Вступ

Актуальність теми. Конституційне правосуддя як форма конституційного контролю, здійснюваного Конституційним судом, належить до міжнародно визнаних стандартів демократії і є новим інститутом в історії української держави.

Разом з тим варто підкреслити, що як національна юридична наука, так і практика конституційного контролю України не існує ізольовано від діяльності інших держав світу. Саме тому надзвичайно важливим є дослідження різноманітних аспектів діяльності інституту конституційного контролю європейських держав з метою визначення їх позитивного досвіду та можливості його поширення на процес розвитку та вдосконалення інституту конституційного контролю нашої держави. Таким чином, важливість теми цієї роботи зумовлена як необхідністю порівняльного вивчення різноманітних аспектів діяльності інституту конституційного контролю європейських країн, так і потребою визначення найбільш оптимальних шляхів підвищення ролі органів конституційного контролю в механізмі держави та в системі гарантій прав людини.

Метою роботи є – розглянути конституційно-правовий статус органів конституційного контролю у Німеччині.

Виходячи з  мети, ми поставили перед собою наступні завдання:

— розглянути становлення інституту правової охорони конституції у світі;

— дослідити особливості конституційного контролю в зарубіжних країнах;

— проаналізувати моделі конституційного правосуддя у правових системах континентального права;

— охарактеризувати органи конституційного контролю в Німеччині;

— виявити особливості утворення та розвитку земельних конституційних судів Німеччини;

— дослідити діяльність Федерального Конституційного суду Німеччини як орган конституційного контролю;

— розглянути конституційно-правові аспекти функціонування уряду Німеччини.

Об’єктом роботи – є органи конституційного контролю в зарубіжних країнах.

Предметом роботи – є конституційно-правовий статус органів конституційного контролю у Німеччині.

Розділ 1. Становлення інституту правової охорони конституції у світі

1.1. Особливості конституційного контролю в зарубіжних країнах

Конституційний контроль являє собою певну діяльність спеціальних або вповноважених органів держави, кінцева мета яких — виявлення й припинення (аж до скасування дії) законів, що погоджуються з діючою конституцією, і інших нормативних правових актів.

Конституційним наглядом є діяльність державних уповноважених органів з метою виявлення неконституційних актів, результат такої діяльності — повідомлення органів, що прийняли або збираються прийняти суперечні конституції акт.

Існує два види органів конституційного контролю:

1) політичний конституційний контроль як  органи, які не вважаються спеціалізованими;

2) судовий конституційний контроль, що діє в:

а) європейській системі, з на спеціалізованих органах конституційного контролю: судових органах (органах конституційної юстиції) і квазісудових органах (Конституційна Рада у Франції);

б) американській системі, при якій конституційність законів мають право перевіряти судді загальної юрисдикції в рядовому процесі розгляду певних справ.

Існує сім видів конституційного контролю.

1. Попередній і наступний контроль, при якому вповноважені органи дають свої висновки про відповідність конституції конкретних актів до часу набрання ними чинності. У випадку виникнення суперечки про законність акту він може бути розглянутий після вступу його в законну силу. Всі визнані незаконними правові акти припиняють діяти або ж забороняються до публікації й не набувають чинності . Ще можливо, що закони залишаються в самих зводах законів, але їх не можна застосовувати. Рішення про законність конкретного закону даним органом є остаточним і оскарженню не підлягає.
2. Конкретний і абстрактний види контролю, тобто приймається рішення по конкретній справі або абстрактній справі, у загальному варіанті.
3. Обов’язковий і факультативний види контролю, тобто деякі закони й підзаконні акти підлягають обов’язковому контролю, а деякі — з ініціативи суб’єкта.
4. Вирішальні й консультативний види контролю.
5. Існують рішення, що мають зворотну силу, і рішення, що діють тільки після його прийняття, якщо розглядати ці рішення з погляду застосування рішення органа конституційного контролю.
6. Існує внутрішній і зовнішній контроль, тобто контроль здійснюється або самим органом, що видали закон,, або іншим органом.
7. Контроль розрізняють по змісту: формальний, при якому проводиться перевірка конституційності процедури прийняття акту, і матеріальний — перевіряється конституційність змісту [9, c. 245].

Конституційний контроль здійснюється загальними державними органами — глава держави, парламент, уряд, омбудсмен, генеральний контролер, контрольна (лічильна) палата, уповноважений з прав людини (народний захисник), прокуратура тощо під час виконання своїх функцій або спеціально нарівні з іншими функціями — і спеціалізованими органами конституційного контролю.

У цьому зв’язку конституційний контроль буває політичним і судовим. Політичний конституційний контроль здійснюється пре­зидентом, парламентом, урядом та іншими державними органами, чия діяльність має політичний характер.

