Вступ

Актуальність теми.  Аналіз культу особистості як важливого соціально-політичного феномену вимагає історичного підходу, що передбачає з`ясування в історичному аспекті його соціальних і гносеологічних коренів, показу, чому на певному етапі розвитку суспільства з необхідністю і навіть неминучістю виникає культ. Тому слід звернутися до витоків культу особи. Походження культу особистості нерозривно пов`язано з релігією і релігійною свідомістю, коли люди, будучи не в змозі пояснити дії стихійних сил природи, їх руйнівні наслідки (посуха, повінь тощо), приписували ці дії якимось надприродним силам. Зважаючи на невисокий рівень розвитку продуктивних сил, примітивних суспільних відносин, низьку культуру і нерозвиненого самосвідомості, первісні люди не могли створити собі відповідні умови для нормальної, істинно людського життя. Тому вони винаходили міфи про могутні сили, які здатні допомогти їм подолати небезпеки і лиха, що зустрічаються на їх життєвому шляху. Вони створювали образи героїв, сильних і добрих, які  завжди приходять на допомогу бідним.

Культ особи (лат. — поклоніння, шанування) — безмірне звеличення особи, сліпе поклоніння, а іноді й обожнювання людини, яка займає найвище становище в ієрархії політичної чи релігійної влади, надмірне перебільшення заслуг, функцій і ролі лідера. Теоретичною основою культу особи є волюнтаристський, погляд на історію, згідно з яким її хід визначається не об’єктивними законами, а волею видатних людей, переважно вождів.

Мета: розкрити культ особистості політиків в різні історичні епохи.

Завдання роботи:

— з`ясувати  історичні передумови  розвитку культу особистості;

— показати культ особи в епоху капіталізму;

— охарактеризувати еволюцію культу особистості політичних діячів  в ХХ столітті.

1. Історичні передумови розвитку  культу особистості

Передумови культу особи політичних керівників на соціально-психологічному рівні починаються з їх сакралізації, обожнювання влади. Найдавніші початки — в ідолопоклонстві первісних релігійних вірувань та культів. Суб’єктивною передумовою культу особи є також патріархальне сприйняття глави держави як «батька» однієї великої сім’ї, визнання держави із жорсткою ієрархічною, побудовою суспільства єдиною моделлю.

Первісні люди підпорядковувалися різним культам: явищ природи (сонця, вогню), рослин, тварин. Поступово в суспільному житті виникає культ вождів. Їх авторитет стає незаперечним, їм надають безмежна довіра і беззаперечно підкоряються. У первісному суспільстві, як відомо, не було політичних і юридичних інституцій, покликаних регулювати відносини між індивідами і різними соціальними групами. В якості такого головного регулятора виступали звичаї і традиції, основним зберігачем яких вважався вождь. До цього слід додати й те, що в умовах родоплемінного ладу роль індивідуальної свідомості була незначна. Головну скрипку грала родова свідомість, яка була орієнтована на вождя.

С.А. Токарев пише, що «можна розмежувати приблизно дві стадії розвитку культу вождів, відповідні етапи переходу від докласового до класового суспільного ладу: якщо на першому етапі вождь виступає як би в ролі імені громади, відповідального за її благополуччя, і цієї мети служать його» надприродні якості», те на другому етапі вождь не відповідальна особа, а деспот-повелитель і його» божественність «є лише засіб посилення його влади і прославлення його особистості» [4, с. 22].

На першому етапі вождь є для всіх членів общини уособленням мужності, хоробрості, шляхетності, чесності й справедливості. Він відноситься до всіх членів роду або племені однаково. Вони йому щиро вірять і щиро обожнюють його особу. На другому ж етапі такої тотальної віри немає, і авторитет вождя підкріплюється грубою політичною силою [4, с. 23].

З виникненням держави, створенням бюрократичного апарату і відчуженням влади релігійні уявлення про культ особи отримують ще більше забарвлення. Держава зосереджує у своїх руках величезну владу, вона починає контролювати всі сфери суспільного життя. Її діяльність набуває надприродний характер, особливо коли вона персоніфікується в обличчі монархів, імператорів, царів, королів і т.д. Люди думали, що державним діячам треба почитати та вклонятися їм як богам. Треба сказати, що й самі ці діячі теж були впевнені в своєму божественному походженні. Олександр Македонський, як відомо, вимагав, щоб його обожнювали, тому що був упевнений у своєму божественному походженні.

Згідно з легендою, засновник роду Цезаря був онуком самої богині Венери. Гай Светоній Транквілла пише, що божественний Юлій «приймав почесті понад всякої міри: беззмінне консульство, довічну диктатуру, потім ім`я імператора, прозвання батька вітчизни, статую серед царських статуй в театрі, — він навіть припустив на свою честь постанови, що перевершують людську межу: золоте крісло в сенаті та суді, священну колісницю і ноші при циркових процесіях, храми, жертовники, статуї поруч з богами, місце за пригощанням для богів, жерця,  назву місяця по його імені … » [5, с. 135].

Цезаря було проголошено диктатором на 10 років, але щороку він обирався консулом. Тоді «диктатором» називали людину, яка організовує боротьбу проти зовнішнього ворога. Головною метою політики Цезаря було відновлення стабільного життя держави. Він видав ряд законів про устрій міст у провінціях, про безкоштовне роздавання хліба, а також закон проти розкоші, за яким було заборонено користуватися ножами, носити пурпуровий одяг і перли.

Діяльність Цезаря докорінно змінила культурний і політичний вигляд Західної Європи і залишила визначний слід в житті наступних поколінь європейців.

