На конституційному рівні екологічні проблеми найбільшою мірою знайшли своє закріплення у чинній Конституції України 1996 р. [1]. Насамперед це стосується закріплення на конституційному рівні права людини на безпечне для життя і здоров’я довкілля, права власності українського народу на землю, надра та інші природні ресурси, обов’язків людини і держави в екологічній сфері, системи і повноважень державних органів влади та місцевого самоврядування щодо забезпечення екологічної безпеки та охорони довкілля.

До цього широке коло питань охорони довкілля і раціонального використання природних ресурсів уперше було закріплено в Конституції СРСР 1978 р. і Конституції УРСР від 20 квітня 1978 р. [2]. Проте в нових умовах після розпаду СРСР і утворення суверенних держав виникла необхідність прийняття на конституційному рівні самостійних вимог екологічного характеру.

Поряд з Конституцією України одним із перших джерел конституційного характеру стала прийнята 16 липня 1990 р. Декларація про державний суверенітет України [3]. У ній було передбачено повновладдя народу України, який має виняткове право на володіння, користування і розпорядження національним багатством, до якого належать земля, її надра, вода й інші природні ресурси. Вимоги екологічної безпеки громадян, самостійного використання природних ресурсів, створення національної комісії радіаційного захисту населення України, збереження генофонду народу, її молодого покоління були виділені у спеціальному сьомому розділі «Екологічна безпека» Декларації про державний суверенітет України.

Конституційне закріплення екологічних проблем насамперед стосується екологічних прав людини, її місця в державі та суспільстві, яке і визначає її сучасний конституційний еколого- правовий статус.

Як відомо, в новій Конституції України 1996 р. вперше за час конституційного розвитку України було закріплено положення про визнання людини, її життя і здоров’я, честі та гідності, недоторканності й безпеки
в Україні найвищою соціальною цінністю (ст. 3 Конституції України). Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини визнане головним обов’язком держави.

Найважливіше положення стосовно екологічних прав людини знайшло своє закріплення у ст. 50 Конституції України, яка передбачає, що кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена.

Серед прав людини, які стосуються екологічної сфери, можна назвати також право на охорону здоров’я (ст. 49 Конституції України), яке забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм, а також право на забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя населення. Крім того, кожна людина має право на належні, безпечні та здорові умови праці на виробництві (ст. 43 Конституції України).

До найважливіших прав людини, які знайшли закріплення в Конституції України, належить право власності на природні ресурси. Конституцією України передбачається, що земля, її надра, атмосферне повітря, вода та інші природні ресурси, які знаходяться у межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу (ст. 13 Конституції України). Від імені народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Кожен громадянин також має право користуватися природними об’єктами права власності народу.

Конституцією визначається (ст. 41), що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і ніхто не може бути протиправно позбавлений цієї власності. Водночас використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Особлива увага в Конституції України відводиться землі та праву власності на землю. Вона визнається основним національним багатством і знаходиться під особливою охороною держави (ст. 14). Право власності на землю отримується і реалізується громадянами, юридичними особами і державою виключно відповідно до закону.

Окрім прав людини, громадянина, юридичних осіб, держави і народу в екологічній сфері, Конституція України передбачає відповідні обов’язки зазначення суб’єктів, передбачає для них конституційні повноваження і конституційні гарантії забезпечення екологічних прав та інших екологічних вимог.

Так, у ст. 16 Конституції України встановлено, що обов’язком держави є забезпечення екологічної безпеки і підтримка екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської аварії — катастрофи планетарного масштабу і збереження генофонду Українського народу. До обов’язків держави можна також віднести забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя населення (ст. 49 Конституції України).

Конституційний обов’язок кожної людини — не заподіювати шкоди природі та відшкодовувати заподіяні нею збитки (ст. 66 Конституції).

Широке коло повноважень у Конституції України передбачається фактично для всіх органів державної влади і місцевого самоврядування.

