Конституційно-правові інститути: загальна характеристика

Вступ

Актуальність теми. Після проголошення незалежності України відбулася кардинальна трансформація національної правової системи і всіх її складових, у тому числі й галузевих систем права. Найбільш рельєфні якісні зміни відбулися саме в системі конституційного права України – з’явилися нові інститути конституційного права (інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, інститут Конституційного Суду України та ін.), а існуючі за радянської доби інститути державного права набули нового призначення.

Водночас процес удосконалення системи чинного конституційного законодавства як визначальна складова конституційної реформи на сучасному етапі, вимагає належного теоретико-методологічного забезпечення, зміст якого полягає у виявленні юридичних властивостей системи інститутів конституційного права України та правових механізмів реалізації функцій відповідних галузевих інститутів з метою пошуку ефективних механізмів комплексного і завершеного відтворення об’єктивно сформованої системи національного конституційного права в системі конституційного законодавства України. За таких умов формування цілісної і функціональної концепції системи інститутів конституційного права України дозволить вдосконалити процес конституційної правотворчості й упередити можливі прорахунки і суперечливості в системі чинного конституційного законодавства.

Проблеми інститутів конституційного права як складової системи національного конституційного права на сьогодні залишаються малодослідженими у вітчизняній та зарубіжній юридичній науці.

У сучасній українській науці конституційного права проблеми інститутів конституційного права традиційно досліджуються в контексті проблем системи національного конституційного права. Серед таких досліджень найбільш значущими видаються праці В. Ф. Мелащенка, В. Ф. Погорілка, В. Л. Федоренка, О. Ф. Фрицького, В. М. Шаповала, Ю. М. Тодики та ін. Окремі проблеми конституційного права України з інституційних позицій досліджували А. О. Білоус, Ю. М. Бисага, А. З. Георгіца, О. В. Марцеляк, М. П. Поваляєва та ін. Фундаментальні ж монографічні дослідження проблем інститутів конституційного права України як складової національної системи конституційного права в українській юридичній науці відсутні.

Метою дослідження є з’ясування сутності та змісту інститутів конституційного права України як складової системи національного конституційного права, їх класифікація та систематизація.

Для досягнення поставленої мети ми визначили такі завдання:

– визначити поняття інституту конституційного права України та його основних юридичних ознак;

– дослідити поняття та сутність конституційно-правових інститутів;

– з’ясувати співвідношення інститутів конституційного права України з іншими галузевими інститутами;

– визначити критерії класифікації інститутів конституційного права та систематизувати їх;

– сформулювати проблеми інститутів конституційного права як складової системи національного конституційного права;

– визначити механізм реалізації функцій інститутів конституційного права України та його основних складових.

Об’єктом дослідження є система конституційного права України та її складові.

Предметом дослідження є інститути конституційного права України.

Методи дослідження. Для досягнення визначеної мети та розв’язання поставлених завдань при проведенні даного наукового дослідження інститутів конституційного права України було комплексно використано принципи і засоби філософського та теоретико-правового підходів, принципи єдності соціально-правового та гносеологічного аналізу, об’єктивності, конкретності, істини.

Методологічну основу дослідження становить загальнонауковий діалектичний метод наукового пізнання, що дає змогу розглянути інститути конституційного права у розвитку і зв’язку між собою та суспільством, виявити основні закономірності та тенденції формування і розвитку інститутів конституційного права України як основної складової системи конституційного права України.

Розділ 1. Зальні визначення конституційно-правових інститутів

1.1. Поняття та сутність конституційно-правових інститутів

Для досягнення правового результату недостатньо наявності однієї правової норми, для регулювання відповідної сфери суспільних відносин необхідна їх сукупність. Тому норми будь-якої галузі права поділяються за правовими інститутами.

Конституційно-правовий інститут — це відповідна система норм конституційного права, що регулюють однорідні та взаємопов’язані суспільні відносини, які утворюють відносно самостійну групу.

Визначення належності конституційно-правової норми при її застосуванні до того чи іншого правового інституту є необхідним, оскільки не в кожній правовій нормі виявляються властивості, притаманні конституційно-правовому інститутові в цілому, а ці властивості інституту слід ураховувати, щоб правильно зрозуміти механізм реалізації окремої норми.

У зв’язку з тим, що галузь права — це не просто сукупність норм і між ними існують складні системні зв’язки, а жодна конституційно-правова норма не діє ізольовано від інших, важливо наголосити на особливостях конституційно-правових інститутів. Виявити зв’язки між конституційно-правовими нормами означає зрозуміти механізм конституційно-правового регулювання суспільних відносин.

