Відомо, що стабільність і динамізм державотворення залежать, у першу чергу, від регулювання цього багатогранного процесу соціальними нормами, в тому числі нормами права, серед яких вагоме місце відводиться кримінально-виконавчому праву, бо власне воно найбільш суттєво впливає на суспільні відносини, що складаються під час виконання кримінальних покарань. З іншого боку, розвиток держави є важливою передумовою творення й удосконалення її нормативного комплексу. Ця теза має пряме відношення до предмета нашого дослідження. Адже взаємозв´язок суспільних процесів, зокрема в кримінальній і не-кримінальній сферах, вимагає створення комплексного суспільного механізму впливу на злочинність, у якому взаємопов´язані між собою кримінально-виконавча політика і кримінально-виконавче право будуть не тільки виконувати функції стримування злочинності, а й активно впливатимуть на саму злочинність і злочинців.

Як засвідчує аналіз літератури з цієї теми (Л. В. Багрій-Шахматов, М. І. Ба-жанов, І. Г. Богатирьов, В. К. Грищук, О. М. Джужа, О. Г. Колб, О. М. Костенко, В. Г. Лукашевич, В. О. Навроцький, В. Л. Ординський, Г.О.Радов, А.Х.Степанюк, Є. Л. Стрєльцов, В. М. Трубников, П. Л. Фріс та ін.), нині в українському суспільстві спостерігається прагнення реалізувати цивілізовані моделі законотворення у кримінально-виконавчій сфері. Загальновизнано: вдосконалення та впорядкування кримінального законодавства — характерна риса процесу розвитку цивілізованої правової держави. При цьому на перший план виступають принципи правотворчості й науковості, здатні гарантувати як високу якість кримінально-виконавчого права, так і вагомість та авторитетність кримінально-виконавчої політики держави.

У даній статті ставимо за мету на основі узагальнення наукової юридичної літератури, нормативних актів з кримінально-виконавчого права проаналізувати з точки зору теорії та історії держави і права сучасну ситуацію в царині кримінально-виконавчої політики й кримінально-виконавчого права, акцентуючи увагу на основних завданнях, принципах, стратегії, напрямах, формах і методах контролю держави за злочинністю.

Від кримінальної до кримінологічної політики

Аналізуючи зміст кримінально-виконавчої політики, передусім варто хоча б коротко визначитися із основною термінологією, що застосовується у цій сфері права. У сучасній науковій літературі поки що існують різні підходи до трактування самого поняття «політика». Деякі вчені вважають, що ця політика визначається економічним базисом нашого суспільства та відображає економічні закономірності його розвитку. З іншого боку, поняття «політика» ототожнюється з усвідомлено організованою діяльністю органів державної влади та управління, громадських об´єднань, партій тощо, яка визначається їх інтересами та цілями. Універсальний словник-енциклопедія, рекомендований Міністерством освіти і науки України, дає найбільш узагальнену інтерпретацію цього поняття: «1) цілеспрямована діяльність у галузі взаємовідносин між різними суспільними групами, державами й народами, пов´язана із боротьбою за здобуття або утримання державної влади, як знаряддя регулювання і формування цих стосунків;

2) визначена частина, програма або напрям такої діяльності: головним суб´єктом є держава» [1].

Останнє визначення звільняє дослідника від необхідності розділяти політику на внутрішню і зовнішню. Крім того, таке визначення знімає будь-яку проблематичність щодо введення в контекст «політика» такої її складової, як «кримінальна політика», що визначає основні напрями, методи та засоби боротьби держави зі злочинністю, форми, завдання і зміст діяльності правоохоронних органів та громадських організацій, які беруть участь в її здійсненні. Ця діяльність є багатогранною та різновекторною і спрямована на: 1) швидке та повне розкриття злочинів, встановлення осіб, винних у їх скоєнні, та забезпечення правильного застосування закону; 2) правильну кваліфікацію скоєного злочину та призначення відповідного покарання;

3) виконання призначеного за вирокомсуду покарання [2].

Заслуговує на увагу й дещо інше тлумачення поняття «кримінальна політика». На думку доктора юридичних наук, заслуженого юриста України О. М. Литвака, кримінальна політика — це співвідношення між законодавством, каральними, адміністративно-організаційними та кримінологічно-попереджувальними заходами з урахуванням економічної та соціальної ситуації [3].

