В Україні відбуваються масштабні соціальні й принципові економічні зміни. Складовою частиною цих процесів є власність у своєму економічному та правовому визначенні. Взагалі власність — це складний філософській, економічний та соціальний феномен, який потребує свого якісного і виваженого правового супроводження, яке, у свою чергу, повинно містити як загальні, так і галузеві правові можливості. Для того щоб це відбувалось на належному рівні, необхідно розуміти суть цього комплексного феномену, його ознаки, складові тощо. В Україні проблеми цивільної відповідальності, правового регулювання відносин власності традиційно досліджують академіки НАПрН України, професори: Н. Кузнєцова, В. Луць, Я. Шевченко, члени-кореспонденти НАПрН України, професори: О. Дзера, Р. Майданик, І. Спасибо-Фатєєва та ін. Але сучасні реформи, необхідність їх адекватного правового забезпечення багато в чому потребують подальшого дослідження цих проблем, нових поглядів на соціальні процеси, які в нас відбуваються, нової оцінки сучасної правової дійсності, в тому числі й представниками інших галузей права. Тому певні роздуми, які будуть викладені в цій публікації, слід розглядати не стільки як фіксацію певної правової реальності, скільки як привід для подальшого обговорення цих складних соціально-правових проблем.

Власність і право

Відносини власності (привласнення) становлять основу функціонування будь-якого суспільства [1, 263]. Традиційно вважається, що власність виконує, умовно кажучи, майнові функції, відстоюючи тим самим насамперед приватні інтереси. Тому основне правове регулювання відносин власності як встановленої законом міри дозволеної поведінки відповідної особи по володінню, користуванню та розпорядженню майном, яке їй належить, надається цивільному праву.

Але потрібно обов’язково враховувати, що власність виконує і важливі публічні функції, надаючи тим самим загальносуспільну цінність відповідним цінностям та визначаючи принципові положення конкретної держави. Власність, поряд із суто майновими функціями, взагалі є фундаментом усієї економічної системи, що, у свою чергу, визначає соціально-економічну модель суспільства та багато в чому детермінує суспільно-політичний устрій держави. Це має зворотну дію, тому що наявність певного суспільно-політичного устрою, «бажання» надати стабільності його функціонуванню потребує від держави та суспільства заходів, спрямованих на збереження існуючих основ економіки.

Більш конкретну змістовність усім цим взаємопов’язаним процесам багато в чому надає саме форма власності. Наприклад, відомо, що в основі ринкової моделі лежить приватна власність на засоби виробництва, що, у свою чергу, надає необхідної капіталізації процесам державного будівництва. Водночас суспільно-політичний устрій, який нещодавно в нас проголошувався, визначався плановою моделлю економіки, в основі якої знаходилась уже суспільна власність на засоби виробництва. До речі, саме неефективне використання власності призводить до непродуктивного функціонування економіки, що на наступному етапі не відповідає цілям подальшого розвитку суспільства, і, як підтверджує історичний досвід, може «провокувати» принципові реформаторські процеси. У будь-якому випадку таке більш повне розуміння соціально-економічних функцій власності дає змогу стверджувати, що поряд з майновими вона виконує й інші важливі соціальні завдання, які реально впливають на процеси державотворення, мають суспільно-громадське визначення і тому надають їй вже і значний публічний характер.

Публічний характер власності виявляється і на більш, умовно кажучи, індивідуальному рівні, а саме: у низці важливих спрямувань, які регулюють її відносини з людиною. Так, у ст. 17 Загальної декларації ООН з прав людини, у ст. 1 Першого протоколу Європейської конвенції захисту прав і основних свобод людини, у ст. 41 Конституції України закріплено право кожної людини володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Розуміння цього дає можливість вважати, що порушення цих важливих правових положень не тільки повинно розглядатись як заподіяння майнової шкоди особі, а і як порушення одного з основних прав людини, а саме права володіти своєю власністю.

