суспільстві й не зустрічаються в природі. Такими варто визнати виготовлення знарядь праці й спортивні змагання; політичну організацію громадського життя, її елементи (держава, партії й т.д. ) і звичай дарувати подарунки; мова, мораль, релігійні обряди й колесо; науку, мистецтво, транспорт і одяг, прикраси, жарти. Як видно, коло цих внеприродных явищ нашого життя дуже широкий, він включає як складні, "серйозні" феномени, так і прості, здавалося б, невигадливі, але дуже важливі й потрібні для людини.

У колі явищ, поєднуваних словом "культура", входять такі властивості людей, які не регулюються біологічними інстинктами.

Звичайно, у сучасному житті чисто інстинктивні дії людини вкрай рідкі й відповідно вкрай вузьке коло проблем подібних явищ. Але не можна заперечувати, що є елементи людського життя, які напряму залежать лише від біологічної конституції людини, фізичного здоров'я, взаємин чоловіка й жінки. Сюди також входять мимовільні реакції на світло, біль і т.д. До багатьох подібних явищ напряму культурної оцінки не застосуєш.

Значне коло людських дій, у якому переплітаються інстинктивні й культурні початки. І чи йде мова про половий потяг або про потребу в їжі — навіть у цих випадках ми зіштовхуємося найчастіше з переплетенням інстинктивної основи й окультуреного змісту. Інстинкт виявиться в почутті голоду, апетиті, схильності до вживання певної їжі: висококалорійної в умовах холоду, більших фізичних навантажень; до їжі, насиченої вітамінами, — навесні. Культура ж виявиться в тім, як буде прибраний стіл, у красі й зручності посуду, у тім, чи сяде людина за стіл, або буде їсти на килимі, сівши, схрестивши під собою ноги. І в сполученні приправ, як буде приготовлені м'ясо й ін. Тут позначаться й кулінарні традиції того або іншого народу, і майстерність кулінара й т.д..

Існує ще одна категорія явищ, де переплітається інстинкт і культурний контроль за поводженням. Так, схильність емоційної людини до бурхливих форм реагування, до швидкої збудливості, гострим вираженням своїх ідей, зауважень (що, як правило, пояснюється типом темпераменту, іншими вродженими властивостями) може бути нейтралізовано, облагороджено виробленим умінням контролювати себе й т.д.. И цей контроль, у тому числі контроль людини над своїми природними інстинктами — найважливіший елемент культури. Причому в різних культурах конкретні форми контролю, що й у якому ступені контролюється, у якому ступені придушується й по якому приводі інстинкт — здобувають досить відчутну специфіку[2, c. 56-58].

Отже, культура пов'язана із неприродним у людському житті, з тим, що відмінно від тварини, з тим, що оброблено людиною в собі, в інших, а не породжено в ньому від природи.

Культура не протистоїть природі, у ній утримуються певні природні "відбитки", пов'язані з особливостями географічних умов, що домінує темпу темпераменту. Отже, будучи відмінної від природи, культура, особливо на ранніх етапах її становлення, якоюсь мірою враховує природні фактори, але не протистоїть їм.

Досить часто в попередні часи культуру намагалися не просто протиставити природі, а ї навіть сутнісно визначити через це протиставлення. Вже класичною, але так і не вирішеною є проблема співвідношення в людині начала культурного і начала природного, біологічного. Зрештою, відсутність відповіді може бути пояснена і хибністю, неправомірністю самої постановки питання. Адже людина, попри всі подібні спекулятивні (тобто абстраговано розумові) міркування, безперечно є цілісним феноменом. А не означає, що природне і культурне начало в людині не мають принципової лінії поділу, і не можна говорити про їх "співвідношення" як про механічне поєднання певної кількості, пропорції. Тож одним із завдань сучасної культурології є не пошук межі між природним і культурним, а визначення форм і характеру взаємодії природного та іншоприродного (тобто культурного) начал у людському бутті. Причому поняття іншоприродності культури тут має на увазі не протиставлення культури і природи, а скоріше розуміння культурного універсуму як"іншої", особливої природи, в якій загальні принципи природної самоорганізації реалізуються у специфічних "культурних" формах[8, c. 76-77].

