Вступ

У радянській антропології упродовж 60— 80-х років активно розроблялася гіпотеза дицентризму, тобто двох первинних осередків формування людини сучасного фізичного типу, — західного, або євроафриканського, та східного — азійського (В. Алексеев). Для її обґрунтування використовувалися краніологічні дані, які засвідчують певну морфологічну та хронологічну спадкоємність первісних людей у деяких регіонах Євразії. Виникнення кількох незалежних центрів формування Homo sapiens В. Алексеев пояснював визначальною роллю соціальних чинників на пізніх етапах процесу антропогенезу.

Загалом донедавна більшість учених схилялися до поліцентризму, однак останні відкриття в галузі молекулярної біології змушують знову повернутися до думки про формування людини сучасного фізичного типу в одному центрі.

У 1868 р. у гроті поблизу містечка Кро-Маньйон у долині р. Везер (Франція) виявили п’ять кістяків у супроводі знарядь праці та прикрас первісної людини. Згодом подібні відкриття були зроблені на інших місцезнаходженнях, які датуються добою верхнього палеоліту (від 40— 35 до 12—10 тис. років тому). Пам’ятки цього часу залишені неоантропами — людьми сучасного фізичного типу, які належали до виду Homo sapiens, але відрізнялися між собою за деякими другорядними ознаками.

Серед європейських неоантропів найчастіше виділяють три морфологічних варіанти — кроманьйонський, гримальдійський та брюнський, найпоширенішим з яких є перший.

1. Походження та характеристика кроманьйонців

Загалом кроманьйонці, кісткові рештки яких знайдені на території Франції, Великої Британії, Італії, Чехії, Росії тощо, — це яскраві носії “сапієнтних” рис, про що свідчать високе склепіння черепа, дуже висока його місткість (до 1700—1800 см3), прямий лоб, відсутність надбрівного валика і наявність чітко окресленого підборідного виступу. Поряд із цим вони характеризувалися деякими специфічними ознаками, а саме: різко вираженою доліхокранією, яка поєднувалася з дуже широким і низьким обличчям, сильним розвитком надбрівних дуг, дуже низькими вугластими орбітами, вузьким прямим або трохи випуклим носом, що різко виступає з площини обличчя, дещо сплощеними вилицевими кістками та масивними нижніми щелепами. Ще однією особливістю кроманьйонців є дуже високий зріст. Так, у п’яти дорослих чоловіків, кістяки яких були виявлені в 1872— 1894 рр. поблизу м. Ментона (Італія), він коливається від 179 до 194 см. Усім їм також були властиві “тропічні” пропорції тіла, тобто відносно висока довжина передпліччя та гомілки порівняно з плечовою та стегновою кістками. На кістках рук та ніг сильно розвинутий м’язовий рельєф, що свідчить про неабияку фізичну силу.

Цікаво, що більшість кістяків характеризується своєрідною будовою великогомілкової кістки: вона різко сплощена з боків і має великий передньо-задній діаметр (77. Брока). На думку багатьох учених, це пов’язано з постійними навантаженнями ікроножних м’язів під час бігу: адже основою господарської діяльності кроманьйонців було полювання на прудких тварин.

Характерні риси гримальдіїїського типу неоантропів уперше були виявлені на кістяках з парного поховання у “Гроті дітей” поблизу Ментони, розкопки якого проводилися 1901 року. Скелети належали дорослій жінці та юнакові 16— 17 років (імовірно, матері та сину), яким були властиві доліхокранія, відносно широке обличчя, а головне — досить широкий, слабко виступаючий ніс, масивна нижня щелепа з помірно розвинутим підборідним виступом і яскраво виражена прогнатність верхньої щелепи. Поховані визначалися невисоким зростом — 155— 157 см.

Близьким комплексом ознак характеризується також чоловік 20—25 років, кістяк якого був знайдений у 1954 р. на стоянці Маркіна Гора поблизу с. Костьонки (Росія) [2, c. 46].