Конституційно-правові інститути об’єднують норми як Конституції України, так і поточного конституційного законодавства. Норми цих інститутів різняться за територією дії, ступенем визначеності і чіткості правових приписів, призначенням у механізмі правового регулювання та за іншими ознаками [13, c. 54-55].

Окремість конституційно-правових інститутів відбиває спеціалізацію, своєрідний «поділ праці» між тими чи іншими нормами. Юридичним критерієм виокремлення тієї чи іншої сукупності норм у конкретний правовий інститут є три ознаки. По-перше, для конституційних інститутів характерна юридична єдність правових норм. По-друге, юридичним критерієм виокремлення тієї чи іншої сукупності конституційних норм у конституційно-правовий інститут є повнота регулювання відповідної сукупності державно-правових відносин. По-третє, юридичним критерієм виокремлення тієї чи іншої сукупності конституційних норм у конституційно-правовий інститут є окремість норм, що створюють конституційний інститут, у розділах Конституції України, законах, інших нормативно-правових актах.

Сучасні вітчизняні та зарубіжні вчені-конституціоналісти доволі часто вживають категорії “інститут конституційного права”, “конституційно-правовий інститут”, співвідносячи ці категорії із спільнотами норм конституційного права, що регулюють ті чи інші види суспільних відносин, протиставляючи або ототожнюючи інститути конституційного права з інститутами держави тощо, що призводить до термінологічної плутанини і рефлекторного вживання поняття “інститут конституційного права” у юридичній науці.

Загальними кваліфікуючими ознаками інституту конституційного права є: 1) наявність певного виду об’єктивно сформованих суспільних відносин, що потребують нормативно-правового регулювання; 2) ідентифікація правового регулювання цієї групи суспільних відносин з основною функцією (функціями) конкретної галузі права; 3) системність і автономність існування матеріальних і процесуальних норм права в межах конкретного інституту конституційного права та їх функціональна взаємозумовленість. До спеціальних кваліфікуючих ознак цієї категорії слід віднести: 1) об’єктивне існування відносно самостійних груп політичних, економічних, соціальних, культурних й інших суспільних відносин, які в силу свого значення для суспільства і держави потребують конституційно-правового регулювання, тобто складають предмет конституційного права; 2) ототожнення вказаних груп суспільних відносин з основними напрямами і видами впливу конституційного права на суспільні відносини; 3) наявність достатньої кількості матеріальних і процесуальних, установчих і регулятивних та інших видів конституційно-правових й інших норм права, необхідних для регулювання суспільних відносин, що є предметом конституційного права; 4) наявність креативних, структурних і функціональних комплексних зв’язків між нормами, що регулюють суспільні відносини, що є складовою предмета конституційного права; 5) об’єктивізацію системи норм конституційного та інших галузей права, що існують в межах інституту конституційного права у системі конституційного законодавства України [10, c. 36-37].

Інститути конституційного права, які загалом відображують сутність і зміст національної конституційної доктрини, взаємодіють з іншими інститутами права у формі ідеологічного, доктринального або ж креативного впливу на розвиток і вдосконалення галузевих систем права та їх основних складових – інститутів права. Ця теза знаходить своє підтвердження і на практиці. Так, джерела конституційного права, в яких об’єктивізуються основні інститути конституційного права, такі, як Основний Закон, є водночас і важливими джерелами для інших галузей права. Саме таким чином креативні зв’язки отримують своє матеріальне вираження та нормативне закріплення.

Інститути конституційного права взаємодіють з іншими функціональними інститутами і через функціональні зв’язки, тобто через ті функції, які конституційне право України здійснює на суспільні відносини, які є предметом правового регулювання цієї галузі права, а також на систему національного права загалом та її основні складові – галузеві інститути і норми. Тобто функції інститутів конституційного права визначають сутність і зміст конституційно-правового регулювання та призначення конституційного права в суспільстві та державі, його соціальну цінність [6, c. 37].

1.2. Класифікація конституційно-правових інститутів

Конституційні інститути у своїй сукупності утворюють струнку систему, яка є основою Конституції України. Інститути розташовані в певному порядку, належним чином включені до тексту Конституції. Загальне уявлення про систему цих інститутів дає її (Конституції) зміст. Це – інститут загальних засад конституційного ладу, інститут прав і свобод людини та громадянина, інститут прямого народовладдя, інститути законодавчої, виконавчої та судової влади, інститут територіального устрою, інститут місцевого самоврядування, інститут, що визначає порядок змін і доповнень Конституції.

