Становлення та розвиток Української держави, а також здійснення адміністративної реформи всередині країни нерозривно пов’язані з необхідністю докладання значних зусиль державних інституцій в особі суб’єктів забезпечення національної безпеки, оскільки разом із впливом сучасних тенденцій (як прогресивних, так і негативних), що відбуваються в Україні та у світі загалом, виникають і нові функції держави, насамперед із захисту інтересів нації.

Поняття «координація» походить від латинських слів «co» – «спільно» та «ordinatio», що означає «впорядкування», і в широкому розумінні має своїм змістом взаємозв’язок та узгоджене приведення у відповідність будь-якого явища. Тобто йдеться про погодження й установлення доцільності співвідношення у певних діях або явищах [47, с. 131].

Як зазначає Ю.П. Битяк, «координація як функція забезпечує узгодження діяльності систем управління. Завдяки координуванню узгоджуються дії не лише керівників усередині управлінської ланки, але й дії керівників інших управлінських структур» [17, с. 132] . За визначенням В.Б. Авер’янова, основу відносин між органами одного організаційно-правового рівня становить принцип координації, що виявляється в узгодженні дій та рішень, у взаємних консультаціях, обговореннях, проведенні спільних заходів і виданні спільних актів, в укладанні адміністративних договорів (угод) тощо між зазначеними органами [18, с. 213].

Поняття «координація» визначається також як взаємозалежна, узгоджена діяльність різних суб’єктів [44, с 71]. Таке узгодження досягається шляхом організації та діяльності спеціально створених державних органів, які спрямовують, координують та контролюють виконання своїх повноважень суб’єктами державної влади у сфері забезпечення національної безпеки України [20, с 266].

Таким державним органом є Рада національної безпеки і оборони України, яка, відповідно до положень ст. 1 Закону України «Про Раду національної безпеки і оборони України», є координаційним органом з питань національної безпеки й оборони України при Президентові України [9]. Повноваження РНБОУ, згідно зі ст. 9 Закону України «Про основи національної безпеки України», також відображають координаційний характер її діяльності та полягають у тому, що вона координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки й оборони; з урахуванням змін у геополітичній обстановці вносить Президенту України пропозиції щодо уточнення Стратегії національної безпеки та Воєнної доктрини України [8].

Аналіз положень Закону України «Про Раду національної безпеки і оборони України» в частині визначення її компетенції свідчить, що практично всі повноваження РНБОУ мають управлінський характер щодо інших органів, для яких виконання рішень РНБОУ є обов’язковим, а переважна більшість цих повноважень полягає у здійсненні таких важливих адміністративно-правових заходів, як координація та контроль  [47, с. 132].

Якщо виходити з положень ст. 6 Закону України «Про Раду національної безпеки і оборони України» щодо складу РНБОУ, можна дійти висновку, що важливі управлінські повноваження у сфері національної безпеки реалізовуються державними органами, керівники яких входять до складу РНБОУ. Це також дає підстави твердити, що шляхом участі в діяльності РНБОУ реалізуються основні засади внутрішньої та зовнішньої політики у сфері національної безпеки й оборони, а керівники органів, які входять до складу РНБОУ, не лише здійснюють управління у відповідних галузях згідно з покладеними на них повноваженнями, а й беруть участь у координації та контролі діяльності органів виконавчої влади у сфері національної безпеки й оборони як у мирний час, так і в умовах воєнного або надзвичайного стану та у разі виникнення кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України.

Органи, подібні до РНБОУ, існують у більшості країн світу, зокрема у Польщі, де, відповідно до її конституції, дорадчим органом президента республіки в галузі внутрішньої та зовнішньої безпеки є Рада національної безпеки [30, с. 18-19]. У Болгарії президент очолює Консультаційну раду з питань національної безпеки, статус якої визначено законом [38, с. 55]. Ради безпеки створені та діють також у Росії, Білорусі, Туреччині й багатьох інших країнах. Як зазначає О.Я. Маначинський, саме від якості функціонування РНБОУ багато в чому залежить практична реалізація національних інтересів, важливість чого у сучасному світі, який стрімко трансформується, є незаперечною [58, с . 31].

Стратегією національної безпеки України визначено основні напрями вдосконалення системи управління національною безпекою Української держави, які стосуються підвищення ефективності планування, координації та контролю діяльності суб’єктів забезпечення національної безпеки та їх відповідальності, що має бути досягнуто шляхом:

— уточнення та чіткого розмежування завдань і сфер відповідальності суб’єктів забезпечення національної безпеки;

оптимізації системи стратегічного, соціально-економічного та оборонного планування;

— посилення прогностичної функції системи управління національною безпекою;

підвищення ефективності діяльності суб’єктів забезпечення національної безпеки з упереджувального отримання інформації для своєчасного виявлення наявних і нових типів внутрішніх та зовнішніх загроз, розроблення дієвих заходів щодо запобігання їм та їх нейтралізації;

