Корпоративні права держави

ВСТУП

РОЗДІЛ 1

КОРПОРАТИВНІ ПРАВА ДЕРЖАВИ ЯК ПРЕДМЕТ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

1.1. Сутність корпоративних прав держави та види господарських об’єднань, відносно яких вони здійснюються

1.2. Структура відносин у сфері корпоративних прав держави та місце у ній відносин, що є предметом адміністративно-правового регулювання

1.3. Історія та світовий досвід адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави

Висновки до Розділу 1

РОЗДІЛ 2

ЗМІСТ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ КОРПОРАТИВНИХ ПРАВ ДЕРЖАВИ

2.1. Характеристика адміністративно-правових норм, які регулюють сферу корпоративних прав держави

2.2. Метод адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави

2.3. Суб’єкти адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави та форми їх діяльності

Висновки до Розділу 2

РОЗДІЛ 3

ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ КОРПОРАТИВНИХ ПРАВ ДЕРЖАВИ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність теми дослідження.Процес становлення ринкових відносин в економіці України сприяв появі різних форм власності господарюючих суб'єктів, що, у свою чергу, викликало розходження в організації процесів управління їх діяльністю. Не зважаючи на масову приватизацію та зростання кількості суб’єктів господарювання приватної форми власності, в Україні продовжують існувати об’єкти державного сектору, серед яких певне місце займають державні господарські об’єднання. Метою діяльності таких господарських структур можна вважати забезпечення економічної безпеки держави, збереження контролю держави за діяльністю соціально значущих галузей, а також підвищення ефективності фінансово-господарської діяльності підприємств із часткою державної власності для забезпечення максимального соціально-економічного ефекту від функціонування державного сектору економіки. З метою забезпечення ресурсозбереження та зміцнення економіки країни набуває актуальності проблема ефективного управління цими державними структурами.

Загальні правові засади адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави, визначені Конституцією України, знаходять своє подальше закріплення у спеціальних законах та інших нормативно-правових актах. Водночас відносини у сфері управління корпоративними правами держави ще недостатньо урегульовані, що пов’язане із фактичною відсутністю наукових підходів щодо розмежування адміністративно-правових та господарських відносин у зазначеній сфері, а також відповідного впровадження цих теоретичних положень у нормах чинного законодавства.

Науково-теоретичну базу дослідженняпроблеми адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави становлятьпраці вітчизняних і зарубіжних учених із філософії, теорії права, адміністративного, цивільного, господарського та інших галузей права. Зокрема, використовувались праці В.Б. Авер’янова, С.С. Алексєєва, Г.В. Атаманчука, О.М. Бандурки, А.В. Венедіктова, Л.К. Воронової, О.М. Вінник, С.В. Ківалова, Ю.М. Козлова, А.Т. Комзюка, Н.М. Коніна, М.І. Кулагіна, В.В. Лаптєва, А.Є. Лунєва, В.К.Мамутова, Н.Р. Нижник, О.П. Орлюк, Н. Ю. Пришви, Г.В. Пронської, І.М. Разнатовського, О.П. Рябченко, А.О. Селіванова, С.Г. Стеценка, Є.В.Талапіної, Ю.А. Тихомирова, В.С. Щербини та інших науковців.

Слід зазначити, що, попри наявність досліджень у цій сфері, вони стосувалися лише окремих аспектів проблеми управління корпоративними правами держави, в основному, у межах загальної проблеми вдосконалення державного управління економікою.

Таким чином, недостатня розробленість на теоретичному рівні, наявність правових проблем, а також необхідність проведення комплексного адміністративно-правового дослідження проблеми адміністративного-правового регулювання корпоративних прав держави обумовили вибір теми дисертації.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано відповідно до науково-дослідної теми Інституту міжнародних відносин Київського міжнародного університету “Міжнародно-правові, політичні та економічні засади Європейської інтеграції України” (державний реєстраційний номер 0104U003161), п.1.2 Пріоритетних напрямів наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ на період 2004-2009 рр., затверджених наказом МВС України № 755 від 5 липня 2004 р., п.2.2 Головних напрямків наукових досліджень Національного університету внутрішніх справ на 2001-2005 рр., схвалених Вченою радою Національного університету внутрішніх справ від 23 березня 2001 р.

Мета і завдання дослідження.Мета дисертаційного дослідження полягає у визначені сутності адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави, розмежуванні адміністративних та господарських відносин у сфері управління корпоративними правами держави, розробці пропозицій та рекомендацій щодо удосконалення чинного законодавства, норми якого регулюють адміністративні відносини у сфері управління корпоративними правами держави.

Зазначена мета дослідження зумовила постановку та розв’язання наступних завдань:

визначити сутність корпоративних прав держави та види господарських об’єднань, щодо яких вони здійснюються;
дослідити структуру відносин у сфері корпоративних прав держави та визначити місце у ній відносин, що є предметом адміністративно-правового регулювання;
дослідити історію та світовий досвід адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави;
виділити види адміністративно-правових норм, які регулюють сферу корпоративних прав держави;
визначити методи адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави та проаналізувати особливості їх застосування;
визначити суб’єктів адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави та проаналізувати форми їх діяльності;
розробити пропозиції щодо вдосконалення чинного адміністративного законодавства, норми якого регулюють відносини у сфері управління корпоративними правами держави.

Об’єктом дисертаційного дослідженняє адміністративно-правові відносини, що виникають у сфері управління корпоративними правами держави.

Предмет дисертаційного дослідженнястановлять теоретичні і практичні проблеми адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави та шляхи їх розв’язання.

Методи дослідження.Методологічною основою дисертації є сукупність методів і прийомів наукового пізнання. Загальнонауковий діалектичний метод пізнання виступає основним у цій системі. На його основі проблеми, що вирішуються в дисертації, розглядаються в єдності їх соціального змісту і юридичної форми. Невід’ємним доповненням цього методу є системний аналіз як відносин у сфері здійснення корпоративних прав держави (п.п. 1.2.), так і структури адміністративно-правових норм, які регулюють сферу управління корпоративними правами держави (п.п. 2.1.).

У роботі були також використані спеціальні методи: логіко-семантичний – для аналізу та поглиблення понятійного апарату (п.п. 1.1.); історико-правовий – для дослідження історії адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави (п.п. 3.1.); порівняльно-правовий та системно-структурний – для визначення методів адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави та форм діяльності суб’єктів адміністративно-правового регулювання (п.п. 2.2., 2.3.); статистичний – для аналізу особливостей реалізації державою корпоративних прав (п.п. 1.1., 3.1.); класифікації та групування – для виділення суб’єктів адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави (п.п. 2.3.) та виділення відносин у цій сфері, які є предметом адміністративно-правового регулювання (п. 1.2)

Нормативною базою роботи виступають Конституція України, чинне адміністративне та господарське законодавство, нормативно-правові акти інших галузей права, окремі норми, що регулюють питання реалізації корпоративних прав держави, практика їх застосування. Емпіричну базу дослідження становлять статистичні матеріали щодо результатів діяльності Фонду державного майна України.

Наукова новизна одержаних результатівполягає в тому, що дисертація є комплексним дослідженням теоретичних та практичних проблем адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави. У результаті його проведення сформульовані нові наукові положення і висновки.

Уперше:

виділені відносини у сфері корпоративних прав держави, які є предметом адміністративно-правового регулювання. Ними названа складна система суспільних відносин, що виникають у зв'язку зі здійсненням центральними органами виконавчої влади та уповноваженими особами повноважень організаційно-розпорядчого характеру щодо забезпечення можливості господарської організації, у статутному фонді (майні) якої частка держави може становити і 100%, реалізувати правомочності, передбачені законом і статутними документами. Конкретно до них віднесені відносини щодо: діяльності уповноважених державних органів з визначення сфер економіки, які підлягають корпоратизації; ведення реєстру державних корпоративних прав; контролю за діяльністю господарських об'єднань; застосування реєстрації, стандартизації, сертифікації, заходів реалізації цінової політики; адміністративної юрисдикції. У структурі відносин у сфері корпоративних прав держави значну частину передбачають саме управлінські (позитивні, неюрисдикційні) відносини.

Дістало подальшого розвитку:

положення щодо способів поєднання імперативного і диспозитивного методів адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави шляхом розширення сфери застосування дозволів. Таке розширення можливе шляхом уведення механізмів та заходів опосередкованого впливу на корпоративні права держави: удосконалення класифікації корпоративних прав держави за ознаками, що визначають особливості їх управління; визначення мінімально допустимого рівня корпоративних прав, належних державі, та механізмів збереження такої частки корпоративних прав у власності держави; визначення принципів і механізмів управління державними корпоративними правами в господарських товариствах. Серед перспективних способів удосконалення реалізації державою її корпоративних прав може бути запровадження оцінки ефективності такої реалізації;
визначення суб'єктів адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави, до яких віднесені: Кабінет Міністрів України, Фонд державного майна України, Антимонопольний комітет України, інші органи виконавчої влади, уповноважені управляти об'єктами державної власності, зокрема — місцеві державні адміністрації;
класифікація форм діяльності суб'єктів адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави за ознакою правових наслідків: правові та організаційні. Правовими формами названі акти зовнішнього вираження такої діяльності, що приймаються суб'єктами у межах повноважень у сфері здійснення організаційного впливу на корпоративні права держави і тягнуть правові наслідки. Серед правових форм слід окремо виділити адміністративний договір, який застосовується при реалізації державою належних їй корпоративних прав (наприклад, договір доручення на виконання функцій з управління пакетами акцій, що належать державі). Організаційними формами названі акти зовнішнього вираження діяльності суб'єктів адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави, які не тягнуть правових наслідків. До них віднесені проведення організаційних заходів та здійснення матеріально-технічних операцій;

Удосконалено:

класифікацію адміністративно-правових норм, які регулюють відносини у сфері корпоративних прав держави: зобов'язальні, заборонні, уповноважуючи, стимулюючі, рекомендаційні. Крім того, адміністративно-правові норми, які регулюють відносини у сфері корпоративних прав держави, поділені на матеріальні і процесуальні, що виглядає логічним не лише з точки зору відповідності положенням теорії права щодо видів правових норм, які приймаються з метою забезпечення розвитку суспільних відносин у сфері державного управління, а й у зв'язку з тим, що сприяє задоволенню потреб практичного плану – удосконалення правового підґрунтя реалізації державою корпоративних прав.

Уперше сформульовані пропозиції щодо вдосконалення адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави як на рівні теоретичних положень, так і їх законодавчого впровадження.

Теоретичне і практичне значення одержаних результатів. Викладені в дисертації положення, висновки і пропозиції можуть бути використані:

у законотворчій діяльності з метою удосконалення чинного законодавства, норми якого регулюють відносини у сфері здійснення корпоративних прав держави, розробки нових нормативно-правових актів;
у правозастосовній практиці органів виконавчої влади при удосконаленні адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави;
у наукових дослідженнях – при подальшій розробці проблеми вдосконалення адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави;
у навчальному процесі – при викладанні дисципліни «Адміністративне право», конкретно – тієї частини, що стосується адміністративно-правового регулювання і державного управління в сфері економіки, в юридичних вузах, при підготовці лекцій і навчальних посібників з даної проблеми.

Апробація результатів дисертації.Дисертація обговорювалась за розділами і в цілому на спільних засіданнях кафедр адміністративної діяльності органів внутрішніх справ та кафедри адміністративного права та адміністративного процесу Харківського національного університету внутрішніх справ. Основні теоретичні положення й висновки дисертації також обговорювались на: Науково-практичній конференції ад’юнктів та магістрантів (17 травня 2002 р., м. Харків); Перших Всеукраїнських осінніх юридичних читаннях студентів і аспірантів (10-11 листопада 2002 р. м. Хмельницький); Міжнародній науково-практичній конференції студентів та аспірантів «Проблеми реформування правовідносин у сучасних умовах очима молодих дослідників» (10-11 квітня 2003р, м. Київ).

Публікації.За темою дисертаційного дослідження опубліковано сім наукових праць, п’ять з яких – наукові статті у фахових виданнях.

Структура та обсяг дисертаціїобумовлені змістом наукової проблеми та спрямовані на досягнення мети дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, що включають 7 підрозділів, висновку, списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи – 189 сторінок. Кількість використаних джерел становить 202 найменування.

Розділ 1

Корпоративні права держави як предмет адміністративно-правового регулювання

1.1. Сутність корпоративних прав держави та види господарських об’єднань, відносно яких вони здійснюються

Господарським кодексом України (далі – ГК України)[1] визначено поняття корпоративних прав. Так, корпоративні права – це права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами (ч.1 ст.167 ГК).

Ознаки корпоративних прав визначені в наступному виді[2]:

1) ці права можуть належати будь-якій фізичній або юридичній особі, але, згідно з ч.2 ст.167 ГК України, законом можуть бути встановлені обмеження щодо володіння корпоративними правами та (або) їх здійснення;

2) ці права зумовлюються належністю особі частки в статутному фонді (майні) господарської організації (тобто така організація повинна мати корпоративний устрій – її статутний фонд або майно має бути поділеним на частки); при цьому така частка може становити і 100 відсотків;

3) ці права включають трійку „базових прав”: право на управління господарською організацією; право на отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної господарської організації; право на отримання активів даної господарської організації в разі її ліквідації, а також можуть включати інші права, передбачені законом або установчими документами.

Держава може набувати корпоративних прав внаслідок[3]:

корпоратизації (перетворення в акціонерні товариства) державних, орендних підприємств та інших підприємств з державною часткою власності в статутному фонді (майні);
придбання корпоративних прав вже існуючих господарських організацій;
заснування (співзаснування) нових господарських організацій.

Політика держави щодо своєї частки майна в товариствах з державною часткою час від часу змінювалась та не завжди була послідовною. Так, для удосконалення системи корпоративного управління у 1998 році Указом Президента України[4] було створено окремий орган виконавчої влади – Національне агентство України з управління державними корпоративними правами. Цей орган управління мав єдине функціональне призначення, нормативно регламентовану організаційну структуру та компетенцію[5]. Проте вже у 1999 році його було ліквідовано і функції з управління корпоративними правами держави передано Фонду державного майна України, а щодо деяких підприємств делеговано відповідним центральним та місцевим органам виконавчої влади[6]. Але у 2002 році в Проекті концепції державної програми приватизації на 2003-2008р.р.[7] з метою формування системи управління об'єктами права державної власності знов передбачалось створення окремого органу – Агентства з управління державною власністю під порядкуванням Фонду державного майна України (далі – ФДМ).

У 2004 році держава володіла корпоративними правами переважно акціонерних товариств та товариств з обмеженою відповідальністю. У 2007 році структура корпоративних прав держави зазнала змін.

За даними ФДМ станом на 01 січня 2008 року питома вага власності держави зосереджена у 30 національних акціонерних та державних холдингових компаніях. Частка власності держави в статутному капіталі всіх господарських товариств, що обліковуються Фондом, за номінальною вартістю пакетів акцій станом на 01.01.2008 року становила 43,93 млрд. грн., з них національні акціонерні компанії і державні холдингові компанії мали 20,70 млрд. грн. (47,2% загальної вартості).

На підставі Генеральної угоди з ФДМ про передачу повноважень на здійснення функцій управління державними корпоративними правами органами виконавчої влади, затвердженої наказом ФДМ від 25.05.2000 р. № 1067[8] у 17 національних акціонерних компаніях і державних холдингових компаніях здійснюють управління корпоративними правами держави органи виконавчої влади.

У Реєстрі корпоративних прав держави відображається вартість корпоративних прав національних та державних холдингових компаній. Якщо станом на 01.01.2007 їх вартість складала 22,75 млрд. грн, то станом на 01.01.2008 року вона вже склала 20,70 млрд. грн., що свідчить про часткове зменшення обсягу державного корпоративного сектору економіки України.

Корпоративні права держави здійснюються визначеними законом центральними органами виконавчої влади та уповноваженими особами у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (Статтею 168 ГК України).

Центральні органи виконавчої влади та уповноважені особи:

здійснюють правомочності щодо участі в управлінні господарською організацією відповідно до частки (акцій, паїв) держави у статутному фонді цієї організації;
ведуть реєстр державних корпоративних прав;
проводять оцінку державних корпоративних прав;
здійснюють контроль за ефективністю роботи господарської організації у частині реалізації належних державі корпоративних прав.

Правомочності з управління корпоративними правами держави здійснюються безпосередньо відповідними органами виконавчої влади у разі, якщо:

держава має сто відсотків часток (акцій) в статутному фонді господарської організації;
суб’єкт господарювання відносно якого здійснюються корпоративні права держави, приймає участь у державних та регіональних програмах, які фінансуються з Державного бюджету України;
не відбувся конкурс щодо призначення уповноваженої особи у зв’язку із відсутністю претендента, або якщо пропозиції конкурсантів не відповідають умовам конкурсу;
у інших випадках, передбачених законом.

У інших випадках управління корпоративними правами держави здійснюється із залученням уповноваженої особи.

Статтею 1 Закону України від 21 вересня 2006 „Про управління об’єктами державної власності”[9] надане розуміння управління об’єктами державної власності як здійснення Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб'єктами, визначеними цим Законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об'єктів, пов'язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб.

Вбачається, що відносини з володіння, користування і розпорядження навряд можна віднести до відносин з управління, враховуючи традиційне розуміння управлінських відносин як організаційних, упорядковуючих. Тому, говорячи про здійснення корпоративних прав держави, не слід плутати організаційні та господарські відносини у цій сфері. Організаційні відносини – це відносини у сфері діяльності центральних органів виконавчої влади та уповноважених осіб, заснованої на повноваженнях організаційно-розпорядчого характеру, закріплених чинним законодавством. Тобто – це владна, організуюча діяльність. Це, зокрема, ведення реєстру державних корпоративних прав, контрольна діяльність та проведення оцінки державних корпоративних прав. Господарські відносини стосуються здійснення правомочностей щодо участі в управлінні господарською організацією. Вони не пов’язані з наявністю права уповноваженого щодо управління органу застосовувати заходи примусового впливу або імперативним способом забороняти певні дії.

Слід звернути увагу на один принциповий момент, пов’язаний з соціальними функціями держави. Державна власність, навіть і за умови входження її до корпоративного капіталу, не може звільнитися від своїх “генетичних” завдань – забезпечення суспільних потреб. Тому слід погодитися з М. Чечетовим, що “по відношенню до управління державними корпоративними правами реально може існувати не тільки цільовий дуалізм, а навіть і суперечності цілей та мотивів участі держави у корпорації цілям та мотивам інших власників”[10]. Це створює для корпоративної державної власності та управління державними корпоративними правами умови подвійного режиму. Перший випливає з інституціональних завдань державної власності і пов’язаний з формуванням та реалізацією державної політики щодо управління державними корпоративними правами, яка б відповідала соціальним функціям держави та їх загальному характеру і перебуває у сфері діяльності відповідних державних органів. Другий ґрунтується на положеннях Конституції України[11] щодо рівності всіх форм власності та пов’язаний з функціонуванням державної власності на тих самих засадах на яких функціонують й інші форми. В даному випадку держава діє також відповідно до чинного цивільного та господарського законодавства.

Під корпоративними правами держави як предметом адміністративно-правового регулювання розуміється складна система суспільних відносин, що виникають у зв’язку із здійсненням центральними органами виконавчої влади та уповноваженими особами повноважень організаційно-розпорядчого характеру щодо забезпечення можливості господарської організації, у статутному фонді (майні) якої частка держави може становити і 100%, реалізувати правомочності, передбачені законом та статутними документами.

Ознаки корпоративних прав держави обумовлюють:

визначення стратегічних напрямків державного впливу на сферу корпоратизації;
органічне поєднання організаційно-розпорядчих (прямих) методів регулювання та заходів економічного (непрямого) впливу на діяльність господарської організації, відносно якої здійснюються корпоративні права держави;
наявність центральних органів виконавчої влади та уповноважених осіб із визначеними законодавством управлінськими функціями та повноваженнями щодо діяльності господарської організації, відносно якої здійснюються корпоративні права держави;
вдосконалення адміністративно-правових основ регулювання корпоративних прав держави з метою забезпечення ефективності діяльності господарської організації, відносно якої здійснюються корпоративні права держави, а також реалізації державних інтересів у сфері економіки у напрямку забезпечення її економічної безпеки.

Корпоративні права держави здійснюються як відносно державних господарських товариств, так і власне господарських об’єднань (ст. 119 ГК України). Державним (комунальним) господарським об’єднанням є об’єднання підприємств, утворене державними (комунальними) підприємствами за рішенням Кабінету Міністрів України, або, у визначених законом випадках, рішенням міністерств (інших органів, до сфери управління яких входять підприємства, що утворюють об’єднання) або рішенням компетентних органів місцевого самоврядування.

За організаційно-правовими формами об’єднання підприємств утворюються як асоціації, корпорації, концерни, консорціуми та інші об’єднання. При чому відповідно до ГК України державні (комунальні) господарські об’єднання утворюються переважно у формі корпорації або концерну, незалежно від найменування об’єднання (комбінат, трест, тощо). Кожний з видів об’єднань підприємств передбачає різне поєднання централізації та децентралізації, а отже здійснює різні функції.

Розглянемо детально суттєві характеристики окремих видів об’єднань підприємств за законодавством України з врахуванням їх належності до суб’єктів державної форми власності, оскільки особливості кожного виду об‘єднання впливають на вибір форм і методів адміністративно-правового регулювання сфери їх діяльності.

В ГК України концерном вважається статутне об'єднання підприємств, та інших організацій, на основі їх фінансової залежності одне від одного або групи учасників об'єднання з централізацією функцій науково-технічного і виробничого розвитку, інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності. Учасники концерну наділяють його частиною своїх повноважень, у тому числі правом представляти їх інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями. Підприємства в ньому настільки взаємопов’язані, що об’єднання стає особливою економічною одиницею, стан справ якої фактично визначає економічне положення підприємств-учасників. Інтереси концерну пов’язані з виробничою діяльністю: він працює на кінцеву продукцію. У цій сфері концерн створює можливість прискорити впровадження науково-технічних досягнень на всьому циклі виробництва й реалізації, вирішити питання постачання й збуту, використання вторресурсів тощо.

Для концерну, перш за все, властива централізація значної частини виробничо-господарських функцій та здійснення всіма його учасниками єдиної виробничої, технічної й економічної політики під керівництвом й контролем концерну. Члени концерну надають йому коло повноважень, включаючи можливість утворення централізованих фінансових фондів, централізованих розрахунків з бюджетом, встановлення особливого порядку фінансових відносин усередині концерну, реалізації інвестиційних й інших проектів, фінансування діяльності нерентабельних підприємств, якщо вони необхідні концерну.

Планування в концерні здійснюється централізовано. Мається на увазі стратегічне планування (планування диверсифікацій, інвестицій, ліквідації виробництв). Планування поточної діяльності (складання виробничих і фінансових планів, планів по маркетингу, організації) звичайно реалізується на рівні підприємства.

Оскільки об'єднання підприємств у концерн припускає їх фінансову залежність, концерн наділяється особливими повноваженнями в області фінансів. Він самостійно складає і виконує фінансовий план, при необхідності вносить уточнення в плани підприємств, реалізує єдину стратегію в області інвестицій, розробляє фінансові аспекти прогнозів, планів розвитку, складає зведений баланс, який включає баланси підприємств.

В порівнянні з асоціацією, корпорацією і консорціумом структура концерну найбільш централізована. Характеризуючи взаємовідносини між членами концерну, Кашаніна Т.В. називає їх досить жорсткими[12]. Відмінними рисами такого об'єднання є субординаційний характер зв'язків усередині об'єднання. На цій основі забезпечується проведення єдиної виробничо-технічної й економічної політики, єдине управління по основних напрямках господарської діяльності. Розпорядження концерну, видані в межах його компетенції, є обов'язковими для підприємств, які належать до його складу

Значна централізація виражається також у централізованих розрахунках з бюджетом. Тісні взаємозв'язки у концерні тягнуть взаємну економічну відповідальність концерну і його учасників, результати їхньої діяльності відображаються на балансі один одного. Право централізованого керування спричиняє обов'язок складання зведеного балансу і, відповідно, консолідованої звітності.

Нині державними концернами в Україні є:

Український державний концерн місцевої промисловості "Укрмісцевпром";
Український державний концерн садівництва, виноградарства та виноробної промисловості України;
Український концерн музичної промисловості "Укрмузпром";
Український концерн торфової промисловості "Укрторф".

Ці державні концерни були створені в адміністративному порядку Радою Міністрів УРСР у 1990 році і діють на сьогоднішній день. Пізніше у 1996 році Постановою Кабінету Міністрів України № 701[13] був заснований Державний концерн спиртової та лікеро-горілчаної промисловості "Укрспирт" який є єдиним виробничо-господарським комплексом, що входив до системи Державного комітету по харчовій промисловості та був підвідомчий йому. У 2000 році за пропозицією Міністерства аграрної політики був утворений Український державний концерн садівництва, виноградарства та виноробної промисловості (концерн "Укрсадвинпром") як виробничо-господарський комплекс, що об'єднує підприємства, установи, організації, які провадять діяльність, пов'язану із розсадництвом, садівництвом та виноградарством, виготовленням виноробної продукції, консервуванням плодів, ягід і винограду, науковим та сервісним обслуговуванням цієї сфери діяльності, а також ті, що мають спільні економічні та соціальні інтереси[14].

Окрім "Укрсадвинпрому", в аграрному секторі економіки у 2000 році був створений Державний науково-виробничий концерн "Селекція" у складі провідних наукових установ та підприємств з племінної справи, що перебувають у загальнодержавній власності. У процесі його утворення активну участь приймала Українська академія аграрних наук.

Тенденція заснування державою таких централізованих господарських структур як концерни зберігає свою актуальність й на сьогодні.

На прикінці 2006 початку 2007 року Кабінетом Міністрів України були утворені державні концерни у таких життєзабезпечувальних галузях економіки як авіація, атомна енергетика, морський транспорт.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 30 листопада № 594-р був утворений державний концерн «Укрморпорт»[15]. Але на даний час розпорядження втратило чинність на підставі Постанови Кабінету Міністрів України[16].

Постановою Кабінету Міністрів від 14 березня 2007 року № 428 був утворений державний авіабудівний концерн «Авіація України»[17]. Концерн утворений з метою об'єднання розробників і виробників авіаційної техніки у єдиний комплекс з централізованим управлінням на основі забезпечення реалізації єдиної науково-технічної, виробничої та економічної політики, ефективного функціонування інтегрованого авіабудівного комплексу України для потреб безпеки держави, досягнення світового рівня конкурентоспроможності продукції і отримання прибутку за рахунок усіх видів виробничої, комерційної, торговельної, фінансової, посередницької та іншої господарської діяльності.

14 березня 2007 року Постановою Кабінету Міністрів був заснований ще один державний концерн «Укратомпром»[18]. Він був утворений з метою забезпечення захисту інтересів держави у процесі реформування і вдосконалення управління атомно-промисловим комплексом шляхом об'єднання його учасників з централізацією функцій науково-технічного і виробничого розвитку, інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності; для поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів учасників; для виконання спільних економічних та соціальних завдань; забезпечення розвитку атомно-промислового комплексу, концентрації інтелектуального, технологічного, економічного потенціалу, кадрових ресурсів, підвищення ефективності їх використання; досягнення світового рівня розвитку галузі. Але на даний час постанова втратила чинність на підставі Постанови Кабінету Міністрів України[19].

Основною ознакою концерну є фінансова залежність учасників від одного або групи підприємств об’єднання, що підтверджує п. 5 ст. 120 ГК України. Таке положення знайшло своє відображення у статуті, де вказано, що майно концерну складається з відрахувань учасників і доходу від господарської діяльності, а також передбачається створення фондів за рахунок виключно грошових відрахувань учасників концерну.

Підпорядкованість вищому органу управління полягає в тому, що фінансовий план концерну щороку затверджує Кабінет Міністрів України, а також правління, до якого входять генеральний директор — голова правління концерну та шість членів правління, призначаються на посаду та звільняються з посади також Кабінетом Міністрів України.

Концерн також має право здійснювати контроль за виконанням учасниками статуту, внутрішніх документів концерну, річних фінансових та інвестиційних планів, затверджених концерном, рішень органів управління концерну.

Учасники мають право самостійно від свого імені укладати договори з іншими учасниками, концерном, а також з іншими підприємствами, установами та організаціями з урахуванням обмежень, передбачених рішеннями органів управління вносити на розгляд органів управління концерну пропозиції щодо напрямів його діяльності та одержувати необхідну інформацію; одержувати від концерну фінансову та іншу допомогу, а також розширювати та удосконалювати свою діяльність. Підприємства, які входять до складу такого об’єднання, зобов'язані дотримуватися статуту; виконувати рішення органів управління концерну, активно сприяти виконанню завдань, що стоять перед концерном; розвивати співробітництво в рамках концерну. Учасники зберігають свій статус юридичної особи з усіма правами, за винятком права: виходу із складу концерну без згоди органів управління концерну та відповідного рішення Кабінету Міністрів України; об'єднання на добровільних засадах своєї діяльності з іншими суб'єктами господарювання без згоди органів управління концерну; прийняття рішення про реорганізацію або припинення своєї діяльності без згоди органу управління об'єднання.

Заснування такої форми статутного господарського об’єднання як консорціум на базі державної власності не набуло такого розповсюдження як корпорації та концерни, оскільки консорціуми є тимчасовими статутними об’єднаннями, створеними для досягнення певної мети і після реалізації якої вони припиняють свою діяльність.

Для консорціуму, так само як і для концерну, характерна централізація управління (у частині, що стосується цілей його створення), а також фінансова залежність від одного або групи учасників консорціуму — власників банківського капіталу (у частині, що стосується цілей його створення). Підприємства-учасники консорціуму цілком зберігають свою самостійність, але в тій частині діяльності, що стосується цілей консорціуму, підкоряються спільному керівництву. Консорціум здійснює користування й розпорядження майном, яким його наділяють засновники, централізованими коштами, які виділені на здійснення відповідної цільової програми, а також коштами, що надходять з інших джерел.

Відмінна риса консорціуму – вузькоцільова спрямованість і визначений термін існування. Після виконання поставленої задачі консорціум припиняє свою діяльність або перетворюється в суб’єкт господарювання іншого виду.

Структура консорціуму у свій час широко практикувалась за кордоном. Консорціум був банківським об’єднанням по розміщенню акцій й інших цінних паперів, що було одним з методів зрощування банківського капіталу з промисловим. Консорціуми створювалися також для заснування акціонерних товариств в галузі будівництва крупних промислових підприємств. На чолі його, як правило, знаходилась велика банківська монополія. Починаючи з 1980-х років, у закордонній практиці склалось поняття консорціуму як об’єднання координаційного типу, що створювалось з метою скоординованої підприємницької діяльності. У процесі спільного виконання замовлень кожний учасник постачав ту продукцію або надавав такі послуги, в яких він досяг найвищого технічного рівня при найнижчих виробничих витратах.

В Україні в державному секторі діє консорціум "Укрфітотерапія", який було створено в 1989 році як монополіст із виробництва лікарської рослинної сировини і забезпечення нею підприємств медичної промисловості. До складу консорціуму входять 16 спеціалізованих держспецгоспів, 11 дочірніх підприємств і Кримська науково-дослідна станція. Консорціум проводить велику наукову роботу. Його дослідна станція та опорні пункти, які знаходяться в різних грунтово-кліматичних зонах України, займаються селекцією лікарських рослин, інтродукцією, введенням у культуру нових цінних видів, насінництвом, вивченням ресурсів лікарських рослин і питаннями захисту від хвороб та шкідників, ведуть їх хімічне дослідження[20].

Якщо концерн та консорциум, згідно ГК України, є статутними об’єднаннями, то асоціація та корпорація є договірним об’єднанням.

Асоціацією визнається договірне об'єднання, створене з метою постійної координації господарської діяльності підприємств, що об'єдналися, шляхом централізації однієї або кількох виробничих та управлінських функцій, розвитку спеціалізації і кооперації виробництва, організації спільних виробництв на основі об'єднання учасниками фінансових та матеріальних ресурсів для задоволення переважно господарських потреб учасників асоціації (п. 2 ст.120 ГК України). У статуті асоціації повинно бути зазначено, що вона є господарською асоціацією. Асоціація не має права втручатися у господарську діяльність підприємств — учасників асоціації. За рішенням учасників асоціація може бути уповноважена представляти їх інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємствами та організаціями.

Через об’єднання в асоціацію здійснюється налагодження міжгалузевих господарських зв’язків, кооперування виробництва за територіальними, функціональними та іншими ознаками.

Характерним для асоціації є відсутність фінансової залежності усередині об’єднання. Об'єднання не втручається у фінансову діяльність підприємств. Розрахунки з державою, банками, комерційними партнерами здійснюються в децентралізованому порядку.

Асоціації створюються для спільного захисту загальних інтересів членів об’єднання, а також для забезпечення рішення господарських та соціально-економічних питань, які представляють загальний інтерес.

Як приклад можна навести Українську асоціацію підприємств легкої промисловості (Укрлегпром), яка була створена у серпні 2000 року. Основна її мета — захист виробника легкої промисловості. "Укрлегпром" об'єднує більше 100 найбільших українських підприємств, науково-дослідних інститутів. Робота асоціації спрямована на лобіювання інтересів галузі на законодавчому рівні, на формування довіри до галузі у іноземних інвесторів, на завоювання вітчизняними виробниками закордонних ринків. Асоціація постійно відслідковує загальну ситуацію на ринку, намагається вирішити гострі проблеми виробників. На сьогодні перед "Укрлегпромом" постало завдання підготувати вітчизняного виробника до вступу України до Світової Організації Торгівлі та захистити його від можливих негативних наслідків цього процесу.

Враховуючи актуальність та важливість діяльності асоціації, Кабінет Міністрів України підписав 4 вересня 2002 року Меморандум про узгодження дій між ним і професіональним об’єднаннями легкої промисловості. Відповідно до положень Меморандуму, виконавча дирекція “Укрлегпрому” здійснює постійний моніторинг роботи підприємств приймає їх пропозиції, готує проекти законів та постанов Кабінету Міністрів України, спрямованих на підвищення ефективності роботи галузі.

В Україні в державному секторі також діють й інші асоціації:

Республіканська господарча асоціація по будівництву, ремонту та утриманню внутрішньогосподарських сільських шляхів. (Украгрошляхбуд);
Українська асоціація підприємств чорної металургії;
асоціація “Укравіапром”.

Значна кількість державних господарських об’єднань існує також у формі корпорацій. Під корпорацією визнається договірне об’єднання, створене на основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів підприємств, що об’єдналися, з делегуванням ним окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з учасників органам управління корпорацій.

Корпорація створюється з метою координації діяльності господарських структур, що входять до її складу в рішенні складних виробничо-технічних, фінансово-господарських і соціально-економічних проблем. Для досягнення поставленої мети корпорація забезпечує взаємодію і взаємодопомогу членів корпорації; взаємовигідний обмін науково-технічною, виробничою і комерційною інформацією; сприяє повному використанню виробничого потенціалу членів корпорації, встановленню раціональних виробничо-господарських зв’язків тощо.

В Україні на першому етапі економічних реформ корпорації створювались на базі державної власності. Виникнення перших державних корпорацій відбулося у період набуття Україною статусу незалежної держави у 1991 році, коли деякі спеціалізовані міністерства колишньої УРСР були перетворені у державні корпорації, які відповідно стали правонаступниками таких міністерств. Найчастіше вони не були багатогалузевими об’єднаннями, тому що містили у собі підприємства, які раніше підпорядковувались галузевому міністерству. Для таких корпорацій і концернів характерно виконання функцій двоякого роду. Як правило, їм передавались ряд функцій, які раніше виконувались міністерствами та органами управління (розміщення держзамовлення, регулювання оподатковування, розподіл централізованих матеріальних ресурсів й капітальних вкладень тощо).

На сьогодні в Україні утворені такі державні корпорації:

"Укрмонтажспецбуд", “Укрбуд”[21]. На них були покладені повноваження щодо здійснення управління державним майном об'єднань, організацій та підприємств і виступати його орендодавцем;
Українська корпорація по ремонтному, сервісному і матеріально-технічному забезпеченню агропромислового комплексу "Украгроремтехзабезпечення"[22];
Українська корпорація по інтенсивному садівництву та розсадництву[23];
Українська корпорація енергозбереження в агропромисловому комплексі "Украгроенергозбереження"[24];
Українська кооперативно-державна корпорація по агропромисловому будівництву "Украгропромбуд";
Державна корпорація "Укрвибухпром"[25];
Українська державна корпорація з будівництва метрополітенів і тунелів “Укрметротунельбуд”;
Українська державна корпорація транспортного будівництва "Укртрансбуд"[26];
Українська державна корпорация "Укравтодор"[27].

“Укравтодор” здійснює функції з управління дорожнім господарством в Україні. Вона є виробничо-господарським комплексом, входить до системи Міністерства транспорту України і підвідомча йому. До складу корпорації “Укравтодор” входять науково-дослідні, проектні, будівельні, ремонтно-будівельні та інші підприємства, установи і організації дорожнього господарства, що засновані на державній власності, на добровільних засадах до її складу можуть входити об’єднання, підприємства і організації незалежно від форм власності, що мають спільні економічні і соціальні інтереси – 144 підприємства, установи і організації дорожнього господарства, з них 82 – державної форми власності і 62 – недержавної.

Управління дорожнім господарством здійснюється корпорацією “Укравтодор” через 25 обласних Управлінь по будівництву, ремонту та експлуатації автомобільних доріг, 22 Дирекції автомобільних доріг (на рівні області), 6 Управлінь магістральних доріг.

Особливої актуальності у зв’язку з реформуванням економіки та проведенням корпоратизації підприємств набули холдингові компанії як один з найпоширеніших різновидів об’єднань підприємств в Україні.

Наявність особливостей внутрішньої організації холдингових компаній дозволяють характеризувати їх як особливу категорію господарських об’єднань. Холдингами вважаються товариства, які не здійснюють управління виробництвом, а є власниками контрольних пакетів акцій (паїв) дочірніх підприємств й, таким чином, їх об’єднують.

У статті 120 ГК України серед організаційно-правових форм об’єднань підприємств холдингова компанія не зазначається, однак вказаний у цій нормі перелік організаційно-правових форм об’єднань підприємств не є вичерпним, оскільки законом передбачається можливість створення інших форм об’єднань підприємств. Таким чином, можна зробити висновок, що холдингова компанія є особливим різновидом об’єднань підприємств. Це підтверджує також врегулювання правового статусу холдингових компаній окремою статтею розділу “Об’єднання підприємств” ГК України.

Права державної холдингової компанії в порівнянні з приватною є більш широкими, тому що вона уповноважена державою на виконання деяких функцій з планування, координації діяльності дочірніх підприємств й ін. Так, на державну акціонерну холдингову компанію "Укрресурси" покладено здійснення таких основних задач, як розробка поточних матеріальних балансів з основних видів продукції виробничо-технічного призначення для забезпечення державних потреб, формування й розміщення держконтракту й держзамовлення, здійснення державних закупівель продукції й ін.

На відміну від інших видів об’єднань, взаємовідносини в холдингових компаніях побудовані таким чином, що підприємства залишаються відстороненими від участі в управлінні об’єднанням на колективних засадах. В об’єднаннях інших видів участь підприємств в управлінні передбачається договором або рішенням про створення об’єднання. Законом «Про холдингові компанії»[28] передбачено, що державна холдингова компанія не може бути корпоративним підприємством іншої холдингової компанії. Тобто єдиним актом участі підприємства в діяльності державної холдингової компанії є прояв ініціативи щодо створення на власній базі холдингової компанії та її дочірніх підприємств.

Дана обставина характеризує державний холдинг, перш за все, як форму управління державною власністю, а не форму співробітництва підприємств. З іншої сторони, включення підприємств у єдину господарську структуру, на чолі якої знаходиться центральна організація, наділена власним майном та організаційно відокремлена, яка спеціалізується на управлінні підприємствами та самостійно здійснює виробничо-господарську діяльність, дозволяє кваліфікувати холдинг як господарське об’єднання.

Відповідно до Закону, вперше було надано визначення державної холдингової компанії, під якою розуміється холдингова компанія, утворена у формі відкритого акціонерного товариства, не менш як 100 відсотків акцій якого належить державі.

Крім визначення поняття “холдингова компанія” у чинному законодавстві, існують різні наукові розуміння понять “холдинг” та “холдингова компанія”. Так, В. Пєтухов вважає холдингом складну господарську структуру типу корпорації[29]. Подібне визначення, однак, є, на нашу думку, узагальненим, неконкретним, і тому навряд може бути прийнято в якості наукового визначення поняття “холдингу”.

Лаптєв В.А. розглядає холдинг як сукупність взаємопов’язаних учасників (господарюючих суб’єктів), що здійснюють сумісну діяльність. Причому Лаптєв В.А. фактично розрізняє поняття “холдинг” та “холдингова компанія”, коли говорить про те, що “в холдингах… функції по набуттю прав і обов’язків від імені холдингу здійснює холдингова компанія, яка діє в інтересах учасників холдингу на підставі договору про створення холдингу”[30].

Ретельний аналіз змісту поняття “холдингу” надається Шиткіною І.С. Однак, вона розглядає поняття “холдинг” та “холдингова компанія” як рівнозначні. При цьому дослідниця виділяє холдингову компанію (холдинг) у широкому сенсі та у вузькому. Під холдинговою компанією у широкому сенсі вона розуміє “сукупність двох або більше комерційних організацій, однією з яких є головне (переважне) товариство, а інші – дочірні та (або) залежні товариства”[31].

