Вступ.

1. І. П. Котляревський як письменник, драматург, перший класик нової української літератури.

2. Літературна спадщина І.Котляревського.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Самобутня і вельми важлива для розвою українського письменства літературна творчість скромного, але славетного полтавця Івана Петровича Котляревського привертала увагу шанувальників ще за його життя. Історико-літературне значення творчої скарбниці письменника полягало в тому, що він, завдяки своєму непересічному таланту, утвердив в українській літературі не тільки реалізм, але й досконалішу літературну мову. І за цей подвиг вдячні нащадки із когорти письменників та літературних критиків одностайно визнали його першим класиком-творцем нової української літератури. Зокрема, Іван Якович Франко в добу свого творчого розквіту відзначив, що ще до Котляревського «у нас було письменство і були письменники, було духовне життя, були люди, що сяк чи так шукали якихось ідеалів і доріг для їх досягнення. Певна річ. письменські спроби цих людей були скромні: мало в них творчої сили, мало оригінальності».

Але, зауважив західноукраїнський будитель, «…від часу Котляревського наше письменство приймає характер новочасної літератури, стає щораз ближче реального життя, щораз відповідніше до його потреб. І мовою, і способом вислову вона наближається щораз відповідніше до його потреб. І мовою, і способом вислову воно наближається щораз більше до живого народу, охоплює всі його верстви, входить, щоразу глибше в душу народну, двигає думку, підіймає ідеали, збільшує засоби духовної сили для боротьби за ці ідеали».

1. І. П. Котляревський як письменник, драматург, перший класик нової української літератури

Народився 9 вересня 1769 року в Полтаві, в родині дрібного чиновника. Згодом Котляревським було «пожалувано» дворянське звання.

З 1780 року маленький Іванко почав навчатися в Полтавській духовній семінарії. Особливо старанно й наполегливо осягав хлопець гуманітарні дисципліни: піїтику, риторику, філософію, латинську, грецьку, французьку, німецьку мови. З інтересом знайомиться з античною літературою, перекладає Горація, Овідія, Вергілія. Відкриває для себе творчість Ломоносова, Кантемира, Сумарокова. Один із співучнів Котляревського згадував про поета, що той «мав пристрасть до віршування і вмів до будь-якого слова вправно добирати рими, дотепні і вдалі, за що товариші по семінарії прозвали його римачем».

У 1789 році, після смерті батька, двадцятирічним юнаком він на останньому році навчання залишає семінарію і починає служити чиновником у полтавських канцеляріях, а згодом вчителює у поміщицьких родинах. «В цей період свого життя бував він на зібраннях та іграх народних і сам, переодягнений, брав участь у них, дуже уважно вслухався в народну розмову, записував пісні й слова, вивчав мову, характер, звичаї, обряди, вірування, перекази українців, наче готуючи себе до майбутньої праці…»

Саме під час вчителювання, з 1794 р., й розпочинається творча робота письменника над славнозвісною «Енеїдою». Протягом 1794—1796 рр. І.Котляревський працює над першими трьома частинами поеми.

З 1796 по 1808 р. І.Котляревський перебуває на військовій службі. У складі Сіверського полку, сформованого на базі українського козацького полку, брав участь у російсько-турецькій війні, особливо відзначившись у баталіях під Бендерами та Ізмаїлом.

За відвагу й хоробрість І.Котляревського було відзначено кількома нагородами. Навіть у нелегких бойових буднях Іван Петрович продовжує працювати над «Енеїдою».

Спочатку І.Котляревський не мав наміру публікувати поему, вона поширювалася серед читачів у рукописних копіях, але в 1798 році її видав у Петербурзі один із любителів українського слова, конотопський поміщик Максим Парпура. Згодом, у 1808 році, книговидавець І.Глазунов повторив це видання. Ці публікації робилися без відома і згоди автора, тому вийшли зі значними огріхами, які не могли задовольнити автора.

