Удосконалення процесуальних галузей законодавства має на меті створення оптимальних умов для максимального захисту прав, свобод і законних інтересів особи, оскільки він є важливою ознакою правової держави. Сучасна Українська держава намагається досягти цієї мети шляхом здійснення судово-правової реформи. Ефективність цих заходів зростатиме за умови належного застосування національного правового досвіду. У цьому контексті набуває актуальності дослідження функціонування судової системи на етнічній території України у минулі епохи, зокрема, суть і особливості здійснення копного судочинства на українських землях у ХІУ-ХУІІІ ст.

Копний суд був інститутом звичаєвого права, який сформувався на етнічних українських землях у XIV ст. і функціонував до XVIII ст. Він був спадкоємцем вервного суду і розвивав правові традиції Київської Русі та Галицько-Волинської держави. Унікальність цього судового органу (як правило, сільського) полягала в тому, що він не визнавав станового принципу судочинства, був виборним і колегіальним, а його суддями були авторитетні представники територіальної громади.

Підвідомчість копного суду передбачала вирішення ним цивільних і кримінальних справ, проте в його практиці не відбулось чіткого розмежування судочинства на цивільне та кримінальне. Копному суду були підсудні усі суспільні групи, у тому числі шляхта, яка проживала у селах. Як бачимо, це могло викликати взаємне дублювання громадськими (копними) та державними судами своїх функцій. Проте І. Черкаський зазначав, що такого дублювання не було, оскільки право вирішального вибору суду, який розглядав справу, належало потерпілому (позивачу) [1, 85].

Кожна стадія копного судочинства мала назву «копа». Залежно від справи, яку вирішував копний суд, їх кількість могла бути різною, проте загалом можна згрупувати та виділити три основні стадії копного судочинства: гаряча копа (розслідування злочинів), велика копа (судовий розгляд) та завита копа (виконання рішень) [2, 72]. Український правознавець Я. Па-дох виділив такі засади копного судочинства: усність; безпосередність; диспозитивність сторін процесу; єдність провадження в цивільних і кримінальних справах; поміркований формалізм [3, 86]. Крім названих засад, копному судочинству також були властиві гласність, змагальність і рівноправність сторін процесу.

Здійснення копними судами попереднього розслідування починалось із скарги (позову) потерпілого (позивача). Скарга (позов) у копному судочинстві, як правило, надавалась суду в усній формі. У цій скарзі можна умовно виділити три частини: вступ (у ньому зазвичай позивач розповідав про передумови своєї проблеми); суть позову (розповідь про заподіяну шкоду); запевнення про те, що у нього (позивача) немає жодних сумнівів у тому, що лише копний суд може цю справу вирішити [1, 265-267].

На підставі скарги потерпілого відкривалось провадження у справі копним судом. Відкриттю провадження у справі передували певні підготовчі дії. Перед початком гарячої копи громада обирала копних суддів. Інколи їх обирали перед ухваленням рішення. Копні судді складали присягу, що винного захищати не будуть. Після присяги вони кидали шапки у коло, яке обступала громада. Це було так зване копне коло, в яке ставала особа, щоб надати певні показання на стадії судового розгляду копним судом. Коли завершувались підготовчі дії, копні судді робили оголошення про початок судового процесу та зміст судової справи [1, 263-265].

«Гаряча копа» як стадія судочинства передбачала розшук злочинця, дізнання та попереднє слідство у справі. Кримінальний розшук здійснювався копними судами, передусім, шляхом гоніння сліду та зводу.

