Вступ

Стан навколишнього середовища і негативні прогнози щодо глобальної соціоекологічної ситуації спонукали до проведення спеціальних досліджень та виконання заходів, які б дозволили вирішити двоєдину задачу збереження рівноваги в природі та задоволення вимог умов життя, які весь час зростають.  Перші такі роботи, що отримали всесвітнє визнання, викладені у працях так званого Римського клубу. Римський клуб – це неформальна організація вчених математиків, економістів, екологів, соціологів, фахівців з управління тощо, створена у 1968 р. Основна мета робіт, що виконувались під керівництвом цього клубу, полягала у розробці наукових методів опису світу як складної біосоціальної системи. Результати робіт, виконаних в рамках Римського клубу показали, що необхідно переглянути систему загальноприйнятих цінностей і цілей і переходити від вузьконаціональних, регіональних цілей до оцінки глобальної світової рівноваги, що забезпечить безпеку життєдіяльності всього людства.

1. Концепція ООН про сталий розвиток людства – основа безпеки життєдіяльності

У 1992 р. у Ріо-де-Жанейро відбулася конференція ООН присвячена концепції сталого розвитку світового співтовариства. Конференція прийняла документ “Порядок денний ХХІ століття” та зробила висновок про необхідність глобального партнерства держав для досягнення стабільного соціального, економічного та екологічного розвитку суспільства.

Зміст цієї концепції полягає у заклику до переходу суспільства на шлях стійкого розвитку, що забезпечує коеволюцію, тобто спільну еволюцію природи і людини. Суспільство може жити  і розвиватися тільки всередині біосфери і за рахунок її ресурсів, тому воно зацікавлене в її збереженні. Проте, через те, що еволюція природи йде дуже повільно, а соціальна еволюція людини – дуже швидко, більшість процесів деформуються, в тому числі вимирають багато видів, що не встигають адаптуватися, порушуючи при цьому стійкість екосистеми. Людство повинно свідомо обмежити свій вплив на природу, щоб зберегти можливість подальшого свого розвитку.

Сталий розвиток розглядається як такий, що не тільки породжує і сприяє економічному зростанню, але і справедливо розподіляє його результати, відновлює довкілля в більшій мірі, ніж знищує його, сприяє зростанню можливостей людей, а не збіднює їх. Це розвиток, у центрі якого – людина, яка зорієнтована на збереження природи.

Найбільш економічно розвинуті країни в основному завершили перехід до високопродуктивної ресурсозберігаючої економічної діяльності, що створює достатні умови для вирішення складних екологічних і соціальних завдань. Головними факторами, які сприяли цьому стали: переміщення у малорозвинуті країни галузей, які не потребують висококваліфікованої робочої сили і створюють велику кількість відходів на одиницю продукції; структурна перебудова економіки за рахунок прискорення розвитку високотехнологічних і маловідходних галузей; консервація власних природних ресурсів, зростаючі обмеження їх використання.

Проблеми сталого розвитку є особливо важливими для України, яка в даний час знаходиться на стадії перехідного типу економіки та переживає глибоку еколого-економічну кризу.

В Україні продовжує зберігатись екстенсивний тип розвитку економіки, що веде до нераціонального використання природних ресурсів і деградації середовища існування людей, характерні глибинні диспропорції загальнодержавних і регіональних економічних інтересів, невідповідність між розміщенням природно-ресурсного та соціально-економічного потенціалу, зростаюча науково-технічна і технологічна відсталість.

Сталий розвиток – це процес гармонізації продуктивних сил, забезпечення гарантованого задоволення необхідних потреб всіх членів суспільства за умови збереження й поетапного відтворення цілісності навколишнього природного середовища, створення можливостей для рівноваги між його потенціалом і вимогами людей всіх поколінь.

Формування системи сталого розвитку виходить з необхідності забезпечення пріоритетного розвитку людини в інтересах людини й власними силами людини в гармонізації з навколишнім середовищем. Досягнення цієї мети передбачає створення сприятливого, з позиції сталого людського розвитку, середовища – економічного, соціально-політичного, екологічного і духовного при забезпеченні стабільного соціально-політичного устрою та соціально-економічних перетворень.

