Вступ.

1. Історичний аспект проблеми економічних криз в розвитку суспільства.

2. Концепції розвитку світової економіки (Матеріалістична концепція розвитку сучасної економіки, ідеалістична модель розвитку сучасної економіки).

3. Концептуальні принципи виникнення економічних криз в сучасному суспільстві.

Заключення.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми дослідженнязумовлена дією трьох основних груп факторів. Перша з них пов'язана із важливістю застосування теорії і практики прогнозування світових економічних криз в умовах сучасних світогосподарських відносин. Вже сьогодні переважна більшість держав та ряд впливових міжнародних організацій змушені звернутися до тематики прогнозування криз з метою забезпечення національної та міжнародної валютно-фінансової стабільності. Друга групафакторів викликана необхідністю формування на сучасному етапі розвитку світової господарської системи ефективних механізмів прогнозування та запобігання дії дестабілізуючих або кризових процесів в міжнародній господарській системі. Становлення такої системи тісно пов'язане із ретельним вивченням загальних тенденцій розвитку світової економіки та розвитком методології прогнозування кризових процесів в міжнародній економіці. Третягрупа факторів тісно пов'язана із ступенем дослідженості проблем виникнення, розгортання та поширення регіональних та глобальних економічних криз.

Фундаментальною основою для осмислення теоретичних аспектів обраної теми стали дослідження, що торкаються проблематики світових економічних криз, які можна умовно розділити на такі групи: фундаментальні праці авторів початку ХХ сторіччя; перекладені українською та російською мовами праці сучасних іноземних науковців; праці вчених та практиків Росії та інших країн СНД; сучасні роботи вітчизняних авторів. До першої категорії належать праці таких авторів: Ф. Кене, К. Маркс, М. Туган-Барановський, М. Кондрат'єв, Є. Слуцький, В.Мітчел, Дж. Хікс, Дж. Кітчін, К. Джуглар, Р. Лукас, Д. Лонг, Р. Фріш, Дж. Кейнс. Роботи зазначених авторів присвячено розкриттю сутності кризових процесів в економіці у загальному фундаментальному розумінні. У багатьох випадках їх висновки можна адаптувати до реалій сучасної світогосподарської системи. В той же час, важливим фактором є те, що характер сучасних міжнародних економічних відносин значно трансформувався, а тому існуючі фундаментальні теорії потребують подальшого розвитку. Протягом останніх десятиріч почали з'являтися праці присвячені вивченню та аналізу кризових процесів в глобальній економіці. Можна виділити роботи наступних авторів: П.Кругман, Д.Корсетті, А.Сбраціа, Д.Періколі, Д.Сорос, М. Барклі, А. Бернак, П.Презенті, Н.Рубіні.

На жаль роботи зазначених авторів в більшості своїй присвячені вивченню криз лише окремих складових міжнародних економічних відносин, таких як: міжнародна торгівля, міжнародні валютні відносини, міжнародна міграція робочої сили, а також світові геополітичні процеси. Жодна робота, однак, не подає обґрунтованої комплексної методології прогнозування кризових процесів, яка б відповідала вимогам сучасної господарської системи. В працях деяких відомих зарубіжних науковців здебільшого присутня констатація фактів чи сучасних подій і лише поверхневий аналіз кризових проявів. Аналізом сучасних глобальних економічних та геополітичних процесів займаються ряд науковців Росії та інших країн СНД. Серед них необхідно виділити: В.Іноземцев, М.Делягін, А. Нєкіпєлов, Л. Кондрашова, І. Шеремет'єв, А. Лавут, В. Теперман, Л. Новоселова, О. Борох, П. Кулігін, Б. Хейфец. Варто відзначити, що роботи вищезазначених авторів в більшості своїй розглядають проблематику світових кризових процесів крізь призму специфічних економічних і геополітичних інтересів Росії, визначаючи її роль в міжнародній господарській та політичній системі. Останніми роками з'являється ряд робіт вітчизняних науковців, які присвячено аналізу сучасної світогосподарської системи з точки зору таких аспектів, як: цивілізаційний розвиток людства, світові інтеграційні процеси, сучасні тенденції міжнародних валютно-фінансових відносин. Можна виділити роботи наступних авторів: О.Білоруса, В.Будкіна, І.Бураковського, Д.Лук'яненка, В.Новицького, Ю. Пахомова, А.Поручника, О.Плотнікова, А.Філіпенка.

Метою дослідження є дослідження теоретичних і методологічних засад прогнозування економічних криз в умовах сучасних світогосподарських відносин, з використанням досвіду провідних зарубіжних, російських та вітчизняних науковців та практиків.

Для досягнення цієї мети було поставлено такі задачі:

· Узагальнити теоретичний та практичний світовий досвід щодо методології прогнозування економічних криз;

· Дослідити процеси еволюції світових економічних криз та розвиток наукової думки в галузі аналізу міжнародних кризових процесів та виявити сучасні тенденції та загрози розгортання світових економічних криз в умовах глобалізації світової економічної системи;

· Проаналізувати сучасні глобальні трансформації з точки зору розвитку світових цивілізаційних процесів в контексті забезпечення міжнародної стабільності та визначити перспективи прогнозування світових економічних криз в контексті міжнародного антикризового управління;

· Обґрунтувати необхідність створення низки міжнародних організацій та необхідність вдосконалення функціонування існуючих, як інструмента забезпечення міжнародної соціально-економічної стабільності та успішного функціонування світової господарської системи.

