Важливе значення у становленні української державності в 1918 р. на західноукраїнських землях мали дві відозви Української Національної Ради (УНР) від 1 листопада 1918 р. «До населення Львова» та «Український народе», якими повідомлялось адресатів про переобрання з 1 листопада 1918 р. у м. Львові та на всій українській території Австро-Угорщини державної влади Українською Національною Радою, а також про застосування необхідних (політичного, військового, адміністративного, майнового характеру) заходів щодо зміцнення та подальшого розвитку проголошеної української держави. 9 листопада 1918 р. на засіданні УНР було визначено назву новоутвореній українській державі — Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) [1, 22].

До нашого часу дійшов один із перших конституційних проектів для українських земель Австро-Угорщини, підготовлений наприкінці жовтня 1918р. ще у стінах австрійського парламенту тодішнім його депутатом, професором Львівського університету С. Дністрянським [2, 59-60]. Цей проект мав назву «Устрій Галицької Держави» і був підготовлений з метою, як зазначав сам автор проекту, «покликання в життя Галицької Держави» та складався з двох частин (розділів), поділених на артикули та параграфи. У першому розділі — «Основні закони» — автор дає декілька фундаментальних положень (принципів конституційного ладу): 1) положення про державну територію як єдність українських етнографічних земель, яку визначає як «.усі злучені землі, заселені споконвіку українським народом у межах теперішньої австро-угорської монархії»; 2) положення про те, що саме український народ на своїй території здійснює народну владу, а іншим народам, які проживають у Галицькій Державі, надається право «народної самоуправи»; 3) положення про основні права і свободи громадян Галицької Держави, зокрема про свободу думки, віри, науки, преси, право вільного «плекання своєї народності та мови». Другий розділ — «Народний устрій» — містить три частини («Народна Рада», «Старійшина Народної Ради», «Народна Управа»), дає загальну характеристику організації органів державної влади й управління і передбачає фактично створення Галицької Держави у формі парламентської республіки. Законодавча влада мала належати Народній Раді, яку було обрано на Народному Зборі 18 жовтня 1918 р. До її складу пропонувалося включити всіх парламентських та сеймових послів-українців, обраних від Галичини та Буковини з пізнішим кооптуванням представників угорської України та представників національних меншин, які проживають на території західно-українських земель. Народна Рада мала б виконувати «…законотворчу власть у цілій державі на всіх полях публічного і приватного права» та підготувати одним із перших проект закону про вибори до парламенту (Народного Сойму) на засадах «…загального, рівного, таємного й безпосереднього права голосування з пропорційним заступництвом для національних меншостей». Виконавча влада мала належати Уряду — Народній Управі, до складу якого повинні були увійти шість управ: Внутрішня Управа, Загранична Управа, Військова Управа, Культурна Управа, Оборотова Управа, Судова Управа. Керівники цих міністерств мали б призначатися парламентом. Наприкінці Проекту містяться два важливих положення про рівність усіх громадян Галицької Держави перед законом і про те, що цей документ (Конституція) є тимчасовим та діє до «постанови нового устрою через Народний Сойм, обраний по загальному, рівному, безпосередньому та тайному виборчому праву» [2, 61-64].

13 листопада 1918 р. УНР прийняла тимчасову Конституцію — «Тимчасовий Основний Закон про державну самостійність українських земель бувшої австро-угорської монархії». Цей лаконічний нормативно-правовий акт конституційного характеру складався з п’яти артикулів («І. — Назва; ІІ. — Границі; ІІІ. — Державна суверенність; ІУ— Державне заступництво; V. — Герб і прапор») і містив найнеобхідніші положення для початку функціонування держави. Зокрема, ним було уточнено територіальні межі ЗУНР (за етнографічною картою австрійської монархії Карла барона Черніґа, Відень, 1855 р.), визначено, що до часу скликання Установчих Зборів державну владу від імені українського народу здійснюватиме УНР (як конституанта та одночасно загальнонаціональний законодавчий орган) та Державний Секретаріат (як виконавчий орган, уряд). Державним гербом ЗУНР було встановлено зображення «Золотого Лева на синьому полі, оберненого у свою праву сторону». Згодом текст Тимчасової Конституції ЗУНР було доповнено групою, за твердженням професора Б. Тищика, «конституційних законів від 16.11.1918, 4.01.1919, 15.02.1919 та 18.04.1919 р.» [3].