Потрібно звернути увагу, що такий характер власності виявляється й при більш детальному аналізі положень чинного цивільного законодавства завдяки тому, що положення цього законодавства охороняються насамперед публічними засобами або, на думкуН. Кузнєцової, взагалі не містять ознак цивільних правовідносин, а відтак не належать до предмета цивільно-правового регулювання і не підпадають під дію норм цивільного права [2,12] . Крім того, при аналізі низки статей Цивільного кодексу, наприклад статей 1-3 та інших, можна побачити певні публічно-правові положення, які полягають у необхідності діяльності суб’єктів цивільних правовідносин суто в межах діючих правових приписів, встановлення меж реалізації інтересів однієї сторони з урахуванням обсягу обов’язків другої сторони тощо.

Таке досить детальне обґрунтування дає можливість стверджувати, що власність, поряд з приватною функцією, виконує ще низку важливих функцій, які в основному спрямовані на підтримку інтересів суспільства та держави, що, у свою чергу, надає змогу залучати до регулювання, в широкому розумінні цього визначення, відносин власності й галузі публічного права. Це, наприклад, стосується положень таких матеріальних галузей права, як конституційне, господарське, адміністративне, положення яких закріплюють визначення понять відносин власності, прав власності, захисту відносин та прав власності. Взагалі публічне право — це та частина системи діючого права, норми якого спрямовані на захист загальносуспільних благ, на відміну від приватного права, яке захищає особисті інтереси людини у всіх сферах її соціального життя.

Власність і кримінальне право

Традиційно в таких процесах бере участь і класична галузь публічного права — кримінальне право. В Особливих частинах усіх останніх Кримінальних кодексів існував окремий розділ (глава), де зосереджувалися злочини проти власності. У чинному КК України, який був прийнятий у 2001 р., злочини проти власності зосереджені в Розділі VI Особливої частини. Слід наголосити, що в цьому розділі зібрані такі суспільно небезпечні діяння, які посягають на чужі речі та мають насамперед майновий характер. В усіх інших випадках, коли, наприклад, власність має непропрієтарний характер (інтелектуальна власність) або речі мають такі ознаки, які, на думку законодавця, відіграють більш важливу роль у суспільному житті, ніж майнова (наприклад зброя або наркотичні засоби), то при правовій оцінці таких суспільно небезпечних діянь, які пов’язані, наприклад, з їх вилученням, вони не розцінюються як майнові злочини. Це підкреслює, що предметом злочинів проти власності є речі, які повинні мати певну обов’язкову групу ознак, виділяючи тим самим майновий характер цих ре- чей. Потрібно додати, що, враховуючи такий характер цих злочинів, традиційно вважалось, що вчинення злочинів проти власності має спричиняти тільки пряму матеріальну шкоду. Всі інші види наслідків, які могли супроводжувати ці злочини, наприклад «упущена вигода», знаходились за межами кримінально-правового розуміння. Але зараз, у деяких випадках, відбувається певна відмова від цього загального правила.

У подальшому, для більш детального та змістовного розуміння злочинів, які зібрані в цьому розділі, проводиться їх певна кримінально-правова систематизація, в основі якої лежить насамперед мотив скоєння таких злочинів. У зв’язку з цим виокремлюють три основні групи злочинів усередині цього розділу: корисні злочини проти власності, некорисні злочини проти власності та група, яка має умовну назву «інші злочини проти власності». У свою чергу, корисні злочини проти власності вже за умов способу вчинення таких діянь поділяються на дві підгрупи: розкрадання (викрадання) та корисні злочини проти власності без ознак розкрадання (викрадання).

Традиційно прийнято вважати, що найбільш суспільно небезпечними вважаються злочини, які належать до групи діянь, пов’язаних з розкраданням (викраданням). Тому основним способом, у широкому розумінні цього визначення, вчинення всіх злочинів, які входять у цю групу, є вилучення. Визначення загального поняття «вилучення» в нашому законодавстві не закріплено, але теорія та судова практика пропонують низку таких визначень, які практично не мають принципових відмінностей, а швидше відрізняються своїм обсягом.