Загалом, гримальдійському типові притаманне поєднання “кро- маньйоїдних” та деяких негроїдних рис. У зв’язку з цим відомий російський вчений Г. Дебець відносив цей тип до найдавніших груп неоантропів — спільних пращурів сучасних європеоїдів та негроїдів. Однак повторна реконструкція черепів Із “Грота дітей», здійснена чеським антропологом Є. Влчеком, показала, що широконосість та прогнатизм “гримальдійців” були дещо перебільшеними. На цій підставі Влчек висунув тезу про те, що в них переважали риси південних європеоїдів.

Брюиський тип виділено на підставі краніологічних матеріалів (понад 20 черепів), виявлених у кінці минулого — на початку нинішнього століття в Моравії поблизу міст Брно (німецька назва — Брюнн), Брюкса та Пржедмосця. Представники даного типу були менш масивні, ніж кроманьйонці. За деякими специфічними особливостями будови черепа (відносно низьке склепіння, спадистий лоб із сильно розвинутим надбрів’ям, слабкіше виступання носа) вони тяжіють до неандертальців (М. Матейка) [1, c. 53].

2. Морфологічна будова кроманьйонців

Архаїчні риси морфологічної будови були властиві також деяким групам неоантропів на теренах Східної Європи, що підтверджують знахідки черепних кришок на р. Підкумок поблизу П’ятигорська, на березі р. Сходня поблизу Москви та на Хорошенському острові на Водзі. Окремі “неандерталоїдні” ознаки виявлено на черепах дітей із парного поховання на стоянці Сунгир поблизу Владимира (Росія), хоча загалом вони належали людям сучасного фізичного типу.

Наведені факти свідчать на користь тих учених, які наголошують на відсутності жорсткого зв’язку між неандертальцями і добою мустьє та неоантропами й добою верхнього палеоліту. Очевидно, перші “справжні сапієнси” дійсно з’явилися задовго до рубежу 40— 35 тис. років тому, а останні палеоантропи часто долали його. Так, нещодавно кісткові рештки “класичного” неандертальця в супроводі верхньопалеолітичного інвентарю були виявлені в місцезнаходженні Сен-Сезер (Франція).

Крім описаних вище, на теренах Європи за верхнього палеоліту мешкали представники ще кількох морфологічних варіантів неоантропа (В. Бунак),

На Африканському континенті в даний історичний період переважали популяції людей, зовнішньо схожих на сучасних бушменів та готентотів — носіїв так званого койсанського, або боскопського, комплексу ознак (довга та низька черепна коробка, широкий ніс, який досить слабко виступає з площини обличчя, тощо). Наведені риси властиві черепам із Асселяра (Алжир), Сінга (Судан), Фіш-Хука (Південно-Африканська Республіка). Крім того, у Тропічній та Південній Африці (місцезнаходження Флорисбад, Кеп-Флетс та ін.), судячи з досить фрагментарних і погано датованих матеріалів, був представлений також протоавстралоїдний масивний тип, поширений також в інших регіонах Старого Світу.

Неоднорідними в антропологічному плані були верхньопалеолітичні популяції Азії, серед яких виділяють кілька типів (деякі вчені вважають їх варіантами одного протоморфного типу, на основі якого згодом сформувалися сучасні расові комплекси). Так, на одній із ділянок Верхньої печери в місцезнаходженні Чжоукоудянь виявлено кісткові рештки трьох осіб: чоловіка зрілого віку, череп якого мав деякі монголоїдні ознаки, та двох жінок — старшої, що характеризувалася наявністю меланезійського (австралоїдного) компонента, та молодшої, якій були притаманні деякі північноазійські (ескімоські) риси. На думку Ф. Вайденрайха, тут були поховані члени однієї родини: чоловік та дві його дружини — вихідці з різних регіонів Азії. Однак ці висновки викликали критичні зауваження інших дослідників [4, c. 37-38].