Складність та суперечність правозастосувального процесу, збільшення кількості нормативних актів, суперечливість судових рішень зумовили необхідність постійного контролю (нагляду) з боку компетентних органів конституційної юрисдикції. У зарубіжних країнах розрізняють два різновиди судового конституційного контролю, які умовно називаються американським та європейським.

За американською системою, поширеною в основному в країнах англосаксонського права, конституційність законів та інших актів перевіряють суди загальної юрисдикції. Особливістю цього конституційного контролю є те, що при розгляді судом справи будь-яка із сторін може заявити про неконституційність застосовуваного закону. У цьому разі справа направляється до Верховного Суду, рішення якого стає: обов’язковим для всіх судів. Закон, визнаний Верховним Судом як неконституційний, формально продовжує діяти, але не застосовується судами, тобто втрачає судовий захист і, власне, юридичну силу. У такому разі будь-який адміністративний орган формально зберігає право на застосування даного закону, але не робить цього, тому що його рішення може бути оскаржене в суд та скасоване, бо для суду зазначений закон немовби уже не існує. Тоді, як правило, парламент скасовує цей закон [12, c. 65].

Для абсолютної більшості європейських країн властива система континентального, писаного права, де джерелом права є закони та підзаконні нормативні акти, а судова практика має підпорядкований характер. Тому система загальних судів, які підлягають праву, не може здійснювати конституційний контроль.

У зв’язку з цим європейська система конституційного контролю передбачає заснування спеціальних судових або квазісудових органів конституційного контролю. Такими органами є конституційні суди Російської Федерації, Республіки Білорусь, Болгарії, Угорщини, Словаччини, Чехії, Румунії, Німеччини, Італії, Іспанії, Єгипту та ін., Конституційний трибунал Польщі, Конституційна рада Франції. Конституційний контроль за управлінськими рішеннями у Франції здійснює Державна рада, що очолює систему адміністративної юстиції.

1.2. Моделі конституційного правосуддя у правових системах континентального права

Останнім часом деякі латиноамериканські держави пішли шляхом континентальної Європи і створили для здійснення конституційного контролю конституційні суди або конституційні ради (Бразилія, Колумбія, Коста-Ріка).

У деяких країнах при здійсненні конституційного контролю нарівні зі спеціальними органами використовуються також окремі елементи системи загальних судів. Так, в Італії, поряд з Конституційним Судом, зберігається можливість здійснення конституційного контролю загальними судами. Сторона у судовому процесі або суддя, дійшовши висновку про неконституційність закону, що підлягає застосуванню, можуть дане питання передати на розгляд Конституційного Суду.

У федеративних державах поряд з федеральними органами конституційного контролю аналогічні органи створюються і суб’єктами федерації (Німеччина, СРЮ).

Способи формування органів конституційного контролю різні, але в основному розрізняються три їх види: парламентський, позапарламентський і змішаний [13, c. 43-44].

Парламентський спосіб застосовується у порівняно невеликій кількості зарубіжних країн. Так, у Німеччині члени федерального Конституційного Суду обираються у рівній кількості (по вісім) Бундестагом та Бундесратом (ч. I ст. 94 Основного Закону), а члени конституційних судів земель — ландтагами. В Угорщині члени Конституційного Суду обираються Державними зборами (п. «л» ч. 3 § 19 Конституції), а у Хорватії (ч. I ст. 122 Конституції) -нижньою палатою парламенту (Палатою представників) за поданням верхньої палати (Палати жупанів).

Прикладом позапарламентського формування органу конституційного контролю є Японія, де 15 членів Верховного Суду призначає Кабінет Міністрів, а Головного суддю — імператор за поданням Кабінету Міністрів. Члени федерального Конституційного Суду Австрії призначаються за поданням Національної ради та Федеральної ради.

У більшості зарубіжних країн застосовується змішаний спосіб, за якого у формуванні органів конституційного контролю беруть участь представники різних гілок влади або самостійно, або разом. Наприклад, в Італії до складу Конституційного Суду входять 15 суддів, що призначаються по одній третині президентом, парламентом на сумісному засіданні палат і вищими судовими інстанціями (касаційний суд обирає трьох суддів, Державна рада та Рахункова палата по одному). Аналогічний порядок існує у Болгарії, де Конституційний Суд складається з 12 суддів, одна третина яких призначається президентом, одна третина обирається Народними зборами, і ще одна третина — загальними зборами суддів Верховного касаційного суду та Верховного адміністративного суду.

У Франції трьох членів Конституційної ради призначає Президент, трьох — голова Національних зборів і ще трьох — голова Сенату. Крім того, до складу Конституційної ради по праву входять колишні президенти республіки.

Уявляється, що змішаний спосіб формування органів конституційного контролю є найбільш оптимальним і демократичним, оскільки він найповніше забезпечує реалізацію принципу поділу влади та баланс усіх гілок влади.