До конституційно-правових інститутів відносять: основи конституційного ладу України, основи правового статусу людини і громадянина, виборче право, інститути парламентаризму, референдуму, громадянства, президента, територіального устрою, конституційного контролю, місцевого самоврядування тощо. Вони суттєво відрізняються один від одного за кількістю правових норм, що в них містяться, специфікою регульованих відносин.

Виходячи з цього, інститути можуть бути розподілені на генеральні, основні та субінститути. До генеральних інститутів слід віднести: основи конституційного ладу; основи правового статусу особи; основи організації і функціонування органів державної влади, основи організації та діяльності органів місцевого самоврядування. Ці інститути формуються у зв’язку зі специфікою окремих, найбільш широких різновидів суспільних відносин у предметі конституційного регулювання. Ці інститути адекватно відображають загальносистемні зв’язки. У них представлені всі види конституційних норм.

У ієрархії конституційних норм основні інститути належать до другого рівня після генеральних інститутів. Причому за обсягом і чіткістю юридичних параметрів вони найбільшою мірою відповідають класичній моделі правового інституту. Порівняно з генеральними інститутами вони вирізняються: а) більш вузькою предметною і функціональною спеціалізацією; б) ряд із них не включає всіх видів конституційних норм, не використовує всього розмаїття засобів і способів впливу на суспільні відносини; в) водночас вони забезпечують досить детальний і цілеспрямований регулюючий вплив. Ці інститути відіграють значну роль у механізмі конституційного регулювання. Так, у межах генерального конституційного інституту основ організації і функціонування органів державної влади можна виокремити такі основні інститути, як інститути парламентаризму, президента, конституційної юстиції, виконавчої влади тощо [4, c. 244-245].

Усередині конституційних інститутів (генеральних і основних) вирізняють відносно самостійні, спеціалізовані утворення — субінститути, які являють собою досить компактні групи конституційних норм. До них належать такі субінститути: основні соціально-економічні права; основні політичні права і свободи; гарантії основних прав і свобод; основні обов’язки громадян.

Є дещо спрощений варіант поділу конституційно-правових інститутів на прості й складні. Наприклад, інститут основ правового статусу людини і громадянина як складний інститут включає: інститут громадянства; інститут гарантування прав і свобод людини і громадянина тощо. У правовому статусі іноземців, біженців, осіб без громадянства є своя специфіка. До простих інститутів можна віднести інститут депутатського запиту, інститут дострокового припинення повноважень депутата. Вони належать до складнішого інституту — інституту парламентаризму.

Отже, можливі обидві класифікації конституційно-правових інститутів залежно від критерію, різної кількості норм, які входять до інституту, обсягу суспільних відносин, що регулюються цими нормами.

Можна запропонувати й іншу класифікацію конституційних інститутів залежно від відносин, які вони закріплюють у джерелах конституційного права.

І. Інститут народовладдя, який включає:

1) безпосереднє народовладдя (пряма демократія);

представницьке народовладдя (здійснюється через обраних представників народу);
місцеве самоврядування.

ІІ. Інститут конституційного оформлення народовладдя:

конституційний лад;
юридична конституція;
конституційні закони;
конституційна законність;
конституційні звичаї, традиції.

ІІІ. Інститут правового статусу людини і громадянина:

2) громадянство (постійний зв’язок особи і держави);

3) система основних прав і свобод людини та громадянина;

4) гарантії основних прав і свобод.

ІV. Інститут державного будівництва:

форма держави;
територіальна організація України;
механізм держави [8, c. 43].

Отже, дієвість і ефективність функціонування системи основних інститутів конституційного права зумовлюється насамперед системою джерел конституційного права і кожного окремо взятого джерела конституційного права України, оскільки саме вони безпосередньо наповнюють змістом систему інституту конституційного права [4, c. 245].

Розділ 2. Система інститутів конституційного права України

2.1. Проблеми інститутів конституційного права як складової системи національного конституційного права

Досить специфічним є інститут основ конституційного ладу України, який об’єднує норми, що закріплюють засади суспільного і державного ладу. Його норми впливають на суспільні відносини шляхом закріплення основ устрою суспільства і держави. Вони, як правило, не породжують конкретних правовідносин, але визначають головні політико-правові принципи та характер правового впливу на всі сфери суспільного життя. Ці норми спрямовані до всіх суб’єктів конституційно-правових відносин, мають конституційну форму вияву і є здебільшого нормами-принципами, нормами-завданнями, нормами-дефініціями, нормами-цілями. Норми цього правового інституту є основоположними для всіх інших інститутів конституційного права України, мають велике значення для правового регулювання в цілому.