До речі, в Україні та Росії основи науки кримінальної політики заклав професор Харківського університету М. П. Чубинський. Кримінальна політика, на думку цього вченого, це «гілка науки кримінального права, яка має виробляти рекомендації для найкращої в даній країні справи кримінального правосуддя як шляхом соціальних реформ, так і шляхом кращого кримінального законодавства» [4]. Кримінальна політика, за Чубинським, складається з трьох напрямів: 1) кримінальне законодавство; 2) політика превенції; 3) політика репресій (каральна політика) [5].

Автор наголошував, що кримінальна політика має запропонувати державній владі науково обґрунтовані пропозиції щодо змісту та співвідношення протистояння злочинності у відповідний історичний період. Таке тлумачення кримінальної політики й досі є загальновизнаним у всьому цивілізованому світі. Визнається воно й у сучасній незалежній Українській державі. Свідченням цього є створення національної кримінології, заснованої на демократичних засадах, на принципах верховенства права та поваги до прав людини. Це зумовило проведення принципово нової, самостійної політики у сфері застосування кримінальних покарань, а саме їх призначення, виконання та відбування.

Нові методологічні підходи визначили і новий зміст науки кримінології: дослідження злочинності як соціального явища та особливостей злочинців, а також сприятливих для вчинення злочину обставин, пошук засобів боротьби зі злочинністю [6].

На відміну від колишньої радянської кримінології, у якій панував культ правлячої партії та абсолютний пріоритет політики щодо моралі, права і держави, сучасна теоретична модель антикримінальної діяльності держави має базуватися на пріоритеті кримінологічного попередження злочинності, тобто на заміні кримінальної політики кримінологічною політикою, яка спиратиметься на кримінологічне прогнозування та планування [7].

Про те, що кримінологія як політика також має уже солідне теоретичне підґрунтя, свідчить диференційований підхід до визначення її основних складових — кримінально-правової, кримінально-процесуальної та кримінально-виконавчої політики й наповнення їх сучасним кримінологічним змістом. Так, кримінально-правова політика — це напрям діяльності законодавчих і правозастосовчих органів зі створення кримінального законодавства, криміналізації та декриміналізації, пеналізації і депеналізації, диференціації кримінальної відповідальності. Кримінально-процесуальна політика — напрям діяльності правотворчих і правозастосовчих органів зі створення й застосування форм реалізації кримінального закону на всіх етапах його дії. Кримінально-виконавча політика — це напрям діяльності державних і громадських органів у галузі виконання кримінальних покарань [8].

Цілі і завдання кримінально-виконавчої політики

Більш детально зупинимося на суті й завданнях кримінально-виконавчої політики, яка є об´єктом нашого дослідження. У новітніх виданнях наукової юридичної та політологічної літератури основні завдання цього напряму політики згруповані наступним чином:

— визначення основних напрямів ефективного виконання кримінальних покарань за умов суворого дотримання вимог законності;

— розроблення основних напрямів діяльності органів держави і громадськості для досягнення виправлення та ресоціалізації засуджених;

— розробка основних напрямів діяльності, пов´язаної з профілактикою вчинення злочинів і правопорушень засудженими як під час відбування покарання, так і після звільнення;

— визначення напрямів діяльності державних органів і громадськості для забезпечення соціальної адаптації осіб, звільнених з кримінально-виконавчих установ.

Найактуальніше завдання сучасної кримінально-виконавчої політики — забезпечення всебічного контролю за дотриманням відповідними службами і посадовцями кримінально-виконавчої системи (Державний департамент України з питань виконання покарань та ін.) вимог чинного законодавства, парламентських і урядових рішень з використанням можливостей суду, прокуратури, органів державної виконавчої влади, місцевого самоврядування, об´єднань громадян, окремих фізичних осіб у межах повноважень, наданих їм законом.

У плані підтримки й розвитку громадської ініціативи досить актуальним є також стимулювання на державному рівні формування об´єднань громадян, які ставлять собі за мету сприяння удосконаленню діяльності кримінально-виконавчої системи України, надання їм допомоги та підтримки. Важливо всебічно й широко інформувати громадськість через засоби масової інформації про участь кримінально-виконавчої системи в житті суспільства і держави, зокрема у забезпеченні громадської безпеки та морального відродження українського суспільства.