Сталий розвиток може мати різні моделі реалізації, які передбачають неоднакові темпи і пропорції суспільного відтворення. Кожній  моделі повинна відповідати система цілей та еколого-економічних пріоритетів, які забезпечують врахування особливостей країн. В Україні сталий розвиток є можливим тільки на основі інтенсивної економіки.

Наша держава може забезпечити сталий розвиток виключно шляхом ефективного використання всіх видів ресурсів (людських, природних, геополітичних), структурно-технологічної трансформації виробництва та наявних конкурентних можливостей (активізація ролі окремої людини в суспільстві, забезпечення соціальної справедливості й соціальної рівності, ефективна зайнятість, екологічна безпека).

2. Класифікація небезпек – перший крок до забезпечення безпеки

За походженням небезпеки поділяють на два класи: природні та антропогенні (рис. 1).

Природні небезпеки пов’язані з природними явищами: а) в атмосфері (бурі, урагани, ожеледь, град, зливи, блискавки та ін.); б) у гідросфері (повені, селі, цунамі); в) у літосфері (землетруси, обвали, виверження вулканів); г) біологічні небезпеки від живих об’єктів рослинного і тваринного світу (хвороботворні мікроорганізми, гриби, отруйні рослини, хижі тварини, плазуни та ін.); д) космічні (астероїди, планети, випромінювання).

Антропогенні небезпеки обумовлені діяльністю людини і проявляються як у виробничій, так і в побутовій сферах. За причинами і характером проявлення антропогенні небезпеки можна поділити на техногенні і соціальні.

У зв’язку з технізацією діяльності людського суспільства техногенні небезпеки посідають перше місце серед інших. За характером проявлення техногенні небезпеки поділяють на механічні, хімічні, енергетичні, екологічні (рис. 1).

Рис. 1. Класифікація небезпек

Механічні небезпеки створюють об’єкти, які падають, рухаються, обертаються. До механічних небезпек пасивного характеру відносять колючі та ріжучі предмети, ковзкі та нерівні поверхні, відкриті люки підземних колекторів та ін.

Енергетичні небезпеки створюють об’єкти, установки, здатні випромінювати енергії різного роду (електромагнітне, іонізуюче (радіоактивне, рентгенівське, світлове тощо) випромінювання), а також шуми, вібрації, вибухи та пожежі.

Екологічні небезпеки як наслідок недалекоглядної діяльності людства, надмірного втручання в природне середовище обумовлені забрудненням середовища, зміною параметрів біосфери, що викликає небезпеки ЖД локального і глобального масштабу: кислотні дощі, парниковий ефект, озонові діри та ін.

Соціальні небезпеки обумовлені стосунками між людьми в суспільстві, поведінкою окремих груп людей. Ці небезпеки пов’язані з протиправними діями (насильство, тероризм, бандитизм), психологічним упливом на людей (шантаж, шахрайство), вживанням речовин, що руйнують організм людини (паління, наркотики, алкоголь та ін.), поширенням небезпечних хвороб (СНІД, туберкульоз, венеричні хвороби), порушенням психологічної і фізіологічної рівноваги – суїциди (самогубства). За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) щорічно фіксується близько 500 тис. самогубств і майже 7 млн спроб до самогубства. Суїциди – це результат упливу соціального середовища, яке підриває віру людини в себе.

3. Участь України в міжнародному співробітництві в сфері безпеки життєдіяльності

Безпека людини, її життя і здоров’я Конституцією України визнані найвищою соціальною цінністю. Кожен громадянин України має конституційне право на безпечне для життя і здоров’я довкілля. Ці невід’ємні конституційні права і свободи людини та суспільства загалом є об’єктами національної безпеки України.

Глобальний розвиток людської цивілізації, крім позитивних надбань, породив численні загрози життєво важливим інтересам людини і громадянина, суспільства і держави. Значне місце серед цих загроз посідають небезпеки техногенно-природної сфери.

Потужний промисловий розвиток, характерний для багатьох країн світу у ХХ ст., призвів до значних антропогенних порушень і техногенної перевантаженості територій, і, як наслідок, до зростання ризиків виникнення надзвичайних ситуацій різного характеру.