Римляни дуже важко переживали вбивство Цезаря, тому що вони вважали його своїм покровителем, символом справедливості і честі. «Негайно по похованні, — повідомляє Гай Светоній Транквілло, — народ з факелами кинувся до будинків Брута і Касія. Його насилу утримали, але, зустрівши по дорозі Гельвія Цінну, народ вбив його, сплутавши на ім`я з Корнелією Цінной, якого шукали за його вимовлену напередодні в зборах промову проти Цезаря; голову Цінни наділи на спис і носили по вулиці. Згодом народ спорудив на форумі колону з цільного нумідійська мармуру, близько двадцяти футів височини, з написом «Батькові батьківщини». Біля підніжжя ще тривалий час приносили жертви, давали обітниці і вирішували спори, приносячи клятву імям Цезаря «. Але не один Юлій Цезар вважався божественною. Божественними були й інші з роду цезарів: Серпень, Веспасіан, Тит та Клавдій.

Античний світ (Греція та Рим) створює власних богів, які поквовительствують в тих чи інших сфер життя. Зевс, наприклад, правив небом і Землею. Посейдон — морем Аїд — підземним царством, Аполлон був покровителем наук і мистецтв і т.д. Боги живуть земним життям людей, страждають і радіють так само, як люди, їм властиві всі людські гідності та слабкості. Перехід до феодального способу виробництва не знищує харизматичні уявлення про державну владу, хоча вони зазнають істотних змін в тому сенсі, що можновладці, як правило, в усякому разі, офіційно, більше не обожнювалися. Але релігійне забарвлення влади не зникає. Навпаки, такі світові релігії, як християнство та іслам, надали їм велику «законність». Вони самі зайняли домінуюче становище в ідеологічному житті феодальних держав. Взагалі європейська культура була підпорядкована церкві, а філософія перетворилася на служницю теології.

Держава і церква за рідкісним винятком виступали з єдиних позицій та захищали один одного. Церква освячувала владу королів, монархів і тиранів і т.д., вважала непорушними існуючі соціальні та політичні інститути, дані з її точки зору від бога. Біблійні вислови часто використовувалися для зміцнення влади правителів. Підданим говорили, що не варто уподібнюватися поганим, «бо знає Отець ваш, чого потребуєте, ще раніше за ваше прохання!» [3, с. 418].

В епоху феодалізму панують монархічні форми правління, суттю яких є концентрація та централізація влади в руках монарха, який одноосібно правив державою. Від його волі і бажань багато в чому залежала доля суспільства і людей. Головним завданням ідеології вважалося виховання громадян у дусі відданості монархові.

Таким чином, в умовах феодалізму культова свідомість більше і більше зміцнюється. У соціальній філософії складається тверде переконання в тому, що люди, які перебувають на вершині влади, творять світову історію, тому розквіт або занепад держави цілком і повністю залежить від них. Англійський мислитель ХІХ століття Т. Карлейль писав, що «всесвітня історія, історія того, що людина здійснила в цьому світі, по суті є історія великих людей, які працювали на землі» [4, с. 32].

Гносеологічні корені такого розуміння історичного процесу полягають, по-перше, в запозиченні релігійного уявлення про культ правителів і пануванні культової свідомості, по-друге, в абсолютизації ролі особистості в історії, по-третє, історія розглядається як дискретний процес, в якому минуле, сьогодення і майбутнє повністю відірвані одне від одного. Коли до влади приходить новий намісник, і він ніби заново починає історію, оскільки влада мала вигляд перевернутої піраміди, смерть або зсув верховного керівника грали в житті суспільства вирішальну роль. Люди не знали, як складеться їх доля, як поведе себе новий глава держави, які порядки він встановить. І зовсім не випадково, що багато супротивників режиму його повалення пов`язували з фізичним знищенням керівників верхнього ешелону влади.

2. Культ особи в епоху капіталізму

З виникненням капіталістичного способу виробництва, пануванню культової свідомості наноситься сильний удар, хоча, звичайно, він не зникає повністю.

Буржуазія зруйнувала феодальні суспільні відносини, сковує ініціативу людей, станові привілеї, проголосила принцип laisser-faire, laisser-passer (роби, що хочеш), гасла вільного підприємництва, формальної рівності усіх перед законом. Замість культу вождів, правителів вона висунула культ грошей. Саме при капіталізмі з`являється товарний фетишизм, таємницю якого Маркс розкрив у «Капіталі». Капіталізм формує особливий тип характеру особистості, який Фромм назвав ринковим. Ринковий характер змушений постійно пристосовуватися до нових умов життя, шукати можливості виходу з тупикової ситуації, інакше можна не витримати конкуренції і, врешті-решт, опинитися на дні суспільства. Ринковий характер не визнає культ президентів і прем`єр-міністрів. Для нього головне — максимальна ефективність виробництва. Так, абсолютний культ особи замінюється абсолютним культом товарів.

Буржуазія здійснює революційні перетворення не тільки в економіці, а й у сфері надбудови. Формування буржуазної надбудови, як і базису, — процес досить тривалий, що зайняв сотні років. Початок капіталістичної ери відноситься до XVI сторіччя, хоча її зачатки з`явилися вже в XIV столітті. Буржуазії довелося боротися не тільки за економічне, але й політичне панування, про що свідчать революції XVII-XIX століть. Там, де ця боротьба закінчилася перемогою буржуазії, була повністю ліквідована політична надбудова феодалізму. Там, де революція закінчилася перемир`ям, залишилися елементи колишньої політичної надбудови. У тих країнах, де капіталістичний спосіб переміг виробництво шляхом тривалої еволюції, теж збереглися залишки феодальної надбудови. Але в сучасних буржуазних державах елементи феодальної надбудови не грають суттєвої ролі у суспільному житті. Так, Японія до сих пір є конституційною монархією, де влада імператора має «божественний» характер. Але імператору, незважаючи на «божественність» його походження і на те, що він є символом єдності нації, не належить абсолютна влада, як це було за феодалізму [11, с. 348]. В Японії функціонує парламент з усіма властивими атрибутами демократії.