Гоніння сліду було основним засобом розшуку особи, яку підозрювали у вчиненні злочину. У Гетьманщині цю дію називали «шлякування». Процедуру її здійснення передбачали: ст. 77 Розширеної редакції Руської Правди, ст. 6 розділу XIV Статуту Великого князівства Литовського 1566 р. і ст. 9 розділу XIV Статуту Великого князівства Литовського 1588 р. Копний суд гнав слід, тобто проводив розшук від села до села. Село, яке вивело слід за межі своєї території, вважалось «очищеним» від будь-яких підозр, зокрема в переховуванні злочинця, тому не несло юридичної відповідальності. Колективна відповідальність членів територіальної громади також не наставала у тих випадках, коли село, до якого привів слід, добровільно видавало злочинця чи вказувало на нього. Коли слід не вдавалось вивести за межі села, але громада не виступала на захист розшукуваного, слід гнався від «землі» до «землі» або від двору до двору. Селянин, який виводив слід за межі своєї нерухомої власності, також вважався «очищеним», тому й не притягувався до відповідальності. Якщо слід не хотіли чи не могли вивести, не хотіли знайти та видати злочинця, якщо знищували сліди тощо, наставала відповідальність села або окремих осіб, які володіли нерухомим майном [4, 272].

Звід застосовувався, якщо втрачена річ знаходилась до закличу чи була знайдена в іншій місцевості, а особа, в якої побачили цю річ, заперечувала неправомірність її набуття. Потерпілий при свідках звертався до володільця крадених речей і вимагав довести правомірність його володіння. За такий доказ вважалося визначення особи, від якої володілець отримав речі. Після отримання відомостей про цю особу «гаряча копа» прямувала до неї. Тоді потерпілий вимагав довести правомірність володіння і в цієї особи. Процесуальна дія зводу, як бачимо, схожа на гоніння сліду, з тією різницею, що при зводі йшли не по сліду, а по «сводах», «заводцях», до яких перейшли крадені речі. Ведення зводу припинялося на «третьому своді»: третій володілець мусив віддати крадену річ потерпілому без заперечень і відшкодування, але цим актом набував право шукати «свого кривдника» по наступних зводах [5] .

Важливе значення у копному судочинстві мало «поволання» — оголошення про злочин. Шляхом поволання усі жителі копного округу закликались до збирання доказів у справі. Як правило, ця процесуальна дія застосовувалась у справах про вбивство. Після оголошення про злочин або водночас із цим родичі вбитого розпитували всіх, кому було відомо про злочин. Коли це опитування не давало бажаних результатів, копний суд вдавася до «прослуху». За допомогою прослуху потерпілий сподівався отримати хоча б якісь дані, за допомогою яких вдалося б знайти вбивцю [6, 111-112].

Під час розслідування злочину копні суди застосовували складну систему слідчих дій, які не втратили своєї актуальності й нині: обшук, огляд, допит тощо. Копний суд також застосовував ідентифікацію, в процесі якої тотожність встановлювалась шляхом візуального порівняння чи простого прикладання. Наприклад, зіставлення підошви взуття підозрюваного чи іншого предмета зі слідом, який було виявлено на місці злочину Доволі поширеною практикою була участь возного (державного судового чиновника) у здійсненні копними судами слідчих дій, який у своїх звітах фіксував їх результати. У тогочасному законодавстві формуються також зародки інституту участі в слідчих діях фахівців — пропонується, щоб в огляді ран і побоїв брав участь цирульник у статусі спеціаліста [7, 58-59].

Позивач мав право тричі скликати копу для проведення колективного допиту місцевих жителів, якщо цього вимагало встановлення істини. Між кожним засіданням встановлювалась перерва три дні. Поміщик повинен був стежити, щоб його селяни не втекли із села. Протягом цих трьох днів позивач шукав докази, а копні судді проводили допити селян. Якщо на цих трьох колективних допитах учасники копного зібрання заявляли, що вони нічого по цій справі не знають, а в позивача не було необхідних доказів, скликалась «присяжна копа». Позивач вибирав кілька чоловік із кожного села та зобов´язував присягнути, що вони злочин не вчиняли та не знають злочинця. «Присяжна копа» відбувалась наступного дня після третього колективного допиту. Люди, які відмовлялись від присяги, визнавались винним уі злочині [8,18-19]. Коли ж усі приймали присягу за встановленими правовим звичаєм правилами, тоді провадження у цій кримінальній справі закривалось.

