Вступ.

1. Державотворницька діяльність Д.Галицького.

2. Місце Д.Галицького в історії України.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Утворення Київської Русі у IХ-ХII століттях поклало початок державотворенню і поширенню ідеї державності. Вона дала стимул для формування нових політичних і культурних центрів на території сучасної України. Галицька земля стала удільним князівством наприкінці IX століття, а після занепаду Київської держави, починаючи з середини XII століття, продовжувала і розвивала її державницькі та духовні традиції протягом 150 років.

Незважаючи на міжусобні війни між окремими князями, Волинська і Галицька земля здавна підтримували якнайтісніші економічні та культурні взаємини. Ці взаємини стали передумовою об'єднання Волині й Галичини в одному князівстві. Незабаром після смерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславович на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але не зміг там утвердитися. Лише в 1199 р., після смерті Володимира Ярославовича, останнього представника династії Ростиславичів, Романові Мстиславичу вдалось домогтися сполучення під своєю владою Волині й Галичини в одне князівство. Незадовго до смерті Роман утвердився і в Києві. Кияни охоче перейшли на бік Романа і відчинили йому Подільські ворота Києва.

Утворення об'єднаної Галицьке-Волинської держави було подією великої історичної ваги. Недаремно літописець називав Романа великим князем, „царем на Русі", „самодержцем всея Русі", причому слово „самодержець" вперше в літописі застосовано саме щодо нього. Цей титул, перекладений з грецького титулу візантійських імператорів — автократор, засвідчив зміцнення позиції великого князя, підпорядкування ним непокірних боярських угруповань. Саме у Романа Мстиславича шукав притулку імператор Візантії Олексій III Ангел після захоплення Константинополя хрестоносцями.

1. Державотворницька діяльність Д.Галицького

Смертю Романа скористались галицькі боярські угруповання, які не допустили до влади Романової вдови та його малолітніх синів Данила і Василька. Як тільки княжичі підросли, вони розпочали з боярством тривалу і запеклу боротьбу за престол Волині, а пізніше і Галичини.

Могутність великих бояр у Галицькій землі пояснюється не тільки різноманітністю їхніх прибутків (розвинуте сільське господарство, солеварні промисли, торгівля), а й тим, що в ході боротьби за утвердження своєї династії на Прикарпатті Ростиславичі мусили залучити на свій бік місцеву боярську верхівку. Для цього був один шлях — надання їм посад і, головне, маєтків, які стали базою зростання впливу боярських родів, дали їм потім змогу протидіяти спробам зміцнення князівської влади. На жаль, нерідко найбагатші бояри вважали більш вигідним для себе іноземне покровительство. Вони виходили з того, що правителям-чужинцям важче, ніж своїм, домогтися підтримки широких кіл населення, і це спонукатиме їх давати привілеї боярам, як головній своїй опорі.

Втягнення іноземних покровителів-угорців, а пізніше і поляків у внутрішні конфлікти боярства з князями вело до зміцнення позицій бояр і до небаченого в інших князівствах загострення їх боротьби з князівською владою. Ось що трапилось, скажімо, під час короткого правління в Галичині трьох синів Ігоря Святославича, внуків по матері Ярослава Осмомисла. Бояри самі запросили їх, сподіваючись, що князі з Сіверськоі землі стануть слухняним знаряддям у їхніх руках. Коли ж Ігоровичі стали домагатись реальної влади, розгорілась боротьба не на життя, а на смерть. Ігоровичі влаштували розправу над великими боярами, і „вбито їх було числом 500, а решта розбіглися". В 1211 р. бояри, запросивши на допомогу угорське військо, захопили двох Ігоровичів і „повісили задля помсти". Через два роки провідник боярства Володислав Кормильчич насмілився сісти на князівському престолі — це був єдиний випадок титулування князем людини з-поза династії Рюриковичів. Ще 1214 р., з допомогою частини бояр угорці, які вступили в союз з Краківським князівством, захопили Галич і проголосили „королем королівства Галицького" п'ятирічного угорського королевича Калмана (Коломана), якого одружили з дворічною польською княжною Саломеєю. Від цієї, по суті військової, окупації визволив галичан новгородський князь Мстислав Удатний, який разом з Данилом Романовичем (одруженим з його дочкою) успішно відбив наступ угорського і польського військ. Однак пізніше Мстислав передав князювання не Данилові, а молодшому угорському королевичеві Андрію, одруженому з другою дочкою Мстислава. Врешті, після наполегливих зусиль Данилові вдалося утвердитися на Волині, звідкіля він повів наступ на Галицьку землю. 1230 р. Данило Романович витіснив угорців із Галича, але не зміг втриматися в місті. Це повторилося 1233 р.