У 1808 році в чині капітана І.Котляревський виходить у відставку і пробує влаштуватися на цивільну службу в північній столиці. У 1809 році з'являється друком його знаменита поема у чотирьох частинах «Вергилиева Энеида, на малороссийский язык переложенная И.Котляревским». На титулі містилося авторське зауваження: «Вновь исправленная и дополненная противу прежних изданий»[5, c. 196-198].

З 1810 року і до кінця свого життя Іван Петрович Котляревський живе в Полтаві, працюючи наглядачем Будинку для виховання дітей бідних дворян — навчально-виховного закладу, в якому навчання відбувалося за програмою гімназії. З 1827 року — попечитель «богоугодних закладів» Полтави. На цьому відповідальному поприщі І.Котляревський зарекомендував себе як талановитий педагог і організатор освітнього процесу.

Увесь цей час письменник не пориває з творчою діяльністю, захоплюється театральною справою. У 1818 році його призначають директором Полтавського театру. З метою збагачення репертуару він створює драму «Наталка Полтавка» і водевіль «Москаль-чарівник», які з успіхом було поставлено у 1819 році. Так, на полтавській сцені, з початків нової української драматургії зароджувався національний професійний театр. Стараннями І.Котляревського було випущено з кріпацтва М.Щепкіна, який згодом успішно виступав у п'єсах свого покровителя.

У 1821 році поет закінчує писати поему, останню частину «Енеїди», але побачити повне видання йому не судилося. Воно з'явилося на світ у 1842 році, уже після смерті автора.

У 1835 році за станом здоров'я І.Котляревський виходить у відставку, але не пориває з культурним життям того часу. До нього постійно зверталися за підтримкою і порадою представники найширших верств населення, і кожному він намагався надати необхідну допомогу. Тому з величезним сумом і болем було зустрінуто звістку про його смерть 10 листопада 1838 року.

Творчість І.Котляревського ознаменувала собою початок нової ери української літератури. Із порівняно невеликого за обсягом творчого доробку письменника починається потужний рух національного відродження. Поема «Енеїда», над якою І.Котляревський працював майже три десятиліття, стала епохальним за своєю громадською i художньою значущістю явищем у духовному житті українського народу, визначила змістовий напрям і форму нашому письменництву.

Життя і творчість І.Котляревського припали на час, коли, здавалося, самі підмурки національної ідеї відбували одне з найсерйозніших випробувань на право свого існування взагалі. Невблаганна самодержавницька дійсність розбивала на друзки сподівання українського народу. Могутній і тотальний імперський тиск мав остаточно привести до знищення навіть можливих проявів національного духу.

За чверть століття, що відділяє від «Наталки Полтавки» «Назара Стодолю», була створена значна і по кількості і по якості драматургія, яка, розвиваючись, головним чином, під знаком традицій Котляревського, кращими своїми творами сприяла демократизації літератури, утвердженню її самобутніх начал. П’єси В. Гоголя, Я. Кухаренка, і особливо Шевченка й Квітки-Основ’яненка, не просто варіювали сюжети творів свого великого попередника, а відображали реальне життя, вони допомогли розширенню ідейно-тематичного діапазону всієї української літератури[10, c. 173-175].

Не всі п’єси, звичайно, були рівноцінні за своїм ідейно-художнім рівнем. Частина з них має виразно консервативний характер і позбавлена мистецької цінності. Але певне історико-літературне значення вони зберігають і до сьогоднішнього дня. В них зібрано чимало популярних на той час пісень, які будили любов до народної мови, відтворено окремі побутові деталі, звичаї, звернена увага на життя простого народу.

Своєрідне романтичне захоплення авторів усім вітчизняним, самобутнім багато в чому зашкодило критичному підходу до змалювання життя, але, з другого боку, це явище заслуговує на увагу як реакція на нівелювання української мови і літератури.