«Гаряча копа» (попереднє розслідування) завершувалась «даванням вини». Копний суд або особисто потерпілий на підставі зібраних у процесі слідства доказів звинувачували певну особу чи кількох осіб у вчиненні злочину [1, 409]. Після «давання вини» розпочинався судовий розгляд справи копним судом, тобто «велика копа».

Склад копного суду під час «великої копи» був структурованим. Загалом усіх учасників копного суду називали «копниками». Копні судді (їх кількість не була фіксованою та становила залежно від справи 10-20 осіб), що обирались населенням копного округу, були господарями домів і мали постійну осілість в околиці. Тільки вони мали право прийняти рішення у справі. Крім копних суддів, на велику копу запрошували по одному-двох чоловіків із трьох сіл сусіднього копного округу. Вони мали назву в копному судочинстві «люди сторонні». У них не було права голосу, проте ці суб´єкти процесу слідкували за ходом судового розгляду. На засіданні копного суду могли бути присутні поміщики та державні чиновники, але також без права голосу. Решту копного зібрання становило селянство (громада) [9, 24], тобто публіка, обов´язкова участь якої в кожному засіданні копного суду максимально забезпечувала гласність судового процесу. Серед державних чиновників найважливішим правовим статусом у копному судочинстві був наділений возний (до 1566 р. — виж), який брав участь у засіданнях копного суду, записував прийняті рішення та звітував про них у гродському суді.

Судовий розгляд (велика копа) відбувався на «коповищі». Коповища були незмінними протягом багатьох століть та визначеними звичаями громади місцями (зазвичай під відкритим небом) зібрань і засідань копних судів. Очевидно, на коповищах раніше проводили свої засідання вервні суди, а, можливо, перед ними ще й общинні суди додержавного суспільства. Розгляд справи копним судом розпочинався з того, що потерпілий розповідав суддям обставини справи разом із даними, зібраними під час гарячої копи. Після цього копний суд викликав підсудного, щоб той навів докази своєї невинності [10, 11].

Гурт учасників копного суду під час засідання набирав круглої форми з вільним місцем посередині. Це місце називалось «копне коло». У нього ставали учасники судового процесу для заявлення своїх міркувань, вимог, свідчень і надання доказів [11, 184].

Копне судочинство мало змагальний характер, тому сторони процесу довели свою правоту шляхом судових дебатів. Документи, що зберегли до наших часів відомості про діяльність українських копних судів, свідчать, що не лише судді (що, власне, зрозуміло), а й сторони та громада на суді під час процесу виявляли досконале знання українського звичаєвого права; сторони у процесі часто цитували звичаєво-правові норми, переказуючи їх зміст у стислих реченнях [5]. Найважливішим моментом у копному судочинстві було не тільки наведення фактичних доказів, але й з´ясування та доведення перед копним судом юридичної дії самої звичаєво-правової нор-ми, на підставі якої слід було вирішити справу. У таких випадках змагання сторін щодо фактичних обставин справи перетворювалось на спір про чинність юридичної норми [12, 89].

Підсудний (відповідач) повинен був «вивід слушний із себе вчинити», тобто довести свою невинність у злочині. За заявами сторін копний суд прослуховував свідків, оглядав речові докази, місце події, проводив допити, у тому числі із застосуванням тортур («муки»). Коли за результатами судового розгляду одна зі сторін була більш близькою до істини, копний суд зобов´язував її присягнути [3, 89]. Ці процесуальні дії можна згрупувати в етап судового слідства на стадії великої копи.

Під час розгляду справи у копному суді поширеною практикою були примирні процедури між сторонами. Українське звичаєве (копне) право допускало можливість укладення мирової угоди на будь-якій стадії копного процесу. Потерпілий мав право помиритись із засудженим навіть під час виконання копним судом рішення про смертну кару. Як правило, взамін за прощення винний сплачував потерпілому певну грошову суму.