Насамперед це стосується діяльності Верховної Ради України, яка є єдиним органом законодавчої влади в Україні та ухвалює закони й інші рішення з екологічних питань. Так, до повноважень Верховної Ради України Конституцією України (ст. 85) віднесено ухвалення законів (п. 6 ст. 85), визначення основ внутрішньої та зовнішньої політики (п. 5 ст. 85), що стосується й екологічної політики, затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального розвитку й охорони довкілля (п. 6 ст. 85), затвердження впродовж двох днів з моменту видання Президентом України указів про введення військового або надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, про оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації (п. 31 ст. 85) і ряд інших.

Конституцією України також передбачено, що виключно законами України, які приймає лише Верховна Рада України, визначаються: права, свободи й обов’язки людини і громадянина, а також гарантії дотримання прав і свобод (п. 1 ст. 92), включаючи й екологічні права; основи користування природними ресурсами, виключної (морської) економічної зони, континентальним шельфом, а також правового режиму надзвичайного положення, зон надзвичайної екологічної ситуації України (п. 5 ст. 92); основи охорони здоров’я й екологічної безпеки (п. 6 ст. 92); правовий режим власності (п. 7 ст. 92), включаючи і власність на природні ресурси; основи національної безпеки (п. 18 ст. 92), включаючи й екологічну; правовий режим військового і надзвичайного стану, зон надзвичайної екологічної ситуації (п. 19 ст. 92); основи цивільно-правової відповідальності, а також дій, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями і відповідальності за них (п. 22 ст. 92), що стосується й екологічної сфери, тощо.

Встановлюючи статус і повноваження Президента України, Конституція України передбачає положення, які стосуються екологічної сфери та екологічних прав людини. Найважливіші з них такі: забезпечення національної безпеки і правонаступництва держави (п. 1 ст. 106); здійснення керівництва у сферах національної безпеки й оборони України (п. 17 ст. 106); керівництво Радою національної безпеки і оборони (п. 18 ст. 106); прийняття у разі потреби рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошення у разі потреби окремих місцевостей України зонами надзвичайної екологічної ситуації з подальшим затвердженням цих рішень Верховною Радою України (п. 21 ст. 106) і ряд інших.

До повноважень Кабінету Міністрів України Конституцією України віднесено забезпечення проведення політики у сферах охорони природи, екологічної безпеки і природокористування (п. 3 ст. 116). Виконання державних програм охорони довкілля Конституцією України віднесено до компетенції місцевих державних адміністрацій (п. 3 ст. 119).

Правові основи організації та діяльності місцевого самоврядування визначено в ХІ розділі Конституції України, які повною мірою стосуються й екологічної сфери. Місцеве самоврядування визначене як право територіальної громади (жителів села або добровільного об’єднання в сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста) самостійно вирішувати питання місцевого значення в рамках Конституції та законів України (ст. 140). Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування визнано рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів та інші засоби, землю й інші природні ресурси, які є власністю територіальних общин сел, селищ, міст, районів у містах, а також об’єкти їх загальної власності, які знаходяться в управлінні районних і обласних рад (ст. 142).

Окремі повноваження в екологічній сфері Конституцією України надані АР Крим (розділ Х, статті 137-138). Це, зокрема, передбачене в ст. 137 Конституції України повноваження здійснювати нормативне регулювання з питань: сільського господарства і лісів (п. 1); меліорації та кар’єрів (п. 2); історико-культурних заповідників (п. 6); мисливства і рибальства (п. 8); санітарної та лікарняної служб (п. 9).

До відання АР Крим належить (ст. 138 Конституції України): розробка, утвердження і реалізація програм АР Крим з питань раціонального природокористування й охорони довкілля відповідно до загальнодержавних програм (п. 5); визначення статусу місцевостей як курортів, встановлення зон санітарної охорони курортів (п. 6); участь у забезпеченні прав і свобод громадян, національної злагоди, сприяння охороні правопорядку та громадської безпеки (п. 7); охорона і використання пам’яток історії (п. 8); ініціювання введення надзвичайного стану і встановлення зон надзвичайної ситуації в АР Крим або в окремих її місцевостях (п. 10).