Тривалий розвиток промисловості призвів до накопичення значних обсягів токсичних і екологічно небезпечних відходів. Комплекси з утилізації цих відходів часто характеризуються як застарілі та недостатньо ефективні. Економічні проблеми призвели до критичного стану основних виробничих фондів у провідних галузях промисловості, агропромисловому комплексі, системах життєзабезпечення. Серед найбільш небезпечних наслідків особливо гострою є проблема підтримання в належному технічному стані ядерних об’єктів.

Курс України на побудову демократичного, відкритого суспільства сприяв поширенню негативних чинників глобальних транснаціональних процесів. До них потрібно віднести насамперед спроби ввезення в Україну екологічно небезпечних технологій, речовин, матеріалів і трансгенних рослин, збудників хвороб, небезпечних для людей, тварин, рослин і організмів, поширення міжнародного тероризму і загрозу використання з терористичною метою небезпечних об’єктів на території України, збільшену можливість незаконного ввезення в нашу країну зброї, боєприпасів, вибухових речовин і засобів масового ураження, радіоактивних і наркотичних матеріалів тощо.

Загрози техногенно-природної сфери посилюються взаємовпливом інших загроз національній безпеці України, зокрема демографічною кризою, істотним скороченням внутрішнього валового продукту, зниженням інвестиційної та інноваційної активності і науково-технічного та технологічного потенціалу, скороченням досліджень на стратегічно важливих напрямах інноваційного розвитку, недостатніми темпами подолання структурної деформації в економіці.

Характер і масштаб природно-техногенних загроз національній безпеці України показує, що її рівень не може бути достатнім, якщо не буде вирішене завдання захисту населення, об’ єктів економіки, національного надбання від надзвичайних ситуацій техногенного, природного або іншого характеру. Розуміння цього факту обумовлює вжиття з боку держави адекватних заходів, суть яких полягає у створенні цілісної системи захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру та проведення виваженої державної політики із цих питань, у т.ч. і на міжнародному рівні.

Досвід міжнародного співробітництва у сфері забезпечення безпеки під час транскордонних надзвичайних ситуацій насамперед може бути використаний під час розроблення фундаментальних наукових теорій аварій і катастроф, прогнозуванні розвитку катастрофічних природних явищ та оцінці їх впливу на складні технічні системи, розробленні національних норм та вимог щодо безпеки населення та об’єктів економіки, створенні уніфікованої системи моніторингу та виявлення катастроф, розробленні карт природних та природно-техногенних небезпек та ризиків тощо.

Об’єктивні наукові дослідження дадуть змогу зберегти й узагальнити досвід створення міжнародних рятувальних підрозділів, творчо використати набуті навички й уміння у запобіганні виникненню надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру й ефективної ліквідації їх наслідків, а також у практиці будівництва та застосування сил реагування під час підготовки особового складу МНС України до дій у складі об’єднаних міжнародних рятувальних контингентів і органів управління, призначених для виконання завдань, пов’язаних із забезпеченням техногенної та природної безпеки.

Аналіз надзвичайних ситуацій природного та техногенного характеру, які відбулись в Україні наприкінці ХХ — початку ХХІ ст., показує, що протягом 1991-2006 рр. намітилася тенденція до зменшення їх кількості, яка в 2006 р. досягла мінімальних значень за період спостережень (415). За статистичними даними останніх 10 років, найвищі показники кількості надзвичайних ситуацій припадають на 2000 р. (568).

Згідно з даними щодо локалізації їх безпосереднього виникнення стає зрозумілим, що абсолютна їх більшість припадає на промислові об’єкти і споруди. За цією ознакою надзвичайні ситуації можна розподілити так: 34 % надзвичайних ситуацій припадає на промислові будівлі та споруди; 24 % виникло на транспортних спорудах, будівлях та об’єктах; 20 % — надзвичайні ситуації медико-біологічного та гідрометеорологічного характеру, а також пожежі в екосистемах; 22 % надзвичайних ситуацій зафіксовано на об’єктах життєзабезпечення, включаючи житлові будинки.