Свої особливості має інститут основ правового статусу людини і громадянина, норми якого впливають на суспільні відносини шляхом визнання державою прав і свобод особи. На конституційному рівні встановлюється система гарантій здійснення основних прав і свобод людини і громадянина. Реалізація конституційних прав громадян веде до виникнення конкретних правовідносин (трудових, сімейних тощо) і відповідно зумовлює одночасне застосування норм інших галузей права.

Питання ухвалення змін до Конституції України [1], реформування державної влади, механізми взаємодії між основними політичними інститутами, проблеми судової гілки влади та територіального устрою без сумніву є актуальними і наболілими, а особливо гостро виявляються сьогодні на сучасному етапі державотворення [7, c. 21].

З огляду на це представлений та внесений Президентом України Проект Закону України “Про внесення змін до Конституції України” не може бути залишений без уваги науковців та вчених в галузі конституційного права. Цей проект дає прекрасну нагоду узгодити всі суперечності і “гострі кути”, виокремити основні проблеми та подати шляхи їх вирішення. Більше того, Президент України в Указі “Про винесення на всенародне обговорення проекту Закону України “Про внесення змін до Конституції України” зобов’язав відповідні структури провести таке обговорення до 1 грудня 2011 року [2].

Власне ознайомившись із Проектом Закону України “Про внесення змін до Конституції України” [2], хочу зазначити, що його науковий та практичний рівні є високими і, як видається, такі зміни можуть суттєво поліпшити усі сфери суспільного та державного життя країни. Отже перейдемо безпосередньо до аналізу запропонованих главою держави змін до Основного Закону.

Стосовно преамбули, пропонується доповнити її абзацом такого змісту: “усвідомлюючи себе невід’ємною частиною європейської спільноти”. Запропоноване доповнення у змістовому плані є позитивним, але не несе жодного нормативного навантаження. Більше того, потрібно пам’ятати, що преамбула має політико-правовий характер за природою, а тому таке формулювання може бути розцінене як намір України вступити до Європейського Союзу чи НАТО. Також потрібно звернути увагу на те, що преамбула Конституції України по суті вказує на умови, за яких була прийнята чинна Конституція, а тому внесення змін до неї — це повернення у конституційну ніч червня 1996 р. зі однією додатковою умовою.

Аналізуючи Розділ І, необхідно відразу звернути увагу на зміну в його назві із “Загальних засад” на “Засади конституційного ладу”. Вважаю, що нова назва краще і повніше розкриває природу першого розділу і є більш правильною з погляду теорії конституційного права. Однак при всьому позитиві такої назви може в майбутньому виникнути питання: а що таке конституційний лад?, що входить до змісту цього поняття?. Стосовно даного розділу Проекту можна констатувати таке:

— щодо ст. 1 позитивним є те, що Проект на відміну від чинної Конституції знімає таку характеристику України, як незалежна держава, що є правильним з огляду на те, що Україна є суверенною, а суверенність включає в себе власне незалежність;

— щодо ч. 3 ст. 2 є незрозумілим чому територіальний устрій України будується лише на засаді збалансованості соціально-економічного розвитку адміністративно-територіальних одиниць, адже у чинній Конституції в ст. 132 йдеться, окрім цієї засади, і про єдність та цілісність території та поєднання централізації й децентралізації у здійсненні державної влади;

— щодо ст. 3 Проекту, то відразу потрібно схвально відзначити присутність норми про столицю України — м. Київ та про введення в систему територіального устрою такого елемента як громади. Однак викликає занепокоєння пропонована норма про міста з визначеною законом кількістю, які можуть прирівнюватися за статусом до області та району. По-перше, на підставі якого закону, по-друге, для чого ці міста прирівнювати за якимось статусом, можливо краще надати їм більше самоврядних повноважень і зробити їх фінансово самодостатніми?;

— щодо ст. ст. 5 та 9 Проекту на відміну від чинної Конституції розмежовують принцип верховенства права та принцип верховенства Конституції та законів України. Критиці піддається лише ч. 3 ст. 9, в якій зазначено, що інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції та законів і мають відповідати їм. Це і так зрозуміло з погляду теорії, а вирішити цю проблему ефективніше можна наприклад шляхом прийняття Закону України “Про нормативно-правові акти України”;

— щодо ст. 11 Проекту, вважаю, що вона взагалі недоречна, адже по суті в ч. 1 розкриває права людини і громадянина, які закріплені в Розділі ІІ Основного Закону, більше того, закладає ще одне оціночне поняття — “правовий порядок”, яке на сьогодні законодавчо не визначене, а ч. 2 цієї статті просто варто перенести до ст. 7 даного Проекту;