Якщо на стадії великої копи виникали певні труднощі в процесі встановлення істини, копний суд міг перенести розгляд справи на інший час. Водночас із перенесенням розгляду підсудного поміщали у в´язницю чи віддавали на поруки. Українська дореволюційна дослідниця О. Єфименко вважала, що в деяких селах існувала навіть спеціально облаштована «копна в´язниця», хоча найчастіше її функцією виконувала комора одного із сільських господарів. Копний суд рідко вдавався до арешту як до запобіжного заходу, а найчастіше передавав підсудного на поруки його феодалу чи сільській громаді, які повинні були внести велику суму застави: від 100 до 1 000 кіп грошей [13, 353].

У копному судочинстві функціонувала доволі складна система доказів: речові докази, зокрема вкрадена річ («лице»), сліди побоїв, рани, труп вбитої людини, сліди на дорозі тощо; особисте зізнання; покази свідків («видоки», «послухи», «люди»); присяга сторін процесу та свідків; ордалії («муки»), які передбачали випробування водою, залізом або батогами [ 14, 345].

Речові докази в копному судочинстві позначались терміном «знаки» [8, 18-19]. Нерухомі речові докази (наприклад, сліди на дорозі) оглядались копними суддями, свідками та інколи возним. На стадії «великої копи» ці суб´єкти підтверджували відповідний факт під присягою. Рухомі речові докази мали загальну назву «лице» та повинні були доставлятись потерпілим безпосередньо на засідання копного суду. «Лице» було не тільки важливим доказом, а й посилювало кримінальну відповідальність засудженого злочинця. Злодія, якого ловили з «лицем», тобто з краденим майном, зазвичай копний суд засуджував до смертної кари [3, 89].

Покази свідків у копному судочинстві мали велике значення. Попри обмеження у Руській Правді кола осіб, які могли бути свідками, копні суди визнавали правомірними свідчення усіх людей незалежно від їх суспільного стану та статі. До свідків було тільки дві вимоги: осілість і добра репутація [1, 346].

Основну частину показів свідків копні суди отримували під час попереднього слідства, а решту — на «великій копі» (судовому розгляді). Після оголошення позивачем скарги на засіданні копного суду він звертався до всіх присутніх на копі із запитанням про те, чи комусь із них відомі дані по цій справі. Тоді кожен присутній звітував щодо порушеного питання. Право викликати свідків належало потерпілому, підсудному та копному суду. Крім того, вони самі могли зголоситись до цього та надати свідчення. Щоправда, у і більшості випадків свідків викликали сторони справи [1, 341].

Процесуальний порядок надання показань сторін копного процесу був схожим до показань свідків. Однак інколи показання підсудного могли отримуватись із застосуванням до нього тортур, які в копному судочинстві мали назву «муки». Ці процесуальні дії були насамперед випробуваннями (ордалії) залізом і водою, зафіксованими у Руській Правді. Крім того, доволі поширеним було биття батогами підсудного під час допиту. Випробування залізом застосовувалось, як правило, у справах про вбивство, а в інших справах домінувало випробування водою.

Серед доказів у копному судочинстві особливо важливим було особисте зізнання підсудного, яке зазвичай отримувалось із застосуванням тортур. Якщо навіть під тортурами підсудний не зізнавався, то позивач сплачував штраф («нав´язку на муки»), а у разі смерті підсудного — головщину (штраф на користь родичів).

Присяга як доказ у копному судочинстві допускалась, якщо не було інших доказів (ні «лиця», ні свідків), а також у випадках, коли наявні у справі докази були недостатніми [15,203-204].

Завершальною стадією копного судочинства була «завита копа». її назва походила від слова «завити», що означало «закінчити» [2, 72]. «Завитою копою» вважалось будь-яке засідання копного суду, на якому він виносив остаточне рішення у справі. За ідеальних умов згідно з українськими правовими звичаями стадія «завитої копи» була також стадією виконання вироку копного суду.

Рішення копних судів називались «декретами» або «сказаннями». Вони приймались після дослідження всіх наявних доказів і судового розгляду. Рішення копного суду приймались тільки копними суддями, хоча інші учасники копи також могли висловити свою думку з цього приводу. Копні судді разом повинні були дійти до спільного одноголосного рішення. Прийняттю рішення передувала нарада копних суддів [1, 493].