Показово, що саме в драматургії почали найбільш сміливо пробиватися нові смаки і тенденції. Всупереч традиціям бурлеску з його поглядом на народну мову, як на щось придатне тільки для низьких жанрів, у драматургії, починаючи з Котляревського, все більше виявляється прагнення до більш широкого застосування української літературної мови.

Уже сучасниками «Енеїда» сприймалася як своєрідна хрестоматія народного життя, панорама побуту і звичаїв.

Вергілій писав свій твір у той час, коли в Римській державі замість республіки поступово і повно утвердилася імперія. Необмежена влада зосереджувалася в одних руках Октавіана Августа. Будучи натхненним прихильником такої форми управління і самого імператора, поет змальовує владу мало не як милість, освячену вищими силами, а самого Октавіана Августа — напівбогом, виводячи його рід від міфічного сина троянського царя Анхіса і богині кохання Венери — Енея, який, за легендою, нібито після зруйнування греками Трої вирушив до берегів Італії і заснував місто Рим.

Вергілієва «Енеїда» мала надзвичайно успішне, якщо не тріумфальне літературне життя. Популярність і довголіття поеми пояснюється звеличенням і утвердженням абсолютизму, влади монарха, що знаходило гарячу підтримку європейської аристократії.

«Енеїда» Вергілія на довгий час стала зразком класичного твору. І.П.Котляревський знав цей твір ще з семінарських часів у латинському оригіналі. Добре відома йому була і травестія М.Осипова та О.Котельницького «Вергилиева Энейда, вывороченная наизнанку». Опрацьовуючи сюжет свого твору, І.Котляревський узяв з поеми Вергілія лише основну сюжетну лінію та імена головних героїв.

«Щоб до ладу зрозуміти, чого вартий Котляревський в історії громадського руху на Україні, повинні ми якнайбільшу увагу звернути на три моменти в його творчості, а саме: стосунки Котляревського до того грунту, на якому зародилась його діяльність, силу його свідомості і, нарешті, її наслідки та вплив на формування національної ідеї й руху на Україні. Характеристика цих моментів і дасть нам відповідь на питання про самостійність, свідомість та вплив Котляревського», — писав про основоположника нової української літератури С.Єфремов.

Керуючись цим означенням, набагато простіше, зрештою, сприймати та осягати і славнозвісну поему нашого класика.

Звісно ж, основним джерелом і натхнення, і поетичної матерії слугувала для митця тогочасна дійсність. Найважливіше ж те, що письменник поставив перед собою досі нечуване завдання — передати все новими творчими методами.

Я музу кличу не такую:

Веселу, гарну, молодую, —

Старих нехай брика Пегас, —

за таким дещо грубувато спрощеним підходом криється могутня ідея оновлення. До неї письменник приступив з добрими намірами, що в кінцевому результаті дало багатий ужинок творчих здобутків[9, c. 218-219].

Українські типи, реалії побуту, несподівані ситуативні ходи і позиції письменник передавав і відтворював з граничною щирістю і виразністю. Щедрий гумор лише доповнював образну завершеність героїв поеми.

За міфологічною ширмою чітко проступають обриси тогочасного суспільства, сповненого несправедливостями життя. Національна ж особливiсть характеру українського народу — необорна волелюбність, що здатна стерти всі перешкоди на своєму шляху.

Цією світлою ідеєю пройнято всю художню структуру «Енеїди». За словами О.Білецького, «сила і причина довговічності цього твору — в єдності авторського задуму і стилю. Ця єдність — у надзвичайно життєствердному, оптимістичному стихійно-реалістичному світовід-чутті, яким пройнято поему». Вона «стала першою друкованою пам'яткою української літератури, що немовби завершувала період довгого «підспудного» життя і в той же час відкривала перспективи нового розвитку, і, незважаючи на свою комічну зовнішність, була серйозною за своїм громадським значенням».

