Вступ

Актуальність теми дослідження. Друга половина XVIII – початок XIX ст. – час, який в історії української гуманітарної науки позначився, поміж іншим, розвитком вітчизняної філософської та політико-правової думки передусім за межами самої України. Ця історична особливість була зумовлена тогочасними несприятливими політичними умовами для розвитку освіти й науки на власне українських землях Російської й Австрійської імперій та, відповідно, відносно кращими умовами для цього на етнічних російських, австрійських та угорських землях. У Росії, зокрема, тривалий час ігнорувалися пропозиції щодо заснування університетів у Києві і деяких інших українських містах, послідовно здійснювалася русифікація та обмеження культурного впливу славетної Києво-Могилянської академії. Водночас в Австрії, хоча й функціонував Львівський університет, саме ставлення австрійців, поляків та угорців до українців (русинів) перешкоджало повноцінному розвитку української наукової думки. Тому чимало дослідників вважають цей період часом занепаду в українській науці (насамперед гуманітарній) та й культурному житті. Утім, саме в цю добу, в умовах так званого освіченого абсолютизму спостерігається перший сплеск нової української суспільної, і зокрема державно-правової, думки, що й робить її надзвичайно цікавою для наукового вивчення.

Філософська спадщина П.Лодія має вагоме наукове значення. Твори філософа сприяли поширенню просвітницьких ідей на території Закарпаття (рідний край П.Д.Лодія), яке перебувало під гнітом Австрійської імперії, виводили розвиток суспільної думки краю з вузьких рамок провінціалізму в більш широке русло українського історико-філософського процесу, поглиблювали в середовищі тамтешньої інтелігенції розуміння спільності інтересів всього українського народу.

На думку П. Д. Лодія, державу було утворено в результаті суспільного договору «умовним суспільством», яке саме утворилося з розрощених сімей. Кріпосний стан не відповідає природним правам людини. Мета держави –благоденство і суспільна безпека. Мислитель вважав ефективнішим правління обраних народом правителів і навіть певного колегіального органу вищої влади, ніж спадкового монарха; доводив протиправність пригнічення одним народом іншого, здатного побудувати власну державність; доцільність союзів братніх народів за умови не пригнічення ними один одного. Мислитель також указував на необхідність гарантій соціального захисту населення.

У вітчизняній історико-філософській науці існує небагато праць, присвячених філософській спадщині П.Д.Лодія. Особливо недостатньо висвітленою постає історико-філософська концепція мислителя та теорія пізнання.

Серед російських мислителів постать П.Лодія та його доробок досліджували В.М.Звєрєв, З.А.Каменський та ін., проте, вони висвітлювали його лише як російського філософа. В українській філософській думці спадщину Петра Лодія досліджували М.Возняк, І.Мірчук, Г.Г.Шпет, М.С.Денисенко, Д.П.Кирик, про нього писали А.В.Нікітенко, А.М.Почапський, Ф.Я.Москаленко, Ф.Потушняк, Ю.А.Яворський, М.Л.Ткачук та ін.

Філософські погляди П.Лодія розглядаються у підручниках та навчальних посібниках з історії української філософії та культури. Насамперед, це підручники І.В.Огородника, В.В.Огородника, М.Ю.Русина, Н.Г.Мозгової, Ю.О.Федіва та ін. Це свідчить про те, що постать П.Лодія та його творчість поступово займають своє місце в процесі викладання нормативних курсів історії філософії України та історії української культури.

Метою дослідження є аналіз правових поглядів П.Лодія як одного з яскравих представників української академічної філософії.

Об’єкт дослідження – українська суспільна думка другої половини XVIII – початку XIX століття.

Предмет дослідження – розвиток української державно-правової думки П.Лодія другої половини XVIII – початку XIX століття.

1. Методологічні засади дослідження правової спадщини П.Лодія

Петро Дмитрович Лодій – український та російський філософ, юрист та освітній діяч, відомості про якого досить суперечливі, а творча спадщина недоопрацьована і маловідома. Автором означуються та вирішуються проблеми, пов’язані з помилковими уявленнями щодо цієї особистості та його творчості.