Копні декрети (рішення) у більшості випадків укладались в усній формі шляхом їх виголошення в присутності учасників копного процесу. Цей недолік рішень копних судів є основною причиною труднощів історико-правового дослідження копного суду та судочинства на українських землях. Коли в громаді була достатньо грамотна особа, копний декрет укладався в письмовій формі. Під цими декретами копні судді підписувались і, якщо можливо, ставили печатки. Оскільки, як правило, копні судді були неграмотними селянами, вони часто просили, щоб замість них підписались інші особи, зокрема возного та шляхтичів [9, 27].

Суворість покарання, присудженого копним судом, залежала від ступеня суспільної небезпеки вчиненого злочину. За злочини невеликої тяжкості копний суд присуджував м´які покарання, зокрема штраф і компенсацію потерпілому заподіяної шкоди. Проте за великі розкрадання, підпали, вбивства, множинність злочинів тощо покарання були дуже суворими і навіть жорстокими, незважаючи на те, до якого суспільного стану належав потерпілий.

У Київській Русі та Галицько-Волинській державі рішення вервних судів могли бути оскаржені у князівському суді [З, 13]. На українських землях під владою Великого князівства Литовського апеляційною інстанцією щодо рішень копних судів був суд намісника, а з 1564 р. — гродський суд. У гродських судах також могли бути оскаржені рішення українських копних судів Польського королівства та Речі Посполитої. Гродський суд був уповноважений підтвердити рішення копного суду, змінити чи скасувати його. Відомі також випадки, коли рішення копних судів оскаржувались у земських і каптурових судах. Український учений І. Черкаський зауважив, що інколи траплялись випадки, коли рішення копного суду підлягали перегляду в другій інстанції домініальними судами [1, 589-600]. Очевидно, це було зумовлено процесами феодалізації та закріпачення селян, які особливо активізувались у XVII ст. В Українській державі — Гетьманщині рішення копних судів могли бути оскаржені в сотенних судах [3, 90].

Рішення копного суду могли бути оскаржені не тільки в державних судах. Як виняток із загальних правил копного судочинства, допускалась додаткова стадія копного процесу, яка мала назву «обча копа» (загальна копа), в якій брали участь жителі кількох сусідніх копних округів. Завданням «обчої копи» був перегляд рішення, прийнятого на «завитій копі». На цій надзвичайній стадії копного судочинства склад копного суду значно розширювався порівняно з «великою копою». «Обча копа» була надзвичайним зібранням, присутність на якому поруч із жителями копного округу, де справа розглядалась у першій інстанції, людей з інших копних округів забезпечувала неупередженість копного суду при перегляді судової справи у другій інстанції [16, 17-18].

Завершуючи аналіз підстав і порядку оскарження рішень копних судів на українських землях, необхідно відзначити, що копний суд не ніс юридичної відповідальності за прийняте ним рішення у разі його скасування внаслідок перегляду у другій інстанції [1, 605].

Копний суд був водночас і слідчим, і судовим, і виконавчим органом, тому, як правило, сам виконував свої рішення. У вервному судочинстві Київської Русі та Галицько-Волинської держави існувала практика, згідно з якою потерпілий (позивач), який виграв справу у вервному суді, отримував право самостійно вчинити розправу над засудженим. Це було зумовлено переважанням приватного інтересу у вервному судочинстві [15, 205]. На початках формування й діяльності копних судів на українських землях ця практика була збережена. Учасники завитої копи допомагали потерпілому виконати копний декрет. З часом роль публічного інтересу в копному судочинстві зростала, тому й копний суд надавав менше можливостей потерпілому для самостійної розправи над засудженим. При виникненні труднощів у виконанні свого рішення копний суд був уповноважений звертатись за допомогою до гродського суду. Також при ухиленні відповідача від сплати присудженої компенсації або штрафу копний суд мав право звертатись за допомогою до місцевого феодала, підданим якого був засуджений [3, 90].