Розрізняючи холдинг в широку та вузькому сенсі, Шиткіна І.С. вважає, що поняття “холдинг (холдингова компанія)” в широкому сенсі є більш правильним. В її роботі “Холдинги: правовий та управлінський аспект”, поняття “холдинг” в широку та вузькому сенсі вже не дається, а пропонується однозначне розгорнуте визначення холдингу: “Холдинги або холдингові компанії є різновидом групи осіб, які засновані на відносинах економічної залежності та контролю, учасники якої, зберігаючи юридичну самостійність у своїй підприємницькій діяльності, підпорядковуються одному з учасників групи, який в силу володіння контрольними пакетами акцій (долями участі в статутному капіталі), договорі або інших обставин здійснює прийняття рішень іншими учасниками групи”[32].

Треба зазначити, що у своєму підході до розмежування холдингу в широкому сенсі та холдингу у вузькому сенсі Шиткіна І.С. погоджується з Томасом Келлєром. Останній вважав, що під холдингом або холдинговою компанією слід розуміти підприємство, головною галуззю діяльності якого є розрахована на тривалий термін дольова участь в одному (або декількох) самостійних у виробничому відношенні інших підприємств”. І далі: “Якщо дозволяє обсяг покладеного капіталу (грошового капіталу або цінних паперів) холдинг може виконувати поряд з управлінськими функціями і функціями фінансування (холдинг в широкому сенсі) також функції управління (менеджменту) основним товариством концерну та залежними товариствами (холдинг у вузькому сенсі)”[33].

Таким чином, можна виділити два підходи до розуміння холдингу, що сформувалися в правовій науці.

По-перше, під холдингом можна розуміти деяку сукупність певним чином пов’язаних між собою юридичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності.

По-друге, під холдингом можна розуміти компанію, здатну визначати рішення дочірніх та залежних товариств. Другий підхід реалізується як в чинному законодавстві.

Практика існування державних холдингових компаній підтверджує, що в більшості з них державна частка становить 100 відсотків, однак існують компанії в яких державна частка станойвить 50 відсотків статутного капіталу: наприклад, “ХК “Украгромашінвест”, ДАК “Укрнафтопродукт”.

Функціонування цих холдингових акціонерних товариств довело, що розмір пакету акцій у 50% статутного капіталу не завжди дозволяє належним чином державі захищати свої власні інтереси. Звичайно, пакет акцій держави у розмірі 100 відсотків надасть можливість уникнути корпоративних проблем, пов’язаних з наявністю блокуючого пакету акцій у іншого акціонера, та здатний забезпечити проведення цілісної та комплексної політики на корпоративних підприємствах, незалежно від волі інших учасників таких підприємств. (Наприклад внесення змін до статуту, в тому числі зміна розміру статутного капіталу, реорганізація, ліквідація товариства тощо. Тобто питання, які вимагають кваліфікованої більшості для прийняття рішення, в даному випадку ¾ голосів учасників). Тому, на нашу думку, державними холдинговими компаніями можливо могли би також вважатись компанії, державний пакет акцій яких становить 75 відсотків статутного капіталу. Підтвердженням цього є стаття 22 ГК України, яка визначає, що суб’єктами господарювання державного сектора економіки є суб'єкти, що діють на основі лише державної власності, а також суб'єкти, державна частка у статутному фонді яких перевищує п'ятдесят відсотків чи становить величину, яка забезпечує державі право вирішального впливу на господарську діяльність цих суб'єктів.

Виходячи з вищевикладеного, можна зробити висновок, що державний пакет акцій у розмірі 75 відсотків статутного капіталу також дозволив би забезпечити державі право вирішального впливу на господарську діяльність такої холдингової компанії і дав би можливість залученнядодаткових інвестицій до розвитку пріоритетних напрямків економіки.

Перелік державних національних та холдингових компаній був затверджений Указом Президента України “Про невідкладні заходи щодо впорядкування діяльності державних (національних) акціонерних і холдингових компаній”[34]. Однак цей перелік зазнав певних змін, оскільки частина компаній була приватизована. На даний момент в Україні існують наступні державні холдингові компанії: ХК “Укрпромавтошиноремонт”, ДАХК “Дніпровський машинобудівний завод”, ДАХК “Укрпапірпром”, АХК “Укрнафтопродукт”, ХК “Енергобуд”, ДАК “Укррудпром”, ДАХК “Каскад”, ДАК “Україна туристична”, ДАК “Національна мережа аукціонних центрів”, ХК “Луганськтепловоз”, ХК “Краян”, ЗАТ САСК “Спецексімстрах”, ВАТ Лізингова компанія “Украгромашінвест”, ДАК “Титан”. Усі наведені вище холдингові компанії знаходяться в управлінні Фонду державного майна України. Окрім цих компаній, ряд державних компаній знаходяться у веденні інших органів виконавчої влади, а саме: ДАК “Хліб України”, НАК “Украгролізинг”, ДАК “Ліки України”, НАК “Вугілля України” — в управліннні Кабінету Міністрів України, ДАК “Укрресурси” — Державного комітету з державного матеріального резерву, ДХК “Укрвуглепромтранс” — Регіонального відділення Фонду державного майна України по Донецькій області, ДАХК “Топаз”, ДАХК “Артем”, ДАК “Українські поліметали” – Міністерства промислової політики України, НАК “Нафтогаз України”, НАК “Енергетична компанія “Україна” – Міністерства палива та енергетики України, ДАХК “Київський радіозавод” – Національного космічного агентства України, ДАК “Укрвидавполіграфія” – Державного комітету телебачення та радіомовлення, НАК “Надра України” – Міністерства охорони навколишнього природнього середовища України, ДАК “Укрмедпром” – Міністерства охорони здоров’я України, ЛК “Укртранслізинг”, ДАК “Автомобільні дороги України – Державної служби автомобільних доріг України[35], ХК “Укркомунмаш” –Міністерство будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України[36].

Слід зазначити, що заснування нині діючих державних (національних) акціонерних та холдингових компаній здійснювалось у більшості випадків за відсутності достатньої для створення компаній нормативно-правової бази. В результаті передане до статутних фондів цих компаній державне майно та державні корпоративні права опинилися під загрозою відчуження за безцінь в інтересах окремих комерційних груп, що в подальшому не виключало значних втрат державної власності і, як результат, ненадходження коштів від приватизації до державного бюджету. Рішення про створення компаній, в ряді випадків, приймалося з прямим порушенням чинного законодавства щодо об‘єктів, які мали вирішальне економічне значення і не підлягали приватизації. Під виглядом акціонерного товариства, в деяких випадках, діяли структури невизначеного статусу, які, по суті, не відповідали організаційно-правовій формі таких товариств, визначених законодавством, оскільки емісія акцій їх статутних фондів не була зареєстрована. В той же час, володіючи майном, яке повністю належить державі, вони були виведені за межі державного управління – контроль за ними було обмежено спостережними радами, склад яких затверджувався засновниками компанії, і юридична відповідальність яких за результати контролю законодавством не визначена.

Формування статутних фондів окремих компаній здійснювалося шляхом включення до їх складу майна та пакетів акцій підприємств, які не відповідають меті їх створення та напрямку діяльності, що є свідченням відсутності належної державної політики використання неприватизованого державного майна та забезпечення ефективного управління корпоративними правами держави.

Невизначений правовий режим майна, переданого до статутних фондів державних компаній, дозволяв останнім здійснювати реструктуризацію цього майна та використовувати державні корпоративні права у спосіб, який суперечив державним інтересам. Одним з наслідків такої законодавчої невизначеності, наявності порушень під час корпоратизації є існуюче наразі рейдерство – силове захоплення підприємств. Це явище стало настільки резонансним, що 13 березня 2007 року був зареєстрований законопроект № 3300 (ініціатори – народні депутати України Тимошенко Ю.В.Міщенко С.Г.), яким пропонувалось встановити кримінальну відповідальність за ці дії.

До цілей управління державними корпоративним правами можна віднести збереження контролюючого та регулюючого впливу держави на розвиток тих галузей економіки, що забезпечують життєздатність держави в цілому (енергетика, транспорт, зв’язок) або мають підвищену соціальну значимість (охорона здоров’я, освіта, тощо).

При цьому сутність прав держави щодо акціонерного товариства, де йому належать пакети акцій, суттєво відрізняється від прав держави щодо державних та казенних підприємств. В останніх, держава, передаючи майно підприємству на праві господарського відання чи оперативного управління, залишається власником цього майна. В акціонерному товаристві держава набуває право власності на пакет акцій, але втрачає відповідне право на передане у власність акціонерного товариства майно, одержуючи при цьому корпоративні права, а саме: право на участь в управлінні, на одержання дивідендів, частини майна при ліквідації товариства, тощо.

Отже, корпоративні права держави здійснюються господарськими державними об’єднаннями, тобто великими, порівняно із суб’єктами малого підприємництва, підприємствами. Це обумовлює потребу вирішення декількох проблем: по-перше, визначення доцільності заснування певних господарських об’єднань на засадах корпоративних прав держави, тобто сфери корпоратизації держави; по-друге, встановлення меж адміністративно-правового впливу на діяльність цих об’єднань. Одним з чинників вирішення цих проблем є особливості організації діяльності певного виду господарського об’єднання, де держава у володінні має частку власності.

1.2. Структура відносин у сфері корпоративних прав держави та місце у ній відносин, що є об’єктом адміністративно-правового регулювання

Аналізуючи проблему адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави, слід звернутись до здобутків вчених, які досліджували проблеми управління державною власністю, адже саме державна власність є майновою основою корпоративних прав держави. У зв’язку з цим особливості відносин державної власності впливають на специфіку управління цими відносинами, а, отже – і на сутність та особливості адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави. Разом з тим, для остаточних висновків слід враховувати: специфіку самих корпоративних відносин, особливості законодавчої регламентації правового режиму корпоративних прав держави.

Внаслідок переважно цивільно-правової природи відносин власності, а також їх стрімкої трансформації після здобуття Україною незалежності, проблеми управління державною власністю не набули достатнього ступеня вивченості.

У першій (і на сьогоднішній день, мабуть, єдиній) монографії на дану тему, яка була написана вченими — адміністративистами і видана у 1983 р. (“Державне управління соціалістичною загальнонародною власністю (адміністративно-правовий аспект проблеми)” під ред. Ю.М. Козлова), відзначалося: "На жаль, дотепер проблематика управління державною соціалістичною власністю не займає належного їй по праву центрального місця в адміністративно-правових дослідженнях. Немає жодної монографії, присвяченої управлінню державною власністю при соціалізмі. Наукові статті по даній проблематиці теж вкрай рідкі, причому, як правило, вони носять лише постановочний характер. Тому багато важливих сторін характеристики реально існуючого і функціонуючого механізму адміністративно-правового регулювання відносин державної соціалістичної власності залишилися нерозкритими”[37].

На початку дев'яностих років в літературі з адміністративного права стала зустрічатися вказівка на специфіку такого виду державного управління як управління державною власністю[38]. Однак розгляд цієї проблеми також мав переважно пізнавальний характер. Певною мірою питання управління державною власністю, але у межах широкої теми – державного управління економікою – розглядала Рябченко О.П.[39]

Таким чином, вбачається, що правове регулювання управління державною власністю залишається складною та недостатньо вивченою проблемою правової науки.

За справедливим виразом Толстого Ю.К. відносини власності не можна змішувати з відносинами з приводу управління даною власністю[40].

Для пояснення сутності управління державною власністю варто згадати класичне кібернетичне визначення управління, під яким розуміється будь-який цілеспрямований вплив управляючого суб’єкту на об’єкт з метою приведення його в необхідний, заданий стан. Управління породжується об’єктивним фактором – умовами суспільного або спільного процесу труда, а не волею або свідомістю людей. Тому воно має універсальне значення і не завжди пов’язано з державою. Діяльність по управлінню завжди однотипна – узгодження індивідуальних робіт, організація спільної роботи для виконання загальних функцій[41].

Венедіктов А.В. зазначав, що управління державною соціалістичною власністю може здійснюватись соціалістичними державними органами “або в порядку загального керівництва відповідною галуззю радянського господарства… або в порядку безпосереднього планування та регулювання певного кола держпідприємств… або в порядку безпосереднього оперативного управління”. Тільки перші два види управління державним майном можуть бути підведені під всезагальне в радянській літературі поняття управління як “адміністративної діяльності”, як виконавчо-розпорядчої діяльності органів державного управління, в основі якого лежить поняття “адміністрації” як “організуючої діяльності держави”[42].

Вчений розумів під управлінням, яке покладено на державний орган у відношенні наданого йому майна, усю сукупність функцій й відповідно обов’язків і прав, які здійснюються ним у відношенні цього майна і всю сукупність правовий дій, які здійснюються державним органом з приводу цього майна, а не тількі адіміністративно-правові функції і адміністративно-правові акти управління.

При цьому, маючи на увазі безпосередньо діяльність державних підприємств, він стверджував, що вищі органи управління здійснюють по відношенню до майна лише акти адміністративно-правового характеру[43].

Продовжуючи цю традицію, Хангельдиїв Б.Б. розглядає управління державною власністю в аспекті адміністративного права й приходить до висновку, що перед нами суб’єктивне право, тобто закріплене в компетенції державного органу виконавчої влади повноваження організовувати та спрямовувати роботу економічних структур, забезпечувати правовими засобами ефективне функціонування об’єктів державної власності на умовах ринку. При цьому активно використовуються такі адміністративно-правові важелі та засоби управління державним майном, як приписи, регулювання, координація, узгодження, а також застосування заходів примусу та адміністративного впливу за винні порушення законності[44].

Браєва Е.Х. вважає під порядком управління державним майном порядок створення, реорганізації й припинення державних юридичних осіб, надання їм відповідних повноважень та контроль за їх належним виконанням, а також економіко-правові засоби впливу на господарську діяльність державних організацій[45]. Такий підхід є більш характерним для представників цивільно-правової школи.

Талапіна Є.В. користуючись адміністративним підходом, розглядає управління державною власністю як спеціалізовану економічну функцію держави, а державну власність як об’єкт управління[46].

Голубцов В.Г. вказував, що управління державною власністю не варто розглядати в жорстокому зв’язку з будь-якими елементами тріади повноважень власника; управління – одна з багатьох можливих форм здійснення права державної власності[47].

Як вбачається з викладених вище різних позицій вчених, єдність думок у визначенні поняття управління державною власністю відсутня. Спроби дати визначення поняття управління державною власністю в літературі здійснювались вкрай рідко. До того ж управління державною власністю практично ніколи не розглядалось з точки зору адміністративного права і теорії управління. Більше уваги розробці цієї проблеми приділяли вчені – економісти.

Закон України “Про управління об’єктами державної власності”[48] надає визначення поняття управління об’єктами державної власності. Відповідно до Закону, управління об’єктами державної власності розуміється як здійснення Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб'єктами, визначеними цим Законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об'єктів, пов'язаних з їх володінням, користуванням і розпорядженням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб.

Поняття управління об’єктами державної власності, надане у вказаному Законі, містить господарську складову діяльності Кабінету Міністрів України, уповноважених ним органів та інших суб’єктів, оскільки наголошує на правах держави як власника. Це означає, що держава, як і будь-який суб’єкт господарювання, може володіти, користуватись, розпоряджатись наданими правами і у процесі цієї діяльності її упорядковувати, тобто виконувати функції менеджера господарської організації. При цьому такі функції здійснюються з чітко визначеною законодавством метою – задоволення державних і суспільних потреб. Діяльність, пов’язану із виконанням функції менеджменту, можна віднести до організаційно-господарської діяльності, якщо застосовувати термінологію ГК України.

Владна, організаційно-розпорядча управлінська діяльність, відносини щодо якої є предметом адміністративно-правового регулювання лише побічно стосується процедур менеджменту господарської організації, які за своєю правовою природою є господарсько-правовими.

Така точка зору не єдина. С. В. Ківалов зазначає, що відносини, які складаються у процесі внутрішньої організації та діяльності в адміністраціях державних підприємств, об’єднань, установ, організацій є внутрішньоорганізаційними управлінськими відносинами, які поряд із зовнішніми відносинами входять до предмета адміністративного права[49].

Існує і інша позиція, згідно з якою управління промисловим підприємством здійснюється відповідно до статуту на основі поєднання прав власника щодо господарського використання свого майна і принципів самоврядування трудового колективу[50]. Ця точка зору застосовується для визначення змісту відносин щодо управління державними господарськими об’єднаннями.

Для розмежування господарської та організаційно-розпорядчої діяльності у сфері управління державною власністю слід звернутись до фундаментальних положень науки адміністративного права. Це – положення про ознаки норм адміністративного права, та про особливості методу адміністративного права.

Теорією адміністративного права сформульовані загальні та особливі риси адміністративно-правових норм[51]. Загальними рисами названі: 1) встановлення, санкціонування чи ратифікація державою і тому їх державно-владний характер, 2) формальна визначеність загальнообов’язкових правил поведінки, 3) закріплення у правових актах, що видаються компетентними державними органами, 4) двосторонній характер, 5) визначення певних варіантів поведінки, 6) дотримання забезпечується застосуванням примусових та організаційних, стимулюючих, роз’яснювальних та інших заходів. До особливих рис віднесені: 1) предметом регулювання є суспільні відносини у сфері функціонування управлінських інститутів публічної влади і тому мета – у забезпеченні організації та впорядкованості дій суб’єктів управлінської діяльності, створення умов для реалізації і захисту прав і свобод громадян щодо яких управлінська діяльність здійснюється, 2) переважна більшість має імперативний характер, а частина норм має ознаки диспозитивності, 3) пряме застосування санкцій, встановлених адміністративно-правовою нормою, 4) адміністративно-правові норми часто встановлюються у процесі реалізації повноважень виконавчої влади і безпосередньо її суб’єктами.

Метод адміністративного права визначається як сукупність певних загальних і специфічних способів, що використовуються законодавцем для забезпечення регулюючої дії норм адміністративного права. В адміністративному праві використовуються способи регулювання, що властиві обом загальним методам правового регулювання – імперативному та диспозитивному. Відтак загальними рисами методу адміністративно-правового регулювання слід вважати те, що він реалізується шляхом: використання приписів (встановлення обов’язків), встановлення заборон, надання дозволів[52].

Виходячи з цих доктринальних положень, виділяється головне щодо сфери адміністративно-правового регулювання господарських відносин. Ця сфера стосується функціонування управлінських інститутів публічної влади щодо створення умов для реалізації і захисту прав і свобод громадян у господарській діяльності. Тобто обов’язковими учасниками адміністративних правовідносин у сфері господарювання мають бути органи державного та самоврядного управління (управлінські інститути публічної влади), їх посадові та службові особи. Їх діяльність має реалізуватись шляхом використання приписів (встановлення обов’язків), встановлення заборон, надання дозволів. При цьому виділені групи відносин у сфері господарської діяльності, які можуть бути предметом адміністративно-правового регулювання:

відносини щодо реєстрації, ліцензування, патентування, стандартизації, сертифікації. Вони є позитивними, управлінськими і не пов’язані із застосуванням санкцій до порушників відповідних правил;
відносини щодо захисту прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, забезпечення соціальної спрямованість економіки (а саме – квотування, державного регулювання цін і тарифів, застосування нормативів і лімітів, антимонопольне регулювання);
відносини з контрольної діяльності у сфері господарювання;
відносини адміністративної юрисдикції[53].

Узагальнення цих положень дозволяє зробити такий висновок.

Предмет адміністративно-правового регулювання відносин власності складають зовнішні державно-владні відносини, пов’язані із застосуванням заходів імперативного прямого та непрямого (економічного) впливу з метою захисту державних інтересів, забезпечення економічної безпеки.

Організаційно-господарські відносини стосуються діяльності господарської організації як суб’єкта господарювання з метою отримання прибутку.

Ці положення повною мірою можуть бути застосовані для формулювання переліку відносин у сфері державної власності, які є предметом адміністративно-правового регулювання.

Що стосується здійснення корпоративних прав держави слід зазначити таке.

У сфері здійснення корпоративних прав держави доцільно виділити дві великі групи відносин: позитивні (неюрисдикційні) та юрисдикційні.

У теорії права, а також у теоретичних дослідженнях з адміністративного права найбільш поширеним є підхід до юрисдикції як до діяльності, що пов’язана із розглядом і вирішенням спорів, притягненням винних до юридичної відповідальності[54]. Існує також „широкий” підхід щодо розуміння юрисдикційної діяльності. Так, вказується, що юрисдикцією є діяльність компетентних органів, уповноважених на розгляд юридичних справ (конкретних життєвих випадків, у відношенні яких здійснюється застосування закону) і на винесення по них юридично обов'язкових рішень[55]. Вирішення спору щодо змісту адміністративної юрисдикції виходить за межі предмету цього дослідження. Вважається, доцільно приєднатись до поглядів вчених, які розуміли юрисдикцію як діяльність щодо розгляду і вирішення спорів, притягнення винних до юридичної відповідальності.

При вирішенні питання про підхід до адміністративної юрисдикції слід обов’язково врахувати особливості суспільних відносин, у сфері яких така діяльність здійснюється. Так, адміністративно-правовим відносинам притаманні дві найважливіші ознаки: з одного боку – це форма соціальних відносин, оскільки в них обов’язково беруть участь люди чи їх об’єднання, а з іншого – це форми організаційних відносин, у процесі яких розв’язуються завдання управлінської діяльності. Адміністративні правовідносини поділяють на регулятивні і охоронні. Регулятивні правовідносини – це правове регулювання організаційних, управлінських відносин у суспільстві, пов’язаних із реалізацією позитивних завдань виконавчої влади. Охоронні правовідносини пов’язані з регулюванням правоохоронної діяльності шляхом встановлення правових заборон і застосування до порушників адміністративного примусу[56]. Разом з тим, управлінські відносини існують і поза межами виконавчої влади. Так, теорією адміністративного права визначено, що виконавча влада реалізується не тільки у формі державного управління, а й у різноманітних інших формах державної діяльності. У свою чергу, сфера державного управління не обмежується тільки діяльністю органів виконавчої влади. Зокрема, вона здійснюється у процесі управління державними корпоративними правами[57].

Порівнюючи правові позиції щодо сутності юрисдикції у теорії права та змісту охоронних відносин як складової адміністративних правовідносин, можна сформулювати підхід щодо визначення адміністративної юрисдикції. Адміністративною юрисдикцією можна вважати діяльність уповноважених державних органів щодо вирішення спорів у сфері здійснення владних управлінських функцій, а також встановленням правових заборон і застосуванням до порушників адміністративного примусу. Позитивна діяльність не стосується притягнення до юридичної, зокрема – адміністративної, відповідальності та необхідністю вирішення спорів. Вона пов’язана із створенням певних умов, тобто організаційним впливом, хоча й, певною мірою, непрямим.

Сферу управління корпоративними правами держави можна віднести до позитивної (неюрисдикційної) діяльності. Такий висновок ґрунтується на аналізі статті 168 ГК України, якою визначено здійснення корпоративних прав держави. Жодна норма цієї статті не містить вказівку щодо застосування заходів юридичної відповідальності.

У сфері здійснення корпоративних прав держави, крім відносин щодо управління корпоративними правами держави, за ознакою предмета правового регулювання необхідно виділити цивільні правовідносини. Держава володіє, користується і розпоряджається корпоративними правами у формі часток (акцій) у статутному фонді господарської організації і у частині володіння, користування і розпорядження своїми корпоративними правами держава виступає як учасник майнових відносин, які, згідно ч.1 ст.1 Цивільного кодексу України[58], регулюються цивільним законодавством. Статус держави як учасника цивільних відносин не заперечує і частина 2 статті 2 Цивільного кодексу України. При цьому зазначається недоцільність розрізнення її правоздатності і дієздатності, оскільки ці поняття виступають як єдине ціле, а отже зазначається про її цивільну правосуб’єктність.

Хоча частиною другою статті 1 Цивільного кодексу України визначено, що до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлене законом. Але ця норма Цивільного кодексу України стосується інших відносин у сфері здійснення корпоративних прав держави – відносин, щодо реалізації державною своїх прав як власника.

За ознакою методу правового регулювання відносини у сфері управління корпоративними правами держави можна розділити на дві групи: організаційно-розпорядчі та організаційно-господарські.

Розпорядчий характер методу адміністративного права обумовлює доцільність віднесення до організаційно-розпорядчих відносини щодо ведення реєстру державних корпоративних прав та контролю. Зовнішніми державно-владними (організаційно-розпорядчими) відносинами у сфері управління корпоративними правами держави є також відносини щодо: стандартизації, сертифікації, цінової політики. Наявність відносин з ліцензування та патентування у сфері корпоративних прав держави потребує більш докладного вивчення, виходячи з того, що державні господарські об’єднання формуються на основі вже діючих суб’єктів господарювання і при перетворенні види господарської діяльності не зазнають принципових змін. Відносини адміністративної юрисдикції до управлінських не належать, але вони є невід’ємною частиною державної діяльності щодо здійснення корпоративних прав держави.

Усі перелічені вище відносини можна згрупувати у групу відносин тактичного змісту, оскільки відповідна діяльність спрямована на вирішення поточних, оперативних завдань держави у сфері реалізації її корпоративних прав. Відносинами організаційно-розпорядчого характеру на стратегічному рівні є відносини, пов’язані із визначенням сфер економіки, які підлягають корпоратизації державою.

Отже, за ознакою рівня управлінських завдань відносини у сфері корпоративних прав держави доцільно класифікувати на стратегічні і тактичні. За ознакою правових наслідків відносини у сфері здійснення корпоративних прав держави можна розділити на дві великі групи: позитивні (неюрисдикційні) та юридикційні. За ознакою предмету правового регулювання позитивні (неюрисдикційні) відносини доцільно поділити на управлінські та цивільно-правові. За ознакою методу правового регулювання управлінські, у свою чергу, поділяються на організаційно-розпорядчі та організаційно-господарські.

Крім вищезазначеної класифікації, необхідно враховувати головну особливість діяльності держави у сфері здійснення її корпоративних прав. Вона полягає у тому, що така діяльність є зовнішньою цілеспрямованою діяльністю уповноважених законом центральних органів виконавчої влади щодо організації, упорядкування економіки шляхом створення відповідних до закону господарських організацій з метою забезпечення економічної безпеки держави та реалізації суспільних, державних потреб.

На підставі проведеного аналізу, можна зробити висновок, що до предмету адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави конкретно належать відносини щодо:

діяльності уповноважених державних органів з визначення сфер економіки, які підлягають корпоратизації ,
ведення реєстру державних корпоративних прав,
контролю діяльності господарського об’єднання,
застосування таких адміністративно-правових заходів як реєстрація, стандартизація, сертифікація тощо,
цінової політики,
адміністративної юрисдикції.

Разом з тим, відносини адміністративної юрисдикції до відносин управління корпоративними правами держави не відносяться і складають окремий вид відносин, які є предметом адміністративно-правового регулювання.

Отже, адміністративно-правове регулювання відносин у сфері корпоративних прав держави стосується певної зовнішньої діяльності центральних органів виконавчої влади та уповноважених ними органів, відповідні повноваження щодо здійснення якої визначені чинним законодавством.

1.3. Історія та світовий досвід адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави

Історико-правовий аналіз розвитку законодавства про управління корпоративними правами держави має важливе значення для визначення сучасного і майбутнього розвитку національної економіки. Оскільки значна частина корпоративних прав обліковується за акціонерними та холдинговими компаніями особливої уваги слід приділити дослідженню питання розвитку відповідних суб’єктів господарювання. Саме за допомогою такого аналізу з’являється можливість порівняти особливості господарських об’єднань минулого з тими, які існують сьогодні, і обґрунтувати доцільність збереження цієї організаційної форми у майбутньому законодавстві України та визначити організаційно-правові засади управління такими господарськими структурами.

В радянські часи питанням діяльності та управління державними господарськими об’єднаннями приділялась виключна увага, оскільки вони були монополістами в соціалістичній економіці. Після Жовтневої революції, коли радянська влада не встановила чітку та налагоджену систему централізованих органів управління промисловістю, керівництво її здійснювалось в основному на місцях.

Вирішальною ланкою в управлінні підприємствами становили главки та центри Вищої ради народного господарства (ВРНГ) як органи лінійного оперативного керівництва. Вони надавали підприємствам за кошторисами гроші, по списках – продовольство, по нарядах – предмети матеріального технічного забезпечення. Вони ж в суворо централізованому порядку розподіляли і продукцію підприємств[59].

Тому, розглядаючи джерела виникнення промислових об’єднань в СРСР, звертаємося до перших років радянської влади, де можемо бачити запровадження заходів, які допускали можливість створення спочатку групових об’єднань. Наприклад, рішення ІІ з’їзду ВРНГ від 27.12.1918 р. передбачали можливість створення малих об’єднань. При організації групи, в першу чергу, приймались до уваги виробничі та економічні зв’язки, а також територіальне розміщення підприємств. Група створювалась з метою забезпечення повного циклу виробництва.

Перехід до Нової економічної політики (НЕПу) був пов’язаний з корінною перебудовою методів державного управління промисловістю. Найважливішими елементами НЕПу було зміцнення грошової системи, переведення державних підприємств на господарський розрахунок та наділення їх певною самостійністю[60].

В умовах НЕПу було створене одне з перших об’єднань “Льноправління”. Це об’єднання включало 18 фабрик із кількістю працівників 20190 чоловік[61].

З прийняттям Декретів Вищого центрального виконавчого комітету та Ради народного господарства “Про державні промислові підприємства, що діють на засадах комерційного розрахунку (трести)” від 10.04.1923 р. та від 17.07.1923р. пов’язано перехід до нового етапу створення господарських (промислових) об’єднань. Цими документами юридично були закріплені права та обов’язки, основні ознаки трестів, порядок їх виникнення та взаємовідносини один з одним. Трест розглядався як промислове підприємство, яке включало у свій склад фабрики та заводи. Окремі крупні підприємства також мали можливість створюватись на правах тресту. Передача багатьох підприємств у підлеглість трестів та інших об’єднань викликала скорочення функцій главків ВРНГ. Ці органи перетворювалися в органи планування загального керівництва та контролю над роботою створених трестів[62].

З часом, у зв’язку з посиленням планових і регулюючих засад у політиці країни, трести втрачають своє значення і з’являється така нова організаційна форма як синдикат, до яких включали трести. Синдикат представляв собою монополістичне постачально-збутове об’єднання самостійних організацій (трестів), яке наділялося правами юридичної особи, діяло на засадах госпрозрахунку відповідно до планових завдань вищих органів управління. Соціально-господарським призначенням синдикатів було обслуговування учасників у сфері торгівлі, постачання, фінансування тощо. Синдикат був добровільним об’єднанням трестів і діяв на підставі постанови уряду.

Синдикати поділялися на два види — об’єднання та конвенції. Синдикат – об’єднання наділявся статусом юридичної особи і власними обіговими коштами, що формувалися за рахунок цільових відрахувань. Синдикат-конвенція створювався на договірних засадах між трестами, де кожний трест зберігав за собою юридичну самостійність. Пізніше синдикати перетворилися на міністерства, яким через трести підпорядковувалися державні підприємства.

Починаючи з 1926 року, знов створюються главки за основними галузями промисловості, проводиться злиття системи синдикатів та главків ВРНГ у єдину систему об’єднань, які діють на госпрозрахункових засадах.

Наприкінці 19 – 20-х років виникають галузеві промислові об’єднання, які створюються Постановою Ради народних комісарів СРСР від 21.01.1930 р. Але, незабаром, в діяльності об’єднань почали виявлятися передумови, які були пов’язані з тим, що, будучи органами ВРНГ, об’єднання повинні були керувати промисловими об’єктами від імені центру і, в той же час, виступали госпрозрахунковими організаціями[63]. Загальнодержавний курс на централізацію посилюється, виникають нові народні комісаріати, в яких створюються головні виробничі або виробничо-територіальні управління. Одночасно приймаються рішення про ліквідацію в господарському апараті об’єднань, скорочення кількості трестів.

В період з 1933 по 1956р. в країні функціонувала розгалужена система всесоюзних республіканських, союзно-республіканських народних комісаріатів ( з 1946р. міністерств).

Промислові об’єднання зберігаються в цей період тільки в ряді галузей у вигляді комбінатів та трестів. Це пов’язано зі зростанням ролі адміністративних методів управління у зв’язку з умовами того часу (мобілізація ресурсів для індустріалізації оборони, відновлення зруйнованого війною народного господарства).

У ході здійснення економічної реформи у 1962-1965 роках була створена значна кількість об’єднань у різних галузях промисловості. Широкого розповсюдження отримали виробничі об’єднання в автомобільній, електротехнічній, харчовій та інших галузях промисловості.

В той період прерогатива збільшення підприємств належала саме об’єднанню, а не злиттю. На думку В.В.Лаптєва, збільшення виробничих об’єктів шляхом злиття дрібних та створення на цій базі великих підприємств має об’єктивні межі, оскільки досить громіздкі підприємства є складними в управлінні й ефективність їх роботи може навіть знизитись, а не зрости в порівнянні з дрібними підприємствами. Втрата економічної та правової самостійності підприємств, що зливаються перетворюючись в прості цехи великих та складних виробничо-господарських комплексів може привести до негативних наслідків.

Діючи в складі об’єднання, фабрики та заводи можуть приділяти увагу в основному вирішенню виробничих питань, а багато інших функцій централізуються та більш ефективно здійснюються на рівні об’єднання[64].

Центральний комітет Комуністичної партії та Рада Міністрів Радянського Союзу прийняли Постанову від 02.03.1973р. “Про деякі заходи щодо подальшого удосконалення управління промисловістю”, якою було визначено шляхи переходу до дво- та триланкової системи управління промисловістю, засади створення виробничих об’єднань як первинної ланки та промислових об’єднань як середньої ланки управління. В постанові було вказано на необхідність підвищення рівня концентрації виробництва, спеціалізації та кооперування підприємств на засадах органічного з’єднання в єдиних господарських комплексах виробництва, науково-дослідних, та проектно-конструкторських організацій у цілях забезпечення значного росту продуктивності праці, підвищення якості продукції, зниження собівартості та покращення інших техніко-економічних показників.

Постанова вимагала, щоб при розробці генеральних схем управління галузями промисловості, міністерства виходили з того, що адміністративні межі та відомча підлеглість підприємств та організацій не повинні слугувати перешкодою для введення більш ефективних форм управління об’єднаннями, які створювались.

Промислові об’єднання представляли собою виробничо-господарські комплекси, де були поєднані виробництво, наука, а також розвинена спеціалізація.

У зв’язку зі створенням промислових об’єднань при переході на нову систему управління головні галузеві управління міністерств, як правило, знищувались. Їх функції брали на себе промислові об’єднання. В тих випадках, коли особливості виробництва та управління галуззю, обумовили необхідність збереження виробничих главків, вони в установленому порядку були переведені на господарський розрахунок і діяли в якості середньої ланки управління.

Перехід на нову систему управління здійснювався поступово на підставі генеральних схем, розроблених міністерствами по підвідомчим їм галузям промисловості.

Генеральні схеми після їх затвердження урядом набували сили нормативних актів, в яких у відповідності із структурою галузі була визначена система управління з перерахуванням діючих та новостворених виробничих та промислових об’єднань.

Усі союзні та республіканські промислові об’єднання створювалися по галузях промисловості і являли собою середню ланку управління. Підприємства та організації, які входили в склад промислового об’єднання, на відміну від складових виробничих об’єднань, зберігали свою юридичну самостійність. У відповідності із затвердженими генеральними схемами управління галузями промисловості в Українській РСР було створено та функціонувало понад 50 республіканських промислових об’єднань[65]. Здійснення заходів щодо удосконалення управління галузями промисловості, передбачених генеральними схемами, дозволило значно скоротити ланки та спростити структуру управління.

Створення промислових об’єднань в якості середньої ланки та знищення, у зв’язку з цим, головних галузевих виробничих управлінь (главків) суттєво вплинули на структуру, функції та компетенцію міністерств, які були центрами господарських систем. Значно скоротилася чисельність апарату міністерств, структура якого в більшій мірі стала складатися з функціональних підрозділів.

На відміну від главків, промислові об’єднання створювались не як структурні ланки міністерств, а як єдиний виробничо-господарський комплекс.

На початку 1970-х років управління хімічною, нафтовою, вугільною промисловістю, приладобудуванням було організовано за схемою: міністерство – об’єднання – підприємство. Показники діяльності таких об’єднань свідчили про їх економічну ефективність.

У процесі реформ, які почалися у другій половині 1980-х років, інституціональна структура вітчизняного господарства почала ускладнюватися. Для наступної еволюції державної власності й виникнення приватної форми власності на базі майна колишніх державних підприємств більш важливе значення мало виникнення численних структур, які створювались галузевими органами управління та альянсами державних підприємств. Так, наприклад, до початку 1992 р. в Росії існувало біля 3,1 тис. асоціацій, 227 концернів, 189 союзів і 123 консорціуми[66]. В умовах приватизації, саме ці структури були основними претендентами на управління пакетами акцій, які закріплювались в державній власності.

На початку дев’яностих років в період розбудови незалежності Україні починають створюватись об'єднання підприємств за різними галузями промисловості. Так, Декретами Кабінету Міністрів України 1993 року “Про об'єднання підприємств вугільної промисловості”[67], “Про об'єднання державних підприємств зв’язку”[68], “Про об'єднання державних підприємств транспорту і дорожнього господарства”[69], «Про об'єднання державних підприємств нафтової, газової, нафтопереробної промисловості та нафтопродуктозабезпечення»[70], “Про об'єднання державних електроенергетичних підприємств”[71] передбачено, що державні підприємства цих галузей входять до складу виробничих об'єднань, що створюються і ліквідуються державними органами виконавчої влади й відповідно можуть вийти зі складу об’єднань за умови погодження з цими державними органами.

Для удосконалення системи корпоративного управління у 1998 році Указом Президента України[72] було створено окремий орган виконавчої влади – Національне агентство України з управління державними корпоративними правами. Цей орган управління мав єдине функціональне призначення та нормативно регламентовану організаційну структуру та компетенцію[73]. Проте вже у 1999 році його було ліквідовано і функції з управління корпоративними правами держави знову передано Фонду державного майна України, а щодо деяких підприємств делеговано відповідним центральним та місцевим органам виконавчої влади[74]. Але у 2002 році в Проекті концепції державної програми приватизації на 2003-2008 р.р.[75] з метою формування системи управління об'єктами права державної власності знов передбачалось створення окремого органу – Агентства з управління державною власністю, підпорядкованого Фонду державного майна України.

За часів Радянського Союзу не тільки нижчестоящі органи, але й підприємства, установи були значною мірою централізованими, організаційними ланками єдиних систем міністерств та відомств. В діяльності міністерств значну вагу займало оперативне управління підприємствами та їх об’єднаннями. Самостійність та ініціатива господарських структур були вкрай обмежені.

В даний час підприємства та господарські об’єднання, які знаходяться повністю або частково в державній власності, в основному, децентралізовані. По відношенню до них вищестоящі органи наділені лише окремими елементами прямого управління, пов’язані з заміщенням посад керівників, забезпеченням виконання законів, бюджетним фінансуванням окремих заходів, які проводяться підприємством. Так, на думку Альохіна А.П., призначення та звільнення з посади керівників, вирішення питань фінансування та деяких інших – є могутніми важелями впливу вищестоящих органів на діяльність державних підприємств, установ, організацій, які не можна не до оцінювати. Більш того, із загального правила маються виключення, коли особливий характер діяльності підприємств обумовлює посилений управляючий вплив держави на різноманітні сторони його діяльності[76].

Незважаючи на проведену економічну реформу в Україні та перебудову відносин власності, ланкова система управління промисловістю зберігає свою актуальність і на сьогоднішній день.

Указом Президента України “Про Концепцію державної промислової політики”[77] з метою вдосконалення діяльності Кабінету Міністрів України передбачено перехід на дворівневе управління. Перший рівень — міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, за якими залишаються повноваження з формування і реалізації єдиної промислової політики. Передбачається завершити перехід від галузевого до функціонального принципу управління промисловістю, посилити координацію роботи суміжних секторів економіки, налагодити ефективну взаємодію центральних та місцевих органів виконавчої влади у сфері управління промисловістю.

Другий рівень — суб'єкти господарювання: корпорації, холдинги, фінансово-промислові групи тощо, за якими закріплюються повноваження з реалізації промислової політики на рівні підприємств. На цьому рівні має бути забезпечено налагодження ринкового менеджменту, застосування сучасних форм маркетингу, реалізація ринкових механізмів залучення інвестицій, ефективне управління державними корпоративними правами.

На даний момент правовий статус та організаційні засади діяльності державних господарських об’єднань та господарських об’єднань із державною часткою майна в Україні регулюються цілою низкою законів, а саме: Господарським Кодексом України[78], Цивільним Кодексом України[79], Законом України «Про управління об’єктами державної власності»[80], “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”[81], “Про приватизацію державного майна”[82], “Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації”[83], “Про холдингові компанії в Україні”[84] та цілою низкою підзаконних нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, та інших центральних органів виконавчої влади.

Однак, не зважаючи на значний за кількістю перелік нормативно-правових актів, які регулюють відносини у сфері здійснення корпоративних прав держави, не можна вказати про високий ступінь урегульованості цих відносин.

У зв’язку з зазначеним, звертає на себе увагу ситуація, що склалася з державним зовнішньоекономічним об’єднанням «Концерн «Укрзовнішторг», створення якого в адміністративному порядку (у відповідності з Постановою Кабінету Міністрів України від 6 травня 1994 року № 292 “Про створення державного зовнішньоекономічного об'єднання "Концерн "Укрзовнішторг"”[85]) було визнано таким, що суперечить чинному законодавству. Відповідно, зазначену Постанову Кабінету Міністрів України було скасовано Указом Президента України від 27 липня 1994 року № 412/94[86]. В Указі відзначалося порушення статті 3 Закону України "Про підприємства в Україні"[87], якою встановлено, що об'єднання діяльності підприємств здійснюється на добровільних засадах, та статті 15, якою визначено, що питання про вступ до об'єднання підприємств державного та іншого підприємства, частка державного майна в якому становить більш як 50 відсотків вирішується його трудовим колективом разом з власником майна. Створення попередніх об’єднань підприємств відповідно до Декретів Кабінету Міністрів[88], тягло зупинення дії пункту 1 статті 3 зазначеного Закону України. Оскільки щодо підприємств концерну «Укрзовнішторг» такого застереження внесено не було, його заснування було визнано незаконним.