Об'єктом дослідження виступає явище економічних криз.

Предметом дослідженняє сутність теоретичних, методологічних та практичних проблем, пов'язаних з аналізом шляхів та перспектив прогнозування економічних криз в умовах сучасної світової господарської системи.

1. Історичний аспект проблеми економічних криз в розвитку суспільства

Кожна людина щоденно залучена у сферу економічного життя, економічних явищ, адже вона купує і продає, отримує доходи і сплачує податки, керує і підпорядковується управлінським рішенням, заощаджує і прагне матеріальних статків, виробляє і споживає. Економічна діяльність, праця є одвічною долею людства. Вона не лише створює матеріальний достаток, задовольняє вітальні потреби, а й розвиває творчі сили, здібності, внутрішній світ людини, надає йому особливого спрямування. Сутність економічних процесів, проблем у власне людському вимірі, у контексті найрізноманітніших форм життєдіяльності суспільства і особи розглядає філософія економіки.

Визначаючи суспільну взаємообумовленість різних типів розподілу і кооперування людської діяльності, перспективи її змін, філософія економіки вирішує методологічне і світоглядне завдання. Вона не лише задає систему координат, а й продукує найскладніші фрагменти загальної картини економічної реальності, виявляє необхідні орієнтири, завдяки яким людська особистість здійснює перспективне моделювання власної життєвої поведінки, створює необхідні й різноманітні умови для свого існування і розвитку.

Факт економічної діяльності у філософській інтерпретації осмислюється у всій його глибині, позбавляється чисто об´єктивного сенсу і розкривається у сфері духу. Духовна сфера господарювання охоплює настрої, переживання, оцінки, світовідчуття, світорозуміння, світоусвідомлення, з чого й започатковуються філософська інтерпретація, осмислення, світоглядне обґрунтування економічних проблем.

Економічний розвиток — це багатофакторний процес, який відображає як еволюцію господарського механізму, так і зміну на цій основі економічних систем. Разом з тим, це суперечливий і складний процес, який не може здійснюватись прямолінійно, по висхідній лінії. Розвиток проходить нерівномірно, має періоди зростання та спаду, кількісні та якісні зміни в економіці, позитивні та негативні тенденції. Саме циклічний характер розвитку капіталістичної економічної системи, її коливання між спадом та підйомом є причиною, яка стримує економічний ріст.

З тих пір як в рамках капіталістичного суспільства здійснився перехід до індустріального виробництва, економічний ріст прийняв циклічний характер. Циклічність — це форма руху національної економіки та світового господарства в цілому, що припускає зміну революційних і еволюційних стадій розвитку економіки, економічного прогресу [7, c. 118-119].

Коливальна економічна динаміка спостерігається майже два сторіччя, з того часу як в рамках капіталістичного суспільства здійснився перехід до індустріального виробництва. Циклічний розвиток економіки супроводжується високим рівнем економічної активності, а потім спадом цієї активності до рівня нижче за допустимий. Періодична повторність економічних спадів веде до зубожіння, голоду, страждань, самогубств людей, що не може не турбувати розвинуте цивілізоване суспільство. Тому проблема циклічності завжди привертала увагу вчених-економістів і сьогодні залишається однією з центральних проблем економічної теорії. Цю проблему вивчали такі видатні дослідники цього феномену, як А.Шпітгоф, М.Туган-Барановський, К.Маркс, Т.Веблен, І.Мітчелл, Дж.Хікс, Дж.М.Кейнс, Й.Шумпетер і багато інших. Проблеми циклічності намагалися пояснити ще філософи Стародавньої Греції. Історично їх пов'язували то з циклом руху Венери, то з появою плям на Сонці чи світовими війнами та соціальними революціями. Ржономічні кризи почали досліджувати на початку XIX ст. Так, Сісмонді їх пояснював недоспоживанням населення, Мальтус -невідповідністю у темпах зростання чисельності населення та темпах зростання обсягів продуктів споживання, К.Маркс — загостренням соціально-економічних протиріч [5].

Більшість сучасних економістів вивчають причини циклічності через аналіз внутрішніх і зовнішніх факторів, які впливають на характер циклу, його тривалість, специфіку проявів окремих фаз.

До зовнішніх факторів можуть бути віднесені об'єктивні та суб'єктивні обставини, які викликають періодичну повторюваність економічних явищ і які знаходяться поза економічною системою:

— війни, революції, та інші політичні потрясіння;

— відкриття крупних родовищ золота, урану, нафти та інших цінних ресурсів;

— освоєння нових територій і пов'язана з цим міграція населення, коливання чисельності населення планети;

— потужні прориви в технології, винаходи та інновації, які дозволяють радикально змінити структуру суспільного виробництва.

Внутрішні фактори притаманні самій економічній системі, і вони можуть викликати як підйоми, так і спади економічної активності через певні проміжки часу. Серед них виділяють:

— фізичний строк служби основного капіталу (рухомого та нерухомого);

— особисте споживання, скорочення або зростання якого впливає на обсяг виробництва та зайнятості;

— інвестування, тобто вкладення коштів у розширення виробництва, його модернізацію, створення нових робочих місць;

— економічну політику держави щодо виробництва, попиту та споживання.

Пояснити циклічність руху економіки дією тільки зовнішніх або внутрішніх факторів неможливо, тому що економічний цикл прискорює і гальмує економічну систему, використовуючи їх разом [3, c. 82].