Популярне в Новий час розуміння людини як '"вінця творіння", поза всім сучасним скептицизмом щодо цієї думки, має таки певне підґрунтя. Можна погодитися, що формування самосвідомого суб'єкта було метою і результатом усієї біологічної еволюції. Проте людина за своєю суттю не може бути визначена як істота біологічна. Застосування до людини формулювання "представник однієї з родин людиноподібних мавп ряду приматів класу ссавців", як то іноді (хоча і з застереженнями) робиться, є абсолютно некоректним. Це майже те саме, що визначати рослину або тварину через склад (у відсоткових пропорціях маси або ваги) хімічних елементів, які утворюють їхні тіла. Формально все буде нібито правильно. Справді, будь-який живий організм складається виключно з хімічних елементів усім відомої таблиці Д. Менделєєва. Але ж у рослині чи тварині хімічні елементи і сполуки не визначають її суть. Головним, визначальним тут є те, що вони представляють відмінну від неорганічної — органічну форму існування матерії, є живими організмами (хоча і складаються з тих самих хімічних елементів, що і неживий світ). Подібно і з людиною — хоча серед іншого вона є біологічною істотою, проте сутність людини не визначається через її біологізм.

Уявлення про кардинальну відмінність людської форми життя від біологічної можуть дати такі приклади. Розмноження рослин або тварин відбувається суто біологічно, тобто коли проростає насінина або народжується дитинча якоїсь тварини, то вони відразу (вже — і тільки — біологічно!) народжуються у всій своїй повній суті, яку не здатні змінити жодні подальші обставини їхнього існування. Так, хоч у якому б просторі і за яких би обставин проросло насіння, наприклад, тополі, — з нього ніколи не виросте нічого іншого, окрім тополі в усій повноті характеристик цієї рослини. Різні обставини можуть вплинути тільки на те, чи ця рослина виживе, чи загине, буде здоровою і добре розвиненою чи слабкою і кволою, — але в будь-якому разі виживе чи загине саме тополя. Якщо новонароджене білченя буде вигодуване, наприклад, кішкою, то воно все одно виросте білкою, тобто буде цокотати по-білячому і гризти горішки, і в жодному разі не навчиться нявчати і не буде ловити мишей. Поширеною, наприклад, практикою в сільських господах є підкладання качиних або гусячих яєць курці-квочці. Каченята або гусенята, висиджені куркою, використовують ті ж самі звукові сигнали, що і висиджені качкою або гускою, а не ті звуки (власне "мову"), що чули ще з яйця від своєї прийомної матері-курки. А потрапивши до якоїсь водойми (або навіть забачивши воду в якійсь посудині), відразу йдуть до води та із задоволенням плавають, не зважаючи на тривожний лемент курки, що залишається на березі[4, c. 102-104].

З людиною все інакше. Біологічне народження ще не робить людське дитинча людиною в повному її сенсі. Відомі приклади, коли немовлята були вигадувані звірами (такі випадки зрідка траплялись в Південно-Східній Азії, де маленьких дітей, бувало, викрадали мавпи). То така дитина, власне, не виростала людиною в усій повноті людської суті. Вона була людиноподібною біологічною істотою, ще не людиною, — насамперед не володіла мовою (адже природної "людської" мови не існує), навичками специфічно людської поведінки (від пересування до харчування) і т. д. Людині, щоб стати саме людиною, недостатньо біологічного народження, їй необхідно ще і народження (або становлення) соціальне, культурне.

До речі, з цієї причини є принципово помилковим у термінологічному відношенні означення однієї з сучасних науково-технічних проблем як проблеми "клонування людини". Насправді про клонування людини як такої на сьогодні не йдеться, — сучасна наука даного завдання ще навіть перед собою не ставила. Все, що так чи інакше стосується даної технології на сьогодні, є тільки (і виключно!) технологією клонування (тобто розмноження) людського тіла, але не людини (див. детальніше тему 15).

Позакультурний (можна сказати і "передкультурний", "докультурний") простір буття є недискретним (неподільним, або ж континуальним). Це означає, що він становить неподільну єдність, у якій не виділяються і не діють самостійно окремі частини. Розуміння цієї континуаль-ності (неподільності, єдності) позакультурної природи наближає і до розуміння того природного механізму регулювання життєдіяльності тваринного світу, який ми називаємо інстинктом.

