Вступ.

Розділ 1. Вищі органи державної влади в Німеччині та США.

1.1. Характеристика вищих органів державної влади США.

1.2. Вищі органи влади в Німеччині.

Розділ 2. Порівняльна характеристика судової системи США та Німеччини.

2.1. Судова влада США.

2.2. Особливості судової системи Німеччини.

Розділ 3. Конституційно-правові основи функціонування урядів Німеччини та США.

3.1. Уряд в системі вищих органів виконавчої влади Німеччини. Структура й порядок формування.

3.2. Парламентський контроль та відповідальність уряду в США.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми дослідження. Стабільність соціально-економічного розвитку сучасної цивілізованої держави у значній мірі залежить від ефективної діяльності вищого органу виконавчої влади. У свою чергу, результативність роботи уряду значною мірою обумовлена особливостями його конституційно-правового статусу.

Обраний нашою державою курс на інтеграцію з Європейським Союзом, проголошений як провідний напрямок зовнішньої політики України, свідчить про важливість дослідження основних закономірностей та тенденцій розвитку вищих органів виконавчої влади у країнах ЄС, які мають тривалий досвід демократичних процесів. Враховуючи, що наша держава нещодавно ступила на шлях демократичних перетворень, а більша частина її історії пов’язана із пануванням автократичного режиму, з-поміж країн-членів Європейського Союзу доцільно виділити такі, в державній практиці яких спостерігалися схожі явища, і досвід конституційного будівництва яких може бути корисним для національної практики. Федеративна Республіка Німеччина та США мають різні форми правління, що дає можливість на основі аналізу конституційного матеріалу, організації і функціонування виконавчої влади визначити найбільш оптимальний варіант розвитку конституційно-правового регулювання діяльності українського Уряду.

Однак сьогодні у науці конституційного права питання конституційно-правового статусу урядів держав-членів ЄС досліджено недостатньо. Певні аспекти проблематики конституційно-правового регулювання державних органів зарубіжних країн висвітлено у роботах українських учених – юристів: Ю.Барабаша, В.Гаращука, А.Ґеорґіци, В.Горшеньова, В.Гробової, І.Дахової, В.Журавського, І.Залюбовської, А.Колодія, Ю.Коломійця, Л.Кривенка, О.Кузьменка, О.Майданника, Н.Мироненко, В.Опришка, М.Орзіха, В.Погорілка, Л.Савченка, М.Селівона, В.Серьогіна, С.Серьогіної, Ю.Тодики, О.Хоменка, В.Шаповала, І.Шахова, Ю. Шемшученка, В.Шестака, В.Шувалової; російських дослідників: С.Авак’яна, М.Баглая, В.Бойцової, І.Гранкіна, М.Ісаєва, М.Ентіна, Б.Ебзеєва, А.Керімова, А.Корнілаєвої, О.Коврякової, М.Крутоголова, В.Маклакова, А.Медушевського, А.Мішина, М.Могунової, І.Ракітської, Б.Топорніна, Ю.Урьяса, Т.Хабрієвої, Н.Хаманьової, В.Чиркіна, А.Шашкової, К.Шоріної; західноєвропейських учених: М.Амеллера, А.Бара, Ж.Бартелемі, Дж.Блонделя, Т.Брауна, Л.Гаїти, Б.Гунтена, Л.Дюгі, М.Дюверже, К.Зонтхаймера, К.Мальберга, І.Мені, М.Мертеса, М.Мерчана, Д.Мосса, А.Олівана, М.Оріу, М.Прело, К. Хессе та ін. Однак правовий статус та особливості функціонування урядів Німеччини та США ще не були предметом дослідження.

Недоліки у правовому регулюванні діяльності Уряду України та недостатність науково-методологічного підґрунтя, базуючись на якому, можна було б виробити обґрунтовані пропозиції з удосконалення законодавчої бази його функціонування, обумовлюють актуальність і важливість комплексного дослідження широкого кола питань, пов’язаних із діяльністю урядів країн Німеччини та США.

Мета дослідженняполягає у визначенні правових засад організації та закономірностей функціонування урядів Федеративної Республіки Німеччини та США.

Для досягнення вказаної мети у дослідженні було поставлено такі завдання:

· на підставі аналізу досвіду конституційного будівництва Німеччини та США визначити основні умови функціонування уряду, за яких забезпечується рівновага у розподілі влади, високий рівень демократизації та прозорості у діяльності державних органів та досягнення ефективної діяльності державного механізму;

· визначити сучасний стан організації виконавчої влади у Німеччині та США;

· з’ясувати структуру та конституційно-правові основи формування вищих органів виконавчої влади у вказаних країнах;

· встановити конституційні засади статусу глави уряду;

· визначити особливості взаємодії уряду з главою держави і парламентом;

· з’ясувати особливості парламентського контролю за діяльністю уряду та його відповідальності.

Об’єктом дослідженняє суспільні відносини в сфері функціонування вищих органів виконавчої та судової влади.

Предметом дослідженняє конституційно-правове регулювання діяльності урядів Німеччини та США.

Розділ 1. Вищі органи державної влади в Німеччині та США

1.1. Характеристика вищих органів державної влади США

. Президентська влада, тобто величезний військово-бюрократичний апарат, очолюваний президентом, являє собою за сучасних умов найважливішу політичну устано-ву, за допомогою якої монополістичний капітал США здійснює свою внутрішню і зовнішню політику.

Конституція США наділила президента широкими повноваженнями, чим поставила його на чолі так званої «виконавчої гілки влади». Однак, конституційні повноваження є лише частиною влади, яку фактично отримав президент з початку епохи імперіалізму.

За конституцією, президентом може бути природжений, а не натуралізований громадянин США, який досяг 35-річного віку і проживає безвиїзно у межах США не менше 14 років. Встановлено також, що президент і віце-президент не можуть бути мешканцями одного штату. Однак поряд із цими конституційними вимогами, які пред'являються до кандидатів на посаду президента, на практиці з'явилася ціла низка інших вимог. Практично кандидатом у президенти може бути висунутий лише один з видатних політичних діячів двох головних партій.