Проведений аналіз надзвичайних ситуацій щодо причин їх виникнення показав, що майже у половині (49 %) випадків ці причини мають технічний характер. На частку організаційних причин припадає 37 %, а причини психофізіологічного і природного характеру становлять 12 та 2 % відповідно.

Загалом же загальний стан техногенної та природної безпеки України, спираючись на отримані результати наукових пошуків, сьогодні можна оцінити як стабільний із погляду співвідношення різних видів НС та їх територіального розподілу.

Порівняно з 1990-ми рр. загальна кількість надзвичайних ситуацій на початку ХХІ ст. зменшилася, за нашими підрахунками, на 13,5 %, при цьому кількість надзвичайних ситуацій техногенного характеру зменшилась на 10,2 %, а природного характеру — на 10,5 %. Кількість загиблих зменшилася на 7 %, а кількість постраждалих збільшилась майже на 19 % [3].

Як показали результати дослідження, це стало можливим завдяки тісному співробітництву України в галузі реагування на надзвичайні ситуації з іншими країнами, а також отриманому досвіду щодо їх усунення і мінімізації.

Так, тільки за останні п’ять років Україна взяла участь у 17 засіданнях комітетів НАТО з питань надзвичайного цивільного планування, у 8 навчальних курсах країн-членів НАТО, у 9 семінарах із надзвичайного цивільного планування, у 5 військово-цивільних навчаннях НАТО з ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій [4]. Починаючи з 2003 р., в Україні активізувалася робота в рамках проведення оборонного огляду за напрямком євроатлантичного співробітництва.

Якщо на початку 1990-х рр. Україна з питань техногенних та природних загроз тісно співпрацювала переважно з країнами СНД, то з початком ХХІ ст. розширилося співробітництво також і з Європейським Союзом у галузі подолання наслідків надзвичайних ситуацій та цивільної оборони. На засіданні робочої групи Організації чорноморського економічного співробітництва в галузі надзвичайних ситуацій, що відбулося 5-6 березня 2003 р., Україну одностайно було визначено країною-координатором на 2003-2005 рр.

За період з 1997 до 2007 рр. керівництвом держави було підписано багато нормативних документів щодо міжнародного співробітництва в галузі запобігання та реагування на надзвичайні ситуації. Їх аналіз довів необхідність акцентувати увагу на таких аспектах, як розроблення базового закону з питань техногенної та природної безпеки, спрямованого на законодавче закріплення основних принципів та методів державного регулювання цієї сфери; розроблення системи нормативно-правових документів, спрямованих на розвиток єдиної державної системи запобігання та реагування на надзвичайні ситуації техногенного та природного характеру; приведення у відповідність із сучасними умовами системи нормативно-правового забезпечення техногенної та природної безпеки в перерізі функціонування органів виконавчої влади з урахуванням положень адміністративної реформи.

Із кінця 1990-х рр. Україна бере безпосередню участь в наданні допомоги іншим країнам (Грузія, Алжир, Монголія, Сьєрра-Леоне, Судан, Ірак, Іран та ін.), що постраждали від надзвичайних ситуацій [5].

Відтак це дало змогу забезпечити ефективну взаємодію між усіма відповідними національними структурами реагування на надзвичайні ситуації; організувати використання аварійно-рятувальних підрозділів країн-партнерів на території України, а також приймання, охорону та ефективний розподіл гуманітарної допомоги; удосконалити механізм виконання міжнародних зобов’язань тощо. При цьому основними функціями суб’єктів системи захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій стали вироблення концепцій, стратегій і програм у сфері техногенно-природної безпеки, планування і здійснення конкретних заходів щодо протидії і нейтралізації загрозам національним інтересам України; створення нормативно-правової бази, необхідної для ефективного функціонування системи; комплексне кадрове, фінансове, матеріальне, технічне, інформаційне та інше забезпечення життєдіяльності складових системи; підготовка сил та засобів суб’єктів системи до їх ефективного застосування згідно з призначенням; запобігання та усунення впливу загроз і дестабілізувальних чинників на національні інтереси.