Таким чином, існувала колізія норм Закону України "Про підприємства в Україні"[89], та вищезазначеного спільного наказу міністерств «Про затвердження примірного статуту об’єднань державних підприємств». Відповідно до примірного статуту, вхід та вихід зі складу об’єднання здійснюється за рішенням засновника, тобто центрального органу виконавчої влади. Отже, вважається, така норма передбачає владно-розпорядчий механізм створення державних об’єднань та на момент її прийняття суперечила нормам статей 3 та 15 Закону України "Про підприємства в Україні", які закріплювали можливість заснування об’єднання у добровільному порядку.

На сьогодні недостатньо урегульованими є відносини, пов’язані із заснуванням державних холдингових компаній. Важливість вирішення проблеми забезпечення належного правового регулювання їх створення та діяльності ґрунтується на тому, що холдингові компанії дозволяють не тільки управляти активами підприємства, але й є стратегічним важелем впливу на формування податкової політики та напрямків зовнішньоекономічної діяльності.

15 травня 2007 року Верховна Рада України прийняла у першому читанні внесений на початку року Кабінетом Міністрів України законопроект „Про акціонерні товариства”, яким передбачається зниження кворуму на загальних зборах акціонерів із сучасних 60% акціонерів до 50% плюс одна акція. За оцінками фахівців, у разі набрання чинності запропонованих проектом змін, це призведе до катастрофічного збільшення кількості корпоративних конфліктів та рейдерських захоплень на Україні. Тільки за перше півріччя 2006 року було зафіксовано біля 500 спроб рейдерських атак. Може також кардинально змінитися вже сформовані корпоративні відносини між акціонерами у 3,9 тисяч акціонерних товариств. При цьому у 85 акціонерних товариствах, в яких держава має пакети акцій від 40 до 50% воно взагалі може втратити контроль[90].

Підсумовуючи проведений у цьому підрозділі дисертаційної роботи короткий аналіз історико-правових аспектів розвитку та діяльності господарських об’єднань в радянський період і за роки незалежності України, можна сформулювати наступні висновки.

Існування інституту державних господарських об’єднань на протязі тривалого часу супроводжувалося постійним пошуком вдосконалення форм їх організації, а також правового забезпечення. За період існування радянської влади декілька раз змінювались організаційно-правові форми таких господарських структур, їх функції. Не зважаючи на економічні перетворення в Україні, трансформацію системи форм власності і господарювання на засадах їх рівних прав, проголошений пріоритет економічних над адміністративними методами управління, перевагу приватної та колективної форми власності над державною, розвиток таких форм господарювання як господарські об’єднання, в тому числі – державні є важливим чинником формування ефективного ринку.

Однак не дивлячись на значну кількість нормативно-правових актів з питань діяльності державних господарських об’єднань та об’єднань з державною часткою майна, у національному законодавстві продовжують існувати прогалини в регулюванні організації та діяльності цих господарюючих суб’єктів, що зумовлює необхідність проведення подальшої роботи з прийняття нових та вдосконалення існуючих нормативних актів в цій сфері. Окремої уваги потребують управлінські питання, особливо на державному рівні. Їх наявність обумовлена необхідністю поєднання владного та регулюючого впливу на відносини, пов’язані із створенням та функціонуванням господарських об’єднань, які здійснюють корпоративні права держави.

Для визначення українським законодавцем ефективної моделі правового регулювання відносин у сфері здійснення корпоративних прав держави та її втілення у законодавчі акти доцільно звернутись до світового досвіду адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави. Такий досвід набуває особливого значення, оскільки наразі серед 500 найкрупніших промислових корпорацій світу 28 компаній або 5,62%, є державними[91].

Організаційною структурою управління державним майном багаточисельних акціонерних компаній, чиї контрольні пакети акцій були викуплені державою, є переважно державні холдингові компанії, які дозволяють уряду послідовно реалізовувати власну економічну політику в різних галузях господарського та соціального розвитку.

На сьогодні практично всі великі компанії США та Західної Європи мають холдингову структуру. В Англії та США, які належать до англосаксонської системи права, такі об’єднання називаються “холдингами”. В континентальному законодавстві Німеччини вони отримали назву “пов’язаних підприємств” або “об’єднань підприємств”, які складають основу державних фінансово-промислових об’єднань, до числа яких відносяться, зокрема, концерни.

В Італії, наприклад, це – найкрупніші державні холдинги: Інститут промислової реструктуризації (ІРІ), Національне управління рідкого палива (ЕНІ) та Управління акціонерної участі та фінансування обробляючої промисловості (ЕФІМ), які на сьогоднішній день підвідомчі Міністерству державного майна Італії. Слід відзначити, що ІРІ та ЕНІ входять до складу 50 найкрупніших за обігом корпорацій світу.

Усі державні холдингові компанії фінансуються державою, звільнені від виплати відсотків за отриманий капітал, мають право випускати облігації, які гарантуються державою. При цьому 65% річного прибутку таких компаній перераховується на рахунок державного казначейства. Державним холдинговим компаніям надана значна самостійність у розробці своєї власної ринкової стратегії. Керівники компаній мають можливість здійснювати незалежну політику, яка сприяє підвищенню ефективності роботи об’єднання та підтриманню його автономності. Ступінь державного втручання в діяльність підприємств, які управляються холдинговими компаніями визначається за такими напрямками, як призначення вищого управлінського персоналу та інвестиційна політика. Керівники ІРІ та ЕНІ призначаються урядом, а керівник ЕФІМ, крім цього, також затверджується Міністерством державного майна Італії.

Найбільш яскравим прикладом державного холдингу в Італії, який відзначив народження системи державної акціонерної участі в економіці країни, без сумніву є ІРІ. З моменту заснування у 1937 році по сьогоднішній день механізм діяльності Інституту реконструкції індустрії виглядає наступним чином. На кошти, які отримані, частково з державного бюджету (від різних державних фінансових установ, але, як правило, від емісії облігаційних позик) ІРІ придбавав за низькою курсовою вартістю досить значні, а іноді й контрольні пакети акцій крупних промислових підприємств, які знаходились у скрутному фінансовому становищі або комерційних банків, й фактично ставав їх власником. ІРІ безпосередньо контролює 300 компаній. У сфері фінансів: "Банко ді Рома", "Кредито італьяно", "Банко коммерчиале італьяно", у сфері промисловості: "Терні" та "Ільва" (металургія), "Альфа-Ромео" (автомашинобудування), "Ансальдо", "Бреда", "Далмине" (машинобудування), "Аліталія" (транспорт) тощо. В даний час у своїй діяльності ІРІ спирається не тільки на пасивні методи управління контрольними пакетами акцій, але й здійснює активну політику, виставляючи на продаж або окремі компанії цілком, або частину акцій при збереженні контрольного пакету за холдингом[92].

Аналогічні структури, які займаються управлінням державним майном, діють в інших країнах. Наприклад, в Іспанії, в першу чергу, слід відмітити Національний інститут промисловості (ІНІ) – найкрупніший державний холдинг в Західній Європі, створений у 1941 році за особистою ініціативою Франко. На долю ІНІ приходиться понад 7% національного промислового виробництва в різних галузях народного господарства, враховуючи й військовий сектор. В склад холдингу входить 50 підприємств. Доля ІНІ у власності 25 підприємств доходить до 100%, у власності 11 підприємств — від 90 до 99%, а у власності інших 14 промислових підприємств перевищує 50%.
В цілому, розміри цих підприємств перевищують середній розмір підприємств у промисловості Іспанії[93].

У Франції прикладом державного господарського об’єднання є Національне управління заводів "Рено". Компанія, що заснована у 1899 році та представляє одну з найстаріших автомобільних фірм світу, була націоналізована у 1945 році. Обсяг продаж концерну перевищує 35 млрд. долл., сума прибутку — 200 млн. долл., чисельність зайнятих складає близько 140 тис. осіб[94].

Угорщина має досвід існування двох організацій – державного агентства і холдингової компанії. Спочатку в цій країні за доцільне вважалося існування однієї організації, яка б володіла акціями підприємств, що будуть приватизовані, та окремої організації для управління господарськими структурами, які держава хоче залишити у своїй повній чи частковій власності. Однак, у зв’язку з постійним розширенням переліку підприємств, що мали стратегічне значення для економіки країни, такий розподіл повноважень організацій, що здійснюють управління себе не виправдав. У травні 1995 року у відповідності з новим законом “Про приватизацію” ці дві організації було об’єднано.

У Польщі в 1994р. Міністерство приватизації запропонувало створення нового органу – казначейства – з метою розмежування регулятивних функцій та функцій оперативного управління. Міністерство приватизації зберегло за собою функції регулювання і формування відповідної політики. Казначейство здійснює урядову політику у сфері управління активами. Оперативну діяльність казначейство проводить через спеціалізовані регіональні агентства, які управляють активами від імені державного казначейства і безпосередньо контролюють підприємства.

Окремо, слід розглянути приклад Японії, в якій державна участь в економічній діяльності країни є традиційною та має суттєве значення. Найбільша доля державних господарських структур в Японії припадає на такі сектори економіки, як транспорт та зв’язок (більше ніж 2/3 частини сектору), та також енергетичний комплекс (понад 2/5 частини).

Державні господарські структури в Японії можна поділити на три групи. До першої входять підприємства, які знаходяться в безпосередньому або прямому державному управлінні. До них відносяться державна видавнича служба, монетний двір, національна ліснича служба, поштово-ощадна служба та державна монополія з виробництва промислового спирту. До другої групи відносяться державні корпорації, а до третьої – змішані компанії з участю як державного так і приватного капіталу[95].

Державні корпорації, за своєю формою, не є акціонерними товариствами. Не дивлячись на їх юридичну самостійність, вони створювались на підставі спеціальних парламентських постанов та законів, які визначали їх функцію та систему управління. В 80-х роках таких корпорацій було трохи більше 100. До них відносились державні, підприємницькі державні компанії, фінансові корпорації, благодійні фонди, асоціації сприяння, дослідні асоціації тощо.

Державні компанії представлені залізницями, корпорацією зв’язку та корпорацією з виготовлення та продажу товарів державної торгової монополії. Фінансова діяльність здійснюється за рахунок державного бюджету. Державні компанії мають незалежні рахунки, їх фінансування здійснюється також за рахунок позик з фонду державної програми інвестицій та позик які надаються міністерством фінансів. Бюджет компаній потребує схвалення парламенту держави.

Підприємницькі державні компанії Японії створюються з певною метою і на фіксований період. Це такі компанії, як Японська корпорація житлового будівництва, Японська корпорація будівництва залізниць, корпорація розвитку нафтопромислів тощо. Контроль за їх діяльністю здійснюють міністерства, а їх бюджет не потребує схвалення парламенту.

Суспільні фінансові корпорації виконують функцію державної підтримки малого та середнього бізнесу, а також надають фінансову допомогу в здійсненні соціальних програм держави. До фінансових корпорацій відносяться такі установи, як Корпорація фінансування малих та середніх підприємств, корпорація фінансування житлового будівництва тощо. Бюджет фінансових корпорацій, також як і щорічні плани їх роботи, затверджуються парламентом. Однак, безпосередня їх діяльність здійснюється під керівництвом міністерства зовнішньої торгівлі та промисловості.

До перерахованих вище суспільних корпорацій можна приєднати різноманітні асоціації, чисельність яких в окремі роки досягала 50. Це Японська радіомовна корпорація, Японська організація зовнішньої торгівлі тощо. Спільною ознакою, що поєднує суспільні корпорації, є фінансування їх з окремого бюджету, або через програму державних інвестицій та позик, які відокремлені від центрального бюджету.

Окрім перерахованих загальнонаціональних суспільних корпорацій, на які приходиться близько 80% коштів програми державних інвестицій та позик, існує велика кількість місцевих та регіональних суспільних корпорацій, на які виділяється 20% суми з вищезазначеної програми.

До третьої групи господарських структур Японії, в яких держава бере участь, входять, як вже відмічалось, підприємства з частковою державною власністю. Такі компанії створюються та діють на підставі акціонерного та комерційного законодавств. Найбільш яскравими представниками цього напрямку державної діяльності в Японії є так звані спеціальні компанії, чисельність яких складає близько 10. До них, в першу чергу, відносяться такі компанії, як Електроенергетична компанія Окінави, 99,9% акцій якої знаходиться у власності держави, Компанія по розвитку району Тохоку – 96% акцій у державній власності, компанія Японські авіалінії – 45% належить державі.

Відмінність останніх від суспільних корпорацій полягає, перш за все, в тому, що спеціальні компанії не пов’язані з бюджетом. Бюджет є, таким чином, одним з головних інструментів та підстав для управління державними підприємствами, частина якого представлена державною програмою інвестицій та позик та знаходиться під контролем міністерства фінансів[96].

У Великобританії також, як і в інших країнах, склалася система управління державною власністю у вигляді трьох організаційно-правових форм — державні бюджетні підприємства, державні корпорації, змішані акціонерні компанії.

Кожна державна корпорація отримує особливий юридичний статус, який затверджується парламентом. Це надає їм відносну самостійність, а також деякі пільги, такі, наприклад, як гарантія отримання позик у держави. До змішаних форм – акціонерних компаній з участю як державного так і приватного капіталу, відносяться у Великобританії такі організації, як Національне управління підприємствами, яке існує у формі державного фінансового холдингу.

У Великобританії публічні (державні) корпорації управляються міністерствами. Оскільки ці корпорації діють у сфері націоналізованого сектору, вони регулюються державою. У порівнянні з цим сектор приватного підприємництва регулюється не так жорстко, хоча повноваження по регулюванню приватного сектору також, в основному, покладені на міністерства (фінансів, торгівлі і промисловості, транспорту, сільського господарства тощо). Головною функцією публічних корпорацій у Великобританії є управління націоналізованим сектором, для чого створюються спеціалізовані корпорації окремо за кожним видом промисловості.

Сьогодні багато корпорацій є ланцюгами механізму центрального уряду (наприклад, Житлова корпорація, Корпорація розвитку нових міст). Є також інші урядові корпорації, які виступають регулятивними агенціями. До установ такого роду можна віднести Незалежну телевізійну комісію, Управління цивільної авіації[97].

Публічна корпорація звичайно створюється тоді, коли парламент вважає за необхідне надати об’єднанню певний рівень автономії. Вона представляє собою самостійну правову категорію. Законом можуть бути надані публічній корпорації такі функції, при яких її діяльність може виходити за межі діяльності служб Корони. Звідси виникає можливість здійснення багатьох урядових експериментів, під час яких центральний та місцевий контроль та незалежність у діяльності корпорацій можуть співвідноситися в різних пропорціях. У тому випадку, коли корпорація здійснювала повноваження публічно-правового характеру її дії юридично можуть бути переглянуті в тому ж порядку, що і дії інших органів. Ця риса, на нашу думку, дозволяє розглядати публічні корпорації Великобританії як органи, що здійснюють часткове управління державним сектором економіки.

З метою запровадження дієвого механізму, який би не давав публічним корпораціям використовувати своє положення на шкоду суспільства, була впроваджена посада генерального директора, який призначається Державним секретарем та має повноваження по регулюванню діяльності підприємств з врахуванням потреб споживачів. В його обов’язки окрім цього входить сприяння ефективності та економічності виробництва, а також розвитку конкуренції. Директор має широкі повноваження. Звільнити його з посади може тільки Державний секретар у випадку скоєння проступку або неможливості виконувати свої обов’язки. Дії директора можуть бути переглянуті у судовому порядку на підставі закону.

Корпорації, які складають частину адміністративного управління соціальними службами, звичайно більш уважно контролюються відповідними міністерствами, ніж ті корпорації сфера діяльності яких знаходиться в галузі промисловості та комерції.

У Великобританії існують також корпорації, які наділені значним ступенем автономії. Так, Британська корпорація радіомовлення (ВВС) діє на підставі статутної ліцензії, яку отримала від міністра внутрішніх справ на підставі Закону про радіомовлення 1949 року. Разом з тим, ліцензія містить декілька обмежуючих умов: а) члени корпорації призначаються Короною; б) від корпорації можна витребувати передачу яких-небудь урядових повідомлень; в) Міністр внутрішніх справ вправі вимагати, щоб корпорація утримувалась від повідомлень з певного кола питань.

ВВС користується практично повною незалежністю і отримує тільки постійні вказівки, які забороняють давати власні коментарі подій, що відбуваються. Вони також обмежують партійні, політичні програми та забороняють передачу висловлювань певних терористичних організацій та їх членів.

Міністр внутрішніх справ, не дивлячись на широкі повноваження, звичайно відповідає тільки за додержання загальних принципів роботи корпорації. Існує чимало публічних корпорацій урядового характеру, які діють фактично незалежно від компетентних державних органів (наприклад, Управління цивільної авіації, Незалежна телевізійна комісія).

Вплив на корпорації з боку уряду, як вбачається, для різних видів корпорацій є неоднаковим, хоча треба визнати, що для переважної їх кількості він є досить значним, оскільки призначення керівництва корпорації, надання директив з найбільш важливих питань, а також контроль за капіталовкладеннями обмежують самостійність корпорацій.

Слід відзначити, що хоча кількість націоналізованих галузей сьогодні в Великобританії скорочується, а разом з тим зменшується кількість публічних корпорацій, значна частина акцій цих компаній продовжує належати державі, що вказує на зацікавленість з її боку у можливості впливати на певні найбільш значні для суспільства сфери економіки.

В США широко розвинуто застосування державних корпорацій, які отримали назву незалежних агенцій і представляють собою особливі незалежні правові інститути, які організуються під контролем парламентів. Основним призначенням таких інститутів є організація та стимулювання певних галузей економіки.

На нашу думку, в контексті даного питання окремо варто зупинитись на правовій регламентації діяльності господарських об’єднань за кордоном. Відомо, що на правові системи окремих європейських країн величезний вплив здійснюють директиви Ради Європи, які застосовуються з метою зближення законодавств її членів. Характерно, що спочатку передбачається зближення правових приписів окремих держав, а не створення нового, спільного для всієї Ради Європи права. Такий підхід дозволяє впроваджувати необхідні зміни поступово, уникаючи потрясінь, які можуть бути викликані невідповідністю нового законодавства існуючим суспільно-економічним умовам у державах. Таке зближення є однією з головних напрямків діяльності органів Ради Європи. (стаття 3h Договору про заснування ЄЕС) Цьому слугують також ті приписи, які безпосередньо регулюють діяльність холдингових компаній. Зокрема, стаття 54 абзац 3g зобов’язує Раду та Європейську комісію розробляти норми, які впорядковують функціонування компаній в окремих державах та які стосуються захисту інтересів акціонерів. Для холдингів певне значення має також директива про гласність[98]. Відповідно до неї залежні компанії, які розташовані в інших країнах, повинні публікувати свої річні звіти, як і самостійні організації. З метою запобігання дискримінації філій прийнята директива з питань обов’язкової публікації їх звітів[99].

Важливу роль в розвитку правової бази функціонування холдингів відіграла підготовка першопочаткового проекту директиви Ради міністрів ЄЕС про концерни (1984р.), а також офіційного проекту директиви про придбання акцій (від 16.02.1989 р.; в яку внесені зміни 10.09.1990р [100].

Проект директиви про концерни передбачав введення в окремих державах ЄЕС єдиного правового поля у сфері, що розглядається. Оскільки на той момент відносно комплексне законодавство про холдинги мали тільки ФРН та Португалія, то в окремих країнах її прийняття потягло б за собою не уніфікацію приписів (що є метою директиви), а створення зовсім нового правового регулювання діяльності таких господарських організацій.

Запропонований проект стосувався тільки акціонерних товариств холдингового типу. Однак він знаходився під впливом норм німецького права, тому такі держави, як Великобританія, Франція та Італія не погодились включати його в своє законодавство. Даний документ був кардинально перероблений і тільки опосередковано буде впливати на прийняття окремими держави ЄЕС законодавства про холдингові компанії.

Серед європейських країн правовому регулюванню інституту господарських об’єднань достатньо приділено уваги Німеччиною. Однак й в німецькому праві відсутні комплексні правові акти з цього питання. Німецький законодавець визначає декілька типів об’єднананих підприємств.

Перший тип – такі підприємства, де одне підприємство має деяку (але незначну) участь в іншому підприємстві, яке також має статус юридичної особи. Такі об’єднання є не дуже сталими.

Другий тип – згідно закону від 1965 року складають структури, в яких один елемент є залежним по відношенню до іншого. Відповідно перший може здійснювати прямий або опосередкований вплив на інший, хоча останній є самостійним в правовому відношенні. При цьому неважливо чи здійснює він фактичний вплив на залежне підприємство, істотна сама можливість впливу. Таке об’єднання повинно мати сталий характер.

Третім типом «об’єднаних підприємств» є концерн. Він відрізняється тим, що підприємства які входять до його складу знаходяться під єдиним керівництвом. Таке об’єднання, також як попередній тип, повинно мати сталий характер. Німецьке право виділяє два види концерну. Вважається, що його можуть створити суб’єкти, які укладають договір про домінацію (“Beherrschung — vertag”), якщо один суб’єкт включений в інший (“Eingliede-rung”), а також якщо між сторонами мають місце відносини залежності – підпорядкування (як при другому типі «об’єднаних підприємств»).

Четвертий тип «об’єднаних» складають підприємства, які мають взаємні долі в статутному фонді один одного. Для визнання в цієї якості необхідно, щоб кожне з підприємств мало юридичну адресу у ФРН та не менш 25% участі в статутному капіталі партнера.

У п’ятий тип входять підприємства (акціонерні або командитно-акціонерні товариства), що є сторонами договорів, які закон про акціонерні товариства вважає важливими з точки зору предмету керівництва підприємством. Маються на увазі договори про повне або часткове перерахування прибутку, про оренду підприємства або передачу юридичної особи в розпорядження іншим способом .

Французьке право також займається проблематикою об’єднань підприємств, але даний вид регуляції носить фрагментарний характер. В теперішній час французькі норми в цій галузі стосуються таких інститутів, як філії, підконтрольні компанії, групування економічних інтересів, а також паї, що взаємно перехрещуються.

Згідно французького законодавства, філія – це утворення юридичної особи, яке контролюється материнською холдинговою компанією. Контроль має місце, коли в руках останньої знаходиться більше половини власного капіталу дочірньої структури.

Ще одним типом залежності є компанія, що контролюється. Компанія контролює іншу, якщо вона володіє такою частиною капіталу, яка дає їй більшість голосів на загальних зборах останньої. Аналогічна ситуація виникає й тоді, коли контролююча компанія має більшість голосів в контрольованій компанії на підставі договорів з іншими співвласниками.

Специфічною для французького права формою взаємодії суб’єктів є групування економічних інтересів. Така форма може бути заснована не менше ніж двома суб’єктами з метою підтримання їх господарської діяльності. В силу цього вона може бути заснована без власного капіталу.

З вищезазначеного вбачається, що правові норми, які містяться в законодавстві окремих держав ЄС, по-різному, відносяться до об’єднань підприємств. На наш погляд, найближчим часом директиви загальноєвропейських органів не приведуть до уніфікації цих приписів в межах всього Співтовариства, а будуть регулювати та координувати лише найважливіші для ефективного функціонування об’єднань підприємств сфери права.

Здійснюючи порівняльно-правовий аналіз діяльності державних холдингових компаній за кордоном, на нашу думку, доцільно приділити окрему увагу російському досвіду у цій сфері, оскільки саме Росія, з урахуванням семидесятирічного досвіду співіснування, є найближчим стратегічним партнером України як в економічній так і правовій сферах.

Холдингові компанії, які почали формуватися у Російській Федерації ще у 1992 році спеціально для управління деякими галузями економіки, можна розглядати як окремий випадок реалізації делегування повноважень у корпоративний сектор, при якому на федеральному рівні детально визначався порядок представництва держави в органах управління цих структур.

Характерними способами управляючого впливу держави на такі компанії були наступні:

право затверджувати весь склад органів управління холдингової компанії;
створення колегії представників держави на підставі рішення більшості голосів, керуючись Основними положеннями структурної реформи у сферах природних монополій, схвалених Указом Президента РФ від 28 квітня 1997 р. № 426[101].

В Російській Федерації з холдинговими компаніями пов’язана ціла низка важливих фрагментів державної політики в галузі управління належними державі пакетами акцій в період завершення масової приватизації: а саме, персональні призначення в Ради директорів постановами Уряду РФ або розпорядженнями Президента РФ (РАТ «Газпром», РАТ «Норильський нікель»)[102] встановлення порядку голосування державним пакетом акцій на зборах акціонерів (в нафтових компаніях – за постановою Уряду РФ, в РАТ «ЕЄС Росії» та АТ «Росгазифікація» — за рішенням колегії представників держави)[103], покращення діяльності того або іншого холдингу з державною участю за рахунок вкладу в його статутний капітал державних пакетів акцій інших підприємств.

З аналізу російського досвіду вбачається багато спільних підходів в правовому регулюванні діяльності холдингових компаній з державною участю між Росією та Україною.

Таким чином, міжнародний досвід створення та діяльності державних холдингових компаній, корпорацій, концернів тощо представляє інтерес в частині можливості його застосування для економічних умов України. Його застосування може допомогти уникнути помилок при реформуванні української економіки, а також створити модель, що найбільше відповідає соціально-економічним умовам функціонування нашого суспільства.

Виходячи з аналізу міжнародного досвіду управління державними господарськими об’єднаннями, слід відмітити, що процес створення та розвитку господарських об’єднань за участю держави представляє собою не тільки успішний досвід узгодженості функціонування організаційних ланцюгів в структурі фінансового та промислового капіталу, але й доводить вдалий досвід управління державним промисловим сектором в ряді європейських країн. Як вбачається, державне управління в країнах з розвинутою конкуренцією (Японія, Великобританія) спирається, в першу чергу, на фінансово-кредитні важелі. Все це дозволяє зробити висновок про необхідність встановлення чітких критеріїв у пріоритетах при приватизації та переході до більш ефективного контролю та управління державними об’єднаннями підприємств та об’єднаннями з частковою державною участю в Україні. Такими критеріями можуть бути: наявність дієвого державного контролю за стратегічними та прибутковими секторами економіки; доцільність створення державних господарських об’єднань в таких націоналізованих галузях економіки як залізниця, вугільна та електроенергетична промисловість тощо; зважені підходи щодо оцінювання очікуваних результатів і прогнозування можливих наслідків приватизації державних підприємств. Вони виділені на підставі аналізу досвіду управління державними корпораціями у Великобританії та Італії.

Засадами організації управління в країнах із розвиненим державним сектором економіки виділені:

а) наявність прямого державного встановлення цін і тарифів, обсягів надання послуг у сфері природних монополій;

б) контролюючими органами виступають міністерства економіки, фінансів, відповідне галузеве міністерство;

в) органом, що наділений функціями загальних зборів корпорації, є спостережна рада, яка формується на двосторонній основі: представники підприємств та орган державного управління. При цьому орган державного управління має право вето щодо рішень спостережної ради, які суперечать інтересам держави.

Виділені засади організації управління державними господарськими об’єднаннями сприяють ефективному розвитку національної економіки та розв’язанню гострих соціально-економічних проблем.

Враховуючи, що останнім часом Україна обрала шлях інтеграції до Європейського Союзу, важливе значення набувають правові норми Європейського Співтовариства, які спрямовуються на регулювання та координування різних сфер права, в тому числі в напрямку функціонування холдингових компаній та інших об’єднань підприємств. На нашу думку, розробка норм українського законодавства з питань регулювання діяльності господарських об’єднань повинна здійснюватись з урахуванням директив Ради Європи, які застосовуються з метою зближення законодавства її членів.

Висновки до Розділу 1

Проведений в даному розділі дисертаційної роботи аналіз корпоративних прав держави, як предмету адміністративно-правового регулювання дозволяє зробити наступні висновки.

По-перше, корпоративні права держави здійснюються господарськими державними об’єднаннями, тобто великими, порівняно із суб’єктами малого підприємництва, підприємствами. Це обумовлює потребу вирішення декількох проблем: по-перше, визначення доцільності заснування певних господарських об’єднань на засадах корпоративних прав держави, тобто сфери корпоратизації держави; по-друге, встановлення меж імперативного впливу на діяльність цих господарських об’єднань.

По-друге, предмет адміністративно-правового регулювання відносин власності складають зовнішні державно-владні відносини, пов’язані із застосуванням заходів імперативного прямого та непрямого (економічного) впливу з метою захисту державних інтересів, забезпечення економічної безпеки.

По-третє, головна особливість діяльності держави у сфері здійснення її корпоративних правполягає у тому, що така діяльність є зовнішньою цілеспрямованою діяльністю уповноважених законом центральних органів виконавчої влади щодо організації, упорядкування економіки шляхом створення відповідних до закону господарських організацій з метою забезпечення економічної безпеки держави та реалізації суспільних, державних потреб.

По-четверте, адміністративно-правові відносини у сфері корпоративних прав держави можна структурувати за ознаками:

а) правових наслідків (позитивні та юрисдикційні);

б) рівня управлінських завдань (стратегічні і тактичні).

По-п’яте, найбільше коло адміністративно-правових відносин у сфері корпоративних прав держави охоплюють управлінські позитивні, неюрисдикційні відносини.

По-шосте, існування інституту державних господарських об’єднань на протязі тривалого часу супроводжувалося постійним пошуком вдосконалення форм їх організації, а також правового забезпечення. За період існування радянської влади декілька раз змінювались організаційно-правові форми таких господарських структур, їх функції. Не зважаючи на економічні перетворення в Україні, трансформацію системи форм власності і господарювання на засадах їх рівних прав, проголошений пріоритет економічних над адміністративними методами управління, перевагу приватної та колективної форми власності над державною, розвиток таких форм господарювання як господарські об’єднання, в тому числі – державні є важливим чинником формування ефективного ринку.

Аналіз зарубіжного досвіду управління державними господарськими об’єднаннями, дозволяє зробити висновок, що процес створення та розвитку господарських об’єднань за участю держави представляє собою не тільки успішний досвід узгодженості функціонування організаційних ланцюгів в структурі фінансового та промислового капіталу, але й доводить вдалий досвід управління державним промисловим сектором в ряді європейських країн.

Розділ 2

Зміст адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави

2.1. Характеристика адміністративно-правових норм, які регулюють сферу корпоративних прав держави

Комплексність правового інституту державної влади зумовлює комплексний характер його правового забезпечення. Це означає, що відповідні правові норми інкорпоровані в різні нормативні акти різних галузей права. Зазначене стосується і адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави, яке здійснюється нормами адміністративного права.

Норма адміністративного права – це встановлене, санкціоноване або ратифіковане державою, формально визначене і забезпечене можливістю державного примусу правило поведінки суб’єктів, що діють у галузі державного управління та сфері забезпечення публічного правопорядку, призначенням і безпосередньою метою яких є організація й регулювання суспільних відносин (а також сприяння цій меті), що забезпечує виникнення та функціонування адміністративно-правових відносин, а також умови реалізації учасниками цих відносин своїх прав та виконання покладених на них обов’язків[104].

Аналіз поняття, характеру, призначення та змісту адміністративно-правових норм дозволяє зробити висновок про найбільш характерні властивості, що дозволяють відрізнити їх від інших видів юридичних норм, які регулюють відносини у сфері корпоративних прав держави.

По-перше, специфічним є предмет регулювання адміністративно-правовими нормами. Це – зовнішні державно-владні відносини у сфері корпоративних прав держави. Тобто відносини, які виникають з приводу діяльності уповноважених державних органів з визначення сфер економіки, які підлягають корпоратизації; ведення реєстру державних корпоративних прав; контролю за діяльністю господарських об’єднань; відносини пов’язані з реєстрацією, стандартизацією, сертифікацією тощо; цінова політика.

По-друге, встановлене адміністративно-правовою нормою правило поведінки не може бути змінене за згодою сторін, воно обов’язкове для виконання тими, для кого воно встановлене. Наприклад, прийняття Постанови Кабінету Міністрів України від 31 березня 2003 року № 415 «Про передачу Укрзалізниці повноважень з управління державними корпоративними правами відкритих акціонерних товариств», згідно якої визначається перелік відкритих акціонерних товариств, повноваження з управління державними корпоративними правами яких передаються Укрзалізниці[105].

По-третє, специфічними є функції адміністративно-правових норм, тобто, напрями дії, в яких відображена соціальна роль та основне призначення відповідної норми. Зокрема, до числа основних напрямків їхньої дії належить функція організації та регулювання управлінських відносин, яка слугує перетворенню фактичних відносин у сфері управління в адміністративно-правові.

По-четверте, є особливості у визначенні меж дії адміністративно-правових норм на відносини у сфері корпоративних прав держави. Вони стосуються дії адміністративно-правових норм у часі, просторі та за колом осіб. Так, межі дії адміністративно-правової норми відносно кола осіб визначаються тим, на яких учасників адміністративно-правових відносин у сфері реалізації державою її корпоративних прав вони поширюють свою дію. Так, норми загальної дії встановлюють однакові вимоги для визначення адміністративно-правового статусу господарського об’єднання, корпоративні права щодо якого має держава. Це, наприклад, вимога здійснити реєстрацію чи брати участь у регулюванні цін і тарифів, чи дотримуватись правил антимонопольного регулювання тощо. Інша група норм стосується встановлення зовнішніх організаційних повноважень центральних органів виконавчої влади, їх уповноважених осіб щодо управління корпоративними правами держави. Наприклад, згідно із Законом України “Про управління об‘єктами державної власності” від 29.09.2006 року[106], Кабінет Міністрів України встановлює критерії відбору об’єктів державної власності для передачі їх в управління уповноваженим особам та визначає порядок управління корпоративними правами держави, виплати винагороди уповноваженим особам за належне виконання ними функцій.

По-п’яте, для адміністративно-правових норм характерною є специфічна класифікація, критерієм якої є ступінь „категоричності”, „імперативності” припису, який вона містить. Імперативні норми, що регулюють сферу корпоративних прав держави, мають досить високу питому вагу в чинному законодавстві України. Імперативність регулювання відносин в сфері корпоративних прав держави зумовлюється наявністю таких завдань, що стоять перед державою в галузі управління корпоративними правами, як:

захист законних інтересів господарських об’єднань у конкурентних відносинах;
захист державних інтересів у сфері економіки;
забезпечення економічної безпеки держави.

Разом з тим, імперативність впливу у сфері корпоративних прав держави поєднується з диспозитивним регулюванням. Так, відповідно до пункту 8 статті 2 Закону України “Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб”[107], пункту 2 статті 8 Закону України від 24 січня 1997 року “Про державний матеріальний резерв”[108] державні підприємства, установи та організації, акціонерні товариства, у статутному фонді яких контрольний пакет акцій належить державі, орендні підприємства, основані на державній власності, а також суб’єкти господарської діяльності всіх форм власності, які у встановленому порядку визнані монополістами, зобов’язані приймати державне замовлення на поставку продукції для державних потреб. Однак, у тій же нормі, поряд з імперативною вимогою, існує диспозитивне правило. А саме – державні замовлення обов’язкові, якщо його виконання не спричиняє збитків виконавцям. Разом з тим, суто імперативний характер має вимога ведення реєстру корпоративних прав держави. Вона встановлена статтею 171 ГК України та Постановою Кабінету Міністрів України від 29 жовтня 2003 № 1679 «Про формування і ведення Реєстру корпоративних прав держави»[109].

У залежності від характеру правил поведінки норми поділяються на: а) такі, що зобов’язують до певної поведінки; б) такі, що забороняють певну поведінку; в) такі, що уповноважують (дозволяють) вчинення певних дій або дій певного типу[110].

Разом з тим, для ґрунтовного аналізу сутності адміністративно-правових норм, які регулюють певні відносини у сфері корпоративних прав держави, доцільно здійснити класифікацію адміністративно-правових норм за формою припису (юридичним змістом чи формою виразу):

зобов’язальні, які містять юридичну вказівку діяти у передбачених нормою умовах відповідним чином;
заборонні (категоричні, імперативні), які містять заборону загального або спеціального характеру щодо вчинення тих чи інших дій за умов, що визначаються даною нормою;
уповноважуючі (дозвільні, диспозитивні), які передбачають можливість адресата діяти в рамках вимог даної норми на свій розсуд, але з обов’язковим дотриманням правового режиму, нею встановленого;
стимулювальні (заохочувальні), які забезпечують відповідну поведінку за допомогою засобів матеріального або морального впливу на учасників регульованих управлінських відносин;
рекомендаційні, які дають можливість пошуків найбільш доцільних варіантів вирішення певних завдань, але не містять у собі прямо виражених приписів[111].

У сфері корпоративних прав держави до зобов’язальних можна віднести норми, які зобов’язують діяти суб’єктів управління корпоративними правами держави так, як передбачено правовою нормою. Так, Фонд державного майна зобов’язаний формувати і вести Реєстр корпоративних прав, вносити зміни в Реєстр та виключати з нього[112]; обов’язок господарських суб’єктів в установленому прядку подавати необхідну інформацію для здійснення контролю за правильністю встановлення та застосування цін тощо[113].

Заборонними є ті адміністративно-правові норми, якими встановлено заборону щодо вчинення певних дій. Такими, насамперед, є норми адміністративної та дисциплінарної відповідальності за порушення у сфері корпоративних прав держави. Правопорушення в сфері корпоративних прав держави завдають шкоди державі, порушуючи встановлений і підтримуваний нею баланс публічно-правових інтересів в зазначеній сфері та суспільстві в цілому.

Адміністративну відповідальність у сфері корпоративних прав держави встановлено зокрема, Кодексом України про адміністративні правопорушення (КУпАП). Перелік складів правопорушень може бути виділений за ознакою об’єкта проступку.

В основу аналізу законодавчих засад адміністративної відповідальності за правопорушення об’єктом яких є корпоративні права держави покладені деякі статті, а саме: 164/3, 166/1, 166/2, 164/14, 165/2, 166/11, 166/12, 167 Кодексу України про адміністративні правопорушення[114] та ст. 21 — 23 Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції»[115], ст. 17 — 18 Закону України «Про природні монополії»[116], ст. 50 — 54 Закону України «Про захист економічної конкуренції»[117], ст. 8 Закону України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти»[118], та ч. 4 ст.18 Закону України «Про стандартизацію»[119].

Відповідно Кодексу України про адміністративні правопорушення – адміністративними правопорушеннями об’єктом яких є корпоративні права держави визнаються: недобросовісна конкуренція (ст. 164/3 КУпАП), зловживання монопольним становищем (ст. 166/1), неправомірні угоди між підприємцями (ст. 166/2), порушення порядку здійснення закупівлі товарів, робіт і послуг за державні кошти (ст. 166/14), порушення порядку формування та застосування цін та тарифів (ст. 165/2), порушення законодавства про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців (ст. 166/11), порушення законодавства про ліцензування певних видів господарської діяльності (ст. 166/12), випуск і реалізація продукції, яка не відповідає вимогам стандартів (ст. 167)[120]. Виділення адміністративних проступків у сфері корпоративних прав держави за об’єктом призводить до того, що кількісний склад цих проступків співпадає з кількісним складом проступків у сфері підприємництва. Тим самим виокремлення адміністративних проступків у сфері корпоративних прав держави за такою ознакою є недоцільним.

Необхідно зазначити, що незважаючи на численні зміни, що відбулися в законодавстві, відносно корпоративних прав держави не було змінено формулювання адміністративно-правових норм, якими встановлюється відповідальність за правопорушення в зазначеній сфері. Це призвело до того, що на сьогодні ст.ст. 164/3, 166/1, 166/2, 166/14, 165/2 КУпАП охоплюють не всі, а лише частину протиправних діянь і майже не застосовуються. Адміністративна відповідальність за правопорушення в сфері корпоративних прав держави передбачена, в основному нормами інших законів.

Це – ст. 1, 7, 9 — 16 та 18 Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції» та п. 5 ч.1 ст. 4, абз. 5 -7 п. 1 та п. 2 ст. 6 Закону України «Про обмеження монополізму і недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності».

Така ситуація, вбачається призводить до фрагментарності в правовому регулюванні, що негативно впливає на ефективність адміністративної відповідальності в сфері корпоративних прав держави. Тому доцільно усі проступки передбачити у КУпАП.

Специфіка правопорушень в сфері корпоративних прав держави зумовила і певні особливості притягнення до відповідальності, а саме – право складати протокол про адміністративне правопорушення належить одному державному органу (посадовій особі), а право розглядати справу та приймати рішення – іншому. Наприклад, відповідно до ст. 254, 255 КУпАП про вчинення правопорушення в сфері корпоративних прав держави уповноваженими на те посадовими особами Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень складається протокол про адміністративне правопорушення (ст.164/3, 166/1, 166/2), а також спеціально уповноваженими органами з питань ліцензування, державної регуляторної політики та дозвільної системи у сфері господарської діяльності та його територіальних органів за правопорушення, які передбачені статтями 166/11, 166/12 КУпАП. Розглядаючи порушення законодавства про здійснення закупівлі товарів, робіт і послуг за державні кошти, відповідальність за яке передбачена статтею 164/14 КУпАП, протоколи про адміністративне правопорушення мають право складати: уповноважені на те посадові особи Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень; органи державної контрольно-ревізійної служби України; Рахункова палата. Проте рішення про накладання адміністративних стягнень за вище наведеними адміністративними правопорушеннями приймає районний (міський) суд (суддя) (ст. 221 КпАП). Відносно адміністративного правопорушення, передбаченого статею 165/2 КУпАП, органи внутрішніх справ складають протокол про адміністративне правопорушення, а розглядають, згідно статті 244/5 КУпАП, – органи державного контролю за цінами. Щодо правопорушення, яке передбачене статтею 167 КУпАП, – протокол складають органи охорони здоров’я, а розглядають: органи виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів; органи, установи та заклади державної санітарно-епідеміологічної служби; органи державного контролю якості лікарських засобів; органи виконавчої влади у сфері стандартизації, метрології та сертифікації; органи спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у галузі екології та природних ресурсів України.