Президент обирається строком на чотири роки колегією виборців, тобто шляхом непрямих виборів. Кожен штат обирає стільки виборців, скільки сенаторів і представників відсилає до конгресу. Загальне число виборців у країні, таким чином, дорівнює загальному числу членів обох палат конгресу, плюс три виборці від Федерального округу Колумбія. Кожна партія у штаті висуває свій список виборців. Партія, яка набрала більшість голосів, надсилає до виборчої колегії усіх виборців від штату. Виборців обирають у перший вівторок після першого понеділка листопада місяця високосного року. Обрані виборці збираються у столицях відповідних штатів у перший понеділок після другої середи грудня того ж року і подають голоси за кандидатів у президенти і віце-президенти.

Підготовка до виборів президента починається приблизно за рік до голосування виборців, коли партії починають підбирати своїх кандидатів на вищу державну посаду. Навесні року президентських виборів у штатах проводяться первинні вибори (прай-меріз), у ході яких висуваються у кандидати на посаду президента і віце-президента від кожного штату, обираються кандидатури виборців, призначаються делегати на національний партійний конвент. Вищої напруги виборча кампанія досягає в середині літа, коли збираються партійні конвенти (з'їзди) для того, щоб висунути на пост президента і віце-президента кандидатів.

Національний партійний конвент юридично вважається вищим партійним органом, однак насправді він збирається лише раз на чотири роки для того, щоб висунути кандидатів на посаду президента чи віце-президента від цієї партії [5, c. 72-73].

Усі рішення національних конвентів, включаючи призначення кандидатів, приймаються звичайно більшістю голосів делегатів.

Основна боротьба у ході роботи конвентів точиться навколо найбільш популярних кандидатів; як правило, у кожної партії є 2-3 таких представника. Коли, нарешті, той чи інший кандидат набирає більшість голосів, його оголошують «висунутим одностайно». Обравши кандидата на посаду президента, конвент у такому же порядку обирає кандидата у віце-президенти. Конституційна процедура обрання президента — чиста фікція, бо насправді результат виборів вирішується у ході голосування за виборців. Та партія, яка зуміла провести у виборчу колегію більшу кількість виборців, стане правлячою партією — її ставленик оселиться у Білому домі на чотири роки. Виборець не є незалежним. У силу традиції, яка склалася, стала непорушною конституційною нормою, виборець голосує за кандидатів тієї партії, за списком якої він був обраний. За всю історію існування США не було випадку, щоб виборець зрадив свою партію і проголосував за іншого кан-дидата.

Конституція говорить, що обраним вважається той кандидат який набере абсолютну більшість голосів виборців. Якщо жоден кандидат не збере такої більшості, то вибори президента проводяться палатою представників з числа трьох осіб президентського списку, які набрали найбільше число голосів, однак ця процедуру була застосована лише два рази (у 1804 р. був обраний Джефферсон, а у 1824 р. — Адамс).

Обраний президент 20 січня наступного за виборами року приносить присягу і приступає до виконання своїх обов'язків.

Конституція США нічого не говорить про можливість переобрання президента, але з перших років існування США встановився звичай, згідно з яким президент не повинен займати свою посаду більше двох разів. Франклін Рузвельт порушив цю традицію: його обирали чотири рази поспіль. У 1951 р. була ратифікована 29-а поправка до конституції, згідно з якою жодна особа не може бути обрана на посаду президента більше двох разів. Ця поправка була у свій час запропонована супротивниками Ф. Рузвельта.

Віце-президент є головою сенату (хоча останній обирає свого тимчасового голову) і спадкує президентську посаду у випадку смерті або відставки президента. Президент може покладати на віце-президента різні обов'язки.

Президент США поєднує у своїх руках повноваження голови держави і голови уряду. Він безконтрольний, безвідповідальний і практично незмінюваний. Президент керує величезним військово-бюрократичним апаратом, не несе жодної відповідальності перед Конгресом;

Уряд США, який зветься Кабінетом, очолюється президентом. Конституція ні слова не говорить про Кабінет, але вже з президентства Вашінгтона (1789-1797 pp.) Кабінет міцно увійшов у державний звичай.

Уряд — Кабінет складається з секретарів (міністрів), і призначається президентом за «порадою і згодою Сенату». Це означає, що сенат більшістю у 2/3 голосів повинен затвердити призначений президентом уряд, але фактично верхня палата конгресу ніколи не відмовляє президенту у затвердженні його пропозицій. Члени Кабінету — секретарі не є членами Конгресу. Вони цілком і повністю підлеглі президенту і працюють під його керівництвом [8, c. 42-43].

Зараз до складу Кабінету входять 12 секретарів: Державний секретар (міністр іноземних справ), міністр фінансів, міністр оборони, міністр юстиції (генеральний атторней), міністр транспорту, міністр внутрішніх справ, міністр сільського господарства, міністр торгівлі, міністр праці, міністр охорони здоров'я, освіти і соціального забезпечення, міністр житлового і міського будівництва. Окрім того, на запрошення президента на засіданнях Кабінету присутні американський представник в ООН, директор адміністрації з іноземних операцій, директор управління мобілізації, директор Бюро Бюджету, голова комісії громадської служби, помічник президента.

У 1939 р. згідно з актом про реорганізацію деякі центральні відомства, глава яких не входить до Кабінету, були об'єднані у певну систему органів, яка зветься виконавчим апаратом при президентові.

У теперішній час до цього апарату входять центральні відомства — Бюро бюджету, канцелярія Білого дому, Рада національні безпеки Управління мобілізації для оборони, Рада економічних консультантів і Дорадчий комітет при президентові з питань урядової організації, Центральне розвідувальне управління канцелярія Білого дому представляє собою апарат, який обслуговує президента, його підтримує постійний зв'язок з Конгресом з окремими членами Конгресу, з главами виконавчих департаментів і центральних відомств, з пресою та іншими органами ІНФ Бюро бюджету було створено у 1921 р. як орган на який покладалася підготовка федерального бюджету. Бюро бюджету допомагає президенту у підготовці бюджету і у формулюванні фінансової програми уряду, здійснює контроль над виконанням бюджету складає плани про поліпшення адміністрації, а також дає поради виконавчим департаментам і агенціям щодо поліпшення їх структури і порядку роботи тощо.

У 1946 р. було створено Раду економічних консультантів, яка дає рекомендації президенту з економічних питань і складає економічні доповіді президента Конгресу.

