Вступ.

1. Основи правового статусу особи у зарубіжному конституційному праві.

2. Форми державно-теріторіального устрою у зарубіжних країнах.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальністьзвернення до аналізу теоретико-методологічних основ визначення змісту і сутності конституційно-правового статусу людини і громадянина має загальнотеоретичне обґрунтування. Адже з позиції загальної теорії конституційного права, дослідження конституційно-правового статусу людини і громадянина є тісно пов’язаним з проблемою визначення предмета конституційного права щодо правового статусу людини і громадянина. У цьому сенсі в науці конституційного права існують принаймні два способи відповіді на порушене питання. Один з них предметом конституційного права трактує виключно основні принципи конституційно-правового статусу людини, а інший до предмета науки конституційного права долучає ще й проблеми захисту та забезпечення конституційно-правового статусу людини і громадянина. З іншого боку, висвітлення проблем конституційно-правового статусу людини і громадянина має суто методологічну актуальність. Мається на увазі, що завдяки категорії конституційно-правового статусу людини і громадянина виникає можливість аналізу його структури та складових елементів. При цьому аналіз набуває ознак комплексності, тому що досліджуються не обмежені інститути громадянства, правосуб’єктності, прав і свобод людини, обов’язків громадян, гарантій прав і свобод людини тощо, але один з елементів конституційно-правового статусу людини, що тісно пов’язаний з іншими і складає цілісну систему, через яку встановлюються та регулюються відносини людини з державою та іншими суб’єктами правовідносин.

Це дає підстави для висновку про актуальність дослідження поняття конституційно-правового статусу людини і громадянина, а також про перспективність подібних наукових розвідок як для науки конституційного права, так і для реалізації процесу практичного забезпечення конституційно-правового статусу людини і громадянина.

Метою дослідження є здійснення всебічного теоретико-правового аналізу проблеми забезпечення конституційно-правового статусу особи і громадянина в сучасному конституційному праві зарубіжних країн.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, які пов’язані із забезпеченням конституційно-правового статусу людини і громадянина в контексті сучасних державотворчих процесів в Україні.

Предметом дослідження є інститут конституційно-правового статусу людини та юридичні засоби його забезпечення.

1. Основи правового статусу особи у зарубіжному конституційному праві

Права людини і громадянина в конституційній теорії і практиці нерідко ототожнюються відповідно з особистими і політичними правами. Дуалізм особистих та політичних прав і свобод як прав людини і громадянина має певне загальнополітичне і конституційне значення. На основі аналізу розмежування цих прав і свобод та з урахуванням практики їх реалізації можна зробити висновки щодо характеру співвідношення суспільства і держави в конкретній країні, природи існуючого тут політичного режиму.

Конституційні права і свободи особи, залежно від характеру відображених в них суспільних відносин, у зарубіжній науці конституційного права звичайно класифікують як особисті та політичні.

Політичні права і свободи у поєднанні з особистими утворюють так званий традиційний каталог прав і свобод. У різних формах та обсязі вони проголошуються в усіх конституціях. Для нормального розвитку політичного життя кожної країни найбільше значення мають свобода слова (свобода висловлення своїх думок), свобода друку, свобода зборів, мітингів та процесій, свобода асоціацій (право на утворення об’єднань), право петицій (звернень до державних органів), виборче право та деякі інші. Більшість з них може бути поділена на елементи, які також нерідко сприймаються як окремі права і свободи. Наприклад, поняття виборчого права охоплює право обирати, бути обраним, брати участь у виборчій кампанії тощо. Свобода асоціацій передбачає право на утворення політичних партій, профспілок тощо.

Свобода слова – це і самостійне правове явище і елемент свободи друку або свободи зборів. Предметнішим є поняття свободи висловлення своїх думок, яке означає, що особа може вільно висловлювати думки у приватних бесідах і листуванні, на мітингах і зборах, через засоби масової інформації.