Інстинкт підказує пташці шлях довжиною в кілька тисяч кілометрів і техніку побудови саме для цього виду властивого гнізда; він же допомагає тварині знайти необхідну для лікування саме цієї хвороби траву або змушує протягом літа старанно збирати припаси на зиму. За визначенням одного з енциклопедичних словників інстинкт (від лат. instinctus — потяг, спонука, імпульс) — це "сукупність складних вроджених реакцій (актів поведінки) організму, що виникають у відповідь на зовнішні або внутрішні подразнення; складний безумовний рефлекс". В іншому виданні інстинкт також визначається як "природжений комплекс безумовних рефлексів, успадкована здатність до цілком певних дій, коли закінчення однієї є сигналом початку наступної; одна з форм пристосування тварин до умов життя".

Звісно, визначення біологічних понять є прерогативою відповідної науки. Але наука філософського циклу, якою є культурологія, може розглянути будь-яке конкретно-наукове термінологічне визначення з точки зору його методу і логічного змісту. А з логічного та методологічного боку прийняте визначення інстинкту є по суті діалеллю — тобто визначенням, яке в завуальованому вигляді включає в пояснення те, що якраз і належить пояснити[3, c. 116-118].

2. Взаємодія культури і природа у сучасному світі

Найбільш тісно можна простежити взаємостосунки сучасної культури і природи у такій культурній течії як натуралізм.

Натуралізм (від французької та латинської — природа) склався в останній третині XIX ст. Він прагнув до об'єктивного, точного і безпосереднього зображення реальності, людського характеру. Особлива увага зверталася на навколишнє середовище, що в більшості випадків розумілось як безпосереднє побутове оточення людини.

Натуралізм зародився і програмне оформився передусім у Франції. Велику роль у формуванні натуралізму відіграли досягнення природничих наук, зокрема в галузі фізіології.

У філософсько-естетичному відношенні натуралізм ґрунтувався на позитивізмі О. Конта (1798—1857), його засновника, та позитивістській естетиці французького філософа, історика, мистецтвознавця Іпполіта Тена (1828—1893), який ввів до естетики принцип "природного детермінізму". Сама ж теорія натуралізму була розроблена видатним французьким письменником Емілем Золя (1840—1902) у працях "Експериментальний роман", "Романісти-натуралісти" та ін. Золя зробив талановиту спробу застосувати принципи цієї теорії у своїй літературній творчості.

Всередині 70-х років навколо нього склалася ціла натуралістична школа — Гі де Мопассан (1850—1893), Едмон Гонкур (1822—1896), Альфонс Доде (1840—1897), яка проіснувала до кінця 80-х років. У 90-ті роки натуралізм втрачає теоретичну чіткість і зберігається як загальна назва різних, проте єдиних за походженням культурних явищ.

Натуралісти ставили перед собою завдання вивчати людину і суспільство подібно до природознавця. Предметом спостереження проголошувалася "вся людина", про яку натуралісти мали намір розповісти "всю правду". Художній твір розглядався як "людський документ", а основним естетичним критерієм вважалася повнота здійсненого в творі пізнавального акту. Переважний інтерес до побуту, до фізіологічних засад психіки, недовіра до будь-якого роду ідей, як наслідок, вели до обмеження можливостей натуралістичної літератури. Одночасно вторгнення на книжкові сторінки життєвої правди зумовило глибокий художній вплив кращих творів натуралізму. Проте натуралізм містив у собі суттєві естетичні суперечності, мав свої вразливі місця.

Властивість і тенденція побутування культури — обертати все в знак — починаються саме з відносини людей до природи, що, як їм (не без підстави) здається, небайдужа до їхнього існування.

Культура змінює спосіб існування природи. Вона в стані її розвалити, змінити, зберегти, зробити предметом поклоніння. Але, видимо, не в її силах стати повністю нейтральної стосовно природи, ніяк не впливати на її існування. Земна куля для цього занадто малий. Недарма в США існує вираз "culture — valture" ("культура — стервятница")[11, c. 153-154].

Сучасна людина усе ще сліпо довіряє науці й техніці, думаючи, що саме вони зможуть дозволити всі протиріччя сучасної епохи. Однак науково-технічний прогрес не веде до дозволу кризи людства, що викликаний іншими причинами й, у першу чергу, тим, що сучасна людина не здатна прийняти на себе відповідальність, що випливає з його нової ролі. Перед людством устало нове завдання — виховання в людині необхідних людських якостей.

Учені усе більше підтримують тезу про те, що розвиток і розгортання людського потенціалу, самореалізація творчого почала людину — це те, що в остаточному підсумку детермінує успіх або крах економічного, соціального й будь-якого іншого розвитку.