Буржуазія створює універсальне правову державу з юридичними законами і нормами яким всі зобов`язані підкорятися, починаючи від глави держави і закінчуючи рядовим громадянином. Звичайно, звідси не випливає, що в умовах капіталістичної системи всі до єдиного дотримуються прийнятих законів, бо практика показує, що заможні люди фактично мають більше прав, ніж незаможні, тому що мають більше можливостей впливати на прийняття тих чи інших законів і на їх реалізацію.

У докапіталістичних класових суспільствах існували правові норми і закони, які регулювали взаємини між громадянами. Але право не мало універсального характеру, оскільки громадяни залежно від їхнього станового походження користувалися різними правами. Дворяни, наприклад, входили в вищі верстви суспільства і мали величезні привілеї, тоді як селяни були позбавлені елементарних прав. Що ж до верхніх кіл влади (монархів, царів і так далі), то вони, по суті, ніколи не дотримувалися прийнятих законів, і не тому, що вони цього не хотіли, а, перш за все тому, що такі були традиції, порядки, принципи, суспільна свідомість, за межі яких вони самі не могли вийти.

Буржуазна надбудова — це цілий комплекс соціальних і політичних інститутів, політичних партій, різних громадських організацій та установ. Характерна риса цієї надбудови — плюралізм думок, думок, теоретичних концепцій, ідеологічних і політичних течій, що грають різну роль у суспільстві в залежності від впливу та фінансових можливостей, хоча думки панівного класу (буржуазії) є в будь-якому випадку пануючими думками. І засоби масової інформації поширюють в першу чергу думки пануючого класу, тому що вони знаходяться на його утриманні [11, с. 349].

Капіталізм в порівнянні з феодалізмом відкриває широкі простори для духовного виробництва. Він розкріпачує думку, дає їй можливість розвиватися і помилятися, бо не лише в суперечках народжується істина, але і помилки часто допомагають знайти істину. Адже це не випадково, що генезис буржуазного способу виробництва за часом співпадає з епохою Ренесансу. Саме тоді з`являється література, яка поширювала гуманістичні ідеали та цінності. Отже, капіталістична суспільно-економічна формація докорінно відрізняється від усіх попередніх формацій. Їй культ особистості іманентно не притаманний, тобто він не випливає з внутрішньої природи буржуазного суспільства. Але звідси зовсім не випливає, що при буржуазному способі виробництва виключається культ особистості. Ні, як свідчить історія капіталізму, і при цьому ладі культ особистості нерідко виявляється.

Культ особистості в умовах капіталізму виникає тоді, коли складаються особливі, виняткові обставини у всіх сферах суспільного життя, часто викликаються поразками у війнах, коли люди відчувають безвихідність свого становища, не впевнені в завтрашньому дні, переживають почуття неповноцінності і готові віддати свою долю будь-якому політичному лідеру з харизматичними властивостями і «залізної рукою», який прагне до наведення порядку у країні і на встановлення «залізної дисципліни». І навіть коли він перетворюється в диктатора, все одно люди йому вірять і сподіваються на нього. Винятковий культ був у Наполеона Першого [4, с. 63].

За Наполеона створили особливий політичний режим, відмінний від тих, які були доти у Франції. В історичній літературі він отримав назву бонапартистського. Його характерними рисами є крайня межа концентрації влади, централізація і бюрократизація управління, жорсткий поліцейський нагляд і цензура, придушення будь-якої опозиції. Усе це дозволяє оцінити його як диктатуру. У той самий час цей диктаторський режим був зодягнений в демократичні форми. Формально імператорська влада змушена була делегували Наполеону народом внаслідок плебісциту. У імперії зберігалися парламентські заклади та  існувало загальне виборче право. Попри їх фіктивний характер, вони надавали режиму видимість демократизму.

На відміну від феодальної монархії Бурбонів, імперія Наполеона I мала буржуазний характер. Однак спрощенням було б уявляти собі, що Наполеон уособлював чи виконував інтереси буржуазії. Він виступав і діяв від імені інтересів Франції, нації, французького народу, але ніколи — від імені банкірів, чи підприємців. Коли він вважав це необхідним, імператор рішуче обмежував права буржуазії і зачіпав її інтереси. З іншого боку, можна знайти чимало прикладів того, як Наполеон надавав допомогу іншим верствам населення — селянству й навіть міським низам. Протягом років імперії держава не лише охороняла власність селян на землю, а й надавала їм різні субсидії. Уряд намагалося боротися з безробіттям і приймав заходи підтримки на низькі ціни на продовольство. Інакше висловлюючись, характерною рисою бонапартизму було те, що державна влада має чітко виражену соціальну орієнтацію. Вона ніби стоїть над класами і партіями, виступаючи верховним арбітром в соціальних і політичних конфліктах [4, с. 67].

Капіталізм виключає культ особистості, для якого, як уже зазначалося, характерна сліпа віра в суверена і беззаперечне йому підпорядкування. Таким чином, немає культу особистості, але культова свідомість зберігається, хоча зазнає істотних змін.

Розгляд культу особистості неминуче передбачає звернення до суспільних ідеалів. Справа в тому, що в ідеалі індивід, з одного боку, висловлює своє критичне ставлення до дійсності, а з іншого — прагне змінити цю дійсність так, щоб вона відповідала його уявленням про кращий світ. Люди самі собі створюють ідеали. Вони не можуть жити без них, тому що прагнення до ідеалу штовхає їх на перетворення соціальних порядків і інститутів, на створення необхідних умов для прояву сутнісних сил людини, на краще задоволення своїх матеріальних і духовних потреб. Звісно, ідеали ніколи не збігаються з реальністю, але, вони ніби полегшують життя людей, не позбавляють їх надії на краще майбутнє.