Світогляд П.Д.Лодія і, безпосередньо, його погляди формуються в культурно-освітньому середовищі Львівського, а згодом Краківського та Петербурзького вищих навчальних закладів. Відповідно до цього автор пропонує періодизацію творчої діяльності П.Лодія: львівський період (1787-1802), краківський (1802-1803) та петербурзький (1803-1829). Для дослідження особливо визначальним є перший з них. Саме тоді, незважаючи на перешкоди та утиски, мислитель розгорнув в університеті активну педагогічну та наукову діяльність: читав чотири різні за змістом курси, підготував рукописні підручники, переклав з латинської на тогочасну українську мову підручник німецького філософа Христіана Баумейстера “Настанови моральної філософії”, в якому пропагувались ідеї, що заперечували втручання потойбічних сил у явища природи та суспільного життя, апелювали до розуму людини.

Працюючи у Санкт-Петербурзі П.Д.Лодій опублікував два фундаментальні підручники з логіки та права: “Логічні настанови, які скеровують до пізнання та розрізнення істинного від хибного” (1815) та “Теорія загальних прав, яка містить в собі філософське вчення про природне всезагальне державне право” (1828). Також, він постав як перекладач низки праць: Ф.Цейлер “Естественное частное право” (1809), П.Фейєрбах “Уголовное право” (1810) і т.д.

Працюючи в Петербурзі, П.Д.Лодій не поривав зв’язків з Україною, листувався з професорами Львівського університету, висилав їм кращі книги. Наприклад, колеги П.Д.Лодія з викладацької діяльності у Львівському університеті професор богослов’я М.Гриневецький та професор єврейської та східних мов А.Радкевич одержували від нього з Петербурга багато книг російською мовою з різних галузей знань.

Діяльність професора була надзвичайно різноманітною. Цьому сприяли не лише добре знання класичних мов, класичної та новітньої літератури, а й досконале володіння українською, словацькою, угорською, німецькою, французькою, старослов’янською, польською та російською мовами. П.Д.Лодій ґрунтовно знав філософію, логіку, історію філософії, метафізику, етику (моральну філософію), історію суспільства та історію природознавства, економіку, політику, математику, високо цінував пізнавальні можливості останньої та її методологічну могутність. У коло викладацьких і наукових інтересів закарпатця входив практично весь цикл юридичних дисциплін – від природного до кримінального права.

Петро Лодій активно виступав за розвиток освіти і науки, критикуючи тих, хто намагався заборонити викладання філософії в учбових закладах, заявляючи, що така заборона помилкова і суперечить здоровому глузду і правилам логіки. В 20-х роках зазнав утисків і переслідувань, його книги не допускалися до перевидання.

Отже, друга половина XVIII – початок XIX століття відзначилися формуванням і розвитком професійної філософської науки та освіти. Окрім того, в Україні того часу, набули поширення ідеї Просвітництва. Вони являли собою складне переплетення різноманітних філософських орієнтацій, починаючи від матеріалістичних, пантеїстичних, різних варіантів раціоналістичних – до ірраціоналізму і містики. Тож, культурно-історичними джерелами формування особистості П.Лодія як філософа були, насамперед, академічна філософія, тобто професійна філософська культура, яка створювалась на кафедрах академічних закладів і Просвітницька ідеологія.

Основними теоретичними джерелами формування історико-філософської концепції Петра Лодія стали вчення, спочатку представників лейбніце-вольфіанської школи, а, зрештою, Д.Локка і І.Канта. Про П.Лодія часто згадують, як про одного з перших перекладачів і критиків філософського доробку І.Канта. Проте, на жаль, існують і такі думки серед філософів, які принижують значущість нашого мислителя у дослідженні німецької класичної філософії. Зокрема, молодший сучасник П.Лодія, філософуючий теолог Ф.Ф.Сідонський висунув версію, що Лодій, будучи правовірним вольфіанцем, так глибоко відставав в науці, що філософія Канта була йому зовсім невідома. Я.Колубовський зараховує Лодія до кантіанців, які відзначилися деякою самостійністю у питаннях логіки, проте в той самий час стверджує, що Кант був не по силах російським філософам, і тому вони засвоювали його систему з великими труднощами і лише уривками.