Нове відношення до виховання людини припускає максимальну демократизацію системи виховання й утворення. Зразком нового відношення до життя можна назвати діяльність А. Швейцера. Вона була пов'язана з розробкою принципів нової етики, що має у своїй основі принцип благоговіння перед життям у будь-якому її природній якості — біологічному, зоологічному, антропологічному. Швейцер уважав, що не можна проводити розходження між життям вищих і нижчих біологічних форм, неможливо визначати, яка з форм життя більше коштовна. Він висував тези: "Я життя, що хоче жити серед життя, що хоче жити". Звідси він робить висновок, що критерієм розвитку культури є рівень гуманізму, досягнутий суспільством.

А. Швейцер підкреслює, що в сучасному світі швидкими темпами йде самознищення культури. Видимість технічного прогресу створила ілюзію тріумфу культури й процвітання людства. Однак сучасна людина усе більше відходить від моральних позицій, від оптимістичного погляду на життя. У свій вільний час людина шукає таких розваг, які вимагають мінімальної духовної напруги й зовсім не пов'язані з гуманістичними початками. Навіть при вихованні на перший план виходить примус, а не гуманізм. Над світом особистості панує мир суспільства, люди втрачають самобутність і самостійність, вони добровільно відмовляються від права на мислення.

На думку А. Швейцера в благоговінні перед життям культура осягає, що вона нічого загального не має з еволюцією миру, а несе своє значення в самій собі. "Сутність культури полягає в тім, що благоговіння перед життям, що опановує нашою волею до життя, усе більше проникає у свідомість окремих людей і всього людства. Культура є, отже, не явище еволюції миру, але акт переживання нашої волі до життя, акт, що неможливо, та й немає ніякої необхідності зв'язувати зі світовим процесом, пізнаваним нами ззовні".

Ми не можемо досліджувати й повинні залишити осторонь питання про те, що означає наш внутрішній розвиток у масштабі розвитку всього миру. Культура є найбільш повний розвиток волі до життя, що складається із всіх доступних людині й людству видів прогресу волі до життя, що випробовує благоговіння перед життям у всіх її проявах у сфері діяльності людини і яка прагне до вдосконалювання в духовності благоговіння перед життям. Вона в такому ступені несе свою цінність у самій собі, що навіть упевненість у неминучій загибелі людства в певний історичний момент не зніме наших турбот про культуру, уважає А. Швейцер[13, c. 87-89].

Як процес, у якому здійснюється вищий акт самопізнання й реалізації волі до життя А. Хайдеггер бачить саме культуру. Вона має світове значення й не має потреби в якому-небудь поясненні світу.

Ще кілька десятиліть назад мир людини можна було — у досить спрощеному виді — представити трьома взаємозалежними, недостатньо стійкими елементами. Цими елементами були природа, сама людина й суспільство. Тепер же в цю людську систему втрутилася ще й техніка — потенційно некерований елемент, заснований на науці. Нинішня глобальна криза — де всі елементи людської системи виявилися неврівноваженими один з одним — є прямим наслідком нездатності людини піднятися до рівня, що відповідає його нової могутньої з у світі, усвідомити свої нові обов'язки й відповідальність у ньому.

А. Печчей бачить проблему в самій людині, а не поза ним, тому й можливе рішення він зв'язує з людиною, зі зміною його орієнтирів. Квінтесенцією всього, що має значення для самої людини, є саме якості й здатності всіх людей. Він доходить висновку, якому можна виразити наступною аксіомою: найбільш важливим, від чого залежить доля людини й людства, є людські якості — і не якості окремих елітних груп, а саме "середні" якості мільярдів жителів планети.

Визнання ролі особистості — це та нитка, що зв'язує всі тенденції що відбувається. Багато філософів бачать саме в цьому новий підхід до рішення проблеми природи й культури, їхнього взаємозв'язку. Успіхи нашої зовнішньої культури приводять до того, що індивіди, незважаючи на всі переваги, які обіцяють їм ці успіхи, у багатьох відносинах втрачають здатність до збагнення справжньої культури.

Успіхи матеріальної культури загострюють соціальні й політичні проблеми. Прагнення розв'язати цих проблеми втягує людину в класову й політичну боротьбу. Протиріччя й проблеми з'являються по наростаючі. А Швейцер приходить до невтішного висновку, що саме в той час, коли духовна сутність культури особливо необхідно нам, ми прирекли її на животіння.