Але люди потребують не абстрактних, а конкретних ідеалів. Конкретний же ідеал повинен мати свого носія. Звідси виходить, що люди пов`язують свої ідеали з конкретними носіями, в ролі яких можуть виступати і індивіди (ідеал любові, наприклад), але найчастіше виступають різні культи. Це мало місце в політеїзмі, але особливо проявляється в монотеїзмі. Христос, Магомет — конкретні носії ідеалів найбідніших верств суспільства. Християнство, як відомо, виникло як рух пригноблених мас, підкорених і розсіяних Римською імперією. Ісус проповідував любов до ближнього, до бідних та  вбогих і засуджував багатство.

Після перемоги буржуазних суспільних відносин конкретний ідеал не зникає, а стає «ближче», конкретніше і зрозуміліше. Кожна людина формально вільна, вільна робити, що хоче, а хоче він гроші робити, а гроші — це багатство, а багатство — це жити добре, а добре жити — це ідеал. Тому гроші стають ніби носієм суспільного ідеалу. Що ж до релігійних ідеалів, те вони не зникають, а відходять на другий план, їх шанують за традицією. Для епохи капіталізму характерна, за влучним висловом Фромма, «індустріальна релігія», яка «зводить людей до положення слуг економіки та створених їхніми ж руками машин» [11, с. 353].

Коли перехід до соціалізму здійснюється у відсталих країнах, де буржуазні відносини не набули досить широкого розвитку, де не сформувалося громадянське суспільство, де панує багатоукладна економічна система, де немає політичного плюралізму, де право не набуло універсального характеру, де низький рівень політичної культури і самосвідомості народу, то в цих країнах культ особистості неминучий і навіть доцільний. Він випливає із внутрішньої природи такого соціалізму, тому що маси, яким обіцяють здійснення їх ідеалів, не можуть не сліпо вірити своїм вождям, так як в силу низької духовної культури вони самі не в змозі розібратися у складній мережі громадського життя. Тому вони вбачають у вождів конкретних носіїв ідеалів — ідеалів рівності, справедливості і свободи. Вони вірять їм, їх наділяють харизматичними рисами, покладають на них всі свої надії, щиро вважають, що вожді працюють на їх благо, складають на честь вождів пісні і завжди демонструють готовність на їх заклик подолати будь-які труднощі і злидні, працювати самовіддано і з повною віддачею сил. Ті ж, хто сумнівається в діях вождів, оголошуються єретиками, піддаються остракізму і суворому покаранню, хоча треба зауважити, що самі нерідко проповідували культ вождів.

Можна заперечити, що в будь-якому суспільстві є різні альтернативи і що можна уникнути культу особи. Альтернативи, звичайно, завжди є, але вони існують у рамках даної системи і не порушують її внутрішньої логіки. Звичайно, людям завжди хочеться уникнути труднощів, не припускатися помилок, здійснювати такі дії, які весь час приносили б користь. Однак драматизм історії полягає в тому, що вона не піддається «коректуванню» за нашим бажанням. Жодна альтернатива не порушує внутрішньої логіки історичного процесу, і там, де неминучий культ особистості, жодна альтернатива не допоможе. Культ однієї особистості можна замінити культом іншої особистості, більш гуманної, більш культурної, більш інтелігентної, або навпаки, але це все одно культ. Вольтер говорив, що якби не було Бога, то його слід було би вигадати. Перефразовуючи ці слова французького мислителя, що можна додати, що якщо б не було культу, то його слід було б вигадати [11, с. 355].

У тих соціальних системах, де високий рівень економічних відносин, де існує розгалужена мережа соціальних, політичних і інших інституцій та установ, де функціонує універсальне право, де є політичний плюралізм і розвинута політична культура, де людина вільно висловлює свої думки, де всі суспільні механізми стабільні, де функціонує цивільне суспільство, культ особи не може випливати із внутрішньої природи цих систем та чужий їм, хоча може з`явитися як випадкове явище.

В стабільній і високорозвиненій демократичній державі культ особи виключається, хоча у виняткових обставинах може з`явитися. Але специфіка історії полягає саме в тому, що стабільність в ній зустрічається не так часто. Якщо взяти кожен соціальний організм окремо і проаналізувати його всебічно, то виявиться, що його розвиток носить стрибкоподібне характер. Бувають періоди, коли після розквіту наступає занепад суспільства. Він прагне вийти з кризового стану і в цей час вкрай потребує особистостей з харизматичними властивостями, здатними організувати й очолити народні маси для подолання кризи, виходу суспільства на нормальний шлях розвитку та підвищення життєвого рівня людей. Такі особистості обов`язково з`являються, маси їм повністю довіряють, створюють їм культ, та готові йти разом з ними, часом не замислюючись —  у вогонь і воду. Як пише Фромм, «людина за своїм походженням стадна тварина. Її дії визначаються імпульсом йти за вождем і триматися тварин, які його оточують» [11, с. 357].

Людина потребує вождя, тому що частину турбот автоматично і несвідомо передаються йому (як віруючий довіряє свою долю Богу) і тим самим людина ніби звільняє себе від величезної відповідальності за власне майбутнє і майбутнє своїх близьких. Можна сказати, що вона добровільно здається тому, хто хоче ощасливити її. А в ролі добродійників можуть виступати не тільки щирі захисники її інтересів, а й псевдолідери, яким теж вірять маси, бо вони втомлюються від життєвих негараздів і готові завжди підкоритися уявному вождю. Вони створюють культ як справжнім, так і псевдолідерам.

До критичного періоду історії належить і війна як організована озброєна боротьба між двома державами або групами держав. Вона вимагає концентрації всіх сил, сміливих, швидких і рішучих дій, вміння оцінювати оперативно і безпомилково обстановку і приймати найбільш оптимальні рішення. Такі якості властиві полководцям з харизматичними рисами (Наполеон Великий, Сталін), яким солдати нескінченно вірять.