Значне місце у формуванні конституційного законодавства ЗУНР мала група нормативних актів, прийнятих УНР протягом осені 1918 р. — початку зими 1919 р. Серед них Тимчасовий Закон про адміністрацію ЗУНР (16 жовтня 1918 р.), передвступний договір (Угода про об’єднання ЗУНР і УНР, 3 січня 1919 р.), група законів, якими регламентувалась робота УНР (про виділ УНР, доповнюючий Статут, про спосіб оголошення законів та розпоряджень, про недоторканність членів УНР, 4 січня 1919 р.). Ряд важливих законів, що мали предметом правового регулювання конституційно-правові відносини, було прийнято УНР після Акта Злуки і перетворення ЗУНР на Західну область УНР. А саме, закони про основи шкільництва у ЗУНР (13 лютого 1919 р.), про право громадянства у Західній області УНР (8 квітня 1919 р.), Земельний закон для ЗУНР (14 квітня 1919 р.), закони про скликання сойму ЗУНР та про вибори (виборчу ординацію) до сойму ЗУНР (15 квітня 1919 р.) та ряд інших актів і документів нормативного характеру [4, 162-166; 3; 5].

Тим часом Україна вступала в період постійного протистояння та взаємного поборювання один одним різних політичних угрупувань усередині країни та постійної війни із зовнішніми ворогами. Все це, безперечно, відбилося і на розвитку конституційних ідей в Україні після 29 квітня 1918 р. До настання повної втрати національної державності (1920-1923 рр.) поступ конституційних ідей в Україні був в основному зосереджений на відновленні республіканських засад в організації держави, а також після об’єднання УНР і ЗУНР — на підготовці нової (єдиної) Конституції УНР. Однак це відбувалось у складних умовах воєнного часу, коли загроза національній державності українського народу мала буквально смертельний характер. Тому при оцінці як нормативних документів доби Директорії, так і численних проектів того часу включно з проектами Конституцій України обов’язково варто враховувати останнє. Звідси цілком зрозумілим є також те, що майже всі ці документи несуть на собі печать, за образним висловлюванням окремих авторів, духу «революційного конституціоналізму» [6; 7].

Серед нормативних документів доби Директорії, з огляду на тенденції розвитку ідей та поглядів конституційного характеру в Україні того часу, привертають до себе увагу такі документи: Декларація Директорії Української Народної Республіки (26 грудня 1919 р.), Передвступний Договір про об’єднання УНР і ЗУНР [8], Універсал Директорії Української Народної Республіки від 22 січня 1919 р. (Акт соборності українських земель) [9], Універсал трудового конгресу України та «Закон про тимчасову владу в УНР» [4, 175-177] (обидва документи від 28 січня 1919 p.), також ухвалені наприкінці існування УНР (12 листопада 1920 p.) Радою Народних Міністрів УНР закони «Про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці» [4, 114-116] та «Про Державну Раду Української Народної Республіки» [4, 117-122].

Велике значення для розвитку національної державності та подальшого поступу конституційних ідей в Україні мали документи про об’єднання двох українських держав — УНР і ЗУНР. У положеннях Передвступного Договору про об’єднання УНР і ЗУНР (1 грудня 1918 р.), зокрема, зазначалося, що ЗУНР, маючи намір об’єднатися в одній державі з УНР, «заявляє свій намір перестати існувати як окрема держава, а натомість увійти з усією територією й населенням, як складова частина державної цілості, в Українську Народну Республіку» [8]. При цьому, з огляду «на витворені історичними обставинами, окремими правними інституціями та культурними й соціальними ріжницями окремішності життя на своїй території й її населення», ЗУНР отримує територіальну автономію [8]. Положення Передвступного Договору були ратифіковані 3 січня 1919 р. Українською Національною Радою ЗУНР та Директорією УНР 22 січня 1919 р., про що остання видала окремий Універсал. У ньому, зокрема, говорилось, що «однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України — Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна… Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка» [9]. Окремо слід згадати два документи «об’єднавчого (соборницького)» характеру того часу, що передували Акту Злуки. Йдеться про ухвали (резолюції) Буковинського народного віче (м. Чернівці, 3 листопада 1918 р.) та Всенародних Зборів угорських українців (Закарпатських Всенародних зборів) (м. Хуст, 21 січня 1919 р.), на яких представники українських політичних партій, громадських організацій, рухів, територіальних громад міст і сіл Буковини та Закарпаття висловилися за возз’єднання з Україною (УНР) [10, 17; 11; 12].