Згідно зі ст. 38 КУпАП, адміністративне стягнення може бути накладене протягом двох місяців з дня виявлення правопорушення, а при триваючому правопорушенні — двох місяців з дня його виявлення. Водночас з метою всебічного, повного і об’єктивного з’ясування дійсних обставин справи, прав і обов’язків сторін, органи Антимонопольного комітету України зобов’язані досліджувати регіональні та загальнодержавні ринки, одержувати від сторін, інших осіб письмові та усні пояснення, замовляти проведення експертиз та соціологічних досліджень в спеціалізованих установах. Зазначені заходи, як правило, неможливо провести за два місяці, протягом яких судом повино бути прийнято рішення.

Варто звернути увагу і на те, що штрафні санкції, які застосовуються до порушників в сфері корпоративних прав держави, є занадто низькими і тому не виконують своєї основної функції. За таких умов уявляється необхідним переглянути систему штрафних санкцій за вчинення адміністративних правопорушень в сфері корпоративних прав держави.

Ще одним проблемним питанням є відсутність в КУпАП прямої норми про те, що юридичні особи можуть бути суб’єктами адміністративного проступку. Необхідно зазначити, що думки про необхідність віднесення до кола суб’єктів адміністративної відповідальності юридичних осіб висловлюють провідні українські та російські вчені-адміністративісти: Ю.П. Битяк[121], Є.В.Додін[122], Д.Н. Бахрах[123], Д.М. Лук’янець[124] та ін. Аналіз законодавства в сфері корпоративних прав держави дає можливість зробити висновок про те, що суб’єктами правопорушень в зазначеній сфері, частіше за все, виступають саме юридичні особи.

З огляду на це, вбачається доцільним встановити спеціальний порядок розгляду справ про правопорушення в сфері корпоративних прав держави. Це стосується строків, органів, уповноважених їх розглядати.

Головне цільове призначення заходів дисциплінарної відповідальності полягає у тому, щоб шляхом стимулювання сумлінної службової діяльності виховувати у посадових осіб органів виконавчої влади, Фонду Державного майна, Антимонопольного комітету і інших бажання сумлінно виконувати обов‘язки, дотримуватися службової дисципліни, а, в разі вчинення дисциплінарного правопорушення, – нести справедливе покарання. Питання притягнення до відповідальності посадових осіб, які мають повноваження щодо управління корпоративними правами держави в законодавстві досить чітко не виписані. Наприклад, в Тимчасовому положенні про Фонд державного майна України від 07 липня 1992 року[125] відсутня окрема стаття, присвячена відповідальності посадових осіб Фонду Державного майна. У ч. 9 цього положення зазначено лише те, що Голова Фонду, керівники регіональних відділень та представництв несуть персональну відповідальність за виконання покладених на Фонд і регіональні відділення й представництва завдань та здійснення ними своїх функцій.

Враховуючи зазначене, приписи п. 22 ст. 92 Конституції України, де вказано, що засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них визначаються виключно законами України, пропонується в проекті Закону України «Про Фонд Державного майна України» передбачити главу «Відповідальність працівників Фонду Державного майна» та окрему статтю такого змісту: «Посадові особи Фонду Державного майна України у межах наданих повноважень самостійно приймають рішення і несуть за свої протиправні дії або бездіяльність дисциплінарну, адміністративну, цивільну, матеріальну чи кримінальну відповідальність, згідно із законодавством».

Окремо слід зупинитись на адміністративні відповідальності посадових осіб, які мають повноваження щодо управління корпоративними правами держави, за корупційні діяння та інші правопорушення, пов’язані з корупцією. Так, крім КУпАП, посадові особи, які мають повноваження щодо управління корпоративними правами держави, можуть бути притягнені до адміністративної відповідальності за вчинення корупційних діянь та інших правопорушень, пов'язаних з корупцією, які передбачені Законом України „Про боротьбу з корупцією"[126]. Питання щодо відповідальності за корупційні діяння та правопорушення, пов'язані з корупцією, вирішуються відповідно до вимог чинного законодавства. Так, відповідно зі ст.7 цього Закону, вчинення особою, уповноваженою на виконання функцій держави будь-якого з передбачених у ст.1 вказаного Закону корупційних діянь, якщо вони не містять складу злочину, тягне за собою адміністративну відповідальність у вигляді штрафу від двадцяти п’яти до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Статтею 8 передбачено адміністративну відповідальність за порушення спеціальних обмежень, встановлених для осіб, уповноважених на виконання функцій держави; ст.9 – за порушення вимог фінансового контролю; ст.10 – адміністративну відповідальність керівників за невжиття заходів щодо боротьби з корупцією; ст.11– відповідальність за умисне невиконання своїх обов'язків по боротьбі з корупцією[127]. Але серед суб’єктів управління корпоративними правами держави виділяють, крім посадових осіб органів виконавчої влади та відповідального представника, ще і уповноважених осіб з управління корпоративними правами, які не можуть бути притягнені до адміністративної відповідальності за Законом України „Про боротьбу з корупцією”, але до них можуть бути застосовані заходи адміністративної відповідальності, передбачені КУпАП.

Потребують уваги питання, пов’язані з розглядом скарг, які надійшли до органів управління корпоративними правами держави. Слід зазначити, що робота зі зверненнями базується на Законі України "Про звернення громадян"[128], Указі Президента України "Про заходи щодо забезпечення конституційних прав громадян на звернення"[129], відомчих нормативно-правових актах, які регламентують роботу зі зверненнями окремого органу виконавчої влади, який є суб’єктом управління корпоративними правами держави. Так, наприклад, у своїй роботі з розгляду звернень громадян Фонд Державного майна України керується Положенням про розгляд звернень громадян у структурних підрозділах Фонду[130]. За 2006 період Фондом отримано 2650 звернень громадян, у тому числі: з Секретаріату Президента України — 96, з Верховної Ради України — 30, з Кабінету Міністрів України — 68, від народних депутатів — 82, безпосередньо від громадян — 1864. Переважна більшість звернень — 66,8% — це заяви (клопотання), 30,4% — скарги, 2,5 % — інформаційні запити, 0,3 % — пропозиції[131].

Аналізуючи уповноважуючі адміністративно-правові норми у сфері корпоративних прав держави, можна виділити статтю 14 Закону України від 17 травня 2001 року «Про стандартизацію», де зазначено, що центральний орган виконавчої влади з питань стандартизації має право встановлювати знак відповідності продукції національним стандартам[132], або ст. 6 Закону України від 1 червня 2000 року «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», згідно якої орган ліцензування, який є центральним органом виконавчої влади, що здійснює відповідні повноваження, може делегувати їх своїм структурним територіальним підрозділам[133]

Відносно рекомендаційних адміністративно-правових норм в сфері корпоративних прав держави, слід зазначити, що їх питома вага досить мала, порівняно із заборонними та зобов’язальними нормами. Як правило ними визначені методичні рекомендації щодо певної діяльності в сфері корпоративних прав держави. Наприклад, Наказ Фонду Державного майна України від 22.08.2000 року № 1765 «Щодо роз’яснень і рекомендацій до Методики розрахунку і порядку використання плати за оренду державного майна»[134] та інші.

До стимулюючих адміністративно-правових норм можна віднести ст.15 Закону України «Про управління об‘єктами державної власності» від 29.09.2006 року[135] де зазначається, що у разі виконання завдань з управління корпоративними правами держави уповноваженій особі може виплачуватися винагорода.

Кількість стимулюючих і рекомендаційних норм в сфері адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави дуже мала.

Виходячи з вищенаведеного можна зробити висновок, що адміністративні норми, які є регулятором (правовою основою) відносин в сфері корпоративних прав держави, містять, як правило, зобов’язальні, заборонні та уповноважуючі приписи. Питома вага рекомендаційних та стимулюючих норм дуже мала, а, іноді, взагалі відсутня.

Норми, якими врегульовано адміністративно-правові відносини в сфері корпоративних прав держави можна поділити на дві групи – матеріальні і процесуальні. Підставою для такого поділу є зміст цих норм та регульовані ними суспільні відносини в сфері корпоративних прав держави. Таке розмежування виглядає логічним не лише з точки зору його відповідності положенням теорії права щодо видів правових норм, які приймаються з метою забезпечення функціонування суспільних відносин у сфері державного управління[136], а й у зв’язку з тим, що сприяє вирішенню потреб практичного плану – удосконалення правового підґрунтя реалізації державою корпоративних прав. Саме розмежування матеріальної та процесуальної частини адміністративно-правого регулювання корпоративних прав держави дозволяє з урахуванням спеціальних (матеріальних чи процесуальних) принципів та правил законодавчої техніки усувати прогалини і колізії, досягати найбільшої повноти й досконалості законодавчого визначення зазначених питань.

Виділення адміністративно-процесуальних норм у сфері корпоративних прав держави – це тема окремого наукового пошуку. У межах цього дисертаційного дослідження доцільно зупинитися на двох моментах: 1) на існуючих теоретичних здобутках у цьому напрямку наукового пошуку, 2) на окремих прикладах виділення адміністративно-процесуальних норм у всьому масиві законодавства в сфері корпоративних прав держави на підставі визначених рис.

Поділ норм права на матеріальні і процесуальні, певною мірою, є умовним, оскільки реалізація (та й саме існування) матеріально-правових відносин є неможливим поза правовідносинами процесуальними (процедурними). В юридичній літературі зазначається, що будь-яка матеріальна норма буде регулювати суспільні відносини тільки у випадку приєднання до такого регулювання відповідних процедурно-процесуальних норм. Щоб матеріальна норма могла здійснити реальний вплив на суспільні відносини, необхідно, підкреслює О.О. Кутафін, визначити порядок, процедуру її застосування відповідними суб’єктами. Якщо матеріальна норма вказує на те, що потрібно робити для її реалізації, то процесуальна норма визначає як, яким чином, в якому порядку її слід реалізовувати[137].

Бандурка О.М., Тищенко М.М. зазначають, що адміністративний процес являє собою спеціальну форму застосування системи адміністративно-правових норм, оскільки він обслуговує не лише матеріальне адміністративне право, але й матеріальні норми інших галузей[138].

Основне призначення норм процесуального права, як слушно зазначає А.М. Колодій, полягає в тому, щоб забезпечити оптимальність правової діяльності, ефективність юридичних результатів з нагляду за додержанням режиму законності. Норми матеріального права визначають сутність юридичних процесів, а процесуальне право закріплює процесуальні форми необхідні для реалізації норм матеріального права, регулювання відносин, що склалися в сфері їхнього застосування[139].

Однак, існує й інша точка зору, висловлена І.Н. Іллюшихіним, який вважає, що норми процесуального характеру в адміністративному праві практично відсутні, оскільки пов’язані з діяльністю юрисдикційного органу в різних аспектах, а юрисдикційні органи поділяються на судові і адміністративні[140]. Але подібний висновок – це повернення до звуженого сприйняття юридичного процесу, від якого сучасна наука теорії права вже відмовилась.

Процесуальні норми мають на меті вирішення трьох взаємопов’язаних завдань:

організують роботу відповідних органів, вводять її в найбільш раціональні форми;
забезпечують права та інтереси учасників процесу;
закріплюють такий порядок і такі форми роботи, які забезпечують послідовний всебічний і глибокий аналіз питань та їх правильне вирішення[141].

Виділяють наступні особливості адміністративно-процесуальних норм, які дозволяють відмежувати їх від інших видів процесуальних норм[142]:

приймаються не лише законодавчим органом держави, але й виконавчими органами різного рівня;
реалізуються широким колом суб’єктів, на відміну від кримінально-процесуальних та цивільно-процесуальних норм, які реалізуються судовими органами, органами досудового розслідування та іншими суб’єктами, встановленими Кримінально-процесуальним кодексом України та Цивільним процесуальним кодексом України;
якщо у цивільному та кримінальному процесах процесуальні норми сконцентровані у відповідних кодексах, то адміністративно-процесуальні норми можуть являти собою як відносно крупні сукупності (наприклад, процесуальна частина Кодексу України про адміністративні правопорушення), так і окремі процесуальні правила, які містяться у адміністративних актах матеріально-правового змісту, а також матеріально-правових актах інших галузей права;
адміністративно-процесуальні норми значно меншою мірою спрямовані на регламентацію правовідносин, які мають юрисдикційний характер.

Враховуючи викладене, визначають наступні ключові теоретичні положення щодо рис адміністративно-процесуальних норм:

адміністративно-процесуальні норми похідні від матеріальних норм адміністративного права;
адміністративно-процесуальні норми можуть міститись як у адміністративних актах матеріально-правового змісту, так і матеріально-правових актах інших галузей права;
адміністративно-процесуальні норми часто встановлюються у процесі реалізації повноважень виконавчої влади і безпосередньо її суб’єктами;
адміністративно-процесуальна норма ніколи не регулює процедуру реалізації матеріальної норми від самого початку до завершення;
мета адміністративно-процесуальної норми – забезпечення організації та впорядкованості дій суб’єктів управлінської діяльності, створення умов для реалізації і захисту прав і свобод громадян щодо яких управлінська діяльність здійснюється[143].

На підставі вищенаведеного виділимо та проаналізуємо адміністративно-матеріальні та адміністративно-процесуальні норми у всьому масиві законодавства в сфері корпоративних прав держави.

Дослідниками проблем адміністративного процесу доведено, що до матеріального права належать норми, які встановлюють компетенцію та способи поведінки суб’єктів адміністративно-процесуальної діяльності і містяться у процесуальних за характером законодавчих актах[144]. Матеріальні норми закріплюють матеріальний зміст юридичних прав та обов’язків суб’єктів правовідносин в сфері корпоративних прав держави. В матеріальних нормах закріплено поняття управління об’єктами державної власності, визначено суб’єктів управління, їх права та обов’язки тощо. Норми, які визначають повноваження Кабінету Міністрів України, Фонду Державного майна України, Антимонопольного комітету України, підстави та форми їх діяльності з метою реалізації корпоративних прав держави є матеріально-правовою основою цієї діяльності. До них належать відповідні норми Конституції України, Законів України «Про управління об’єктами державної власності»[145], «Про Антимонопольний комітет України»[146], «Про Кабінет Міністрів України Україні»[147], Указів Президента України, постанов та розпоряджень Кабінету Міністрів України. Значне коло питань пов’язаних з корпоративними правами держави знаходять розв’язання у нормативно-правових актах Фонду державного майна України: наказах, розпорядженнях протоколах, інструкціях.

Вихідне значення щодо управління корпоративними правами держави є положення п. 5 ст. 116 Конституції України, яке покладає на Кабінет Міністрів України здійснення управління об’єктами державної власності відповідно до закону. Це твердження повністю відповідає триваючим сьогодні процесам остаточного визначення верховенства конституційних положень та їх ролі як безпосередніх регуляторів суспільних відносин в Україні [148]. Вищезазначена норма утворює фундамент правового інституту управління корпоративними правами держави та об’єктами державної власності в цілому. Разом з тим, зазначена норма Конституції України, як і більшість конституційних положень, носить загальний характер. Це вимагає її деталізації законодавцем, що відбувається залежно від існуючих соціально-економічних передумов на рівні закону.

Матеріально-правову, наступну за рівнем загальнообов’язковості після Конституції України законодавчу основу управління корпоративними правами держави становить Закон України від 21 вересня 2006 року «Про управління об’єктами державної власності»[149], який визначає коло суб’єктів, уповноважених здійснювати управління у сфері корпоративних прав держави.

Норми, які складають матеріально-правову основу правовідносин в сфері корпоративних прав держави, мають первинний характер по відношенню до відповідних адміністративно-процесуальних.

Норми, які встановлюють порядок здійснення корпоративних прав держави, а також участі Кабінету Міністрів України, Фонду державного майна, Антимонопольного комітету України та інших у процесі розгляду справ щодо порушень законодавства сфері корпоративних прав держави утворюють процесуально-правову основу адміністративно-правового захисту корпоративних прав держави. Серед процесуальних норм слід відокремлювати норми адміністративного права і господарсько-процесуального права. Необхідність такого відокремлення ґрунтується на складній правовій природі відносин в сфері корпоративних прав держави. З одного боку, це відносини пов’язані із діяльністю органів виконавчої влади організаційно-розпорядчого змісту, а з іншого – ці органи є учасниками економічних відносин. В свою чергу, адміністративно-процесуальні норми в сфері корпоративних прав держави можна поділити в залежності від поділу відносин в зазначеній сфері:

позитивні норми;
юрисдикційні норми.

Позитивні адміністративно-процесуальні норми в сфері корпоративних прав держави можна поділити на адміністративно-процесуальні норми, які визначають: діяльність уповноважених державних органів з визначення сфер економіки, які підлягають корпоратизації; реалізацію повноважень суб’єктів щодо ведення реєстру та здійснення контролю у сфері корпоративних прав держави; порядок реалізації адміністративно-правових заходів – реєстрації, стандартизації, сертифікації; порядок встановлення цін. Як правило, позитивні адміністративно-процесуальні норми містять зобов’язальні, уповноважуючі, а, іноді, і рекомендаційні приписи.

Фахівцями в галузі адміністративного процесу достатньо обґрунтована належність норм, які установлюють компетенцію та, загалом, способи поведінки суб’єктів адміністративно-процесуальної діяльності і містяться в процесуальних за характером законодавчих актах, до матеріальної частини права. Це має суттєве значення для вирішення питання правової природи положення ст. 7 Закону України від 21 вересня 2006 року «Про управління об’єктами державної власності»[150], яке визначає повноваження Фонду державного майна України щодо управління корпоративними правами держави, встановлює форми такої участі та їх особливості.

Під юрисдикційними адміністративно-процесуальними нормами в сфері корпоративних прав держави будемо розуміти діяльність, у процесі якої вирішується юридична справа, здійснюється правовий захист порушених або оспорюваних інтересів, виноситься юридично-владне рішення щодо застосування відповідної санкції, відновлення порушеного права[151]. Оскільки відносини у сфері адміністративної юрисдикції врегульовані відповідними нормами права, можна зазначити про доцільність виділення адміністративно-юрисдикційних норм, які, в свою чергу, в залежності від заборонних приписів можна об’єднати в наступні провадження:

провадження у справах про адміністративні проступки у сфері корпоративних прав держави;
провадження щодо розгляду скарг, які надійшли до органів управління корпоративними правами держави;
дисциплінарне провадження.

Отже, адміністративно-процесуальним нормам в сфері корпоративних прав держави притаманні ознаки, що характеризують процесуальні норми будь-якої галузі права. Разом з тим, вони мають і певні особливості, які обумовлені їх змістом, цільовим призначенням, характером приписів, що містяться в них тощо. Більшість адміністративно-процесуальних норм в сфері корпоративних прав держави мають зобов’язальні, заборонні та уповноважуючи приписи. Виступаючи як складова частина адміністративного права, процесуальні норми, якими врегульовано реалізація державою корпоративних прав, мають особливий юридичний зміст, який відображає специфіку суспільних відносин врегульованих адміністративно-правовими нормами в цій сфері.

2.2. Метод адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави

Дослідження проблеми визначення змісту адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави обумовлює потребу звернення до загального поняття – „правове регулювання”, а тому і до аналізу наукових здобутків з теорії права. Здійснення такого поглибленого аналізу обумовлене, насамперед, тим, що у теорії адміністративного права набуло розвитку змістовне наповнення таких категорій як „державне управління”, „державне регулювання”, а також вивчаються окремі елементи механізму адміністративно-правового регулювання – адміністративно-правові норми та адміністративно-правові відносини[152].

Існує декілька наукових підходів щодо розуміння категорії „правове регулювання”. Так, у широкому розумінні правове регулювання являє собою юридичний вплив на суспільні відносини, який здійснюється за допомогою права і всієї сукупності правових засобів[153].

Правове регулювання визначається і як особлива категорія, яка очолює специфічний понятійний ряд: “механізм правового регулювання”, “правові способи”, “правовий режим” та інше. Його правова природа є специфічним різновидом соціального регулювання, націленим на досягнення певних результатів у житті суспільства. Правове регулювання здійснюється за допомогою цілісної системи засобів, які реально виражають саму матерію позитивного права як нормативного інституційного утворення – регулятора. Крім того, воно здійснюється за допомогою особливого „інструментарію” – механізму, призначеного юридично гарантувати досягнення цілей, які ставив законодавець, видаючи або санкціонуючи юридичні норми, у межах певних типів, “моделей” юридичного впливу[154].

Логічним продовженням вказаного змісту категорії „правове регулювання” є її розуміння як конкретної діяльності нормотворчих та правозастосовчих органів. Так, В.Лазарєв зазначає, що правовим регулюванням є: 1) специфічна діяльність держави (нормотворчих органів), пов’язана з опрацюванням юридичних настанов і визначенням юридичних засобів забезпечення їх діяльності; 2) діяльність безпосередніх учасників суспільних відносин, направлена на пошук й застосування засобів юридичного регулювання, для узгодження своєї поведінки з правом (його принципами, цілями, призначенням)[155]. Вбачається, що таке розуміння змісту категорії „правове регулювання” обумовлене використанням методологічних прийомів і методів пізнання, притаманних науковому пошуку з проблем управління.

Інші дослідники визначають правове регулювання як певне упорядкування суспільних відносин, їх юридичне закріплення, охорону і розвиток, що здійснюється державою за допомогою права і сукупності правових засобів[156]. Цій науковій позиції не протирічить розуміння правового регулювання як процесу дії за допомогою правових норм та інших юридичних засобів на поведінку людей, який здійснюється з метою упорядкування, охорони та розвитку суспільних відносин[157].

Спільним для усіх цих визначень є те, що правове регулювання розуміють як упорядковуючий вплив на суспільні відносини, який здійснюється за допомогою юридичних засобів.

С.Алексєєв зазначав, що під правовими засобами розуміються об’єктивовані субстанціональні правові явища, які мають фіксовані властивості, дозволяють реалізувати потенціал права, його силу. Через правові засоби розкривається соціальна сила права[158]. Первинні засоби правового впливу на поведінку людей, пов’язані з наділенням їх суб’єктивними юридичними правами та покладанням на них суб’єктивних юридичних обов’язків, розуміються як способи правового регулювання. До основних способів правового регулювання належать дозволи, зобов’язання, заборони[159].

Дозвіл полягає в наданні особі суб’єктивного юридичного права самостійно приймати рішення щодо реалізації передбачених правовими нормами варіантів власної поведінки. Дозволи переважають у тих галузях права, які належать до приватного права. Зобов’язання і заборони знаходять свій вияв у покладенні на учасників, регламентованих правом суспільних відносин, суб’єктивних юридичних обов’язків активного та пасивного змісту. Так, зобов’язання (веління) – покладання на особу обов’язку активної поведінки (роби тільки так). Заборона – покладання на особу обов’язку утримуватись від вчинення дій певного роду (тільки так не роби)[160].

Метод правового регулювання являє собою сукупність юридичних прийомів і засобів, за допомогою яких здійснюється правове регулювання якісно однорідних, відокремлених суспільних відносин[161].

Зазначені положення теорії права складатимуть основу дослідження питання щодо методу адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави.

У теорії адміністративного права визначають сутність методу адміністративного права як сукупності певних загальних і специфічних способів, що використовуються законодавцем для забезпечення регулюючої дії норм адміністративного права. Традиційно загальними рисами методу адміністративно-правового регулювання вважається те, що він реалізується шляхом: використання приписів (встановлення обов’язків), встановлення заборон, надання дозволів. Використання приписів у адміністративному праві означає покладання обов’язку здійснити відповідні дії в умовах, що передбачені адміністративно-правовою нормою, тобто позитивного зобов’язання. Встановлення заборон – це покладання на суб’єкта правових відносин прямих обов’язків утримуватись від вчинення в умовах, передбачених нормою, тих чи інших дій або утримуватись від них на свій розсуд. Дозволи як один із шляхів реалізації методу адміністративно-правового регулювання розуміються як правові. При цьому наголошується про те, що в адміністративно-правовому регулюванні компетенції органів виконавчої влади, посадових осіб застосовується принцип загальних заборон (дозволено лише те, що прямо передбачено законом), а в регулюванні статусу громадян має бути якнайповніше використаний принцип загальних дозволів (дозволено все, що прямо не заборонено законом)[162].

Якщо порівняти теоретичні положення із відповідними положеннями з теорії права, можна зазначити, що способи адміністративно-правового регулювання відрізняються від способів правового регулювання такими двома рисами: способи адміністративно-правового регулювання стосуються відповідних дій в умовах, що передбачені адміністративно-правовою нормою; їх розташування здійснюється у зворотному порядку, ніж розташування способів правового регулювання. Так, на першому місці стає дозвіл як спосіб правового регулювання, а в адміністративно-правовому регулюванні надання дозволів посідає останнє місце.

Разом з тим, відзначається, що використання загальних дозволів може розцінюватись як ключовий напрям трансформації методу адміністративного права, що відбувається в сучасних умовах її розвитку та реформування. При цьому сучасна трансформація методу адміністративного права засвідчує його змішану природу, тобто органічне поєднання в ньому типових ознак як імперативного, так і диспозитивного методів правового регулювання[163].

Зазначене повною мірою стосується питання про метод адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави, адже у сфері економіки, до якої відноситься і сфера корпоративних прав держави, повинні поєднуватись імперативний вплив і диспозитивне регулювання. Це означає наявність проблеми пошуку оптимального сполучення усіх способів адміністративно-правового регулювання, а не надання переваги зобов’язанням або заборонам.

Статтею 168 ГК визначено правовий режим здійснення корпоративних прав держави. Так, частиною другою цієї статті визначено, що центральні органи виконавчої влади та уповноважені особи:

здійснюють правомочності щодо участі в управлінні господарською організацією відповідно до частки (акцій, паїв) держави у статутному фонді цієї організації;
ведуть реєстр державних корпоративних прав;
проводять оцінку державних корпоративних прав;
здійснюють контроль за ефективністю роботи господарської організації у частині реалізації належних державі корпоративних прав.

Серед усіх цих заходів здійснення корпоративних прав держави до адміністративно-правових можна віднести останні три, оскільки відносини щодо їх здійснення мають ознаки, притаманні адміністративно-правовим відносинам:

формуються у сфері публічного управління у зв’язку зі здійсненням центральними органами виконавчої влади та уповноваженими особами владно-розпорядчих функцій,
відповідні відносини можуть виникати за ініціативою будь-якої сторони, проте згода чи бажання другої сторони не є обов’язковою умовою їх виникнення,
суперечки між сторонами вирішуються, як правило, у позасудовому порядку[164].

Разом з тим, відносини у сфері оцінки державних корпоративних прав мають комплексний характер, адже тут існують і адміністративно-правові відносини і господарські відносини.

Перелік вказаних адміністративно-правових заходів, які мають оперативний, тактичний характер і спрямовані на здійснення ефективного оперативного управління корпоративними правами держави, повинен бути доповнений заходами стратегічного змісту. До них можна віднести:

визначення об’єктів управління корпоративними правами держави,
планування,
діяльність щодо встановлення ставки податків, контролю у сфері оподаткування,
призначення уповноважених осіб до органів управління господарських об’єднань.

Використання дозволів як спосіб адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави полягає у наданні державі права самостійно реалізувати правомочності стосовно набуття корпоративних прав. Реалізація правомочностей у зазначеній сфері здійснюється за допомогою визначення об’єктів управління корпоративними правами держави.

Питання визначення тих об’єктів господарювання, які можуть набути статус корпоративних прав держави є складовим більш широкої проблеми – забезпечення оптимального співвідношення приватного та публічного інтересів. Як зазначається дослідниками, успіх функціонування будь-якої форми власності залежить від стану справ економіки у цілому, від тих стратегічних напрямків розвитку держави, які обрані політичними силами, що знаходяться у влади. Це, у свою чергу, зумовлює пріоритетність публічних інтересів над приватними і не заперечує приватних інтересів, які виступають складовими публічних. Ще у XV сторіччі Н. Макіавеллі зазначав: “Велич держав ґрунтується не на приватній користі, а на суспільному добробуті”[165].

У системі органів державної влади провідне місце щодо реалізації державної політики у сфері розвитку конкуренції та забезпечення при цьому балансу державних економічних інтересів посідають Кабінет Міністрів України, Фонд державного майна України, Міністерство економіки України, Антимонопольний комітет України, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку.

Кабінет Міністрів України визначає об’єкти управління державної власності, стосовно яких виконує функції з управління, а також об'єкти управління державної власності, повноваження з управління якими передаються іншим суб'єктам управління. У межах виконання цих загальних повноважень стосовно визначення об’єктів господарювання, які можуть набути статус корпоративних прав держави, Кабінет Міністрів України[166]:

визначає умови створення та діяльності господарських структур,
приймає рішення про створення, реорганізацію та ліквідацію господарських структур і визначає центральні органи виконавчої влади, які здійснюють контроль за їх діяльністю,
приймає рішення про закріплення в державній власності пакетів акцій (часток) акціонерних товариств, створених на базі державного майна, що приватизується, терміни закріплення таких пакетів акцій (часток) у державній власності відповідно до законодавства про приватизацію,
приймає за поданням Фонду державного майна України рішення про достроковий продаж пакетів акцій (часток), закріплених у державній власності, або їх частини,
встановлює критерії відбору уповноважених осіб для передачі їм в управління об'єктів державної власності.

У межах реалізації стратегічних напрямків діяльності Кабінету Міністрів України стосовно визначення сфери корпоративних прав держави Фонд державного майна України має повноваження щодо розробки і подання Кабінету Міністрів України державних програм приватизації, створення комісій по приватизації[167].

Міністерство економіки України є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної економічної, цінової, інвестиційної та зовнішньоекономічної політики, а також міжвідомчої координації з питань економічного і соціального співробітництва України з ЄС[168]. До основних завдань його діяльності належить забезпечення формування та реалізації в межах своїх повноважень державної економічної політики, здійснення прогнозування та державного регулювання національної економіки, а також розроблення відповідних прогнозних і програмних документів.

Стосовно визначення сфери корпоративних прав держави Міністерство економіки України:

бере участь у формуванні державної політики у сфері структурної перебудови економіки,
аналізує стан конкурентоспроможності національної економіки, визначає напрями діяльності і розробляє заходи щодо її підвищення,
бере участь у формуванні та реалізації принципів управління корпоративними правами держави, у здійсненні контролю за додержанням інтересів держави в управлінні її корпоративними правами та у процесі приватизації державного майна, у підготовці проекту переліку об'єктів державної власності, що не підлягають приватизації.

Аналіз компетенції Міністерства економіки України свідчить про те, що воно не є провідним органом державної влади щодо визначення сфери корпоративних прав держави. Більше того, його діяльність спрямована на реалізацію стратегії економічного розвитку, розробленої, зокрема, Кабінетом Міністрів України.

Повноваження Верховної Ради України як вищого органу законодавчої влади стосуються визначення засад, зокрема, внутрішньої політики, а також встановлення правових засад і гарантій підприємництва; правил конкуренції та норм антимонопольного регулювання шляхом прийняття відповідних законів (ст.ст. 85, 92 Конституції України).

Головним (провідним) органом державної влади, мета діяльності якого полягає у забезпеченні державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності та у сфері державних закупівель є Антимонопольний комітет України (ст.1 Закону України “Про Антимонопольний комітет України”[169]). Завдання Антимонопольного комітету України стосуються, в основному, здійснення контролю у сфері економічної конкуренції і питань встановлення сфери корпоративних прав держави торкаються побічно.

Серед завдань Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку прямо не зазначено визначення сфери набуття державою її корпоративних прав. Натомість встановлене ширше за сферою реалізації завдання — формування та забезпечення реалізації єдиної державної політики щодо розвитку і функціонування ринку цінних паперів та їх похідних в Україні, сприяння адаптації національного ринку цінних паперів до міжнародних стандартів[170]. Таким чином, діяльність Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку безпосередньо не стосується визначення сфери набуття державою її корпоративних прав.

Отже, найширше коло повноважень, які стосуються визначення сфери набуття державою корпоративних прав має Кабінет Міністрів України. Оскільки питання встановлення обсягів цієї сфери стосується реалізації національних економічних інтересів і безпосередньо впливає на економічну безпеку держави, питання щодо остаточного визначення сфери набуття державою її корпоративних прав має вирішувати Верховна Рада України шляхом прийняття законів відповідного змісту. Так тільки у 2000 році був прийнятий Закон України „Про Державну програму приватизації”[171], згідно з яким Державна програма приватизації була затверджена на 2000 – 2002 роки і було вказано, що вона діє до затвердження чергової Державної програми приватизації. Однак тільки у червні 2007 року був прийнятий за основу проект Закону України про Державну програму приватизації на 2007 – 2009 роки.

На сьогодні не можна зазначити, що встановлення сфери набуття державою її корпоративних прав має плановий, прогнозований характер. Про це свідчить, зокрема той факт, що й досі чинною є державна програма приватизації на 2000 – 2002 роки. Проведений аналіз розподілу повноважень стосовно визначення стратегічних пріоритетів набуття державою прав власності дозволив вказати на провідну роль у цій сфері Кабінету Міністрів України. Разом з тим, питання встановлення обсягів набуття державою корпоративних прав здебільшого покладається на Фонд Державного майна України, який, у той же час, здійснює не стільки стратегічні, скільки оперативні і тактичні виконавчі функції. Такий висновок можна зробити, аналізуючи офіційні дані Фонду державного майна України стосовно стану управління корпоративними правами держави. Про це, зокрема, свідчить офіційна статистика Фонду державного майна України стосовно стану управління корпоративними правами держави, згідно якої тільки останнім часом державні органи приватизації змінюють акценти у своїй роботі із функцій продажу на функції з управління державним майном та корпоративними правами держави, не послаблюючи уваги до продажу об'єктів приватизації. Крім того, зазначено, у першому півріччі 2007 року Фонду передані в управління в основному корпоративні права дрібних та середніх мало привабливих, збиткових підприємств. Здійснюючи управління корпоративними правами 890 об'єктів Фонд державного майна України, його регіональні відділення мають в своєму підпорядкуванні господарські товариства, сумарний статутний капітал яких становить 11,45 млрд. грн. В той же час, безпосередньо Уряд і міністерства управляють корпоративними правами лише 122 об'єктів, сумарний статутний капітал яких складає 22,76 млрд. грн., або більше 66% всього статутного капіталу, яким володіє держава[172]. Разом з тим, Законом України „Про Державну програму приватизації” встановлено, що Фонд державного майна України визначає спосіб приватизації кожного підприємства за конкретними критеріями — результатами вивчення попиту потенційних покупців. Якщо показники фінансового стану підприємства не відповідають нормативним вимогам, встановленим Міністерством фінансів України та Методикою оцінки вартості майна під час приватизації, що затверджується Кабінетом Міністрів України, Фонд може прийняти рішення про реструктуризацію підприємства в порядку, що затверджується Фондом.

Наступним способом адміністративно-правового регулювання визначено зобов’язання. Стосовно корпоративних прав держави зобов’язання полягає у:

формуванні і веденні Реєстру корпоративних прав держави,
проведенні оцінки державних корпоративних прав,
плануванні,
контрольній діяльності,
діяльності щодо встановлення ставки податків, контролю у сфері оподаткування,
реалізації державних корпоративних прав шляхом призначення уповноважених осіб до органів управління господарських об’єднань.

Кожен з перелічених способів адміністративно-правового регулювання віднесений саме до групи зобов’язань тому, що їх здійснення має обов’язковий характер і є умовою легітимації корпоративних прав держави.

Формування і ведення Реєстру корпоративних прав держави передбачено статтею 171 ГК і здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 29 жовтня 2003 р. № 1679, якою затверджено Положення про Реєстр корпоративних прав держави[173].

Реєстр корпоративних прав держави є автоматизованою інформаційно-довідковою системою збирання та обліку відомостей про акції, частки, паї, що належать державі у статутних фондах господарських товариств та інших суб'єктів господарювання, і утворюється для оперативного обліку зазначених акцій, часток, паїв, забезпечення ефективного здійснення корпоративних прав держави, а також забезпечення гласності та відкритості інформації про державну власність, у межах, установлених законодавством. Реєстр утворюється і ведеться Фондом державного майна за участю міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій. Розпорядником Реєстру є Фонд державного майна. До Реєстру включаються відомості про акції, паї, частки, що належать державі у статутних фондах господарських товариств — резидентів та нерезидентів. Реєстр ведеться на основі відомостей, поданих міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями за встановленими Фондом державного майна формами в електронному та паперовому вигляді. Разом з відомостями подаються копії нормативно-правових актів про створення, реорганізацію, ліквідацію господарського товариства, свідоцтва про державну реєстрацію, засновницьких документів (статуту), свідоцтва про реєстрацію випуску акцій та інших документів, що підтверджують розмір державної частки у статутному фонді господарського товариства.

У разі виникнення нових корпоративних прав держави міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, які виступають засновниками господарських товариств або на які покладено функції з управління корпоративними правами держави в господарських товариствах, у місячний строк з моменту державної реєстрації цих товариств подають відомості Фондові державного майна за встановленими формами в електронному та паперовому вигляді. Фонд державного майна у десятиденний строк вносить відомості до Реєстру.

Підставою для виключення з Реєстру є:

відчуження у повному обсязі акцій, часток, паїв, що належать державі у статутному фонді господарського товариства;
рішення про ліквідацію господарського товариства після здійснення всіх заходів щодо його ліквідації згідно із законодавством.

У разі ліквідації господарського товариства Фонд державного майна виключає його з Реєстру протягом десяти днів після виключення такого господарського товариства з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України за даними Держкомстату.

Крім того, інформація щодо корпоративних прав держави заноситься до Єдиного реєстру об’єктів державної власності, який ведеться на підставі постанови Кабінету Міністрів України „Про затвердження Положення про Єдиний реєстр об’єктів державної власності”[174]. Єдиний реєстр об'єктів державної власності являє собою автоматизовану систему збирання, обліку, накопичення, оброблення, захисту та надання інформації про нерухоме майно, у тому числі передане в оренду, лізинг, концесію або заставу державних підприємств, їх об'єднань, установ та організацій, а також корпоративні права держави та державне майно, що не увійшло до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації та корпоратизації. Реєстр формується ФДМ за участю Державного комітету статистики України (Держкомстату), Державної податкової адміністрації, Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва (Держпідприємництво), Державного комітету України по земельних ресурсах (Держкомзем), Антимонопольного комітету та інших органів, уповноважених управляти об'єктами державної власності.

Реєстр складається з адресно-довідкової та інформаційної частини.

Адресно-довідкова частина містить ідентифікаційний код та повне найменування підприємств, господарських товариств, у статутних фондах яких акції (частки, паї) належать державі, та балансоутримувачів, відомості про їх місцезнаходження, вид діяльності, організаційну форму господарювання, належність до сфери управління органу, уповноваженого управляти об'єктами державної власності, державну реєстрацію (перереєстрацію). Адресно-довідкова частина формується на базі даних Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України.

Інформаційна частина формується ФДМ на підставі даних органів, уповноважених управляти об'єктами державної власності, Держкомстату, Державної податкової адміністрації, Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, Держпідприємництва, Держкомзему, Антимонопольного комітету. Інформаційна частина містить відомості про засновників підприємств, господарських товариств, у статутних фондах яких акції (частки, паї) належать державі, та про балансоутримувачів, стан приватизації (корпоратизації), монопольне становище, стратегічне значення, фінансові (бухгалтерські) та статистичні показники, відомості про філії, відділення, представництва та інші відокремлені підрозділи, розмір корпоративних прав держави, розмір земельних ділянок та площу забудови для об'єктів нерухомого майна, тип, найменування та вартість цього майна тощо.

Наказом ФДМ та Державного комітету статистики України від 23 березня 2005 року № 623/79[175] передбачена класифікація об’єктів державної власності яка складається з трьох розділів:

а) державні підприємства, об’єднання, установи, організації

б) корпоративні права держави

в) державне майно.

Корпоративні права держави класифікуються залежно від органу управління, ступеня корпоративного контролю держави у господарських товариствах, галузевих особливостей цих товариств, строку закріплення корпоративних прав у власності держави.

За офіційними даними Фонду державного майна України[176] на 1 липня 2007 року в Реєстрі корпоративних прав держави обліковується 1012 господарських товариства, у статутному капіталі яких є державна частка. Держава в особі Уряду України, Фонду державного майна України, міністерств і інших центральних та місцевих органів виконавчої влади здійснювали управління корпоративними правами держави у 895 відкритих та закритих акціонерних товариствах, 87 товариствах з обмеженою відповідальністю та 30 національних акціонерних і державних холдингових компаніях (НАК і ДХК), створених спеціальними рішеннями Президента України та Уряду України. З них:

365 господарських товариств (36% загальної кількості) мають у статутному капіталі державну частку понад 50%, яка надає державі право контролю за їх діяльністю, з них 178 господарських товариств (18%) мають державну частку 100%;
319 господарських товариства (31%) мають державну частку в статутному капіталі розміром від 25 до 50%;
328 господарських товариств (33%) мають державну частку в статутному капіталі менше 25%.
105 акціонерних товариств засновано міністерствами в процесі корпоратизації державних підприємств, які не надають до Фонду ніякої статистичної звітності, а функції з управління цими товариствами здійснюють виключно засновники — міністерства;
49 господарських товариства (4,8% загальної кількості) мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави, з них 31 контрольне.

На сьогодні в структурі корпоративних прав держави значний сегмент продовжують займати підприємства, щодо яких порушено провадження у справі про банкрутство, кредиторська заборгованість яких створилася в основному до передачі Фонду державного майна України корпоративних прав.