У війну психологічна напруга дуже велика, всі живуть в надзвичайних умовах, та дуже важливо, щоб воїни вірили своїм полководцям, їх накази виконували не стільки з примусу, скільки за переконанням. Вони повинні бути впевнені в тому, що їх командир приймає правильні рішення, і що перемога забезпечена.

Культова свідомість, як уже зазначалося, пов`язана з релігією. Релігія як одна з форм суспільної свідомості являє собою світогляд людей, глибоко віруючих у надприродні сили. У колишні часи стверджувалося, що разом зі зміною суспільних відносин, з поліпшенням матеріального становища людей вони перестануть вірити в Бога і перейдуть на позиції атеїзму. Іншими словами, сподівалися побудувати абсолютно атеїстичне суспільство. Це був наївний погляд на релігії — найважливіший світоглядний феномен. Можна сказати, що від матеріального становища людей багато в чому залежить вплив релігій і релігійного світогляду. Людина, яка постійно заклопотана пошуками їжі для себе і даху над головою, легко піддається впливові релігії, тому що сподівається, що бог їй, зрештою, допоможе. Вона починає звертатися до знахарів, ворожок, хіромантії і т.д. Але якщо навіть всіх людей зробити заможними і багатими, релігійна свідомість однаково не зникне. Більш того, вона не зникне і тоді, коли навіть всі члени суспільства отримають вищу освіту. Добре відомо, що багато видатних вчені були віруючими [11, с. 360].

Але людина завжди в процесі створення суспільного багатства буде приходити в зіткнення з навколишнім світом, вона буде його й освоювати, і пізнавати. Природно, що вона знов зіткнеться з труднощами, що знову її змусить звернутися до культу, до надприродних сил і шукати у них допомоги. Інакше кажучи, поки людина живе зі своїми турботами і тривогами, культова свідомість як соціальний і культурологічний феномен буде існувати. І яких би висот цивілізації суспільство ні досягло, в ньому завжди неминуче буде присутній культ або політичний, або релігійний, або який-небудь інший.

3. Еволюція культу особистості політичних діячів  в ХХ столітті

Найчастіше культ особи притаманний тоталітарним і авторитарним державам. Іноді його елементи простежуються і в демократичних країнах, наприклад у Франції в період правління Шарля де Голя.

Шарль Андре Жозеф Марі де Голль — французький генерал, перший президент П’ятої республіки в 1958–1969. Він організував у Лондоні рух «Вільна Франція» (пізніше «Бойова Франція»), і воював проти нацистів у 1940–1944, був главою тимчасового уряду Франції 1944–1946, лідером власної партії. У 1958 національні збори доручили йому сформувати уряд на час економічної відбудови Франції і вирішити проблему кризи в Алжирі. Він став президентом наприкінці 1958, змінив конституцію у бік зміцнення президентської влади і працював до 1969 [7, с. 8].

Режим П’ятої республіки вирізнявся посиленням втручання держави в сферу економіки і соціальних відносин. За допомогою державних законів, субсидій та інших пільг швидкими темпами розвивалися нові галузі, пов’язані з науково-технічним прогресом, — атомна і ракетна, виробництво ЕОМ, радіоелектроніка. Було здійснено докорінну реконструкцію металообробної, хімічної, авіаційної промисловості. Зросло виробництво товарів масового споживання (автомобілів, холодильників, телевізорів). Посилювалися заходи до стабілізації фінансової системи. Було проведено девальвацію франка, внаслідок чого курс іноземних валют відносно французької зріс на 17,55%, випущено акції внутрішньої позики. У 60-ті роки практично зник зовнішньоторговельний дефіцит.

Результатом «голлізму» як економічної політики стало те, що з нульової позначки у 1958 році (рік обрання де Голля Президентом) золотий запас Франції зріс до $4,5 млрд. у 1965. Країна не тільки повністю розрахувалася зі своїми зовнішніми боргами, а й перетворилася на кредитора, який займав на той час третє місце в світі за експортом капіталу. Завдяки жорсткій фінансовій стабілізації «твердий» франк став однією з конвертованих світових валют. У ці роки за середньорічним економічним зростанням — 5,5% — Франція поступалася лише Японії. Обсяг промислового виробництва зріс майже на 60%, обсяг експорту — на 88%. Значно підвищився рівень життя населення, його накопичення стали чи не основним джерелом внутрішніх інвестицій. Рівень безробіття був низьким, як ніколи. Вдвічі зросла кількість представників науки і культури [7, с. 9].

Стосовно економічної політики де Голля, то «ліві» нерідко трактують «голлізм» в економіці переважно як максимальне наближення до радянської командно-адміністративної моделі, тобто як масову націоналізацію та застосування планового начала. Насправді «націоналізація» у формі знаменитого «дирижизму» — це зовсім не радянський директивний етатизм, тобто одержавлення, а реальне підпорядкування продуктивних сил загальнонаціональним інтересам. Де Голль розумів, що структура національної економіки, попри універсальні механізми, унікальна. Оптимальні для даної території, демографічної структури населення, його менталітету, рівня кваліфікації робочої сили міжгалузеві пропорції, питома вага державного і приватного секторів, імпортно-експортна модель, податкова й фінансова системи мають формуватися цілеспрямовано. Тому приватизацію у Франції проводили саме з метою покращення менеджменту, а стратегічним інвестором і співвласником часто виступала сама держава [7, с. 9].

