Вступ

Наприкінці 70-х — на початку 80-х років XX ст. кейнсіанство втрачає позиції провідної економічної теорії Заходу, зменшується його популярність в урядових, академічних колах, серед широкої громадськості. Натомість набувають впливу економічні школи, які обстоюють класичні й неокласичні ідеї невтручання держави в господарське життя суспільства.

Розгортання сучасної науково-технічної, технологічної та інформаційної революції (СНТТІР), становлення постіндустріальної економіки змінили парадигму економічної стратегії високорозвинених ринкових національних економік. Домінуючими чинниками були інтенсивне та інноваційне підприємництво, радикальна перебудова управління та господарювання, розвиток нових видів бізнесу і його масовості.

В історії радянської економіки 1970-ті — перша половина 1980-х років, які охопили дев’яту (1971-1975 рр.). десяту (1976- 1980 рр.) і одинадцяту (1981 — 1985 рр.) п’ятирічки, стали періодом нагромадження кризових явищ. Командно-адміністративна система все більше гальмувала економічний розвиток. Продовжувався процес індустріалізації, який у науковій літературі отримав назву «надіндустріалізації суспільства».

Сучасна економічна теорія інтегрує такі основні теоретичні парадигми: сучасну неокласичну, сучасний інституціоналізм, нове кейнсіанство і неомарксизм.

1. Розвиток національної економіки в 1971-1985 рр.

Для економічної політики було характерне панування командно-адміністративної планово-розподільної системи управління.

Офіційно лінія на продовження реформи 1965 р. зберігалася. Оскільки її основні положення повністю не реалізувалися, в 1979- 1984 рр. були проведені такі заходи. У плануванні впроваджували систему взаємопов’язаних довгострокових п’ятирічних і річних планів, які мали забезпечити оптимальне поєднання галузевого, територіального і програмного планування. Було розроблено проект Комплексної програми науково-технічного прогресу та його соціально-економічних наслідків на 1976-1990 рр., дослідження проводили за 21 комплексною темою 77 наукових установ України. Почали застосовувати показники нормативно чистої продукції (оптової ціни підприємств із вирахуванням матеріальних витрат), розподілу прибутків за роками п’ятирічки.

У системі господарського управління промисловістю в 1973 р. почався перехід на дво- і триланкову системи: загальносоюзне чи союзно-республіканське міністерство — виробниче або науково-виробниче об’єднання (ВО і НВО). У1979 р. ухвалено курс на розширення госпрозрахункових прав і можливостей підприємств. Визначили стабільні нормативи відрахувань від прибутку, гарантовані планові платежі в державний бюджет (раніше їх здійснювали міністерства), нормативний рівень рентабельності (12-15 %), нові ціни на продукцію. В 1984 р. на підприємствах п’яти міністерств, у 1985 р. 25 міністерств проводився економічний експеримент. Його учасники отримали право самостійно вирішувати питання використання фондів економічного стимулювання, соціально-культурних заходів та житлового будівництва. В 1986 р. на нові умови господарювання переведено близько 30 % об’єднань і підприємств промисловості, зв’язку, транспорту та інших галузей народного господарства України. Однак умови експерименту порушували, оскільки колективам вказувались конкретні напрями, на які дозволяли витрачати засоби з відповідних фондів.

У1983 р. ухвалено Закон про трудові колективи, який мав підвищити зацікавленість трудящих у результатах праці. Проте він не підкріплювався реальним розширенням самостійності підприємств. Повноваження колективу мали дорадчий характер, обмежувалися окремими питаннями внутрішньоуправлінських функцій (затвердження правил внутрішнього розпорядку, умов колективного договору, соціалістичного змагання тощо).

Реформу управління агропромисловим комплексом (АПК) проведено в 1982-1983 рр. Створено Міністерство сільського господарства УРСР. Удосконалювалися економічні методи управління. Були введені нові показники, зорієнтовані на остаточні результати та зміцнення госпрозрахунку. Заходи щодо піднесення сільського господарства визначила Продовольча програма СРСР (1982 р.). У 1985 р. на базі об’єднання міністерств (сільського господарства, плодоовочевого господарства, сільського будівництва, м’ясної та молочної промисловості, харчової промисловості, Державного комітету з виробничо-технічного забезпечення сільського господарства, Головного управління з садівництва, виноградарства та виноробної промисловості) створено союзно-республіканський Державний агропромисловий комітет УРСР, підпорядкований Держагропрому СРСР. Реорганізовані обласні та районні агропромислові об’єднання.