На стоянці Афонтова Гора поблизу Красноярська (Сибір) знайшли фрагмент лобової кістки й носового відростка, будова яких свідчить про сплощеність обличчя — ознаку, властиву сучасним монголоїдам; з печери Міногава в Японії походить череп, що має риси схожості з синантропом.. На особливу увагу заслуговують кісткові рештки жінки 15 — 17 років з печери Ніа на півночі о. Калімантан (Індонезія), які датуються 40— 38 тис. років тому. За деякими ознаками вона була схожою з сучасними папуасами — представниками австралоїдної меланезійської раси. Що ж до черепів з Вадьяка на індонезійському острові Ява, то в їхній будові (значні розміри обличчя, верхня частина якого сплощена, сильний розвиток надбрівних дуг, альвеолярний прогнатизм тощо) переважають австралоїдні та деякі “нейтральні” риси, що їх неможливо пов’язати з сучасними расами.

Добою верхнього палеоліту датуються також окремі черепи, виявлені на території Австралії (стоянки Тальгай, Когуна, Кейлор), яким також притаманне поєднання “нейтральних” та австралоїдних ознак.

Деякі американські археологи датують верхньопалеолітичним часом черепи зі стоянок Лагоа-Санта і Санта (Бразилія), Пунін (Еквадор), котрим властиві високе склепіння черепа, помірний розвиток рельєфу, прогнатизм. Однак ці дати викликають серйозні заперечення, і питання про фізичний тип найдавнішої людності Америки залишається відкритим.

Доба верхнього палеоліту характеризується значними досягненнями в розвитку матеріальної та духовної культури первісних людей. У цей час постали нові технічні прийоми обробки кременю, а саме: виготовлення заготовок за допомогою “посередника” із кістки чи рогу, віджимне ретушування, так звана техніка пікетажу (обробка каменю шляхом численних ударів по його поверхні) та ін. Кам’яний інвентар став значно різноманітнішим — аж до 100 типів знарядь: різців, скребачок, скребел, наконечників тощо. Дедалі ширше використовувалися кістка, ріг, бивень мамонта. З них виготовляли наконечники списів, гарпуни, шила, проколки, голки, шпильки, тесла, мотики, землерийки, молоткоподібні вироби та ін. Поширилися комбіновані знаряддя (наприклад, трубчасті кістки тварин, у пази яких вставлялися крем’яні леза), з’явилися перші механізми — списометалки, що значно збільшували відстань, на якій мисливець міг уразити ціль.

Верхньопалеолітична людність уміла обробляти шкури тварин і шити з них одяг. Про це свідчать як скульптурні зображення, так і залишки прикрас, виявлені в похованнях. Розрізняють принаймні два різновиди хутряного одягу доби верхнього палеоліту: комбінезони хутром назовні, які щільно облягали тіло (реконструйовані за статуеткою із сибірської стоянки Буреть); плащі з кістяними заколками, штани, взуття і т. ін. (реконструйовані за розміщенням прикрас на одязі в похованнях дорослого чоловіка та дітей на стоянці Сунгир) [5, c. 68].

Верхній палеоліт — епоха розквіту первісного мистецтва: печерного живопису, скульптури, гравіювання, які вражають своєю майстерністю, емоційним забарвленням, виразністю та динамізмом.

Основу сюжетів становили зображення звірів, рідше людей (переважно жінок). За формою та стилем пам’яток мистецтва на теренах Євразії розрізняють кілька областей: франко-кантабрійську (Кантаб- рійські гори на півночі Іспанії, Піренеї та Дордонь у Франції), де зосереджена більшість зразків реалістичного печерного живопису та гравіювання; середземноморську (Італія, південь Франції та Південно-Східна Іспанія), для якої характерна деяка схематичність мистецьких творів і наявність великої кількості зображень кистей рук людини; східну (від Центральної Європи до Сибіру), де переважають скульптурні зображення та орнаментальне гравіювання на кістці.