Зокрема, значні державні бюджетні асигнування спрямовувались на розвиток найбільш перспективних наукомістких галузей виробництва. Була проведена широкомасштабна реформа сільського господарства, вирішене вкрай актуальне і для України завдання підвищення рентабельності і товарності цієї стратегічної галузі. Завдяки зусиллям де Голля за рахунок зняття торговельних бар’єрів вдалося різко збільшити обсяги експорту сільськогосподарської продукції. Чудово усвідомлюючи неухильність наростання процесів економічної глобалізації, Президент Франції як головний критерій ефективності діяльності підприємства розглядав його конкурентоспроможність на зовнішніх ринках. Тому в момент технологічної реконструкції та оновлення, коли підприємство ще не може «на рівних» змагатися з іноземними ТНК, лише «набирає висоту», воно одержувало максимальну підтримку держави. А після завершення структурної перебудови та якісного покращення систем технологічного й управлінського забезпечення «Верховний комісаріат плану, модернізації та оснащення» поступово перейшов до суто стратегічного планування економічного й соціального розвитку. Держава «відпускала у вільне плавання» свою власність шляхом продажу контрольних пакетів акцій — переважно вже існуючій раді директорів, тим самим здійснюючи приватизацію не як денаціоналізацію, а як максимальне підпорядкування приватного бізнесу загальнонаціональним інтересам.

У зовнішній політиці де Голль мав на меті три основних завдання: відродити велич Франції, зміцнити її незалежність і самостійність, послабити вплив США в Європі. Негативно ставлячись до комуністичного режиму, він пішов на зближення із СРСР, щоб створити противагу США. 1966 року президент заявив про вихід Франції з військової організації НАТО при збереженні участі в політичних структурах Північно-Атлантичного блоку. Де Голль приділяв першорядну увагу модернізації збройних сил, їхньому оснащенню сучасною зброєю. Франція створила атомну бомбу, атомні підводні човни, балістичні ракети. Президент заперечував проти перетворення ЄЕС на національну організацію й наполягав на створенні «Європи батьківщин», виступав проти прийняття до ЄЕС Великої Британії, вважаючи її провідником впливу США в Європі. Здійснюючи курс на зближення з ФРН, він залишався принциповим і послідовним противником неофашистських і реваншистських тенденцій [7, с. 11].

Ідейні джерела культу особи — в монополізації права на істину, в утвердженні «єдино вірної ідеології», творці якої наділяються якостями пророків та ясновидців. Культ особи нетерпимий до будь-якого опору, він створює тотальну систему особистої залежності, немовби паралізуючи масову свідомість, породжує у населення віру у всемогутність керівництва, страх перед ним, узаконює будь-яке беззаконня, формує у мас рабську покірність та угодовську поведінку, що досягається їх систематичною ідеологічною обробкою. Культ особи найчастіше виникає при концентрації у руках однієї людини всіх важелів політичної, економічної, духовної і соціальної влади. Термін «культ особи» стосовно характеристики суспільно-політичного, становища в 30-50-х рр. в СРСР уперше використаний 1956, коли ЦК КПРС ухвалив постанову «Про подолання культу особи та його наслідків», у якій було проаналізовано об’єктивні та суб’єктивні причини виникнення культу Й. В. Сталіна. Об’єктивними причинами культу особи називалися: відсталість країни, капіталістичне оточення, зовнішня загроза, суб’єктивними — особисті риси характеру диктатора. Культ особи — складова частина ідеології та практики сталінізму — виник на основі комплексу тогочасних соціально-економічних, політичних, історичних, традиційних, психологічних чинників. Одним з головних соціально-психологічних чинників було існування монархічної, традиції у свідомості мільйонів людей, багатовікової звички до підкорення усього суспільства одній людині, відсутність демократичних традицій у суспільно-політичному, житті, звичка населення країни до жорстко централізованого типу влади [1, с. 231].

Сталін зосередив і формально всю владу в своїх руках (від 1941 — голова уряду, нарком оборони і головнокомандувач збройних сил СРСР, від 1945 зі званням генералісимуса), пишався порівнюванням його з царем Іваном IV і Петром І. Безоглядно жорстокий диктатор, Сталін, базуючись на традиціях російського самодержавства, створив тоталітарну диктатуру на зразок східних деспотій, усюди бачив змови, попереджаючи їх кривавим терором. Останнім у задумі Сталіна було винищення єврейства, розпочате під гаслом боротьби проти «безрідних космополітів», але довершенню цієї акції перешкодила його смерть.

Сталін не був теоретиком, незважаючи на томи його «повного зібрання творів», і під сталінізмом розуміють не доктрину, а створену Сталіним монопартійну диктатуру, практику поліцейського терору з показовими судами і самообвинуваченнями, з концентраційними таборами, безжальною ліквідацією противників (часто уявних), народовбивством, безконтрольною диктатурою «вождя» партії, якій підпорядковано законодавчу, виконавчу і судову владу в централізованій радянській державі.

По смерті Сталіна на XX з’їзді КПРС (1956) частково засуджено так званий «культ особистості», однак не розкрито всіх злочинів сталінського режиму. На XXII з’їзді (1961) критику продовжено — ухвалено забрати забальзамоване тіло Сталіна з ленінського мавзолею і поховати під Кремлівською стіною, перейменувати всі міста, селища, області, вулиці, площі, що носили його ім’я, знищити його пам’ятники, побудовані за життя [1, с. 242].

Контроль над масовою свідомістю здійснювався і через тотальне охоплення населення нацистськими організаціями й політичними кампаніями. Так німецький трудовий фронт об’єднував 23 млн. чоловік, до молодіжної організації «Гітлер-югенд» належало більше 8 млн. Членство в них було обов’язковим. Крім того, існували різні націонал-соціалістські союзи, що об’єднували людей за професіями, нахилами, захопленнями тощо. Всі вони повинні були відвідувати мітинги і збори, брати участь у масових заходах. Відхилення від всього цього було доказом незгоди і дозволяло цілеспрямовано боротися з його проявами [2, с. 204].