Розглядаючи економічні цикли та їх причини, австрійський економіст И.Шумпетер висунув ідею про трициклічну схему, тобто про коливальні процеси в економіці, що здійснюються, гак би мовити, на трьох рівнях. Він назвав ці цикли іменами Н.Д.Кондратьєва, К.Жупіяра та Дж.Кітчіна — вчених, що відкрили цикли тривалістю відповідно в п'ятдесят п'ять років, десять років і три роки 4 місяці.

Головною причиною довгохвильових коливань М.Д.Кондратьсв вважав наявність у складі сукупного капіталу особливих частин, що мають тривалий термін дії: великих засобів виробництва, споруд, устаткування, а також кадрів кваліфікованої робочої сили. У цілому концепція російського науковця визнана як теорія, що містить комплексний опис феномена довготривалих коливань.

Уперше про самостійність мислення заговорив Декарт, заявивши "мислю, отже, існую" (cogіto ergo sum). Це народження категорії суб'єкта як носія мислення, якому протистоїть об'єкт. Звідси, пізнання зводиться до відповідності знання об'єкту. Подальший рух філософії був спрямований на те, щоб звільнити мислення від забобонів, від того, що не пройшло через критичне осмислення розумом. Архаїчні й традиційні подання повинні були бути відкинуті. Це програма Освіти.

Розум вимагав і критичного підходу до державного устрою. Тому з'являється й таке явище, як ідеології. Однак до кінця Нового часу, тобто до постмодерна, дожив лише лібералізм. Це природно. Адже тільки ця ідеологія відповідає вивільнюваному розуму. Що припускає індивіда як суб'єкта, приватну власність як обмеження зовнішнього втручання в господарську діяльність, законодавство як обмеження втручання в особисте життя, державу як необхідне зло, що запобігає "війну всіх проти всіх".

Шлях західної цивілізації — це збільшення кількості й ускладнення якості опосередкованих елементів по шляху звільнення розуму. У результаті звільнення розуму людина відчужується спочатку від природи, потім від традиції, а потім і від суспільства. Відчуженням у суспільстві стають електронні засоби комунікації, людина втрачає безпосередній контакт. Діяльність віртуалізується. Виключенням не стає й економіка [3, c. 84].

Віртуалізація економіки привела до того, що матеріальна тридцятилітній товару втрачає значення, а визначальним стає іміджевий аспект, тобто образ товару в соціальній ієрархії. Капітал поступово відділяється від виробництва аж до створення деривативів. Їхнє функціонування можливо тільки у віртуальному просторі, у просторі образів, не підкріпленому реальністю. Реальність втрачає визначальний характер.

Виходячи із циклічних закономірностей розвитку цивілізацій оригінальну концепцію їх культурно-історичних типів запропонував П. Сорокін. У стислому вигляді він виклав її у роботі «Криза нашого часу» [5] — скороченому та популяризованому варіанті його чотиритомної «Соціальної та культурної динаміки» [6]. Ключова категорія, яку він використав, — це соціокультурна система, в основу якої покладено світогляд, що формується на базі певного способу пізнання. П. Сорокін визначив три типи суперсистем:

• умоглядний або спіритуалістичний, що базується на надчуттєвій реальності;

• сенсуалістичний, що визнає почуттєвість джерелом та мірою усіх речей;

• ідеалістичний, що базується на синтезі інтуїції, розуму та надчуттєвої реальності.

Ці суперсистеми існують ідеально, але історично об’єктивуються в матеріальних «засобах». Перехід від одної суперсистеми до іншої, що відбувається нині, завжди має кризовий характер. Таким чином, у сучасній кризі є й соціокультурна складова.

Кожна з теорій з’ясовує причини постійного відхилення економічної системи від стану рівноваги. Висунуто безліч причин циклічних коливань від грошово-кредитної експансії та теорії новоутворень до теорій, що пов’язують перепади ділової активності з війнами, які активізують інвестиційний процес, або з сонячними плямами, що є індикаторами активності такого природного генератора космічної енергії, як випромінювання сонця, враховуючи як світлову, так і корпускулярну його складову, що отримала назву «сонячного вітру».

Існують різноманітні підходи до проблеми ділових (бізнесових) циклів. Але однією з найфундаментальніших з них є теорія Й. Шумпетера, який фрактально вклав 3 цикли Кітчина в один цикл Жюгляра, а 6 циклів Жюгляра в один цикл Кондратьєва. До речі, саме синхронізацією депресивних фаз цих трьох циклів він у 1939 р. пояснював феномен Великої депресії 1929–1934 рр. Цикл Казнеця на той час ще не було відкрито.

М. Кондратьєв пояснив причинність виникнення «довгих хвиль» необхідністю кардинального оновлення основного капіталу, яке обґрунтував у першій емпіричній правильності своїх «К-хвиль». Наприкінці 30-х років ХХ ст. Й. Шумпетер, розвиваючи ідеї Кондратьєва у своїх знаменитих «Ділових циклах», вказав на першооснову «К-хвиль» — імпульси новоутворень, що задають коливання всій економічній системі через кластери базових інновацій. Причому великий цикл кон’юнктури Шумпетер розклав на дві часові складові: середню за тривалістю — інноваційну та довготривалу — імітаційну (в період якої нововведення з незначним поліпшенням базових інновацій заповнюють вільні господарські ніші). У 1970-ті роки німецький економетрик Герхард Менш у своїй монографії «Технологічний пат: Інновації долають депресію» додав третю, короткотривалу, складову — «технологічного пату» за рахунок псевдоінновацій.