Це свідчить про необхідність здійснення єдиної науково-технічної політики в галузі розроблення новітніх зразків техніки й обладнання та оснащення ними аварійно-рятувальних формувань; упровадження серед населення підготовки з основ безпеки життєдіяльності, створення системи дистанційного навчання в галузі цивільного захисту; проведення спільних повномасштабних навчань із ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій для створення системи колективної допомоги в регіоні країн-членів ГУАМ, яка включатиме як цивільні, так і військові ресурси; створення національного фонду природно-техногенної безпеки, а також міжнародних центрів щодо прогнозування та запобігання надзвичайним ситуаціям тощо.

4. Законодавча діяльність державних органів України щодо забезпечення безпеки життя і діяльності громадян України

Становлення суверенної України повинно супроводжуватися створенням безпечного стану довкілля, виробництва, побутових умов для життєдіяльності людини. Основне місце в цьому процесі посідає законодавство у галузі регулювання відносин з охорони здоров’я людини та навколишнього середовища і безпеки в надзвичайних ситуаціях й ситуаціях повсякденного життя, тобто безпеки життєдіяльності. Ці відносини регулюються нормативними актами різної юридичної сили – конституцією, законами, урядовими підзаконними актами, відомчими нормативними актами та нормативними актами місцевих органів влади.

Конституція України проголошує:

– “Кожна людина має невід’ємне право на життя… Кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань” (ст. 27);

– “Кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування… Держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя” (ст. 49);

– “Кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди” (ст. 50).

Законодавство щодо безпеки життєдіяльності включає законодавство України: про охорону здоров’я, про охорону праці, про дорожній рух, про цивільну оборону, про охорону навколишнього середовища тощо.

Суспільство і держава відповідальні перед сучасним і майбутніми поколіннями за рівень здоров’я і збереження генофонду народу України, забезпечують пріоритетність охорони здоров’я в діяльності держави, поліпшення умов праці, навчання, побуту і відпочинку населення, розв’язання екологічних проблем, удосконалення медичної допомоги і запровадження здорового способу життя.

Основи законодавства України про охорону здоров’я визначають правові, організаційні, економічні й соціальні засади охорони здоров’я в Україні, регулюють суспільні відносини у цій галузі з метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності і довголітнього активного життя громадян, усунення факторів, що шкідливо впливають на їх здоров’я, запобігання захворюваності, інвалідності та смертності і зниження їх рівня, поліпшення спадковості.

Законодавство України про охорону здоров’я базується на Конституції України і складається із зазначених основ та інших прийнятих відповідно до них актів законодавства, що регулюють суспільні відносини у галузі охорони здоров’я.

У статті 4 проголошені основні принципи охорони здоров’я, а саме:

• визнання охорони здоров’я пріоритетним напрямом діяльності суспільства і держави, одним з головних чинників виживання та розвитку народу України;
• гуманістична спрямованість, забезпечення пріоритету загальнолюдських цінностей над класовими, національними, груповими або індивідуальними інтересами, підвищений медико-соціальний захист найбільш вразливих верств населення;
• рівноправність громадян, демократизм і загальнодоступність медичної допомоги та інших послуг у галузі охорони здоров’я;
• орієнтація на сучасні стандарти здоров’я та медичної допомоги, поєднання вітчизняних традицій і досягнень із світовим досвідом у галузі охорони здоров’я.

Право на охорону здоров’я має кожний громадянин України, що передбачає:

• життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування і забезпечення, який є необхідним для підтримання здоров’я людини;
• безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище;
• санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного пункту, де він проживає;
• безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку;
• кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря і закладу охорони здоров’я;
• правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов’язаних із станом здоров’я;
• відшкодування заподіяної здоров’ю шкоди.

Закон України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” від 24 лютого 1994 р. регулює суспільні відносини, які виникають у сфері забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя, визначає відповідні права й обов’язки державних органів, підприємств, установ, організацій та громадян, встановлює порядок організації державної санітарно-епідеміологічної служби і здійснення нею державного санітарно-епідеміологічного нагляду в Україні.