Значне місце в мистецтві верхнього палеоліту займали жіночі статуетки, виготовлені здебільшого з бивня мамонта, іноді з каменю, вапняку, бурштину. Близько 20-ти фігурок “Венер” завбільшки в основному 5—10 см знайдено в Мізині. Чимало подібих скульптурних зображень виявлено на територіях Франції, Чехії, Росії і т. д., що, на думку дослідників, пов’язано з культом жінки в даний історичний період.

Особливе захоплення викликає печерний живопис — зображення мамонтів, бізонів, гірських козлів, коней тощо, розташовані здебільшого у глибині галерей. На думку вчених, ці ділянки печер відігравали роль культових місць, де первісні люди здійснювали магічні обряди, пов’язані з полюванням: вони “вбивали” зображення звірів дротиками, сподіваючись на успіх у реальному житті. В пов’язаних з печерним живописом магічних обрядах і чаклунських церемоніях простежуються зачатки первісних форм релігії — анімізму (віри в існування душі), фетишизму (наділення предметів надприродною силою) і тотемізму (віри у магічний зв’язок та кревну спорідненість роду з якимось видом тварин). Можливо, фігури напівлюдей-напівтварин у печері Трьох Братів (Франція) символізують міфічних предків, які опосередковують зв’язок між колективом людей і певним видом тварин [3, c. 57-58].

Висновки

Предки сучасної людини з’явилися в Східній Африці приблизно 100 000 — 200 000 років тому. Приблизно 60 000 років тому вони мігрували з Африки на Аравійський півострів і з’явилися в Євразії. Одна група швидко заселила узбережжі Індійського океану, а друга мігрувала в степу Центральної Азії. Друга група стала предками монгольських народів, Кавкасіоні і більшої частини близькосхідного і північноафриканського населення. Міграція від Чорного моря в Європу почалася приблизно 45 000 років тому, імовірно через Дунайський коридор. 20 000 років тому вся Європа вже була заселена.

Перші люди Європи зовні не дуже відрізнялися від її сучасного населення. У більшості випадків вони були досить великого росту (близько 175-180 см), мали неабияку фізичну силу, але кістки в них були менш масивними,  більш тонкими, чим у неандертальців. Обсяг мозку, як і в сучасних людей, становив 1450-1560 см. Втім, такий же обсяг мозку був і в неандертальця, однак будова мозку у людини верхнього палеоліту істотно змінилася: наприклад, вона мала розвинені лобові частки. Звід черепа був досить високий, потилиця трохи пласка, чоло пряме і високе. Надбрівні дуги були досить добре виражені, але не зливалися над носом у суцільний надочноямковий валик, характерний для неандертальців. Кисті рук були такі ж, як у сучасних людей.

На зорі свого існування кроманьйонці , або люди верхнього палеоліту, жили майже так само, як і неандертальці: полювали, збирали їстівні рослини, виготовляли кам’яні знаряддя.

Список використаної літератури

1. Борисова О. Соціально-історична антропологія: навч. посібник / Луганський національний педагогічний ун-т ім. Тараса Шевченка. — Луганськ : Альма-матер, 2007. — 328с.
2. Леві-Строс К. Структурна антропологія / Зоя Борисюк (пер.з фр.). — 2.вид. — К. : Основи, 2000. — 391с.
3. Сегеда С. Антропологія: Навч. посіб. для студ. гуманіт. спец. вищ. навч. закл. — К. : Либідь, 2001. — 335с.
4. Шмалєй С. В. Антропологія: Для студ. природничих спец. вищих навч. закл. / Херсонський держ. ун-т. — Херсон, 2006. — 46с.
5. Юрій М. Антропологія: навч. посібник. — К. : Дакор, 2008. — 421с.