Таким чином, кожна «К-хвиля» складається з трьох часових складових:

• ‑короткострокова — патова (перехідна, депресивна);

• ‑середньострокова — інноваційна (революційна, оновлювальна);

• ‑довгострокова — імітаційна (еволюційна, застійна).

Слід зазначити, що 70-ті роки ХХ ст., які почалися з валютно-фінансової кризи 1971 р. та «нафтового шоку» 1973 р., спонукали до відновлення актуальності забутих на той час теорій Кондратьєва та Шумпетера [3, c. 85].

Отже, сучасна економічна криза — це криза звільнення від виробництва, що почалося із грошей (про що писав Маркс в "Капіталі") і прийшлася до деривативів. Цей рух стало можливим тільки в умовах звільнення розуму. Втіленням такої волі стали США. Не дивно, що криза звільнення від виробництва почалася саме в цій країні й поширився на увесь світ, що став до його початку глобальним ринком.

2. Концепції розвитку світової економіки (Матеріалістична концепція розвитку сучасної економіки, ідеалістична модель розвитку сучасної економіки)

Серед характерних факторів, що чинили дестабілізуючий вплив на світову господарську систему впродовж 19 – 20 сторіч можна визначити наступні: нерівномірність відтворення виробничих ресурсів в промисловості; інфраструктурні вади на тлі розширення грошово-кредитних відносин спричиняли кризи перевиробництва; утворення диспропорцій в розвитку окремих галузей економіки створювало суттєвий дестабілізуючий тиск на господарську систему, який розряджається шляхом виникнення кризи; нерівномірний розподіл доходів населення, а саме, велике розшарування населення за матеріальною ознакою породжувало кризу платоспроможного попиту, що звужувало внутрішній ринок і зумовлювало недостатню інвестиційну активність, що в свою чергу породжувало кризи; надто швидкий розвиток, або “перегрів” економіки є одним з найбільш показових індикаторів наближення кризи; жорстка грошова політика, скерована на штучне утримання курсу валюти під час впливу дестабілізуючих факторів – поглиблює кризові процеси, натомість розширення грошової маси, санація зобов'язань найбільших боржників і підтримка режиму “керованої інфляції” здатні стабілізувати економічну ситуацію; надмірне покладання на теорію “економічної саморегуляції” в ринкових умовах є одним з найнебезпечніших факторів, що неминуче призводить до настання кризи.

Зміна періодів розвитку економіки та періодів відносного застою дістала назву циклічного руху. Під циклічним рухом слід розуміти такий розвиток економічної системи, наприклад в сторону зростання, при якому сили, що його спричиняють накопичуються і підсилюють одна-одну, але потім поступово слабшають, доки в певний момент не заміщуються силами, що діють в протилежному напрямку. В свою чергу протидіючі сили зміцнюються впродовж певного періоду часу і взаємно активізуються, доки і вони, сягнувши свого максимуму, не починають спадати, поступаючись місцем своїй протилежності. На думку автора, для довгострокового прогнозування тенденцій розвитку світової економічної системи, теорії “економічних циклів” є частково придатними. В той же час, сучасний розвиток світового господарства здатний внести суттєві корективи щодо тривалості економічних (або “ділових”) циклів. Варто звернути увагу на те, що всі дослідження циклічних коливань господарської системи, а отже і всі фундаментальні наукові висновки були зроблені низкою вчених в період з ХІХ по ХХ сторіччя. Саме цей період характеризується одним цивілізаційним укладом розвитку, а саме як “Індустріальна цивілізація”. Автор вважає цілком вірогідним і логічно послідовним висунути гіпотезу про те, що сучасні процеси глобалізації світової господарської системи і зміна цивілізаційного укладу на новий “постіндустріальний”, повинні суттєво звузити рамки ділових циклів. Це відбуватиметься внаслідок того, що темпи оновлення основних фондів у промисловому виробництві швидко зростають, що породжує додаткове напруження у сфері зайнятості і у фінансовій сфері. Важливим в цьому відношенні є той факт, що на передній план все більше виступає так зване “інформаційне виробництво” або “постіндустріальне виробництво”, де темпи оновлення основних фондів, а саме інформаційних ресурсів, людського інтелекту, засобів обробки інформації надзвичайно швидкі. Це неминуче накладає свій відбиток на теорію економічних циклів Дж.Кітчіна, К.Джуглара та М.Кондрат'єва. Більш того, неокейнсіанська теорія, представники якої Дж. Хікс. С. Харрод, Д. Домар та ряд інших розробили методики введення певної “противофази” до коротких циклів Дж.Кітчіна та К.Джуглара, через державне регулювання інвестицій і процентної ставки, що може частково нівелювати короткострокові цикли в умовах сучасної світогосподарської системи. Таким чином, очевидним стає припущення щодо утворення нової циклічної архітектури під впливом сучасних тенденцій світового розвитку. Спираючись на дослідження сучасних авторів можна висунути наступну гіпотезу: “Із збільшенням частки найбільш розвинутих постіндустріальних країн в світовій економіці періоди економічних циклів будуть, відповідно, скорочуватись”. Тобто “фази економічних циклів будуть обернено-пропорційними до частки постіндустріальних країн в світовій господарській системі”. Оскільки за теорією К.Джуглара, Дж.Кітчіна, М.Кондрат'єва, М.Туган-Барановського саме згадані фактори є вирішальними для зміни промислових циклів, варто зробити припущення щодо пропорційного зменшення фази довгих хвиль, а саме до довжини близько 25 років (виходячи із розрахунку обсягів оновлення основних засобів 3-5% на рік). Відповідного скорочення можуть зазнати і менш тривалі цикли, вплив яких буде суттєво зменшуватись на тлі зростання впливу глобалізаційних процесів та ряду глобальних загроз, таких як міжнародний тероризм, міжетнічні конфлікти, зростаюче навантаження на ресурсний потенціал землі [1, c. 115-117].