У зв’язку з тим, що вилучення може здійснюватися за допомогою різних людських навичок та звичок, у різних умовах, воно багато в чому може визначатися психофізичними особливостями винної особи, що дає змогу виокремити сім форм здійснення вилучення: крадіжка, грабіж, розбій, шахрайство, привласнення, розтрата, здійснення вилучення шляхом зловживання службовим становищем. Крадіжка — це таємне вилучення чужого майна. Грабіж — це відкрите вилучення чужого майна. Розбій — це напад з метою заволодіння чужим майном. Шахрайство — це заволодіння чужим майном шляхом обману або зловживання довірою. Розтрата та привласнення — це вилучення чужого майна особою, яка має певні повноваження стосовно цього майна. Вилучення чужого майна шляхом зловживання службовим становищем передбачає, що таке вилучення здійснюється не просто службовою особою, а службовою особою саме з використанням свого службового становища. Потрібно додати, що встановлення кожної форми вилучення в діяннях відповідної особи потребує встановлення ознак, які характеризують її внутрішнє відношення до цих діянь, а саме: мотив їх скоєння, мета, яку планувалось при цьому досягти, та ін.

У зв’язку з тим, що всі злочини проти власності посягають на чуже майно і тим самим завдають матеріальної шкоди потерпілому, встановлення такої шкоди, практично для всіх таких злочинів є обов’язковим. Тому виокремлюють і чотири види розкрадання (викрадення): простий, значний, великий та особливо великий, в основі яких і лежить розмір такої шкоди. Враховуючи важливість його встановлення, законодавець надає офіційне тлумачення трьом з чотирьох видів вилучення, застосовуючи при цьому не сумарні (грошові), а пропорційні критерії.

Необхідність встановлення розміру такої шкоди пов’язана з необхідністю чіткого встановлення моменту закінчення розкрадання (вилучення), тому що це може впливати на відповідальність не тільки безпосереднього виконавця, а й інших співучасників. Існує загальне визначення моменту закінчення розкрадання (викрадання). Воно вважається закінченим за наявності двох обов’язкових взаємопов’язаних ознак: особа повинна вивести майно з володіння (вилучити) власника або особи, яка його заміщує, і вчинити з цим майном хоча б первісні дії (передати, заховати), надаючи змогу вважати, що вона вже фактично поставила себе на місце власника і має змогу розпорядитися цим майном як «своїм».

Потрібно сказати, що практично єдиними є ознаки, які визнаються кваліфікуючими для усіх розкрадань (викрадань). Це: вчинення вилучення за попередньою змовою групою осіб, організованою групою, повторно, з проникненням у житло, інше приміщення чи сховище.

Наявність усіх цих попередніх положень дає змогу законодавцю «побудувати» систему кримінально-правових норм, передбачаючи відповідальність за розкрадання (викрадання), у зв’язку з тим, що кожна форма вилучення має свою сукупність кримінально-правових норм, які систематизуються у відповідній статті КК України. Всі інші ознаки, які вище були названі, виступають, умовно кажучи, як положення, які додатково індивідуалізують кримінальну відповідальність за вчинення розкрадань (викрадань). Досить звична картина побудови системи розкрадань (викрадань) все ж несе у собі певну дискусію. Вона пов’язана з тим, що існує певна розбіжність між проголошеною основною суспільною небезпекою від таких діянь та тими ознаками, що є основними при побудові відповідальності за ці злочини. Так, вчинення майнової шкоди як основна ознака суспільної небезпечності цих злочинів виступає не як основна, а як додаткова ознака, яка не має свого особистого визначення. Особисте визначення мають форми вчинення цих злочинів, тобто ознаки, які характеризують особу, яка їх вчинила. Таке рішення є, як вже було зазначено, досить звичним, але, на нашу думку, воно все ж потребує додаткової аргументації.

Ще одна підгрупа корисних злочинів теж має мету незаконного збагачення, але ці дії здійснюються без вчинення вилучення. До цієї групи традиційно відносять вимагання, заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою, незаконне привласнення особою знайденого або чужого майна, що випадково опинилось у неї.