Заслуговують на увагу також будь-які ініціативи щодо створення громадських фондів для установ виконання покарань (УВП) за рахунок добровільних внесків, відрахувань і пожертвувань підприємств, організацій і окремих громадян; втілення в практику діяльності УВП новітніх наукових досягнень і технологій, зокрема методик впливу на особистість, створення в УВП умов, які стверджують загальнолюдські цінності, культуру людини, ідеали добра, справедливості та гуманізму, дають засудженим уроки моральності, людяності, формують систему знань, умінь та навичок, можливість відчути себе особистістю, у долі якої зацікавлені суспільство і держава; забезпечення соціального та правового захисту персоналу УВП виходячи з об´єктивних потреб якісного виконання ним своїх функцій та ресоціалізації засуджених; створення державної системи опіки з метою надання допомоги й підтримки звільненим із місць позбавлення волі в адаптації до життя в умовах вільного суспільства [9].

Головними критеріями оцінки цілей і завдань кримінально-виконавчої політики є відповідність їх законним потребам людини, нормам права і моралі цивілізованого суспільства, забезпечення збалансованого задоволення законних прав та інтересів громадян, суспільства і держави, системне вираження всього комплексу основних складових проблем пенітенціарної функції держави, максимальне і ефективне використання у справі ресоціалізації злочинців усього національного потенціалу.

Реалізуючи названі цілі й завдання кримінально-виконавча політика водночас створює першооснову ефективної практики виконання покарань, яка, у свою чергу, базується на наступних принципах:

— суверенітету, наукової обґрунтованості та незалежності від ідеологічних установок і рішень будь-яких політичних партій і течій;

— пріоритету загальновизнаних людських цінностей, життя і здоров´я людини;

— примату прав людини над державними і суспільними інтересами за умов їх гармонійного поєднання;

— відповідальності держави перед громадянами і суспільством за результати своєї діяльності;

— розподілу компетенції між суб´єктами кримінально-виконавчої політики, який виключає можливість монопольного прийняття для кримінально-виконавчої системи рішень будь-якою окремою особою або окремою гілкою влади;

— політичного й економічного плюралізму;

— системного охоплення всього комплексу взаємопов´язаних проблем кримінально-виконавчої діяльності;

— інтеграції з іншими галузями соціальної політики держави;

— зв´язку з національними й релігійними культурними і соціально-економічними умовами;

— максимального використання інститутів соціалізації, які є у розпорядженні держави і суспільства;

— поваги до загальновизнаних принципів міжнародного права;

— гуманізму та милосердя, справедливості та моральності, гласності;

— демократичного характеру кримінально-виконавчої діяльності [10].

На нашу думку, перераховані принципи відтворюють увесь спектр суспільних і правових відносин у сфері кримінально-виконавчої політики, спрямованої на виконання кримінальних покарань у державі та захист суспільства від нових злочинних посягань.

У змісті кримінально-виконавчої політики вітчизняні науковці (О. М. Джужа, Г. О. Радов, А. Х. Степанюк, В. М. Трубников та ін.) виділяють три основних елементи: 1) кримінально-виконавче право; 2) кримінально-виконавчу діяльність органів і установ виконання покарань, прокуратури і суду; 3) правовідносини процесу виконання (відбування) покарання. Ці елементи співвідносяться один з одним як форма і зміст. Кримінально-виконавче право — це, по-перше, правовідносини між органами і установами виконання покарань прокуратурою і судом; по-друге, це правовідносини названих суб´єктів процесу із засудженими та іншими учасниками процесу виконання покарання, а також правовідносини цих учасників між собою[11].

Кримінально-виконавче право

Як самостійна галузь права, кримінально-виконавче право є основною формою вираження та закріплення кримінально-виконавчої політики. Разом із тим, кримінально-виконавче право, як і решта галузей права, складається з правових норм — обов´язкових для всіх громадян України правил поведінки, які охороняються державою, виражають та закріплюють згідно з принципами кримінально-виконавчої політики волю народу України у сфері виконання покарань. Основним критерієм кримінально-виконавчого права є наявність у нього специфічного методу правового регулювання суспільних відносин, а саме: метод наказу (імперативний метод), що не допускає заперечень. Проте у процесі виконання та відбування покарань застосовують також інші методи, зокрема метод переконання, диспозитивний метод.