Під час «завитої копи» до засудженого в кримінальній справі могли застосовуватись тілесні покарання або смертна кара. Для цього кільком членам громади копний суд делегував функції ката. Крім того, члени громади інколи збирали кошти та наймали професійного ката.

Серед тілесних покарань на завитій копі здебільшого застосовували побиття батогами. Визнання копним судом підсудного винним у вчиненні тяжкого злочину, як правило, мало наслідком смертну кару. Основними видами смертної кари в копному судочинстві на українських землях були: повішання на шибениці (цей вид смертної кари був найпоширенішим); спалення на вогнищі (цьому покаранню підлягали лише святотатці, відьми та чаклуни, а згодом і підпалювачі); четвертування (цей вид смертної кари в копному судочинстві застосовувався в крайніх і дуже рідкісних випадках) [9, 27].

Отже, копне судочинство було врегульованою правовими звичаями, нормативно-правовими актами та іншими джерелами права діяльністю копних судів у ХІУ-ХУІІІ ст., яка складалась із розслідування злочинів, розгляду та вирішення цивільних і кримінальних справ, а також виконання ними своїх рішень. Історико-правовий аналіз особливостей здійснення копного судочинства засвідчує необхідність продовження демократизації судового процесу в сучасній Україні та розроблення законодавчих механізмів максимального забезпечення гласності правосуддя.

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1.      Черкаський І. Громадський (копний) суд на Україні — Русі XVI—XVIII вв. // Праці комісії для виучування історії західноруського та вкраїнського права. — К., 1928. — Вип. 4, 5. — 714 с.

2.      Кульчицький В. C.j Тищик Б. Й. Історія держави і права України. — К., 2006. — 352 с.

3.      Падох Я. Суди й судовий процес старої України. — Нью-Йорк ; Париж ; Сидней ; Торонто ; Львів, 1990. — 128 с.

4.      Ясинский M. «Село» и «верв» Русской Правды // Антологія української юридичної думки / ред-кол. : Ю. С. Шемшученко (голова) та ін. — К., 2002. — T. 2. Історія держави і права України : Руська Правда. — С. 258 — 277.

5.      Яковлів А. Українське право // http://litopys.org.ua/cultur/cultl5.htm

6.      Мироненко О. Судовий процес і його форми на українських землях XIV—XVI ст. // Актуальні проблеми держави і права. — Одеса, 2001. — Вип. 11. — С. 111 — 113.

7.      Тертишник В. Кримінально-процесуальне право України. — К., 2007. — 848 с.

8.      Иванишев Н. О древнихъ сельскихъ общинахъ в Юго-Западной России. — Кіеві.,1863. — 72 с.

9.      Щербицкій О. В. Суды въ бывшемъ Великомъ княжестве Литовскомъ. — Вильна, 1912. — 79 с.

10.    Лащенко Р. Копні суди на Україні, їх походження, компетенція і устрій // Збірник Правничої комісії Н.Т.Ш. — Л., 1927. — Ч. 2. — С. 1-87.

11.    Gawronski F. Sady kupne vel kopne na Polesiu. — б. м. і p.

12.    Борисенюк С. Звичаєве право Литовсько-руської держави на початку XVI ст. // Праці комісії для виучування звичаєвого права України. — К., 1928. — Вип. 3. — С. 61—98.

13.    ЕфименкоА. Я. Южная Русь. — СПб., 1905. — T. 1. — 439 с.

14.    Толкачова H. Звичаєве право. — К., 2006. — 367 с.

15.    Леонтович Ф. Русская Правда и Литовский Статут в видах настоятельной необходимости вклю-чить литовское законодательство в круг истории русекаго права // Антологія української юри-дичної думки / редкол. : Ю. С. Шемшученко (голова) та ін. — К., 2002. — T. 2. Історія держави і права України : Руська Правда. — С. 155—223.

16.    Яковлів А. Околиці (округи) копних судів XVI—XVIII вв. на Україні // Життя і право. — Л., 1929. -Ч. 1.-С. 5-19.