На особливу увагу заслуговує виборче право. Як суб’єктивне право особи (громадянина) воно поділяється на активне в пасивне виборче право. Активне виборче право – це встановлене законом право громадянина брати участь у виборах в органи державної влади насамперед шляхом голосування. Пасивне виборче право означає право балотуватись на відповідні посади, тобто право бути обраним.

Однією з важливих свобод є свобода союзів та асоціацій. Вона означає законодавче визнання за всіма громадянами права на створення професійних союзів для захисту своїх інтересів. Свобода асоціацій означає надання громадянам права на створення політичних партій та інших політичних організацій.

До цієї категорії насамперед належить особиста недоторканість (особиста свобода). Її головний зміст – захист від необґрунтованих арештів. В конституційній теорії та практиці Франції та деяких інших країн прийняте ширше поняття безпеки особи, яке містить не тільки гарантії від безпідставних арештів і утримання під вартою, а й сукупність процесуальних гарантій прав особи в судовому процесі.

До змісту поняття особистих прав і свобод входять так звані свободи приватного життя – недоторканість житла, таємниця кореспонденції, свобода вибору місця проживання, свобода пересування, права і свободи, пов’язані із шлюбним станом та сімейними відносинами тощо.

Конституційні положення про свободу від посягань на інформацію приватного характеру конкретизуються відповідними законами.

Свободи приватного життя є об’єктом постійних посягань з боку каральних органів. У боротьбі зі злочинністю технічне перехоплення інформації, зовнішнє спостереження або інші види подібної діяльності є звичайною поліцейською практикою. Її основи встановлюються спеціальними законодавчими актами.

Конституційно-правовий інститут обов’язків громадян почав формуватися і набувати юридичного значення після другої світової війни. Це, наприклад, підкорення законам та іншим нормативним актам, військова повинність. Поряд з проголошенням свободи праці і навіть права на працю в деяких конституціях декларується обов’язок працювати (Гватемала, Коста-Ріка, Іспанія).

2. Форми державно-теріторіального устрою у зарубіжних країнах

Форма державного устрою — це спосіб організації державної влади, який визначається характером взаємовідносин держави як цілого і її складових частин. Свій вияв форма державного устрою знаходить в особливостях політико-територіальної організації (устрою) держави та її адміністративно-територіального устрою. В теорії і практиці сучасного конституціоналізму відомо дві форми державного устрою — федеративна та унітарна.

Федерація — це держава, територія якої складається з територій її членів — суб'єктів (державних утворень). Федеративні держави звичайно кваліфікують як складні. Нині їх налічується близько 20, Протягом останніх десятиліть від федеративної форми з різних причин відмовилися Індонезія, Камерун, Лівія та деякі інші країни, що розвиваються. В Європі на початку 90-х років XX ст. самоліквідувалася така федерація, як Чехословаччина. Водночас на засадах федералізму відбувалося реформування державного устрою такої країни, як Бельгія.

існуючі федерації різняться за багатьма характеристиками, що не заважає виявленню загальних ознак цієї форми державного устрою. Як зазначалося, територія федеративної держави розглядається як сукупність територій суб'єктів федерації — штатів (Австралія, Бразилія, Венесуела, Індія, Малайзія, Мексика, Нігерія, США), провінцій (Аргентина, Канада, Пакистан), земель (Австрія, ФРН), республік (Росія, Югославія), кантонів (Швейцарія) тощо.

Серед зазначених держав слід виділити так звані асиметричні федерації. Прикладом такої федерації може бути Росія, в якій, крім республік, до суб'єктів федерації віднесені за Конституцією 1993 р. краї, області, міста федерального значення (Москва і Санкт-Петербург), а також автономна область і автономні округи. і хоч усі названі суб'єкти визнаються рівноправними, статус республік визначається федеральною конституцією і конституціями самих республік, а статус інших суб'єктів — федеральною конституцією і статутами цих суб'єктів, прийнятими відповідними законодавчими (представницькими) органами. До цього слід додати, що деякі суб'єкти російської федерації входять до складу інших, наприклад, автономні округи у складі країв і областей.