Як правило, для суддів конституційних судів, на відміну від судів загальної юрисдикції, установлюються тривалі терміни повноважень при забороні повторного обрання суддів. Так, у Німеччині термін повноважень — 12 років, у Франції, Болгарії, Угорщині, Іспанії, Італії, Югославії, Словенії, Македонії — 9, у Колумбії, Польщі, Хорватії — 8, у Словаччині — 7, у Монголії, Португалії — 6 років [7, c. 118-119].

У ряді країн для забезпечення спадкоємності та стабільності застосовується часткове поновлення складу Конституційного Суду. Так, у Польщі та Колумбії кожні чотири роки оновлюється половина членів конституційних судів, у Франції, Болгарії, Румунії, Іспанії кожні три роки — третина складу органів конституційного контролю.

У зв’язку з цим необхідно розрізняти терміни повноважень, установлені для Конституційного Суду й окремо для його членів.

У деяких країнах повноваження органів конституційного контролю не обмежуються певним терміном. Так, згідно зі ст. 4 Закону про Конституційний Суд «повноваження Конституційного Суду Російської Федерації не обмежені терміном». Законодавством Російської Федерації не передбачається розпуск Конституційного Суду або припинення його діяльності. Припиняються тільки повноваження суддів Конституційного Суду виключно через підстави, передбачені законом.

Кількісний склад органів конституційного контролю зарубіжних країн, як правило, невеликий і не залежить від кількості населення або площі території країни. Так, якщо в Югославії 7 членів Федерального Конституційного Суду, у Франції, Румунії, Словенії, Македонії, Монголії — 9, то у Німеччині — 16, а в Росії — 19.

У зв’язку з тим, що діяльність органів конституційного контролю має свої особливості та специфіку, до їх членів у багатьох країнах ставляться певні вимоги, а саме: підвищений віковий ценз, значний професійний стаж, особисті моральні якості, заборона або обмеження політичної діяльності [13, c. 48-49].

Розділ 2. Органі конституційного контролю в Німеччині

2.1. Особливості утворення та розвитку земельних конституційних судів Німеччини

Виходячи з мети даного дослідження зупинимось на аналізі та дослідженні юридичної природи органів конституційного контролю в Німеччині. Об’єктом дослідження є правовий аналіз утворення та формування земельних конституційних судів та Федерального Конституційного суду Німеччини загалом. Метою цього дослідження є дослідити особливості та відмінності наукового дослідження формування інституту конституційного правосуддя в Німеччині, як з боку вітчизняних так і зарубіжних науковців.

Чинна Конституція Федеративної Республіки Німеччини (надалі — ФРН) не вирішила заздалегідь питання про створення конституційних судів земель, однак не виключає їх існування, двічі згадавши про них у контексті зв’язку з Федеральним Конституційним судом.

У наш час органи конституційного правосуддя створені у всіх землях Німеччини, за винятком федеральної землі Шлезвіг-Гольштейна. Вони мають різні найменування. Так, у Баварії, Берліні, Бранденбурзі, Гамбурзі, Північному Рейні-Вестфалії, Рейнланд-Пфальці, Саксонії, Тюрінгії органи конституційного контролю називаються Конституційний суд1, в Мекленбурзі-Передньої Померанії та Саксонії-Ангальт конституційні суди вже йменуються Земельний конституційний суд, в Баден-Вюртемберзі, Бремені, Гессені, Нижній Саксонії — Державний суд.

Єдина німецька федеральна земля, в якій конституційний суд не створений, це Шлезвіг-Гольштейн. Це пояснюється тим, що ця земля є незначною за своїми кількісними параметрами і не має достатньо коштів для додаткових витрат. Крім того, до 1990 року тут не було власної конституції, а діяв тільки статут землі. Функції конституційного контролю в цьому суб’єкті ФРН покладені конституцією землі на Федеральний Конституційний суд. У цьому випадку реалізована ст.99 Основного закону Німеччини, яка передбачає, що закон може надати Федеральному Конституційному суду право розгляду конституційних спорів у межах однієї землі, які саме спори стосуються застосування права землі [14, c. 199-200].

Таким чином, у Федеративній Республіці Німеччини функціонує ефективний інститут конституційної юрисдикції, під яким розуміється «законодавчо інституціоналізована система прийняття загальнообов’язкових рішень з конституційно-правових питань або спорів».

Про правову природу і місце конституційних судів у механізмі влади, як правило судять за конституційно-законодавчим закріпленням їх статусу, повнова-жень5. Основне призначення конституційних судів німецьких земель як органів конституційного правосуддя подається в конституціях через визначення поняття цього органу. Так, наприклад у ст. 60 Конституції Баварії встановлюється, що «Конституційний суд є найвищим судом з державно-правових питань». А в § 1 Закону «Про Державний суд Гессена» останній називається «конституційним органом землі». У основних законах Бранденбурга, Мекленбург-Передньої Померанії, Тюрингії визначають Конституционный суд як уже «самостійний і незалежний від усіх інших конституційних органів суд землі»8. Таке саме визначення органу конституційного правосуддя подається в законі про конституційні суди Берліна, Нижньої Саксонії, Північного Рейна-Вестфалії, Саксонії-Ангальта.