У статті 1 визначено, що санітарне та епідемічне благополуччя населення – це оптимальні умови життєдіяльності, що забезпечують низький рівень захворюваності, відсутність шкідливого впливу на здоров’я населення факторів навколишнього середовища, а також умов для виникнення і поширення інфекційних захворювань. Згідно зі статтею 4 громадяни мають право на: безпечні для здоров’я і життя продукти харчування, питну воду, умови праці, навчання, виховання, побуту, відпочинку та навколишнє природне середовище:

• відшкодування шкоди, завданої їх здоров’ю внаслідок порушення підприємствами, установами, організаціями, громадянами санітарного законодавства;
• достовірну і своєчасну інформацію про стан свого здоров’я, здоров’я населення, а також про наявні та можливі фактори ризику для здоров’я та їх ступінь.

Згідно зі статтею 5 громадяни зобов’язані:

• піклуватися про своє здоров’я та здоров’я і гігієнічне виховання своїх дітей, не шкодити здоров’ю інших громадян;
• проходити обов’язкові медичні огляди та робити щеплення у передбачених законодавством випадках;
• виконувати розпорядження та вказівки посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби при здійсненні ними державного санітарно-епідеміологічного нагляду.

Важливе значення має Закон “Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення” від 3 березня 1998 року № 155/98-ВР.

Синдром набутого імунодефіциту (СНІД) — особливо небезпечна інфекційна хвороба, що викликається вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ) і через відсутність у наш час специфічних методів профілактики та ефективних методів лікування призводить до смерті.

Масове розповсюдження цієї хвороби в усьому світі та в Україні створює загрозу особистій, громадській та державній безпеці, спричиняє важкі соціально-економічні та демографічні наслідки, що зумовлює необхідність вжиття спеціальних заходів щодо захисту прав і законних інтересів громадян та суспільства. Боротьба з цією хворобою є одним з пріоритетних завдань держави в галузі охорони здоров’я населення.

Особливу актуальність має Закон України “Про захист населення від інфекційних хвороб” від 06.04.2000 р. Цей закон спрямований на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов’язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.

5. Соціальні хвороби (туберкульоз, венеричні захворювання, СНІД), їх причини та наслідки. Шляхи профілактики цих захворювань

Збудником туберкульозу є туберкульозна паличка (mycobacterium tuberculosis), що була відкрита Р. Кохом у 1882 p. Існує три типи збудника — людський (typus humanus ), бичачий, чи коров’ячий (typus bovinus), та пташиний (typus avium). Існують також нетипові бактерії. Заразними для людини є перші два типи — людський та коров’ячий, рідко — нетипові бактерії (у людей із зниженим імунітетом). Джерелом інфекції для людей, окрім хворої на туберкульоз людини, можуть бути також хвора на цю інфекцію корова (бик), її м’ясо та молоко.

Збудник туберкульозу являє собою тонку пряму чи дещо зігнуту паличку завдовжки 1,5—4 мкм і завтовшки до 0,5 мкм, яка не утворює спор та капсул, не має джгутиків. Вона — аероб, грампозитивна, забарвлюється за Цілем—Нільсоном у червоний колір. Свіжі культури мікобактерій, виділені від хворих людей, ростуть дуже повільно (3—4 тиж) на різних середовищах (картопля, яйце, бульйони тощо) за наявності в них гліцерину. Паличка туберкульозу рогатої худоби має як деякі морфологічні, так і культуральні відмінності — вона товща та коротша, не потребує для росту присутності гліцерину. Мікобактерії туберкульозу не продукують екзотоксинів. Вірулентність їх пов’язана з комплексом ліпідів і ліпоїдів та іншими сполуками (чинником вірулентності). Мікобактерії виробляють ферменти лецитиназу, каталазу, пероксидазу, уреазу.

Продукт життєдіяльності мікобактерій був відкритий Р. Кохом і названий туберкуліном. Його використовують в діагностиці туберкульозу. Він існує переважно в очищеній формі, приготований з так званого старого туберкуліну і складається з чистих мікобактеріальних білків та домішки полісахаридів.

Туберкульоз — часте захворювання, особливо у країнах з низьким рівнем економіки і незадовільними житловими умовами та низьким рівнем охорони здоров’я і медичної допомоги.

Проте в останні роки захворюваність на туберкульоз зросла навіть у країнах, де він не мав значного поширення, що певною мірою обумовлено зниженням уваги до його профілактики.

