Торгівля людьми як явище зародилося дуже давно. Воно формувалося протягом віків, змінювалося разом із зміною історичних епох. Історія знає періоди, коли воно активно підтримувалося державною владою (Стародавня Греція, Стародавній Рим, Китай), оскільки обкладалося податками і це приносило казні величезні прибутки. Водночас були і періоди, коли таке діяння переслідувалося в кримінальному порядку. Джерела права Стародавнього Сходу, Франкської держави, середньовічної Англії, середньовічних держав Закавказзя підтверджують караність торгівлі вільними людьми в часи розквіту рабства. Так, згідно з Артхашастрою (I тисячоліття до н. е. – І тисячоліття н. е.), накладався штраф на родича, який «продає або заставляє неповнолітнього шудру, якщо він вільний, а не вроджений даса (раб)» [1, с. 60]. Згідно з Законами Іне (VII ст. н. е.), передбачався штраф у випадку продажу «за море» свого співвітчизника [1, с. 333]. Стаття 45 Зводу законів «Тайхо Рицурьо» (702 –718 рр.) передбачала покарання каторгою за «викрадення, продаж чи обернення у рабство вільної людини» [1, с. 441]. Покарання за викрадення вільної людини передбачалось і у Законах царя Хаммурапі (XVII ст. до н. е.), Саксонському капітулярії (між 775 і 790 рр.), Законах Холтаря і Едріка (VII ст. н. е.), Вірменському судебнику Міхтара Гоша (кінець ХII – початок ХIII ст.), в судебнику Бека і Агбуга (XIV ст.) [1, с. 12, 160, 327, 460, 488]. Давні джерела вітчизняного права не є винятком і також підтверджують караність торгівлі людьми як діяння, пов’язаного з викраденням людей вільного стану та продажем їх у рабство. Договір Олега з греками 911 р., «Руська правда» (ст. 29 Кратної редакції), Судебник Великого князя Іоана III (1497 р., ст.9–11), Соборне уложення царя Олексія Михайловича (1649 р., гл. ХХII), Устави Петра Великого (Воїнський Устав, арт.187; Морський Устав, кн. 5, гл.32, арт.125), Зведення законів кримінальних 1832 р. (гл.6) та інші вітчизняні джерела права передбачали нещадні покарання (переважно смертю) за викрадення та продаж вільної людини [2, с. 7]. Однак у процесі розвитку суспільства торгівля людьми як явище почала втрачати свій початковий зміст. Під цим явищем стали розуміти не лише купівлю-продаж (як би це мало бути), а й звідництво та примушування до зайняття проституцією. Тому виникало чимало проблем на практиці при здійсненні кваліфікації. Однак ще більше проблем додавало стрімке поширення цього явища, якому необхідно було протидіяти жорсткими методами.