Прихід Гітлера до влади не відразу був сприйнятий поворотним у політиці Німеччини. Тривалий час у ньому вбачали лише сильного національного лідера, який прагне відновити для Німеччини справедливість. Плани нацистів про переділ світу спочатку оцінювались як данина націоналістичній риториці і не сприймалися серйозно. Лідери Англії і Франції не бачили причин для зміни політичного курсу, який активно впроваджувався у 20-х роках і був націлений на поступове послаблення тягаря Версальської системи. Стає зрозумілою відсутність реакції Англії і Франції на дії Німеччини, хоч вони носили відкрито зухвалий характер і порушували один з принципів міжнародного права: договору потрібно дотримуватись [2, с. 205].

Нацизм у Німеччині ще не встиг показати своє хижацьке обличчя. Країни Європи не зазнали жахів окупації. Гітлер здавався політиком, з яким можна домовитись.

У листопаді 1921 р. фашисти об’єднались і утворили Національну фашистську партію, на чолі якої став Б.Муссоліні («дуче» — вождь). Тоді ж у робітничому русі стався розкол.

Прихильників збереження старих порядків, які не гарантували порядку й законності, виявилось дуже мало, і король доручив Муссоліні сформувати уряд.

30 жовтня 1922 р. Муссоліні на чолі загонів чорносорочечників вступив у Рим і очолив уряд («Похід на Рим»). Так в Італії був відкритий шлях до ліквідації ліберальної демократії і встановлення фашистської диктатури [4, с. 50].

Прихід фашистів до влади збігся з періодом економічного піднесення. Обсяг промислового виробництва з 1920 до 1928 pp. зріс на 60%. Італія перетворилась в індустріально-аграрну країну. Але розвиток промисловості був нерівномірним, перевагу мала військова промисловість. Південні райони країни залишались відсталими.

Прийшовши до влади, фашисти прагнули відродити Римську імперію. Реалізація цих планів — прямий шлях до війни. Фашисти, поряд з ліквідацією демократичних інститутів, почали мілітаризацію економіки і всіх сторін життя суспільства. Йшов процес мобілізації ресурсів для майбутніх завойовницьких війн.

У січні 1925 р. Муссоліні, виступаючи у парламенті, висунув гасло: «Вся влада фашистам!» і провів через парламент низку законів, які обмежували демократичні права. Уряд став відповідальним лише перед королем і мав право видавати закони. Місцеві органи влади замінялись префектами, яких призначав дуче. Заборонялись всі профспілки і партії, крім фашистських. Створювались трибунал і таємна поліція. Вводилася смертна кара. Почались масові арешти (в один день було заарештовано 12 тис. комуністів) [4, с. 50].

Для виховання молоді у фашистському дусі створювались масові молодіжні організації. Прищеплювався культ сили і волі. Насаджувався культ особи Муссоліні.

Прагнення до переділу світу швидко зблизило Італію з фашистською Німеччиною та Японією, незважаючи на деякі суперечки щодо Австрії та Балкан. До того ж, будучи першим фашистом, Муссоліні не хотів поступатися цією роллю «вискочці» Гітлеру.

Культ особи Мао Цзе-дуна зароджується ще в час Яньаньського періоду на початку сорокових років. Вже тоді на заняттях з вивчення теорії комунізму використовуються головним чином праці Мао. У 1943 році починають виходити газети з портретом Мао на передовиці, а незабаром «ідеї Мао Цзе-дуна» стають офіційною програмою КПК. Після перемоги комуністів в громадянській війні плакати, портрети, а пізніше і статуї Мао з’являються на площах міст, в кабінетах і навіть в квартирах громадян. Проте до гротескових розмірів культ Мао доводиться Лінь Бяо в середині 1960-х. Тоді вперше публікується цитатник Мао — «Червона книжечка», що стала надалі Біблією культурної революції. У пропагандистських творах, як, наприклад, в підробленому «Щоденнику Лей Фена», гучних гаслах і полум’яних мовах культ «вождя» форсувався до абсурду. Натовпи молодих людей доводять себе до істерії, викрикуючи заздоровниці «червоному сонцю наших сердець» — «мудрому голові Мао». Мао Цзе-дун стає фігурою, на якій в Китаї зосереджується практично все [5, с. 143].

Після розгрому «Банди чотири» ажіотаж навколо Мао значно втихає. Він досі є «фігурою» китайського комунізму, його досі вшановують, в містах все ще частково стоять пам’ятники Мао, його зображення прикрашає китайські банкноти, значки і наклейки. Проте нинішній культ Мао серед пересічних громадян, особливо молоді, слід швидше віднести до проявів сучасної поп-культури, а не свідомого поклоніння перед мисленням і діяннями цієї людини.

Розвиток культу полегшили ідеологічна диктатура партії і цілковите панування єдиної офіційної ідеології. Елементи культу особи простежувалися у діяльності Л. І. Брежнєва, керівників колективно соціалістичних держав.

До кінця 1980-х рр. у країні вже утвердився культ особи Л. Брежнєва, подібний до аналогічного культу особи М. Хрущова (та засудженого останнім культу особи Й. Сталіна). Особливо гротескних форм набула пристрасть генсека до нагород і почестей. Брежнєв одержав чотири Золоті Зірки Героя Радянського Союзу (1966, 1976, 1978, 1981), Золоту Зірку Героя Соціалістичної Праці (1961), вісім орденів Леніна, орден «Перемоги» й незліченну кількість інших державних нагород. У 1975 р. він став генералом армії, у 1976 р. — Маршалом Радянського Союзу. Оточений славослів’ям колег та фактично вже недієздатний Генсек залишався на владному «Олімпі» до самої смерті. Період його правління було названо ”роками застою” [10, с. 396].

