Конвенція складається з Преамбули, ст. 1 «Зобов’язання додержувати поваги до прав людини»; розділу 1 «Права і свободи», що містить сімнадцять статей; розділу 2 «Європейський суд з прав людини», що містить 32 статті; розділу 3 «Інші положення», що містить вісім статей.

Відповідно до Преамбули Конвенції, учасниками цього акта можуть бути держави-члени РЄ, які поділяють мету прийняття Загальної декларації прав людини, а саме «загальне та ефективне визнання і додержання проголошених у ній прав», а також мету РЄ — «досягнення тіснішого єднання між її членами», одним із засобів якого є «забезпечення і розвиток прав людини та основоположних свобод», які об’єднані спільним надбанням «політичних традицій, ідеалів, свободи і верховенства права», а також прагненням «зробити перші кроки для забезпечення колективного гарантування певних прав, проголошених у Загальній декларації [прав людини]». Суд посилається на Преамбулу Конвенції у мотивувальній частині рішення — при обґрунтуванні рішення і тлумаченні положень Конвенції, — оскільки «преамбула до договору створює невід’ємну частину його контексту; більше того, преамбула зазвичай буває корисною для визначення предмета та мети конкретного міжнародно-правового акта при його тлумаченні» (рішення Суду справі «Golder v. the United Kingdom» від 1975 p.). Спираючись на Преамбулу Конвенції, Суд виявив у Конвенції такі права, які безпосередньо в ній не передбачені. Саме на основі Преамбули Конвенції Суд шукає правильно збалансований підхід до захисту гарантованих прав особи, з одного боку, та захисту загального інтересу — з іншого. Преамбулою визначено зв’язаність Суду принципами політичної демократії і верховенства права. Нагадаємо, що, згідно з положеннями Брайтонської декларації щодо майбутнього Суду, у Преамбулі пропонується також закріпити принципи субсидіарності ролі Суду та свободи розсуду держави.

Стаття 1 Конвенції «Зобов’язання додержувати поваги до прав людини», винесена за межі розділу 1. Вона має суттєве значення для окреслення цілей і завдань, тлумачення та застосування Конвенції. Відповідно до ст. 1 Конвенції «Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в Розділі 1 цієї Конвенції». З цієї норми, на думку А. Абашидзе та К. Алісієвич, випливають такі положення^[1]:

• учасниками Конвенції можуть бути лише держави;
• держави, котрі ратифікували Конвенцію, взяли на себе зобов’язання забезпечити певні права і свободи. Термін «забезпечити» означає визнання, дотримання, забезпечення реалізації і ефективний захист відповідних прав та свобод;
• Конвенція встановлює не взаємні обов’язки між її державами-учасницями, а певний стандарт у сфері прав і свобод людини, який ці держави зобов’язані гарантувати;
• встановлений Конвенцією каталог прав та свобод гарантується кожному, хто (що) перебуває під юрисдикцією держав-учасниць Конвенції. Термін «кожен» означає, що права та свободи, перелічені в розділі 1 Конвенції, гарантуються будь- якій особі, незалежно від її правового статусу, походження, соціального статусу, віку, дієздатності, статі, раси, кольору шкіри, мови, віросповідання, політичних та інших переконань, національної належності чи належності до національних меншин, майнового статусу чи будь-яких інших ознак. Термін «кожен» включає в себе не лише фізичних осіб, а й неурядові організації, незалежно від наявності чи відсутності у них статусу юридичної особи;
• держава забезпечує права та свободи, закріплені в Конвенції, лише у межах своєї територіальної юрисдикції. Проте, відповідно до ч. 1 ст. 56 Конвенції, будь-яка держава може при ратифікації або будь-коли після цього заявити шляхом повідомлення Генеральному секретареві РС про те, що дія цієї Конвенції поширюється, з урахуванням ч. 4 цієї статті, на всі чи деякі з територій, за міжнародні відносини яких вона є відповідальною. У деяких ситуаціях в поняття території, що знаходяться під юрисдикцією держави, входить і територія, яка фактично контролюється державою;
• держава забезпечує лише ті права і свободи, які перелічені в розділі 1 «Права та свободи». Каталог прав, що гарантуються, був істотно розширений за допомогою протоколів до Конвенції, які доповнили встановлений Конвенцією перелік правом на захист власності, правом на освіту та багатьма іншими. Протоколи є невід’ємною частиною Конвенції, проте ратифікація Конвенції не означає автоматичну ратифікацію державою усіх чинних Протоколів, тому для кожної держави каталог прав та свобод, закріплений у розділі 1 Конвенції, доповнюється певними правами та свободами.