Поліпшення соціально-економічних умов життя людей відіграє головну роль у запобіганні та ліквідації туберкульозу.

Зараження туберкульозом, себто проникнення мікобактерій у організм, відбувається переважно через дихальні шляхи (повітряно-крапельним способом), рідко — через травний канал (осідаючи на слизовій оболонці), у разі якого уражається як початковий відділ (ротоглотка), так і переважно середній (сліпа кишка), рідко — кінцевий (пряма кишка).

Опірність щодо туберкульозу найнижча в дитячому віці та після 65 років.

Різні тканини та органи мають не однакову чутливість до мікобактерій. Найчутливішими є лімфовузли (вони уражені у 100 % інфікованих дітей), менінгеальна оболонка, а також селезінка (особливо у дітей). Чутливі також нирки, надниркові залози, маткові труби, гіпофіз. Мало чутливі і рідко уражуються шлунок, підшлункова та щитовидна залози, яєчка та ін.

Інфікування (первинний туберкульоз) у переважної більшості людей відбувається у дитячому віці трахео-бронхіальним шляхом і звичайно пов’язане з контактом з хворими на активну форму легеневого туберкульозу. Таким контактам сприяють скупчення людей за поганих житлових та санітарних умов, громадський транспорт тощо.

Важливий момент в профілактиці захворювання являється робота в вогнищі туберкульозної інфекції – приміщення, де живе хворий, виділення мікобактерій туберкульозу. В першу чергу потрібно ознайомити хворого з правилами особистої гігієни: користуватися окремим рушником, посудом, плювальницею. При кашлі і чханні хворих повинне прикривати рот і ніс новим платком, відвертатися при цьому він обстежуючих. Необхідно мати дві кишенькові плювальниці. Плювальниці повинна бути заповнена на 1/3 5% розчином хлораміну. Після спорожнення її необхідно кип’ятити в 2% розчині гідрокарбонату натрія. Посуд хворого потрібно зберігати окремо і кипятини після його використання на протязі 10 хв. Необхідно також кип’ятити натільну і постільну білизну хворого. Прибирання приміщення проводять вологим способом. Підлогу і меблі кожного дня протирають тряпкою зможеною 5% хлорамін, Хворому виділяють окрему кімнату, або відділяють її ширмою. Медпрацівники, які контактують з хворим повинні ретельно мити руки з малом, вдівати халати, маски, рукавички.

СНІД — одне з найважливіших і трагічних проблем, що виникли перед людством у кінці 20 століття. Збудник СНІДу — вірус імунодефіциту людини (ВІЛ) — відноситься до ретровірусам. Своєю назвою ретровіруси зобов’язані незвичайному ферменту — зворотної транскриптазі (ревертазі), що закодована в їх геномі і дозволяє синтезувати ДНК на РНК-матриці. Таким чином, ВІЛ здатний продукувати у клітках-господарях, таких як «хелперні» Т-4 — лімфоцити людини, ДНК-копії свого геному. Вірусна ДНК включається в геном лімфоцитів, де її перебування створює умови для розвитку хронічної інфекції. До цих пір невідомі навіть теоретичні підходи до рішення такої задачі, як очищення генетичного апарата кліток людини від чужорідної (зокрема, вірусної) інформації. Без рішення цієї проблеми не буде повної перемоги над СНІДом.

Хоча вже зрозуміло, що причиною синдрому набутого імунодефіциту (СНІД) і зв’язаний з ним захворювань є вірус імунодефіциту людини (мал.), походження цього вірусу залишається загадкою. Є переконливі серологічні дані на користь того, що на західному і східному узбережжях Сполучених Штатів інфекція з’явилась у середині 70-х років. При цьому випадки асоційованих зі СНІДом захворювань, відомих у центральній Африці, указують на те, що там інфекція, можливо з’явилася ще раніше (50-70 років). Як би те не було, поки не вдається задовільно пояснити, відкіля взялася ця інфекція. За допомогою сучасних методів культивування кліток було виявлено трохи ретровірусів людини і мавп. Як і інші віруси, що містять РНК, вони потенційно мінливі; тому в них цілком ймовірні такі зміни в спектрі хазяїв і вірулентності, що могли б пояснити появу нового патогенна (існує кілька гіпотез:

• вплив на раніше існуючий вірус несприятливих факторів екологічних факторів;
• бактеріологічна зброя;
• мутація вірусу в наслідку радіаційного впливу уранових покладів на передбачуваній батьківщині інфекційного патогенна — Замбії і Заїрі).