— щодо ст. 17 Проекту викликає зауваження ч. 5 цієї статті, адже виникає питання, між якими соціальними партнерами сприяє діалогу держава і чи взагалі вона повинна це робити?;

— ст. 18 Проекту, на мою думку потрібно вилучити, тому що вона по суті дублює ст. 17 і розкриває таку засаду, як політичну багатоманітність;

— щодо ст. 22 позитивним є те, що з її складу вилучено столицю, яка є атрибутом держави, а не символом. Позитивних відгуків заслуговує і норма про Духовний гімн України, однак відразу ж потрібно розмежувати на рівні закону “Про порядок використання та опис державних символів України” використання Державного та Духовного гімнів України.

Стосовно Розділу ІІ запропонованого Проекту, потрібно зазначити, що він найменше піддався змінам, порівняно з іншими розділами, а фактично як на мене є дві суттєві зміни. Перша стосується затримання особи, де пропонується зменшити таке затримання із сімдесяти двох годин до двадцяти чотирьох (ст. 34 Проекту). Друга передбачає поширення прав і свобод та їх юридичних гарантій також і на юридичних осіб, зареєстрованих в Україні (ст. 73 Проекту).

Розділ ІІІ Проекту, так як і чинного Основного Закону, стосується народного волевиявлення, а саме таких його форм, як вибори та референдум. Першою позитивною зміною є вже власне сама назва розділу “Народне волевиявлення”, яка безумовно краща від нині чинної, адже вибори і референдум — лише форми ширшого поняття — народного волевиявлення, яке є класичним інститутом конституційного права. Стосовно інших положень розділу:

— щодо ст. 78 Проекту не зовсім доречним є введення норми про прийняття будь-яких змін до Конституції України не інакше, як через всеукраїнський референдум. До речі, у відносно позитивному висновку Венеціанської комісії власне ця норма була піддана найбільшій критиці;

— щодо ст. 79 Проекту вважаю, що кількість громадян України, які можуть за народною ініціативою вимагати проведення всеукраїнського референдуму в півтора мільйона, є недостатньою і малообґрунтованою. За такою зміною у нас могли б почастішати ініціативи про проведення всеукраїнського референдуму, але згідно цієї ж статті такий референдум може проводитися не більше одного разу на рік. По-суті ніякого покращення у регулюванні цього питання не простежено, натомість з’являється суттєве обмеження прав громадян України. Тому чинна норма про три мільйони підписів без жодних часових обмежень є кращою і демократичнішою;

— заслуговує на повну підтримку зміст ст. 80 Проекту, яка пропонує врегулювати механізми реалізації рішень прийнятих на всеукраїнському референдумі;

— щодо ст. 81 Проекту потрібно сказати, що ідея про можливість законодавчої ініціативи з боку громадян України є прогресивною і навіть необхідною, але, по-перше, сто тисяч підписів є замалою кількістю, по-друге, це питання врегульоване у ст. 106 Проекту, де зазначено про суб’єктів законодавчої ініціативи, а тому практично відбувається дублювання однієї і тієї ж норми. Суттєво зміненим пропонується для розгляду громадськості Розділ ГУ, який

присвячений законодавчому органу держави. Для початку звертає на себе увагу змінена назва із Верховної Ради України на Національні Збори України. Потрібно сказати, що мені теж не до вподоби назва Верховна Рада України, яка асоціюється із статусом парламенту у радянський період поневолення нашої держави (Верховна Рада

— тобто вища стосовно до всіх інших рад), але за такою логікою нам потрібно перейменовувати всі державні інституції — Президента на Г етьмана, Кабінет Міністрів на Генеральний Секретаріат тощо. Стосовно інших статей цього розділу:

— щодо ст. 86 Проекту потрібно зазначити, що дискусія з приводу запровадження двопалатного парламенту ведеться від часу проголошення незалежності України і здається, що кращим виходом із цієї ситуації є спроба запровадити таку структуру парламенту та за результатами його діяльності зробити остаточні висновки. Як на мене запровадження бікамеральної структури Національних Зборів є доцільним тільки в тому випадку, якщо ми залишаємо без змін чинну пропорційну виборчу систему, яка не відображає та не розкриває представницької функції парламенту;

— підлягає критиці і положення ст. 86 Проекту щодо назви верхньої палати парламенту — Сенату, яка не є притаманною для України та порядок формування Сенату — по три сенатори від області. Такий порядок не зовсім правильний з точки зору народного представництва, адже, наприклад, Донецька і Чернівецька області за населенням суттєво відрізняються, а за такою схемою будуть делегувати у рівній кількості по три сенатори;