Діалектико-матеріалістична концепція розвитку виходить з того, що розвиток є вічним та нескінченним процесом заміни старого новим на основі внутрішніх джерел саморозвитку матерії. Діалектичний розвиток світу є його саморухом, шляхом взаємного переходу кількісних змін в якісні, шляхом діалектичних стрибків, поступальність змін та їх прогресивну направленість, спадкоємність старого та нового. В творах Фрідріха Енгельса «Анти-Дюрінг», «Діалектика природи», Володимира Леніна «Карл Маркс», «Філософські зошити» сформульовані основні принципи та закони розвитку. Ці закони характеризують розвиток з трьох різних аспектів: закон єдності та боротьби протилежностей розкриває джерело саморуху, саморозвитку; закон взаємного переходу кількісних змін в якісні — механізм виникнення нових якостей, закон заперечення заперечення — форму прогресивно спрямованих змін. Розвиток тлумачиться як процес виникнення, розгортання та розв'язання внутрішніх суперечностей, що властиві об'єкту. Ці закони створюють систему визначення об'єктів, що розвиваються, та служать принципами, на основі яких формується система категорій матеріалістичної діалектики, що відбиває різноманітність інших закономірностей процесу розвитку: співвідношення необхідності та випадковості, можливості та дійсності, суті та явища, форми та змісту.

Карл Маркс та Фрідріх Енгельс вперше чітко поставили питання стосовно співвідношення руху та розвитку, прогресу та регресу в процесі розвитку, про різнонаправленість процесу [5]. Якщо в античних філософів домінуючим є поняття циклічних змін, якщо французькі просвітники і Георг Гегель абсолютизували прогрес, то марксизм стверджував, що всупереч претензіям прогресу, постійно трапляються випадки регресу та кругового руху. Матеріалістична діалектика фіксує властивості процесу розвитку: спрямованість змін, їх незворотність, спадковість (наступність у розвитку), виникнення нового — саме це, на думку прихильників концепції, відрізняє розвиток від руху. Розробка основних законів і категорій матеріалістичної діалектики як загальної теорії розвитку спиралась, по суті, на матеріалістичне тлумачення діалектики Гегеля та узагальнення результатів наукових досліджень середини XIX — початку XX ст. — еволюційної теорії Дарвіна; відкриття кліткової будови організмів, завдяки якому встановлена єдність всього живого; відкриття закону збереження та перетворення енергії. Класична діалектико-матеріалістична концепція розвитку є дійсно всебічне та глибоке вчення про процеси розвитку і вигідно відрізнялась від багатьох спрощених (так званих метафізичних) тлумачень такого процесу на початку XX ст.: від плоскоеволюційного підходу Герберта Спенсера, який вважав, що розвиток має винятково зовнішнє джерело і є лише процес поступового нагромадження кількісних змін («природа не робить стрибків»), або так званої емерджентної концепції, головною особливістю якої є абсолютизація стрибків у розвитку, а також з'єднувальних вибухових стрибків. Коротко суттєву відмінність діалектико-матеріалістичного розуміння процесу розвитку від метафізичного підходу (зокрема спенсерівської концепції розвитку, що досить поширена) сформулював Володимир Ленін у фрагменті «До питання про діалектику»: «Дві основні (або дві можливі? або дві, що спостерігаються в історії?) концепції розвитку (еволюції) суть: розвиток як зменшення і збільшення, як повторення, і розвиток як єдність суперечностей (роздвоювання єдиного на взаємовиключаючі протилежності та взаємовідносини між ними)» [8, c. 4-5].

В другій половині XX ст. наука вносить суттєві корективи в розуміння процесу розвитку, і це з необхідністю передбачає розробку сучасної філософської концепції розвитку. Та, звичайно, нема сенсу повністю відкидати діалектичну традицію в філософії: діалектика має досить тривалу і цікаву історію та здобутки. Багато дечого в змісті класичної діалектичної теорії розвитку не втратило конструктивного значення й в сучасності. Не можна заперечувати плідності деяких ідей, що розвиваються в руслі діалектичної традиції, наприклад, ідею взаємозв'язку кількісних та якісних змін, еволюції та революції, недоцільно відкидати конструктивну ідею розгляду об'єктивних суперечностей як стимулів розвитку в власне діалектичному сенсі. Всі ці, безумовно важливі ідеї конструктивно розглядаються в межах сучасної філософської концепції розвитку.