У цих визначеннях чітко відображена подвійна правова природа органів конституційного контролю німецьких земель. Передовсім вони — судові органи, які вирішують конфлікти в формі судового процесу (конституційно-правового) і виносять загальнообов’язкові рішення для всіх без винятку фізичних та юридичних осіб. У цьому аспекті конституційні суди є складовою частиною судової системи окремих земель та ФРН у цілому. Крім того, Конституція ФРН від 23 травня 1949 року, зокрема в розділі IX «Правосуддя», в ст. 92 визначає, що «судова влада довіряється суддям; вона здійснюється Федеральним Конституційним судом, федеральними судами та судами земель» [14, c. 201].

Зазначимо, що становлення інституту судового конституційного контролю в Німеччині розпочалось тільки після другої світової війни. Головною особливістю цього процесу є зародження конституційної юстиції спочатку в землях, а згодом Федерального Конституційного суду Німеччини. В процесі створення конституційних судів у західних землях було немало дискусій про те, чи необхідні такі суди в умовах суверенітету німецького народу, чи необхідні такі суди в землях Федерації, чи не приведе це до «послаблення єдності федерації» і чи не краще відмовитися від конституційних судів земель на користь єдиного конституційного суду Федерації. Однак дискусії щодо створення конституційних судів у землях Федерації були недовгими: більшість схилялася до думки, що такий орган конституційного контролю в державі необхідний. Що стосується спеціального закону про федеральний орган конституційного контролю в Німеччині, то Закон «Про Федеральний Конституційний суд» був підписаний 12 березня 1951 року і вступив у силу 17 квітня 1951 року. Після проведення організаційних заходів та обрання суддів Федеральний Конституційний суд Німеччини розпочав свою діяльність 7 вересня 1951 року.

Слід зазначити, що Конституційний суд ФРН є по суті першим конституційним судом, який був створений в післявоєнній Європі. Він виник практично на порожньому місці, оскільки ніяких процедур перегляду законів судом у Німеччині раніш не було [3, c. 279].

Варто відзначити той факт, що пункти 4 «а» та 4 «Ь»), які були прийняті як доповнення до ст.93 Конституції відрізняють Конституційний суд ФРН від інших європейських конституційних судів, в тому числі і від Конституційного Суду України, зокрема, в тому, що Конституцією ФРН передбачено процедуру, відповідно до якої приватні особи можуть подавати позов до Конституційного суду щодо остаточних рішень спеціалізованих судів, тобто Верховного федерального суду, Верховного адміністративного суду, Верховного суду з трудових спорів та Федерального суду зі соціальних питань.

2.2. Федеральний Конституційний суд Німеччини як орган конституційного контролю

На підставі ст. 94 діючої Конституції ФРН Федеральний Конституційний суд складається із федеральних суддів та інших членів Суду. Члени Федерального Конституційного суду обираються в однаковій кількості з Бундестагом (верхня палату парламенту) та Бундесратом (нижня палата парламенту). Вони не можуть належати до складу ні Бундестагу, ні Бундесрату, ні Федерального уряду, ні відповідних органів земель. З цього випливає, що суддя Конституційного суду ФРН не може бути ані членом парламенту, ані Федерального уряду і одночасно при призначенні їх на посаду судді вони автоматично виводяться із складу зазначених органів, а судова діяльність несумісна ні з якою іншою професійною діяльністю.

Згідно із Законом «Про Федеральний Конституційний суд» конституційний суд є самостійним і незалежним від усіх інших конституційних органів Федерації.

Конституційний суд ФРН складається із двох сенатів, до кожного з яких обираються вісім судів. Три судді кожного сенату обираються із числа вищих судових органів Федерації, і одночасно обираються тільки ті судді, які не менше трьох років займали посаду судді в якому-небудь вищому судовому органі Федерації [14, c. 202].

Право зайняти посаду судді Конституційного суду Німеччини має особа, яка досягла вікового цензу сорок років, має вищу юридичну освіту, стаж роботи у вищих судових органах не менше 15 років, набула право обирати і бути обраною до складу парламенту, уряду та відповідних органів землі.

Термін повноважень судді Конституційного суду Німеччини складає 12 (дванадцять) років, однак обмежується досягненням 68 (шістдесяти восьми) років. Переобрання суддів безпосередньо на інший термін або обрання їх повторно не допускається.