У розділі 1 «Права та свободи» перелічуються права та свободи, котрі гарантуються Конвенцією, в тому числі і право на життя (ст. 2 Конвенції), право на заборону катувань (ст. З Конвенції), право на свободу та особисту недоторканність (ст. 5 Конвенції) та ін. При цьому в одній статті Конвенції може бути закріплено декілька прав. Наприклад, ст. 8 Конвенції гарантує право на повагу до приватного життя, право на повагу до сімейного життя, право на повагу житла і право на повагу кореспонденції. Каталог прав і свобод людини, закріплений у Конвенції, доповнюють права та свободи, передбачені в Протоколах до Конвенції. Коло прав та свобод, які закріплені у Конвенції та Протоколах до неї, є вичерпним і не підлягає поширювальному тлумаченню.

Розділ 2 «Європейський суд з прав людини» присвячено створеному на основі Конвенції контрольному органу — Суду, який виконує три основні функції: розглядає індивідуальні та міждержавні заяви, котрі подаються у зв’язку з порушенням прав та свобод, передбачених Конвенцією та Протоколами до неї; тлумачить і застосовує положення Конвенції та Протоколів до неї до обставин роз­глядуваних скарг; готує консультативні висновки на запит Комітету Міністрів РЄ.

У цьому розділі визначено структуру, організацію діяльності, компетенцію Суду, процедуру звернення до Суду та порядок розгляду заяв. Розділ 2 Конвенції був змінений Протоколами № № 2, 3,5, 8, 9 і 10, а згодом і Протоколом № 11, з набуттям чинності якого попередні протоколи втратили чинність. Положення розділу 2 суттєво змінені Протоколом № 14, який імплементовано в текст Конвенції.

Суттєвим доповненням до розділу 2 Конвенції у частині організації діяльності Суду та процедури розгляду заяв є Регламент Суду, у якому докладно регулюється процедура розгляду заяв Судом, повноваження та процедура діяльності структурних підрозділів Суду та інші процесуальні питання. Регламент є доволі динамічним документом і дуже часто змінюється і доповнюється Судом. Остання редакція Регламенту Суду завжди доступна на сайті Суду англійською та французькою мовами.

У розділі 3 «Інші положення» об’єднано статті, присвячені дії Конвенції в просторі, застереженням до Конвенції, підписанню, ратифікації та денонсації Конвенції та деяким іншим питанням. Відповідно до положень цього розділу, Конвенція прийнята англійською та французькою мовами, причому обидва тексти мають однакову юридичну силу і є в одному примірнику, який зберігається в архіві РЄ. Генеральний секретар РЄ скеровує завірені копії тексту Конвенції кожній державі, яка її підписала.

Той факт, що Конвенція є двомовним документом, створює певні проблеми у її тлумаченні, зокрема лінгвістичним способом. Хоча рівень ідентичності англійського і французького текстів Конвенції є доволі високим, окремі невідповідності, техніко-юридичні недоліки були виявлені у процесі правозастосовної діяльності Суду. Наявність таких недоліків пояснюється тим, що Конвенцію приймали у стислі строки, зміни в проекти вносили різними мовами, причому деякі з таких змін були прийняті в останній момент. Цим, мабуть, і поясню­ється те, що у французькому тексті Конвенції формула «передбачено законом» звучить однаково («prevue par la loi»), тоді як в англійському тексті для позначення цієї формули використано два різні терміни-сполучення («prescribed by law» та «in accordance by law»). Протилежною є ситуація це щодо формулювання ч. 2 і ч. 3 ст. 5 Конвенції: в англійському тексті використано одне й те саме слово «promptly» («негайно»), тоді як у французькому у ч. 2 ст. 5 вказано «le plus court délai» («y найбільш стислий строк»), а в ч. 3 — «aussitôt» («негайно»). При застосуванні ст. 5 Конвенції Суд провів семантичний аналіз для з’ясування того, який саме термін — французький «aussitôt» («негайно») чи англійський «promptly» («негайно») — юридично більше відповідає вимозі «невідкладності» у розумінні ст. 5 Конвенції.