Проте всі суб'єкти федерацій мають однаковий юридичний титул: з позицій визначення їх політико-правового статусу вони є державними утвореннями. Державні утворення не є державами, хоча нерідко наділені багатьма відповідними ознаками, крім державного суверенітету. іншими словами, державні утворення не можуть здійснювати самостійну внутрішню (з багатьох питань) і зовнішню політику. З цим пов'язане і те, що за суб'єктами федерацій не визнається право виходу — так зване право сецесії.

Зміст політико-правового статусу державних утворень виявляється також у тому, що суб'єкти багатьох федерацій наділені установчою владою, тобто можуть приймати власні конституції, які повинні відповідати федеральним основним законам. Водночас загальною рисою є наявність у кожного суб'єкта власної системи органів влади, зокрема законодавчих, виконавчих і судових органів. Прийнято навіть виділяти вищі органи суб'єктів федерації.

Наявність у федерації двох систем органів влади робить необхідним розмежування компетенції між ними. Конституції країн встановлюють чотири основних принципи розмежування відповідної компетенції.

1. В основних законах Австралії, Бразилії, Мексики, США, Швейцарії і Югославії визначена сфера виключної компетенції федерації, а сфера компетенції суб'єктів утворюється шляхом передачі їм так званих залишкових повноважень, тобто тих, які не віднесені конституціями до виключно федеральних.

Так, ст. 1 (розділ восьмий) Конституції США містить перелік законодавчих повноважень федерального конгресу, до яких віднесені встановлення і стягнення податків, мита та інших федеральних зборів; регулювання торгівлі із зарубіжними країнами і між штатами; карбування грошей, регулювання грошового обігу і визначення одиниць мір та ваги; поштова служба; розвиток науки і ремесел та захист авторських і винахідницьких прав; федеральна судова система; оголошення війни; повноваження у сфері оборони тощо (усього 18 пунктів). Розв'язання решти питань, згідно з десятою поправкою до Конституції США, віднесено до компетенції окремих штатів.

Проте на практиці баланс повноважень між штатами і федерацією ще більше зміщений на користь останньої. Значну роль у розширенні компетенції федеральних органів відіграє теорія про домислювані повноваження. Ця теорія ґрунтується на досить абстрактному тлумаченні положення тієї ж ст. 1, яке встановлює право федерального конгресу «видавати закони, необхідні для здійснення як вищеназваних, так і всіх інших прав» уряду США, 3 цього робиться висновок, що всі нові об'єкти законодавчого регулювання мають бути віднесені до компетенції федерації.

Широко тлумачиться і положення ст. 1 Конституції США про регулювання торгівлі між штатами. Верховний суд визначив, що це положення охоплює всі питання, що потребують «єдиного правового регулювання». Як результат, федеральний конгрес привласнив собі право видавати законодавство у сфері торговельних і трудових відносин, а також охорони природи.

Однак було б спрощенням стверджувати, що США розвивались і розвиваються тільки в напрямі надання федеральним органам все більших повноважень за рахунок штатів. Діалектика процесів, що відбуваються у взаємовідносинах федерації та її суб'єктів, тут набагато складніша. Вона виявляється в наявності і взаємодії двох тенденцій: у потягу до більшої централізації, розширення компетенції федерації, з одного боку, і в тяжінні до зміцнення позицій штатів, з іншого. Ці тенденції відображають певні економічні й суспільно-політичні інтереси.