Якщо порівняти структуру корпоративних прав держави станом на 1 липня 2007 року та за відповідний період 2003 року, можна зазначити, що кількість господарських товариств, у статутному капіталі яких державна частка складає понад 50% у 2007 році суттєво збільшилась — на 13%, а наявність господарських товариств, державна частка яких складала 100% у 2003 році взагалі не відмічалась.

Отже, структура корпоративних прав держави зазнала суттєвих змін не лише у кількісному, але й у якісному напрямку. Якщо зважити на те, що Державна програма приватизації прийнята майже сім років тому назад, можна зазначити про існування суттєвої потреби прискорення прийняття Закону України про Державну програму приватизації на 2007 – 2009 роки, проект якого ухвалений у першому читанні.

Проведення оцінки державних корпоративних прав є важливим способом реалізації правомочностей у сфері управління корпоративними правами держави. Обов’язок здійснення такої оцінки встановлений статтею 169 ГК, а процедури здійснення регламентовані постановою Кабінету Міністрів України від 2 серпня 1999 р. № 1406 „Про затвердження Методики оцінки державних корпоративних прав”[177]. Згідно з цією Методикою, проводиться оцінка вартості державних корпоративних прав та активів господарських товариств, у статутному фонді яких є державні корпоративні права.

Слід зазначити, що власне оцінка вартості державних корпоративних прав не регулюється нормами адміністративного права. Вона стосуються господарської діяльності. Предмет адміністративно-правового регулювання у сфері оцінки вартості державних корпоративних прав складають відносини, пов’язані із прийняттям Методики як певного припису обов’язкового характеру, а також прийняттям рішення про проведення оцінки та відповідного управлінського рішення за наслідками оцінки.

Планування як спосіб реалізації правомочностей у сфері управління корпоративними правами держави здійснюється на підставі норм чинного законодавства. Так, Тимчасовим положенням про Фонд державного майна України визначено, що Фонд державного майна України:

розробляє і подає Кабінету Міністрів України проекти державних програм приватизації;
затверджує плани приватизації майна, що є у загальнодержавній власності.

Законом України „Про Державну програму приватизації” передбачено плановий характер перед приватизаційної підготовки. Така підготовка здійснюється згідно з планом-графіком, що розробляється Фондом державного майна України на підставі пропозицій органів, уповноважених управляти державним майном, та потенційних покупців (інвесторів), що вважаються такими відповідно до статті 8 Закону України "Про приватизацію державного майна", і затверджується Кабінетом Міністрів України. План-графік підлягає опублікуванню у друкованих виданнях державних органів приватизації.

Про плановість фінансової діяльності Фонду державного майна України свідчать дані офіційної статистики. Так, на сьогодні триває процес фінансового планування на 2008 рік (прийом, опрацювання безпосередньо з відповідальними представниками товариств, введення до програми "БЕСТ ЗВІТ", виправлення помилок, узгодження спірних питань, які виникають під час опрацювання фінансових планів, надання консультацій у телефонному режимі, особлива увага приділяється показникам фінансових планів, які зазначено в пункті 13 Постанови Кабінету Міністрів України від 29.11.06 №1673 "Про стан фінансово-бюджетної дисципліни, заходи щодо посилення боротьби з корупцією та контролю за використанням державного майна і фінансових ресурсів", перевіряються показники розподілу чистого прибутку товариств, який планується на 2008 рік та ін.).

Взагалі планові документи містять варіанти прогнозу щодо бажаного розвитку галузі економіки, включаючи рішення про поточні витрати державних господарських об’єднань. Індикативний план може містити директивну частину, яка містить бюджетний план, параметри системи оподаткування, розробки державного замовлення. Метод індикативного планування передбачений Законом України “Про управління об’єктами державної власності” у вигляді затвердження річних фінансових та інвестиційних планів, а також інвестиційних планів на середньострокову перспективу (3-5 років) державних підприємств і господарських структур, що належать до сфери їх управління, та здійснення контролю за їх виконанням.

Постановою Кабінету Міністрів України від 11.02.2004р. № 155 „Про затвердження Основних концептуальних підходів до підвищення ефективності управління корпоративними правами держави”[178] визначені загальні заходи, здійснювані суб’єктами управління корпоративними правами держави, щодо контролю та ефективності управління цими правами:

забезпечення проведення моніторингу та здійснення постійного контролю за виконанням затверджених планів;
систематичне заслуховування звітів голів спостережних рад та голів правління, обраних (призначених) за поданням суб'єктів управління;
про результати моніторингу подання інформації Кабінету Міністрів України та Фонду державного майна, у разі потреби ініціювання звернення до державних органів про вжиття відповідних заходів.

Порядок здійснення контролю за виконанням функцій з управління об’єктами державної власності та критерії визначення ефективності управління об’єктами державної власності регламентовані постановою Кабінету Міністрів України від 19.06.2007р. № 832[179]. Так, критеріями визначення ефективності управління об'єктами державної власності є результати фінансово-господарської діяльності, стан використання та збереження державного майна суб'єктів господарювання державного сектору економіки, які належать до сфери управління суб'єктів управління.

Контроль за виконанням функцій з управління об’єктами державної власності здійснюється у формі моніторингу. Відповідальним за проведення моніторингу виконання функцій з управління об’єктами державної власності здійснює Міністерство економіки України, до якого подають інформацію: суб’єкти управління, Фонд державного майна України, Держкомстат, Державний департамент з питань банкрутства, Міністерство фінансів України.

Міністерство економіки України узагальнює та аналізує інформацію і подає Кабінетові Міністрів України звіт про ефективність управління об'єктами державної власності. У разі погіршення показників фінансово-господарської діяльності суб'єктів господарювання внаслідок неефективного управління об'єктами державної власності пропозиції щодо внесення змін до законодавства, приватизації об'єктів державної власності, зміни суб'єкта їх управління, передачі в комунальну власність, закріплення в державній власності пакетів акцій відкритих акціонерних товариств або їх відчуження. Крім того, Міністерство економіки України подає інформацію про ефективність управління об'єктами державної власності до Контрольно-ревізійного управління. У разі погіршення показників фінансово-господарської діяльності суб'єктів господарювання внаслідок неефективного управління об'єктами державної власності вносить пропозиції щодо доцільності проведення державного фінансового аудиту або інспектування певних суб'єктів господарювання; правоохоронним органам — у разі погіршення показників фінансово-господарської діяльності суб'єктів господарювання внаслідок неефективного управління об'єктами державної власності пропозиції щодо доцільності перевірки фактів порушень законодавства у сфері управління об'єктами державної власності посадовими особами, відповідальними за стан фінансово-господарської діяльності суб'єктів господарювання, та уповноваженими особами, які виконують функції з управління корпоративними правами держави.

Чинне законодавство визначає також основний орган виконавчої влади, контрольна діяльність якого стосується дотримання законодавства про захист економічної конкуренції, запобігання, виявлення і припинення порушень цього законодавства — Антимонопольний комітет України. У структурі Антимонопольного комітету України контроль за дотриманням антимонопольного законодавства у формі перевірок здійснюють Департамент конкурентної політики, Управління концентрації та узгоджених дій.

Стосовно оподаткування як ще одного способу реалізації правомочностей у сфері управління корпоративними правами держави слід зазначити наступне. Не усі відносини у сфері оподаткування, у тому числі господарських товариств із державними корпоративними правами, є предметом адміністративно-правового регулювання. Сам процес оподаткування, відповідні процедури є предметом регулювання фінансово-правовими нормами. Владний, організуючий і, у той же час, регулятивний вплив адміністративно-правової норми здійснюється на відносини, які пов’язані: а) із встановленням ставок оподаткування, б) регламентацією діяльності органів, уповноважених здійснювати справляння податків, в)статусом цих органів у системі органів виконавчої влади.

Обов’язок визначення уповноваженої особи по управлінню корпоративними правами держави встановлений статтею 170 ГК України. Таку особу визначають за результатами конкурсу, порядок проведення якого регламентований постановою Кабінету Міністрів України від 15 травня 2000 р. № 791 „Про управління корпоративними правами держави”[180]. Відомчими нормативно-правовими актами – наказами Фонду державного майна України – визначені порядок навчання та підвищення кваліфікації осіб, які претендують на право здійснення функцій управління корпоративними правами держави, порядок роботи екзаменаційної комісії та проведення кваліфікаційних іспитів таких осіб[181].

Останнім способом, що використовуються законодавцем для забезпечення регулюючої дії норм адміністративного права, визначено встановлення заборон, тобто – заходів адміністративної та дисциплінарної відповідальності. У сфері управління корпоративними правами держави суб’єктами адміністративної та дисциплінарної відповідальності виступають посадові особи органів управління. Такий підхід ґрунтується на визначених чинним законодавством правомочностей щодо здійснення корпоративних прав держави, відповідно до ч. 2 ст. 168 ГК України. Центральні органи виконавчої влади та уповноважені особи здійснюють правомочності щодо участі в управлінні господарською організацією у відповідності із часткою (акціями, паями) державі у статутному фонді цієї організації; ведуть реєстр державних корпоративних прав; проводять оцінку державних корпоративних прав; здійснюють контроль за ефективністю роботи господарської організації у частині реалізації належних державі корпоративних прав. Тим самим визначено, що при здійсненні управління корпоративними правами держави центральні органи виконавчої влади та уповноважені ними особи здійснюють як організаційно-розпорядчі (адміністративні), так і організаційно-господарські повноваження.

Організаційно-розпорядчими (адміністративними) виділені: ведення реєстру корпоративних прав, прийняття рішення щодо оцінки державних корпоративних прав та рішення за наслідками здійснення оцінки, здійснення контролю. Ці повноваження віднесені до адміністративних на підставі їх відповідності ознакам адміністративно-правових відносин.

Організаційно-господарськими повноваженнями названі: участь в управлінні господарською організацією у відповідності із часткою (акціями, паями) державі у статутному фонді цієї організації, а також здійснення самої оцінки державних корпоративних прав.

Наступним постає питання визначення статусу цих осіб.

Частиною першою статті 168 ГК встановлено, що корпоративні права держави здійснюються визначеними законом центральними органами виконавчої влади та уповноваженими особами в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Крім того, постановою Кабінету Міністрів України від 15.05.2000 № 791 „Про управління корпоративними правами держави”[182] визначено, що в органи управління господарських товариств призначається представник органу, уповноваженого управляти відповідними корпоративними правами (відповідальний представник). Він призначається із числа членів спостережної ради рішенням відповідного центрального органу виконавчої влади або органу виконавчої влади, що виконує функції з управління корпоративними правами держави на підставі генеральної угоди з Фондом державного майна з наступним укладанням відповідного договору з цим органом. Відповідальний представник обов’язково повинен мати стаж роботи на державній службі не менш як три роки. Отже, відповідальний представник має статус державного службовця.

Стосовно статусу уповноважених слід зазначити таке. Відповідно частини першої статті 170 ГК уповноваженою особою з управління корпоративними правами держави може бути громадянин або юридична особа, що визначена за результатами конкурсу, з якою відповідний центральний орган виконавчої влади укладає договір доручення з управління корпоративними правами держави. Постановою Кабінету Міністрів України від 15.05.2000 № 791 „Про управління корпоративними правами держави”[183] визначено вимоги щодо громадян, які бажають взяти участь у конкурсі з визначення уповноваженої особи для управління корпоративними правами держави: обов'язкова наявність вищої освіти, відповідної кваліфікації та досвід практичної роботи у сфері корпоративного управління. У разі перемоги на конкурсі, з такою особою центральний орган виконавчої влади укладає договір доручення з управління корпоративними правами держави. Отже, така особа не є державним службовцем.

Таким чином, можна виділити дві групи суб’єктів управління корпоративними правами держави – фізичних осіб за ознакою їх статусу: державні службовці і громадяни. До першої групи належать уповноважені посадові особи органів виконавчої влади та відповідальний представник. До другої групи – уповноважені особи з управління корпоративними правами.

Така класифікація потрібна для вирішення питання про адміністративну та дисциплінарну відповідальність вказаних осіб та їх особливості.

Окремо слід зупинитись на адміністративній відповідальності посадових осіб, які мають повноваження щодо управління корпоративними правами держави, за корупційні діяння та інші правопорушення пов’язані з корупцією. Насамперед, до особливостей адміністративної відповідальності належить те, що уповноважені особи з управління корпоративними правами держави не можуть бути притягнені до адміністративної відповідальності за Законом України „Про боротьбу з корупцією”.

Стосовно державних службовців, законодавством заборонено здійснювати дії, які можуть трактуватись як підстава для підозри його в корупції[184]. Правові основи адміністративної відповідальності за корупційні дії та інші правопорушення, пов’язані з корупцією, визначені Законами України „Про боротьбу з корупцією”[185] та „Про державну службу”[186], а процесуальний порядок притягнення до адміністративної відповідальності – Кодексом України про адміністративні правопорушення та Законом України „Про боротьбу з корупцією”.

Питання адміністративної відповідальності юридичних осіб, уповноважених здійснювати управління корпоративними правами держави потребує проведення окремого дослідження.

Проведений аналіз методу адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави дозволив зробити такі висновки.

У адміністративно-правовому регулюванні переважає такий спосіб як зобов’язання. Необхідність створення законодавчих механізмів запровадження регулюючого характеру адміністративно-правового впливу вимагає розширення сфери застосування дозволів. В управлінні корпоративними правами держави таке розширення можливе шляхом уведення механізмів та заходів опосередкованого впливу на корпоративні права держави, застосування яких дозволить вдосконалити не лише стратегію корпоратизації, але й її впровадження шляхом упорядкування управлінського впливу держави, надання йому планового, послідовного змісту. Такими механізмами та заходами можуть бути:

удосконалення класифікації корпоративних прав держав за ознаками, що визначає особливості їх управління;
визначення мінімально допустимого рівня корпоративних прав, належних державі в різних групах господарських товариств, та механізмів збереження такої частки корпоративних прав у власності держави;
визначення принципів та механізмів управління державними корпоративними правами в господарських товариствах.

Серед перспективних способів вдосконалення реалізації державою її корпоративних прав може бути запровадження оцінки ефективності такої реалізації. Наразі використовується багато критеріїв оцінки ефективності реалізації державних корпоративних прав, але усі вони носять, в основному внутрішній характер або використовуються у політичних цілях. Так, ця оцінка не повинна здійснюватись виключно за ознакою обсягів поповнення дохідної частини державного бюджету. Держава суттєво відрізняється від звичайного суб’єкту підприємницької діяльності, головною метою якого є одержання прибутку, оскільки в економічних відносинах проявляється політична і соціальна сутність держави. Саме тому, критерії оцінки ефективності реалізації державних корпоративних прав можуть мати не лише економічний, але й політичний і соціальний зміст. Такими критеріями, наприклад, можуть виступати показники, що характеризують ступінь задоволення потреб населення у соціально-важливих товарах та послугах, збереження та створення нових робочих місць, тощо.

Потребує окремої уваги питання про встановлення адміністративної відповідальності юридичних осіб, уповноважених здійснювати управління корпоративними правами держави.

2.3. Суб’єкти адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави та форми їх діяльності

До складу суб’єктів адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави відносяться Кабінет Міністрів України, Фонд державного майна, органи виконавчої влади, уповноважені Кабінетом Міністрів України управляти об'єктами державної власності (уповноважені органи) та уповноважені особи.

Найвищою ланкою виконавчої гілки влади в Україні є Кабінет Міністрів України. Відповідно до статті 116 Конституції України за характером та обсягом повноважень він є органом загальної компетенції, діяльність якого має характер міжгалузевого керівництва[187] та поширюється на всі сфери суспільного життя, в тому числі, — і на сферу управління державним майном. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України, у межах, передбачених Конституцією України. За змістом ст.116 Конституції він як орган загальної компетенції забезпечує проведення єдиної державної політики, засади якої визначаються Конституцією і законами України, практично у всіх сферах суспільного життя, в тому числі у сфері управління державним майном.

Відповідно до пункту 5 статті 116 Конституції України, Кабінет Міністрів України здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону. Як зазначено в частині 2 статті 6 Конституції України, органи законодавчої, виконавчої і судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України. Повноваження Кабінету Міністрів України по управлінню об'єктами державної власності визначені у новоприйнятому Законі України «Про Кабінет Міністрів України», який був прийнятий в грудні 2006 року[188].

Даний законодавчий акт врегулював принципи, завдання, питання діяльності, організацію, склад, а також повноваження Кабінету Міністрів України, до яких відноситься і здійснення управління об’єктами державної власності відповідно до закону. В сфері управління державним майном Кабінет Міністрів України управляє корпоративними правами, делегує в установленому порядку окремі повноваження щодо управління державними об’єктами міністерствам, іншим центральним органам влади, місцевим державним адміністраціям та відповідним суб’єктам господарювання; забезпечує розроблення і виконання державних програм приватизації; подає Верховній Раді України пропозиції стосовно визначення переліку об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації.

В системі суб’єктів управління об’єктами державної власності, відповідно до статті 4 Закону України «Про управління об’єктами державної власності»[189] Кабінет Міністрів України є найвищим органом управління об’єктами державної власності. Кабінет Міністрів України, відповідно до повноважень у сфері економіки та фінансів, здійснює управління корпоративними правами держави, делегує в установленому законом порядку окремі повноваження щодо управління зазначеними об’єктами міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади, місцевим державним адміністраціям та певним, визначеним чинним законодавством суб’єктам. Кабінет Міністрів України визначає об’єкти управління державною власністю, стосовно яких виконує функції з управління, а також ті об’єкти, повноваження з управління якими передаються іншим суб’єктам управління.

Здійснюючи управління у сфері корпоративних прав держави, на Кабінет Міністрів покладаються такі повноваження:

визначення умов створення та діяльності державних господарських об’єднань та холдингових компаній;
прийняття рішень про створення, реорганізацію та ліквідацію державних господарських об’єднань та холдингових компаній і визначення центральних органів виконавчої влади, які здійснюють контроль за їх діяльністю;
призначення на посади та звільнення з посад керівників державних господарських об’єднань та холдингових компаній, стосовно яких функції з управління виконує Кабінет Міністрів України.

Основним державним органом, на який покладено функції з управління об’єктами державної власності, в тому числі корпоративними правами держави, як зазначалося вище є Фонд державного майна України. Фонд державного майна України (ФДМУ — надалі) є центральним виконавчим органом із спеціальним статусом. ФДМУ відповідно до покладених на нього завдань у сфері управління державними корпоративними правами:

виступає від імені держави засновником господарських організацій, до статутних фондів яких передається державне майно, у тому числі холдингових компаній та підприємств, які підлягають корпоратизації відповідно до законодавства;
здійснює управління корпоративними правами держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України;
створює і веде Реєстр корпоративних прав держави, який є складовою Єдиного реєстру об’єктів державної власності, відповідно до законодавства;
бере участь у розробці проектів нормативних актів з питань управління майном, що є у державній власності, та його приватизації;
погоджує передачу об'єктів державної власності до сфери управління інших органів, уповноважених управляти об'єктами державної власності, державних господарських об’єднань та холдингових компаній або в користування самоврядним організаціям;
передає за рішенням Кабінету Міністрів України функції з управління об'єктами державної власності, що перебувають в його управлінні уповноваженим органам управління, державним господарським об’єднанням та холдинговим компаніям та уповноваженим особам, укладає з ними договори доручення і здійснює контроль за ефективністю управління цими об'єктами у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України;
здійснює контроль за виконанням функцій з управління корпоративними правами держави уповноваженими органами управління та уповноваженими особами;
затверджує річні фінансові та інвестиційні плани на середньострокову перспективу (3-5 років) державних господарських об’єднань та холдингових компаній, у статутному фонді яких корпоративні права держави перевищують 50 відсотків і які перебувають у його управлінні та здійснює контроль за їх виконанням;
проводить відповідно до законодавства конкурси щодо визначення уповноважених осіб, яким передають функції з управління корпоративними правами держави, та укладає з ними відповідні договори;
проводить перевірки ефективності управління державними корпоративними правами, яке здійснюється органами, уповноваженими управляти об'єктами державної власності, державними господарськими об’єднаннями та холдинговими компаніями та уповноваженими особами із залученням у разі потреби до цієї роботи працівників інших державних органів, а також фахівців і експертів на договірних засадах;
подає Кабінету Міністрів України пропозиції щодо закріплення в державній власності пакетів акцій відкритих акціонерних товариств, створених у процесі корпоратизації та приватизації, доцільності відчуження або придбання державою відповідних пакетів акцій (часток) в інших власників та акцій додаткової емісії в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Додатково Постановою Кабінету Міністрів України від 07 березня 2003 року № 301 “Про визнання такими, що втратили чинність деяких актів Кабінету Міністрів України”[190] на ФДМУ було покладено функції з управління державними корпоративними правами низки господарських товариств. Така політика держави свідчить про доцільність та ефективність діяльності ФДМУ в напрямку корпоративного управління. З прийняттям даної Постанови серед нормативних актів, які втратили чинність, в тому числі вказана Постанова Кабінету Міністрів України від 3 червня 1999 р. №951 "Про передачу повноважень з управління державними корпоративними правами Раді міністрів Автономної Республіки Крим, міністерствам, іншим центральним і місцевим органам виконавчої влади"[191]. Таким чином, Кабінетом Міністрів України з метою консолідації повноважень з управління державними корпоративними правами в одного суб’єкта управління, частину таких корпоративних прав було передано від центральних та місцевих органів виконавчої влади до Фонду державного майна України.

Незважаючи на передачу значної кількості об’єктів державної власності до сфери управління ФДМУ з метою збереження управління стратегічними галузями економіки, частина державних господарських об’єднань та холдингових компаній залишається в підпорядкуванні галузевих міністерств та інших органів виконавчої влади з відповідними обмеженнями. Наприклад, Мінтопенерго у відповідності до Наказу ФДМУ/ДКЦПФР/Національного агентства з управління корпоративними правами держави від 03.12.1999 №2279/342/424 здійснює управління корпоративними правами держави в господарських товариствах відповідно до переліку, визначеного в наказі. Крім того, в наказі встановлюється заборона на відчуження корпоративних прав держави.

Наведений вище приклад доводить, що управління державною власністю, в тому числі державними корпоративними правами, які розсерджено в різних галузях життєдіяльності суспільства не може бути засноване виключно на принципі спеціалізації управління і здійснюватися тільки Фондом державного майна України. Можна сказати, що певна діяльність по управлінню державною власністю здійснюється практично всіма органами виконавчої влади. Практично будь-яка галузь базується на певному обсязі державної власності. Це породжує значну кількість проблем.

Відповідно до наказу Фонду державного майна України від 25 травня 2000 року № 1067 «Про затвердження Типової Генеральної угоди про передачу повноважень на здійснення функцій управління державними корпоративними правами органам виконавчої влади»[192] ФДМУ передає центральним та місцевим органам виконавчої влади повноваження з управління корпоративними правами держави в господарських товариствах у відповідності до Генеральної угоди.

Закріплення тих чи інших повноважень по відношенню до управління державними господарськими об’єднаннями та холдинговими компаніями за галузевим органом виконавчої влади не означає чіткого розмежування предметної компетенції з Фондом державного майна України. Органи виконавчої влади беруть участь у визначенні порядку використання державної власності, а також здійснюють функції з управління об’єктами, що належать до сфери їх управління а також порядку використання майна, переданого таким господарським структурам.

Чинне законодавства визначає загальні функції у сфері управління корпоративними правами держави міністерств та інших органів виконавчої влади. Ці функції доцільно систематизувати залежно від їх змісту – адміністративно-правового, господарського чи фінансового. Так, найменш чисельними є фінансові функції. До них, зокрема, належать:

проведення моніторингу фінансової діяльності, зокрема виконання показників фінансових планів підприємств, що належать до сфери їх управління;
забезпечення проведення щорічних аудиторських перевірок окремо визначених державних господарських об’єднань та холдингових компаній;
забезпечення відповідно до встановленого Кабінетом Міністрів України порядку відрахування до державного бюджету України частини прибутку (доходу) державних господарських об’єднань та холдингових компаній.

До функцій з господарського управління належать:

укладання і розривання контрактів з керівниками державних підприємств, установ, організацій, державних господарських об’єднань та холдингових компаній, та здійснюють контроль за їх виконанням;
визначення посадових осіб, відповідальних за стан фінансово-господарської діяльності одного або кількох державних підприємств;
укладання договорів доручень з управління об’єктами державної власності;
організація і проведення конкурсів з визначення керівників державних підприємств, установ та організацій;
забезпечення проведення інвентаризації майна державних господарських об’єднань та холдингових компаній, відповідно до визначеного Кабінетом Міністрів України порядку;
забезпечення проведення екологічного аудиту державних господарських об’єднань та холдингових компаній, у тому числі тих, що передаються в оренду;
забезпечення оформлення прав на земельні ділянки (у разі корпоративними правами держави) ділянок державних і казенних підприємств;
здійснення уточнення складу виробничих потужностей мобілізаційного призначення та обсягів запасів мобілізаційного резерву з урахуванням доцільності їх подальшого збереження.

Серед власне управлінських функцій міністерств, інших органів виконавчої влади можна виділити:

ініціювання створення державних господарських об’єднань та холдингових компаній, розробка проектів їх установчих документів;
затвердження статутів (положень) державних господарських об’єднань та холдингових компаній, що належать до сфери їх управління, і здійснюють контроль за їх дотриманням;
розробка стратегії розвитку державних господарських об’єднань та холдингових компаній;
затвердження річних фінансових та інвестиційних планів, а також інвестиційних планів на середньострокову перспективу (3-5 років) державних господарських об’єднань та холдингових компаній, що належать до сфери їх управління, та здійснення контролю за їх виконанням у встановленому порядку;
здійснення контролю за діяльністю державних господарських об’єднань та холдингових компаній;
передання функцій з управління об’єктами державної власності державним господарським об’єднанням та холдинговим компаніям, та уповноваженим особам і здійснення контролю за ефективністю їх виконання в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України;
забезпечення надання розпоряднику Єдиного реєстру об’єктів державної власності інформації про наявність і поточний стан майна об’єктів державної власності та будь-які зміни в їх стані;
забезпечення приведення у відповідність із законодавством установчих документів та внутрішніх положень державних господарських об’єднань та холдингових компаній;
забезпечення збереження установчих документів, наказів та протоколів засідань відповідних виконавчих органів державних господарських об’єднань та холдингових компаній.

Аналіз змісту функцій управлінського характеру доводить, що ними не передбачене пряме втручання до сфери реалізації державою корпоративних прав. Міністерства, інші центральні органи виконавчої влади здійснюють стратегічне управління, а також забезпечення управлінської діяльності. Такий характер законодавчого регулювання управлінської діяльності повною мірою відповідає існуючій потребі зменшення імперативного втручання до господарської сфери, у тому числі – сфери реалізації державою її корпоративних прав.

Крім того, певні повноваження у сфері управління корпоративними правами держави мають місцеві державні адміністрації, що визначене статтею 19 Закону України «Про місцеві державні адміністрації»[193], а саме:

здійснює на відповідній території управління об'єктами, що перебувають у державній власності та передані до сфери її управління, приймає рішення про створення, реорганізацію та ліквідацію підприємств, установ і організацій, що належать до сфери її управління, а також здійснює делеговані відповідною радою функції управління майном, що перебуває у спільній власності територіальних громад;
здійснює управління майном інших суб'єктів права власності в разі передачі його в установленому порядку;
вносить пропозиції власникам майна підприємств, установ і організацій, що має важливе значення для забезпечення державних потреб, щодо його відчуження у власність держави.

Перелік об'єктів права комунальної власності визначено Цивільним Кодексом України. До нього входить майно, що забезпечує діяльність відповідних рад і утворюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об'єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв'язку та інформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території. У комунальній власності перебуває також майно, передане у власність відповідної територіальної громади іншими суб'єктами права власності.

Разом з тим, розсередження управління корпоративними правами держави між різними органами державної виконавчої влади: міністерствами, відомствами та облдержадміністраціями, вбачається, достатньо негативно впливає на ефективність управління та гальмує розробку єдиної стратегії у цій сфері. Крім того, не повною мірою на сьогодні усунене дублювання функцій різних органів виконавчої влади у цій сфері, що є причино виникнення конфліктів між ними, що також не сприяє ефективності управлінської діяльності.

Постанова Кабінету Міністрів України від 07 березня 2003 року № 301 “Про визнання такими, що втратили чинність деяких актів Кабінету Міністрів України”[194], частково вирішила цю проблему – вказані в постанові акти Кабінету Міністрів України, якими управління корпоративними правами держави покладалось на різні органи виконавчої влади, втратили чинність, у зв’язку з чим, функції з управління корпоративними правами держави переважно було покладено на Фонд державного майна України. Однак, таке механічне усунення дублюючих функцій різних органів виконавчої влади хоча і вирішило окремі проблеми, однак повністю їх не усунули. У цьому зв’язку, вбачається, було б доцільно здійснити функцію координації у сфері управління корпоративними правами держави із покладанням повноважень щодо її здійснення на Фонд державного майна України. Доцільність надання повноважень щодо здійснення функції координації саме Фонду державного майна України ґрунтується і на існуючому перерозподілі повноважень між органами виконавчої влади та Фондом, залишаючи за останнім стратегічні та контрольні повноваження.

Незважаючи на належність до однієї ланки в системі державного управління як органів центральної виконавчої влади, так і Фонду державного майна України, органи виконавчої влади, які здійснюють управління корпоративними правами держави певним чином обмежені в своїх повноваженнях у порівнянні з ФДМУ.

Так, по-перше, органи виконавчої влади повинні звітувати перед Фондом про виконання функцій управління державними корпоративними правами. По-друге, орган виконавчої влади погоджує доручення та завдання до нього його представнику на загальні збори акціонерів товариства з питань:

збільшення або зменшення статутного фонду Товариства;
внесення змін та доповнень до установчих документів Товариства;
створення дочірніх підприємств, філій та представництв;
обрання та відкликання членів органів управління Товариства;
реорганізації та ліквідації товариства;
погодження умов договору оренди, договору застави та інших дій щодо розпорядження майном товариства;
визначення порядку та розмірів нарахування дивідендів від чистого прибутку товариства.

Одним з основних завдань Фонду державного майна є продаж майна, що перебуває у загальнодержавній власності у процесі його приватизації. В той же час, попередній досвід приватизації довів, що всеохоплююче роздержавлення економічного сектору України є досить поспішним, а приватизація об’єктів, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави є не завжди виправданою та обґрунтованою. В результаті такої приватизації держава поступово втрачає контроль та вплив у галузях виробництва, що впливають на економічну безпеку України, експортні можливості держави, які є джерелом надходження значних податкових платежів до бюджету тощо. Як приклад, слід назвати приватизацію в нафтопереробній промисловості, електроенергетиці, зв’язку та деяких інших.

До компетенції центральних органів виконавчої влади мають належати функції з управління корпоративним правами держави в тих суб’єктах господарювання, які не підлягають на поточний момент приватизації, оскільки виконують загальнодержавні функції та мають стратегічне значення для економічної безпеки держави. Такими суб’єктами господарювання є відкриті акціонерні товариства, створені шляхом корпоратизації державних підприємств, до моменту прийняття рішення про їх приватизацію; відкриті акціонерні товариства, створені відповідно до законодавства про приватизацію, державні холдингові (акціонерні, лізингові та інші) компанії; державні акціонерні товариства (корпоратизовані підприємства), крім тих, які належать до сфери управління Фонду державного майна.

Основними завданнями таких суб’єктів управління є забезпечення прав та законних інтересів держави як власника, підвищення ефективності управління корпоративним правами держави, покращення фінансово-економічних показників діяльності суб’єктів господарювання, забезпечення контролю за використанням та збереженням державного майна, а також контролю за діяльністю представників держави в органах управління господарських товариств. Принципово важливим аспектом в управлінні вказаними суб’єктами господарювання є заборона відчуження майна, яке знаходиться в них на балансі.

Одним з недоліків системи управління корпоративними правами держави, вважається, є порядок призначення представників держави до складу органів управління акціонерних товариств, який не містить установленої системи відбору та атестації таких осіб, яка б передбачила оцінку їх професійних навичок, кваліфікації та підготовки, виходячи з особливостей корпоративного управління та специфіки конкретних об’єктів господарювання. Тому, з метою визначення відповідності рівня підготовки фахівців з питань управління корпоративними правами держави встановленим кваліфікаційним вимогам Фондом державного майна доцільно запровадження їх атестації.

Також однією з проблем, вирішення якої позитивно вплине на підвищення ефективності управління корпоративними правами держави є незадовільний рівень управління останніми з боку уповноважених органів та їх представників внаслідок відсутності належних правових механізмів забезпечення матеріального заохочення та відповідальності таких осіб за результатами управління.

Управлінська діяльність державних органів здійснюється у певних формах, кожна з яких обумовлена специфічними завданнями, функціями і має особливий зміст. Від форм управління залежить ефективність управлінської діяльності та досягнення мети управління з найменшими витратами засобів та часу.

Дослідження проблем змісту адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави передбачає здійснення аналізу змісту форм управлінської діяльності щодо корпоративних прав держави та вибору найбільш ефективних форм відповідних до потреб забезпечення економічної безпеки держави та збереження її економічних інтересів.

Форма є способом зовнішнього вираження змісту[195]. З огляду на це, визначення організаційно-правових форм управління державними корпоративними правами передбачає аналіз поняття й видів форм управління, які розроблені наукою адміністративного права та дослідження обсягу та змісту прав суб’єктів державного управління, які є засновниками господарських структур в статутному фонді яких є корпоративні права держави.

Форми управлінської діяльності визначаються характером управлінських відносин в сфері управління. Найбільш змістовною є класифікація форм за ознакою правових наслідків застосування — правові і не правові.

Серед науковців існують різні точки зору на питання, в чому саме полягає правовий і не правовий характер відповідних форм управління. Часто в якості ознаки правової форми вказується на юридичне значення акту управління, на підставі чого до правових актів управління відносяться не тільки власне правові акти, прийняті в процесі управління, але і «здійснення інших юридично значимих дій». Під не правовими (організаційними) формами при цьому розуміється проведення організаційних заходів, здійснення матеріально-технічних дій[196].

Наприклад, Ю.П. Битяк та В.В. Зуй, розрізняючи дві групи управління – правові й не правові, вказують, що правовими називаються форми, які безпосередньо визивають правові наслідки, які пов’язані з прийняттям управлінських рішень. Під неправовими формами управлінської діяльності розуміються організаційні дії (проведення засідань органів, розробка програм) та матеріально-технічні (розсилка документації)[197].

Правові форми управління також пов’язують із встановленням та застосуванням норм права, наприклад нормативних та індивідуальних актів управління[198].

Видання актів управління органами виконавчої влади є правовою формою діяльності, яка передбачає розпорядчі дії, спрямовані на виконання закону.

Правовою формою діяльності суб’єктів адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави названі акти зовнішнього вираження такої діяльності, що приймаються суб’єктами у межах повноважень у сфері здійснення організаційного впливу на корпоративні права держави і тягнуть правові наслідки. До таких належать акти, що приймаються Кабінетом Міністрів України, Фондом державного майна України, іншими суб’єктами.

Кабінет Міністрів України, відповідно до статті 116 Конституції України, наділений широкими повноваженнями в сфері управління об’єктами державної власності, які він закріплює у формі постанов та розпоряджень. До таких нормативно-правових актів можна віднести:

постанови Кабінету Міністрів України, в яких визначаються напрямки вдосконалення управління корпоративними правами держави (програми діяльності, концепції політики Кабінету Міністрів України, інші);
постанови Кабінету Міністрів України про створення державних господарських об’єднань та холдингових компаній;
постанови про затвердження установчих документів вказаних суб’єктів господарювання;
розпорядження про затвердження складу наглядових рад державних холдингових компаній, тощо.

До нормативно-правових актів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади відносяться накази та розпорядження про створення та призначення керівників державних господарських об’єднань та холдингових компаній, а також положення, якими регулюються окремі питання управління та діяльності цих господарських структур.

Рішення та розпорядження місцевих державних адміністрацій (обласних, районних, місцевих – міст Києва та Севастополя) з питань діяльності державних господарських об’єднань та холдингових компаній, які знаходяться на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці і підпадають під управлінський вплив місцевої державної адміністрації, також є правовими формами управління.

Слід зазначити, що організаційно-розпорядча діяльність адміністрації державних господарських об’єднань та холдингових компаній також здійснюється у правових формах – приймаються накази, рішення правління, посадові інструкції, положення, що стосуються питань охорони та організації праці, використання новітніх технологій, внутрішньої організації.

Залежно від виду прийнятого управлінського рішення форми поділяються на письмові та усні. Зокрема, в усній формі можуть надаватись розпорядження, накази, які стосуються внутрішньо організаційної діяльності державної холдингової компанії.

Організаційні форми управління складають значний обсяг практичної діяльності по управлінню державними господарськими об’єднаннями. Організаційними формами названі акти зовнішнього вираження діяльності суб’єктів адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави, які не тягнуть правових наслідків До них можна віднести проведення організаційних заходів та здійснення матеріально-технічних операцій.

Організаційні заходи складають необхідний фактор управлінської діяльності і в системі органів державної виконавчої влади і всередині системи управління господарським об’єднанням. Ці заходи здійснюються систематично і спрямовані на забезпечення чіткої та ефективної роботи відповідних систем управління. До організаційної форми відносяться організація та проведення нарад, семінарів, засідань з питань вдосконалення управління державними господарськими об’єднаннями, корпоративними правами держави.

Здійснення матеріально-технічних операцій є формою управлінської діяльності, яка представляє собою найбільш велику за обсягом частину діяльності апарату виконавчої влади. Матеріально-технічні операції – носять допоміжний характер та їх головне призначення – обслуговування самого процесу управління, усіх інших форм управлінської діяльності. Вони, хоч і здійснюються на правовій основі, проте не спрямовані на досягнення юридичного результату. До цієї форми управлінської діяльності відносять діловодство, документування, та матеріально-технічне забезпечення[199].

Рябченко О.П., розглядаючи форми державного управління економікою, пропонує доповнити їх регулятивним аспектом, який сприяє існуванню усіх форм, об’єднує їх і, у той же час, не порушує цілісності[200]. Під цією формою вона розуміє сукупність різноманітних важелів впливу на процеси – прямих та непрямих, яка здійснюється шляхом застосування різних методів державного управління, найбільш впливовими з яких є адміністративні та економічні.

За аналогією регулятивну форму державного управління економікою можна застосувати також у сфері державного сектору промисловості, як складового елементу національної економіки, до складу якого входять державні господарські об’єднання та холдингові компанії. Застосування регулятивного аспекту виражається через визначення, розробку та реалізацію державної політики в сфері промисловості; розроблення та застосування на практиці механізму такої політики; спрямування та координацію роботи відповідних органів державної виконавчої влади в цій сфері; підвищення ефективності виробництва та якості продукції державних об’єднань, розроблення необхідних фінансово-економічних та інших нормативів, засобів їх впровадження, затвердження галузевих стандартів, контроль за їх дотриманням, тощо.

Розглянемо правові форми управління, в яких відображаються конкретні дії державних органів по реалізації повноважень засновника господарських об’єднань та холдингових компаній.

Відповідно до статті 199 ГК України засновником державного господарського об’єднання виступає Кабінет Міністрів України або, у визначених законом випадках, міністерства (інші органи, до сфери управління яких входять підприємства, що утворюють об’єднання).

Державні холдингові компанії, згідно із Законом України “Про холдингові компанії в Україні”[201], утворюються органами, уповноваженими управляти державним майном, та/або державними органами приватизації. Ініціатором утворення державної холдингової компанії в процесі корпоратизації може бути також державне підприємство, а у випадку утворення державної холдингової компанії в процесі приватизації — підприємство, щодо якого прийнято рішення про приватизацію або господарські товариства, утворені в процесі корпоратизації.

Ініціатор утворення державної холдингової компанії подає органу, уповноваженому управляти державним майном обґрунтування доцільності утворення державної холдингової компанії; перелік підприємств та їх структурних підрозділів, на базі яких пропонується утворити державну холдингову компанію та її корпоративні підприємства; проект статуту державної холдингової компанії.

Раніше рішення про утворення державної холдингової компанії приймались у формі постанов та розпоряджень Кабінету Міністрів, а у деяких випадках у формі указів Президента. Закон України “Про холдингові компанії” наділяє такими повноваженнями орган, уповноважений управляти державним майном, та/або державний орган приватизації за погодженням з Кабінетом Міністрів України. Таким чином, такі рішення будуть прийматися у формі наказу відповідного органу виконавчої влади.

Таким чином, на стадії створення державного господарського об’єднання або холдингової компанії більшість дій органів виконавчої влади здійснюється у формі організаційних заходів, наприклад, підготовка висновків, їх погодження з іншими державними установами, проведення експертної оцінки, тощо і тільки на останньому етапі застосовується правова форма управління – відповідний державний орган приймає підзаконний акт про створення господарської організації.

Враховуючи те, що процес управління державними господарськими об’єднаннями та холдинговими компаніями ґрунтується на тісному взаємозв’язку економічних та юридичних відносин, застосовуються такі форми управління як оцінка ефективності, прогнозування, експертні дослідження, тощо.

На стадії безпосереднього здійснення господарської діяльності державними господарськими об’єднаннями особливого значення набувають форми реалізації управлінських правомочностей, якими наділені органи державного управління, як засновники таких господарських структур.

Оскільки державні холдингові компанії створюються у формі акціонерних товариств, управлінські правомочності органів управління цих компаній, як засновників реалізуються ними опосередковано – шляхом участі в органах управління товариств.