За Кім Чен Іра в Північної Кореї встановився культ особи, що носить напіврелігійний характер. Портрети Кім Чен Іра прикрашають всі суспільні установи, а будь-яка критика в адресу керівника карається тюремним строком в концентраційному таборі. У країні вважається, що Кім Чен Ір чудовий композитор, причому шість опер, авторство яких йому приписується, було написано за два роки. Північно-корейське телебачення щодня демонструє любов народу до свого лідера, пропаганда розповідає про надзвичайні здібності Кім Чен Іра маніпулювати часом і простором [10, с. 417].

Хоча Кім Чен Ір народився в 1941 році в Росії, на Далекому Сході, офіційна пропаганда стверджує, що він народився в партизанському таборі, розбитому на найвищій вершині Північної Кореї, і у цей момент на небі з’явилися подвійна веселка і яскрава зірка. Існує легенда про те, що трирічний Кім Чен Ір надихнув великий партизанський загін батька на вирішальну атаку, причому в одній руці його був пістолет, а іншою він тримався за гриву коня. Кім Чен Ір удостоєний звання Героя КНДР (двічі), Орденів Кім Ір Сена (тричі), премії Кім Ір Сена, нагороджений 89 орденами і медалями 29 країн, має звання почесного доктора наук кількох іноземних університетів. Його праці «Про ідеї чучхе», «Про деякі питання, що виникають при вивченні філософії чучхе», «Про кіномистецтво», «Про літературу, засновану на принципі чучхе» вважаються класичними. Він також великий архітектор, що створив план «Башти Чучхе» в Пхеньяні. Кім Чен Ір з 2003 року міцно входить в трійку лідерів найбільш лютих диктаторів, що щорічно складається американським журналом «Parade». У 2003 і 2004 роках він був лідером цього конкурсу. Поняття диктатор при цьому визначається як «глава держави, який деспотично розпоряджається життям своїх громадян і не може бути усунений від влади законними способами» [10, с. 419].

У Румунії існував «культ особи» Ніколае Чаушеску. Однак 1989 р. у Румунії відбулась революція. Рятуючись від багатотисячного натовпу біля телецентру у Бухаресті, Чаушеску залишив столицю разом із дружиною Оленою на гелікоптері, потім продовжили втечу на автомобілі, та все ж були затримані поблизу міста Тирговіште. У ньому ж було організовано трибунал, що виніс вирок про страту. Голова суду, що засудив подружжя Чаушеску, згодом покінчив життя самогубством [10, с. 425].

Висновки

Отже, культ особи виник історично в тих соціальних системах, де були нерозвинені суспільні стосунки, де право не набуло універсального характеру і де самосвідомість кожного індивіда, а також народу знаходилася на низькому рівні. Він їм внутрішньо притаманний, хоча зазнає різні трансформації у міру просування людського суспільства по шляху соціального прогресу і свободи.

Культ особистості в умовах капіталізму виникає тоді, коли складаються особливі, виняткові обставини у всіх сферах суспільного життя, часто викликаються поразками у війнах, коли люди відчувають безвихідність свого становища, не впевнені в завтрашньому дні, переживають почуття неповноцінності і готові віддати свою долю будь-якому політичному лідеру з харизматичними властивостями і «залізної рукою», який прагне до наведення порядку у країні і на встановлення «залізної дисципліни». І навіть коли він перетворюється в диктатора, все одно люди йому вірять і сподіваються на нього.

Ідейні джерела культу особи — в монополізації права на істину, в утвердженні «єдино вірної ідеології», творці якої наділяються якостями пророків та ясновидців. Культ особи нетерпимий до будь-якого опору, він створює тотальну систему особистої залежності, немовби паралізуючи масову свідомість, породжує у населення віру у всемогутність керівництва, страх перед ним, узаконює будь-яке беззаконня, формує у мас рабську покірність та угодовську поведінку, що досягається їх систематичною ідеологічною обробкою. Культ особи найчастіше виникає при концентрації у руках однієї людини всіх важелів політичної, економічної, духовної і соціальної влади.

Список використаних джерел

1. Анин Д. Юбилей «величайшей мистификации» //Новый журнал. — 1988. — № 91. —  С. 230-244
2. Видеман Ф.    Гитлер глазами его адьютанта //Новая и новейшая история. — 1998. — № 5. —  С. 197-219
3. Гелей С. Д. Політологія. — К. : Знання , 2004. — 645, с.
4. Корнієнко В. О. Імідж політичного лідера: проблеми формування та практичної реалізації. — Вінниця: Універсум, 2009. — 144 с.
5. Кравченко, В. И. Харазматическая личность: многообразие понимания // Социологические исследования. — 2004. — № 4. —  С. 134-145
6. Логвина В. Л. Політологія. — К. : Центр учбової літератури, 2007. — 303 с.
7. Лозовицький О. Голлізм — державотворча ідеологія п’ятої республіки Франції // Історія України. — 2002. — № 41. —  С. 8-12
8. Ольшанский Д. В. Политическая психология. — М.; Харьков; СПб.: Питер, 2002. — 575 с.
9. Піча В. М. Політологія: Типові питання та відповіді з лекційного курсу. — Львів : Новий Світ-2000, 2006. — 174, с.
10. Політологія: Академічний курс: Підручник. — К. : ВД «Ін Юре», 2006. — 519 с.
11. Політологія: Підручник для вищих навчальних закладів III-IV рівнів акредитації. — К. : Здоров’я, 2004. — 775 с.
12. Сергієнко Н. О. Психологічні прийоми в політиці; МАУП. — 2006. — 111 с.
13. Хрестоматія з історії політичних вчень /укл., авт. передм. Олександр Уривалкін. — К.: Дакор : КНТ, 2008. — 453, с.
14. Шляхтун П. П. Політологія: історія та теорія. — К.: Центр учбової літератури, 2010. — 471 с.