І.Франко, оцінюючи безприкладний літературний подвиг І.Котляревського, порівнював творчість письменника з пробудженням високогірного орла, який, злетівши з вершини, відвалив снігову брилу, що, покотившись кам'яним схилом, викликала могутню лавину, яка залунала «дужче грому».

Не буде перебільшенням твердження, що незмірна лавина продовжує обростати новими активними масами і в день сьогоднішній. І в цьому велич І.Котляревського й історична заслуга[6, c. 446-447].

2. Літературна спадщина І.Котляревського

До щирих, неупереджених, справедливих і об'єктивних цінителів життєвого і творчого шляху славного полтавця Івана Котляревського належав і один із найколоритніших українських літературознавців Сергій Єфремов, автор понад 3000 наукових публікацій, зокрема, вагомої монографії «Історія українського письменства», де ґрунтовно і фахово проаналізовано український літературний процес від княжих часів і до 20-х років XX століття. Шостий розділ монографії «Котляревський та його школа» повністю присвячений батькові нової української літератури.

Уже перша сторінка розділу звертає увагу читачів на пам'ятну історичну дату в історії українського письменства — 1798 рік, коли, як образно відзначив С. Єфремов, «прилетіла перша ластівка українського національного відродження — невеличка книжка, од якої не тільки початок нового українського письменства рахуємо, а й новий етап позначаємо в історії українського народу». Указав, що «Енеїда» завершила собою попередню еволюцію національного життя в Україні і поклала початок потужного духу свідомого демократизму і людяності, боротьби за людські і національні права.

Ця начебто чисто літературна подія спонукала Сергія Єфремова серйозно розглянути у своєму дослідженні низку історичних, матеріальних, соціальних, моральних, психологічних мотивів, які викликали у Котляревського непохитне бажання писати усі свої твори українською народною мовою. Кінець XVIII століття, коли Іван Котляревський міцно ступив на літературну ниву, С. Єфремов оцінює як найнесприятливіший і найтяжчий період в історії українського народу, коли взагалі протягом цього нещасливого століття стались такі трагічні події як скасування гетьманщини, підступне зруйнування Запорозької Січі, закріпачення селянства, розклад соціально-громадських сил в Україні, масове прислуговування представників вищих соціальних верств українського суспільства центральним імперським властям у Санкт-Петербурзі і Москві. Цих безсоромних прислужників вабили чини, посади, жалування, маєтки, кріпацькі душі. Українське панство й духовенство, як справедливо і гірко зазначав С Єфремов, покинули на всяких непоправних ідеалістів турботи про народне добро і затямили добре одне, що, мовляв, «наше солнце вокруг нас ходит».

Особливо трагічні нотки звучать у оцінках тих реалій XVIII століття в Україні, які стосуються стану письменства. Воно підпало під суворий державний догляд, котрий погіршив його позиції до крайньої межі. Невблаганного перемелювання зазнали «особое наречие» українців, вимова, шкільництво, друкарська справа, навіть самобутній національний архітектурний стиль. Усе це, за словами С. Єфремова, спричинило процес денаціоналізації освіченого громадянства в Україні і перехід нечисленної української інтелігенції в царину російського письменства. Справа дійшла до того, що занепад української національної літературної традиції породив тенденцію участі у єдиному великоруському письменстві. В кінці XVIII ст. це стало звичайним явищем, а російська мова утвердилась як літературна і на теренах України. Українська ж мова жила в устах селянської людності, цебто загалом малоосвічених і недовчених верств.

Літературознавець указує, що ця народна мова стала неприємним синонімом неуцтва, її зневажливо і принизливо стали називати «мужицькою».