Державні органи виконавчої влади, як засновники державних холдингових компаній, беруть участь у роботі органів управління такого акціонерного товариства. Відповідно до Закону України «Про холдингові компанії» державна холдингова компанія спільно з органом, уповноваженим управляти державним майном, обирає представника, який буде представляти інтереси холдингової компанії на загальних зборах корпоративного підприємства. Орган, уповноважений управляти державним майном, зобов'язаний прийняти рішення з кожного питання, внесеного до порядку денного загальних зборів, та надати відповідне доручення на голосування представнику в термін та в порядку, визначені Кабінетом Міністрів України. Представник має право брати участь у загальних зборах тільки після отримання відповідного доручення на голосування від органу, уповноваженого управляти державним майном.

Представник держави в органах управління холдингової компанії, згідно з положенням, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України «Про управління державними корпоративними правами»[202] призначається із числа членів спостережної ради рішенням органу відповідного центрального органу виконавчої влади.

Відповідальними представниками можуть бути: заступники керівників органів виконавчої влади; начальники управлінь, директори департаментів, заступники директорів департаментів органів виконавчої влади; начальники відділів, заступники начальників відділів та головні спеціалісти органів виконавчої влади. Відповідальний представник повинен мати вищу освіту, стаж роботи на державній службі не менш як 3 роки, а також відповідну кваліфікацію у сфері корпоративного управління.

Між відповідним державним органом та відповідальним представником укладається договір доручення на виконання функцій з управління пакетом акцій, що належить державі. У договорі доручення повинні бути визначені: обсяг повноважень відповідального представника; умови та ступінь відповідальності за неналежне виконання функцій з управління корпоративними правами держави; порядок відкликання відповідального представника. Типова форма договору доручення затверджена Наказом Фонду державного майна України від 01 березня 2004 року № 383[203].

Фонд державного майна здійснює аналіз діяльності відповідального представника на підставі його звіту.

Отже, посадові особи, які призначаються відповідальним представником, здійснюють реалізацію повноважень держави як акціонера.

Таким чином, на стадії реалізації державою належних їй корпоративних прав, застосовується така правова форма як адміністративний договір, яким, в такому випадку, виступає договір доручення на виконання функцій з управління пакетом акцій, що належить державі, а також генеральна угода про передачу повноважень на здійснення функцій управління державними корпоративними правами органам виконавчої влади. Віднесення цих договорів до адміністративних засноване на відповідності їх ознак ознакам адміністративного договору. Так, ст.3 Кодексу адміністративного судочинства України[204] зазначено, що адміністративним договором є дво- або багатостороння угода, зміст якої складають права та обов’язки сторін, що випливають із владних управлінських функцій суб’єкта владних повноважень, який є однією із сторін угоди. Предметом цього договору є відносини владного характеру, але не усі, а лише ті з них, в яких допускається узгодження волевиявлення владних суб’єктів[205].

Враховуючи, що майно державних господарських об’єднань та державних холдингових компаній є складовим елементом реєстру об’єктів державної власності, варто виділити таку особливу форму державної управлінської діяльності як ведення Єдиного реєстру об’єктів державної власності. Положення про Єдиний реєстр об’єктів державної власності затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 14 квітня 2004 року № 467[206]. Відповідно до Постанови Єдиний реєстр об'єктів державної власності є автоматизованою системою збирання, обліку, накопичення, оброблення, захисту та надання інформації про нерухоме майно, у тому числі передане в оренду, лізинг, концесію або заставу державних підприємств, їх об'єднань, установ та організацій, а також корпоративні права держави та державне майно, що не увійшло до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації та корпоратизації.

Реєстр формується Фондом державного майна за участю Державного комітету статистики України, Державної податкової адміністрації, Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку, Держпідприємництва, Держкомзему, Антимонопольного комітету та інших органів, уповноважених управляти об'єктами державної власності.

Розпорядником реєстру є Фонд державного майна, який затверджує порядок та умови користування реєстром; розробляє організаційні та методологічні принципи його ведення; здійснює контроль за повнотою даних, які вносяться до реєстру; розробляє і вдосконалює технології та програмні засоби формування реєстру.

Оцінюючи тенденції розвитку форм державно-управлінської діяльності в сфері управління державними корпоративним правами, варто зазначити, що органи державної виконавчої влади, які здійснюють управління в цій сфері, переважно здійснюють не адміністративне управління підлеглих структур, в якіх зосереджені корпоративні права, а державне регулювання їх діяльністю. В контексті визначення форм прямого управління господарських структур, у статутному фонді яких є корпоративні права держави важливе значення набуває посилення механізмів контролю за ефективністю їх виробничої діяльності, використання та збереження належного господарським об’єднанням та холдинговим компаніям майна. Проте, делегування управлінських повноважень уповноваженим особам вимагає підвищення контролю за оцінкою виконання функцій з управління корпоративними правами держави в господарських товариствах. В рамках цього Фондом державного майна України був виданий наказ № 2243 «Про основні критерії оцінки виконання державними службовцями функцій з управління корпоративними правами держави в господарських товариствах, у статутних фондах яких є державна частка»[207].

Висновки до Розділу 2

Проведений у цьому розділі дисертаційного дослідження аналіз змісту адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави надав можливість зробити наступні висновки.

По-перше, адміністративно-правові норми, які регулюють відносини у сфері корпоративних прав держави, містять, як правило, зобов’язальні, заборонні та уповноважуючі приписи. Питома вага рекомендаційних та стимулюючих норм дуже мала, а, іноді, взагалі відсутня.

По-друге, адміністративно-правові норми, які регулюють відносини у сфері корпоративних прав держави, поділені на матеріальні і процесуальні. В свою чергу, адміністративно-процесуальні норми в сфері корпоративних прав держави доцільно поділити на позитивні і юрисдикційні.

По-третє, суб'єктами адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави названі: Кабінет Міністрів України, Фонд державного майна України, Антимонопольний комітет України, інші органи виконавчої влади, уповноважені управляти об'єктами державної власності, зокрема — місцеві державні адміністрації.

По-четверте, доведено доцільність поєднання імперативного і диспозитивного методів адміністративно-правового регулювання стосовно корпоративних прав держави шляхом розширення сфери застосування дозволів.

По-п’яте, класифікація форм діяльності суб'єктів адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави здійснена за ознакою правових наслідків: правові та організаційні.

У сфері управління корпоративними правами держави суб’єктами адміністративної та дисциплінарної відповідальності виступають посадові особи органів управління.

Розділ 3

Шляхи вдосконалення адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави

Реформування практично усіх сфер суспільного життя, у тому числі – і сфери економічних відносин потребує подальшого законодавчого закріплення. При цьому надзвичайно складними стають питання адміністративно-правового регулювання, оскільки є нагальна потреба запровадження принципово нових основ – диспозитивних, порівняно із загальноприйнятими, розробленими та усталеними – імперативними. При цьому імперативний і диспозитивний вплив на сферу економіки та, у тому числі –корпоративні права держави, має бути збалансований.

На сьогодні чинне законодавство, яке є основою адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави, характеризується непослідовністю, фрагментарністю і спрямоване на вирішення окремих поточних проблем державного впливу на корпоративні права. Так, в травні 2001р. з метою визначення ефективності управління переданим національним та холдинговим компаніям державним майном, у тому числі державними корпоративними правами, та визначення доцільності подальшого функціонування таких компаній Президент України видав розпорядження «Про Комісію з перевірки процесів створення, приватизації та фінансово-господарської діяльності державних (національних) акціонерних та холдингових компаній»[208]. Ним передбачено можливість припинення діяльності таких компаній за результатами проведених перевірок.

В той же час, в травні 2001р. Кабінет Міністрів України приймає Постанову «Про створення державної холдингової компанії "Укрзалізреммаш"[209].
Метою створення такої холдингової компанії була структурна перебудова галузі залізничного транспорту, збереження промислової бази з відновленням рухомого складу і підвищення ефективності управління державним майном. 16 травня 2003 року наказом Міністра транспорту України № 362 ДХК “Укрзалізреммаш”[210] було ліквідовано та відновлено діяльність об’єднання державних промислових підприємств залізничного транспорту. Окремо варто звернути увагу, що наказ Міністерства транспорту України скасовано Постанову Кабінету Міністрів України, що взагалі суперечить принципам нормотворчості.

Питання стосовно доцільності вдосконалення чинного законодавства слід вирішувати на підставі виділеного предмету адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави, який складають відносини у сферах: діяльності уповноважених державних органів з визначення сфер економіки, які підлягають корпоратизації; ведення реєстру корпоративних прав держави; контролю за діяльністю господарських об'єднань; реєстрації, стандартизації, сертифікації; здійснення цінової політики; адміністративної юрисдикції.

Перспективи розвитку адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави доцільно розглядати за вказаними сферами суспільних відносин. При цьому слід зазначити, що: по-перше, проблему вдосконалення адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави за усіма зазначеними напрямками складно вирішити у зв‘язку із її системним характером і тому предметом наукового пошуку будуть лише окремі аспекти, найбільш визначені з точки зору впливу на формування ринку; по-друге, проблеми вдосконалення адміністративної юрисдикції у сфері реалізації державою корпоративних прав є окремим напрямком наукових досліджень, оскільки стосується системного питання про правову природу відповідних відносин.

На першому місці виділені проблеми вдосконалення законодавства, яке регулює діяльність уповноважених державних органів з визначення сфер економіки, що підлягають корпоратизації. Такі питання урегульовані, в основному, підзаконними актами — указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів України, актами Фонду державного майна України, Антимонопольного комітету України, інших суб'єктів — органів виконавчої влади, які мають повноваження стосовно управління корпоративними правами держави. Зокрема – це Указ Президента України від 15.06.1993 № 210/93 „Про корпоратизацію підприємств"[211], постанова Кабінету Міністрів України від 25 жовтня 2006 р. N 1477 „Про погодження Кабінетом Міністрів України рішення щодо утворення державних холдингових компаній у процесі корпоратизації та приватизації"[212], постанова Кабінету Міністрів України від 5 липня 1993 р. № 508 „Про затвердження Положення про порядок корпоратизації підприємств"[213] та інші.

Ст. 1 Указу Президента України від 15.06.1993 № 210/93 „Про корпоратизацію підприємств" встановлює, що корпоратизацією є перетворення державних підприємств, закритих акціонерних товариств, більш як 75 відсотків статутного фонду яких перебуває у державній власності, а також виробничих і науково-виробничих об'єднань, правовий статус яких раніше не був приведений у відповідність з чинним законодавством, у відкриті акціонерні товариства. Але в рамках розвитку нормативно-правової бази управління об'єктами державної власності у зв'язку з прийняттям Закону України "Про управління об'єктами державної власності" доцільно було цю норму передбачити в рамках цього закону з відповідними змінами . На сьогодні існує велика кількість підзаконних нормативно-правових актів, які в тій чи іншій мірі регулюють питання в сфері корпоративних прав держави та не відповідають потребам сьогодення.

Не зважаючи на значну кількість нормативно-правових актів, які регламентують відносини у сфері управління державою її корпоративними правами, у них залишається невизначеним питання про критерій, на підставі якого слід визначати, які саме корпоративні права можуть залишатись у державі. Так, Указом Президента України від 15.06.1993 № 210/93 „Про корпоратизацію підприємств" визначено, що корпоратизації підлягають підприємства, балансова вартість основних фондів яких за станом на 1 січня 1993 року становила не менш як 20 млн. карбованців. Однак, ця норма на сьогодні потребує приведення у відповідність вимогам часу. Крім того, цим Указом передбачено перелік підприємств, що не підлягають корпоратизації, але підстави визначення цих підприємств не наведені. Не дає відповіді на питання про критерії визначення сфери набуття державою корпоративних прав і спільний наказ Міністерства економіки України та Фонду державного майна України від 11.08.2006 № 275/1252 „Про затвердження Порядку утворення державних холдингових компаній у процесі корпоратизації та приватизації"[214]. Якщо проаналізувати норми Законів України „Про холдингові компанії в України"[215] та „Про господарські товариства"[216], то відповідні норми також відсутні. Лише побічно питання про критерії корпоратизації державою наведено в Указі Президента України „Про основні напрямки конкурентної політики на 2002-2004 роки"[217].

Серед основних напрямків конкурентної політики на 2002-2004р.р.[218] проголошувалось удосконалення механізму здійснення органами виконавчої влади функцій по управлінню державним майном, в тому числі державними підприємствами та державними корпоративними правами, зокрема шляхом відокремлення повноважень відносно реалізації державної політики у відповідній сфері від повноважень по управлінню державним майном.

У відповідність такому підходу Президент України у Посланні до Верховної Ради України від 30 квітня 2002 року "Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002 — 2011 роки" поставив завдання відчутного підвищення ефективності роботи державних підприємств та використання державних корпоративних прав[219].

З метою забезпечення належного і своєчасного виконання завдань, установлених в вищенаведеному Посланні Президента України, Кабінет Міністрів України в Постанові від 30 вересня 2003 року № 1532 “Про підсумки соціально-економічного розвитку України за січень — серпень 2003 р. та хід виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України”[220] встановив Фонду державного майна, Міністерству транспорту, Міністерству економіки, Міністерству фінансів, Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку, Головному управлінню державної служби разом з іншими заінтересованими центральними органами виконавчої влади забезпечити розроблення і впровадження у 2003 — 2004 роках механізму управління державними корпоративними правами.

Програмою діяльності Кабінету Міністрів України “Відкритість, дієвість, результативність” від 15 березня 2003 року[221] було вказано, що для досягнення сталого динамізму у розвитку фінансового сектору, збільшення обсягу прямих та портфельних інвестицій, у тому числі іноземних, підвищення рівня заощаджень і доходів населення Урядом вживатимуться заходи щодо удосконалення механізмів корпоративного управління шляхом створення відповідної нормативно-правової бази.

Необхідність створення нормативно-правової бази була викликана також прийняттям Постанови Кабінету Міністрів України № 301 “Про визнання такими, що втратили чинність деяких актів Кабінету Міністрів України”[222], відповідно до якої функції з управління корпоративними правами держави було покладено на Фонд державного майна.

З урахуванням вищезазначених Постанови та Програми, а також враховуючи незадовільний стан відносин управління в корпоративному секторі економіки в цілому, і, зокрема, в сегменті корпоративних прав держави Фондом державного майна України було розроблено Постанову Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2004 року № 155 “Про Основні концептуальні підходи до підвищення ефективності управління корпоративними правами держави” (надалі — Основні концептуальні підходи)[223].

В умовах недостатнього розвитку законодавства у сфері управління корпоративними правами держави, основні концептуальні підходи підлягають обов’язковому врахуванню органами державної влади при розробці нормативно-правових актів з питань управління об‘єктами державної власності та корпоративними правами держави.

Як вже зазначалось, держава при реалізації власних повноважень у сфері корпоративного управління має подвійний статус: акціонера – власника корпоративних прав та регулятора корпоративних відносин. Як власник корпоративних прав держава, враховуючи конституційно закріплену рівність всіх форм власності, разом з іншими учасниками корпоративних відносин не повинна мати будь-яких переваг перед іншими власниками. Як регулятор корпоративних відносин держава, в особі уповноважених органів, здійснює формування та реалізацію державної політики щодо управління належними їй корпоративними правами. Таким чином, на нашу думку, система управління корпоративними правами держави має будуватися на єдності вищезазначених складових.

Варто зазначити, що у 2005 році уряд проголосив своїм першочерговим завданням забезпечення ефективного використання державного майна та значне збільшення надходження до державного бюджету від державних підприємств. В Програмі діяльності Кабінету Міністрів "Назустріч людям"[224] передбачалось оптимізувати обсяг надходжень до бюджету від управління об'єктами державної власності, не допустити "розмивання" державної частки в господарських товариствах.

З цією метою передбачені наступні завдання:

визначити чіткі та обґрунтовані критерії віднесення підприємств до таких, що не підлягають приватизації, оптимізувати розміри державного сектору економіки;
удосконалити систему управління корпоративними правами держави;
удосконалити процес фінансового планування підприємств з різною часткою державної власності шляхом вироблення єдиних методологічних підходів до складання їх фінансових планів;
впровадити прозорий механізм визначення частки прибутку, яка спрямовується до фонду сплати дивідендів акціонерних товариств;
значно посилити відповідальність керівників підприємств за виконання показників фінансових планів і установити дієвий контроль з боку держави за виконанням умов трудових контрактів з керівниками підприємств;
провести у першочерговому порядку аналіз результатів роботи збиткових державних підприємств і акціонерних товариств, у статутних фондах яких державна частка перевищує 50%, та установити причини їх збитковості, а також вжити відповідних заходів до розірвання контрактів з керівництвом таких підприємств.

З врахуванням помітного зниження ролі приватизації у формуванні доходів бюджету першочергового значення набула проблема ефективного управління державною власністю, насамперед, у напрямку раціоналізації використання державної власності в корпоративному секторі економіки.

Зважаючи на фрагментарний, стихійний процес приватизації, вбачається, доцільно з метою подолання цієї тенденції закріпити на рівні закону положення про приватизацію як чинник підвищення ефективності економіки.

Основною мотивацією для органів державного управління при створенні холдингових компаній є прагнення до скорочення кількості потенційних об’єктів управління, більш кваліфікований контроль над якими можуть забезпечити спеціально створювані структури, які працюють на постійних засадах. З цього приводу слушною є позиція О. Вінник, яка вважає, що створення холдингових компаній з мережею дочірніх підприємств акціонерного типу дозволяє зберегти цілісні виробничі комплекси, що функціонували в старих організаційно-правових формах виробничих і науково-виробничих об’єднань і в процесі приватизації можуть зазнати руйнування в результаті виходу підприємств – учасників з таких об’єднань[225].

В той же час деякі автори висловлюють сумніви в доцільності широкого використання холдингових структур для управління державним сектором за виключенням деяких галузей.

На думку економістів П. Кузнєцова та А. Муравйова, державні холдингові компанії можуть стати своєрідним буфером між різними підрозділами уряду, з однієї сторони, та підприємствами і компаніями змішаної форми власності, власності з іншою формою[226].

Прийняття Закону України «Про холдингові компанії в Україні»[227] дозволило вирішити низку проблем участі держави в створенні та діяльності національних акціонерних та державних холдингових компаніях.

Наприклад, в Законі зазначено, що пакети акцій (часток, паїв) або інше майно, передані до статутного фонду державної холдингової компанії, перебувають у державній власності і закріплюються за нею на праві господарського відання. Таким чином, ця норма виключає можливість зловживань посадовими особами компанії з приводу самостійного розпорядження належним холдинговій компанії державним майном. В доповнення цієї норми Закон містить заборону на відчуження державних пакетів акцій (часток, паїв) та державного майна, переданого державою до статутного фонду державної холдингової компанії, а також на передачу їх в заставу або використання для формування статутних фондів будь-яких підприємств. Також державній холдинговій компанії забороняється вчиняти будь-які дії, що можуть призвести до відчуження акцій (часток, паїв) або майна, внесених до її статутного фонду, до завершення процесу її приватизації.

Крім того, державні інтереси захищає стаття Закону, якою передбачено, що рішення про приватизацію державної холдингової компанії може бути прийнято лише після прийняття рішення про приватизацію всіх корпоративних підприємств, пакети акцій (часток, паїв) яких передано до статутного фонду такої холдингової компанії.

Важливе значення також має норма Закону, в якій зазначено, що акції державних холдингових компаній не можуть бути передані в управління будь-яким особам. Таким чином, Закон відокремлює державні холдингові компанії в особливу категорію об’єктів державної власності та виключає можливість виникнення договірних правовідносин з приводу управління корпоративними правами держави у холдингових компаніях між відповідним органом управління та будь-якими особами. Управління вищезазначеними корпоративними правами має здійснюватись тим органом державної виконавчої влади, який є засновником державної холдингової компанії.

Разом з тим, особливої уваги, потребує закріплення поняття холдингового корпоративного пакету акцій (часток, паїв). Під ним розуміється – пакет акцій (часток, паїв) корпоративного підприємства, який перевищує 50 відсотків чи становить величину, яка забезпечує право вирішального впливу на господарську діяльність корпоративного підприємства. Отже розмір пакету акцій корпоративного підприємства не змінився у порівнянні з визначенням, яке надавалось у попередніх нормативно-правових актах. Так, Закон України "Про Державну програму приватизації" від 18.05.2000 № 1723-III[228] тлумачив “контрольний пакет акцій” як пакет акцій розміром більш, ніж 50 відсотків статутного фонду ВАТ, який дає можливість юридичній або фізичній особі здійснювати вирішальний вплив на діяльність відповідного суб'єкту господарювання.

Крім того, визначення “контрольного пакету акцій” надавалося в Указі Президента "Про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації" № 224/94[229], де вказано, що під “контрольним пакетом акцій” розуміється кількість акцій (пай, частка у статутному фонді), яка дає право холдинговій компанії здійснювати фактичний контроль над господарюючим суб'єктом. Рішення щодо підтвердження наявності контрольного пакета акцій, якщо його розмір становить менш як 51 відсоток, приймав Антимонопольний комітет України з урахуванням конкретних особливостей установчих документів і структури статутних фондів господарюючих суб'єктів у порядку, що встановлює цей Комітет.

Вважається, мінімальний розмір пакету акцій (часток, паїв) корпоративного підприємства, які передаються до статутного фонду холдингової компанії, доцільно було би визначити розміром не менше 60% статутного фонду корпоративного підприємства. Необхідність передачі до статутного фонду холдингової компанії пакетів акцій (часток, паїв) розміром у 60% та більше викликана тим, що, відповідно до Закону України “Про господарські товариства”, лише пакет в 60% та більше забезпечує проведення загальних зборів, розподіл прибутку, прийняття відповідних рішень, обрання виконавчого органу, тощо.

На практиці є випадки виникнення проблем на підприємстві в разі, коли за державою закріплено 51% акцій державної холдингової компанії, а до статутного фонду такої холдингової компанії передано пакети розміром 50% та менше. Прикладом такої проблеми може бути ситуація навколо ВАТ “Лізингова компанія “Украгромашінвест”, до статутного фонду якої були передані різні за розміром пакети акцій ВАТ (як у розмірі 50% плюс одна акція, так і у розмірі 25% плюс одна акція), у зв’язку з чим Компанія має різний ступень впливу на товариства, пакети акцій яких передані до статутного фонду ВАТ “ЛК “Украгромашінвест”. Це створило певні проблеми при проведенні оздоровлення фінансово-господарського стану підприємств, пакети акцій яких передані до статутного фонду компанії, шляхом посилення корпоративного управління за їх діяльністю.

Такі проблеми виникають, як правило, у випадку незначної розпорошеності акцій та зосередження значного пакету у однієї особи. Тому закріплення в державній власності пакету акцій не менше 60 відсотків дозволило би уникнути у подальшому виникнення таких проблем.

Наступною сферою адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави визначено сферу контролю за діяльністю державних господарських об’єднань.

Контроль починається з отримання інформації щодо дійсного стану справ відносно виконаних завдань. Контрольні функції суб’єкти управління здійснюють в процесі безпосереднього вирішення всіх питань управління державними господарськими об’єднаннями та холдинговими компаніями. Будь-який процес управління завжди передбачає прийняття рішення, організацію його виконання та контроль за його виконанням. Саме тому контроль об’єктивно притаманний будь-якій управлінській діяльності, яка здійснюється органами виконавчої влади, та здійснюється на усіх етапах управлінського процесу в сфері забезпечення корпоративних прав держави.

При розгляді питання стосовно контролю за діяльністю державних господарських об’єднань доцільно приділити увагу сфері контролю за цінами, оскільки саме цінова політика безпосередньо впливає на рівень споживання населення та стан конкурентоспроможності продукції, яку виробляє державне господарське об’єднання.

Для здійснення функцій контролю за ціноутворенням в Україні створений спеціалізований державний орган — Державна інспекція з контролю за цінами постановою Кабінету Міністрів України № 1819 від 13.12.2000 р[230]. Крім Державної інспекції за цінами, контроль за ціноутворенням на продукцію монопольних утворень здійснюється Антимонопольним комітетом і його територіальними підрозділами. Непрямий контроль за ціноутворенням здійснює податкова інспекція.

Відповідно до «Положення про Державну інспекцію з контролю за цінами»[231] – Державна інспекція з контролю за цінами — центральний орган державного управління, підвідомчий Кабінету Міністрів України. Державна інспекція з контролю за цінами має свої територіальні відділення. Ефективність діяльності цієї структури багато в чому залежить від того, якою мірою розділені повноваження між регіональними органами й центром.

Як свідчить практика, у сфері контролю за процесом ціноутворення вже давно назріла необхідність перерозподілу повноважень між центральними й місцевими органами влади. У ряді випадків цінова політика, що проводиться державою, не здатна мати позитивний результат тому, що представляється ідеальною моделлю, відірваною від потреб конкретного регіону.

З врахуванням вищенаведеного, доцільно зберегти Державну інспекцію з контролю за цінами як підрозділ Міністерства економіки України, що координує певні сфери діяльності, але її територіальні підрозділи перевести на режим подвійного підпорядкування — органам місцевого самоврядування (по горизонталі) і центральній спеціалізованої інспекції за цінами (по вертикалі). Причому компетенція центрального органа Державної інспекції з контролю за цінами могла б зводитися до встановлення пріоритетних напрямків державного регулювання ціноутворення, а територіальні відділення, з урахуванням специфіки регіону й особливостей програми його соціально-економічного розвитку у встановлених межах обирали б найбільш ефективні заходи впливу.

При цьому доцільно створити в структурі Державної інспекції з контролю за цінами аналітичні підрозділи, на які покласти завдання проведення спеціалізованих наукових досліджень кон'юнктури ринку, динаміки зміни ринкових цін, аналізу ринкової кон'юнктури.

Для підвищення ефективності проведення цінової політики необхідно, щоб всі задіяні в ній ланки (центральні й місцеві органи влади, що встановлюють ціни на продукцію; підприємства, що дотримуються цих цін; Державна інспекція з контролю за цінами як структура, що здійснює перевірку дотримання цінової дисципліни суб'єктами господарювання) працювали синхронно, в одному напрямку. І, якщо Кабінет Міністрів України при реалізації своїх повноважень у сфері ціноутворення, управляє господарською діяльністю, визначаючи загальні правила встановлення цін, то Державна інспекція з контролю за цінами має виконувати контрольно-наглядові функції.

Такий розподіл повноважень має ряд позитивних моментів. По-перше, запропоновані ціни будуть економічно обґрунтованими, оскільки їхньому визначенню передує аналіз об'єктивних факторів розвитку ринку. По-друге, забезпечується системний підхід до установлення ціни залежно від економічної ситуації, кон'юнктури ринку, що дозволить забезпечити гнучкість ціноутворення. По-третє, державні підприємства змушені будуть мінімізувати свої витрати на виробництво, з'являться реальні стимули для підвищення якості продукції, розширення асортименту, впровадження нових технологій.

Негативним моментом такого розподілу повноважень є збільшення обсягу звітних документів, які підприємства будуть представляти до контролюючого органу. Однак гостроту впливу цього фактору можна знизити, передбачивши єдину зведену форму звітності, що могла би бути використана всіма контролюючими структурами.

До компетенції контрольного відділу Державної інспекції з контролю за цінами варто віднести виявлення фактичного стану виконання методичних рекомендацій у рамках цінової політики, зроблених аналітичним відділом.

Наступною сферою адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави після сфери контролю за цінами логічно виділити здійснення цінової політики.

В Україні державне регулювання в сфері ціноутворення здійснюється різними державними органами: Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України, міністерствами, комісіями. Регулююча діяльність всіх цих органів в області цінової політики спрямована на недопущення монополізації ринку, приборкання інфляції, підтримку національного товаровиробника.

Координатором всієї цінової політики, що проводиться в державі, виступає Верховна Рада України. Згідно ст.85 Конституції України до її повноважень відноситься визначення основ внутрішньої й зовнішньої політики держави, прийняття законів, у тому числі й у сфері ціноутворення. Згідно ч.2 ст.191 Господарського Кодексу України ціни на продукцію суб'єктів господарювання — природних монополістів установлюються законами.

Визначаючи основи внутрішньої цінової політики, Верховна Рада України на законодавчому рівні окреслює межі прав господарюючих суб'єктів на встановлення вільних цін. В умовах інфляції Верховна Рада України проводить політику по стримуванню росту цін, збільшуючи перелік товарів, ціни на які або встановлюються державою, або на них визначаються граничні рівні цін. При стабільному ринку в умовах низької інфляції нею проводиться курс лібералізації цін. Верховній Раді України підзвітні всі державні структури, які управляють процесом ціноутворення.

Істотна роль у регулюванні ціноутворення належить Кабінету Міністрів України. Згідно ст. 116 Конституції України, Кабінет Міністрів забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної, податкової політики, координує роботи міністерств і інших органів виконавчої влади, у тому числі роботу місцевих державних адміністрацій. Згідно ст. 191 Господарського кодексу України, Кабінет Міністрів затверджує переліки товарів (робіт, послуг), на які законом установлюються державні ціни.

Ст. 4 Закону України «Про ціни й ціноутворення» містить той же перелік повноважень Кабінету Міністрів України в сфері ціноутворення. Повноваження центральних органів виконавчої влади в цій сфері визначені постановою Кабінету Міністрів України «Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів)» №1548 від 25.12.1996 р[232]. Так, відповідно до цього нормативно-правового акту, Міністерство транспорту та зв’язку України за погодженням з Міністерством економіки України та Міністерством фінансів України встановлює тарифи на перевезення вантажів залізничним транспортом у межах України та пов'язані з ними послуги. Це повноваження реалізується шляхом видання наказів. Однак Положення «Про Міністерство транспорту та зв’язку України», затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 06.06.2006 №789 р.[233] не передбачає процедури погодження тарифів на перевезення вантажів залізничним транспортом у межах України та пов'язані з ними послуги з Міністерством економіки України та Міністерством фінансів України.

Представляється необхідним приведення чинного законодавства про ціноутворення у відповідність із Конституцією України, законами та підзаконними нормативно-правовими актами щодо визначення повноважень органів виконавчої влади в зазначеній сфері.

Здійснення виконавчо-розпорядчих функцій в галузі ціноутворення покладено також на обласні державні адміністрації та органи місцевого самоврядування в межах їхньої компетенції.

Так, згідно ст. 17 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»,[234] відносини органів місцевого самоврядування з підприємствами, що перебувають у комунальній власності, будуються на основі підпорядкованості, підконтрольності й підзвітності. Тобто відносно продукції даних підприємств органи місцевого самоврядування можуть здійснювати пряме регулювання цін.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України № 135 від 22.02.95 р. «Про Положення про державне регулювання цін (тарифів) на продукцію виробничо-технічного призначення, товари народного споживання, роботи й послуги монопольних утворень» і постанови Кабінету Міністрів України №1548 від 25.12.96 р. «Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів місцевих рад щодо регулюванню цін (тарифів)»[235] у винятковій компетенції обласної державної адміністрації перебуває встановлення тарифів на тепло-, водопостачання, що поставляє комунальними підприємствами.

Правовий вплив на ціноутворення в Україні здійснюється за допомогою способів, прямо передбачених чинним законодавством. Згідно ч. 5 ст. 191 ГК України, такими способами є: установлення державних (комунальних) фіксованих цін, граничних рівнів цін, граничних рівнів торговельних надбавок, граничних нормативів рентабельності або введення обов'язкового декларування зміни ціни.

Фіксовані ціни, згідно ч. 1 ст. 191 ГК України, встановлюються на ресурси, що роблять визначальний вплив на загальний рівень і динаміку цін, а також на продукцію й послуги, які мають істотне соціальне значення для населення. Такі ціни можуть бути прейскурантними. Перелік цих ресурсів, продукції й послуг затверджується Кабінетом Міністрів України. Крім того, фіксовані ціни встановлюються законом на продукцію природних монополістів. Перелік видів продукції цих суб'єктів установлюється Кабінетом Міністрів України. Фіксовані ціни встановлюються й на імпортну продукцію, придбану за кошти Державного бюджету.

Якщо відносно встановлення фіксованих цін на продукцію монопольних підприємств є чітка норма про те, що вони визначаються законом, то в інших випадках не зовсім зрозуміло, визначення розміру цін, що встановлення розміру всіх фіксованих цін повинне здійснюватися законом. Однак, такий підхід не можна назвати ефективним. Так, державне регулювання процесу ціноутворення у вугільній промисловості ґрунтувалося на тому, що всі шахти перебували в державній власності, тому й визначення ціни на вугілля проводилося централізовано. У період 1992 — 96 р.р. це регулювання зводилося до постійної зміни фіксованої ціни на вугілля у бік її підвищення[236], однак це не привело до стабілізації ситуації у вугільній промисловості.

Подібне положення у вугільній промисловості може пояснюватися тим, що правове регулювання ціноутворення носить вузько галузевий характер, тобто, відсутній системний підхід до питання встановлення й скасування державних цін. У більшості випадків у вугільній промисловості й інших галузях зміни в ціновій політиці здійснюються наказами відповідних міністерств. У результаті проведені зміни не завжди враховують ситуацію в інших галузях промисловості, що приводить до певного дисбалансу цін. Нерідко в результаті такого регулювання подальша ситуація в галузі цін розвивається за принципом бумеранга.

Відповідно до Положення «Про Міністерство вугільної промисловості України», затвердженому Указом Президента №828/94 від 30.12.94 р. в області управління ціноутворенням Міністерство вугільної промисловості наділялося правом установлення за узгодженням з Міністерством економіки України оптових цін на вугілля й вугільну продукцію. У цей час, згідно п.4.5. Положення «Про Міністерство палива й енергетики України», затвердженого Указом Президента України №598/2000 від 14.04.2000 р.[237] в галузі ціноутворення Міністерство палива й енергетики України — правонаступник Міністерства вугільної промисловості України — наділено правом розробляти пропозиції по вдосконаленню механізму ціноутворення в паливно-енергетичному комплексі.

З метою приведення законодавства про ціноутворення відповідно до Конституції України, представляється доцільним Положення (стандарти) бухгалтерського обліку затверджувати не наказом Міністерства фінансів України, а постановою Кабінету Міністрів України.

Питання ціноутворення стосується і встановлення дотацій, за рахунок яких покриваються збитки виробника від продажу продукції за цінами, встановленими державою.

На жаль, цільове призначення дотацій не враховується податковим законодавством, що розцінює ці надходження як одну зі складових оподатковуваного прибутку. Тобто держава надає підприємству дотації для покриття збитків від продажу продукції за цінами, встановленими державою, і включає цю суму до оподатковуваного прибутку. При такому підході компенсаційна функція дотацій не може бути виконана в повному обсязі. У зв'язку із цим пропонується внести зміни в ст. 4.1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств»[238], доповнивши її словами «крім сум дотацій, отриманих суб'єктами господарської діяльності у зв'язку з державним регулюванням цін на їхню продукцію».

Проведений аналіз лише окремих питань у сфері ціноутворення дозволив зробити висновок про доцільність на законодавчому рівні встановити прозорий, зрозумілий порядок визначення ціни на продукцію господарських підприємств з державною формою власності.

ВИСНОВКИ

В результаті проведеного дисертаційного дослідження сформульовано низку висновків і пропозицій. Не претендуючи на остаточне вирішення окреслених у дисертаційному дослідженні проблем, пропонуються власні погляди на шляхи підходу до найбільш складних питань адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави.

1. Корпоративні права держави здійснюються господарськими державними об’єднаннями, тобто великими, порівняно із суб’єктами малого підприємництва, підприємствами. Це обумовлює потребу вирішення декількох проблем: по-перше, визначення доцільності визначення сфери корпоратизації держави; по-друге, встановлення меж імперативного впливу на діяльність цих господарських об’єднань.

2. Головна особливість діяльності держави у сфері здійснення її корпоративних прав полягає у тому, що така діяльність є зовнішньою цілеспрямованою діяльністю уповноважених законом центральних органів виконавчої влади щодо організації, упорядкування економіки шляхом створення відповідних до закону господарських організацій з метою забезпечення економічної безпеки держави та реалізації суспільних, державних потреб.

3. До предмету адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави конкретно належать відносини щодо:

діяльності уповноважених державних органів з визначення сфер економіки, які підлягають корпоратизації ,
ведення реєстру державних корпоративних прав,
контролю діяльності господарського об’єднання,
застосування таких адміністративно-правових заходів як реєстрація, стандартизація, сертифікація тощо,
цінової політики,
адміністративної юрисдикції.

4. Виходячи з аналізу міжнародного досвіду управління державними господарськими об’єднаннями, слід відмітити, що процес створення та розвитку господарських об’єднань за участю держави представляє собою не тільки успішний досвід узгодженості функціонування організаційних ланцюгів в структурі фінансового та промислового капіталу, але й доводить вдалий досвід управління державним промисловим сектором в ряді європейських країн. Акцент при цьому надається наступним заходам: 1) наявності прямого державного встановлення цін і тарифів, обсягів надання послуг у сфері природних монополій; 2) контролюючими органами виступають міністерства економіки, фінансів, відповідне галузеве міністерство; 3) органом, що наділений функціями загальних зборів корпорації, є спостережна рада, яка формується на двосторонній основі: представники підприємств та орган державного управління.

5. Адміністративно-правові норми, які регулюють відносини у сфері корпоративних прав держави містять, як правило, зобов’язальні, заборонні та уповноважуючі приписи. Питома вага рекомендаційних та стимулюючих норм дуже мала, а, іноді, відсутня.

6. Адміністративно-правові норми, які регулюють відносини у сфері корпоративних прав держави, поділені на матеріальні і процесуальні. В свою чергу, серед адміністративно-процесуальних норм доцільно виділити: позитивні та юрисдикційні норми.

7. Суб'єктами адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави виділені: Кабінет Міністрів України, Фонд державного майна України, Антимонопольний комітет України, інші органи виконавчої влади, уповноважені управляти об'єктами державної власності, зокрема — місцеві державні адміністрації.

8. Доведено доцільність поєднання імперативного і диспозитивного методів адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави шляхом розширення сфери застосування дозволів.

9. Проведена класифікація форм діяльності суб'єктів адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави за ознакою правових наслідків на правові та організаційні. Правовими формами названі акти зовнішнього вираження такої діяльності, що приймаються суб'єктами у межах повноважень у сфері здійснення організаційного впливу на корпоративні права держави і тягнуть правові наслідки. Серед правових форм виділено адміністративний договір, який застосовується при реалізації державою належних їй корпоративних прав. Організаційними формами названі акти зовнішнього вираження діяльності суб'єктів адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави, які не тягнуть правових наслідків. До них віднесені проведення організаційних заходів та здійснення матеріально-технічних операцій.

10. Необхідність адміністративно-правового регулювання суспільних відносин в сфері корпоративних прав держави обумовлена завданням становлення в Україні соціально-орієнтованої ринкової економіки. При цьому мають бути органічно поєднані імперативний та диспозитивний вплив на сферу корпоративних прав держави. З цією метою пропонується:

а) визначення мінімально допустимого рівня корпоративних прав, належних державі. При цьому критерієм визначення сфери корпоратизації держави можна зазначити збереження контролюючого і регулюючого впливу держави на розвиток тих галузей економіки, що забезпечують життєдіяльність держави її економічну безпеку (енергетика, транспорт, зв‘язок) або мають підвищену соціальну значимість (охорона здоров‘я, освіта тощо). Цей критерій доцільно закріпити у Законі України «Про управління об‘єктами державної власності»;

б) запровадження оцінки ефективності реалізації державою корпоративних прав шляхом розробки відповідної Методики та її закріплення постановою Кабінету Міністрів України;

в) збільшення розмірів штрафів, передбачених санкціями статей КУпАП, якими встановлено адміністративну відповідальність за правопорушення у сфері корпоративних прав держави. Такими правопорушеннями, виділеними за ознакою об‘єкта проступку, є передбачені ст.ст. 164/3, 166/1, 166/2, 166/14, 165/2, 166/12, 167 КУпАП;

г) визначення переліку адміністративних правопорушень у сфері корпоративних прав держави тільки у КУпАП;

д) забезпечення компенсаційної функції дотацій шляхом внесення змін в ст. 4.1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств».