Група некорисних злочинів теж причиняє майнову шкоду, містить суспільно небезпечні діяння, які можуть мати різні мотиви і цілі, але вони не повинні мати корисного мотиву. Тут теж є певна дискусійність, яка полягає в тому, що некорисні злочини проти власності розглядаються як діяння, які є менш суспільно небезпечними, ніж корисні злочини проти власності. Це теж дискусійна теза, тому що у корисних та некорисних злочинів проти власності є одна основна соціально-негативна ознака: вони завдають шкоду відносинам власності. А як це робиться, який мотив лежить в основі цих діянь, яку мету вони переслідують, це більшою мірою характеризує суб’єкта цих діянь і, на нашу думку, має вторинну суспільну небезпечність.

Ще одна група злочинів має назву «інші злочини проти власності». Це пов’язано з тим, що злочини, які належать до цієї групи, опосередковано посягають на відносини власності.

Закінчуючи короткий аналіз «економічного» кримінального права, обов’язково необхідно звернути увагу і на ті положення, які мають бути характерними як для цієї частини кримінального права, так і для всього кримінального права, і недотримання яких може мати значні соціально-негативні наслідки.

Основна теза полягає в тому, що цивілізований підхід до оцінки соціальних завдань та правових можливостей кримінального права потребує, щоб воно завжди розглядалось як «ultimo ratio» (останній засіб) у державному арсеналі для впливу на суспільно небезпечні діяння, які вчиняються. Це підкреслює, що кримінально-правові можливості держава повинна використовувати тільки після того, як вона вже вичерпала усі свої інші можливості для подолання негативних діянь. Тому надання відразу «первісного» характеру кримінально-правовим діянням не тільки може не мати необхідної ефективності, а й може породжувати значні додаткові суспільно негативні наслідки. Наприклад, це може створювати суб’єктивне застосування права, виникнення так званих подвійних стандартів у застосуванні права, проблеми практичного застосування таких положень правоохоронними органами тощо. А це, у свою чергу, впливає і на загальний авторитет держави в очах пересічних громадян, тому що коли офіційно забороняється якась поведінка, а в житті вона продовжує існувати, то природно з’являється думка про примарність державних рішень, неможливість держави довести до кінця свої рішення, відсутність політичної волі тощо.

Додаючи до цього ще декілька аргументів, потрібно розуміти, що процеси криміналізації не тільки «створюють» нові злочини, протидія яким, за наведених вище умов, може не мати необхідної ефективності. Такі процеси передбачають і виділення та переведення в іншу соціальну групу, тобто в групу злочинців, певної кількості громадян. Тому виникає резонне запитання: «створюючи» нові злочини і нових злочинців, чи завжди готова держава для реальних дій щодо таких діянь, покарання та соціальної реабілітації осіб, які вчиняють такі дії, чи держава заздалегідь сама собі створює певні проблеми, які вона не у змозі буде потім вирішити? Тому це дуже важливе положення, яке ми протягом вже багатьох років намагаємось ввести у правотворчу практику. Такі роздуми в жодному випадку не вказують на «другорядність» можливостей кримінального права. Навпаки, саме його значні «жорстокі» можливості об’єктивно потребують дуже дозованого їх використання. У будь-якому випадку такий підхід до визначення завдань та можливостей кримінального права відповідає загальновідомим вимогам до права, яке за своїм змістом повинно мати об’єктивний характер, тобто відповідати природі існуючого державного устрою і виступати універсальним регулятором поведінки людей у всіх сферах суспільного життя.

Кримінально-правова охорона — це, як відомо, не тільки встановлення кримінальної відповідальності за злочини проти власності. Це також і система попереджувальних заходів, наявність яких повинна здійснювати так звану випереджальну функцію в діяльності держави у протидії як злочинам проти власності, так і злочинам у сфері економіки загалом. Тут теж, на нашу думку, необхідне певне переосмислення тих програм, комплексів заходів, які ми звикли традиційно визначати.