Якщо звернути увагу на ст. 103 абзацу 2 Основного закону Німеччини, то відповідно до цієї конституційної норми Федеральний Конституційний суд постійно в своїй щоденній роботі та судовій практиці тлумачить чотири тісно пов’язані між собою принципи (гарантії) конституційного правосуддя, зокрема: а.)принцип законності; б.)вимогу визначеності; в.)заборону аналогії; г.)заборону зворотної дії.

На думку німецького вченого К. Грассхофа (судді у відставці Федерального Конституційного суду Німеччини), «основою цих гарантій є принцип демократії і зміст людської гідності основних прав».

Важливим фактором у діяльності Федерального Конституційного суду Німеччини є доповнення абзацу 2 ст. 94 Основного закону ФРН, згідно з федеральним законом від 29 січня 1969 року, відповідно до якого Федеральний закон встановлює положення про Суд і порядок його судочинства, а також правила, згідно з якими його рішення набувають силу закону. Так, на підставі § 13 Закону «Про Федеральний Конституційний суд», цей суд виносить рішення у випадках, визначених основним законом.

Рішення Федерального Конституційного суду, які мають силу закону, публікуються відразу після їх проголошення у «Віснику федеральних законів».

Майже аналогічний перелік рішень, які містять силу закону, міститься в законах про орган конституційного контролю земель Німеччини.

З вищенаведеного випливає, що рішення Конституційного суду є самодостатніми, оскільки виносяться уповноваженим Конституцією органом і не вимагають додаткового видання правових актів органами законодавчої та виконавчої влади, що підтверджують скасування конституційного акту. Рішення Федерального Конституційного суду, яке має силу закону, діє так само, як загальнообов’язкова абстрактна норма закону. І завдяки цьому воно може служити противагою закону (у випадку з ФРН і самим законом), захищати всіх індивідів та інших суб’єктів, права яких можуть бути порушені законом чи актами виконання закону.

Слід звернути увагу на той факт, що на підставі діючої Конституції ФРН гарантується право окремо взятого громадянина подати конституційний позов, якщо в результаті неправомірних дій того чи іншого органу державної влади чи управління, якщо такий громадянин відчуває себе обмеженим у своїх основних правах. Крім того, будь-який німецький суд (мається на увазі не конституційний суд), зобов’язаний звернутися до Федерального Конституційного суду Німеччини з конкретним позовом з контролю правової норми, якщо буде вважати що той або інший закон прямо чи опосередковано суперечить основному закону. Цією правовою нормою Федеральний Конституційний суд Німеччини відрізняється від інших європейських конституційних судів, в тому числі і від Конституційного Суду України [14, c. 204].

Загалом, якщо проаналізувати Конституцію ФРН, то стає зрозуміло, що охороні прав охорони земель приділяється серйозна увага. Так, законодавством землі може бути надано Федеральному Конституційному суду вирішення конституційних конфліктів у межах однієї землі і верховним судам, тобто Верховному федеральному суду, Верховному адміністративному суду, Верховному суду з трудових справ, Федеральному суду з соціальних питань — право вирішення в якості останньої інстанції зі справ, у яких мова йде про застосування права земель.

Якщо проаналізувати стратегію прийняття рішень Федерального Конституційного суду, то підхід суду до основних прав і свобод людини та громадянина як найважливішої цінності гарантованої Конституцією, привів до поступової конституціоналізації всієї правової системи. У цьому процесі брали участь як Конституційний суд, так і суди загальної юрисдикції, а їх функції значною мірою перетинались. У писаному варіанті чинної Конституції ФРН немає чітких вказівок з розмежування функцій і влади між судами. Правова доктрина передбачає деякі рішення, зокрема поняття «приватного конституційного права», і тест на те чи є судове рішення індивідуальних справ за своєю природою законотворчим. Федеральний Конституційний суд Німеччини прийняв ці критерії, однак жоден із них не знайшов чіткого вираження в практиці судів загальної юрисдикції. Межі перегляду рішень цього суду встановлюються переважно в залежності від конкретного випадку. В той час, як Федеральний Конституційний суд продовжував підкреслювати, що він повинен діяти, як суд перегляду, його розгляд на практиці заходить далеко, аж до вирішення питання про те, чи була довільна судова оцінка правил. А проте не менше лише невелика частина позовів задовольняється. З цього видно, що Федеральний Конституційний суд Німеччини доволі рідко скасовує рішення судів загальної юрисдикції, беручи на себе роль касаційного суду [2, c. 468-469].

Більш важливою є «спрямовуюча» функція, в результаті якої Федеральний Конституційний суд Німеччини виносить рішення про те, як застосовувались ті або інші фундаментальні права, після чого суди спеціальної юрисдикції добровільно приймають думку цього суду.

Таким чином, пряме застосування Конституції, зокрема її положень, що стосуються основних прав і свобод людини та громадянина проявляється у рішенні всіх судів загальної та спеціальної юрисдикції держави. Федеральний Конституційний суд Німеччини зберіг за собою останнє слово у випадках, коли виникає конфлікт, але він не володіє монополією на застосування Конституції, найімовірніше він діє як координатор цього процесу.