Федерації, в яких розмежування компетенції здійснюється шляхом визначення виключної компетенції самої федерації і передачі залишкових повноважень її членам, прийнято називати децентралізованими. Але така їх характеристика є досить умовною. Зокрема, в конституціях відповідних латиноамериканських федерацій встановлене так зване право інтервенції. Це право реалізується федеральними органами (звичайно президентом) з метою запобігання виникненню «внутрішньої або зовнішньої загрози» державній владі або ліквідації такої загрози, а також забезпечення «збереження республіканської форми правління».

Невизначеність відповідних конституційних формулювань дає змогу органам федерації активно втручатись у здійснення владних повноважень її суб'єктами. Найчастіше приводом для втручання є обрання небажаного для федеральних органів губернатора штату (провінції). Масштаби практики втручання найбільшою мірою залежать від політичного режиму, що існує в тій чи іншій країні.

Характерно, що прообразом відповідних статей основних законів латиноамериканських федерацій було положення ст. 4 Конституції США, де визначена можливість втручання федеральних органів у справи штатів для захисту від «внутрішнього насильства» і на прохання їхніх органів. Але на відміну від США, де до того ж подібні випадки завжди були винятками, в латиноамериканських країнах відповідні інтервенції можуть здійснюватися не тільки на вимогу суб'єктів федерацій, а й з власної ініціативи федеральних органів.

2. Конституція Канади визначає дві сфери виключної компетенції — сферу федерації і сферу суб'єктів федерації. Для цього встановлено два переліки питань, віднесені відповідно до повноважень федерального парламенту і законодавчих органів провінцій. Як і в США, тут визнаний принцип, за яким усі нові за змістом питання, що виникають у державно-політичній практиці і стають предметом законотворчості, мають бути віднесені до компетенції федерації.

3. Основний закон ФРН також встановлює дві сфери компетенції. Це робиться шляхом визначення виключної компетенції федерації і так званої конкуруючої компетенції. У сфері конкуруючої компетенції можуть приймати рішення як федеральні органи, так і органи земель. За суб'єктами федерації, безумовно, залишається тільки право законотворчості з тих питань, які не включені до двох відповідних переліків.

Пріоритет у сфері законотворчості, як і в інших сферах державної діяльності, завжди залишається за федерацією. Її органи взагалі можуть паралізувати діяльність органів суб'єктів. Так, у ст. 72 Основного закону ФРН прямо вказано, що «у сфері конкуруючої компетенції землі володіють правом законодавства лише тоді і остільки, коли і оскільки федерація не використовує свої права законодавства». Тут послідовно проводиться лінія на встановлення верховенства федеральної влади над землями: «Федеральне право має перевагу над правом земель» (ст. 31). Крім того, згідно зі ст. 37, федеральний уряд може за згодою парламенту застосувати заходи примусу, щоб спонукати землі до виконання їхніх «федеральних обов'язків». Зважаючи на неясність змісту цієї статті, слід, однак, підкреслити, що вона чітко проводить принцип субординації між федерацією та її суб'єктами.

Аналогічний принцип покладений в основу розмежування компетенції органів влади федерації та її суб'єктів у Росії. Тут конституція встановила сферу виключної компетенції федерації і сферу спільної компетенції. Проте і в останній сфері вирішальну роль об'єктивно відіграє федерація. Як записано в ст. 76, «за предметами спільного ведення Російської Федерації і суб'єктів Російської Федерації видаються федеральні закони і закони та інші нормативні правові акти суб'єктів Російської Федерації, що приймаються відповідно до федеральних законів. А далі прямо сказано, що акти суб'єктів федерації не можуть суперечити федеральним законам, прийнятим з питань, які віднесені до сфер виключної компетенції федерації і спільної компетенції. У випадках виникнення такого протиріччя діє федеральний закон.

Конституція Росії також визнає наявність сфери так званих залишкових повноважень, які перебувають поза предметне визначеними сферами виключної компетенції федерації і спільної компетенції. Але тут домінують суб'єкти федерації: в цитованій статті основного закону прямо застережено, що у випадку виникнення протиріччя між федеральним законом і нормативно-правовим актом суб'єкта, виданим з питань, які віднесені до сфери залишкових повноважень, діє нормативно-правовий акт суб'єкта федерації.