Розходження у текстах Конвенції ускладнюються ще й тим, що англійське право і французьке право належать до різних правових систем, які мають суттєві відмінності, що впливає на поняттєвий апарат та юридичну термінологію. Так, термін «possession», що використовується у ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції, де йдеться про користування майном, не відповідає французькому «biens», який є ширшим за значенням.

У всіх неоднозначних з позицій лінгвістики ситуаціях Суд послуговується формулою, що випливає з ч. 4 ст. 33 Віденської конвенції про право міжнародних договорів: «маючи два аутентичні варіанти нормовстановлюючого договору, які не є цілком ідентичними, Суд повинен дати їм тлумачення, яке б їх зближувало, наскільки це можливо, і було би прийнятним для досягнення цілей Конвенції».

Усі держави-учасниці Конвенції здійснили офіційний переклад Конвенції державною мовою. В Україні ситуація склалася таким чином, що офіційний переклад Конвенції, який був додатком до відповідного закону про ратифікацію зараз втратив чинність. Натомість, у 2006 р. Міністерство закордонних справ України удосконалило цей переклад, опублікувавши його в офіційних джерелах оприлюднення нормативно-правових актів. Тому, незважаючи на те, що парламент України ратифікував Конвенцію у перекладі 1998 p., нині вона є чинною у перекладі 2006 р. В результаті зміни перекладів змінився не лише текст Конвенції, але і її офіційна назва: «Конвенція про захист прав людини і основних свобод» перетворилася на «Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод». Саме остання назва фігурує в Законі України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» 2006 р.

Норми Конвенції та Протоколів до неї становлять конвенційну систему захисту прав людини. В. Туманов поділяє ці норми на матеріальні та організаційно- процесуальні^[2]. Організаційні норми передбачають утворення, порядок формування та внутрішню структуру Суду. До організаційних норм тяжіють і процесуальні норми, які визначають основні аспекти процедури розгляду справ Судом, процесуальні права та обов’язки учасників процесу, процесуальні форми правозастосовної діяльності палат Суду тощо. Організаційно-процесуальні норми деталізуються в Регламенті Суду, який, відповідно до ст. 26 Конвенції, приймає сам Суд.

Матеріальні норми містяться переважно в розділі 1 Конвенції та Протоколах № № 1, 4, 6, 7, 12, 13, у яких визначено перелік гарантованих прав і свобод людини. Крім того, важливі матеріально-правові положення містяться в інших статтях Конвенції, наприклад, у ст. 1, про яку йшлося вище. При цьому, відповідно до вимог ст. 53 Конвенції в редакції Протоколу № 11 (колишня ст. 60 Конвенції), «ніщо в цій Конвенції не може тлумачитись як таке, що обмежує або порушує будь-які права людини та основні свободи, які можуть гарантуватися законами будь-якої Високої Договірної Сторони або будь-якою іншою угодою, стороною якої вона є».

На думку В. Туманова, в аспекті класифікації юридичних норм у загальній теорії права норми Конвенції можна віднести до правоохоронних норм, але не в розумінні каральних норм кримінально-правового характеру, а у значно ширшому розумінні. Це норми, котрі гарантують і в цьому розумінні охороняють права людини, передбачені Конвенцією, у випадках, коли це не вдалося зробити у рамках національного правопорядку.

Деякі з цих прав охороняються шляхом встановлення прямих заборон, а саме: заборона жорстокого поводження, заборона примусової праці, заборона зловживання правами. Більшість матеріально-правових норм Конвенції по суті також мають заборонний характер, але заборона в них є опосередкованою, виражається вказівкою на конкретні права, захист яких від порушень гарантується Конвенцією. При цьому ці статті, як правило, містять другу частину, яка передбачає можливі обмеження таких прав державними органами, якщо такі обмеження встановлені законом та є необхідними в демократичному суспільстві. Найменшу кількість можливих обмежень передбачено у ст. 9 Конвенції (свобода думки, совісті і релігії), тоді як найбільшу кількість обмежень передбачено стосовно ст. 10 Конвенції, що пов’язується з особливостями діяльності ЗМІ.