2. Основні конституційно-правові ідеї П.Д.Лодія

Розвиток державно-правових концепцій вітчизняних учених періоду другої половини XVIII – початку XIX ст. відбувався під значним впливом ідей освіченого абсолютизму. Проте ця та інші ідейні течії у зв’язку із вкрай негативною ситуацією, що склалася у сфері науки та освіти на наших землях, розвивалися в доволі складних умовах, що було пов’язано з несприятливим ставленням правлячих кіл до розвитку української науки та освіти.

Характеристика П.Лодія як “тупого реакціонера, непоправимо відстаючого в науці” представлена в книзі присвяченій 125-річчу Університету в Петербурзі “Ленінградський університет (1819-1944)” (В.Звєрєв). Наявність подібних думок пояснюється характерною для тих часів міцною нігілістичною концепцією у вітчизняній історичній науці, яка заважала вдумливим пошукам і вірним судженням стосовно ряду подій і діячів минулого. Автори зазначеної книги обминають джерела, що позитивно оцінюють творчий доробок П.Лодія, його педагогічну діяльність, його позитивну роль в галузі культурних зв’язків Західної України з Росією.

Формування світогляду Петра Лодія відбувалося в культурно-освітньому просторі навчальних закладів Західної України, зокрема, Львівського університету (кінець XVIII – початок XIX ст.), а згодом у Краківському та Петербурзькому. Відповідно до цього, було виокремлено три періоди філософсько-педагогічної діяльності мислителя: львівський (1787-1802), краківський (1802-1803) та петербурзький (1803-1829). Львівський період – провідний для даного дослідження, саме в цей час П.Лодій найяскравіше виявив себе як український філософ і небайдужий до народних проблем педагог. Відмічено вагому роль мислителя в українській академічній філософії, його суттєвий внесок у вітчизняну освіту та філософську думку.

У галузі соціально-політичній П. Лодій виступав з філософським вченням про природне походження всезагального державного права, згідно з яким усі люди рівні за своєю природою. Проте доводиться констатувати, що праці «Природне право народів», «Повний курс філософії», в яких концептуально викладені погляди Лодія з цього питання, не були опубліковані і загинули, у зв’язку з чим немає можливості об’єктивно і найповніше проаналізувати його філософську спадщину. Однак безумовним залишається одне: пропаганда і критичне осмислення нових досягнень західноєвропейської філософської думки не могли не сприяти орієнтації на неї академічної філософії як в Росії, так і в Україні, де вплив П. Лодія так само, як і Д. Велланського, був досить значним, посилюючись зверненням до них українського студентства, яке, навчаючись в столичних навчальних закладах, поверталося до України. Репрезентаторами академічної філософії в Україні виступили Харківський університет, Рішельєвський ліцей (Одеса), Київська духовна академія, Університет Св. Володимира.

3. Погляди П.Лодія на природне походження всезагального державного права

Значною мірою на процес розвитку, розповсюдження та осмислення ідей природного права в українському науковому просторі вплинула діяльність Петра Дмитровича Лодія (1764-1829), українського просвітителя, філософа і юриста, філософська спадщина котрого має вагоме наукове значення. Твори філософа сприяли поширенню вказаних ідей в першу чергу на території Закарпаття, яке перебувало під гнітом Австрійської імперії, виводили розвиток суспільної думки краю з вузьких рамок провінціалізму в більш широке русло українського історико-філософського процесу.

Петро Лодій належав до кола професорів, які, за його словами, „звільнили себе від системного ярма Вольфової філософії”, „обрали еклектичний метод філософування,, й „почали філософувати без системи”, прагнучи у такий спосіб оновити філософію. Радикально-просвітницькі ідеї (у тому числі — І. Канта) співіснували у Лодія з поміркованим, „навіть консервативним” просвітництвом відмираючого вольфіанства: перші відповідали серцю і розуму Лодія, другі — обов’язкам вірнопідданого російського професора. У його поглядах простежується поєднання деїзму із теїзмом (хоча більшість філософів вважають П.Лодія суто деїстом), а „лейбніце-вольфіанського раціоналізму із переважно локківським сенсуалізмом” [3, с.312].