Показуючи саме середовище чудового полтавського краю і формування у ньому особистості Івана Котляревського у молоді літа, літературознавець особливо підкреслює, що молодий полтавець рішуче підтримав свій рідний і дуже близький йому свіжопоневолений «подлий народ», «Народ був тією матеріальною підвалиною, — пише він у своєму дослідженні, — на якій заснував свою діяльність батько нового українського письменства; грунтом для неї була попередня література — чи то в формі напрочуд багатої народної поезії, чи в інтермедіях та інтерлюдіях відомих авторів попереднього періоду, з їх несвідомим демократизмом; чи у віршах отих… «мандрованих дяків», цих невідомих співців, що юродствуючи, несвідомо робили великої ваги діло, відновлюючи традицію власного письменства».

Сергій Єфремов підкреслює і таке поважне джерело національно свідомого натхнення Івана Котляревського, як історичні твори, пройняті щирою любов'ю до рідної української землі (літопис Величка та інші), і етична ще одного полтавця-людинолюба, знаменитого мандрівного оригінального філософа, демократа, гуманіста, щирого і свідомого захисника прав та людської гідності зневажуваного особливо «рідними» владоможцями «чорного народу» Гри¬горія Сковороди. Доцільно тут навести виважену думку С. Єфремова про надзвичайну його роль у формуванні усього світогляду Івана Котляревського: «Надто ідейний вплив Сковороди позначився на творах Котляревського, всю літературну діяльність якого можна вважати практичним прикладом теоретичної тези Сковороди, що наука і письменство не повинні обмежувати свого впливу самими верхами нації, а мусять служити цілому народові… Народолюбний та українолюбний дух українського філософа витає над життям і творами першого письменника нових часів… Філософічні абстракції Сковороди вилились у Котляревського в конкретну форму літературної діяльності мовою рідного народу».

Справді, Котляревський належно засвоїв до дрібничок, усвідомлено розвинув і розширив ті прогресивні тенденції, якими були позначені кращі твори автора «Сада божественних песней». Ці демократичні гуманістичні ідеї автор «Енеїди» та «Наталки Полтавки» «матеріалізував» не латинню, не сумішшю з давньослов'янських, російських та українських слів, якою писав Григорій Сковорода, а живою народною мовою, розчистивши таким чином власним розумом русло для розвитку подальшої української художньої літератури. Літературний подвиг Івана Котляревського, на думку С. Єфремова, полягає в тому, що він поступово звільнив українське красне письменство з лабет давньослов'янщини і «руської» говірки, проклав йому надійний шлях до життєдайного джерела, з якого воно живилося тоді народної творчості й мови.

Сергій Єфремов цілком погоджується з думкою Пантелеймона Куліша, що Котляревський піднявся на висоти соціального реформаторства, завдяки чому його літературні твори стали і фактором громадської ваги, тією надійною тривкою основою, на якій почала відроджуватись національна справа українства. Багато уваги звертається на докладний аналіз найважливіших аспектів безсмертної «Енеїди», бо літературознавець слушно вважав, що вона-це складне ідейно-художнє творіння людського генія, де ідеї Просвітництва пов'язуються з народним світобаченням, закладеним на практичному досвіді цілих генерацій, серйозні роздуми ідуть поруч з веселими комічними сценами, окремі людські слабкості переплітаються з проявами мужності, героїзму і самопожертви заради спільної справи. Головна мета і зміст поеми полягають не в намаганнях максимально пародіювати «Енеїду» античного римського автора Вергілія та механічно наслідувати деякі відомі попередні травестії або ж надати можливості широкому читацькому загалу лиш безтурботно розважитись.