Вивченню кримінологічних та кримінально-правових аспектів протидії торгівлі людьми у своїх наукових публікаціях приділяли увагу: В. С. Батиргарєєва, В. В. Голина, Н. О. Гуторова, В. О. Іващенко, В. А. Козак, Я. Г. Лизогуб, О. В. Наден, А. М. Орлеан, В. М. Підгородинський та ін. Віддаючи належне напрацюванням науковців, варто зазначити, що деякі питання залишилися недостатньо дослідженими або недослідженими взагалі. Серед них – і  питання про вік суб’єкта цього злочину. Наш законодавець зазначає, що суб’єктом  цього злочину може бути фізична, осудна особа, яка досягла 16-річного віку. Проте в кримінально-правовій літературі наголошується, що і 14-літні, і 15-літні підлітки можуть вчиняти цей злочин, але лише в тих випадках, коли цей злочин скоюється у групі з дорослими особами. Вказується на те, що відсутність криміналізації дій таких підлітків у деяких випадках унеможливлює доведення вини повнолітніх злочинців, оскільки попередню роботу виконують саме підлітки (вербування жінок, проведення зустрічей з ними), які, будучи проінструктовані тими ж дорослими про відсутність стосовно них будь-якої небезпеки через законодавчу неврегульованість, замовчують будь-які факти злочину. А тому пропонується знизити вік кримінальної відповідальності за вчинення дій, описаних у ч. 2 та 3 ст. 149 КК з 16 до 14 років, шляхом законодавчої фіксації цієї пропозиції у ч. 2 ст. 22 КК України [3, с. 12]. У кримінально-правовій літературі і раніше порушувалося питання про необхідність зниження віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність. Зниження загального віку кримінальної відповідальності обґрунтовується тим, що немає фактичних підстав для виділення окремого переліку злочинів, відповідальність за які може наставати саме з 14-річного віку, бо віковий період 14–16 років психологи відносять до старшого підліткового віку, а отже, підлітки в 14 і в 16 років за своїм розвитком суттєво не відрізняються. А тому пропонується встановити вік кримінальної відповідальності з 14 років за всі злочини [4, с.8]. Ми поділяємо таку позицію і вважаємо, що оскільки законодавцем правильно і обґрунтовано було криміналізовано вербування, то варто було б знизити вік кримінальної відповідальності і за цей злочин, причому не лише в кваліфікованих, а і в основному складі. На нашу думку, варто знизити вік кримінальної відповідальності за торгівлю людьми насамперед тому, що значно підвищилася суспільна небезпека діяння (щороку близько 2 тис. громадян України стають жертвами торгівлі людьми, а з часу незалежності України ця кількість сягає 13 млн), а також ця необхідність зумовлена не лише кількістю жертв, а й поширеністю вчинення діяння серед підлітків саме такого віку. В кримінально-правовій літературі зазначається,  що людина, якій виповнилося 14 років, уже спроможна розуміти протиправність цього злочину. Вказується на те, що ще в п’ятому класі учні починають вивчати курс історії Стародавнього Світу, де мова йде про рабство, работоргівлю, про те, що ці явища є негативними і неприпустимими, а тому підлітки вже повинні усвідомлювати суспільну небезпечність цього злочину [5,  с. 53].

Розмірковуючи про кримінальну відповідальність неповнолітніх, видатний дореволюційний криміналіст М. С. Таганцев підкреслював у своїх лекціях, що вона може наставати лише з часу прояву неповнолітнім  усвідомлення суспільних обов’язків та розуміння невідповідності цим обов’язкам власних вчинків у цьому випадку [6, с. 156]. Однак однозначно встановити вік, з якого у неповнолітніх настає подібне розуміння, було непросто. В Уложенні 1845 р. було встановлено певні вікові етапи, відповідно до яких неповнолітні до 7 років визнавались неосудними, від 7 до 14 років – «умовно осудними» (кожного разу вирішувалося питання про їх осудність), а осіб 14–21 років – «зменшено осудними» (пом’якшувалося покарання) [6, с.161, 162]. Післяреволюційне кримінальне законодавство спочатку встановило дуже високий мінімальний вік суб’єктів злочину—17 років, але потім багато разів змінювало його у напрямі зменшення, дійшовши до 11–12 років [7, с.26, 27]. У 50-х рр. минулого століття для встановлення вікової ознаки (вікового порогу) суб’єкта злочину вчені, спираючись на закладені М. С. Таганцевим та іншими дореволюційними вченими підвалини, знову почали наполягати на необхідності врахування можливості людини орієнтуватись у об’єктивній реальності та свідомо керувати своїми вчинками [8, с.126]. Саме тоді з’явилися пропозиції встановити кримінальну відповідальність з 14 до 16 років лише за насильницькі злочини, які є характерними для неповнолітніх цього віку і суспільну небезпечність яких неповнолітні здатні усвідомлювати (умисне вбивство, бандитизм, розбій, умисні тілесні ушкодження різного ступеня тяжкості, злісне хуліганство тощо). Загальний же вік кримінальної відповідальності пропонувалося встановити з 16 років [8, с. 137]. Саме такий віковий поріг було закріплено в КК 1960 р. та перенесено до КК 2001 р. Однак, як ми вже зазначали, така позиція законодавця не є виправданою, принаймні стосовно торгівлі людьми. Як правильно зазначають науковці Я. Г. Лизогуб і С. С. Яценко, враховуючи швидкість зростання числа злочинів, пов’язаних з торгівлею «людським товаром», доцільно заздалегідь знизити таку «планку» з 16 до 14 років, як це, наприклад, має місце в КК Киргизької Республіки від 18 вересня 1997 р. станом на 15 листопада 2003 р., досвід якої у цій частині заслуговує на схвалення [5, с. 54].