У 1947 р згідно з актом про національну безпеку було засновано Раду національної безпеки, яка складається з Президента США Віце-президента, Державного секретаря, міністра оборони директора адміністрації з іноземних операцій і директора управління мобілізації для оборони. Крім того, на засідання Ради запрошуються представник об'єднаної групи начальників штабу, директор Центрального розвідувального управління.

Рада національної безпеки дає рекомендації президенту з усіх питань які пов'язані з так званою «національною безпекою». Це означає що вона розробляє військові програми, визначає рівень озброєнь, розробляє військову політику, координує і спрямовує діяльність військових і громадських відомств у справі підготовки війни Рада національної безпеки є найважливішим органом планування агресивної зовнішньої політики США. Формально вона має дорадчий характер, але фактично рекомендації Ради безпеки рівнозначні нормативним актам, адже роботою п керує сам Президент [9, c. 65-66].

Будучи главою держави і главою уряду, Президент США наділений достатньо широкими повноваженнями. Передусім він стоїть на чолі величезного державного апарату, який нараховує 2,5 млн громадських службовців, з яких приблизно 1500 чиновників федеральних відомств отримують призначення на посаду безпосередньо від президента або за його участі.

Призначення на вищі федеральні посади Президент проводить «за порадою і зі згоди Сенату» (ст. III розд.2), тобто кандидатури, запропоновані Президентом, повинні бути затверджені Сенатом. За загальним правилом, Сенат не виступає проти кандидатур, висунутих Президентом, але відомі випадки, коли виникали конфлікти через те, що Сенат відхиляв запропоновані кандидатури.

Конституція постановляє, що Президент має право накладати вето на будь-який законопроект протягом 10 днів із моменту його отримання. Якщо через 10 днів законопроект не буде підписаний Президентом і не буде повернений Конгресу, то він автоматично перетворюється на закон. Отримавши білль із запереченнями Президента, Конгрес може подолати вето, схваливши законопроект удруге 2/3 голосів у обох палатах.

Президенти США активно використовують також «кишенькове вето». Якщо законопроект передається на підпис Президенту менше ніж за 10 днів до закінчення сесії Конгресу, Президент, який бажає перешкодити перетворенню цього законопроекту на закон, може і не повертати його Конгресу зі своїми запереченнями — достатньо залишити його без підпису, так би мовити, «заховати його у кишеню».

«Кишенькове вето» має характер абсолютного вето: Конгрес позбавлений конституційних засобів його подолання.

Оклад американського Президента — 200 тис. доларів, додатково 50 тис. на різні витрати, додатково ще 100 тис. доларів на неоподатковувані податком подорожі та офіційні прийоми. З 1991 р. ця сума зросла до 340 тис. доларів [2, c. 96-97].

Законодавча влада. Стаття 1 Конституції надає законодавчу владу Конгресу, який складається з двох палат: Сенату та Палати представників. До Сенату за Конституцією входять по два представники від кожного штату.

Кількість членів у Палаті представників пропорційна кількості населення і тому не обмежується Конституцією.

Протягом ста років після прийняття Конституції сенатори не обиралися прямим голосуванням населення. їх обирали законодавчі органи конкретних штатів, які вони і представляли. У1913 р. була прийнята 17-а поправка до Конституції, згідно з якою сенатори стали обиратися шляхом прямих виборів.

Делегати Конституційного конвенту виходили з такого міркування: якщо окремі групи — одна, яка представляє уряди штатів, і друга — населення — повинні будуть разом ухвалити кожен закон, що можна вважати, що це зменшить загрозу виявлення з боку Конгресу поспішності або недбалості при затвердженні нових законів. Одна палата завжди мала можливість контролювати іншу, як це існувало в той час в англійському парламенті. Прийняття 17-ї поправки не внесло суттєвих змін у це врівноважене співвідношення влади обох палат.

У той час, як в Конституційному конвенті проходили бурхливі дебати про склад і повноваження Конгресу, багато делегатів вважали, що роль законодавчої влади буде порівняно малозначною. Деякі наполягали, що Конгрес буде займатися переважно питаннями зовнішньої політики, надавши право рішення внутрішніх проблем штатам та місцевій владі. Однак всі ці припущення були помилковими. Конгрес зарекомендував себе активним і авторитетним органом із широкими повноваженнями з усіх питань державної політики [6, c. 212-213].

1.2. Вищі органи влади в Німеччині

Конституційними органами із переважно легіслативними (законодавчими) завданнями є Бундестаг і Бундесрат. Виконавчі завдання, тобто державні дії, здійснюють передусім федеральний уряд з федеральним канцлером та федеральний Президент. Функція судочинства на конституційному рівні припадає на Федеральний конституційний суд.

Главою держави Федеративній Республіці Німеччина є федеральний Президент. Він обирається строком на п'ять років Федеральними зборами — конституційним органом, що скликається лише з цією метою. Він складається із депутатів Бундестагу, а також рівної їм кількості делегатів, що обираються парламентами земель. Часом до Федеральних зборів висуваються видатні і заслужені особи, які не належать до парламенту землі. Федеральний Президент обирається більшістю голосів Федеральних зборів строком на п'ять років. Дозволяються одноразові перевибори.

Федеральний Президент призначає і звільняє федеральних суддів, урядовців федеральних установ, офіцерів і унтер-офіцерів.

Він може милувати злочинців. Він перевіряє конституційне ухвалення законів, після чого вони публікуються у Віснику Федеральних законів.

Він пропонує Бундестагу (з урахуванням співвідношення більшості) кандидата на посаду федерального канцлера та призначає і звільняє за пропозицією канцлера федеральних міністрів. Якщо заява федерального канцлера виявити йому довіру не знаходить згоди Бундестагу, то федеральний Президент за пропозицією канцлера може розпустити Бундестаг. У 1972 і 1983 роках таким чином були викликані дострокові вибори. Федеральний Президент уособлює єдність політичного устрою держави своєрідним способом. Він стоїть понад партійними межами і символізує все те, що єднає державу і конституційний лад. Попри його переважно представницькі завдання федеральний президент як вирівнююча, нейтральна сила над політичною боротьбою може здобути великий особистий авторитет. Завдяки принциповим позиціям на тему дня він спроможний поза щоденними політичними справами встановити мірки для політичної і моральної орієнтації громадян. Більшість актів Президента повинна бути контрасігнованою головою уряду або відповідними міністрами, які несуть за них відповідальність [7, c. 103-104].