Так, на підставі чинної Конституції Німеччини, «якщо суд визнає закон антиконституційним при вирішенні справи цим судом, то розгляд справи призупиняється, і якщо мова йде про порушення конституції землі, то в такому випадку повинно бути отримане рішення суду землі, який є компетентним для вирішення конституційних конфліктів, а якщо мова йде про порушення Конституції, — рішення Федерального Конституційного суду».

Одночасно земельні конституційні суди — це інститути державної влади, за німецькою термінологією — «конституційні органи». Більшість земельних конституцій та законів про органи конституційного контролю закріплюють положення, що «в стосунку до інших конституційних органів конституційний суд є незалежним і самостійним». Така позиція в німецьких землях відповідає аналогічному положенню Федерального Конституційного суду Німеччини. Останній у своєму рішенні від 29 січня 1974 року висловив зазначене вище наступним чином: «Кожен конституційний суд землі в рамках її правового устрою є вищим конституційним органом подібно до того, як Федеральний Конституційний суд — у масштабі ФРН».

З вищенаведеного можна стверджувати, що, окрім загальних повноважень конституційних судів, Федеральний Конституційний суд Німеччини наділений рядом нових повноважень, характерних для федеративних органів конституційної юрисдикції, які полягають у вирішенні конфліктів, що виникають між федерацією та її суб’єктами та між суб’єктами федерації, де його рішення будуть остаточними і обов’язковими для всіх державних органів та посадових осіб, а також захищали конституційний вертикальний поділ повноважень і гарантували права суб’єктів федерації [14, c. 207].

Розділ 3. Конституційно-правові аспекти функціонування уряду Німеччини

3.1. Взаємодія уряду з главою держави й парламентом

Необхідною умовою вирішення завдання побудови правової держави є дотримання законності діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування. Зміцнення законності та правопорядку, покращення роботи державного апарату набуває особливого значення в сучасний період – період реалізації правової реформи.

Парламентська форма державного правління, за якої переважає принцип верховенства парламенту над виконавчою владою, вважається найдемократичнішою й досить гнучкою. Президент обирається парламентом або особливою колегією виборщиків (як, наприклад, у Німеччині) та формально призначає на посаду глави уряду (прем’єр-міністр, канцлер) кандидатуру, яка отримала більшість у парламенті.

У Німеччині роль Президента зростає, коли в нижній палаті парламенту – Бундестазі відсутня більшість депутатів, що підтримують Федерального канцлера. У цьому разі Федеральний президент має право запропонувати кандидатуру на посаду глави уряду, що повинна дістати підтримку більшості членів Бундестагу.

Визначивши суть та особливості парламентської форми державного правління, слід проаналізувати її переваги й недоліки з метою з’ясування ефективності та дієвості. Єдиною і беззаперечною її перевагою є ефективна взаємодія парламенту й уряду. У Німеччині така взаємодія здійснюється задля досягнення конструктивної співпраці президента, парламенту й уряду. Водночас процес формування уряду залежить від розстановки політичних сил у парламенті. Недоліками цього процесу є низький рівень партійної дисципліни й наявність великої кількості партій, залучених до парламентської коаліції. А відтак остання завжди буде хиткою, тимчасовою, нестабільною, що може призвести до частої зміни уряду.

Президенти Німеччини стоять над політичною боротьбою, що означає, що вони грають більше церемоніальну роль, аніж активну політичну. Ця різниця у виконавчій владі Федеративної Республіки може бути порівняна з поєднаною роллю голови країни та головою уряду в США . Президент США виконує обидві ролі, наслідки чого не були завжди позитивними для країни. Як Ліндон Джонсон, так і Річард Ніксон ховалися за роллю голови країни, говорячи, що будь-яка критика щодо їх урядової політики є непатріотичною. Президент Німеччини має наступні обов’язки:

Як голова уряду, Президент представляє Німеччину на міжнародному рівні, він заключає договори з іншими країнами та отримує мандати від іноземних послів та довірених осіб. Він/вона формально призначає та звільняє федеральних цивільних службовців, федеральних суддів та офіцерів Федеральних збройних сил. Він також має право президентського помилування. Він/вона приймає участь у виконавчому процесі при опублікуванні законів, при розпуску Бундестагу та формальному висуванні, призначенні та звільненні федерального канцлеру та міністрів. Політична система Німеччини виділяє президентові неактивну роль, часто церемоніального характеру, з владою, яка впливає головним чином на моральну сторону уряду, а не на політичні сили. Виключенням є виникнення парламентської кризи, коли жоден з висунутих кандидатів не може отримати більшості голосів членів Бундестагу [17, c. 325-326].