Отже, кримінально-виконавче право — це воля народу, втілена у законі й виражена в системі правових норм, встановлених державою Україна для регулювання суспільних відносин, що виникають у процесі виконання та відбування кримінальних покарань, а також застосування заходів виховного впливу на засуджених.

Мета і завдання кримінально-виконавчого законодавства України закріплені у ст. 1 Кримінально-виконавчого кодексу (КВК) України:

1) кримінально-виконавче законодавство України регламентує порядок і умови виконання та відбування кримінальних покарань з метою захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність засуджених, поводженню;

2) завданнями кримінально-виконавчого законодавства України є визначення принципів виконання кримінальних покарань, правового статусу засуджених, гарантій захисту їхніх прав, законних інтересів та обов´язків; порядку застосування до них заходів впливу з метою виправлення і профілактики асоціальної поведінки; системи органів і установ виконання покарань, їх функцій та порядку діяльності; нагляду і контролю за виконанням кримінальних покарань, участі громадськості в цьому процесі; а також регламентація порядку і умов виконання та відбування кримінальних покарань; звільнення від відбування покарання, допомоги особам, звільненим від покарання, контролю і наглядузаними.

Коментуючи основний зміст ст. 1 КВК України провідні фахівці сектору проблем кримінально-виконавчого законодавства Інституту вивчення проблем злочинності Академії правових наук України А. Х. Степанюк та І. С. Яковець цілком слушно, як ми вважаємо, наголошують на наступному:

— у ст. 1 нового КВК України визначено не лише задачі кримінально-виконавчого законодавства, а й мету, з розмежуванням між ними;

— на відміну від діючого раніше виправно-трудового законодавства, яке регулювало виконання лише тих покарань, що були поєднані з заходами виправно-трудового впливу (праця, соціально-виховна робота, загальноосвітнє та професійно-технічне навчання), КВК України предметом свого регулювання має виконання всіх видів покарань, пе-реліченихуст.51ККУкраїни(як поєднаних, так і не поєднаних із заходами виправного впливу);

— звертає на себе увагу те, що у ч. 1 ст. 1 вживається поняття «виконання покарання», а не «виконання вироку». Ці поняття не є тотожними. Виконання покарання — це правова діяльність уповноважених державою органів, що здійснюється відповідно до принципів вироку [12].

Ці та інші відмінності нового КВК України ще раз переконують у тому, що процес державотворення включає постійну потребу удосконалення кримінально-виконавчого права на різних етапах боротьби зі злочинністю.

Кримінально-виконавче право як галузь права базується також на основних положеннях, принципах, що визначаються вимогами кримінально-виконавчої політики та викладені у її відповідних принципах. З погляду відомого вченого В. М. Трубникова [13], поняття принципів кримінально-виконавчої політики ширше і охоплює, в тому числі, принципи кримінального права, оскільки до першої категорії входять найзагальніші положення.

Предмет науки кримінально-виконавчого права набагато ширший від предмета галузі права і охоплює не тільки суспільні відносини, що виникають при виконанні та відбуванні кримінальних покарань, а й правове регулювання, закономірності та основні ознаки кримінально-виконавчого права як самостійної галузі права. Ця наука вивчає та досліджує кримінально-виконавчу політику України, діяльність органів та установ, які виконують кримінальні покарання; історію розвитку кримінально-виконавчого права; досвід інших держав у сфері законодавства та організації виконання покарань.

Методологічними засадами науки кримінально-виконавчого права, як і всієї науки, є положення філософії, а діалектичний метод як загальнонауковий метод пізнання уможливлює справді науковий підхід щодо визначення мети та шляхів дослідження.

Нормами кримінально-виконавчого права є юридичні акти у вигляді загальнообов´язкових правил поведінки, що відображуються у законах та підзакон-них актах і регулюють суспільні відносини, які складаються у процесі та з приводу виконання і відбування покарань.