Висновки

Безпека життєдіяльності (БЖД) — комплексна дисципліна, спрямована на здобуття базових знань з проблеми забезпечення оптимальних умов існування людини у природному і техногенному середовищах.

Складові системи безпеки життєдіяльності: охорона навколишнього природного середовища, охорона здоров’я населення, санітарно-епідеміологічна безпека, пожежна безпека, транспортна безпека, біологічна безпека, радіаційна безпека, охорона праці.

Співробітництво складалося, в основному, з участі представників МНС у навчальних заходах, які проводяться міжнародними організаціями з метою перепідготовки або підвищення професійного рівня спеціалістів у галузі рятувальних робіт та цивільного захисту, а також участі підрозділів та представників МНС у підготовці та проведенні навчань з відпрацювання спільних дій спеціальних служб країн-учасниць при надзвичайних ситуаціях природного та техногенного характеру (СНД, ЦЄІ, ОЗХЗ, ГУАМ, Організація Чорноморського економічного співробітництва — ОЧЕС).

Співробітництво за євроатлантичним напрямком євроатлантичної інтеграції протягом 2008 року здійснювалось відповідно до Індивідуальної програми партнерства, в рамках Програми «Партнерство заради миру», згідно з Робочим планом імплементації Хартії Україна-НАТО, в рамках Меморандуму про взаєморозуміння у галузі планування при надзвичайних ситуаціях цивільного характеру та готовності до катастроф між МНС України, а також щорічного Цільового Плану Україна-НАТО.

Список використаної літератури

1. Безпека життєдіяльності: Навчальний посібник для вищих навчальних закладів ІІІ-ІV рівнів акредитації/ Юрій Скобло, Тетяна Соколовська, Дмитро Мазоренко,. — К.: Кондор, 2003. — 420 с.
2. Безпека життєдіяльності: Навчальний посібник/ Юрій Скобло, Валентин Цапко, Дмитро Мазоренко, Леонід Тіщенко,; Ред. В. Г. Цапко. — 4-те вид., перероб. і доп.. — К.: Знання, 2006. — 397 с.
3. Воронцова Т. Основи безпеки життєдіяльності/ Тетяна Воронцова, Ігор Репік,. — К.: Алатон, 2003. — 128 с.
4. Гайченко В. Основи безпеки життєдіяльності людини: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Міжрегіональна академія управління персоналом. — 3-є вид. — К.: МАУП, 2006. — 425 с.
5. Геврик Є. Безпека життєдіяльності: Навч. посібник для студентів вищих навч. закладів/ Євген Геврик,; Мін-во освіти і науки України. — К.: Ельга-Н: КНТ, 2007. — 382 с.
6. Дуднікова І. Безпека життєдіяльності: Навч. посібник/ Ірина Дуднікова,; Європейський ун-т. — 2-е вид., доп.. — К.: Вид-во Європейського ун-ту, 2003,, 2006. — 267 с.
7. Желібо Є. Безпека життєдіяльності: Навч. посібник для студентів вищих навч. закладів/ Євген Желібо, Нелі Заверуха, Віктор Зацарний; За ред. Євгена Желібо. — 4-е вид.. — К.: Кара-вела, 2005. — 341 с.
8. Збірник нормативних документів з безпеки життєдіяльності: М-во освіти і науки України; Упор.: Микола Васильчук, Наталія Дуброва,. — 2-е вид., перероб. і доп.. — К.: Основа, 2004. — 875 с.
9. Миценко І. Безпека життєдіяльності: організаційно-економічні та соціальні аспекти управління: монографія/ Іван Миценко,; Ред. О. І. Амоша; Національна Академія Наук України, Інститут економіки промисловості . — Донецьк: ІЕП НАН України, 2004. — 380 с.