Бундестаг. Німецький Бундестаг є народним представництвом Федеративної Республіки Німеччина. Він обирається народом на чотири роки і вважається відповідно до Конституції однопалатним, а фактично складається з двох палат — Бундестагу (Федеральний з'їзд) та Бундесрату (Федеральна рада). Власне парламентом є Бундестаг, у складі якого 496 депутатів, які обираються загальними виборами строком на чотири роки. Бундесрат відповідно до ст. 50 Основного закону вважається органом через який землі беруть участь у законодавстві й управлінні федерацією та в справах Європейського Союзу. У складі Бундесрату — 69 чоловік, які призначаються урядами земель на чотири роки із свого складу. Кожна земля має в ньому від 3 до 5 голосів залежно від чисельності населення. Палати обирають своїх головуючих і створюють постійні комітети. Засідання палат проводяться відкрито, якщо тільки депутати не приймуть рішення проводити закрите засідання. Основний закон визначає коло питань, які стосуються виключно законодавчої компетенції федерального парламенту і конкуруючої законодавчої компетенції центру і земель.

Процедура прийняття федеральних законів відбувається наступним чином. Законопроект приймається Бундестагом і відразу передається до Бундесрату. Якщо Бундесрат його не ухвалить, то він може протягом двох тижнів скликати узгоджувальний комітет, до складу якого увійдуть представники обох палат. Якщо комітет пропонує якісь зміни до прийнятого законопроекту, останній має вдруге розглядатися Бундестагом. Законопроект, ухвалений Бундестагом вдруге, може бути знову відхилений Бундесратом протягом тижня. Коли законопроект надсилається до Бундестагу втретє, і якщо за нього проголосує більшість членів Бундестагу, він вважається прийнятим.

Бундестагу також належать контрольні повноваження щодо уряду. Вони виявляються у формі інтерпеляцій, усних питань, у роботі слідчих комісій та в праві вимагати відставки уряду [7, c. 68-69].

Розпущення (дострокове) Бундестагу є можливим лише як виняток і є справою федерального Президента. Найважливішими завданнями Бундестагу є законодавство, вибори федерального канцлера і контроль за роботою уряду.

Пленум Бундестагу є форумом великих парламентських дебатів, передусім, якщо там дискутуються вирішальні питання зовнішньої і внутрішньої політики. На переважно закритих для публіки засіданнях парламентських комісій провадиться попередня робота вад кожним законом, там має бути погодженою політична конструктивна воля із компетентністю експертів. У комісіях знаходиться також центр ваги парламентського контролю за діяльністю уряду. Різноманітність специфічних питань інакше не можна було б подолати. Свої комісії Бундестаг сформував, наслідуючи відомий розподіл федерального уряду. Робота комісій сягає від справ зовнішньої політики до соціальних питань Бюджетної комісії, яка має особливе значення, бо вона втілює бюджетні повноваження парламенту. До Петиційної комісії може звернутися кожний громадянин із проханням або скаргою.

Проекти законів проходять у Бундестагу три читання і, як правило, один раз скеровуються до компетентної комісії. Під час третього читання відбувається остаточне голосування. Закон (за винятком змін до конституції) вважається ухваленим, якщо він одержує більшість голосів. Проекти законів, що стосуються федеральних земель, мають бути схваленими також Бундесратом.

Депутати німецького Бундестагу обираються загальними, прямими, вільними, рівними і таємними виборами. Вони є представниками усього народу, не пов'язані дорученнями та директивами, відповідають лише перед своєю совістю. Таким чином, вони посідають вільний мандат. У відповідності з їх партійною приналежністю вони об'єднуються у фракції або групи. Свобода совісті і політична солідарність зі своєю партією можуть іноді стикатися. Але навіть якщо депутат залишає свою партію, за ним зберігається мандат Бундестагу. Тут з усією чіткістю виявляється залежність депутатів.

Чисельність фракцій і груп визначає кількісний склад комісій. За старим німецьким конституційним звичаєм президент Бундестагу обирається із лав найсильнішої фракції [8, c. 48-49].

Фінансова незалежність депутатів забезпечується відшкодуванням, яке відповідає значенню депутатської посади. Той, хто був членом парламенту щонайменше вісім років, після досягнення граничного віку отримує пенсію.

Бундесрат, представництво 16 федеральних земель, бере участь у справах законодавства та урядування федерації. На протилежність сенаторській системі федеральних штатів США або Швейцарії, Бундесрат не складається із обраних народних представників, його утворюють члени урядів земель або їх уповноважені. Залежно від кількості мешканців землі мають три, чотири, п'ять або шість голосів; вони можуть віддаватися лише одностайно. Більше половини всіх законів вимагають схвалення передусім тоді, коли зачіпаються істотні інтереси земель, наприклад, коли вони торкаються фінансів або суверенності урядування. У кожному випадку зміни конституції потребують згоди Бундесрату двома третинами голосів. У решті випадків Бундесрат має лише право на заперечення, яке бундестаг може провалити більшістю голосів. Якщо Бундестаг і Бундесрат не можуть дійти згоди, то з членів обох палат має бути утворена погоджувальна комісія, яка здебільшого може знайти компроміс.

У Бундесраті інтереси землі час від часу виступають вище партійних інтересів; голосування може призвести до інших результатів, ніж можна було б очікувати від співвідношення більшості голосів політичних партій. Це говорить на користь федералізму. Федеральний уряд не завжди може покластися на те, що уряд землі, який утворюється тією самою партією, буде йому в усьому слідувати. Кожна земля у Бундесраті зі своїми специфічними інтересами шукає іноді союзу з іншими землями, що прагнуть тієї самої мети, незалежно від того, яка партія формує там уряд. Це веде до зміни більшостей. Завжди повинні бути знайдені компроміси тоді, коли ті партії, що утворили федеральний уряд, не мають більшості в Бундесраті.

Бундесрат обирає із числа представників земель за встановленою черговістю свого президента строком на один рік. Президент Бундесрату виконує повноваження федерального Президента, якщо тому щось заважає.