Деякі вчені можуть висловити сумнів, а чи не буде такий крок занадто жорстоким. Ми погоджуємось з Я. Г. Лизогубом та С. С. Яценком і вважаємо, що ні, оскільки ця «державна жорстокість» у такій ситуації буде не більшою за аналогічну стосовно до вбивства, терористичного акту тощо. Більше того, як цілком правильно зауважують ці науковці, в багатьох державах вік кримінальної відповідальності за вчинення злочинів встановлено взагалі низький. Наприклад, в Ірані – з 6 років, в Ізраїлі та Йорданії – з 9, у Великобританії і Новій Зеландії – з 10, у Сан-Марино – з 12 років [5, с. 55].

Так, ми не можемо негайно піднести рівень життя в Україні до європейського рівня, не можемо перекрити всі кордони (принаймні не маємо права це зробити), не можемо суттєво вплинути на віктимність жертв, не можемо забезпечити (без криміналізації) караність винних осіб таким чином, щоб злочинці відчували невідворотність та суворість покарання, але можемо, знизивши вік кримінальної відповідальності, знизити  і латентність цього злочину. Деякі науковці заперечують проти такої пропозиції, обґрунтовуючи це тим, що кримінальний закон повинен бути гуманним і не треба не лише знижувати вік кримінальної відповідальності, але недоцільно було і криміналізувати такі діяння, як вербування, переміщення, переховування, передача і одержання людини. Видається однобічним таке розуміння гуманності кримінального закону. Кримінальний закон повинен бути гуманним як до злочинця, так і до жертви. То чому ми повинні гуманно ставитися до злочинця, якщо він, вчиняючи злочин, про людяність до потерпілого навіть і не думав? Тому вважаємо влучним твердження М. Й. Коржанського: «Так, кримінальний закон повинен бути гуманним, тобто забезпечувати нормальні умови людського життя, захищати слабких, гарантувати суспільний спокій і безпеку кожного члена суспільства. У захисній своїй функції він повинен бути повен людинолюбства. Але він не може бути гуманним у покаранні. У цій своїй функції він повинен бути суворим і справедливим. Оскільки всяка гуманність у покаранні обертається жорстокістю, варварством і дикістю стосовно жертв злочинця» [9, с. 17].

ЛІТЕРАТУРА

1. Гончаренко В. Д. Хрестоматія з історії держави і права зарубіжних країн: Навч. посіб. для юрид. вищих навч. закладів і фак.: У 2 т. – К.: Ін Юре. – 1998. – Т.1. – 504 с.
2. Орлеан А. М. Кримінально-правова характеристика торгівлі людьми: Монографія. – Х.: СІМ, 2005. – 179 с.
3. Лизогуб Я. Г. Кримінальна відповідальність за торгівлю людьми або іншу незаконну угоду щодо передачі людини: порівняльно-правове дослідження: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – К., 2003.
4. Бурдін В. М. Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх в Україні: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – К., 2002.
5. Лизогуб Я. Г., Яценко С. С. Протидія торгівлі людьми: аналіз вітчизняного та зарубіжного законодавства. – К.: Атіка, 2005.
6. Таганцев Н. С. Русское уголовное право: Лекции. – Часть общая: В 2 т. – М.: Наука, 1994. – Т. 1. – 380 с.
7. Владимиров В. А., Левицький Г. А. Субъект преступления по советскому уголовному праву: Лекция. – М.: Изд-во Высшей школы МООП РСФСР, 1964. – 59 с.
8. Орлов В. С. Субъект преступления по советскому уголовному праву. – М.: Госюриздат, 1958. – 260 с.
9. Коржанський М. Й. Нариси уголовного права. – К.: ТОВ „Ґенеза”, 1999.