4. Дещо інший принцип розмежування відповідної компетенції прийнятий в такій федерації, як Індія. Її конституція встановила три предметні сфери компетенції: виключну компетенцію федерації, виключну компетенцію штатів і спільну (конкуруючу) компетенцію федерації та штатів. До особливостей індійської федерації слід віднести детальну регламентацію змісту відповідних сфер. Зокрема, перелік питань, що віднесені до законодавчої компетенції федерації, містить близько 100 пунктів. Деталізованими є і два інших переліки конституційних повноважень.

У випадках, коли будь-яке з питань у переліку повноважень федерації частково збігається з питаннями, зазначеними в інших переліках, пріоритетною вважається компетенція відповідного федерального органу. Так само й у сфері конкуруючої компетенції, коли виникає колізія між федеральним законом або намірами законодавців і відповідною практикою на рівні штатів. До сказаного слід додати, що залишкові повноваження, які не знайшли свого конкретного відображення в конституції, здійснюються федеральними органами.

Принципи розмежування компетенції між федерацією та її суб'єктами відіграють вагому роль у визначенні політико-правового статусу відповідних державних утворень. Проте найбільше значення тут мають фактичний обсяг і предметний зміст владних повноважень, віднесених до органів суб'єктів тієї чи іншої федерації, а також характер практики реалізації цих повноважень, що залежить від економічних і суспільно-політичних умов, які супроводжують виникнення і розвиток кожної конкретної федерації. Однак завжди найважливіші повноваження, природа яких пов'язана із самою суттю державного суверенітету, надані федеральним органам.

Найширшою за обсягом і предметним змістом слід визнати компетенцію суб'єктів децентралізованих федерацій. Відомо, що так звані класичні федерації (США, Швейцарія) утворилися на засадах міждержавного союзу.

Вони пройшли шлях від конфедерації (союзу держав) до федерації (союзної держави). Саме утворення союзу було результатом дій окремих держав — майбутніх суб'єктів федерації. В Австралії до утворення федеративної держави спричинилося об'єднання самоврядних колоній, які згодом стали штатами. Подібне відбулось і в Канаді, хоча рівень волевиявлення населення колоній у процесі формування федерацій у цих двох випадках був різним. Саме до вищеназваних країн має бути віднесений термін «союзна держава», який часто невиправдано застосовується до всіх без винятку федерацій.

За своєю політичною і юридичною природою федерації, що утворилися на союзних засадах, відрізняються від конфедерацій, хоч, як зазначалося, між ними нерідко існував еволюційний зв'язок. Конфедерація є міждержавним об'єднанням з певними, визначеними звичайно в установчому акті цілями. Члени конфедерації передають об'єднанню частину своїх суверенних прав, на підставі чого конфедерація може виступати як окремий суб'єкт міжнародного права. Проте конфедерація не наділена якістю суверенності. Незважаючи на передачу частини прав, суверенними залишаються тільки держави — члени відповідного об'єднання. Спільні органи, що формуються в конфедерації, наділені обмеженою компетенцією (звичайно у сфері міжнародних відносин). До того ж держави-члени мають право скасовувати акти цих органів і право виходити зі складу конфедерації.

Класичними прикладами конфедерацій вважаються США з 1776 до 1787 р., Швейцарія до 1848 р.. Германський союз з 1815 до 1867 р. Практика конфедеративних об'єднань відома і новітній історії. Зокрема, за останні 40 років були утворені і самоліквідувалися такі конфедерації, як Об'єднана Арабська Республіка (Єгипет і Сирія) та Сенегамбія (Сенегал і Гамбія). У розвинутих країнах подібного не траплялося.