Федеральний конституційний суд. Федеральний конституційний суд в Карлсруе стежить за додержанням Основного закону. Він складається з двох сенатів, по вісім членів Федерального конституційного суду в кожному. Очолює роботу всього суду і першого сенату голова суду. Робота другого сенату координується віце-головою. Він вирішує спірні питання тлумачення Конституції, наприклад, між федерацією і землями або між окремими федеральними органами. Лише цей суд має право визначити, чи є якась партія загрозою для вільнодемократичного ладу і чи є вона антиконституційною; у цьому випадку він дає розпорядження про розпуск партії. Він перевіряє федеральні закони і закони земель щодо їх відповідності Основному закону; якщо він оголошує якийсь закон антиконституційним, то цей закон не може більше застосовуватись. У випадках такого роду Конституційний суд діє лише тоді, коли до нього звертаються певні органи, такі як федеральний уряд, уряд земель, щонайменше третина членів парламенту або суди.

Крім того, кожний громадянин має право подати конституційну скаргу, якщо він почуває себе позбавленим основних прав з боку держави. Але до цього він повинен, як правило, звернутися до компетентного суду і одержати там відмову.

Більшість земель, які входять до складу ФРН, мають свої конституційні суди, компетенція яких обмежена тлумаченням положень конституцій земель і розглядом скарг на порушення закріплених у них прав. Рішення цих судів не підлягають оскарженню. Заміщення посад у судах земель здійснюється по-різному. В одних землях судді призначаються прем'єр-міністром, у других -міністром юстиції даної землі, у деяких землях призначенню передують вибори кандидата спеціальною комісією, до складу якої входять депутати парламенту землі, судді і адвокати. Усі судді призначаються на свої посади довічно [4, c. 176-178].

Безпосередньо федеральним парламентом обираються, як зазначалося вище, тільки судді Федерального конституційного суду на строк 12 років.

Дотепер Федеральний конституційний суд вирішив понад 80 тис. справ. Приблизно 76 тис. із них торкалися конституційних скарг, із яких лише 2 тис. були успішними. Знову і знову розглядалися питання великого внутрішньополітичного і зовнішньополітичного значення, що викликали найбільше зацікавлення громадськості, наприклад, чи відповідає Основному закону те, що німецькі солдати беруть участь у військових місіях Організації Об'єднаних Націй. Федеральні уряди всіх політичних відтінків були змушені схилятися перед рішеннями суддів із Карлсруе. Проте суд завжди підкреслює, що він не бачить своє завдання в тому, щоб пропонувати державним органам певні політичні дії. Федеральний конституційний суд складається з двох сенаторів, кожний з яких має вісім суддів. Судді обираються наполовину Бундестагом, наполовину Бундесратом, їх строк служби становить дванадцять років; перевибори не дозволяються [2, c. 246].

Розділ 2. Порівняльна характеристика судової системи США та Німеччини

2.1. Судова влада США

. Стаття 3 Конституції формулює основу федеральної судової системи: «Судова влада Сполучених Штатів здійснюється Верховним судом та тими нижчими судами, які будуть час від часу засновуватися Конгресом».

Керуючись цим формулюванням, перший Конгрес розділив країну на округи та в кожному з них заснував федеральні суди. Звідси починається нинішня система судів: Верховний суд, 11 апеляційних судів, 91 окружний суд і 3 суди зі спеціальними повноваженнями. Конгрес і нині зберіг право засновувати і скасовувати федеральні суди, як і визначати кількість судів у федеральній системі судочинства. Однак, він не може скасувати Верховний суд.

Верховний суд є вищою судовою інстанцією Сполучених Штатів та єдиним судом, створення якого передбачене Конституцією. Рішення Верховного суду не підлягають апеляції ні в якому іншому суді. Конгрес має право встановлювати кількість судів Верховного суду і в певних межах вирішувати, які справи підлягають розгляду в ньому, але він не може змінити тих прав, які надані Верховному суду самою Конституцією.

Конституція не розглядає питання про те, які вимоги, пред'являються до суддів. Ніде не сказано, що вони повинні бути юристами, хоча насправді всі федеральні судді і судді Верховного суду є членами колегії адвокатів.

З моменту утворення Верховного суду, майже 200 років тому, в ньому змінилося лише сто суддів. У своєму початковому вигляді Верховний суд складався з голови та п'яти членів суду. Протягом останніх 80 років кількість судів змінювалася, поки в 1869 р. не був затверджений кінцевий склад: голова та вісім членів Верховного суду. Голова очолює суд, але при прийнятті рішень він має лише один голос, як і будь-який з членів суду.

Особиста юрисдикція Верховного суду поширюється тільки на дві галузі: випадки, які стосуються високих посадових осіб іноземних країн, і випадки, коли одна із сторін є штатом. Всі інші справи потрапляють на розгляд Верховного суду тільки шляхом апеляції з нижчестоящих судів.

З кількох тисяч справ, які реєструють кожен рік, суд зазвичай розглядає лише близько 150. Більшість випадків пов'язана з інтерпретуванням законів або наміру Конгресу при прийнятті закону. Однак значна частина роботи Верховного суду складається з визначення того, чи відповідає Конституції діяльність законодавчої або виконавчої влади. Право подібного юридичного контролю не було спеціально обговорено Конституцією. Це положення було визначено самим Верховним судом через його читання Конституції.

Рішення суду не повинні бути обов'язково одноголосними. Простої більшості, за наявності не менше шести суддів (офіційного кворуму) досить для прийняття рішення. У разі неодноголосних рішень Верховний суд зазвичай відмічає обидві думки більшості й меншості, і кожен з них може стати підґрунтям майбутнього рішення суду. Часто судді записують свою особливу думку, якщо вони в принципі згодні з рішенням, але за причинами, які відрізняються від доводів більшості [7, c. 109-110].

Апеляційні й окружні суди. Другий рівень федеральної судової системи складають апеляційні суди, які були створені в 1891 р. з метою спрощення розподілу судових справ і полегшення роботи Верховного суду. Територія Сполучених Штатів поділяється на 11 зон, кожна з яких обслуговується судом у складі від 3 до 15 суддів. Апеляційні суди переглядають рішення окружних судів (суд першої інстанції федеральної юрисдикції) в межах своїх округів. Вони також переглядають постанови незалежних арбітражних агенцій, таких, наприклад, як федеральна торговельна комісія тощо.