В умовах розгортання сучасної науково-технічної, технологічної та інформаційної революції економіка України продовжувала розвиватися екстенсивним шляхом. Переважали еволюційні форми технічного прогресу, він майже не впливав на зростання ефективності господарства. Протягом 1970-1985 рр. видатки на розвиток науки залишалися на рівні приблизно 5 % від республіканського бюджету, становили 14-15 % в загальному обсязі асигнувань на науку, оскільки домінували кошти підприємств та організацій, які зосередили 58 % наукових працівників. Кількісні показники наукового потенціалу зростали. Чисельність наукових працівників збільшилася за цей період із 129,8 до 210,3 тис. осіб, або в 1,6 разу. Головним типом наукової установи був науково-дослідний інститут (НДТ). У 1984 р. їх налічувалося 449, де працювало майже 100 тис. осіб. Щороку у виробництво впроваджували 15-17 тис. винаходів і приблизно 800 раціоналізаторських пропозицій, освоювали понад 1000 нових видів промислової продукції.

Однак механізм розроблення та впровадження наукових досягнень не відповідав вимогам СНТТІР. Визначальні для неї галузі розвивалися повільно. Високотехнологічними залишалися галузі військово-промислового комплексу (ВПК). Середньорічний приріст використаних у виробництві винаходів і раціоналізаторських пропозицій зменшувався: у 1950-ті роки він становив 14,5 %, у 1960-ті — З %, а в 1970-ті — 1,8 %. Оновлення машин та обладнання, продукції на діючих підприємствах здійснювали в розмірі всього 2-3 % за рік. До середини 1980-х років понад половина парку виробничого устаткування була зношеною більше ніж на 50 %. Середній вік основних фондів дорівнював 18,9 рокам. Продуктивність праці зменшувалася. Частка машин та обладнання у радянському валютному експорті становила близько 3 %. Для порівняння, продуктивність праці в СРСР була нижчою, ніж у США: у промисловості вдвічі, у сільському господарстві — у 5 разів. У США майже кожна п’ята сім’я мала персональний комп’ютер.

2. Основні засади українських економістів, що стали складовою частиною сучасної неокласичної теорії

Теоретичними засадами радянської економічної науки протягом 60-80-х років XX ст. були догми сталінської політичної економії соціалізму: про брак будь-яких антагонізмів при соціалізмі; про переваги суспільної форми власності та зближення з колгоспно-кооперативною власністю; про підпорядкування товарно-грошових відносин централізованому директивному плануванню; положення про те, що соціалістичні виробничі відносини відкривають необмежений простір для розвитку продуктивних сил; про єдність індивідуальних, колективних та суспільних інтересів та ін. Ці проблеми відобразились у працях Д. Валового, О. Короїда, О. Нестеренка, А. Покритана, Г. Лапшиної, Й. Вишневецького та ін.

Починаючи із 70-х рр. неокласична теорія переживає відродження класичних традицій, повертаючись до визнання визначальної ролі економічного суб’єкта та ринкового механізму саморегулювання для встановлення загальної економічної рівноваги. Розвиток неокласичної теорії зв’язується з дослідженнями в кількох напрямах: із теоретичним визначенням шляхів подолання кризових явищ у ринкових відносинах; із прогнозуванням економічної поведінки суб’єктів ринкової діяльності в динамічному середовищі; з формуванням принципів економічної політики, спрямованої на захист та підтримку конкурентної ринкової економіки за умов монополізму; із визначенням методів вирішення соціальних проблем, породжених дією ринкових сил, що до цього часу залишались поза увагою неокласичного аналізу. Знову з’являються теорії, що заперечують необхідність будь-якого втручання держави в економіку. В центр їх уваги потрапляють як економічні, так і неекономічні фактори розвитку та ринкового саморегулювання. Цей напрямок отримує назву «школи нової класики», або «нової класичної економікс» і є ознакою неокласичного ренесансу.

Характерними рисами нових неокласичних теорій є те, що в них узагальнюється ідея рівноваги, ураховуються, формалізуються та математизуються всі явища економічного життя, у тім числі й мотивована поведінка економічного агента (окремого виробника чи фірми), і на цій підставі будується модель циклу. У працях представників сучасного консервативного напряму досліджуються проблеми, зв’язані з удосконаленням механізмів функціонування ринкової економіки на макро- та мікроекономічному рівнях. Ці теорії репрезентовано доктринами раціональних очікувань та економіки пропозиції.