Певний зріз конституційних ідей, поглядів, уявлень, офіційних доктрин, які мали місце в Україні того часу, можна побачити у проектах конституцій УНР, а після укладення Варшавського договору між УНР і Польщею (1920 p.) та Ризького договору між Польщею і фактично радянською Росією (радянською стороною — РРСФР, УСРР, БСРР) (1921 p.) — і в проектах конституцій ЗУНР. Серед першої групи найбільш відомими є такі документи: проект «Основного державного закону Української Народної Республіки» (так званий проект Правительственної Комісії по виробленню Конституції Української Держави) [13], авторські проекти професора О. Ейхельмана (проект Конституції (основних державних законів) Української Народної Республіки) [14], доктора С. Барана (проект Конституції Української Народної Республіки) [15], доктора Т. Галіпа (конституційний проект «Основні права і обов’язки українських громадян») [15]. Друга група (проекти конституцій ЗУНР) представлена двома документами — проект «Основ державного устрою Галицької Республіки», запропонований урядом ЗУНР Найвищій Раді та Лізі Націй 30 квітня 1921 р. [17], та авторський проект «Конституції Західно-Української Народної Республіки» професора С. Дністрянського [10], який аргументовано вважається сьогодні одним із найяскравіших взірців української конституційно-правової думки міжвоєнного періоду (так званої другої хвилі розвитку конституцій та конституційних ідей) [10, 147-150].

Проект Конституції Західно-Української Народної Республіки С. Дністрянського є досить великим за обсягом документом, який містить 130 розгорнутих положень (окремих параграфів), логічно та змістовно об’єднаних у три глави: «Держава і право», «Державна влада» та «Право народів на самовизначення». Глава перша — «Держава і право» — складається із трьох розділів: «Правова держава», «Людські та громадянські права» та «Права народу». У свою чергу, розділ другий цієї глави — «Людські та громадянські права» — містить окремі підрозділи під назвами: «Свободи», «Рівність», «Охорона і старівля». Глава друга — «Державна влада» — складається із трьох розділів: «Основи державної влади», «Організація народної волі» та «Виконання народної волі». У другому і третьому розділах цієї глави, подібно до розділу «Людські та громадянські права», автор конституційного проекту подає окремі підрозділи: у розділі «Організація народної волі» це — «Народна Палата», «Загальнонародна Рада», «Народні Збори і Народні комори» та «Місцеве заступництво»; у розділі «Виконання народної волі» відповідно — «Президент Республіки», «Прибічна Рада», «Державна Рада», «Місцеве управління» та «:Правосуддя». Глава третя «Право народів на самовизначення» не має поділу на окремі розділи.

В основу конституційного ладу майбутньої ЗУНР автором проекту покладено ряд фундаментальних положень: 1) положення про ЗУНР — як правову, самостійну (суверенну), демократичну, соціальну та національну державу; 2) положення про ЗУНР — як державу, яка визнає людину з її правами та свободами важливою соціальною цінністю; 3) положення про ЗУНР — як державу, в якій державна влада побудована за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову, а держава визнає місцеве самоврядування. Проект передбачав створення ЗУНР у формі президентської республіки. В основу організації органів державної влади покладено принцип її поділу на три гілки: законодавчу, виконавчу та судову. Однак автор проекту вважав, що для «обґрунтування тривалої народної влади в державі слід скликати Установчі Збори». Одночасно з виборами Установчих Зборів мали б відбутись і вибори першого Президента Республіки. Установчі Збори, беручи на себе функцію органу законодавчої влади, повинні затвердити Конституцію ЗУНР, провести поділ території держави на адміністративно-територіальні одиниці, прийняти закон про вибори депутатів парламенту та депутатів місцевих представницьких органів, розробити і прийняти необхідні фінансові та податкові закони. Після виконання цих завдань Президент Республіки розпускає Установчі Збори та призначає вибори парламенту — Народної Палати, а також нові президентські вибори.