3.2. Парламентський контроль і відповідальність уряду в Німеччині

Процедура парламентської відповідальності уряду сприяє оптимізації взаємодії між законодавчою та виконавчою гілками влади, уможливлює політичну відповідальності вищого органу виконавчої влади, що спонукає його до чіткого виконання ухваленої парламентом урядової програм, прийнятих законів та підзаконних актів. Відповідальність уряду перед парламентом можна, без сумніву, визнати ключовою особливістю парламентської системи, і навіть визначальною його рисою. Даний механізм, наявний у парламентських республіках та парламентських монархіях, обумовлений формулою представництва, згідно з якою парламент, що надає уряду право на діяльність, повинен мати можливість контролювати її.

Зважаючи на та що сучасні парламентські уряди мають характер репрезентативних урядів, тобто легітимованих волею виборців, виборці безпосередньо або через обраних ними представників верифікують дії урядовців. Притягнення до політичної відповідальності уряду є різновидом санкції за незадовільне виконання обов’язків, на які йому було надано мандат виборцями. Відповідальність уряду перед парламентом — це механізм, який відповідає принципу поділу влади, що вимагає узгодженої співпраці законодавчої та виконавчої влади. Така узгодженість, між іншим, має ґрунтуватися на підтвердженні законодавчою владою правильності дій виконавчої влади.

До контрольних повноважень парламенту Німеччини можна віднести: (1) право заслуховувати звіти та інформацію підконтрольних державних органів та посадових осіб, давати їм оцінку; (2) право надсилати запити та інтерпеляції до глави уряду або окремих міністрів; (3) право приймати рекомендації щодо покращення роботи відповідних державних органів і посадових осіб; (4) право виражати згоду/незгоду щодо рішень, які входять до компетенції іншого державного органу; (5) робота постійних, спеціальних і слідчих комісій (комітетів) парламенту тощо [16, c. 109].

Гіпотеза правової норми, що регулює парламентський контроль, передбачає два такі види юридичних фактів: (1) внесення будь-якого питання на розгляд парламенту в обов’язковому порядку з боку підконтрольних йому державних органів або посадових осіб (наприклад, звіт уряду про виконання бюджету); (2) внесення на розгляд парламенту питання за ініціативою депутатів або інших суб’єктів наділених таких правом (розгляд питання про довіру уряду).

Санкція, яка забезпечує реалізацію контрольних повноважень парламенту, – це право парламенту відправити у відставку підконтрольний йому державний орган або посадову особу.

Парламентський контроль може також реалізовуватися через проведення слухань (парламентських або комітетських), які можуть проводитись регулярно (наприклад, в Німеччині проводяться регулярно два рази протягом кожної парламентської сесії) або залежно від виникнення такої необхідності.

Описані вище різновиди парламентського контролю є такими, що використовуються за бажанням парламенту. Однак є певні форми контролю, які мають обов’язковий характер і не залежать від волі парламентаріїв або складу уряду.

Парламентська відповідальність уряду реалізується шляхом вираження йому вотуму недовіри або відмови у довірі. Вотум недовіри є механізмом, що використовується членами парламенту для зміни складу уряду, який втратив підтримку більшості. Як правило, законодавством передбачено, що внести на розгляд парламенту питання про вотум недовіри уряду може лише певна (доволі значна) група депутатів. Для того, щоб не допустити зловживань цим правом, часто закріплюються різноманітні додаткові обмеження. Наприклад, висловлення недовіри уряду пов’язується з можливістю розпуску парламенту. Незважаючи на те, що такий механізм притаманний більшості країн із парламентською формою правління, є і винятки.

Для того, щоб запобігти неможливості формування нового уряду після винесення вотуму недовіри попередньому, використовується спеціальний конституційно-правовий механізм конструктивного вотуму [8, c. 568-569].

Висновки

Досвід конституційного будівництва Німеччини дозволяє виділити основні умови функціонування уряду, за яких забезпечується рівновага у поділі влад, високий рівень демократизації та прозорості у діяльності державних органів та досягнення ефективної діяльності державного механізму. До таких умов необхідно віднести наступні: а) участь голови держави у процесі висунення кандидатур на посаду голови Уряду та прозорість такого процесу; б) затвердження складу Уряду головою держави; в) наявність альтернативного механізму утворення уряду меншості на основі презумпції довіри; г) наявність чітких часових рамок щодо затвердження Програми діяльності Уряду; д) можливість припинення повноважень уряду шляхом висловлення парламентом вотуму недовіри; е) прозора та ефективна процедура контролю за діяльністю уряду; є) чітко визначені підстави відповідальності членів уряду; ж) закріплене у законі розмежування повноважень між урядом та іншими державними органами та органами місцевого самоврядування.