Ступенем нижче апеляційних судів йдуть окружні суди. 50 штатів розділені на 89 округів. На додаток до цього існує окремий округ Колумбія і округ Пуерто-Ріко, які не є окремими штатами. В окружному суді може бути від одного до 87 суддів. Залежно від масштабів справи, що розглядається, судді тимчасово можуть бути переведені з одного окружного суду до другого. Конгрес встановлює межі округів залежно від кількості населення та обсягу роботи. Деякі невеликі штати створюють один округ, тоді як великі штати (Нью-Йорк, Каліфорнія, Техас) поділяються на чотири округи кожний.

За винятком округу Колумбія, судді всіх окружних судів повинні постійно проживати на території свого округу. Сесії окружних судів проводяться через певні проміжки часу за чергою в різних містах округу.

Більшість справ і спірних питань, які розглядаються в окружних судах, порушуються самими судами і пов'язані з порушенням федеральних законів, наприклад, поштові зловживання, крадіжка державної власності, порушення законів про якість продовольчих товарів, про банківські операції або у випадку шахрайства. Це єдині федеральні суди, в яких вердикт про винність обвинуваченого виноситься Великим журі присяжних, а остаточний вирок виносить Малий склад журі.

Спеціальні суди. На додаток до федеральних судів загальної юрисдикції час від часу виникає необхідність у створенні спеціальних судів. Це так звані «легіслативні» суди, вони були створені законодавчим актом Конгресу. Судді в цих судах, як і їх колеги в інших федеральних судах, призначаються Президентом з узгодження Сенату на період усього життя.

Мабуть найважливіший з цих судів — Претензійний суд, який був створений у 1855 р. для розгляду грошових позовів, які пред'являли Сполученим Штатам. Крім нього, спеціальними судами є Митний суд, що займається виключно цивільними справами, які пов'язані з податками і зборами, на імпортовані товари. Апеляційний суд з митних і патентних питань займається апеляційними скаргами за рішеннями Митного суду і Бюро патентів США [6, c. 246-247].

2.2. Особливості судової системи Німеччини

У відповідності з Конституцією організація судової системи ФРН характеризується її федеральним устроєм та наявністю судів загальної і спеціальної юрисдикції.

Конституція ФРН розрізняє п'ять основних галузей юстиції: загальну, трудову, соціальну, фінансову й адміністративну і встановлює відповідні їм п'ять систем судів, кожна з яких очолюється власним вищим органом. Загальним судам підсудні всі цивільні і кримінальні справи, що не віднесені до компетенції органів адміністративної юстиції та інших спеціалізованих судів.

Верховний федеральний суд очолює систему загальних судів. Він знаходиться в м. Карлсруе і складається з голови суду, голів сенатів і членів суду. До складу Верховного федерального суду входять 11 сенатів з цивільних, п'ять — з кримінальних справ і сім для розгляду спеціальних питань у справах адвокатів, нотаріусів та ін.).

а) До компетенції Верховного федерального суду у кримінальних справах входить розгляд касаційних скарг на вироки вищих судів земель, винесені ними при розгляді справи у першій інстанції, а також на вироки судів присяжних і великих палат судів землі, якщо вони не підлягають касаційному оскарженню у вищий суд землі. Верховний федеральний суд може переглянути справу і за обставинами, що знову відкрилися.

б) До компетенції Верховного федерального суду у цивільних справах входить розгляд касаційних скарг на рішення, винесені вищими судами землі.

Касаційні скарги розглядаються сенатами Верховного федерального суду в складі п'ятьох членів на чолі з головою сенату (деякі питання можуть вирішуватися колегіями з трьох суддів або одноосібно).

У Верховному федеральному суді створюються великі сенати відповідно з цивільних і з кримінальних справ, що виносять рішення з питань, які мають принципове значення для відповідної галузі права. У великі сенати входять голова Верховного федерального суду (він головує в обох сенатах) і по вісім членів суду, призначених головою на дворічний термін [1, c. 315-316].

Із загальних судів тільки Верховний федеральний суд є федеральним закладом, а всі нижчестоящі — суди відповідної землі.

Вищі суди земель виступають як апеляційні і касаційні інстанції і як суди першої інстанції. Вони утворені у всіх землях.

У складі кожного вищого суду землі, очолюваного головою, утворюється необхідне число сенатів з цивільних і кримінальних справ на чолі з їхніми головами. Як суд першої інстанції кримінальний сенат у складі п'ятьох фахових суддів — членів вищого суду землі — розглядає справи про державну зраду, шпигунство, терористичні акти тощо. Як касаційна інстанція сенат з цивільних справ у складі трьох членів вищого суду землі розглядає апеляційні скарги на рішення і визначення нижчестоящих судів. Карні сенати в складі трьох членів вищого суду землі розглядають касаційні скарги на вироки дільничних судів, на вироки, винесені судами землі при апеляційному оскарженні, та деякі інші.

Суди земель слухають справи у першій і у другій інстанції (розглядають скарги на рішення і вироки нижчестоящих судів). У складі кожного суду землі, очолюваного його головою, утворюються палати з цивільних (у тому числі торгових) і кримінальних справ. Палати з цивільних справ засідають у складі трьох фахових судів на чолі з головою суду землі або головою палати.

До компетенції палат з цивільних і з торгових справ входить розгляд у першій інстанції справ із сумою позову понад 3 тис. марок, а також справ про встановлення батьківства і деяких категорій позовів, запропонованих до скарбниці, до суддів і службовців у зв'язку з перевищенням ними своїх службових повноважень тощо.

Кримінальні палати судів землі розглядають у першій інстанції справи про всі злочини, що не віднесені до компетенції дільничних судів або вищих судів землі. До їхньої підсудності входять справи, У яких можливо позбавлення волі на термін понад три роки або примусове поміщення до психіатричної лікарні. Справи у першій інстанції розглядає або кримінальна палата, що виступає як суд присяжних, або велика кримінальна палата.

Суд присяжних складається з трьох фахових суддів і двох шеффенів (засідателів), розглядає кримінальні справи за обвинуваченням у навмисному убивстві або інших злочинах, пов'язаних із створенням небезпеки для життя людей (підпали, вибухи, спроби захоплення літаків, пограбування тощо).

Дільничні суди являють собою низову ланку системи загальних судів. Вони можуть складатися з одного або кількох дільничних судів (у деяких дільничних судах їх понад 30). Якщо в дільничному суді тільки один суддя, йому призначається постійний заступник із числа судів землі. Цивільні справи розглядаються тут одноособовим суддею.