Наше особисте буття стає у всіх відносинах приниженим, бути особистістю для людини стає усе сутужніше й сутужніше. Ідеалом же культурної людини повинен стати ідеал, що у будь-яких умовах зберігає свою справжню людяність. Визнання ролі особистості й виховання нових людських якостей, побудова культури на нових, гуманістичних ідеалах, вироблення екологічного мислення — от ті шляхи виходу зі сформованої ситуації, які пропонуються сьогодні вченими[2, c. 173-174].

Висновки

Культура вийшла із природи й довго носила в собі її риси, а потім повернулася проти її. І коли під сучасним гаслом "охорони" мають намір з нею помиритися, то оновлена природа не буде вже тим, чим була раніше: буде вона, безсумнівно, носити риси створення культури. Тільки, будемо сподіватися, культури не обивательської й варварської, котра з любові до природи зробила собі модне плаття, або зрозуміла її як джерело нових багатств шинкарської користі, а культури справжньої, внутрішньої культури серця й духу. Гасло повернення до природи — це не гасло зречення від її — це гасло боротьби справжньої із псевдокультурою, це гасло боротьби за найвище культурне щастя.

Можна також сказати, що культура є своєрідним заміщенням інстинкту як засобу виживання або пристосування до умов середовища.

Початок розгортання культури, власне культурогенез, відноситься до того моменту, коли під впливом якихось факторів (див. попередню тему) у психіці передлюдини відбулися якісні зміни, які виявили себе насамперед у тому, що деякі важливі аспекти існування перестали підкорятись універсальним природним ритмам і керуватись виключно інстинктами. Передлюдина ніби частково "випала" з несвідомо "правильного" тваринного світу, частково втратила вроджені, інстинктивні імперативи поведінки, спрямованої на збереження і підтримання власного життя. Натомість розпочалося формування її суб'єктного "Я" ("самості" людини) і творення цим креативним людським "Я" знакової моделі буття — культурного простору.

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Культурологія : Навчальний посібник/ Семен Абрамович, Марія Тілло, Марія Чікарькова,; Київський нац. торговельно-екон. ун-т, Чернівецький торговельно-екон. ін-т. -К.: Кондор, 2005. -347 с.

2. Антофійчук В. Культурологія: термінол. словник / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича. — Вид. 2-ге, випр. і доп. — Чернівці : Книги-XXI, 2007. — 159с.

3. Афонін В. Культурологія: Навч. посіб. для самост. роботи студ. вищ. навч. закл. / Луганський національний педагогічний ун-т ім. Тараса Шевченка. Кафедра культурології та кіно-, телемистецтва — Луганськ : Альма-матер, 2005. — 248с.

4. Білик Б. Культурологія: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Київський національний торговельно-економічний ун-т. — К. : КНИГА, 2004. — 408с.

5. Герчанівська П. Культурологія: Навч. посіб. для студ. вищих навч. закл. / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". Мережа дистанційного навчання. — К. : Університет "Україна", 2003. — 323 с.

6. Гнатчук О. Культурологія: Навч.-метод. посібник / Буковинский держ. медичний ун-т. — Чернівці, 2007. — 202с.

7. Закович М. Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / Микола Михайлович Закович (ред.). — К. : Знання, 2004. — 567с.

8. Захарченко Г. Культурологія: навч. посіб.. — О. : Одеський державний медуніверситет, 2007. — 240с.

9. Матвєєва Л. Культурологія: Курс лекцій:Навч. посібник для студ. вищих навч. закл.. — К. : Либідь, 2005. — 512с.

10. Матвієнко Л. Культурологія: навч. посібник / Київський національний торговельно- економічний ун-т. — К. : КНТЕУ, 2007. — 285с.

11. Парахонський Б. О., Погорілий О. І., Йосипенко О. М., Собуцький М. А., Савельєва М. Ю. Культурологія: Навч. посібник / Національний ун-т "Києво-Могилянська академія" / О.І. Погорілий (упоряд.), М.А. Собуцький (упоряд.). — К. : Видавничий дім "КМ Академія", 2003. — 314с.

12. Пащенко Н. Культурологія. Теорія культури: Конспект лекцій / Київський національний ун- т будівництва і архітектури. — К. : КНУБА, 2006. — 136с.

13. Тюрменко І. І., Буравченкова С. Б., Рудик П. А., Береговий С. І., Кобилянський Є. Е. Культурологія: теорія та історія культури: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Національний ун-т харчових технологій / І.І. Тюрменко (ред.). — 2-е вид., перероб. та доп. — К. : Центр навчальної літератури, 2005. — 368с.