Нормативно-правові приписи Конвенції містять два елементи юридичної норми-гіпотезу та диспозицію. Санкція за невиконання цих нормативно-правових приписів є загальною — у разі порушення Конвенції Суд має право призначити потерпілій стороні грошову компенсацію, яку держава-відповідач повинна виплатити протягом трьох місяців. Суд, залежно від особливостей певної справи, може також визначити заходи індивідуального та/чи загального характеру, які підлягають виконанню поряд з виплатою справедливого відшкодування.

Проте поділ норм Конвенції на матеріальні та організаційно-процесуальні видається не зовсім досконалим з огляду на те, що не всі норми, які віднесені до матеріальних, мають справді матеріальний характер. Йдеться, зокрема, про ст. 6 Конвенції «Право на справедливий суд» та ст. 13 «Право на ефективний засіб юридичного захисту», які за традиційною для загальної теорії права класифікацією юридичних норм є процесуальними правами за критерієм характеру врегульованих суспільних відносин. Звідси випливає, що матеріальні норми Конвенції можуть передбачати як матеріальні, так і процесуальні права.

ВИСНОВКИ

Становлення міжнародного права прав людини пов’язане з розробкою й ухваленням міжнародних актів універсального характеру, у яких права людини було систематизовано, а також із формуванням міжнародних організаційних механізмів захисту цих прав. У міжнародному праві така систематизація була здійснена з 1948 по 1966 роки в серії нормативних актів, неофіційно іменованих Міжнародною хартією прав людини, яку складають Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права. У ці ж роки були створені найважливіші універсальні міжнародні механізми захисту прав людини. Міжнародна хартія прав людини є нормативно-правовою основою міжнародного права прав людини.

Загальна декларація прав людини ухвалена 10 грудня 1948 р. і досі залишається з багатьох поглядів документом унікальним. Це був перший міжнародний акт, у якому були викладені громадянські, політичні, економічні, соціальні та культурні права людини. Вперше вони були викладені в міжнародному документі систематизовано, у вигляді каталогу, тобто як перелік прав і свобод. Декларація вперше проголосила необхідність єдиного для всіх розуміння прав людини. Уперше в міжнародному праві Декларація пов’язувала дотримання прав людини з рухом до демократії.

Схематично всі правозахисні міжнародні організації можна розподілити на дві групи: універсальні та регіональні.

Універсальні правозахисні міжнародні організації — це органи й організації, які поширюють свою діяльність на увесь світ, незалежно від державних і регіональних кордонів. Ці механізми тією чи іншою мірою пов’язані з основною міжнародною організацією світу — ООН. Це не випадково: по-перше, її членами є майже всі держави світу, по-друге, відповідно до Статуту ООН однієї з основних цілей діяльності цієї організації є “утвердження віри в основні права людини, у гідність і цінність людської особистості”.

Залежно від підстав створення міжнародні органи та організації, спрямовані на захист прав людини поділяються на два види:

1. Конвенційні органи, що утворені на підставі міжнародних договорів. Це, зокрема, Комітет з прав людини (діє на підставі Пакту про громадянські та політичні права 1966 р.), Європейський суд з прав людини (діє на підставі Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 р.), Комітет з прав дитини (засновано відповідно до Конвенції про права дитини 1989 р.) та інші.
2. Органи, що утворені міжнародними організаціями. Специфікою діяльності цих органів є те, що їх рішення мають, як правило, рекомендаційний характер і забезпечуються лише авторитетом самих організацій До таких органів відносяться Комісія ООН з прав людини, Комісія з положення жінок (засновані Економічною та соціальною радою ООН), Верховний комісар ООН у справах біженців (посада заснована Генеральною Асамблеєю ООН), Міжнародне бюро праці (засноване Міжнародною організацією праці).

^[1] Абашидзе А. Х., Алисиевич Е. С. Право Совета Европы. Конвенция о защите прав человека и основных свобод: Учебное пособие / А. Х. Абашидзе, Е. С. Алисиевич. — М.: Междунар. отношения, 2007. — С. 33-61.

^[2] Туманов В. А. Европейский суд по правам человека. Очерк организации и деятельности / В. А. Туманов. — М.: Норма, 2001. — С. 1-15.