Законодавча влада мала належати парламентові — Народній Палаті, яка обирається строком на 4 роки на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. Система органів державної виконавчої влади мала включати в себе Президента Республіки, Уряд — Державну Раду та місцеві органи державної виконавчої влади. Президент Республіки обирається народом строком на 4 роки. Судова система ЗУНР відповідно до положень конституційного проекту мала б містити як окремі інституції — суди, Державний Судовий Трибунал та голову Державної юстиції. «Судді призначаються Президентом Республіки, або заступаючим його головою Державної юстиції, остаточно і на все життя» (§ 117). На чолі загального управління юстицією стоїть голова Державної юстиції, якого призначає і звільняє з цієї посади Президент Республіки.

В останній главі конституційного проекту С. Дністрянського викладено конституційні основи реалізації права українського народу на самовизначення, а також права національних меншин ЗУНР на національно-культурну самобутність [10, 161-185].

З огляду на характеристику розвитку конституційно-правових ідей так званої другої хвилі в Україні цікавим є також згаданий конституційний проект відомого українського громадсько-політичного діяча на Буковині початку ХХ ст. Т. Галіпа (1887-1943 рр.) «Основні права і обов’язки українських громадян» [16]. Цей документ є частиною проекту Конституції та містить 52 статті, об’єднані у 8 розділів — «Окрема особа», «Сімейний зв’язок», «Зібрання і спілки», «Віра і церковні громади», «Наука і школи», «Мова і народність», «Праця і господарське життя», «Спільні права і обов’язки». На початку проекту розміщено невеликий вступ, в якому, зокрема, говориться, що «спосіб викладу запозичено з нової німецької Конституції 1919 року». З останнього можна зробити припущення, що датою написання цього проекту є приблизно початок 1920 р.

Серед особистих прав і свобод у проекті є право на свободу та особисту недоторканність, право на недоторканність житла, свободу пересування і вільного вибору місця проживання, свободу світогляду і віросповідання, право на таємницю листування та ін. Блок політичних прав і свобод представлений виборчим правом та правом участі в «побудові держави», правом на допуск до урядових посад, свободою думки, вираженої «…словом, чи письмом, друком або малюнком», забороною цензури як такої, правом на скарги та звернення «в приналежні уряди і законодатні установи», свободою зборів, правом на створення товариств та спілок. Група соціально-економічних прав та свобод Проекту містить право на освіту та вільний розвиток науки, право на працю, право на підприємницьку діяльність, право на власність, у тому числі й на інтелектуальну, заборону «лихви», систему державної охорони материнства і дитинства, охорони сім’ї, право на соціальне забезпечення робітників і т. д. Проект дає також і перелік обов’язків українських громадян, а саме: обов’язок «нести в межах законів особисту службу для потреб Держави і громади», сплачувати податки, окремо — обов’язок військової служби, обов’язок «слухатися законів та законних розпоряджень державних установ», обов’язок батьків виховувати своїх дітей, обов’язок не «проповідувати зневаги іншої віри ані ображати почуття инаковіруючих», обов’язок «загальної шкільної повинності».

Серед особливостей цього законопроекту, порівняно з подібними документами того часу, звертає на себе увагу ставлення його автора до законодавчого закріплення статусу сім’ї, її значення для майбутнього Української Держави, піклування держави про українську молодь. Так, статті 8 та 9Проекту прямо говорять, що сім’я, сімейне життя, материнство оберігаються державою. Мало того, законодавство повинно стати на сторожі «чистоти сімейних стосунків», бо саме здорова сім’я є «підставою існування і приросту Української Нації». Держава повинна оберігати «підростаючу молодіж», громадяни «обох полів, поки дійдуть до повнолітности, знаходяться під особливою опікою державних законів». А досягнувши повноліття, вступаючи в повноцінне життя, українські громадяни на пропозицію Т. Галіпа мали б складати присягу перед місцевими органами самоврядування («волостним сходом або городською думою») про те, що будуть «…твердо сповняти громадянські обов’язки, шанувати законний лад і порядок, жити чесно, служити правді і у всякому ділі поводитись яко щирі громадяне України».