АР Крим можуть бути делеговані відповідно до законів України також інші повноваження в екологічних сфері.

Значна кількість конституційних вимог в екологічній сфері в АР Крим знайшла своє закріплення в Конституції Автономної Республіки Крим, прийнятій 21 жовтня 1998 р. і затвердженій Законом України від 23 грудня 1998 р. [4]. Це, зокрема, положення про забезпечення безпечних і здорових умов життя населення АР Крим (ст. 16), охорона навколишнього природного середовища (ст. 17), повноваження АР Крим (ст. 18), її органів влади (статті 26, 35) і ряд інших.

Конституцією України також передбачена вимога про необхідність урахування поряд з економічними, історичними та іншими чинниками екологічних особливостей регіонів при визначенні територіального устрою України (ст. 132).

Зазначені положення Конституції України становлять конституційні основи екологічного права, екологічної політики української держави й екологічної правової системи в цілому. Вони визначають найважливіші вимоги і напрями для формування екологічного законодавства і здійснення діяльності щодо використання природних ресурсів, охорони довкілля і забезпечення екологічної безпеки, які детальніше регулюються чинним екологічним законодавством.

Водночас слід зазначити, що пропозиції про необхідність конституційного закріплення екологічних питань неодноразово висловлювалися в юридичній літературі ще з 1975 р. [5]. Вони в більш концентрованому вигляді були сформульовані в підготовленому в 1995 р. альтернативному проекті Конституції України [6], який був направлений у 1996 р. для розгляду до Конституційної комісії Верховної Ради України. Окремі положення цього проекту були враховані в Конституції України 1996 р. (ст. 16 про Чорнобильську катастрофу), інші можуть бути враховані при подальшому здійсненні конституційного процесу [7].

Конституційні положення є основою для формування цілісної системи екологічного права, роль якого визначається його співвідношенням і зв’язками з іншими галузями права, а також місцем у правовій системі в цілому.

Як самостійна комплексна галузь права екологічне право охоплює природоресурсне право, яке, у свою чергу, складається із земельного, гірського (надрового), водного, лісового тощо, а також містить природоохоронне право і право екологічної безпеки як комплексний інститут екологічного права.

Екологічне право є найголовнішою складовою частиною правової системи в екологічній сфері, воно фактично становить його основу. Йдеться про визначення особливостей системи екологічного права зі всією сукупністю його інститутів і елементів як складової частини загального поняття, яким є екологічна правова система. Тому сьогодні існує гостра необхідність поряд з поняттям екологічного права розглядати й аналізувати таке поняття, яким є екологічна правова (екологічно-правова) система.

Необхідність визначення особливостей формування цілісної системи екологічного права зі всією сукупністю його інститутів і елементів у правовій системі України зумовило необхідність виділення своєрідної правової системи в екологічній сфері або, іншими словами, екологічної правової системи (скорочено — екологічно-правової системи). Така правова система в екологічній сфері є складовою і невід’ємною частиною більш загального поняття, яким є національна правова система.

Екологічна правова система в найбільш загальному значенні — це складова і невід’ємна частина загальної правової системи, яка складається в окремих країнах і у ряді країн як на регіональному, так і на міжнародному рівні.

З часу проголошення незалежності й утворення самостійних держав в Україні та інших країнах колишнього СРСР стали формуватися свої власні національні правові системи, складовою частиною яких є екологічне право, що містить екологічне законодавство, правовий статус людини й органи управління в екологічній сфері, а також інші екологічно-правові інститути.

Тому в сучасних умовах для теорії та практики є важливим поряд з поняттям екологічного права розглядати й аналізувати таке поняття, яким є екологічна правова (екологічно-правова або еколого-правова) система.