С. Єфремов відмічав дуже позитивну рису І. Котляревського, яка полягала у тому, що він не намагався якось гостро відмежувати себе від попередників і щиро робить усе для того, щоб свою літературну творчість пов'язати з їхньою, чим практично сприяв безперервному розвитку української літератури. Цей конкретний зв'язок у Єфремова проілюстрований посиланням на епізоди в поемі Котляревського, що пов'язані з описами пекла, бенкету на Олімпі, численними пригодами троянців тощо, на основі чого робиться справедливе узагальнення про хорошу обізнаність українського письменника з літературою різдвяних та великодніх віршів, інтермедій та інтерлюдій, зокрема, з їхніми манерами, стилем, ладом і способом віршування. Та все ж літературознавець твердо вірить в оригінальність і самобутність таланту Котляревського, який мав власні обґрунтовані думки і про нові методи творчості, і про новий зміст, а. отже, принципово не йшов наосліп за своїми попередниками. «На готову літературну ниву, — пише Сергій Єфремов, прийшов він з добрим знаряддям, засіяв її новими літературними формами, дав їй новий зміст і чисту народну мову, прищепив їй виразно народолюбний, глибоко демократичний напрям і справив молодий паросток на ту дорогу, на якій він міг зродити багате й ідейно чисте письменство.

Цей літературний подвиг автора «Енеїди» С. Єфремов порівнює з соціальним реформаторством, бо впливово глибоко зачепив і сферу громадських стосунків в Україні. Це твердження підкріплюється положеннями про те, що сучасники не тільки реготали з веселих пригод, з богів та півбогів, але, висміявшись досхочу, ніби озирались довкола і бачили уже і на рідній землі чимало представників «вельможного панства» та тих. хто до нього пнувся і тягнувся, мов до сонця, що сатира «Енеїди» була посіяна вправно і дісталась на родючий грунт. 1 сама мова в руках у справжнього майстра художнього слова перетворилася у чарівне знаряддя краси та глибоких думок. Епізоди поеми «Енеїда» змушували уважних читачів пройматися щирим смутком та жалем, коли вони задумувались над майстерними описами вільної старовини, важливих історичних подій, славних звитяг гетьмана Сагайдачного, історії Запорозької Січі, чудувались прекрасними зразками народної поезії і т.д.

Як щирий гуманіст, С. Єфремов не міг не звернути увагу на особисті погляди Івана Котляревського стосовно такої ціннісної риси людської як честь. На сторінках безсмертної «Енеїди» виражень таких поглядів чимало. І літературознавець, ґрунтовно осягнувши ці моральні засади у поемі, приходить до висновку, що реальну справжню честь основоположник нової української літератури розумів як любов до рідного краю і снагу працювати на благо людської спільноти та вітчизни. С. Єфремов констатує, що будучи людиною веселої вдачі. Котляревський з тугою і докором нагадував сучасникам про забуту ними повинність любити рідний край і картав їхнє намагання задовольнити свої меркантильні інтереси та наповнити власні кишені чужим добром, не гребуючи і найпідступнішими засобами.

У дослідженні літературознавець відзначив соціальні симпатії та антипатії Котляревського, які він виклав у майстерній художній формі. Вони так гостро окреслені, що ніяк не можуть викликати якогось непорозуміння. Особливо для антипатій він знайшов «таку потужну мову й такі фарби блискучі, які надають його образам ціну громадського документа. За ними чутно широкий розмах певних ідеалів, що керували поетом у житті й вели його шляхом соціально-громадського реформаторства».

Високі барвисті оцінки з боку Сергія Єфремова заслужили способи творчості та зміст не тільки поеми «Енеїда», але й інших творів, зокрема, п'єс «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник». Чому він вважає обидві п'єси тенденційними? Та тому, що вони написані автором з тим, щоб у художній формі дати апологію українського народу перед недотепною карикатурою й образливими вигадками російського шовініста Шаховського та інших писак, які в принизливих барвах висміювали «малоросів». С. Єфремов указує епізоди з «Наталки Полтавки», у яких відображено ставлення самого автора п'єси до принижень українства. А у п'єсі «Москаль-чарівник» думка Котляревського про українську національність показана у формі змагання між українцем і великоросом.