Говорячи про необхідність виваженого й обґрунтованого застосування заходів кримінально-правового напряму, в тому числі й за злочини проти власності, необхідно звернути увагу ще на низку важливих положень, необхідність аналізу яких визначається проблемами, які багато в чому пов’язані з тим складним перехідним етапом, який існує зараз у розвитку нашої держави. Для цього є об’єктивні приводи. Але не будемо їх деталізувати, звернемо увагу лише на окремі [3].

Власність, розподільні відносини та проблеми права

Що сьогодні розрізняє злочини проти власності та цивільні правопорушення проти власності: характер дій, розмір завданої шкоди, психічне відношення до вчинених діянь, ознаки, які характеризують суб’єкта цих дій? Розглядаючи це в межах «своєї» галузі, таких питань, як правило, не виникає. А ось коли починаєш дивитися на такі діяння відразу з позицій декількох галузей права, то все видається не таким чітким. Є певні проблеми і в загальній визначеності цивільного та кримінального права в зарубіжній практиці. Наприклад, у законодавстві деяких штатів США вказується, що цивільне право — це таке право, яке має на меті вирішення некримінальних спорів.

Складнощі такого розмежування мають і свої природні історичні причини. Ми вже нагадували думку відомого українського цивіліста, професора Ю. Червоного, який, мабуть, поділяючи атеїстичну точку зору походження людини, вважав, що коли наші пращури ще сиділи на деревах, та одна мавпа відібрала в іншої мавпи банан, і саме тоді з’явилось цивільне та кримінальне право. У цьому вислові дуже чітко підкреслюються єдині «джерела» походження цивільного та кримінального права у встановленні відповідальності за майнові правопорушення.

Відповідаючи на це складне запитання, потрібно знову повернутися до аналізу публічно-правових положень, багато з яких покладенні, як вище ми вже доводили, і на відносини власності. Наприклад, власність, її характер, форми та інші змістовні ознаки безпосередньо впливають не тільки на економічну модель суспільства та суспільно-політичний устрій у державі, а й на концепцію розподільних відносин, які, на нашу думку, повинні офіційно проголошуватися в кожному цивілізованому суспільстві. Відомо, що зовнішньорозподільні відносини частіше за все проявляють себе як існуючі в суспільстві умови соціальної справедливості, як обставини, які мають виключити будь-які форми соціальної несправедливості, як умови, які встановлюють певною мірою рівні стартові можливості для усіх членів суспільства. Тому зміст і характер розподільних відносин у суспільстві вважаються важливою стратифікаційною ознакою.

При цьому необхідно враховувати, що саме відносини власності визначають певні пріоритети в розподілі ресурсів, доходів і створених у суспільстві благ і послуг. Але, з другого боку, самі розподільні відносини виступають як основна ланка в реалізації відносин власності [4, 48].

Наприклад, у минулій моделі суспільно-політичного устрою офіційно було закріплено, що основою розподільних відносин, соціальним правом для отримання споживчих благ є суспільно корисна праця. Тому тоді вважалось, що, наприклад, корисні злочини проти власності, поряд із заподіянням матеріальної шкоди потерпілому, порушували один із найважливіших принципів існування такої моделі соціального розвитку, що і створювало достатній привід для застосування публічно-правових заходів.

А чи можемо ми назвати сьогодні принципові положення, які характеризують сучасні розподільні відносини? Це, на нашу думку, буде досить складно, в будь-якому випадку, достатньої чіткості в цьому немає. Це, у свою чергу, знову дає змогу визначити ще одну важливу публічно-правову проблему, яка теж пов’язана з відносинами власності.