е) підтримання пропозицій про прийняття Закону України «Про Фонд Державного Майна України», в якому передбачити засади юридичної відповідальності посадових осіб Фонду Державного майна України

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Авер’янов В.Б. Виконавча влада: конституційні засади і шляхи реформування. – Х. – 1998. – 52 с.
Аверьянов В., Лукьянец Д. О правовой природе административной ответственности // Юридическая практика. – 2001. – № 18. – С. 7.
Адміністративне право України [Підручник для юрид. вузів і фак. / Ю.П. Битяк, В.М. Гаращук, О.В. Дьяченко та ін.]; За ред. Ю.П. Битяка. – К.: Юрінком Інтер, 2005.– 544с.
Адміністративне право України [Підручник для юрид. вузів і фак. / Ю. П. Битяк, В. В. Богуцький, В. М. Гаращук та ін.]; За ред. Ю. П. Битяка. – Харків: Право, 2000. – 520 с.
Адміністративне право України. Академічний курс: Підруч.: У двох томах: Т.2. Особлива частина / Ред. колегія: В.Б. Авер’янов (голова) та ін. – К.:Вид-во „Юрид.думка”, 2005. – 624 с.
Адміністративне право України. Академічний курс: Підруч.: У двох томах: Том 1. Загальна частина / Ред. колегія: В.Б. Авер’янов (голова) та ін. – К.:Вид-во „Юридична думка”, 2007. – 591 с.
Адміністративне право України: Підручник/ За заг. ред. академіка С.В.Ківалова. – О.: Юридична література, 2003. – 894 с.
Алексеев С.С. Механизм правового регулирования в социалистическом государстве. – М.: Юрид.лит., 1966. – 187с.
Алексеев С.С. Право: азбука — теория — философия: Опыт комплексного исследования. – М.: "Статут", 1999. – 712 с..
Алехин А.П., Кармолицкий А.А., Козлов Ю.М. Административное право Российской Федерации: Учебник / Под ред. А.П. Алехина. – М.: Зерцало-М, 1996. – 608 с.
Ананьев И.Н. Развитие организационных форм управления промышленностью в СССР – М.: 1978. – 382 с.
Бандурка А.М., Тищенко Н.М. Административный процесс: Учебник. – Харьков: Изд-во НУВД, 2001. – 353 с.
Бахрах Д.Н. Административное право Российской Федерации. – М.: Бек, 2000 – 513 с.
Бахрах Д.Н. Административное право: Крат. учеб.курс. – М.: Норма, 2000. – 275 с.
Бачило И. Л. Функции органов управления: Правовые проблемы оформления и реализации. – М.: Юридическая литература, 1976. – 198 с.
Беликов О. Создавали холдинг, а получили ОАО / Юридическая практика.– 3 июля 2007. – № 27 (497).
Битяк Ю.П. Державна служба в Україні: організаційно-правові засади: Монографія. –Х.: Право, 2005. – 304 с.
Битяк Ю.П., Зуй В.В. Административное право Украины (Общая часть). – Х.: Одиссей, 1999. – 224 с.
Битяк Ю.П., Зуй В.В. Адміністративне право України. Конспект лекцій. – Харків: Націон. юрид. акад. України імені Ярослава Мудрого, 1996. – 160 с.
Браева Э.Х. Правовое регулирование государственной собственности в Российской Федераци: Автореф. дис… канд. юрид. наук. – М., 1998. – 21 с.
Братков Е.Н., Рассуждай Л.Н., Алышева Н.В. Механизм формирования цен в условиях развития угольной промышленности в Украине. – Донецк: ИЭП НАН Украины, 1999. – 40 с.
В. Біленько. Проблеми виробництва і заготівлі лікарської сировини в Україні // Економічний часопис ХХІ. – 2003. – №1.
Василенко Ирина Алексеевна. Административно-государственное управление в странах Запада: США, Великобритания, Франция, Германия: Учеб. пособие для студ. вузов, обуч. По напр. и спец. "Политология", "Гос. и муниципальное управление", "Юриспруденция". — 2.изд., перераб. и доп. — М. : Издательская корпорация "Логос", 2000. — 200с.
Венедиктов А.В. Организация государственной промышленности в СССР. Т.2 – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та. – 1961. – 864 с.
Виконавча влада і адміністративне право /За заг. ред. В.Б. Авер'янова. — К.: Видавничий Дім "Ін-Юре", 2002. — 668 с.
Вінник О.М., Щербина В.С. Акціонерне право. – К.: Атика, 2000. – 543 с.
Голосніченко І.П. Державне управління в Україні: централізація і децентралізація. – К.,1997 – с.448
Голубцов В.Г. Публичные и частные начала в гражданско-правовом регулировании отношений государственной собственности: Автореф. дис… канд. юрид. наук. – Пермь, 1999. – 24 с.
Горбунова Л.М. Підзаконні нормативно-правові акти: організаційно-правові питання забезпечення законності: Дис…канд. юрид. наук. 12.00.07 // Київський національний економічний університет. – К., 2005 – 199 с.
Горшенев В.М. Способы и организационные формы правового регулирования в социалистичском обществе. – М.: Юрид.лит., 1972.
Горьова С.Л. Норми адміністративного права (проблеми теорії та практики формотворення): Дис… канд. юрид. наук. 12.00.07 // Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого. – Х., 2000. – 151 с.
Господарське право України: Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти / В.Й.Гайворонський, В.П.Жушман, Н.В.Погорецька та ін.; За ред. В.Й.Гайворонського та В.П.Жушмана. – Х.: Право, 2005. – 384с.
Господарський кодекс України // Відомості Верховної Ради України вiд 02.05.2003. – 2003 р. – № 18. – ст.144.
Гринькова В.М., Попов О.Є. Управління державними корпоративними правами в Україні//Вісник Харків. Держ. Економ. Ун-ту. – 2001. — №3
Державне управління: проблеми адміністративно-правової теорії та практики / За заг. ред. В.Б. Авер’янова. – К.: Факт, 2003. – 384 с.
Державне управління: теорія і практика // Авер'яновВ.Б., АндрійкоО.Ф., БитякЮ.П, та ін. / За заг. ред. В.Б.Авер'янова. – К.: Юрінком Інтер, 1998. – 432с.
Деякі питання державного концерну «Укратомпром»: Постанова Кабінету Міністрів України від 14 березня 2007 року № 456 // Офіційний вісник України вiд 06.04.2007. – 2007 р. – № 22. – стор. 15. – ст. 857.
Деякі питання державного концерну «Укратомпром»: Постанова Кабінету Міністрів України від 14 березня 2007 року № 456 // Офіційний вісник України вiд 30.03.2007. – 2007 р. – № 20. – стор. 41. – ст. 792.
Додин Е.В. Классификация норм административного права по основанию их применения // Тези доповідей на ХХІІ звітній конференції Одеського державного університету ім.І.І. Мечникова. – К.: Видавництво Київського державного університету, 1967. – С.70-71.
Додін Є.В. Удосконалення законодавства про адміністративну відповідальність юридичних осіб // Концепція розвитку законодавства України. – К., 1996. – С. 114 – 115.
Жалило Я. Японский опыт гос.регулирования экономики//Экономика Украины. – 1995. — №3. – С.72-75
Ершова И.В. Правовой режим государственного имущества в хозяйственном обороте: теоретические основы и пути совершенствования. – М.: Юриспруденция, 2001. – 304 с.
Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002 — 2011 роки: Послання Президента України до Верховної Ради України від 30 квітня 2002 року // Урядовий кур'єр вiд 04.06.2002 року. – № 100.
Загальна теорія держави і права: Підручник / За редакцією проф. М.В.Цвіка, доц.. В.Д. Ткаченка, проф.. О.В. Петришина. – Харків: Право, 2002. – 427с.
Засторожная О.К. Советский административный процесс: Учебное пособие. – Воронеж: ВГУ, 1985. – 100 с.
Ильюшихин И.Н. Понятие и признаки налогового правоотношения // Изв. высш. уч. заведений. Правоведение. – 2000. – №2. – С. 144-145.
Іващенко О.М. Деякі економіко-правові аспекти забезпечення діяльності господарських об’єднань // Вісник Національного універститету внтурішніх справ. – 2002. – № 18 – с. 36.
Кашанина Т.В. Корпоративное право (Право хозяйственных товариществ и обществ). М. – 1999. – 815 с.
Коваль Л.В. Адміністративне право України. Курс лекцій (Загальна частина) – К.: Основи, 1994. – 154 с.
Кодекс адміністративного судочинства України // Відомості Верховної Ради України вiд 09.09.2005. – 2005 р. – № 35, (№№ 35-36, 37). – стор. 1358. – ст. 446.
Кодекс України про адміністративні правопорушення // Відомості Верховної Ради УРСР вiд 18.12.1984. – 1984 р. – № 51. – стор. 1122 (зі змінами та доповненнями).
Козлов Ю. М., Попов Л. Л., Колибаба Г. Н. Сборник методических материалов по курсу "Административное право" на 2001/ 2002, 2002/2003 учебные годы / Московская гос. юридическая академия; Первый Московский юридический ин-т. Кафедра административного права / Л.Л. Попов (отв.ред.). — М., 2001. — 168 с
Козлова Е.И., Кутафин O.E. Конституционное право России: Учебник. – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Юристъ, 1999. – 520 с.
Колодій А.М. Принципи права України / Нац. акад. внутр. справ України. –К.: Юрінком. Інтер, 1998. – 208 с.
Колпаков В.К., Кузьменко О.В. Адміністративне право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 544с.
Комаров С.А. Общая теория государства и права: Учебник. – 4-е изд., переработанное и дополненное. – М.: Юрайт, 1998. – 416с.
Конституція України // Відомості Верховної Ради України вiд 23.07.1996 р. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
Концепція державної програми приватизації на 2003-2008р.р. // Економіст. – 2002. – № 10. – С. 28-36.
Кузнєцов П., Муравьев А. Государственные холдинги как механизм управления предприятиям государственного сектора // Вопросы экономики. – 2000. – №9.
Лазарев Б.М. Компетенция органов управления. – М.: Юрид. лит-ра. 1972. – С. 145-146.
Лаптев В.А. Холдинг как субъект предпринимательского права // Юридический мир. – 2002. – №4. – C. 55.
Лаптев В.В. Правовое положение производственных объединений. – М.: Нафку, 1978.
Мицкевич А.В. Субъекты советского права. – М.: Юрид.лит.,1962.
Мовсесян А.Г. Транснационализация в мировой экономике: Учебное пособие. – M: Финансовая академия при Правительстве Российкой Федерации, 2001.
О совете директоров ОАО «Газпром»: Распоряжение Правительства Российской Федерации от 29 июня 2000 года № 901-р.
О списке представителей РФ для голосования на общих собраниях акционеров открытых акционерных обществ топливно-энергетического комплекса: Распоряжение Правительства Российской Федерации от 26 апреля 2001 года № 592-р.
Об Основных положениях структурной реформы в сферах естественных монополий: Указ Президента Российской Федерации от 28 апреля 1997 года № 426
Общая теория права и государства: Учебник / Под ред. В.В. Лазарева. – М.: Юрист, 2000. – 520 с.
Овсянко Д.М. Административное право: Учебное пособие. // Изд. 3-е, перераб. и доп. – М.: Юристъ, 2002. – 468 с.
Петухов В. Некоторые вопросы административно-правового регулирования организации и деятельности корпорации в России // Право и экономика. – 2000. – № 4.
Пискотин М.И. Советское бюджетное право. – М.: Юридическая литература, 1971. – 312 с.
Питання Державної інспекції з контролю за цінами: Постанова Кабінету Міністрів України від 13.12.2000 року №1819 // Офіційний вісник України від 29.12.2000. – 2000 р. – №50. – стор.48. – ст. 2162.
Положення про порядок роботи екзаменаційної комісії та проведення кваліфікаційного іспиту осіб, які претендують на право здійснення функцій управління корпоративними правами держави: Наказ Фонду державного майна України 10.03.2004 року № 459 // Офіційний вісник України вiд 16.04.2004. – 2004 р. – № 13. – стор. 354. – ст. 928.
Правовые формы межотраслевого управления. / Под ред. Ю.М. Козлова – М.: Изд-во МГУ, 1984. – 240 с.
Про Антимонопольний комітет України: Закон України від 26 листопада 1993 року № 3659-XII //Відомості Верховної Ради вiд 14.12.1993. – 1993 р. – №50. – Ст.472.
Про боротьбу з корупцією: Закон України від 5 жовтня 1995 року № 356/95 // Відомості Верховної Ради України вiд 22.08.1995. – 1995. – № 34. – Ст. 266.
Про вдосконалення управління підприємствами спиртової та лікеро-горілчаної промисловості: Постанова Кабінету Міністрів України від 29 червня 1996 року № 701 // Урядовий кур'єр від 03.09.1996 р.
Про визнання такими, що втратили чинність деяких актів Кабінету Міністрів України: Постанова Кабінету Міністрів України від 07 березня 2003 року № 301 // Офіційний вісник України вiд 28.03.2003. – 2003 р. – № 11. – стор. 475. – ст. 474.
Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом: Закон України від 14 травня 1992 року № 2343-ХІІ // Відомості Верховної Ради України вiд 04.08.1992. – 1992 р. – № 31 – ст. 440.
Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів): Постанова Кабінету Міністрів України від 25.12.1996 року № 1548 // Урядовий кур’єр України від 23.01.1997 р.
Про господарські товариства: Закон України від 19.09.1991 року № 1576-ХII // Відомості Верховної Ради України вiд 03.12.1991. – 1991 р. – № 49. – ст. 682.
Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб: Закон України від 22 грудня 1995 року № 493/95 // Вiдомостi Верховної Ради України вiд 16.01.1996. – 1996 р. – №3. – Ст.9
Про державний матеріальний резерв: Закон України від 24 січня 1997 року № 51/97 // Вiдомостi Верховної Ради України вiд 10.04.1997. – 1997 р. – № 13. – Ст. 112.
Про Державну інспекцію з контролю за цінами:Постанова Кабінету Міністрів України вiд 13.09.2000 року № 1432 // Офіційний вісник України вiд 06.10.2000. – 2000 р. – № 38. – стор. 24. – ст. 1621.
Про Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку: Указ Президента України від 14.02.1997 року № 142/97 // Офіційний вісник України. – 1997 р. – № 8. – том 1. – стор. 113.
Про Державну програму приватизації: Закон України вiд 18.05.2000 року № 1723-III// Відомості Верховної Ради України вiд 25.08.2000. – 2000 р. – № 33.
Про державну службу: Закон України вiд 16.12.1993 року № 3723-XII // Відомості Верховної Ради України вiд 28.12.1993. – 1993 р. – № 52. – ст.490.
Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти: Закон України від 22 лютого 2000 року № 1490-III //Відомості Верховної Ради вiд 19.05.2000. – 2000 р. – № 20. – Ст. 148.
Про затвердження Методики оцінки державних корпоративних прав: Постанова Кабінету Міністрів України від 2 серпня 1999 року № 1406 // Офіційний вісник України вiд 20.08.1999. – 1999 р. – № 31. – стор. 90.
Про затвердження Основних концептуальних підходів до підвищення ефективності управління корпоративними правами держави: Постанова Кабінету Міністрів України від 11.02.2004 року № 155 // Офіційний вісник України вiд 27.02.2004. – 2004 р. – № 6. – стор. 67. – ст. 327.
Про затвердження Положення про Державну службу автомобільних доріг України: Постанова Кабінету Мінітрів України від 16 квітня 2007 року № 628 // Офіційний вісник України вiд 27.04.2007. – 2007 р. – № 28. – стор. 55. – ст. 1117.
Про затвердження Положення про Єдиний реєстр об’єктів державної власності: Постанова Кабінету Міністрів України від 14 квітня 2004 року № 467 // Офіційний вісник України вiд 30.04.2004. – 2004 р. – № 15. – стор. 63. – ст. 1043.
Про затвердження Положення про Міністерство економіки України: Постанова Кабінету Міністрів України від 26.05.2007 року № 777 // Офіційний вісник України вiд 08.06.2007. – 2007 р. – № 39. – стор. 69. – ст. 1563.
Про затвердження Положення про Міністерство транспорту та зв’язку України: Постанова Кабінету Міністрів України від 06.06.2006 року № 789 // Офіційний вісник України від 21.06.2006. – 2006 р. – №23. – стор. 25. – ст. 1716.
Про затвердження Положення про порядок корпоратизації підприємств: Постанова Кабінету Міністрів України від 5 липня 1993 року № 508 // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua.
Про затвердження Положення про порядок навчання та підвищення кваліфікації осіб, які претендують на право здійснення функцій управління корпоративними правами держави, та Положення про порядок роботи екзаменаційної комісії та проведення кваліфікаційного іспиту осіб, які претендують на право здійснення функцій управління корпоративними правами держави: Наказ Фонду державного майна України 10.03.2004 року № 459 // Офіційний вісник України вiд 16.04.2004. – 2004 р. – № 13. – стор. 349. – ст. 928.
Про затвердження Порядку здійснення контролю за виконанням функцій з управління об’єктами державної власності та критеріїв визначення ефективності управління об’єктами державної власності: Постанова Кабінету Міністрів України від 19.06.2007 року № 832 // Офіційний вісник України вiд 27.06.2007. – 2007 р. – № 45. – стор. 15. – ст. 1839.
Про затвердження Порядку утворення державних холдингових компаній у процесі корпоратизації та приватизації: Наказ Міністерства економіки України та Фонду державного майна України від 11.08.2006 року № 275/1252.
Про затвердження структури Єдиного реєстру об’єктів державної власності: Наказ Фонду державного майна України та Державного комітету статистики України від 23 березня 2005 року № 623/79.
Про затвердження Типової Генеральної угоди про передачу повноважень на здійснення функцій управління державними корпоративними правами органам виконавчої влади: Наказ Фонду державного майна України від 25 травня 2000 року № 1067 // Офіційний вісник України вiд 23.06.2000. – 2000 р. – № 23. – стор. 352. – ст. 977.
Про затвердження Типової форми договору доручення на виконання функцій з управління пакетом акцій, що належить державі: Наказ Фонду державного майна України від 1 березня 2004 року № 383.
Про захист від недобросовісної конкуренції: Закон України вiд 07.06.1996 року № 236/96 // Відомості Верховної Ради України вiд 03.09.1996. – 1996 р. – № 36. – ст. 164.
Про захист економічної конкуренції: Закон України вiд 11.01.2001 року № 2210-III // Відомості Верховної Ради України вiд 23.03.2001. – 2001 р. – № 12. – Ст. 64.
Про заходи щодо забезпечення конституційних прав громадян на звернення: Указ президента України вiд 19.03.1997 року № 241/97 // Офіційний вісник України – 1997 р. – № 12. – том 1. – стор. 111.
Про звернення громадян: Закон України вiд 02.10.1996 року № 393/96 // Відомості Верховної Ради України вiд 19.11.1996. – 1996 р. – № 47. – ст. 256.
Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади: Указ Президента України від 15 грудня 1999 року № 1573/99 // Офіційний вісник України вiд 31.12.1999. – 1999 р. – № 50. – стор. 11.
Про Кабінет Міністрів України Україні: Закон України від 21 грудня 2006 року № 514-V // Відомості Верховної Ради України вiд 16.03.2007. – 2007 р. – № 11. – стор. 477. – ст. 94.
Про Комісію з перевірки процесів створення, приватизації та фінансово-господарської діяльності державних (національних) акціонерних та холдингових компаній: Розпорядження Президента України від 21 квітня 2001 року № 114/2001-рп // Урядовий кур'єр вiд 04.05.2001 р. – № 78.
Про Концепцію державної промислової політики: Указ Президента України від 12 лютого 2003 року № 102/2003 // Офіційний вісник України вiд 28.02.2003. – 2003 р. – № 7. – стор. 27. – ст. 278.
Про корпоратизацію підприємств: Указ Президента України від 15.06.1993 № 210/93 // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua.
Про ліцензування певних видів господарської діяльності: Закону України від 1 червня 2000 року № 1775-III // Відомості Верховної Ради вiд 08.09.2000. – 2000р. – № 36. – Ст. 299.
Про Міністерство палива й енергетики України: Указ Президента України від 14.04.2000 року №598 // Офіційний вісник України від 05.05.2000. – 2000 р. – № 16. – стор. 57. – ст. 64.
Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України від 21.05.1997 року № 280/97 // Відомості Верховної Ради України від 25.06.1997. – 1997 р. – № 24. – ст.170.
Про місцеві державні адміністрації: Закон України від 09.04.1999 року № 586-XIV // Відомості Верховної Ради України від 28.05.1999. – 1999 р. – №20.– ст. 190.
Про Національне агентство України з управління державними корпоративними правами: Указ Президента України від 7 липня 1998 року №752/98 // Офіційний вісник України вiд 20.07.1998. – 1998 р. – № 27. – стор. 25.
Про національне агентство України з управління державними корпоративними правами: Указ Президента України від 7 липня 1998 року №752/98 // Офіційний вісник України вiд 20.07.1998. – 1998 р. – № 27. – стор. 25.
Про невідкладні заходи щодо впорядкування діяльності державних (національних) акціонерних і холдингових компаній: Указ Президента України від 7 листопада 2001 року № 1049/2001 // Офіційний вісник України вiд 23.11.2001. – 2001 р. – № 45. – стор. 6. – ст. 2010.
Про об'єднання державних електроенергетичних підприємств: Декрет Кабінету Міністрів України від 29 квітня 1993 року № 41-93 // Відомості Верховної Ради України від 29.06.1993. – 1993 р. – № 26. – ст. 279.
Про об'єднання державних підприємств зв’язку: Декрет Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 року № 9-93 // Відомості Верховної Ради України від 30.03.1993. – 1993 р. – № 13. – ст. 115.
Про об'єднання державних підприємств нафтової, газової, нафтопереробної промисловості та нафтопродуктозабезпечення: Декрет Кабінету Міністрів України від 29 квітня 1993 року № 42-93 // Відомості Верховної Ради України від 29.06.1993. – 1993 р. – № 26. – ст. 280.
Про об'єднання державних підприємств транспорту і дорожнього господарства: Декрет Кабінету Міністрів України від 17 березня 1993 року №20-93 // Відомості Верховної Ради України від 11.05.1993. – 1993 р. – № 19. – ст. 204.
Про об'єднання підприємств вугільної промисловості: Декрет Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 року № 10-93 // Відомості Верховної Ради України від 30.03.1993. – 1993 р. – № 13. – ст. 116.
Про оподаткування прибутку підприємств: Закон України від 28.12.1994 року №334/94 // Відомості Верховної Ради України від 24.01.1995. – 1995 р. – № 4. – ст. 28.
Про Основні концептуальні підходи до підвищення ефективності управління корпоративними правами держави: Постанова Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2004 року № 155 // Офіційний вісник України вiд 27.02.2004. – 2004 р. – № 6. – стор. 67. – ст. 327.
Про основні критерії оцінки виконання державними службовцями функцій з управління корпоративними правами держави в господарських товариствах, у статутних фондах яких є державна частка: Наказ Фонду державного майна України від 25 жовтня 2004 року № 2243.
Про основні напрямки конкурентної політики на 2002-2004 роки: Указ Президента України 19.11.2001 року № 1097/2001 // Офіційний вісник України від 07.12.2001. – 2001 р. – №47. – стор.14. – ст.2056.
Про передачу Укрзалізниці повноважень з управління державними корпоративними правами відкритих акціонерних товариств: Постанова Кабінету Міністрів України від 31 березня 2003 року № 415 // Офіційний вісник України вiд 18.04.2003. – 2003 р. – № 14. – стор. 31. – ст. 619.
Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації: Закон України від 07 липня 1999 року № 847-ХІV // Відомості Верховної Ради України вiд 17.09.1999. – 1999 р. – № 37. – ст. 332.
Про підприємства в Україні: Закон України від 27 липня 1991 року № 887-ХІІ // Відомості Верховної Ради УРСР вiд 11.06.1991. – 1991 р. – № 24. – стор. 272.
Про підсумки соціально-економічного розвитку України за січень — серпень 2003 р. та хід виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України: Постанова Кабінету Міністрів України від 30 вересня 2003 року № 1532 // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua.
Про погодження Кабінетом Міністрів України рішення щодо утворення державних холдингових компаній у процесі корпоратизації та приватизації: Постанова Кабінету Міністрів України від 25 жовтня 2006 року №1477 // Офіційний вісник України від 08.11.2006. –2006 р. – № 43. – стор. 136. – ст. 2888.
Про Положення про Міністерство будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України: Указ Президента України від 19.12.2005 року №1801/2005 // Офіційний Вісник України вiд 11.01.2006. – 2005р. – № 52. – стор.273. – ст. 3256.
Про Положення про Національне агентство України з управління державними корпоративними правами: Указ Президента України від 2 вересня 1998 року № 969/98 // Офіційний вісник України вiд 17.09.1998. – 1998 р. – № 35. – стор. 3.
Про Положення про Національне агентство України з управління державними корпоративними правами: Указ Президента України від 2 вересня 1998 року № 969/98 // Офіційний вісник України вiд 17.09.1998. – 1998 р. – № 35. – стор. 3.
Про Постанову Кабінету Міністрів України від 06 травня 1994 року №292: Указ Президента України від 27 липня 1994 року № 412/94 // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua.
Про приватизацію державного майна: Закон України від 04 березня 1992 року № 2163-ХІІ // Відомості Верховної Ради України вiд 16.06.1992. – 1992 р. – № 24. – ст. 348.
Про природні монополії: Закон України вiд 20.04.2000 року № 1682-III // Відомості Верховної Ради України вiд 28.07.2000. – 2000 р. – № 30. – Ст.238.
Про результати перевірки використання бюджетних коштів корпорацією “Укравтодор”: Постанова Колегії Рахункової палати від 25.01.2000 року № 2-1 // Рахункова палата України. – К., – 2000 р. – Випуск 5.
Про скасування актів Кабінету Міністрів України, дію яких зупинено указами Президента України: Постанова Кабінету Міністрів України вiд 24.12.2007 року № 1403 // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua.
Про стандартизацію: Закону України від 17 травня 2001 року № 2408-III // Відомості Верховної Ради вiд 03.08.2001. – 2001 р. – № 31. – Ст. 145 (зі змінами та доповненнями).
Про створення державного зовнішньоекономічного об’єднання «Концерну «Укрзовнішторг»: Постанова Кабінету Міністрів України від 6 травня 1994 року № 292 // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua.
Про створення державної корпорації «Укрвибухпром»: Постанова Кабінету Міністрів України від 27 квітня 2001 року № 409 // Офіційний вісник України вiд 18.05.2001. – 2001 р. – № 18. – том 2. – стор. 826. – ст. 787.
Про створення державної холдингової компанії "Укрзалізреммаш": Постанова Кабінету Міністрів України від 18 травня 2001 року № 540 // Офіційний вісник України вiд 08.06.2001. – 2001 р. – № 21. – стор. 155. – ст. 937.
Про створення Української державної корпорації по транспортному будівництву: Постанова Кабінету Міністрів України від 21 січня 1992 року № 26 // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua
Про створення Української корпорації енергозбереження в агропромисловому комплексі "Украгроенергозбереження": Наказ Міністерства аграрної політики України від 24.07.03 року № 247.
Про створення Української корпорації по ремонтному, сервісному і матеріально-технічному забезпеченню агропромислового комплексу "Украгроремтехзабезпечення": Наказ Міністерства аграрної політики 23.08.01 року № 255.
Про Тимчасове положення про Фонд державного майна України: Постанова Верховної Ради України від 07 липня 1992 року № 2558-ХІІ // Відомості Верховної Ради України вiд 29.09.1992. – 1992 р. – № 39. – ст. 581.
Про Українську корпорацію по інтенсивному садівництву та розсадництву: Наказ Міністерства аграрної політики України від 14.01.02 року № 7.
Про управління корпоративними правами держави: Постанова Кабінету Міністрів України від 15.05.2000 року № 791 // Офіційний вісник України вiд 02.06.2000. – 2000 р. – № 20. – стор. 56. – ст. 827.
Про управління об’єктами державної власності: Закону України від 21 вересня 2006 року № 185-V // Відомості Верховної Ради України вiд 17.11.2006. – 2006 р. – № 46. – Ст.456.
Про утворення державного авіабудівного концерну «Авіація України»: Постанова Кабінету Міністрів України від 14 березня 2007 року № 248 // Офіційний вісник України вiд 30.03.2007. – 2007 р. – № 20. – стор. 41. – ст. 792
Про утворення державного акціонерного товариства "Будівельна компанія "Укрбуд"": Постанова Кабінету Міністрів України від 13 липня 2004 року № 897 // Офіційний вісник України вiд 30.07.2004 – 2004 р. – № 28. – том 1. – стор. 100. – ст. 1878.
Про утворення державного концерну «Укрморпорт»: Розпорядження Кабінету Міністрів України від 30 листопада 2006 року № 594-р // Офіційний вісник України вiд 11.12.2006. – 2006 р. – № 48. – стор. 88. – ст. 3205
Про утворення Українського державного концерну садівництва, виноградарства та виноробної промисловості: Постанова Кабінету Міністрів України від 16 березня 2000 року № 503 // Офіційний вісник України вiд 07.04.2000. – 2000 р. – № 12. – стор. 85. – ст. 459
Про формування і ведення Реєстру корпоративних прав держави: Постанова Кабінету Міністрів України від 29 жовтня 2003 року № 1679 // Офіційний вісник України вiд 14.11.2003. – 2003 р. – № 44. – стор. 41. – ст. 2303.
Про холдингові компанії в Україні: Закон України від 15 березня 2006 року № 3528-ІV // Відомості Верховної Ради України вiд 25.08.2006. – 2006 р. – № 34. – стор. 1253. – ст. 291.
Про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації: Указ Президента 11 травня 1994 року № 224/94 // Урядовий кур'єр від 19.05.1994 р – № 76.
Про ціни і ціноутворення: Закон України від 3 грудня 1990 року № 507-XII // Відомості Верховної Ради УРСР вiд 25.12.1990. – 1990 р. – №52. – Ст. 650 (зі змінами та доповненнями).
Програма діяльності Кабінету Міністрів України “Відкритість, дієвість, результативність” від 15 березня 2003 року // Урядовий кур'єр вiд 17.09.2003 р.– № 173.
Про затвердження Порядку здійснення контролю за виконанням функцій з управління обєктами державної власності та Критеріїв визначення ефективності управління обєктами державної власності: Постанова Кабінету Міністрів України від 19 червня 2007 року № 832
Про управління корпоративними правами держави в агропромисловому комплексі: Постанова Кабінету Міністрів України від 25 жовтня 2006 року № 1473
Про Концепцію розподілу між центральними та місцевими органами виконавчої влади повноважень з управління об’єктами державної власності та заходи щодо її реалізації: Постанова Кабінету Міністрів України від 29 лютого 1996 року № 271
Радыгин А. Д. Реформа собственности в России: на пути из прошлого в будущее. – М.: «Республика». – 1994.
Разнатовский И. М. Правовое регулирование организации и деятельности республиканских промышленных объеденений – К.: Наук. думка, 1981. – 187 с.
Редкоус Владимир Михайлович. Административное право Российской Федерации: Учеб. пособие / Московский гос. ун-т путей сообщения; Юридический ин-т. — М. : Юридический ин-т МГУ ПС, 2000. — 259с.
Рыжов В.С. К вопросу о соотношении управления, исполнительной власти и государственного управления // Труды МГЮА. – М. – 1999. – № 5. – С. 4-6.
Рябченко О.П. Держава і економіка: адміністративно-правові аспекти взаємовідносин: Монографія /За заг. Ред.. О.М.Бандурки. – Х.: Вид-во Ун-ту внутр. справ, 1999 – 304 с.
Рябченко О.П. Державне управління економікою України (адміністративно-правовий аспект): Дис…докт. юрид. наук. – Харків, 2000. – 466 с.
Рябченко О.П. Зміст державного регулювання господарської діяльності // Право України. – №1. – 2006. – С.81-84.
Сидоров С.Г. Пути снижения рисков функционирования ПФГ.// Экономика и право – 2001 – №1. – С.56-61
Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. – Харків: Консум, 2001. – 656 с.
Совершенствование системы внутрифирменного управления. /Под ред. Г.Х. Попова. – М., 1972.
Советское административное право: Ученик / под ред.. Р.С. Павловского. – К.: Вища школа, 1986. – 414 с.
Старилов Ю. Н. Курс общего административного права. В 3 т. Т. I: История. Наука. Предмет. Нормы. Субъекты. – М.: Издательство НОРМА (Издательская группа НОРМА – ИНФРА М), 2002. – 728 с.
Старилов Ю. Н.Практикум по российскому административному праву. — Воронеж : Издательство Воронежского гос. ун-та, 1999. — 331с.
Талапина Э.В. Управление государственной собственностью. С.-П.: «Юридический центр Пресс». – 2002 г. – 455 с.
Толстой Ю.К. К учению о праве собственности // М.: Правоведение. – 1992. – С. 91.
Томас Келлер. Концепции холдинга. Организационные структуры и управление.– Обнинск: ГЦИПК. – 1996. – C.60.
Тополь М.І., др.. Проблеми створення державних холдингових компаній: і шляхи їх рішень. – Х., 1999, стр.261
Уманцев Г. Холдинговікомпанії в Україні.// Бізнес-інформ – 1997, №10 с. 47-49.
Уманцев. ПФГ і структура сучасної економіки. // Предпринимат. хоз-во и право. – 2001 — №5
Уткин Эдуард Андреевич, Денисов Александр Федорович. Государственное и муниципальное управление: Учеб. пособ.. — М. : Ассоциация авторов и издателей "Тандем", 2001. — 303 с.
Ушаков Н.А.Юрисдикционные иммунитеты государств и их собственности / РАН; Институт государства и права {Москва}. — М. : Наука, 1993. — 238с.
Харитонова О.І. Адміністративно-правові відносини (проблеми теорії): Монографія. – Одеса: Юридична література, 2004. – 328с.
Цветков В.А. Финансово-промышленные группы в современном мире // Журнал "Промышленная политика в Российской Федерации", – 2000. – № 6.
Цветков В.в. Державне управління: основні фактори ефективності (політико-правовий аспект) – Х,1997 – с.165
Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради України вiд 08.10.2004. – 2004 р. – № 40, (№ № 40-42). – стор. 1530. – ст. 492.
Чечетов М., Жадан І. Удосконалення управління державними корпоративним правами – стратегічний напрям ринкових перетворень в Україні // Економіка України. – 2001. – № 2. – С. 4 -12.
Чубарь А. Организац.-правовы формы деятельности транс. Нац. Корпораций на терр. Украины// Бизнес – 1998 — №9 с.125-128
Шакирова Р.К. Управление государственной собственностью в условиях смешанной экономики. – Казань, 1998
Шарко Д.А. Прав. Аспекти створення і діяльності ТНК// Підприємство і право: зюірн. Наук. Праць – К., 1998 – с.323-327
Шихалеев Д. О регулировании деятельности корпораций средствами «рекоменд. права»// Рос.эконом. Журнал – 1999 №9 с.92-93
Шиткина И.С. Предпринимательские объединения: Учебно-практическое пособие. М. – 2001. – 368 с.
Шиткина И. Правов. Регулирование деятельности холд.компаний, внутр. Документы// Хоз-во и право. – 2001, №1. С.99-112
Щодо затвердження Положення про порядок розгляду звернень громадян у структурних підрозділах Фонду державного майна України: Наказ Фонду державного майна України від 5 серпня 2004 року № 1624.
Щодо роз’яснень і рекомендацій до Методики розрахунку і порядку використання плати за оренду державного майна: Наказ Фонду Державного майна України від 22.08.2000 року № 1765.
Юридичний словник. За редакцією В.Г. Гончаренка. –Ю.: К.: „Форум”, 2005.- 473 с.
Юридичні терміни. Тлумачний словник// В.Г. Гончаренко, П.П. Андрушко, Т.П. Базова та ін.//За ред. В.Г. Гончаренка. – К.: Либідь, 2003-320с.
Якушин Ю. Корпоративніструктуры: вариант типологизации и принципы анализа эффективности// Рос. Эконом. Журнал – 1998 — №4, с.28-3
Official Journal of the European Communities, 1968, 14.03, N L 65
Official Journal of the European Communities, 1989, 30.12, N L 395.
Official Journal of the European Communities, 1990, 26.09, N L 240.

[1] Господарський кодекс України // Відомості Верховної Ради України вiд 02.05.2003. – 2003 р. – № 18. – ст.144.

[2]Господарське право України: Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти / В.Й. Гайворонський, В.П. Жушман, Н.В. Погорецька та ін.; За ред. В.Й.Гайворонського та В.П.Жушмана. – Х.: Право, 2005. – С.148.

[3]Господарське право України: Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти / В.Й.Гайворонський, В.П.Жушман, Н.В.Погорецька та ін.; За ред. В.Й.Гайворонського та В.П.Жушмана. – Х.: Право, 2005. – С.148.

[4]Про Національне агентство України з управління державними корпоративними правами: Указ Президента України від 7 липня 1998 року№ 752/98 // Офіційний вісник України вiд 20.07.1998. – 1998р. – № 27. – стор. 25.

[5]Про Положення про Національне агентство України з управління державними корпоративними правами: Указ Президента України від 2 вересня 1998 року № 969/98 // Офіційний вісник України вiд 17.09.1998. – 1998р.–№ 35. – стор. 3.

[6] Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади: Указ Президента України від 15 грудня 1999 року№ 1573/99 // Офіційний вісник Українивiд 31.12.1999. – 1999р. – № 50. – стор.11.

[7]Концепція державної програми приватизації на 2003-2008р.р.// Економіст. – 2002. – № 10. – С. 28-36.

[8]Про затвердження Типової Генеральної угоди про передачу повноважень на здійснення функцій управління державними корпоративними правами органам виконавчої влади: Наказ Фонду державного майна України від 25 травня 2000 року № 1067 // Офіційний вісник України вiд 23.06.2000. – 2000 р. – № 23. – стор. 352. – ст. 977.

[9]Про управління об’єктами державної власності: Закону України від 21 вересня 2006 року № 185-V// Відомості Верховної Ради Українивiд 17.11.2006. – 2006 р. – № 46. – Ст.456.

[10]Чечетов М., Жадан І. Удосконалення управління державними корпоративним правами – стратегічний напрям ринкових перетворень в Україні // Економіка України. – 2001. – № 2. –С.4.

[11]Конституція України // Відомості Верховної Ради Українивiд 23.07.1996. – 1996 р. – № 30. – Ст. 141.

[12]Кашанина Т.В. Корпоративное право (Право хозяйственных товариществ и обществ). М. – 1999. – C.74.

[13]Про вдосконалення управління підприємствами спиртової та лікеро-горілчаної промисловості: Постанова Кабінету Міністрів України від 29 червня 1996 року № 701 // Урядовий кур'єр від 03.09.1996 р.

[14]Про утворення Українського державного концерну садівництва, виноградарства та виноробної промисловості: Постанова Кабінету Міністрів України від 16 березня 2000 року № 503 // Офіційний вісник України вiд 07.04.2000. – 2000 р. – № 12. – стор. 85. – ст. 459.

[15]Про утворення державного концерну «Укрморпорт»: Розпорядження Кабінету Міністрів України від 30 листопада 2006 року № 594-р // Офіційний вісник України вiд 11.12.2006. – 2006 р. – № 48. – стор. 88. – ст. 3205.

[16]Про скасування актів Кабінету Міністрів України, дію яких зупинено указами Президента України: Постанова Кабінету Міністрів України вiд 24.12.2007 року № 1403 // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua.

[17]Про утворення державного авіабудівного концерну «Авіація України»: Постанова Кабінету Міністрів України від 14 березня 2007 року № 248 // Офіційний вісник України вiд 30.03.2007. – 2007 р. – № 20. – стор. 41. – ст. 792.

[18]Деякі питання державного концерну «Укратомпром»: Постанова Кабінету Міністрів України від 14 березня 2007 року № 456 // Офіційний вісник України вiд 06.04.2007. – 2007 р. – № 22. – стор. 15. – ст. 857.

[19]Про скасування актів Кабінету Міністрів України, дію яких зупинено указами Президента України: Постанова Кабінету Міністрів України вiд 24.12.2007 року № 1403 // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua.

[20] В. Біленько. Проблеми виробництва і заготівлі лікарської сировини в Україні // Економічний часопис ХХІ. – 2003.– №1.

[21] Про утворення державного акціонерного товариства "Будівельна компанія "Укрбуд"": Постанова Кабінету Міністрів України від 13 липня 2004 року № 897// Офіційний вісник України вiд 30.07.2004 – 2004 р.– № 28. – том 1. – стор. 100. – ст. 1878.

[22] Про створення Української корпорації по ремонтному, сервісному і матеріально-технічному забезпеченню агропромислового комплексу "Украгроремтехзабезпечення": Наказ Міністерства аграрної політики 23.08.01 року № 255.

[23]Про Українську корпорацію по інтенсивному садівництву та розсадництву: Наказ Міністерства аграрної політики України від 14.01.02 року № 7.

[24]Про створення Української корпорації енергозбереження в агропромисловому комплексі "Украгроенергозбереження": Наказ Міністерства аграрної політики України від 24.07.03 року № 247.

[25]Про створення державної корпорації «Укрвибухпром»: Постанова Кабінету Міністрів України від 27 квітня 2001 року № 409 //Офіційний вісник України вiд 18.05.2001. – 2001 р. – № 18. – том 2. – стор. 826. – ст. 787.

[26]Про створення Української державної корпорації по транспортному будівництву: Постанова Кабінету Міністрів України від 21 січня 1992 року № 26 // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua.

[27] Про результати перевірки використання бюджетних коштів корпорацією “Укравтодор”: Постанова Колегії Рахункової палати від 25.01.2000 року № 2-1//Рахункова палата України. – К., – 2000. – Випуск 5.

[28]Про холдингові компанії в Україні: Закон України від 15 березня 2006 року № 3528-ІV// Відомості Верховної Ради України вiд 25.08.2006. – 2006 р. – № 34. – стор. 1253. – ст. 291.

[29]Петухов В. Некоторые вопросы административно-правового регулирования организации и деятельности корпорации в России// Право и экономика.–2000.– № 4.

[30] Лаптев В.А. Холдинг как субъект предпринимательского права// Юридический мир. – 2002.– №4. – C.55.

[31] Шиткина И.С. Предпринимательские объединения: Учебно-практическое пособие. М. – 2001. – C. 65.

[32] Шиткина И.С. Предпринимательские объединения: Учебно-практическое пособие. М. – 2001. – C. 106.

[33] Шиткина И.С. Предпринимательские объединения: Учебно-практическое пособие. М. – 2001. – C. 17.

[34]Про невідкладні заходи щодо впорядкування діяльності державних (національних) акціонерних і холдингових компаній: Указ Президента України від 7 листопада 2001 року № 1049/2001 // Офіційний вісник України вiд 23.11.2001. – 2001 р. – № 45. – стор. 6. – ст. 2010.

[35] Про затвердження Положення про Державну службу автомобільних доріг України: Постанова КМУ від 16 квітня 2007 року № 628 // Офіційний вісник України вiд 27.04.2007.– 2007 р.– № 28. – стор. 55. – ст. 1117.

[36]Про Положення про Міністерство будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України: Указ Президента України від 19.12.2005 року №1801/2005 // Офіційний Вісник України вiд 11.01.2006. – 2005 р. – № 52. – стор.273. – ст. 3256

[37] Державне управління: теорія і практика // Авер'яновВ.Б., АндрійкоО.Ф., БитякЮ.П, та ін. / За заг. ред. В.Б.Авер'янова. – К.: Юрінком Інтер, 1998. –С. 5

[38] Державне управління: теорія і практика // Авер'яновВ.Б., АндрійкоО.Ф., БитякЮ.П, та ін. / За заг. ред. В.Б.Авер'янова. – К.: Юрінком Інтер, 1998. –С. 61.