• інформаційно-аналітичної підтримки   діяльності   органів   державної влади, насамперед в умовах кризових і надзвичайних ситуацій, зокрема й особливого періоду;
• впровадження захищених інформаційно-телекомунікаційних мереж в органах державної влади;
• розроблення та впровадження загальнодержавної системи визначення та моніторингу порогових значень показників (індикаторів), що характеризують рівень захищеності національних інтересів у різних сферах життєдіяльності та виникнення реальних загроз національній безпеці;
• комплексного огляду сектору безпеки;

— комплексного   огляду   оборонно-промислового   комплексу   України, розроблення державної програми його інтеграції в євроатлантичний простір;

• впровадження системи порівняльного аналізу стану секторів безпеки України, країн-сусідів та розвинутих країн;
• активізації механізмів координації та  контролю  діяльності  органів виконавчої   влади   з   реформування   Збройних   сил,   інших   військових формувань,  передбачених  законами  України  «Про  основи  національної безпеки України» і «Про Раду національної безпеки і оборони України»;
• визначення головних напрямів розвитку та вдосконалення управління оборонно-промисловим комплексом,  підвищення рівня  науково-технічної кооперації з іншими країнами у цій сфері [12].

Положення щодо координації діяльності державних органів містяться також у Воєнній доктрині України, де постають одними з основних складників забезпечення воєнної безпеки держави та охоплюють значно ширше коло суб’єктів забезпечення національної безпеки, включаючи до нього також громадян. Зокрема, у п. 10 розділу ІІ зазначено, що в загрозливий період та у разі початку війни (збройного конфлікту) основними складниками забезпечення воєнної безпеки є координація, відповідно до законодавства, діяльності й зосередження зусиль усіх органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування і громадян в інтересах ліквідації воєнного конфлікту та відсічі збройній агресії [15].

Президент України здійснює координацію діяльності органів виконавчої влади у сфері національної безпеки й оборони через очолювану ним Раду національної безпеки та оборони. До її складу входять вищі посадові особи органів виконавчої влади, а в засіданнях може брати участь Голова Верховної Ради України [35, с 3].

Відповідно до положень Закону України «Про розвідувальні органи України» координацію діяльності розвідувальних органів України здійснює Президент України через очолювану ним Раду національної безпеки та оборони України. Президент України також визначає порядок координації діяльності розвідувальних органів в особливий період [10].

Координаційний характер діяльності Ради національної безпеки і оборони України безпосередньо зафіксовано в її законодавчо визначених функціях, як-от:

1)       внесення пропозицій Президентові України щодо реалізації засад внутрішньої та зовнішньої політики у сфері національної безпеки й оборони;

• координація та контроль діяльності органів виконавчої влади у сфері національної безпеки й оборони в мирний час;
• координація та контроль діяльності органів виконавчої влади у сфері національної безпеки й оборони в умовах воєнного або надзвичайного стану та у разі виникнення кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України [47, с. 133].

Аналіз зарубіжного досвіду свідчить, що в інших країнах координація в діяльності органів, що забезпечують національну безпеку, має як певні особливості, так і спільні риси з українською моделлю забезпечення національної безпеки. Наприклад, у США Рада національної безпеки виконує функцію спеціального механізму забезпечення взаємодії між окремими відомствами системи національної безпеки США [29]. Відповідно до закону про національну безпеку, ухваленого Конгресом США і підписаного 26 липня 1947 р. президентом Г. Труменом, було створено Раду національної безпеки США, функції якої «полягають у наданні рекомендацій президенту з питань узгодження внутрішньої, зовнішньої та військової політики, які стосуються національної політики, щоб військові та інші урядові структури могли здійснювати більш ефективне співробітництво» [41, с 36].

Як наголошує І. Петрів, Рада національної безпеки США є дорадчим органом. Її головою є президент США, а постійними членами – віце-президент, державний секретар, міністр оборони. Як постійні радники в роботі  Ради  національної  безпеки  беруть  участь  директор  центральної розвідки і голова комітету начальників штабів Збройних сил США. Традиційно до її складу входять також деякі інші члени кабінету і високопоставлені співробітники адміністрації, а рішення щодо кожної кандидатури приймає особисто президент . Завдання Ради національної безпеки США також стосуються координації, опрацювання, реалізації єдиної політики і формування компромісної міжвідомчої точки зору, що дозволяє більш ефективно вирішувати питання забезпечення національної безпеки.

Отже, організація діяльності Ради національної безпеки США хоча і не повною мірою, але за деякими аспектами збігається з організацією РНБОУ та має спільні риси щодо складу й організації діяльності, однак, окрім функцій координації, виконує також функції механізму взаємодії та дорадчого органу. Тому, на нашу думку, такий досвід може бути успішно використано і в Україні під час вирішення питань координації в діяльності державних органів, що забезпечують національну безпеку  [47, с. 134].