— архаїчною і зовсім не притаманною для республіканської форми правління є норма про довічних сенаторів, якими за їхнею згодою стають колишні Президенти України;

— не зовсім обґрунтованим є віковий ценз, встановлений у ст. 87 Проекту у віці тридцяти п’яти років. Вважаю, що такий ценз потрібно встановлювати на рівні сорока — сорока п’яти років;

— щодо ст. 98 Проекту вважаю, що одна десята від загального складу Палати депутатів (а це 1/10 від 300-30 депутатів) є недостатньою для права звертатися із запитом до Кабінету Міністрів України з питань виконання його Програми. Більш доцільною у цьому випадку була б норма з кількістю не менше як 1/3 від складу Палати депутатів (не менше 100 депутатів);

— абсурдним є положення ч. 1 ст. 105 Проекту, яка по суті дублює положення ст. 9 Проекту. Незрозумілим є зміст ч. 2 цієї ж статті, яка по відношенню до чинної ст. 92 туттєво скорочує список тих конституційних відносин, які повинні врегульовуватися законом;

— щодо ст. 106 позитивним моментом є уведення серед суб’єктів права законодавчої ініціативи громадян України. Натомість незрозумілою є відсутність серед таких суб’єктів судової гілки влади. Вважаю, що право законодавчої ініціативи безсумнівно потрібно також надати і Верховному Суду України, який веде і аналізує судову статистику та практику, а тому найкраще і найповніше здатний реагувати на ті проблеми, які наявні у чинному законодавстві.

Норми конституційно-правового інституту, які визначають систему, повноваження, форми і методи діяльності органів державної влади України, здебільшого є нормами прямої дії, реалізуються в конкретних правовідносинах. її суб’єктами є органи державної влади, зв’язок між якими ґрунтується на владарюванні й підпорядкуванні, чіткій визначеності компетенції різних гілок влади [14, c. 15-16].

2.2. Аналіз механізму реалізації функцій інститутів конституційного права України та його основних складових

Ефективність механізму реалізації функцій інститутів конституційного права залежить не лише від досконалості нормативно- та організаційно-правових механізмів, які за своєю сутністю належать до спеціальних юридичних механізмів, а й від загального стану розвитку всіх сфер суспільного і державного ладу. Конституційна практика останніх років (2008-2011 рр.) доводить, що навіть найдосконаліші юридичні механізми виявляються малоефективними за відсутності гармонійно розвиненого громадянського суспільства, правової держави, належного соціально-економічного та культурного розвитку держави. Тобто, правові механізми реалізації функцій інститутів конституційного права України можуть бути ефективними лише за умови їх взаємодії із відповідними загальносоціальними механізмами.

Система функцій інститутів конституційного права України реалізується через певні правові механізми, які й забезпечують функціональність системи інститутів конституційного права України. Іншими словами, інститути конституційного права України залишаються абстрактною категорією, позбавленою реального змісту і практичного значення, у разі коли: а) виникнення цих інститутів не мало об’єктивних передумов; б) ці інститути не здійснюють реального впливу на суспільні відносини; в) механізми реалізації функцій цих інститутів є недосконалими або ж відсутні взагалі.

Під механізмом реалізації функцій інститутів конституційного права України слід розуміти систему нормативно- і організаційно-правових механізмів, що забезпечують предметно-структурований вплив національного конституційного права на суспільні відносини, що є предметом відповідної галузі права. При цьому, найбільш значущими для реалізації функцій інститутів конституційного права є саме нормативно-правові механізми їх впливу на суспільні відносини. Ці механізми об’єктивізуються в системі конституційних актів, що визначають основні принципи і дефініції конституційного права, правовий статус суб’єктів конституційного права, порядок здійснення прав і обов’язків учасників конституційно-правових відносин і гарантії їх поведінки та діяльності [16, c. 230-231].

У свою чергу, організаційно-правові механізми реалізації функцій інститутів конституційного права здійснюються через систему суб’єктів конституційного права, тобто учасників суспільних відносин, наділених конституційною правосуб’єктністю, які своєю вольовою поведінкою та діяльністю створюють, змінюють та припиняють конституційно-правові відносини.

Крім національних нормативно- та організаційно-правових механізмів реалізації функцій інститутів конституційного права, в останні роки важливого значення набувають і відповідні міжнародні нормативні та інституційні механізми.