Ідеалістична модель суспільства, заснована на визнанні вирішальної ролі ідей, міфів, духовності у згуртуванні людей в єдине ціле — суспільство. Видів ідеалістичної моделі багато: буддизм у Стародавній Індії та інших східних країнах, що вважав кінцевою метою людського життя — вічне блаженство; конфуціанство у Стародавньому Китаї, що ставило основою існування суспільного життя моральність з її золотим правилом: «Не роби людині того, чого не бажаєш собі, і тоді зникне ненависть у державі, зникне ненависть у сім'ї». Вчення Конфуція про людинолюбство як основу суспільства дозволяє вважати його родоначальником філософії соціальної злагоди; платонізм Стародавньої Греції, чітко виражений концепцією ідеальної держави (суспільства) Платона, побудованої на моральному принципі справедливості. Ідеї освіченого розуму лежать в основі концепції суспільства німецької класичної філософії. Іммануїл Кант у трактаті «Ідея загальної історії» обґрунтовує думку про те, що знаходження людиною засобів до життя і навіть її здатність розуміння, швидкий розум і добра воля мають бути власною справою людини, а історична закономірність — лише аналогічна закономірності природи.

Оригінальні ідеї про суспільство розвинув Георг Гегель. Його ідеалістична концепція суспільства має наукове пояснення багатьох явищ і процесів, закономірностей об'єктивного Духу, по суті, розкривалися закономірності суспільного розвитку, що проявляються за допомогою діяльності окремих людей, їх взаємозв'язків, стосунків та взаємовідносин; у розвитку особи та суспільства доводилася їх єдність; у пізнанні Абсолютної Ідеї і суспільного процесу розкривалася ідея свободи людини. Історія суспільства — результат діяльності окремих людей; кожна окрема людина прагне реалізувати свої інтереси і мету, створює щось нове, над яким і не замислювалась. Людина активна, і ніщо велике не здійснюється без пристрасті. Історія суспільства — не що інше, як історія народів. Георг Гегель розкриває суть і роль праці у формуванні економічних відносин. Економічні відносини вважаються основою соціального розшарування людей і виникнення соціальних відносин [4, c. 132-133].

Останнім часом найбільшого поширення набула третя концепція, згідно з якою світова економіка має свій "центр" (найбільш розвинуті країни) та "периферію" (країни, що відстають від "центру" за рівнем економічного розвитку). Переваги такого підходу полягають у тому, що структура світового господарства розглядається тільки з точки зору критеріїв економічного розвитку.

Систематизація національних економік, виділення типів країн, їх групування необхідне для того, щоб:

— систематизувати країни відповідно до особливостей та рівня їх розвитку;

— виявити їх характерні риси;

— визначити місце у системі світового господарства та міжнародних економічних відносин;

— визначити та передбачити імовірні перспективи їх розвитку.

Розглянуті вище концепції кризи є далеко не вичерпними. Економічною наукою розроблений цілий ряд різні теорії, що пояснює причини економічних криз і циклів. Перелічимо найбільш відомі з них: грошова теорія, що пояснює цикл експансією (стиском) банківського кредиту; теорія нововведень, що пояснює цикл використанням у виробництві важливих нововведень; психологічна теорія, що трактує цикл як наслідок хвиль песимістичного й, що охоплюють населення, оптимістичного настрою; теорія недоспоживання, що вбачає причину циклу в занадто великій частці доходу, що йде багатим і ощадливим людям у порівнянні з тим, що може бути інвестовано; теорія надмірного інвестування, прихильники якої думають, що причиною кризи є, скоріше, надмірне, чим недостатнє інвестування; теорія сонячних плям — погоди — урожаю.

Отже, існують наукові напрямки економічної думки що визнають і не визнають циклічний характер кризи. На мою думку, переважніше розглядати кризу як явище, викликана загальною властивістю соціально-економічних систем — циклічності. Вплив же кризи на систему не слід розглядати прямо, як абсолютно негативне. Криза має й непрямий вплив: він обновляє систему, дозволяючи їй на наступний виток піднятися ще вище по показнику ефективності [4, c. 135].

3. Концептуальні принципи виникнення економічних криз в сучасному суспільстві

Сучасному етапу розвитку світового господарства характерні такі особливості:

· зміна структури світового господарства;

· посилення інтеграційних процесів;

· ринкова уніфікація економічного розвитку країни;

· зростаючий динамізм зміни продуктивних сил та виробничих відносин;

· посилення диференціації країн, що розвиваються та зміна їх економічної політики.

Слід також зауважити, що у світовому господарстві відбулися серйозні структурні зрушення. Зокрема:

· збільшення обсягів виробництва у матеріальній сфері (особливо в промисловості) та питомої ваги цієї сфери в усьому виробництві;

· зменшення питомої ваги сільського господарства у світовому виробництві;

· високі темпи зростання сфери послуг та чисельності зайнятих у сфері обслуговування (особливо у високорозвинутих країнах);

· стрімкий технічний прогрес транспортної системи світу (особливо морського і повітряного транспорту) та інформаційно-комукаційної системи;

· відносне зниження частки звичайної комерційної торгівлі порівняно з товарооборотом, що обслуговує усталені виробничі зв'язки;

· зростаюча тенденція до зниження аграрно-сировинної спрямованості виробництва та експорту країн, що розвиваються;

· скорочення частки сировинних товарів (крім палива) та збільшення товарообігу машин і устаткування на світовому ринку.

Сучасні економісти наводять багато причин, які знаходяться у сфері господарської діяльності. Але, без сумніву, економічні кризи – це надзвичайно складні суспільні, економічні, соціальні та психологічні явища, які мають складні комплексні взаємовпливові причини та завдяки яким потерпає все суспільство, потерпають усі пересічні громадяни без винятку (визначення авторське).