Уперше в Україні широке коло проблем, пов’язаних з особливістю розвитку і формування правової системи України, у тому числі й її особливостей в екологічній сфері, було розглянуто ще в жовтні 1993 р. на республіканській науково-практичній конференції «Правова система України: теорія і практика». Ця конференція була проведена за ініціативою співробітників Інституту держави і права НАН України.

Фактично з того часу поряд з поняттям екологічного права стало розглядатися й аналізуватися таке поняття, яким є екологічна правова (еколого-правова) система.

Під час проведення теоретичного аналізу екологічно-правової системи як складової частини правової системи враховувалося існування різних видів і рівнів цих систем, таких як загальна правова система як історичний вид права, особливі правові системи (схожі види правових систем окремих країн) і національні правові системи в окремо взятих країнах.

У найбільш широкому значенні екологічно-правова система — це сукупність соціально однорідних, взаємозалежних і внутрішньо погоджених юридичних явищ і організаційно-правових засобів, які використовуються для цілеспрямованого управління в суспільстві та державі, впливу на суспільні відносини і поведінку людей. Такими є такі засоби правового регулювання, як дозвіл, заборона, переконання і примус, обмеження і стимулювання в екологічній сфері.

У такому розумінні термін «екологічно-правова система» є значно ширшим за термін «система екологічного права» в нормативному його значенні. У цьому значенні вони співвідносяться як загальне і часткове. Крім того, в теорії права виокремлюють у правовій дійсності такі взаємодіючі елементи, які мають конститутивне значення, як власне право, юридична практика і правова ідеологія [8].

Враховуючи наведене, еколого-правову систему можна визначити як поняття, яке охоплює на основі правових норм усі конститутивні елементи дійсності в екологічній сфері в єдності та взаємозв’язку, а саме: власне екологічне право, екологічно-правову ідеологію й юридичну практику в екологічній сфері.

Таким чином, у найбільш широкому розумінні еколого-правова система — це комплексна, інтегруюча категорія, яка відображає всю правову організацію суспільства і держави, а також цілісну правову дійсність в екологічній сфері.

Термін «екологічно-правова система» не замінює і не повторює інших еколого-правових термінів. Він визначає своє поняття, яке має самостійне значення. Водночас цей термін тісно пов’язаний з іншими термінами і визначеннями в еколого-правовій сфері, серед яких найважливішим є екологічне право.

За своєю структурою екологічно- правова система містить низку складових частин (елементів), які відрізняються один від одного за змістом, метою, функціями тощо. Основою для визначення структури еколого-правової системи може бути загальна теорія права, в якій структура правової системи розглядається у двох вимірах: статистичному і динамічному [9].

Якщо екологічно-правову систему розглядати у статистичному значенні (у статиці), то вона може характеризуватися і складатися з трьох найголовніших складових частин (елементів): по-перше, це сукупність юридичних норм, інститутів і принципів (нормативна частина системи). Подруге, це сукупність організацій і установ (організаційна частина системи). По-третє, це сукупність екологічно-правових поглядів, ідей, понять (ідеологічна частина системи).

Екологічно-правову систему в динамічному значенні (у динаміці) характеризують такі її елементи (компоненти), які додають їй рух, цілеспрямованість і ефективність в екологічній сфері, а саме: екологічна правотворчість, реалізація екологічно-правових норм (виникнення, зміна і припинення правовідносин), а також екологічно-правове мислення.

При розгляді правової дійсності в екологічній сфері, спираючись на загальні теоретичні дослідження правової дійсності, можна виокремити три найголовніші елементи, які мають конститутивне значення: 1) власне екологічне право; 2) еколого-правова ідеологія; 3) юридична практика в екологічній сфері.

Загалом еколого-правову систему можна визначити як суспільно-правове явище, яке на основі еколого-правових норм в єдності та взаємозв’язку охоплює загальну конструкцію (систему) екологічного права, що діє, і всі інші конститутивні елементи правової дійсності в екологічній сфері.