Світогляд П.Д.Лодія формувався в культурно-освітньому середовищі Львівського університету, котрий він закінчив, у котрому став професором і деканом філософського факультету, а згодом Краківського університету, Петербурзького педагогічного інституту та Санкт-Петербурзького університету. Для становлення філософських поглядів особливо визначальним є Львівський університет, де, незважаючи на перешкоди та утиски, мислитель розгорнув активну педагогічну та наукову діяльність: читав курси логіки, метафізики і моральної філософії, підготував рукописні підручники, переклав з латинської на тогочасну українську мову підручник німецького філософа Христіана Баумейстера „Настанови моральної філософії”, в якому пропагувались ідеї, що заперечували втручання потойбічних сил у явища природи та суспільного життя і апелювали до розуму людини .

Працюючи у Санкт-Петербурзі, П.Д.Лодій проявив себе як філософ права, створивши фундаментальні підручники з логіки та права „Логічні настанови, які скеровують до пізнання та розрізнення істинного від хибного” (1815) (був заборонений владою як шкідливий), „Загальнодежавне природне право” (1826) (книга заборонена як вільнодумна), „Теорія загальних прав, яка містить в собі філософське вчення про природне всезагальне державне право” (1828), „Природне право народів” (не опубліковане, доля невідома).

П. Лодій був добре обізнаний з творами Канта, вивчав праці й інших німецьких філософів — X. Г ольмана, І. Брукера, X. Вольфа, І. Шульца. У вступі до „Логічних настанов…” він аналізував їхні визначення філософії, протиставляючи їм власний погляд: філософія як святилище здорового розуму, надійний дороговказ до благополучного життя, освіти розуму і серця. Філософію він поділяв на теоретичну (умоглядну) — „сукупність загальних істин, якими безпосередньо утворюється розум людський у правильному обміркуванні та пізнанні речей, які зустрічаються у природі”, та практичну (діяльну) — „сукупність тих істин, завдяки яким воля людини стає досконалішою і благороднішою в її нахилах та діях”. Наслідуючи Канта, поле філософії він окреслює питаннями: „Що може знати людина? Якими є межі тих предметів, про які можна набути знання?”; ,Що вона повинна робити?”; „На що сміє сподіватися?”; ,Що є людина?”. Виступаючи на захист філософії, спростовуючи закиди на її адресу, філософ виділяв безумовну та умовну корисність філософії. Безумовну корисність він вбачав в тому, що вона навчає пізнавати самого себе. Умовна корисність філософії полягає в тому, що інші науки запозичують у неї непохитність та істинність своїх тверджень. [4, с.247].

Основою соціально-політичних поглядів Петра Лодія було філософське вчення про природне походження всезагального державного права, згідно з яким всі люди рівні. На його думку, природне право пропонує у своєму законодавстві ті природні закони, права і відповідні до них обов’язки, до виконання яких ми можемо примушувати один одного за веління розуму. Тут необхідно зазначити, що філософ розрізнював право, політику і закон. Закон, вважав він, визначає, що є правовим, а що неправовим, а політика — що повинно бути корисним і що вбачається шкідливим державі. Норми позитивного права (законодавства) він називав загальним державним правом, котре врегульовує безпеку держав, щастя народів, права і обов’язки влади. Саме позитивне право є корисним для кожного громадянина, адже його знання і дотримання допомагає не забувати про свої права і обов’язки, при цьому оберігаючи порядок і спокій у суспільстві.

Держава і громадянське суспільство для П.Д. Лодія тотожні, адже у них єдина мета — суспільне благо. Такою ж повинна бути і мета державної влади, котра управляє суспільством і підданими, але для цього влада повинна бути незалежною, універсальною, неподільною, непорушною і законною. У громадянському ж суспільстві кожній людині притаманна громадянська свобода — розумне визначення себе в дії, незалежність від влади у діях, які сприяють досягненню власної мети , особистого блага і не суперечать меті держави [5, с. 91 ].

Даючи визначення держави, П.Лодій називає її нерівним суспільством вільних людей, об’єднаних під однією верховною владою для досягнення загальної безпеки і благоденства [6, с. 93] . Нерівним він називає його тому, що у суспільстві є верховна влада, а суспільством вільних людей, оскільки при вступі у державу вони не були нікому підвладні. Благоденство філософ визначає як такий стан держави, при котрому вона може без перешкод досягати своїх цілей, а громадяни можуть робити свій стан (як зовнішній, так і внутрішній) досконалим, доводити свої сили (як душевні, так і тілесні) до ще більшої досконалості і отримувати все те, чого вимагають потреби, вигоди і задоволення в житті. Безпека ж для мислителя — такий стан, в котрому людям не загрожує ніяке зло.