Відповідно до функцій, визначених Законом України «Про Раду національної безпеки і оборони України», компетенція РНБОУ, зафіксована у ст. 4 зазначеного закону, полягає також у здійсненні координації та контролю переведення центральних і місцевих органів виконавчої влади, а також економіки країни на роботу в умовах воєнного чи надзвичайного стану; координації та контролю діяльності органів місцевого самоврядування в межах наданих повноважень під час введення воєнного чи надзвичайного стану; координації та контролю діяльності органів виконавчої влади щодо відбиття збройної агресії, організації захисту населення та забезпечення його життєдіяльності, охорони життя, здоров’я, конституційних прав, свобод і законних інтересів громадян, підтриманні громадського порядку в умовах воєнного чи надзвичайного стану та у разі виникнення кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України.

Таким чином, крім Президента України та окремих керівників державних органів, які входять до складу РНБОУ, під час виконання своїх повноважень Рада залучає значно ширше коло суб’єктів забезпечення національної безпеки – центральні та місцеві органи державної влади, органи місцевого самоврядування та громадян – до виконання завдань із забезпечення безпеки й оборони країни.

Це означає, що діяльність РНБОУ має комплексний характер стосовно залучення всіх суб’єктів забезпечення національної безпеки до здійснення заходів щодо організації захисту безпеки й оборони країни як у мирний час, так і в умовах воєнного чи надзвичайного стану, а координація постає основою раціональної організації діяльності системи органів виконавчої влади  [47, с. 135].

До основних складників координації діяльності суб’єктів забезпечення національної безпеки можна віднести такі її основні форми: засідання Ради національної безпеки і оборони України; координаційні наради керівників державних органів усіх рівнів; спільні засідання колегій, оперативні наради; обмін     інформацією,     проведення     спільних     семінарів,     конференцій; розроблення   і   здійснення   спеціальних   операцій;   видання   методичних рекомендацій    та    інших    організаційно-розпорядчих    документів,    що стосуються питань забезпечення національної безпеки. Загалом, координація як метод державного управління має на меті:

1)       установлення правильних відносин між державними органами, які беруть участь у забезпеченні національної безпеки, і розподіл повноважень між ними;

• визначення оптимального співвідношення   заходів   державного   і громадського впливу на стан забезпечення національної безпеки;
• усунення дублювання у здійсненні повноважень    суб’єктами забезпечення національної безпеки [33, с 303].

Як зазначає В.Б. Авер’янов, координація як метод управління здійснюється шляхом розроблення управлінських програм і прийняття конкретних управлінських рішень щодо їх реалізації. Це означає, що в такій сфері діяльності, як забезпечення національної безпеки, такими стратегічними документами насамперед є Закон України «Про основи національної безпеки України», яким визначено основні напрями державної політики національної безпеки, а також прийняті на виконання цього закону Стратегія національної безпеки України, Воєнна доктрина України, рішення РНБОУ з окремих питань тощо  [47, с. 136].

З точки зору В.К. Колпакова та О.В. Кузьменко, координація спрямована на узгодження, об’єднання сил, засобів ресурсного забезпечення, супідрядність зусиль державних органів, органів місцевого самоврядування та громадян. Тому у виконанні завдань і реалізації основних напрямів державної політики національної безпеки мета координації завжди постає складником загальної мети усунення наявних і потенційних загроз національним інтересам та їх захисту.

Як зазначає В.Т. Білоус, на характер координації впливає низка чинників: політичний, правовий, економічний, організаційний, координаційний, кадровий та морально-психологічний. Дослідник також звертає увагу на те, що координація, як будь-яка функція й форма управління, має певну самостійність у своєму розвитку і тому може випереджати вимоги, що зростають, або відставати від них [27, с 10]. Тому зміст координації в діяльності органів виконавчої влади, що забезпечують національну безпеку, також тісно пов’язаний із взаємодією та полягає в її вдосконаленні, посиленні співпраці цих суб’єктів на основі чіткого розподілу повноважень.

Це означає також, що організація управління у сфері національної безпеки має одночасно ґрунтуватися на засадах незалежності, самостійності у прийнятті рішень і відповідальності суб’єктів виконавчої влади щодо її забезпечення та ефективності виконання покладених завдань шляхом докладання зусиль кожного органу на досягнення спільного результату. При цьому інші функції управління, такі як взаємодія, контроль тощо, також необхідно поєднувати з координацією, але застосовуючи їх залежно від особливостей організації кожного окремого органу, що здійснює управління або    яким    управляють,    та    співвідношення    стимулювальних    впливів управлінського механізму з обов’язковим урахуванням характеру відносин між учасниками управління шляхом поєднання зусиль щодо забезпечення національної безпеки у процесі розв’язання спільних завдань.

Ураховуючи вищевикладене, можна визначити поняття координації в діяльності суб’єктів забезпечення національної безпеки як форму реалізації управлінської функції, виконання якої забезпечує встановлення взаємозв’язку напрямів реалізації державної політики з питань національної безпеки відповідно до компетенції кожного з органів виконавчої влади, що до цього долучено, з метою погодження дій і приведення їх у відповідність до поставленої мети.