В еколого-правовій системі особливими підвидами є природоресурсна правова система, природоохоронна правова система і правова система екологічної безпеки. Кожна з названих систем, у свою чергу, ділиться на особливі підсистеми. Так, у природоресурсній правовій системі можна виокремити як одиничні підсистеми земельно-правову систему, водно-правову систему, лісову правову систему й інші види залежно від природних ресурсів.

Порівняння й аналіз таких екологічно-правових систем України, Росії та інших країн дає змогу всебічно виявити як загальні, схожі елементи екологічно-правових систем цих країн, так і встановити їх особливості. Це у ряді випадків дасть змогу виробити пропозиції, спрямовані на підготовку більш погоджених і науково обґрунтованих нормативно-правових актів національного законодавства, а також угод і договорів міждержавного та міжнародного характеру.

У зв’язку з цим заслуговує на увагу проведений професором АДУ А. Шестерюком теоретико-методологічний аналіз екологічного права, який визначає еколого-правову систему як частину еколого-правового життя [10] , яке зумовлює її функціонування.

Якщо керуватися тим, що основним елементом еколого-правової системи є, насамперед, екологічне право, то важливою проблемою є визначення співвідношення цих категорій з ширшими явищами, якими є правова й екологічна системи.

При аналізі, дослідженні та розвитку екологічно-правової системи слід також враховувати ту обставину, що поряд з цим існує ширше поняття, яким є екологічна система (екосистема), запропоноване А. Тенслі ще в 1935 р. [11]. Під екосистемою розуміють об’єктивно існуючу сукупність організмів і безжиттєвих компонентів середовища їх існування. Серед найбільш поширених складових частин екосистеми за видовим складом є такі види екосистеми, як водна, морська, лісова та інші екосистеми.

За просторовими ознаками і розмірами розрізняють екосферу — найбільшу глобальну екологічну систему, яка об’єднує існуючі екосистеми Землі — атмосферу, гідросферу, літосферу, біосферу (сферу життя людини і живих організмів), неосферу [12] і ряд інших. Серед інших видів екосистем, на які найбільшою мірою впливає діяльність людини, виокремлюють техногенну екосферу, екосфери міст, природно-заповідних територій, інших природних об’єктів тощо.

При дослідженні еколого-правової системи та її складових частин слід враховувати ту обставину, що екосистема, екосфера та їх різновиди існують і розвиваються за об’єктивними законами природи, а прийняті закони, у тому числі і на конституційному рівні, можуть лише впливати на використання природних ресурсів, стан довкілля і забезпечення екологічної безпеки.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.
2. Конституция Союза ССР. — М., 1977; Конституція Української РСР від 20 квітня 1978 р. — К., 1978.
3. Декларація про державний суверенітет України від 24 серпня 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1990. — № 31. — Ст. 142.
4. Конституция Автономной Республики Крым от 21 октября 1998 г.: Утв. Законом Украины от 29 декабря 1998 г. // Ведомости Верховной Рады Украины. — 1999. — № 5—6. — Ст. 43.
5. Малышко Н. И. Конституционные вопросы природопользования // Социально-экономические проблемы экологии (тезисы докладов и сообщений республ. конф.). — Ворошиловград, 1975. — С. 127—130; Шемшученко Ю. С., Малышко Н. И. Конституционные основы охраны окружающей среды. — К., 1977. — 20 с.
6. Конституція України. Проект. Альтернативний варіант. — К., 1996. — 39 с.
7. Конституційний процес. Час звірити підходи // Віче. — 2001. — № 3. — С. 34—38.
8. Правовая система социализма : понятие, структура, социальные связи. — М., 1981. — Кн. 1. — 368 с.
9. Алексеев С. С. Общая теория права : в 2 ч. — М., 1998. — Т. 1. — С. 87.
10. Шестерюк А. С. Экологическое право : вопросы теоретического и методологического анализа. — СПб., 2000. — 92 с.
11. Словарь-справочник по экологии / под ред. акад. К. М. Сытника. — К., 1994. — С. 589.
12. Вернадский В. И.Биосфера и неосфера. — М., 2004. — 576 с.