[39] Рябченко О.П. Держава і економіка: адміністративно-правові аспекти взаємовідносин: Монографія / За заг. Ред.. О.М.Бандурки. – Х.: Вид-во Ун-ту внутр. справ, 1999. – 304 с.

[40] Толстой Ю.К. К учению о праве собственности // М.: Правоведение. – 1992. – С. 91

[41]Рыжов В.С. К вопросу о соотношении управления, исполнительной власти и государственного управления // Труды МГЮА. – М.– 1999. – № 5.– С. 4-6.

[42] Венедиктов А.В. Организация государственной промышленности в СССР. Т.2 – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та. – 1961.– С. 25.

[43] Венедиктов А.В. Организация государственной промышленности в СССР. Т.2 – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та. – 1961.– С.26.

[44] Авер’яновВ.Б. Виконавча влада: конституційні засади і шляхи реформування. – Х.– 1998.– С. 10.

[45]Браева Э.Х. Правовое регулирование государственной собственности в Российской Федераци: Автореф. дис… канд. юрид. наук. –М., 1998. – с. 14-15.

[46] Талапина Э.В. Управление государственной собственностью. С.-П.: «Юридический центр Пресс». – 2002 г. – С. 67.

[47] Голубцов В.Г. Публичные и частные начала в гражданско-правовом регулировании отношений государственной собственности: Автореф. дис… канд. юрид. наук. – Пермь, 1999. – 24 с.

[48]Про холдингові компанії в Україні: Закон України від 15 березня 2006 року № 3528-ІV// Відомості Верховної Ради України вiд 25.08.2006. –2006 р.–№ 34. –стор. 1253. –ст.291.

[49] Адміністративне право України: Підручник/ За заг. ред. академіка С.В. Ківалова. – О.: Юридична література, 2003. – С.7.

[50]Адміністративне право України. Академічний курс: Підруч.: У 2 т.: Т.2. Особлива частина / Ред. колегія: В.Б. Авер’янов (голова) та ін. – К.:Юрид.думка, 2005. – С. 127.

[51]Адміністративне право України. Академічний курс: Підруч.: У двох томах: Том 1. Загальна частина / Ред. колегія: В.Б. Авер’янов (голова) та ін. – К.:Вид-во „Юридична думка”, 2007. – С.109.

[52] Адміністративне право України. Академічний курс: Підруч.: У двох томах: Том 1. Загальна частина/ Ред. колегія: В.Б. Авер’янов (голова) та ін. – К.:Вид-во „Юридична думка”, 2007. – С. 90.

[53]Рябченко О.П. Зміст державного регулювання господарської діяльності // Право України. – №1. – 2006. – С.81-84.

[54] Горшенев В.М. Способы и организационные формы правового регулирования в социалистичском обществе. – М.: Юрид.лит., 1972. – С.123-124; Мицкевич А.В. Субъекты советского права. – М.: Юрид.лит.,1962. – С.127.

[55] Алексеев С.С. Право: азбука — теория — философия: Опыт комплексного исследования. – М.: "Статут", 1999.– С.116.

[56]Адміністративне право України [Підручник для юрид. вузів і фак. / Ю.П.Битяк, В.М.Гаращук, О.В.Дьяченко та ін.]; За ред. Ю.П. Битяка. – К.: Юрінком Інтер, 2005.– С. 54.

[57]Адміністративне право України. Академічний курс: Підруч.: У двох томах: Том 1. Загальна частина / Ред. колегія: В.Б. Авер’янов (голова) та ін. – К.:Вид-во „Юридична думка”, 2007. – С. 80.

[58] Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради України вiд 08.10.2004. – 2004 р.– № 40, (№№ 40-42). – стор. 1530. – ст. 492.

[59] Ананьев И.Н. Развитие организационных форм управления промышленностью в СССР – М.: 1978. – С.17-19.

[60] Правовые формы межотраслевого управления. / Под ред. Ю.М. Козлова – М.: Изд-во МГУ, 1984. – C.25

[61] Совершенствование системы внутрифирменного управления. /Под ред. Г.Х. Попова. – М., 1972. – С.14.

[62] Венедиктов А.В. Организация государственной промышленности в СССР. Т.2 – Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1961.– 864 с.

[63]Совершенствование системы внутрифирменного управления. /Под ред. Г.Х. Попова. – М., 1972. – С. 24,25.

[64]Лаптев В.В. Правовое положение производственных объединений. – М.: Нафку, 1978.– С.8-9.

[65]Разнатовский И. М. Правовое регулирование организации и деятельности республиканских промышленных объеденений – К.: Наук. думка, 1981.– С. 18.

[66] Радыгин А. Д. Реформа собственности в России: на пути из прошлого в будущее. – М.: «Республика». – 1994. – С. 149.

[67]Про об'єднання підприємств вугільної промисловості: Декрет Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 року № 10-93 // Відомості Верховної Ради України від 30.03.1993. – 1993 р. – №13. – ст.116.

[68]Про об'єднання державних підприємств зв’язку: Декрет Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 року № 9-93 // Відомості Верховної Ради України від 30.03.1993. – 1993 р. – № 13. – ст. 115.

[69]Про об'єднання державних підприємств транспорту і дорожнього господарства: Декрет Кабінету Міністрів України від 17 березня 1993 року № 20-93 // Відомості Верховної Ради України від 11.05.1993. – 1993 р. – № 19. – ст. 204.

[70]Про об'єднання державних підприємств нафтової, газової, нафтопереробної промисловості та нафтопродуктозабезпечення: Декрет Кабінету Міністрів України від 29 квітня 1993 року № 42-93 // Відомості Верховної Ради України від 29.06.1993. – 1993 р. – № 26. – ст. 280.

[71]Про об'єднання державних електроенергетичних підприємств: Декрет Кабінету Міністрів України від 29 квітня 1993 року № 41-93 // Відомості Верховної Ради України від 29.06.1993. – 1993 р. – № 26. – ст. 279.

[72] Про національне агентство України з управління державними корпоративними правами: Указ Президента України від 7 липня 1998 року № 752/98 // Офіційний вісник України вiд 20.07.1998. – 1998 р.– № 27. – стор. 25.

[73] Про Положення про Національне агентство України з управління державними корпоративними правами: Указ Президента України від 2 вересня 1998 року № 969/98// Офіційний вісник України вiд 17.09.1998. – 1998 р.– № 35. – стор. 3.

[74] Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади: Указ Президента України від 15 грудня 1999 року№ 1573/99 // Офіційний вісник Українивiд 31.12.1999. – 1999р. – № 50. – стор.11.

[75] Концепція державної програми приватизації на 2003-2008р.р.// Економіст.– 2002.– № 10. – С. 28-36.

[76] Алехин А.П., Кармолицкий А.А., Козлов Ю.М. Административное право Российской Федерации: Учебник / Под ред. А.П. Алехина. – М.: Зерцало-М, 1996. –С. 250.

[77] Про Концепцію державної промислової політики: Указ Президента України від 12 лютого 2003 року № 102/2003 //Офіційний вісник України вiд 28.02.2003. – 2003 р.– № 7. – стор. 27. – ст. 278.

[78] Господарський кодекс України // Відомості Верховної Ради України вiд 02.05.2003. – 2003 р. – № 18. – ст.144.

[79]Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради України вiд 08.10.2004. – 2004 р. – № 40, (№№ 40-42). – стор. 1530. – ст. 492.

[80]Про управління об’єктами державної власності: Закону України від 21 вересня 2006 року № 185-V// Відомості Верховної Ради України вiд 17.11.2006. – 2006 р. – № 46. – Ст.456.

[81]Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом: Закон України від 14 травня 1992 року № 2343-ХІІ // Відомості Верховної Ради України вiд 04.08.1992. – 1992 р. – № 31 – ст. 440.

[82] Про приватизацію державного майна: Закон України від 04 березня 1992 року № 2163-ХІІ // Відомості Верховної Ради України вiд 16.06.1992. – 1992 р.– № 24. – ст. 348.

[83]Про перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації: Закон України від 07 липня 1999 року № 847-ХІV// Відомості Верховної Ради України вiд 17.09.1999. – 1999 р. – № 37. – ст. 332.

[84]Про холдингові компанії в Україні: Закон України від 15 березня 2006 року № 3528-ІV// Відомості Верховної Ради України вiд 25.08.2006. – 2006 р. – № 34. – стор. 1253. – ст. 291.

[85]Про створення державного зовнішньоекономічного об’єднання «Концерну «Укрзовнішторг»: Постанова Кабінету Міністрів України від 6 травня 1994 року № 292 // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua.

[86]Про Постанову Кабінету Міністрів України від 06 травня 1994 року № 292: Указ Президента України від 27 липня 1994 року № 412/94 // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua.

[87]Про підприємства в Україні: Закон України від 27 липня 1991 року № 887-ХІІ // Відомості Верховної Ради УРСР вiд 11.06.1991. – 1991 р. – № 24. – стор. 272.

[88]Про об'єднання підприємств вугільної промисловості: Декрет Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 року № 10-93 // Відомості Верховної Ради України від 30.03.1993. – 1993 р. – №13. – ст.116; Про об'єднання державних підприємств зв’язку: Декрет Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 року № 9-93 // Відомості Верховної Ради України від 30.03.1993. – 1993 р. – № 13. – ст. 115; Про об'єднання державних підприємств транспорту і дорожнього господарства: Декрет Кабінету Міністрів України від 17 березня 1993 року № 20-93 // Відомості Верховної Ради України від 11.05.1993. – 1993 р. – № 19. – ст. 204; Про об'єднання державних підприємств нафтової, газової, нафтопереробної промисловості та нафтопродуктозабезпечення: Декрет Кабінету Міністрів України від 29 квітня 1993 року № 42-93 // Відомості Верховної Ради України від 29.06.1993. – 1993 р. – № 26. – ст. 280; Про об'єднання державних електроенергетичних підприємств: Декрет Кабінету Міністрів України від 29 квітня 1993 року № 41-93 // Відомості Верховної Ради України від 29.06.1993. – 1993 р. – № 26. – ст. 279.

[89]Про підприємства в Україні: Закон України від 27 липня 1991 року № 887-ХІІ // Відомості Верховної Ради УРСР вiд 11.06.1991. – 1991 р. – № 24. – стор. 272

[90] Беликов О. Создавали холдинг, а получили ОАО/ Юридическая практика.– 3 июля 2007.– №27 (497).

[91] Мовсесян А.Г. Транснационализация в мировой экономике: Учебное пособие.– M: Финансовая академия при Правительстве Российкой Федерации, 2001.

[92] Цветков В.А. Финансово-промышленные группы в современном мире // Журнал "Промышленная политика в Российской Федерации", – 2000. – № 6.

[93]Цветков В.А. Финансово-промышленные группы в современном мире // Журнал "Промышленная политика в Российской Федерации", –2000. – № 6.

[94]Мовсесян А.Г. Транснационализация в мировой экономике: Учебное пособие.–M: Финансовая академия при Правительстве Российкой Федерации, 2001.

[95] ЕршоваИ.В. Правовой режим государственного имущества в хозяйственном обороте: теоретические основы и пути совершенствования. – М.: Юриспруденция, 2001. – 304 с.

[96] Томас Келлер. Концепции холдинга. Организационные структуры и управление.– Обнинск: ГЦИПК. – 1996.– C.60.

[97]ЕршоваИ.В. Правовой режим государственного имущества в хозяйственном обороте: теоретические основы и пути совершенствования. – М.: Юриспруденция, 2001. – 304 с.

[98]Official Journal of the European Communities, 1968, 14.03, N L 65.

[99]Official Journal of the European Communities, 1989, 30.12, N L 395.

[100]Official Journal of the European Communities, 1990, 26.09, N L 240.

[101] Об Основных положениях структурной реформы в сферах естественных монополий: Указ Президента Российской Федерации от 28 апреля 1997 года № 426

[102] О совете директоров ОАО «Газпром»: Распоряжение Правительства Российской Федерации от 29 июня 2000 года № 901-р

[103] О списке представителей РФ для голосования на общих собраниях акционеров открытых акционерных обществ топливно-энергетического комплекса: Распоряжение Правительства Российской Федерации от 26 апреля 2001 года № 592-р.

[104] Старилов Ю.Н. Курс общего административного права: В 3 т. – Т.1: История. Наука. Предмет. Нормы. Субъекты. – М.: Издательство НОРМА, 2002. – С. 399-400.

[105]Про передачу Укрзалізниці повноважень з управління державними корпоративними правами відкритих акціонерних товариств: Постанова Кабінету Міністрів України від 31 березня 2003 року № 415 // Офіційний вісник України вiд 18.04.2003. – 2003 р. – № 14. – стор. 31. – ст. 619.

[106]Про управління об’єктами державної власності: Закону України від 21 вересня 2006 року№ 185-V // Відомості Верховної Ради Українивiд 17.11.2006. – 2006 р. – № 46. – Ст.456.

[107] Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб: Закон України від 22 грудня 1995 року № 493/95// Вiдомостi Верховної Ради Українивiд 16.01.1996. – 1996р. – №3. – Ст.9.

[108] Про державний матеріальний резерв: Закон України від 24 січня 1997 року № 51/97 // Вiдомостi Верховної Ради Українивiд 10.04.1997. – 1997 р. – №13. – Ст. 112.

[109] Про формування і ведення Реєстру корпоративних прав держави: Постанова Кабінету Міністрів України від 29 жовтня 2003 року№ 1679// Офіційний вісник України вiд 14.11.2003. – 2003 р.– № 44. – стор. 41. – ст. 2303.

[110] Додин Е.В. Классификация норм административного права по основанию их применения // Тези доповідей на ХХІІ звітній конференції Одеського державного університету ім.І.І.Мечникова. – К.: Видавництво Київського державного університету, 1967. – С.70-71.

[111] Виконавча влада і адміністративне право /За заг. ред. В.Б. Авер'янова. — К.: Видавничий Дім "Ін-Юре", 2002. — С.91; Адміністративне право України [Підручник для юрид. вузів і фак. / Ю. П. Битяк, В. В. Богуцький, В. М. Гаращук та ін.]; За ред. Ю. П. Битяка. — Харків: Право, 2000. — С. 32; Овсянко Д.М. Административное право: Учебное пособие. // Изд. 3-е, перераб. и доп. – М.: Юристъ, 2002. – С. 19.

[112] Про формування і ведення Реєстру корпоративних прав держави: Постанова Кабінету Міністрів України від 29 жовтня 2003 року № 1679 //Офіційний вісник Українивiд 14.11.2003. – 2003р. – № 44.– стор. 41. – ст.2303.

[113] Про ціни і ціноутворення: Закон України від 3 грудня 1990 року № 507-XII//Відомості Верховної Ради УРСР вiд 25.12.1990. – 1990 р. – №52. – Ст. 650 (зі змінами та доповненнями).

[114] Кодекс України про адміністративні правопорушення // Відомості Верховної Ради УРСР вiд 18.12.1984.– 1984 р.– № 51. – стор. 1122(зі змінами та доповненнями).

[115] Про захист від недобросовісної конкуренції: Закон України вiд 07.06.1996 року № 236/96 // Відомості Верховної Ради Українивiд 03.09.1996. – 1996 р. – № 36. – Ст. 164

[116]Про природні монополії: Закон України вiд 20.04.2000 року № 1682-III// Відомості Верховної Ради України вiд 28.07.2000. – 2000 р. – № 30. – Ст.238

[117]Про захист економічної конкуренції: Закон України вiд 11.01.2001 року № 2210-III// Відомості Верховної Ради України вiд 23.03.2001. – 2001 р. – № 12. – Ст. 64

[118]Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти: Закону України від 22 лютого 2000 року № 1490-III//Відомості Верховної Ради вiд 19.05.2000. – 2000 р. – №20. – Ст.148.

[119] Про стандартизацію: Закону України від 17 травня 2001 року № 2408-III //Відомості Верховної Ради вiд 03.08.2001.- 2001 р. — №31. – Ст.145 (зі змінами та доповненнями).

[120]Кодекс України про адміністративні правопорушення // Відомості Верховної Ради УРСР вiд 18.12.1984. – 1984 р. – № 51. – стор. 1122 (зі змінами та доповненнями).

[121]Адміністративне право України [Підручник для юрид. вузів і фак. / Ю. П. Битяк, В. В. Богуцький, В. М. Гаращук та ін.]; За ред. Ю. П. Битяка. – Харків: Право, 2000. –С. 173-175.

[122] Додін Є.В. Удосконалення законодавства про адміністративну відповідальність юридичних осіб // Концепція розвитку законодавства України. – К., 1996. – С. 114 – 115.

[123]Бахрах Д.Н. Административное право Российской Федерации. – М.: Бек, 2000 – С. 476.

[124]Аверьянов В., Лукьянец Д. О правовой природе административной ответственности // Юридическая практика. – 2001. – № 18. – С. 7.

[125] Про Тимчасове положення про Фонд державного майна України: Постанова Верховної Ради України від 07 липня 1992 року № 2558-ХІІ //Відомості Верховної Ради України вiд 29.09.1992.– 1992 р.– № 39. – ст. 581.

[126] Про боротьбу з корупцією: Закон України від 5 жовтня 1995 року № 356/95 // Відомості Верховної Ради Українивiд 22.08.1995. – 1995 р. – № 34. – Ст. 266.

[127] Про боротьбу з корупцією: Закон України від 5 жовтня 1995 року № 356/95 // Відомості Верховної Ради Українивiд 22.08.1995. – 1995 р. – № 34. – Ст. 266.

[128] Про звернення громадян: Закон України вiд 02.10.1996року № 393/96// Відомості Верховної Ради України вiд 19.11.1996.– 1996 р.– № 47. – ст. 256.

[129] Про заходи щодо забезпечення конституційних прав громадян на звернення: Указпрезидента України вiд 19.03.1997 року № 241/97// Офіційний вісник України – 1997 р.– № 12. – том 1. – стор. 111.

[130] Щодо затвердження Положення про порядок розгляду звернень громадян у структурних підрозділах Фонду державного майна України: Наказ Фонду державного майна України від 5 серпня 2004 р. № 1624.

[131]З сайту www.spfu.gov.ua.

[132] Про стандартизацію: Закону України від 17 травня 2001 року № 2408-III //Відомості Верховної Ради вiд 03.08.2001.– 2001 р. – №31. – Ст.145 (зі змінами та доповненнями).

[133]Про ліцензування певних видів господарської діяльності: Закону України від 1 червня 2000 року № 1775-III // Відомості Верховної Ради вiд 08.09.2000. – 2000 р. – № 36. – Ст. 299.

[134] Щодо роз’яснень і рекомендацій до Методики розрахунку і порядку використання плати за оренду державного майна: Наказ Фонду Державного майна України від 22.08.2000 року № 1765.

[135] Про управління об’єктами державної власності: Закону України від 21 вересня 2006 року № 185-V // Відомості Верховної Ради Українивiд 17.11.2006. – 2006 р. – № 46. – Ст.456.

[136] Горьова С.Л. Норми адміністративного права (проблеми теорії та практики формотворення): Дис… канд. юрид. наук.12.00.07//Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого. – Х., 2000. – С.41-43.

[137] Козлова Е.И., Кутафин O.E.Конституционное право России: Учебник. — 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Юристъ, 1999. – С. 11.

[138] Бандурка А.М., Тищенко Н.М. Административный процесс: Учебник. – Харьков: Изд-во НУВД, 2001. – С. 8-9.

[139]Колодій А.М. Принципи права України / Нац. акад. внутр. справ України. –К.: Юрінком. Інтер,1998. – С. 80.

[140] Ильюшихин И.Н. Понятие и признаки налогового правоотношения // Изв. высш. уч. заведений. Правоведение. – 2000. – №2. – С.144-145.

[141] Пискотин М.И. Советское бюджетное право. – М.: Юридическая литература, 1971. – с.59-60.

[142]Бандурка А.М., Тищенко Н.М. Административный процесс: Учебник. – Харьков: Изд-во НУВД, 2001. – С. 47-50.

[143]Бандурка А.М., Тищенко Н.М. Административный процесс: Учебник. – Харьков: Изд-во НУВД, 2001. – С.47-50.

[144]Засторожная О.К. Советский административный процесс: Учебное пособие. – Воронеж: ВГУ, 1985. – С. 10-11.

[145] Про управління об’єктами державної власності: Закону України від 21 вересня 2006 року № 185-V // Відомості Верховної Ради Українивiд 17.11.2006. – 2006 р. – № 46. – Ст.456.

[146]Про Антимонопольний комітет України: Закон України від 26 листопада 1993 року № 3659-XII //Відомості Верховної Ради вiд 14.12.1993. – 1993 р. – №50. – Ст.472

[147] Про Кабінет Міністрів України Україні: Закон України від 21 грудня 2006 року № 514-V // Відомості Верховної Ради України вiд 16.03.2007.– 2007 р.– № 11. – стор. 477. – ст. 94.

[148]Горбунова Л.М. Підзаконні нормативно-правові акти: організаційно-правові питання забезпечення законності: Дис…канд. юрид. наук. 12.00.07 // Київський національний економічний університет. – К., 2005 – С. 31.

[149]Про управління об’єктами державної власності: Закону України від 21 вересня 2006 року№ 185-V // Відомості Верховної Ради Українивiд 17.11.2006. – 2006 р. – № 46. – Ст.456.

[150]Про управління об’єктами державної власності: Закону України від 21 вересня 2006 року№ 185-V // Відомості Верховної Ради Українивiд 17.11.2006. – 2006 р. – № 46. – Ст.456.

[151]Адміністративне право України. Академічний курс: Підруч.: У двох томах: Том 1. Загальна частина / Ред. колегія: В.Б. Авер’янов (голова) та ін. – К.:Вид-во „Юридична думка”, 2007. – С. 506.

[152] Адміністративне право України. Академічний курс: Підруч.: У двох томах: Том 1. Загальна частина / Ред. колегія: В.Б. Авер’янов (голова) та ін. – К.:Вид-во „Юридична думка”, 2007. – 591 с.; Адміністративне право України [Підручник для юрид. вузів і фак. / Ю.П.Битяк, В.М.Гаращук, О.В.Дьяченко та ін.]; За ред. Ю.П. Битяка. – К.: Юрінком Інтер, 2005.– 544с.; Колпаков В.К., Кузьменко О.В. Адміністративне право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 2003. – 544с.; Харитонова О.І. Адміністративно-правові відносини (проблеми теорії): Монографія. – Одеса: Юридична література, 2004. – 328с.

[153] Алексеев С.С. Механизм правового регулирования в социалистическом государстве.– М.: Юрид.лит.,1966.– С. 5.

[154] Алексеев С.С. Право: азбука — теория — философия: Опыт комплексного исследования. – М.: "Статут", 1999. – С. 348.

[155] Лазарев Б.М. Компетенция органов управления. – М.: Юрид. лит-ра. 1972.– С.145-146.

[156]Общая теория права и государства: Учебник/ Под ред. В.В. Лазарева. – М.: Юрист,2000. – С. 488

[157] Загальна теорія держави і права: Підручник/ За редакцією проф.. М.В. Цвіка, доц.. В.Д. Ткаченка, проф.. О.В. Петришина. – Харків: Право,2002.– С.404; Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник/ Пер. з рос.– Харків: Консум,2001.– с.488.

[158]Алексеев С.С. Право: азбука — теория — философия: Опыт комплексного исследования. – М.: "Статут", 1999. – С. 349-350.

[159]Загальна теорія держави і права: Підручник / За редакцією проф.. М.В. Цвіка, доц.. В.Д. Ткаченка, проф.. О.В. Петришина. – Харків: Право,2002. – С.427; Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. – Харків: Консум, 2001. – с. 496.

[160]Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. – Харків: Консум, 2001. – с. 496.

[161]Комаров С.А. Общая теория государства и права: Учебник. – 4-е изд., переработанное и дополненное. – М.: Юрайт, 1998. – С. 274.

[162]Адміністративне право України. Академічний курс: Підруч.: У двох томах: Том 1. Загальна частина / Ред. колегія: В.Б. Авер’янов (голова) та ін. – К.:Вид-во „Юридична думка”, 2007. – С. 89-90.

[163]Адміністративне право України. Академічний курс: Підруч.: У двох томах: Том 1. Загальна частина / Ред. колегія: В.Б. Авер’янов (голова) та ін. – К.:Вид-во „Юридична думка”, 2007. – С. 93-95.

[164]Адміністративне право України. Академічний курс: Підруч.: У двох томах: Том 1. Загальна частина / Ред. колегія: В.Б. Авер’янов (голова) та ін. – К.:Вид-во „Юридична думка”, 2007. – С. 172-173.

[165]Рябченко О.П. Державне управління економікою України (адміністративно-правовий аспект): Дис…докт. юрид. наук. – Харків, 2000. – С. 206.

[166]Про управління об’єктами державної власності: Закону України від 21 вересня 2006 року№ 185-V // Відомості Верховної Ради Українивiд 17.11.2006. – 2006 р. – № 46. – Ст.456.

[167]Про Тимчасове положення про Фонд державного майна України: Постанова Верховної Ради України від 07 липня 1992 року № 2558-ХІІ //Відомості Верховної Ради України вiд 29.09.1992. – 1992 р. – № 39. – ст. 581.

[168] Про затвердження Положення про Міністерство економіки України: Постанова Кабінету Міністрів України від 26 травня 2007 року№ 777// Офіційний вісник України вiд 08.06.2007. – 2007 р.– № 39. – стор. 69. – ст. 1563.

[169] Про Антимонопольний комітет України: Закон України від 26 листопада 1993 року№ 3659-XII //Відомості Верховної Радивiд 14.12.1993. – 1993 р. – №50. – Ст.472.

[170] Про Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку: Указ Президента України від 14.02.1997року № 142/97 // Офіційний вісник України.– 1997 р.– № 8. – том 1. – стор. 113.

[171] Про Державну програму приватизації: Закон України вiд 18.05.2000 року № 1723-III// Відомості Верховної Ради України вiд 25.08.2000.– 2000 р.– № 33.

[172]З сайту www.spfu.gov.ua

[173] Про формування і ведення Реєстру корпоративних прав держави: Постанова Кабінету Міністрів України від 29 жовтня 2003 року№ 1679// Офіційний вісник України вiд 14.11.2003. – 2003 р.– № 44. – стор. 41. – ст. 2303.

[174] Про затвердження Положення про Єдиний реєстр об’єктів державної власності: Постанова Кабінету Міністрів України від 14 квітня 2004 року№ 467// Офіційний вісник України вiд 30.04.2004.– 2004 р.– № 15. – стор. 63. – ст. 1043.

[175] Про затвердження структури Єдиного реєстру об’єктів державної власності: Наказ Фонду державного майна України та Державного комітету статистики України від 23 березня 2005 року № 623/79.

[176]З сайту www.spfu.gov.ua.

[177] Про затвердження Методики оцінки державних корпоративних прав: Постанова Кабінету Міністрів України від 2 серпня 1999 року№ 1406// Офіційний вісник України вiд 20.08.1999. – 1999 р.– № 31. – стор. 90.

[178] Про затвердження Основних концептуальних підходів до підвищення ефективності управління корпоративними правами держави: Постанова Кабінету Міністрів України від 11.02.2004 року №155// Офіційний вісник України вiд 27.02.2004.– 2004 р.– № 6. – стор. 67. – ст. 327.

[179] Про затвердження Порядку здійснення контролю за виконанням функцій з управління об’єктами державної власності та критеріїв визначення ефективності управління об’єктами державної власності: Постанова Кабінету Міністрів України від 19.06.2007 року №832// Офіційний вісник України вiд 27.06.2007.– 2007 р.– № 45. – стор. 15. – ст. 1839.

[180]Про управління корпоративними правами держави: Постанова Кабінету Міністрів України від 15.05.2000 року № 791 // Офіційний вісник України вiд 02.06.2000. – 2000 р. – № 20. – стор. 56. – ст. 827

[181] Про затвердження Положення про порядок навчання та підвищення кваліфікації осіб, які претендують на право здійснення функцій управління корпоративними правами держави, та Положення про порядок роботи екзаменаційної комісії та проведення кваліфікаційного іспиту осіб, які претендують на право здійснення функцій управління корпоративними правами держави: Наказ Фонду державного майна України 10.03.2004року №459 // Офіційний вісник України вiд 16.04.2004. – 2004 р.– № 13. – стор. 349. – ст. 928.; Положення про порядок роботи екзаменаційної комісії та проведення кваліфікаційного іспиту осіб, які претендують на право здійснення функцій управління корпоративними правами держави: Наказ Фонду державного майна України 10.03.2004року №459 // Офіційний вісник України вiд 16.04.2004.– 2004 р.– № 13. – стор. 354. – ст. 928.

[182]Про управління корпоративними правами держави: постанова Кабінету Міністрів України від 15.05.2000 року № 791 // Офіційний вісник України вiд 02.06.2000. – 2000 р. – № 20. – стор. 56. – ст. 827.

[183]Про управління корпоративними правами держави: постанова Кабінету Міністрів України від 15.05.2000 року № 791 // Офіційний вісник України вiд 02.06.2000. – 2000 р. – № 20. – стор. 56. – ст. 827.

[184] Битяк Ю.П. Державна служба в Україні: організаційно-правові засади: Монографія.–Х.: Право,2005.– С. 152.

[185]Про боротьбу з корупцією: Закон України від 5 жовтня 1995 року№ 356/95 // Відомості Верховної Ради України вiд 22.08.1995. – 1995 р. – № 34. – Ст. 266.

[186] Про державну службу: Закон України вiд 16.12.1993року № 3723-XII// Відомості Верховної Ради України вiд 28.12.1993. – 1993р. – N 52. – ст.490.

[187] Іващенко О.М. Деякі економіко-правові аспекти забезпечення діяльності господарських об’єднань // Вісник Національного універститету внтурішніх справ. – 2002.– № 18– с.36.

[188] Про Кабінет Міністрів України Україні: Закон України від 21 грудня 2006 року № 514-V // Відомості Верховної Ради України вiд 16.03.2007.– 2007 р.– № 11. – стор. 477. – ст. 94.

[189] Про управління об’єктами державної власності: Закону України від 21 вересня 2006 року № 185-V // Відомості Верховної Ради Українивiд 17.11.2006. – 2006 р. – № 46. – Ст.456.

[190] Про Комісію з перевірки процесів створення, приватизації та фінансово-господарської діяльності державних (національних) акціонерних та холдингових компаній: Розпорядження Президента України від 21 квітня 2001року № 114/2001-рп // Урядовий кур'єр вiд 04.05.2001 р. – № 78.

[191] Про створення державної корпорації «Укрвибухпром»: Постанова Кабінету Міністрів України від 27 квітня 2001 року № 409 // Офіційний вісник України вiд 18.05.2001. – 2001 р. – № 18. – том 2. – стор. 826. – ст. 787.

[192] Про затвердження Типової Генеральної угоди про передачу повноважень на здійснення функцій управління державними корпоративними правами органам виконавчої влади: Наказ Фонду державного майна України від 25 травня 2000 року №1067 // Офіційний вісник України вiд 23.06.2000. – 2000 р.– № 23. – стор. 352. –ст. 977.

[193] Про місцеві державні адміністрації: Закон України від 09.04.1999 року № 586-XIV //Відомості Верховної Ради України від 28.05.1999. – 1999 р. – №20.– ст.190.

[194] Про визнання такими, що втратили чинність деяких актів Кабінету Міністрів України: Постанова Кабінету Міністрів України від 7 березня 2003 року № 301//Офіційний вісник України вiд 28.03.2003.– 2003 р.– № 11. – стор. 475. – ст. 474.

[195] Советское административное право: Ученик / под ред.. Р.С. Павловского. – К.: Вища школа, 1986. – С. 164; Коваль Л.В. Адміністративне право України. Курс лекцій (Загальна частина) – К.: Основи, 1994. – С. 66; Державне управління: проблеми адміністративно-правової теорії та практики / За заг. ред. В.Б. Авер’янова. – К.: Факт, 2003. – С. 146; Битяк Ю.П., Зуй В.В. Адміністративне право України. Конспект лекцій. – Харків: Націон. юрид. акад. України імені Ярослава Мудрого, 1996. – с. 91.

[196] Бачило И. Л. Функции органов управления: Правовые проблемы оформления и реализации. – М.: Юридическая литература, 1976. – С. 165.

[197] Битяк Ю.П., Зуй В.В. Административное право Украины (Общая часть). – Х.: Одиссей, 1999. – С. 90-92.

[198] Битяк Ю.П., Зуй В.В. Административное право Украины (Общая часть). – Х.: Одиссей, 1999. – С. 137.

[199] Бахрах Д.Н. Административное право: Крат. учеб.курс. – М.: Норма, 2000. – С. 126.

[200]Рябченко О.П. Держава і економіка: адміністративно-правові аспекти взаємовідносин: Монографія /За заг. Ред.. О.М.Бандурки. – Х.: Вид-во Ун-ту внутр. справ, 1999 – с. 220.

[201] Про холдингові компанії в Україні: Закон України від 15 березня 2006 року № 3528-ІV// Відомості Верховної Ради України вiд 25.08.2006. – 2006 р.– № 34. – стор. 1253. – ст. 291.

[202] Деякі питання державного концерну «Укратомпром»: Постанова Кабінету Міністрів України від 14 березня 2007 року № 456 // Офіційний вісник України вiд 30.03.2007. – 2007 р.– № 20. – стор. 41. – ст. 792.

[203] Про затвердження Типової форми договору доручення на виконання функцій з управління пакетомакцій, що належить державі: Наказ Фонду державного майна Українивід 1 березня 2004 року № 383.

[204] Кодекс адміністративного судочинства України// Відомості Верховної Ради України вiд 09.09.2005. – 2005 р.– № 35, (№№ 35-36, 37). – стор. 1358. – ст. 446.

[205]Адміністративне право України. Академічний курс: Підруч.: У двох томах: Том 1. Загальна частина / Ред. колегія: В.Б. Авер’янов (голова) та ін. – К.:Вид-во „Юридична думка”, 2007. – С. 289.

[206] Про затвердження Положення про Єдиний реєстр об’єктів державної власності: Постанова Кабінету Міністрів України від 14 квітня 2004 року№ 467// Офіційний вісник України вiд 30.04.2004.– 2004 р.– № 15. – стор. 63. – ст. 1043.

[207]Про основні критерії оцінки виконання державними службовцями функцій з управління корпоративними правами держави в господарських товариствах, у статутних фондах яких є державна частка: Наказ Фонду державного майна України від 25 жовтня 2004 року № 2243.

[208] Про Комісію з перевірки процесів створення, приватизації та фінансово-господарської діяльності державних (національних) акціонерних та холдингових компаній: Розпорядження Президента України від 21 квітня 2001року № 114/2001-рп // Урядовий кур'єр вiд 04.05.2001 – № 78

[209] Про створення державної холдингової компанії "Укрзалізреммаш": Постанова Кабінету Міністрів України від 18 травня 2001 року № 540 // Офіційний вісник України вiд 08.06.2001. – 2001 р. – № 21. – стор. 155. – ст. 937.

[210]Про українську корпорацію по інтенсивному садівництву та розсадництву: Наказ Міністерства аграрної політики від 14.01.02 р. – № 7.

[211] Про корпоратизацію підприємств: Указ Президента України від 15.06.1993 року № 210/93 // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua.

[212] Про погодження Кабінетом Міністрів України рішення щодо утворення державних холдингових компаній у процесі корпоратизації та приватизації: постанова Кабінету Міністрів України від 25 жовтня 2006 року № 1477 // Офіційний вісник України від 08.11.2006. –2006 р. – № 43. – стор. 136. – ст. 2888.

[213] Про затвердження Положення про порядок корпоратизації підприємств: Постанова Кабінету Міністрів України від 5 липня 1993 року № 508 // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua.

[214] Про затвердження Порядку утворення державних холдингових компаній у процесі корпоратизації та приватизації: Наказ Міністерства економіки України та Фонду державного майна України від 11.08.2006року№ 275/1252

[215] Про холдингові компанії в Україні: Закон України від 15 березня 2006 року № 3528-ІV// Відомості Верховної Ради України вiд 25.08.2006. – 2006 р.– № 34. – стор. 1253. – ст. 291.

[216] Про господарські товариства: Закон України від 19.09.1991року № 1576-ХII// Відомості Верховної Ради України вiд 03.12.1991. – 1991 р.– № 49. – ст. 682.

[217] Про основні напрямки конкурентної політики на 2002-2004 роки: Указ Президента України 19.11.2001 року №1097/2001// Офіційний вісник України від 07.12.2001.– 2001р.– №47.– стор.14.– ст.2056.

[218] Про основні напрямки конкурентної політики на 2002-2004 роки: Указ Президента України 19.11.2001 року №1097/2001// Офіційний вісник України від 07.12.2001.– 2001р.– №47.– стор.14.– ст.2056.

[219] Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002 — 2011 роки: Послання Президента України до Верховної Ради України від 30 квітня 2002 року //Урядовий кур'єр вiд 04.06.2002р.– № 100.

[220]Про підсумки соціально-економічного розвитку України за січень — серпень 2003 р. та хід виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України: Постанова Кабінету Міністрів України від 30 вересня 2003 року № 1532 // Офіційний сайт Верховної Ради України. – www.rada.gov.ua.

[221]Програма діяльності Кабінету Міністрів України “Відкритість, дієвість, результативність” від 15 березня 2003 року // Урядовий кур'єр вiд 17.09.2003 р.– № 173.

[222]Про визнання такими, що втратили чинність деяких актів Кабінету Міністрів України: Постанова Кабінету Міністрів України від 07 березня 2003 року № 301 // Офіційний вісник України вiд 28.03.2003. – 2003 р. – № 11. – стор. 475. – ст. 474.

[223]Про Основні концептуальні підходи до підвищення ефективності управління корпоративними правами держави: Постанова Кабінету Міністрів України від 11 лютого 2004 року № 155 // Офіційний вісник України вiд 27.02.2004. – 2004 р. – № 6. – стор. 67. – ст. 327.

[224]Програма діяльності Кабінету Міністрів України “Відкритість, дієвість, результативність” від 15 березня 2003 року // Урядовий кур'єр вiд 17.09.2003 р.– № 173.

[225] Вінник О.М., Щербина В.С.Акціонерне право.– К.: Атика, 2000.–C.5.

[226] КузнецовП, МуравьевА. Государственные холдинги как механизм управления предприятиям государственного сектора// Вопросы экономики. – 2000. – №9.

[227]Про холдингові компанії в Україні: Закон України від 15 березня 2006 року № 3528-ІV// Відомості Верховної Ради України вiд 25.08.2006. – 2006 р. – № 34. – стор. 1253. –ст.291.

[228] Про Державну програму приватизації: Закон України вiд 18.05.2000 року № 1723-III// Відомості Верховної Ради України вiд 25.08.2000.– 2000 р.– № 33.

[229] Про холдингові компанії, що створюються в процесі корпоратизації та приватизації: Указ Президента 11 травня 1994 року № 224/94 // Урядовий кур'єр від 19.05.1994р– № 76.

[230]Питання Державної інспекції з контролю за цінами: Постанова Кабінету Міністрів України від 13.12.2000 року №1819 // Офіційний вісник України від 29.12.2000. – 2000 р. – №50. – стор.48. – ст. 2162.

[231]Про Державну інспекцію з контролю за цінами:Постанова Кабінету Міністрів України вiд 13.09.2000 року № 1432 // Офіційний вісник України вiд 06.10.2000. – 2000 р. – № 38. – стор. 24. – ст. 1621.

[232]Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів): Постанова Кабінету Міністрів України від 25.12.1996 року № 1548 // Урядовий кур’єр України від 23.01.1997 р.

[233]Про затвердження Положення про Міністерство транспорту та зв’язку України: Постанова Кабінету Міністрів України від 06.06.2006 року № 789 //Офіційний вісник України від 21.06.2006. – 2006 р. – №23. – стор. 25. – ст. 1716.

[234]Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України від 21.05.1997 року № 280/97 // Відомості Верховної Ради України від 25.06.1997. – 1997 р. – № 24. – ст.170.

[235]Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів): Постанова Кабінету Міністрів України від 25.12.1996 року № 1548 // Урядовий кур’єр України від 23.01.1997 р.

[236] Братков Е.Н., Рассуждай Л.Н., Алышева Н.В. Механизм формирования цен в условиях развития угольной промышленности в Украине. – Донецк: ИЭП НАН Украины, 1999. – С. 3.

[237] Про Міністерство палива й енергетики України: Указ Президента України від 14.04.2000 року №598// Офіційний вісник України від 05.05.2000. – 2000 р. – №16. – стор.57. – ст. 64.

[238]Про оподаткування прибутку підприємств: Закон України від 28.12.1994 року №334/94 // Відомості Верховної Ради України від 24.01.1995. – 1995 р. – № 4. – ст. 28.

referat-ok.com.ua

Корпоративні права держави

ВСТУП

РОЗДІЛ 1

КОРПОРАТИВНІ ПРАВА ДЕРЖАВИ ЯК ПРЕДМЕТ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

1.1. Сутність корпоративних прав держави та види господарських об’єднань, відносно яких вони здійснюються

1.2. Структура відносин у сфері корпоративних прав держави та місце у ній відносин, що є предметом адміністративно-правового регулювання

1.3. Історія та світовий досвід адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави

Висновки до Розділу 1

РОЗДІЛ 2

ЗМІСТ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ КОРПОРАТИВНИХ ПРАВ ДЕРЖАВИ

2.1. Характеристика адміністративно-правових норм, які регулюють сферу корпоративних прав держави

2.2. Метод адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави

2.3. Суб’єкти адміністративно-правового регулювання корпоративних прав держави та форми їх діяльності

Висновки до Розділу 2

РОЗДІЛ 3

ШЛЯХИ ВДОСКОНАЛЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ КОРПОРАТИВНИХ ПРАВ ДЕРЖАВИ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Розділи