Аналізуючи розділ присвячений Главі держави — Президенту України потрібно зазначити, що головно всі норми відповідають реаліям сьогодення та є конструктивними і доцільними. Зауваження викликає лише п. 10 ст. 118 Проекту, який надає право Президентові скасовувати акти Кабінету Міністрів України з питань зовнішньополітичної діяльності, оборони і безпеки держави. Видається більш доцільним або не надавати Президентові такого права, або надавати стосовно будь-яких постанов уряду. Також піддається критиці зміст ст. 120 Проекту, а саме — власне такий орган, як РНБО, її склад та функції.

Розділ, присвячений Кабінету Міністрів України та іншим органам виконавчої влади, загалом добре врегульовує відносини, пов’язані з функціонуванням органів виконавчої влади. Недоліком є лише п. 1 ст. 131 Проекту, яка надає право Кабінету Міністрів України утворювати, реорганізовувати та ліквідовувати міністерства та інші центральні органи виконавчої влади. Вважаю, що якщо Палата депутатів формує персональний склад уряду, то і вона повинна бути наділена таким правом. Окрім того, надзвичайно позитивним моментом є ліквідація посади Першого віце-прем’єр-міністра та зменшення кількості віце-прем’єр-міністрів з необмеженої кількості до одного.

Стосовно конституційно-правового статусу Прем’єр-міністра України, то потрібно прокоментувати кілька пропонованих конституційних новел. Так, по- перше, серед безпосередніх конституційних повноважень глави Уряду, а саме — керування роботою Кабінету Міністрів України та спрямування її на виконання Програми діяльності, схваленої парламентом, додається ще право підписувати акти, прийняті Кабінетом Міністрів України.

По-друге зростає роль Прем’єр-міністра України і у зв’язку з процедурою формування Уряду. Пропонується таке: Президент України доручає кандидатові на посаду Прем’єр-міністра України, уповноваженому політичною партією, яка за підсумками виборів до Палати депутатів отримала найбільшу кількість депутатських мандатів, сформувати та внести у двадцятиденний строк на розгляд Палати депутатів пропозиції щодо персонального складу Кабінету Міністрів України разом із Програмою діяльності Кабінету Міністрів України.

По-третє, вага і значення глави Уряду підтверджуються правом Віце-прем’єр-міністра України та міністра заявити Прем’єр-міністрові України про свою відставку.

У розділі про суди і правосуддя занепокоєння викликає підвищення ролі і статусу Вищої Ради юстиції, незрозумілого до кінця є логіка побудови складу даного органу, його повноваження та функції. Як видається, з назви до цього розділу можна було включити і норми, які стосуються Конституційного Суду України.

Стосовно розділу про Конституційний Суд України не зовсім доречною є норма, яка врегульовує порядок призначення суддів Конституційного Суду України. Вважаю, що нині чинна модель, за якою усі основні інституції влади призначають у рівній кількості суддів є більш прогресивною та демократичною.

У проекті вводиться поняття пленуму Конституційного Суду України, що не є притаманним для судів конституційної юрисдикції, а також йдеться про дві палати у складі Конституційного Суду України. Така будова органу конституційної юрисдикції можлива, але вона притаманна зазвичай країнам з федеративною формою державного устрою, коли конституційний суд розглядає справи як у повному складі, так і в складі згаданих структурних утворень (палат, секцій, колегій тощо), при цьому діє правило про єдність правової позиції конституційного суду.

Підсумовуючи, потрібно також зазначити, що змінена (позитивно) структура самого Основного Закону, з якого вилучено розділ про прокуратуру і включено у розділ про суди і правосуддя та розділ про територіальний устрій, норми якого вміщено в основи конституційного ладу.

Загалом потрібно високо оцінити запропонований главою держави Проект Закону України “Про внесення змін до Конституції України” і зазначити, що він відповідає кращим зразкам теорії та практики європейського конституціоналізму [15, c. 62-63].

Висновки

Інститут конституційного права – це основна системоутворююча складова системи національного конституційного права, представлена функціонально взаємозумовленими і взаємопов’язаними матеріальними і процесуальними нормами конституційного та інших галузей права, що регулюють історично сформовані самостійні групи суспільних відносин, які є предметом конституційного права. Тобто інститути конституційного права, як правило, не створюють за допомогою норм конституційного права відокремлені групи політичних, економічних, соціальних, культурних та інших найважливіших суспільних відносин, які традиційно відносять до предмета конституційного права, а здійснюють правовий вплив на вже сформовані суспільні відносини політично-владного характеру.