Кримінальні справи в дільничному суді можуть розглядатися або суддею одноосібно, або судом шеффенів. Одноосібно дільничний суддя розглядає справи, збуджені в порядку приватного обвинувачення, крім того, про злочинні діяння, що ставляться до категорії проступків, і, нарешті, за пропозицією прокурора, справи про деякі злочини, за якими не очікується винесення більш суворого вироку, ніж за проступки, тобто понад один рік позбавлення волі [3, c. 182-183].

Система судів з соціальних питань створена для розгляду конфліктів, пов'язаних із соціальним страхуванням, виплатою допомоги безробітним і тим, які «які повернулися на батьківщину», наданням безкоштовної або пільгової медичної допомоги тощо. Система цих судів очолюється Федеральним судом, що знаходиться, як і Федеральний суд з трудових справ, у м. Кассель. Він складається з 12 сенатів, у яких розглядаються касаційні скарги на рішення нижчестоящих судів. У кожній із земель ФРН діє суд землі з соціальних питань.

Система адміністративної юстиції у ФРН створена для розгляду скарг фізичних і юридичних осіб на дії та акти органів державного управління, а також спорів між органами місцевого самоврядування.

Очолює цю систему Федеральний адміністративний суд, що знаходиться в Берліні. У його структурі є 12 сенатів, в основному зайнятих розглядом у складі п'ятьох фахових суддів касаційних скарг на рішення нижчестоящих адміністративних судів.

Вищі адміністративні суди утворені по одному у всіх землях ФРН, крім Нижньої Саксонії і Шлезвіг-Гольштейна, де діє загальний суд для двох земель. До їхньої компетенції входить розгляд апеляційних, а за деяких умов і касаційних скарг на рішення і визначення адміністративних судів.

Адміністративні суди розглядають у першій інстанції в складі трьох фахових і двох «почесних» суддів переважну більшість справ, віднесених до компетенції органів адміністративної юстиції. За постановою адміністративних судів може бути скасований акт органу державного управління, що оскаржується, або відновлені права громадян або закладів, порушені діями посадових осіб.

Названі п'ять вищих судових органів, що очолюють окремі системи судів, є самостійними і незалежними.

Таким чином, особливістю судової системи Німеччини є те, що вона має суттєві відмінності від судових систем інших країн. Так, у державі немає єдиного Верховного суду; порівняно з іншими країнами у Німеччині Федеральний конституційний суд і конституційні суди земель посідають дуже важливе місце у житті суспільства [9, c. 325-326].

Розділ 3. Конституційно-правові основи функціонування урядів Німеччини та США

3.1. Уряд в системі вищих органів виконавчої владиНімеччини. Структура й порядок формування

Призначення виконавчої влади не може бути зведене до простого виконання законів, оскільки здійснення державного управління, планування та контроль соціального, економічного та іншого розвитку держави носить творчий характер, який потребує не лише слідувати нормам законодавства, але й розвивати нормативно-правову базу, оперативно визначаючи потреби суспільної практики і регулюючи потребуючі того суспільні відносини. По-друге, сучасний етап цивілізаційного розвитку, зокрема, в демократичних країнах, дозволяє розглядати виконавчу владу як одну з трьох гілок єдиної державної влади, що організовує і спрямовує внутрішню й зовнішню політику держави, забезпечує здійснення втіленої в законах волі народу, захист прав і свобод людини і громадянина. При цьому особливе положення виконавчої влади у державному механізму робить її найбільш ефективним регулятором динамічно змінюваних суспільних відносин. По-третє, з огляду на вищевикладене, було б помилковим називати виконавчу владу другорядною, оскільки характер виконуваних нею функцій свідчить про її можливість кардинально змінювати соціально-економічні процеси у державі, що неодноразово знаходило своє підтвердження у державній практиці.

Федеральний уряд, «кабінет», складається із федерального канцлера і федеральних міністрів. Федеральний канцлер у межах федерального уряду і стосовно федеральних міністрів займає самостійну, вищу посаду. Він голосує у федеральному кабінеті. Лише від один має право на утворення кабінету: він обирає міністрів і робить федеральному Президентові пропозицію щодо їх призначення або звільнення. Крім того, канцлер визначає кількість міністрів і встановлює галузі їх діяльності. Сильна позиція канцлера базується, передусім, на його директивній компетенції: він визначає директиви урядової політики. У рамках цих директив федеральні міністри керують своїми відомствами самостійно і на власну відповідальність. У політичній практиці канцлер повинен у межах урядових коаліцій враховувати також домовленість із партнером по коаліції [8, c. 49].

Не без підстав німецьку урядову систему називають «канцлерською демократією». Федеральний канцлер є єдиним членом кабінету, що обирається парламентом, і лише він один відповідає перед ним. Ця відповідальність може виявитися у «конструктивному вотумі недовіри». Цей пункт був свідомо включений до Основного закону на протилежність Веймарській Конституції. Це має протидіяти тому, щоб опозиційні групи, які одностайні лише у відхиленні уряду, але не щодо альтернативної програми, не могли скинути уряд. Більше того, Бундестаг, який хоче висловити недовіру канцлеру, має водночас усунути канцлера за допомогою конструктивного вотуму недовіри. Такі спроби робилися двічі, але вдалася лише одна: внаслідок висловленої у жовтні 1982 р. недовіри тодішньому федеральному канцлеру Гельмуту Шмідту був обраний федеральним канцлером Гельмут Коль. Вотум недовіри окремому федеральному міністрові Основний закон не визнає.

Фактично повноваження уряду дуже широкі. Він здійснює всі функції з управління державою і має сильні позиції в законодавчій сфері. Урядові належить право законодавчої ініціативи, при цьому його законопроекти мають пріоритет. У разі відхилення такого законопроекту Бундестагом Президент за пропозицією уряду і за згодою Бундесрату може оголосити стан «законодавчої необхідності», і тоді для прийняття цього законопроекту досить ухвалення Бундесрату [8, c. 50].

3.2. Парламентський контроль та відповідальність урядув США

Головною метою і призначенням парламентського контролю за діяльністю виконавчої влади взагалі і уряду зокрема, є забезпечення ефективного функціонування державного механізму шляхом систематичного аналізу результатів діяльності означених органів та своєчасного усунення виявлених порушень вимог правових актів, які регламентують їх діяльність.