П.Лодій визнає існування у державі законів, права і обов’язків, проте подає класифікацію законів, котрі повинні виходити із мети держави і державних установ. Якщо ці закони виходять із сутності держави і розуміються загальним розумом, то вони називаються природними, якщо ж вони виникають від законотворця або від волі верховного правителя, вони називаються позитивними. Сукупність же всезагальних чи публічних законів, прав і відповідних їм обов’язків вчений називає Природним Всезагальним, або Публічним Державним правом. Воно відрізняється від приватного державного права, оскільки це містить в собі закони, права і обов’язки, котрі належать лише якійсь одній державі. Природне державне право, у свою чергу, поділяється на зовнішнє і внутрішнє, оскільки у ньому пояснюються взаємні права і обов’язки незалежних держав, котрі розглядаються особами, які живуть у стані рівності і незалежності, або оскільки представляють права і обов’язки, які випливають із стосунків правителя і підданих чи підданих між собою. Тим не менше, філософ впевнений, що права не виникають, а лише забезпечуються державою, права ж, які виникли у державі і стосуються відносин одних громадян з іншими, не можуть бути предметом природного права. Твердження, що держава взагалі засновує права, суперечить самій суті права; про мету і заснування держави мислити не можна, якщо у людей до створення держави не було прав, права ж бо мають свою силу і без об’єднання людей в одну державу. [6, с. 95]

Цікавими з точки зору досліджуваної проблематики є розмірковуваня П.Лодія про мету і походження держави. Така мета може бути лише філософською, оскільки всі інші будуть одиничними, притаманними лише одній конкретній державі, і лише філософська зможе пояснити походження держави як такої. Для філософа такою метою є безпека як добро, котре люди шукають і повинні шукати, але без об’єднання у державу відшукати не можуть. Другорядними цілями держави можуть бути вигоди життя, просвітництво розуму і серця, бажання до співжиття, проте всі вони підпорядковані природній меті — безпеці.

Одним із перших в українській філософії П.Д.Лодій заперечив твердження, що причиною виникнення держави є насилля, бажання панувати над іншими. На його думку, така позиція не надає честі ні людству, ні громадянському суспільству, а насилля призведе до того, що народ об’єднається для створення протилежної сили і або хитрістю, або втечею буде намагатись зруйнувати таку державу. Суспільство насильства чи обмеження свободи не відповідає праву, не є законним і не зможе існувати довго заради блага і безпеки.

Природним правом обумовлює П.Д.Лодій і виникнення у державі влади. Оскільки природа створила всіх людей рівними і вільними від підкорення, влада не може пояснюватись безумовними законами, але заради безпеки люди не лише вступають у державу, а й укладають договір, яким влада і спосіб правління визначається. А якщо кожна держава є суспільством ( так вважає філософ), а ніяке суспільство неможливе без законів, то людина як член держави і громадянського суспільства повинна підкорятися закону Всезагального Державного Права, котрий можна виразити практично так: намагайся по можливості сил своїх сприяти верховній владі у досягненні як зовнішньої, так і внутрішньої безпеки своєї держави. Якщо ж при виконанні такого закону виникне суперечність між благом загальним і благом особистим, закон державного права переходить у наступний: кожен громадянин повинен надавати перевагу загальному благу народу над особистим благом. Щоправда, П.Лодій звертає увагу на одну умову: благо повинно бути істинним, інакше розумний розрахунок може схилити громадянина до не жертвування власною вигодою і користю [6, с. 101] .

У зв’язку з тим, що деякі праці Лодія не були опубліковані, деякі — заборонені, дати більш об’єктивну оцінку його концепції природного права не видається можливим, але варто погодитись із думкою, що у свій час напрацювання філософа відіграли неабияку роль у формуванні національної свідомості та гідності українського народу, розвитку вітчизняної духовно-академічної філософії. Ці напрацювання актуальні і в нинішній ситуації, оскільки нашій державі так необхідні громадяни, готові жертвувати власною вигодою і користю для загального блага.