Появу робіт, які суперечили офіційній марксистській методології, радянська влада та наукова громадськість оцінювали вороже, а вчені піддавались нищівній критиці. До таких праць належать статті В. Корнієнка та Ю. Пахомова, в яких автори заявили про потребу визнання робочої сили товаром в умовах соціалізму. Вивченням проблем товарно-грошових відносин у цей період продовжували займатися О. Агафонов, В. Кононенко, Я. Лінійчук, І. Лукінов, В. Рибалків, І. Ястремський та ін. Дослідження цих учених започаткували подолання схоластичності «політичної економії соціалізму», намагання відійти від усталених стереотипів і догм. Проте радикальних змін у наукових дослідженнях до початку 80-х років XX ст. не відбулося.

У сучасній економічній теорії немає чітко викладеної, переконливої і загальноприйнятої альтернативної теорії, яка могла б дати кількісні та якісні результати, подібні до здобутих неокласиками. Неокласичний спосіб мислення зберігає величезний вплив на мейн-стрим і формування позицій щодо сучасних досліджень. Сучасний розвиток неокласичної теорії пов’язаний із так званим економічним імперіалізмом, змістом якого є визнання важливості та необхідності дослідження для пояснення всієї людської поведінки позаекономічних чинників, досягнень соціології, психології, політології, історії, правознавства та інших суспільних наук. Зростає незадоволеність ортодоксальними теоретичними формулюваннями, межі між різними напрямами, течіями і школами сучасної економічної теорії стали розмитішими.

Українські науковці зауважують, що неокласика залишається тим відправним пунктом, з якого починається вивчення розвитку та еволюції сучасної економічної теорії, слугує своєрідним стандартом, з яким зіставляється і за яким оцінюється розвиток усіх інших економічних теорій, шкіл і напрямів.

Висновки

В останній третині XIX ст. під впливом розвитку внутрішніх економічних і соціальних суперечностей капіталізму починається перехід капіталістичного способу виробництва у свою вищу і разом з тим низхідну стадію розвитку, яка характеризується насамперед виникненням монополій і активним втручанням держави у розвиток економіки, її одержавленням. Цю стадію неоднозначно тлумачили представники різних напрямів і шкіл економічної теорії. У марксистській політичній економії її назвали імперіалізмом (за Леніним), у працях західних науковців найпоширенішими назвами стали «корпоративний капіталізм», «народний капіталізм», «індустріальне» та «постіндустріальне суспільство», «суспільство споживання» та ін.

Отже слід зазначити, що побудований на основі ідеї цінової рівноваги та теорії граничної корисності, на використанні принципу системного аналізу сучасний неокласицизм впритул підходить до визнання необхідності впливу держави на окремі сторони економічної системи з метою спричинити «ланцюгову реакцію» і забезпечити умови для дії ринкових сил. Посилаючись на те, що нові організаційні форми виробництва потребують нових підходів до проблеми саморегулювання, неокласики вважають за необхідне досліджувати економічні явища з погляду можливого стимулювання і стабілізації економічних процесів, не зашкоджуючи дії ринкових сил.

Список використаної літератури

1. Базилевич В. Історія економічних учень: Підручник / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка / Віктор Дмитрович Базилевич (ред.). — К. : Знання, 2004. — 1300с.
2. Злупко С. Історія економічної теорії: Підручник/ Степан Злупко,; ЛНУ ім. І. Франка. — 2-е вид., випр. і доп.. — К.: Знання, 2005. — 719 с.
3. Ковальчук В. Історія економічних вчень: Навч.- метод. посібник/ В’ячеслав Ковальчук, Михайло Сарай; М-во освіти України; Тернопільська академія народного господ., Кафедра економіч. теорії. — Тернопіль: Астон, 1999. — 126 с.
4. Корнійчук Л. Історія економічних учень: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2002. — 284с.
5. Лактіонова Г. Історія економічних учень: Навч.-метод. посібник / Харківський національний аграрний ун-т ім. В.В.Докучаєва. — Х., 2004. — 151с.
6. Лісовицький В. М. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ В. М. Лісовицький; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 219 с.
7. Мазурок П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях: Навчальний посібник/ Петро Мазурок,. — 2-ге вид., стереотип.. — К.: Знання, 2006. — 477 с.
8. Тараненко О. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для дистанційного навчання/ Олександр Тараненко,; Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини «Україна». — К.: Університет «Україна», 2007. — 301 с.
9. Юхименко П. Історія економічних учень: Підручник/ Петро Юхименко, Петро Леоненко,. — К.: Знання, 2005. — 583 с.