Сутність і зміст інституту конституційного права розкривається в системі загальних і спеціальних кваліфікуючих ознак цієї конституційно-правової категорії. Загальними кваліфікуючими ознаками інституту конституційного права є: наявність певного виду об’єктивно сформованих суспільних відносин, що потребують нормативно-правового регулювання; ідентифікація правого регулювання цієї групи суспільних відносин з основною функцією (функціями) конкретної галузі права; системність і автономність існування матеріальних і процесуальних норм права в межах конкретного інституту конституційного права та їх функціональна взаємозумовленість.

Класифікація інститутів конституційного права – це складний теоретико-методологічний процес, зміст якого полягає у виявленні критеріїв класифікації всієї множини різнопорядкових інститутів конституційного права в окремі самостійні групи з метою їх систематизації та упорядкування.

Критерій класифікації інститутів конституційного права України – це кваліфікуюча ознака інститутів. Основними критеріями класифікації сучасних інститутів конституційного права України є: а) предмет їх правового регулювання; б) функції інститутів конституційного права; в) структура, тобто внутрішня побудова інститутів конституційного права; г) галузева приналежність норм, об’єднаних в складі інституту конституційного права; ґ) форми та види об’єктивізації інститутів конституційного права в чинному законодавстві.

Функції інститутів конституційного права України – це об’єктивно сформовані предметно-структуровані цілеспрямовані напрями і види впливу національного конституційного права на суспільні відносини, що є предметом відповідної галузі права.

З метою вдосконалення правотворчої діяльності Верховної Ради України доцільно розробити нову Концепцію розвитку конституційного законодавства України, теоретико-методологічним підґрунтям якої може стати концепція системи інститутів національного конституційного права.

Список використаної літератури

Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141; 2005. — № 2. — Ст. 44.
Проект Закону України “Про внесення змін до Конституції України”/ http://www.president.gov.ua/content/const_proekt.html
Указ Президента України “Про винесення на всенародне обговорення проекту Закону України “Про внесення змін до Конституції України” / http://www.president.gov.ua/documents/9757.html
Інститути конституційного права України: стан та перспективи розвитку // Правове життя: сучасний стан та перспективи розвитку; Зб. тез міжнародної наук.-практ. конф. студентів та аспірантів (Луцьк, 17-18 березня 2006 р.). – Луцьк, 2006. – С. 243-245.
Кравченко, Віктор Віталійович. Конституційне право України [Текст] : навч. посіб. / Віктор Кравченко, 2009. — 606 с.
Кравченко, Віктор Віталійович. Конституційне право України [Текст] : навчальний посібник / Віктор Кравченко, 2007. — 590 с.
Лотюк О. Особливості окремих інститутів конституційного права [Текст] / О. Лотюк // Підприємництво, господарство і право. — 2008. — № 9. — С. 21-23
Майданник, Олена Олексіївна. Конституційне право України [Текст] : навчальний посібник / Олена Майданник, 2011. — 379 с. (Введено зміст)
Семерак, Олександр Созонович. Судові, правоохоронні та правозахисні органи України [Текст] : навчальний посібник / Олександр Семерак, 2008. — 390 с. (Введено зміст)
Система інститутів конституційного права України // Науковий вісник Ужгородського національного ун-ту. Серія “Право”. – 2006. – № 6.
Співвідношення та взаємодія інститутів конституційного права України й інших галузевих інститутів права // Адвокат. – 2007. – № 1. – С. 11-15.
Суд, правоохоронні та правозахисні органи України [Текст] : Підручник / Автор. кол.: В.Т.Білоус, О.С.Захарова, В. С. Ковальський та ін.; Ред. В. Т. Маляренко, 2007. — 350 с.
Теліпко, В. Конституційне та конституційно-процесуальне право України [Текст] : навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / Владислав Теліпко, 2009. — 567 с.
Федоренко В. Внутрішня побудова інституту конституційного права: проблеми теорії та практики // Юридичний вісник. — 2010. — № 4. — С. 14-21
Федоренко В. Л. Система конституційного права України: теоретико-методологічні аспекти [Текст] : монографія / В. Л. Федоренко, 2009. — 578 с.
Функції інститутів конституційного права України (до постановки проблеми) // Конституційні засади державотворення і правотворення в Україні: проблеми теорії і практики: До 10-річчя Конституції України і 15-ї річниці незалежності України. Матеріали наук.-прак. конф. (м. Київ, 26 червня 2006 р.). Зб. наук. статей / За ред. Ю. С. Шемшученка; Упор. І. О. Кресіна, В. П. Нагребельний, Н. М. Пархоменко. – К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2006. – С. 230-233
Шляхтун П. Конституційне право України [Текст] : Підручник / Петро Панасович Шляхтун, 2008. — 592 с.

referat-ok.com.ua