Вищим за посадою в країні є президент США, який суміщає повноваження голови держави і глави уряду. Управління державою здійснюється виключно від його імені. Політично невідповідальний перед конгресом президент (незалежно від його взаємовідносин з конгресом) залишається при владі. Президент не має такого сильного засобу переборення конфліктів, як розпуск парламенту.

Однією з головних особливостей Конгресу є те, що провідну роль у його роботі відіграють комісії. Свого значення вони набули не відразу, а поступово, адже за Конституцією вони зовсім не передбачені.

На теперішній час у Сенаті діють 18 постійних комісій, а в Палаті представників — 23. Кожна комісія спеціалізується в певній галузі законодавства: з іноземних справ, оборони, банківської діяльності, сільського господарства, торгівлі тощо. Комісія може ухвалити, переглянути, залишити без уваги будь-яку направлену пропозицію. Для того щоб зажадати законопроект із комісії до Палати представників потрібні підписи 218 членів Палати, а до Сенату — сенатської більшості. На практиці необхідна більшість голосів збирається дуже рідко.

Партія, яка має більшість у даній Палаті, контролює роботу комісій. Голів комісій обирають на закритих засіданнях членів цієї партії або на зборах спеціально призначених представників. Партії меншості пропорційно представлені в комісіях, відповідно до кількості місць, які має партія в даній Палаті [2, c. 87-88].

Існують різні способи внесення законопроектів: постійними комісіями, спеціальними комісіями, Президентом тощо. Внесені законопроекти передаються до відповідних комісій, які призначають публічні слухання, яке може тривати кілька тижнів або місяців. Якщо комісія схвалила законопроект, він надсилається на загальне обговорення до відповідної Палати. В Сенаті час обговорення практично не обмежується. У Палаті представників, як правило, встановлюється регламент. Після завершення дебатів члени Палати голосують за те, щоб або схвалити законопроект, або відхилити чи вікласти (останнє дорівнюється відхиленню) -або повернути до комісії. Законопроект, прийнятий однією з Палат, надсилається на розгляд другої Палати. Якщо друга Палата внесла в нього поправки, то Узгоджувальна комісія, яка має в своєму складі членів обох палат, намагається усунути розбіжності.

Після прийняття обома палатами, законопроект надсилається Президентові, або за Конституцією законопроект стає законом тільки після підписання його Президентом. Президент має право підписати законопроект — у цьому випадку він стає законом — або накласти на нього вето. В останньому випадку законопроект може стати законом тільки, якщо при повторному голосуванні в Конгресі він збере дві третини голосів в обох палатах.

Президент може також відмовитись як від підпису законопроекту, так і від накладення на нього вето. В цьому випадку законопроект стає законом без підпису Президента через 10 днів (не враховуючи неділь) після надходження до нього на розгляд. Єдиним винятком із цього правила є випадок, коли сесія Конгресу закривається раніше, ніж пройдуть 10 днів із дня надсилання законопроекту на розгляд Президенту. В цьому випадку відмова Президента підписати законопроект анулює його навіть без накладення вето — така ситуація відома під назвою «кишенькове вето» [4, c. 119].

Висновки

Досвід конституційного будівництва Німеччини та США дозволяє виділити основні умови функціонування уряду, за яких забезпечується рівновага у поділі влад, високий рівень демократизації та прозорості у діяльності державних органів та досягнення ефективної діяльності державного механізму. До таких умов необхідно віднести наступні: а) участь голови держави у процесі висунення кандидатур на посаду голови Уряду та прозорість такого процесу; б) затвердження складу Уряду головою держави; в) наявність альтернативного механізму утворення уряду меншості на основі презумпції довіри; г) наявність чітких часових рамок щодо затвердження Програми діяльності Уряду; д) можливість припинення повноважень уряду шляхом висловлення парламентом вотуму недовіри; е) прозора та ефективна процедура контролю за діяльністю уряду; є) чітко визначені підстави відповідальності членів уряду; ж) закріплене у законі розмежування повноважень між урядом та іншими державними органами та органами місцевого самоврядування.

З огляду на європейську практику доцільним уявляється обмеження кількості посад у вищому органі виконавчої влади України, у тому числі і посад віце-прем’єрів. Питання збільшення кількості віце-прем’єрів тісно пов’язане з тенденціями централізму: необхідність здійснювати детальний контроль за великою кількістю органів неминуче призводить до розширення штатної чисельності центрального органу виконавчої влади.

Список використаної літератури

1. Бостан С. К. Державне право зарубіжних країн: Навчальний посібник/ Київський юридичний ін-т МВС України. — К.: Центр навчальної літератури, 2007. — 503 с.

2. Георгіца А. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник/ Аурел Георгіца,; М-во освіти і науки України, Чернівецький нац. ун-т ім. Юрія Федьковича. — Тернопіль: Астон, 2008. — 431 с.

3. Конституции зарубежных государств: Соедин. Штаты Америки. Великобритания. Франция. Германия. Италия. Япония. Канада : [Офиц. тексты : Перевод/ Сост В. В. Маклаков],. — М.: Бек, 2006. — 432 с.

4. Конституційне (державне) право зарубіжних країн: Навч. посібник/ Віктор Бесчастний, Олександр Філонов, Владислав Субботін, Сергій Пашков,; За ред. В. М. Бесчастного,. — К.: Знання, 2007. — 467 с.

5. Конституційне (державне) право зарубіжних країн: навч.-метод. посіб. / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича / Аурел Зиновійович Георгіца (уклад.). — Чернівці : Рута, 2008. — 128с.

6. Конституційне право зарубіжних країн: Навчальний посібник/ За заг. ред. В.О. Ріяки; М-во освіти і науки України. — 2-ге вид., перероб. і доп.. — К.: Юрінком Інтер, 2007. — 543 с.

7. Лапка О. Конституційне (державне) право зарубіжних країн: у схемах/ Оксана Лапка, Тетяна Пікуля; Київський нац. лінгвістичний ун-т, Економіко-правовий ін-т. — К.: Атіка, 2008. — 214 с.

8. Марченко В.В. Формування урядів сучасних зарубіжних країн / Володимир Володимирович Марченко. – Х.: ХНАДУ: Збірник наукових праць. Серія «Право». – 2008. — № 2. – С. 42-50

9. Шаповал В. Конституційне право зарубіжних країн : Академічний курс: підручник/ Володимир Шаповал; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2008. — 476 с.