Безсмертя Івана Котляревського полягає у тому, що він викував для рідного народу мову, здатну до глибоких, історично правдивих, найточніших узагальнень за допомогою найпростіших засобів і нескладних, здавалося б, виразів. Помітив літературознавець у його творах широку етнографічну програму, цілі скарби побутових деталей, які засвідчили такі докладні знання та розуміння народного життя, яких «з ґанку панської оселі або з віконця старомодної карети не добудеш». Особливо імпонує Єфремову серйозний і живий інтерес Івана Котляревського до української народності і взагалі вважає його твори серйозним етнографічним джерелом і з великим задоволенням відзначає, що основоположника нової української літератури недарма звуть і першим українським етнографом.

Висновки

Таким чином, саме Котляревський заклав підвалини тієї типології української літературної мови, які зумовили в майбутньому її стилістичну обмеженість, «додатковість», відсутність або недорозвиненість окремих функціональних стилів, уникання церковнослов'янської книжної лексики й синтаксису, орієнтацію на побутове мовлення. Якщо нова російська літературна мова творилася шляхом генетичної наступності — шляхом русифікації церковнослов'янської мови, то нова українська літературна мова в Російській імперії творилася, особливо після Котляревського, за моделлю західнослов'янських мов — шляхом одриву та відштовхування од сакральних контекстів і сфер вживання.

Саме Котляревський створив нову українську національну ідентичність за структурною моделлю «доповнення» імперської ідентичності: національно-політична свідомість утверджувалася як варіант місцевого чи регіонального патріотизму, що додається до патріотизму загальнодержавного, звідси й парадигма національної літературної мови як додатку до «великої», загальноімперської літературної мови, а нової літератури як словесності для «домашнього вжитку» освіченою частиною народу чи для розваги місцевого та петербурзького панства.

Після Котляревського необхідні були титанічні зусилля Тараса Шевченка, який витворив принципово нову національну ідентичність за моделлю «протиставлення» імперській, де національно-політичне самоусвідомлення вже розглядалося за контрастом до загальноімперського дискурсу, а українська культура, література й мова — як самодостатні та потенційно незалежні од нього.

Список використаної літератури

1. Андрущенко М. Іван Котляревський на тлі української культури 18 ст. //Київська старовина. — 1998. — № 5. — C. 60-67.

2. Караванський І. Іван Котляревський //Українська мова та література. — 1999. — 13 квітня. — C. 7

3. Кочерган М.П. І.Котляревський як лексикограф //Мовознавство. — 1998. — № 1. — C. 40-443

4. Ленда, Р. Іван Котляревський і доба національного відродження //Українська мова та література. — 2008. — № 37. — C. 8-9.

5. Мартич Т. Поема І.Котляревського "Енеїда": Тести для перевірки змісту //Дивослово. — 2002. — № 10. — C. 48-49

6. Марценко Г. "Енеїда" Івана Котляревського, тема і значення поеми //Дивослово. — 2005. — № 3. — C. 10-12

7. Окара А. Творчість І.Котляревського та нова парадигма української літературної мови //Слово і час. — 1999. — № 9. — C. 22-25

8. Рогозинський В.В. Іван Котляревський і духовна перлина України: Із щоденн ика вражень від Полтави,зустрічей із полтавчанами та Міжнародної науково-практичної конференції з нагоди 200-річчя "Енеїди" І.П.Котляревського //Відродження. — 1998. — № 6. — C. 2-5

9. Сивокінь Г. Іван Котляревський на тлі сучасної йому європейської літературної думки //Дивослово. — 2003. — № 12. — С.2-4

10. Скуратівський В. До двохсотріччя "Енеїди" Івана Котляревського //Сучасність. — 1998. — № 12. — C. 144-146

11. Шевчук В. "Енеїда" Івана Котляревського в системі літератури українського бароко //Дивослово. — 1998. — № 2. — C. 5-9; Дивослово. — 1998. — № 3.

12. Яценко М. Історизм у творчості Івана Котляревського/ М.Яценко //Київська старовина. — 1998. — № 5. — C. 55-59