Власність не тільки знаходиться в основі визначення соціально-економічної моделі суспільства і суспільно-політичного устрою держави. Вона певною мірою може формувати і так звані сумісні визначення. Наприклад, комплекс змістовних характеристик власності визначають концептуальні положення, які мають свій вияв у розподільних відносинах, які вже потім закріплюються на рівні державної політики. Саме розподільні відносини допомагають, на нашу думку, найбільш точно зрозуміти принципові положення, які характеризують визначення конкретної держави, її основні політичні та економічні складові. У будь-якому випадку, в кожному типі суспільно-політичного устрою мають бути більш-менш офіційно, але обов’язково закріплені принципи розподільних відносин. Це є необхідним з багатьох суттєвих причин.

Нині положення є більш складними, тому процеси становлення ринкових відносин, організація функціонування відмінного від минулого економічного механізму потребують принципових змін до визначення змісту розподільних відносин. Наприклад, моделі людської поведінки, які ще нещодавно вважались такими, що суперечать суспільній моральності, наприклад користь, в основі якої лежить негативне, з точки зору того часу, прагнення до збагачення [5,152], зараз розглядається як один з найбільш позитивних мотивів, наявність якого не тільки дає відповідну характеристику людині, а й має сприяти продуктивному розвитку економіки. Все це можна продовжувати. Але як у таких випадках показати, що відповідні діяння спрямовані не тільки на майно, яке не належить особі, що їх вчиняє, і тим самим має тільки приватноправовий характер, а й посягають на загальні державні принципи, які акумулюють у собі відповідні публічні інтереси.

Потрібно сказати, що коли відходиш від первісного ознайомлення із зарубіжним кримінальним законодавством і починаєш здійснювати практичні порівняльно-правові дослідження, то розумієш, що як зі змістовної, так і з точки зору законодавчої техніки не все спокійно у «датському королівстві». У будь-якому випадку, сучасні спроби аргументувати необхідність так званої спрощеної системи відповідальності за злочини проти власності в низці зарубіжних країн, які мають достатню кількість прихильників, з нашої точки зору багато в чому якраз і викликані обставинами, які не дозволяють бачити порушення публічних інтересів при вчиненні таких злочинів. Взагалі такий підхід можна розглядати як свідому чи несвідому спробу, надати «неприродних» приватноправових ознак кримінальному праву, яке завжди повинно мати публічно-правовий характер.

Отже, розвиваючи попередню тезу на більш загальному рівні, можна сказати, що відносини власності та розподільні відносини — це соціально-економічна платформа, а проголошені індивідуальна мораль, суспільна моральність, державна ідеологія — це, як відомо, інститути надбудови над цією платформою. І у випадках коли існує певне «порозуміння» між базисом та надбудовою, можливим є поєднання основних положень цих сфер для розробки реальної загальної концептуальної програми нашого суспільного розвитку, яку традиційно називають національною ідеєю і яка дуже потрібна нашій державі для вирішення низки найважливіших соціально-політичних проблем.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Баштянин Г. Л., Шевчук Є. С. та ін. Політична економія : навч. посіб. / за ред. Г. І. Баштянина, Є. С. Шевчука. — Л. : «Новий Світ — 2000», 2004. — 480 с.
2. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України : у 2 т. — 2-ге вид., переобл. і допов. / за ред. О. В. Дзери (кер. авт. кол.), Н. С. Кузнецової, В. В. Луця. — К., 2006. — Т. 1. — 832 с.
3. Економічні злочини : теоретичний погляд / передм. акад. В. В. Сташиса. — О., 2001. — 164 с.; Економічні злочини : внутрідержавні та міжнародні аспекти / передм. проф. Джесса Мегхена (Іллінойській університет, США). — О., 2000. — 484 с.; Экономическая преступность в Украине / предисл. проф. Мартина Финке (Университет г. Пассау, ФРГ). — Одесса, 1997. — 572 с.
4. Воробьев Е. М., Гриценко А. А., Ким М. Н. Экономическая теория : учеб. пособие. — Харьков, 1997. — 406 с.
5. Юридический энциклопедический словарь / гл. ред. А. Я. Сухарев ; ред. кол. М. М. Богуславский, М. И. Козырь, Г. М. Миньковский и др. — М., 1984. — 415 с.