Конфедерація є гнучкою і багатоваріантною формою міждержавного об'єднання. Окремі конфедерації мало чим відрізнялися від міжнародних організацій. Відмінність тут можна було простежити лише на рівні намірів тих, хто об'єднується, проголошених у відповідних документах, і змісту повноважень, наданих спільноутвореним органам. Однак на сьогодні така відмінність майже відсутня. Це, зокрема, пояснюється наслідками процесу міждержавної інтеграції та утворенням таких складних за своїми характеристиками міждержавних об'єднань, як Європейський Союз, динаміка політичної еволюції якого не дає змоги на сьогодні чітко відмежувати його від традиційних міжнародних організацій та конфедерацій.

В наші дні прикладом такого сполучення є Об'єднані Арабські Емірати (ОАЕ). За чинною Конституцією 1971 р., ОАЕ визнаються федеративною державою, до складу якої входять сім еміратів. Згідно зі ст. 1, кожна незалежна арабська держава може за певних умов приєднатися до ОАЕ. Самі ж ОАЕ проголошені «частиною великої арабської батьківщини» (ст. 6). За основним законом емірати суверенні. При цьому зберігається дія всіх міжнародних договорів, підписаних окремими еміратами до створення ОАЕ, а при укладанні нових договорів, що зачіпають інтереси або «особливе становище» конкретного емірату, федеральний уряд повинен враховувати позицію останнього.

Певні якості конфедералізму притаманні і державному устрою Югославії. У ст. 7 Конституції цієї держави записано, що суб'єкти федерації в межах своєї компетенції можуть «підтримувати міжнародні стосунки, засновувати власні представництва в інших державах і вступати до міжнародних організацій». Водночас республіки — члени федерації можуть укладати міжнародні договори відповідного характеру. У ст. 2 зазначено, що до складу Югославії можуть бути прийняті інші республіки на умовах, встановлених її конституцією. Останнє положення є своєрідним натяком на можливість реінтеграції держав — колишніх суб'єктів федерації, що існувала донедавна.

Що ж стосується федерацій, утворених на союзних засадах, то значення цих засад втрачає свій сенс майже відразу після завершення відповідного процесу. Розширення складу федерацій тут звичайно відбувається на основі інших принципів. Так, у США новоутворені штати входили до складу федерації на підставі прийняття конгресом спеціального закону. Частина з цих штатів була створена шляхом перерозподілу територій колишніх суб'єктів федерації, інші — внаслідок окупації і захоплення спірних територій або територій сусідніх держав. Територію деяких нових штатів було просто куплено в іноземних держав.

В окремих, утворених на союзних засадах федераціях суб'єкти наділені порівняно широкою за обсягом і важливою за значенням компетенцією. Характерно, що в ст. З Конституції Швейцарії декларовано суверенність кантонів, «оскільки їхній суверенітет не обмежений союзною конституцією». Подібні положення можна знайти в конституціях частини американських штатів. і хоча ці положення є конституційними фікціями, саму їх наявність слід сприймати як підтвердження значущості повноважень органів суб'єктів відповідних федерацій. іноді ці органи наділені повноваженнями навіть у сфері зовнішньополітичної діяльності.

Наприклад, американські штати беруть участь у міжнародних справах, хоча вона і обмежується вирішенням окремих питань неполітичного характеру. Відповідно до Конституції США, «жодний штат не може вступати в договори, союзи або конфедерації» (ст. 1, розділ десятий). Однак за згодою федерального конгресу штати можуть ставати учасниками договірних відносин з іноземними державами, якщо ці відносини не суперечать політиці федерації. У деяких випадках вони самостійно укладають угоди з державами, з якими межують. Предметом таких угод є здебільшого питання співробітництва в галузі поліцейської діяльності і прикордонного контролю.