Сучасна економічна криза, на погляд автора, носить глобальний характер. В рамках кризи будуть, без сумніву, змінюватись технології, без сумніву, наступає ера геоінформаційних систем і технологій, світогляд націй, свідомість людей, змінюватись сама філософія життя, з’явиться відчуття освідомлення величі природи і необхідності співпраці з нею людського суспільства на принципі взаємоповаги [10, c. 31-32].

Однозначно й те, що проблеми економічної кризи вирішуються за рахунок суспільства (за винятком кількох десятків чи навіть сотень великих власників, багатих людей).

Технологія вирішення проблем економічних криз є класичною, а саме: визначити причини кризи, мінімізувати максимально їх наслідки та знайти рішення, які створять сприятливі умови для відтворення економічних процесів.

Потрібно зробити ще одне суттєве, на мій погляд, зауваження: якщо передові авторитети, визнані в економічній теорії та ринковій економіці, бачили вирішення викликів економічної кризи лише у впровадженні державного регулювання, то правомірно і коректно буде ставити питання про необхідність створення соціально орієнтованих регульованих моделей ринкової економіки, можливо, з меншою ефективністю, але з вищим ступенем соціальних гарантій (пошук вічного компромісу) для держав з ринковою економікою та значним зменшенням ризиків для життя пересічних громадян.

Підставою для такого підтвердження є протиріччя між постійно зростаючим суспільним виробництвом та відсталою формою привласнення.

Сучасне суспільство прагне до постійного поліпшення рівня й умов життя, що може забезпечити тільки стійке економічне зростання. Однак спостереження показують, що тривале економічне зростання не може бути рівномірним, його постійно переривають періоди економічної нестабільності. Піднесення і спади рівнів економічної активності, що змінюють одне одне, зазвичай називають діловим чи бізнесовим циклом. Термін «цикл» вживається в біології та інших науках для позначення таких подій, що постійно повторюються, але не обов’язково в однаковому ступені. Тому є всі підстави вважати, що рух ділового життя суспільства існує у формі циклів, сутність яких полягає в повторювальній послідовній зміні. Діловий цикл припускає рух трьох величин: рівня зайнятості чи процента безробіття, обсягу продукції і рівня цін. У процесі безупинного економічного зростання економічна система проходить чотири фази, що називаються фазами ділового циклу. Їх уперше в економічній науці запропонував видатний австро-американський учений Йозеф Шумпетер. Це пік (процвітання), спад (рецесія), дно (депресія) і піднесення (розширення та прискорений розвиток економіки шляхом відновлення основних фондів на новій технологічній основі, передусім за рахунок впровадження інновацій) [11, c. 14-15].

Перша у світі фундаментальна праця з теорії соціально-економічних криз та антициклічної антикризової політики їх подолання з’явилася у 1894 р.: «Промислові кризи в сучасній Англії, їх причини і найближчі впливи на народне життя» видатного українського вченого-економіста Михайла Туган-Барановського. За визначенням іншого славнозвісного економіста Й. Шумпетера, «найкращий слов’янський економіст» Михайло Туган-Барановський перший у світі розробив вчення про закономірність циклічності системної економічної динаміки, пов’язаної з періодичністю промислових криз, як чинника, що впливає на зміни у народному житті, тобто на соціальну сферу економіки. Він показав закономірність не тільки виникнення криз, а й їх подолання завдяки активізації інвестиційної та соціальної політик. Причому Туган-Барановський чи не вперше звернув увагу на необхідність саме соціальної, а не політичної спрямованості економічного розвитку шляхом посилення соціальної політики через гармонізацію диференційованих страт суспільства. Це було враховано вже у середині ХХ ст. стокгольмською школою наукової економічної думки і відкрило шляхи самозбереження та розвитку капіталізму через його шведську модель, яка найуспішніше реалізована сьогодні саме у скандинавських країнах, що за рівнем життя останніми роками посідають перші місця серед найрозвинутіших країн світу.

Найуспішніше подолання кризових явищ в економіці може бути досягнуто шляхом поєднання макроекономічних та мікроекономічних методів антикризового управління. Це на тлі світової економічної кризи 1990-х років демонструвала динаміка господарства США. Саме там ще наприкінці 1970-х років на основі підрахунків американського економіста Артура Лаффера, за якими збільшення податків має межу зростання доходів для наповнення бюджету, була розроблена антициклічна антикризова економічна політика, що у подальшому набула назву «рейганоміка». Вже на початку 80-х років ХХ ст. в американській економіці було значно послаблено податковий тиск. США свідомо пішли на великий зовнішній борг, спрямувавши запозичені інвестиції в найбільш інноваційні галузі економіки. Після «нафтової» кризи 1973 р. у Західній Європі практично не було створено нових робочих місць, водночас у США за цей період їх з’явилося близько 40 млн, хоча населення там на третину менше. Якщо в період «економічного буму»1950–60-х років відсоток безробітних у Європі був нижчий, ніж у США, то в середині 90-х років він удвічі зріс. Хоча в останні роки в США теж спостерігаються кризові явища[11, c. 19-20].

Подальшого розвитку та удосконалення потребує теорія соціально-економічних циклів та макроекономічної антикризової політики, започаткована Михайлом Туган-Барановським, Миколою Кондратьєвим, Джоном Мейнардом Кейнсом, Йозефом Шумпетером та іншими видатними вченими-економістами кінця ХІХ — першої половини ХХ століття, до багажу яких дедалі частіше звертаються менеджери державного рівня в усіх країнах світу. Ця теорія набула особливої актуальності та значення[11, c. 25].