Отже, загальними для Федеративної Республіки Німеччина рисами парламентського контролю за діяльністю уряду є наступні: обов’язок уряду інформувати парламент з визначеного кола питань, усні та письмові запитання, діяльність слідчих комісій, схожі повноваження постійних або спеціальних (у тому числі слідчих) комісій парламенту, бюджетний контроль, подання петицій; процедура вотуму недовіри. Разом з тим для кожної держави означені форми контролю мають свої відмінності, обумовлені як формою правління, так і історичними особливостями розвитку вищих органів виконавчої влади кожної країни.

Свідоцтвом тому є обов’язок уряду інформувати парламент з визначеного кола питань, усні та письмові запитання, діяльність слідчих комісій, схожі повноваження постійних або спеціальних (у тому числі слідчих) комісій парламенту, бюджетний контроль, подання петицій. Разом з тим конструктивний вотум недовіри, який існує у конституційному праві Німеччини визнано більш доцільним з точки зору недопущення дестабілізації у державі і з огляду на це таким, що варто було б використати у вітчизняній конституційній практиці.

У роботі ми дослідили основні умови функціонування уряду, за яких забезпечується рівновага у поділі влад, високий рівень демократизації та прозорості у діяльності державних органів та досягнення ефективної діяльності державного механізму Німеччини. До таких умов необхідно віднести наступні: а) участь голови держави у процесі висунення кандидатур на посаду голови Уряду та прозорість такого процесу; б) затвердження складу Уряду головою держави; в) наявність альтернативного механізму утворення уряду меншості на основі презумпції довіри; г) наявність чітких часових рамок щодо затвердження Програми діяльності Уряду; д) можливість припинення повноважень уряду шляхом висловлення парламентом вотуму недовіри; е) прозора та ефективна процедура контролю за діяльністю уряду; є) чітко визначені підстави відповідальності членів уряду; ж) закріплене у законі розмежування повноважень між урядом та іншими державними органами та органами місцевого самоврядування.

Список використаної літератури

1. Алексеенко И.Г. Европейская модель конституционной юстиции (сравнительно-правовая ретроспектива). — Днепропетровск, 1998. — С.30.
2. Бесчастний В. Конституційне (державне) право зарубіжних країн: навч. посіб.. — 2-ге вид., стер. — К. : Знання, 2008. — 467с.
3. Горшеньова М. С., Закоморна К. О., Ріяка В. О., Журавка О. В., Маєвська А. А.. Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посібник / В.О. Ріяка (заг.ред.). — 2. вид., доп. і перероб. — К. : Юрінком Інтер, 2004. — 544с.
4. Государственное право Германии: в 2 т. / Пер. с нем. — М., 1994. — Т. 1. -1994. — С.311; Т. 2. — 1994. — С.320.
5. Грассхоф К. Стаття 103, абзаци 2 та 3 Основного закону в судовій практиці Федерального Конституційного суду // Вісник Конституційного Суду України. — 2005. — №2. — С. 59-62.
6. Иностранное конституционное право / Под ред. В.В. Маклакова. — М: Юристъ, 1997. — С.115.
7. Кирпичов О. Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посіб.. — Донецьк : Юго-Восток, 2006. — 371с.
8. Конституции государств Европы: В 3-х т. / Под общ. ред. и со вступит. статьёй директора Института законодательства и сравнительного правоведения при Правительстве РФ Л. А. Окунькова. – М.: Норма, 2001. – 824 с.
9. Конституционное (государственное) право зарубежных стран: В 3 т.: Учеб. для студ. юрид. вузов и фак. — М.: БЕК, Т. 1. — 1993. — С. 245; Т. 2. -1995. — С. 438; Т. 3. — 1997. — С. 746.
10. Конституційне право зарубіжних країн: Навчальний посібник/ За заг. ред. В.О. Ріяки. — 2-е вид., допов. і перероб. — К.: Юрінком Інтер, 2007. — 544 с.
11. Кряжков В.А. Конституционные суды земель Германии // Государство и право. -1995. — № 5. — С. 117-127.
12. Мартинюк Р. Державне (конституційне) право зарубіжних країн. Загальна частина: навч. посіб.. — Острог : Видавництво Національного ун-ту «Острозька академія», 2007. — 200с.
13. Марченко В.В. Формування урядів сучасних зарубіжних країн / Володимир Володимирович Марченко. – Х.: ХНАДУ: Збірник наукових праць. Серія «Право». – 2002. — № 2. – С. 42-50.
14. Сабадош В.І. Юридична природа органів конституційного контролю в Німеччині // Держава і право. – 2010. — № 48.
15. Судебные системы западных государств. — М.: Наука, 1991. — С.154.
16. Федеративная Республика Германия. Конституция и законодательные акты / Под ред. и с вступ. ст. Ю.П. Урьяса. — М.: Прогресс, 1991.- С.102-110.
17. Шаповал В. Конституційне право зарубіжних країн. Академічний курс: підручник. — К. : Юрінком Інтер, 2008. — 472с.