Конституція Швейцарії за кантонами залишає право укладати із зарубіжними країнами договори з питань господарської діяльності, сусідських відносин і поліції (ст. 9), обумовивши, що такі договори не повинні зачіпати інтересів федерації та інших кантонів. У Канаді також припускається можливість участі провінцій у міжнародних справах. Проте в усіх випадках зовнішньополітична компетенція суб'єктів федерацій обмежується другорядними питаннями, і сама наявність такої компетенції аж ніяк не свідчить про те, що відповідні державні утворення наділені міжнародною правосуб'єктністю.

Вужчими за обсягом є владні повноваження органів суб'єктів таких федерацій, як ФРН та Австрія. Реалізація ідей федералізму тут має певну історичну традицію, а в Німеччині вона була ще й пов'язана з формуванням єдиної держави внаслідок об'єднання окремих, політичне організованих територій. У XІX ст. Німеччина еволюціонувала від конгломерату феодальних володінь до конфедерації, а потім і до єдиної імперії. Остання являла собою своєрідну федерацію. Федеративний устрій було сприйнято і в так званій Веймарській республіці, що утворилася після першої світової війни.

На відміну від розглянутих країн, федеративна форма державного устрою в країнах Латинської Америки, а також у країнах, що розвиваються, майже завжди мала і має, по суті, штучну природу. Відповідні федерації звичайно утворювались директивне, за рішенням центральних органів. При цьому в деяких випадках форму державного устрою змінювали по кілька разів (Аргентина, Мексика). В результаті іноді важко визначити різницю між обсягом і значенням компетенції суб'єктів вказаних федерацій та повноваженнями органів автономій, утворених в деяких унітарних державах (наприклад, в Іспанії, Італії).

Висновки

Конституційне право в кожній зарубіжній країні — це основоположна, фундаментальна галузь усієї національної системи права. Як і будь-яка інша галузь права, вона являє собою сукупність конституційно-правових норм, що закріплюють економічну, політичну й соціальну основи держави; права та обов'язки громадян (підданих);. форми правління, державного устрою; політичний режим; організацію, компетенцію і порядок діяльності вищих і місцевих органів державної влади й управління; виборче право і виборчу систему. Дані норми установлюються органами вищої державної влади і виражають волю пануючих у суспільстві соціальних верств. Такі правові норми закріплюються в системі конституційних актів і спираються на примусову силу держави.

Список використаної літератури

1. Бостан С. К. Державне право зарубіжних країн: Навчальний посібник/ С. К. Бостан, С. М. Тимченко; М-во освіти і науки України, Запорізький юридичний ін-т МВС України, Київський юридичний ін-т МВС України. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 503 с.

2. Георгіца А. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник/ Аурел Георгіца,; М-во освіти і науки України, Чернівецький нац. ун-т ім. Юрія Федьковича. — Тернопіль: Астон, 2003. — 431 с.

3. Конституційне (державне) право зарубіжних країн: Навч. посібник/ Віктор Бесчастний, Олександр Філонов, Владислав Субботін, Сергій Пашков,; За ред. В. М. Бесчастного,. — К.: Знання, 2007. — 467 с.

4. Конституційне право зарубіжних країн: Навчальний посібник/ За заг. ред. В.О. Ріяки; М-во освіти і науки України. — 2-ге вид., перероб. і доп.. — К.: Юрінком Інтер, 2007. — 543 с.

5. Конституции зарубежных государств: Соедин. Штаты Америки. Великобритания. Франция. Германия. Италия. Япония. Канада : [Офиц. тексты : Перевод/ Сост В. В. Маклаков],. — М.: Бек, 1996. — 432 с.

6. Лапка О. Конституційне (державне) право зарубіжних країн: у схемах/ Оксана Лапка, Тетяна Пікуля; Київський нац. лінгвістичний ун-т, Економіко-правовий ін-т. — К.: Атіка, 2008. — 214 с.

7. Шаповал В. Конституційне право зарубіжних країн : Академічний курс: підручник/ Володимир Шаповал; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2008. — 476 с.