Висновки

Стосовно проблеми співвідношення права та влади слід зазначити два принципово відмінні ідеологічні напрями: 1) офіційну ідеологію, ліберальні та консервативні дворянські ідеології, що пропагували непорушний абсолютизм царської влади та пов’язане з цим практичне нехтування правами людини, і 2) протилежну цим поглядам природно-правову концепцію, що ставила право вище за владу в будь-якому її вигляді.

Процес розвитку державно-правової думки на українських землях протягом XVIII – на початку XIX ст. позначився появою низки визначних пам’яток політико-правового характеру («Договори й постанови …» П. Орлика, «Історія Русів» тощо). Для України періоду XVIII ст. характерним є завершення становлення української національної правової системи і перші спроби кодифікації права. Утім, наприкінці XVIII ст. унаслідок ліквідації української державності сфера застосування суто українського законодавства дуже звузилася, його поступово витісняло законодавство Російської імперії.

П. Д. Лодій вважав, що державу було утворено в результаті суспільного договору вільним «умовним суспільством», яке саме утворилося з розрощених сімей. Кріпосний стан не відповідає природним правам людини. Держава і громадянське суспільство для П. Д. Лодія – тотожні поняття. Мета держави – суспільна безпека і благоденство. Правління обраного народом правителя (або колегіального органу вищої влади) ефективніше, ніж спадкова монархія, пригнічення ж одним народом іншого протиправне. Доцільними є союзи братських народів за умови не пригнічення ними один одного. Учений також указував на необхідність гарантій соціального захисту населення.

Список використаної літератури

1. Лук М. І. Етичні ідеї в філософії України другої половини ХІХ — поч. ХХ ст. / М. І. Лук. — К. : Наукова думка, 1993. — 150 с.
2. Мозгова Н.Г. Київська духовна академія 1819-1920: Філософський спадок /Н.Г.Мозгова. — К. : Книга, 2004. — 320 с.
3. Горський В.С. Історія української філософії. Курс лекцій. — К.: Наукова думка, 1997. — 376 с.
4. Кравчук І.В. Філософія та її історія за Петром Лодієм // Філософські проблеми гуманітарних наук: альманах Київського національного університету імені Тараса Шевченка. — 2006. — № 11. — С.245-249.
5. Усенко І.Б. Лодій Петро Дмитрович/ Усенко І.Б.// Антологія української юридичної думки. В 6 т. Т.1. Загальна теорія держави і права/ відп. ред.. В.Д. Бабкін. — К. : Видавничий дім „Юридична книга”, 2002. — 568 с.
6. Лодий П.Д. Теория общин прав, содержащая в себе философское учение о естественном всеобщем государственном праве/ Лодий П. // Антологія . т.1 с. 93-101.
7. Ситник О. М., Гончаров А. В., Олейников В. В. Витоки та розвиток ідей соціально-правового захисту // Концептуальні засади соціально-правового захисту працівників ОВС України : [монографія] / [Л. М. Князькова, П. І. Павленко, А. В. Гончаров, О. М. Ситник, В. В. Олейников та ін.] ; за ред. Л. М. Князькової. – Донецьк : ДЮІ ЛДУВС ім. Е. О. Дідоренка, 2010. – С. 26–41.
8. Олейников В. В. Співвідношення влади та права в ученнях українських і російських мислителів періоду станово-представницької монархії / В. В. Олейников // Підприємництво, господарство і право. – 2004. – № 9. – С. 26–31.
9. Олейников В. В. Питання обмеження влади та скасування кріпацтва в працях С. Ю. Десницького / В. В. Олейников // Держава і право. – 2005. – № 29. – С. 146–152.
10. Новгородський О. М. Питання пріоритетності права в працях прогресивних вітчизняних вчених періоду XVIII – початку XIX століття / О. М. Новгородський, // Вісник Луганського державного університету внітрішніх справ. – 2007. – С. 16–23. – (Спецвипуск № 3, ч. 2).
11. Олейников В. В. Проблема кріпацтва у «Судженні про становище кріпосних селян…» депутата Я. П. Козельського / В. В. Олейников // Вісник Донецького національного університету. – 2008. – № 2. – С. 493–497. – (Серія В : Економіка і право).
12. Олейников В. В. Формування вічизняної юридичної думки в галузі соціального захисту населення (XI – початок XIX ст.) / В. В. Олейников, А. В. Гончаров // Підприємництво, господарство і право. – 2008. – № 11. – С. 126–129.