Не менш цікавими є підходи Т. Га- ліпа у питанні конституційно-правового закріплення права українських громадян на працю та на соціальний захист. Праця українських громадян, на думку Т. Галіпа, повинна охоронятися державою, держава мала б надати всім бажаючим можливість вільно працювати, обравши професію.

Така підкреслена увага Т. Галіпа до проблем сім’ї та материнства, становища молоді, робітників, зокрема права останніх на працю та соціальний захист і т. д., у разі прийняття запропонованого законопроекту явно підсилила б соціальний характер майбутньої Української Держави, тим самим наблизивши її до тодішніх конституційних держав Європи.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Тищик Б. Й., Вівчаренко О. А. Західноукраїнська Народна Республіка. 1918—1923. (До 75-річчя утворення і діяльності). — Коломия, 1993. — 118 с.
2. Стецюк П. Станіслав Дністрянський як конституціоналіст. — Л., 1999. — 232 с.
3. Тищик Борис. Конституційне законодавство Західно-Української Народної Республіки // Науковий Збірник Українського Вільного Університету. Мюнхен — Львів, 1995. — Т. 17. — С. 303-308.
4. Костів К. Конституційні акти відновленої української держави 1917-1919 років і їхня політично-державна якість. — Торонто, Канада, 1964. — 168 с.
5. Павлишин Олег. Українська Національна Рада ЗУНР-ЗО УНР 1918-19 (УНРада). — В кн. : Довідник з історії України (А — Я) : посіб. для серед. загальноосв. навч. закл. / за заг. ред. І. Підкови, Р. Шуста. — 2-ге вид., дооп. і доповн. — К., 2001. — С. 928-930.
6. Мироненко О. Проблеми творення і оборони фактичних і юридичних конституцій за доби революційного конституціоналізму (1917-1920) // Вісник Конституційного Суду України. — 2002. — № 2. — С. 82-93.
7. Мироненко О. М. Витоки українського революційного конституціоналізму 1917-1920 рр. Теоре- тико-методологічний аспект : моногр. — К., 2002. — 260 с.
8. Деклярація Директорії Української Народної Республіки. — В кн. : Українська суспільно- політична думка в 20 столітті. Документи і матеріали. Т. І / упоряд. Т. Гунчак і Р. Сольчаник. — 1983. — С. 408-412.
9. Передвступний Договір, заключений дня 1 грудня 1918 року в м. Фастові між Українською Народною Республікою й Західно-Українською Народною республікою про маючу наступити злуку обох українських держав в одну державну одиницю. В кн. : Конституційні акти України. 1917-1920. Невідомі конституції України. — К., 1992. — С. 108-109.
10. Стерчо П. Картапо-Українська Держава. До історії визвольної боротьби карпатських українців у 1919-1939 роках. Репринтне видання. — Л., 1994. — 286 с.
11. Ухвала Всенародних зборів угорських українців. — В кн. : Конституційні акти України. 1917-1920. Невідомі конституції України. — К., 1992. — С. 106.
12. Бисага Ю. М. Буковинське народне віче. — В кн. : Юридична енциклопедія : в 6 т. / редкол. : Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. — К., 1998. — Т. 1 : А-Г. — С. 282.
13. Основний державний закон Української Народної Республіки. Проект. — В кн. : Конституційні акти України. 1917-1920. Невідомі конституції України. — К., 1992. — С. 126-148.
14. Ейхельман О. Проект Конституції (основних державних законів) Української Народної Республіки. — К., 1921. — 96 с.
15. Устрій Української Держави. Проекти Конституцій Української Народної Республіки. — Л., 1920. — 32 с.
16. Стецюк П.Конституційний проект Теодота Галіпа «Основні права і обов’язки українських громадян» // Вісник Львівського університету. Серія юридична. — 2000. — Вип. 35. — С. 166-170.
17. Лозинський Михайло. За державну незалежність Галичини. Чому українська Галичина не може прийти під Польщу. — Відень, 1921. — 34 с.