Методи, принципи, функції і норми складають систему кримінально-виконавчого права як упорядкованої сукупності юридичних понять, окремі частини якої посідають чітко визначені місця всередині цієї системи і знаходяться в певній залежності від юридичної сили того чи іншого нормативного акта [14].

Основним джерелом кримінально-виконавчого права є Конституція України. Основним законодавчим актом у сфері виконання/відбування кримінальних покарань є КВК України. До інших законів, що містять норми кримінально-виконавчого права, належить КК, Кодекс законів про працю України (КЗпП),Сімейний кодекс України (СК), а також закони «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» від 23.06.2005 р. № 2713-ІУ, «Про застосування амністії в Україні» від 01.10.1996 р. № 392/96-ВР, «Про соціальну адаптацію осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк» від 10.07.2003 р. № 1104-ІУ.

Норми кримінально-виконавчого права містяться в указах Президента України, постановах і розпорядженнях Кабінету Міністрів України, у відомчих нормативно-правових актах. Джерелами кримінально-виконавчого права є також міжнародно-правові акти, ратифіковані Верховною Радою України, оскільки вони включені до національного законодавства.

Як бачимо, становлення і розвиток кримінально-виконавчої політики й кримінально-виконавчого права відбувалися протягом усього часу творення незалежної Української держави. Послідовні дії держави на цьому шляху дали змогу досягти суттєвих позитивних зрушень у реформуванні кримінально-виконавчої системи, зокрема у створенні її сучасного правового підґрунтя.

ПРИМІТКИ

1. УСЕ(Універсальнийсловник-енциклопедія) /гол.ред.чл.-кор.НАНУМ.Попович. — 2-ге вид., допов. — К. : ПВП Всеувито ; Львів : ЛДКФ Атлас, 2001. — С. 1085.

2. Гель А. П. Кримінально-виконавче право України : навч. посіб. / А. П. Гель, Г. С. Семаков, І. С. Яковець;за ред. проф.А.Х.Степанюка. — К.:Юрінком Інтер, 2008. — С. 14.

3. Литвак О. М. Державаізлочинність:монографія /О.М.Литвак. — К.:Атіка,2004. —С. 18.

4. ЧубинскийМ.П.Курсуголовной политики /М.П.Чубинский. — 2-еизд. — СПб.,1911. — С. 52.

5. Там само. — С. 312.

6. УСЕ (Універсальний словник-енциклопедія) / гол.ред. чл.-кор. НАНУМ. Попович.— 2-ге вид., допов. — К. : ПВП Всеувито ; Львів : ЛДКФ Атлас, 2001. — С. 721.

7. Литвак О. М. Зазнач. праця. — С. 21.

8. Кримінально-виконавче право України (Загальна та Особлива частини) : навч. посіб. / О. М. Джужа, С. Я. Фаренюк, В. О. Корчинський[та ін.] ;зазаг.ред.О.М.Джужи. — 2-е вид.,перероб.ідопов.—К.: ЮрінкомІнтер,2002.—С.8.

9. Радов Г. О. Першочергові проблеми сучасної пенітенціарної політики України на сучасному етапі / Г. О. Радов // Проблеми пенітенціарної теорії і практики. — К. : КІВС, 1996. —№1.—С.14.

10. Там само. — С. 15.

11. Кримінально-виконавче право України (Загальна та Особлива частини) : навч. посіб. /0. М. Джужа, С. Я. Фаренюк, В. О. Корчинський[та ін.] ;зазаг.ред.О.М.Джужи. — 2-евид.,перероб.ідопов.—К.:ЮрінкомІнтер,2002.—С.12.

12.Кримінально-виконавчийкодексУкраїни:наук.-практ.ком./А.Х.Степанюк,С. Яковець; за заг. ред. А. Х. Степанюка. — 2-гевид., перероб. ідопов. — Х.:Одіссей,2008. — С. 6.

13. Трубников В.М. Уголовно-исполнительное право Украины. Общая часть : учеб. пособ./В.М.Трубников.—Х.:Рубикон,1998.—С.8.

14.БадираВ.А.Кримінально-виконавче право:навч.посіб./В. А. Бадира,С.Ф.Денисов, Т. А. Денисова [та ін.] ; за ред. Т. А. Денисової. — К. : Істина, 2008. — С. 19.