Заключення

Отже, сучасний розвиток світового господарства здатний внести суттєві корективи щодо тривалості економічних (або “ділових”) циклів. Варто звернути увагу на те, що всі дослідження циклічних коливань господарської системи, а отже і всі наукові висновки були зроблені низкою вчених в період з ХІХ по ХХ сторіччя. Саме цей період характеризується одним цивілізаційним укладом розвитку, а саме як “Індустріальна цивілізація”. Автор вважає цілком адекватним і логічно послідовним висунути гіпотезу про те, що сучасні процеси глобалізації світової господарської системи і зміна цивілізаційного укладу на новий “Постіндустріальний”, повинні суттєво звузити рамки ділових циклів. Це відбуватиметься внаслідок того, що темпи оновлення основних фондів у промисловому виробництві швидко зростають, що породжує додаткове напруження у сфері зайнятості і у фінансовій сфері. Важливим в цьому відношенні є той факт, що на передній план все більше виступає так зване “інформаційне виробництво” або “постіндустріальне виробництво”, де темпи оновлення основних фондів, а саме інформаційних ресурсів, людського інтелекту, засобів обробки інформації надзвичайно швидкі. Це неминуче накладає свій відбиток на теорію економічних циклів Дж.Кітчіна, К.Джуглара та М.Кондрат'єва. Очевидним стає припущення щодо утворення нової циклічної архітектури під впливом сучасних тенденцій світового розвитку.

В багатьох випадках, що мають місце в суспільних системах різного типу, криза, вже підготовлена внутрішніми процесами, настає під впливом зовнішнього удару. Вона полягає в порушенні тих елементів, груп, які є найменш стійкими і життєздатними, які в найбільшій мірі порушують внутрішню організованість цілого. Відбувається спрощення системи і зростання її стійкості. Так економічна криза перевиробництва знищує більшість найбільш слабких і найменш ефективно організованих підприємств. Всюди криза викликає тенденцію відкинути застарілі способи виробництва, застарілі форми організації підприємств на користь більш сучасних способів і форм господарювання. Однак і окремі економіки, що суттєво страждають від кризи, далеко не всі бувають із числа технічно і економічно більш слабких або гірше організованих: загальне падіння зачіпає немало і передових підприємств. В цьому і вбачається відносний характер будь-якої кризи, або процесу динамічної нерівноваги. “Природній, об'єктивний відбір” знищує те, що є менш життєздатним в даних умовах.

В збалансованій економічній системі, що знаходиться в стані рівноваги, сфера обігу капіталу виконує взаємодоповнюючі з відтворювальної точки зору функції. Через сферу обігу здійснюється постійний обмін товарів і перетік капіталів з менш ефективних в більш ефективні напрямки вкладень коштів, що і забезпечує неперервність суспільного відтворювального процесу, основу якого складає сфера виробництва. В нерівномірному і розбалансованому стані під час кризи, сфера обігу капіталу і виробнича сфера опиняються дезінтегрованими. Фактично основним джерелом інвестицій у виробничій сфері економіки залишаються її власні ресурси, що формуються із частини прибутку. Під час кризи, сама сфера обігу задає ціни на грошові ресурси, виключаючи залучення вільного капіталу у виробничу сферу. Відтік капіталу, в свою чергу, призводить до нестачі обігових коштів і зростання видатків на їх оновлення, замороження активів в неплатежах, і в кінцевому рахунку до розорення підприємств;

Розглядаючи фактори, що сприяють та протидіють виникненню кризових процесів в міжнародній економіці з точки зору прогнозування криз, необхідно відзначити, що більшість з них носить цивілізаційний, соціальний, політичний, природний характер, а отже не піддається статистичному обрахунку.

Список використаної літератури

1. Воротін В. Особливості дії закону нерівномірності економічного розвитку в умовах світової фінансової кризи: висновки для України/ //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2001. — № 2. — C. 115-122

2. Геєць В. Питання теорії і практики макроекономічної стабілізації в аспекті переходу від економічної кризи до зростання //Вісник Національного банку України. — 1997. — № 9. — C. 10-17

3. Дедекаев В. Детермінанти економічної кризи //Фінанси України. — 2003. — № 6. — С.82-85

4. Калінченко О. Економічний механізм та ґенеза розвитку кризових явищ у мікроекономічних системах //Людина і політика. — 2003. — № 5. — C. 130-134

5. Маркс К. Капитал. Критика политической экономии Т.1,2 — М.: Терра, 2009. — 1040с.

6. Матвеева Т.Ю. Введение в макроэкономику: учеб. пособие. 5-е изд., испр. — М.: Изд. дом ГУ ВШЭ, 2007. — 511с.

7. Роль держави у довгостроковому економічному зростанні./За редакцією Б.Є.Кваснюка -К. –Х: Форт. 2003. – 423 с.

8. Скаленко О. Проблеми та шляхи подолання концептуальної кризи в процесах економічної трансформації постсовєтського суспільства/ //Визвольний шлях. — 2002. — № 3. — C. 3-8

9. Степанеко Т. Наслідки світової фінансово-економічної кризи для економіки України //Економіка в школах України. — 2009. — № 6. — C. 38-42

10. Фесенко М. Глобальна економічна криза: причини та наслідки //Зовнішні справи. — 2008. — № 12. — C. 31-34

11. Юрій С. Світові економічні кризи та їх сучасні модифікації/ Сергій Юрій //Вища школа. — 2008. — № 2. — C. 13-25