Оскільки політичне безпринципні боярські угруповання йшли на угоди з угорськими феодалами, які прагнули до захоплення Галичини й Волині, боротьба Данила і Василька Романовичів проти бояр, за об'єднання галицько-волинських земель набирала характеру визвольної війни за державну незалежність. Романовичі спирались на широкі кола населення і на ту частину бояр, що розраховувала на покровительство князів, їх підтримали містичі — міські купці і ремісники, в тому числі іноземні поселенці у деяких найбільших містах (вірмени, німці та інші). Вони були прихильниками не боярського свавілля, а міцної князівської влади (лише пізніше, коли держава ослабла, міські колонії католиків стали орієнтуватися на своїх одновірців — іноземних агресорів). Для перемоги Романовичів мала істотне значення і позиція селян-общинників, які входили до княжого пішого війська. Зміцнення боярства не віщувало смердам нічого доброго, а ілюзії про „доброго князя" уже в той час були поширені в народі. Союз князівської влади, боярства, що їй служило, і міської верхівки був спрямований на встановлення такого варіанту державного ладу, який значно більше відповідав потребам економічного і культурного розвитку, ніж боярська олігархія.

Князь намагався створити центральний апарат управління з вірних собі бояр. У ньому найпомітнішою фігурою, своєрідним заступником князя у військових, адміністративних і судових справах став двірський. Вдосконалюючи державний апарат, прямуючи до спеціалізації його ланок, князі спирались і на досвід інших країн.

В результаті тривалої боротьби Данилові Галицькому вдалось подолати угруповання галицьких і перемишльських бояр, які орієнтувались на підтримку Угорського королівства. У 1237-1238 рр. Данило остаточно укріпився в Галичі. Волинь він залишив молодшому братові Василькові, який у всіх важливих справах діяв спільно з Данилом. 1238 р. Данило розгромив тевтонських рицарів Добжинського ордену, що захопили місто Дорогичин, і взяв у полон магістра ордену Бруна. За словами літопису, Данило напередодні проголосив: „Не личить держати нашу батьківщину крижевникам (хрестоносцям)". Незадовго до зруйнування Києва Батиєм Данило укріпився в Києві і посадив там тисяцького Дмитра, досвідченого і хороброго воєводу, якому і довелось керувати обороною міста.

Столицею свого князівства Данило Романович обрав нову резиденцію Холм, де побудував оборонні споруди, церкви, заклав гарний парк. Літописець показує планомірний, цілеспрямований характер містобудівельної діяльності Данила і його брата Василька Романовича. З їх наказу були споруджені міста-замки Данилів, Крем'янець, Угровеськ та інші. До міст Данило запрошував „сідлярів, і лучників, і тульників, і ковалів заліза, й міді, і срібла, і життя наповнювало двори навколо замку, поля і села". Ці слова у літописі наводяться при описі заснування Холма, але вони стосуються й інших новозбудованих міст.

Фортифікаційна і будівельна діяльність Романовичів була дуже своєчасною. Подолавши впертий опір на лінії укріплень вздовж Верхнього Тетерева, Горині й Случі, Батий на початку 1241 р. рушив на Волинь. Як вказує літописець, хан, побачивши, що не зможе взяти Крем'янець і Данилів, відступив. Очевидно, героїчна оборона цих укріплених фортець спричинилась до того, що орда вирішила не затримувати свого походу до головного міста Волині -Володимира. Боротьба за володимирський дитинець була кривавою. Дружинники і озброєні містичі боролись до кінця, до останнього воїна. Бастіонами опору стали муровані церкви, які після відходу орди залишились заповнені трупами. Так само самовіддано, як свідчать дані археології, захищалися інші міста та феодальні замки. Данило, який в той час повертався з Угорщини, зупинився в Синевідському монастирі (в сучасному Сколівському районі); тут він дізнався про навалу і був змушений повернутись до Угорщини, „бо мало з ним було дружини". Ймовірно, шлях орди проходив з Прикарпаття на Верецький і через Буковину на Роднянський перевали. Коли в Угорщині стало відомо про наближення орд Батия, був посланий палатин Григорій з дорученням перекрити карпатські „ворота". Але він здав їх без опору. Не затримуючись в Карпатах, орди Батия рушили в Угорщину, де об'єднались з іншою частиною орди, яка поверталась з Польщі і Чехії. Зруйнування міст і сіл, величезні людські втрати — все це завдало невиправного удару економіці і культурі краю.

Все ж Галицько-Волинська земля потерпіла порівняно менше, ніж східні князівства. Це дозволило відразу ж після відходу орди приступити не тільки до відбудови зруйнованих міст, а й до спорудження нових. Зокрема було зведено могутні укріплення Холма, збудовано Львів, який названо за ім'ям Данилового старшого сина Лева. Одночасно і далі доводилось воювати з непокірними боярами, які робили ставку на Ростислава Михайловича Чернігівського та його союзників.

В 1245 р. військо Данила Галицького здобуло блискучу перемогу в битві з військом угорського короля та його союзниками коло М.Ярослава на Сяні. Ярославська битва, в якій Данило підтвердив славу хороброго воїна і здібного полководця, надовго зупинила агресію угорських феодалів на північ від Карпат. Близько 1250 р. між Данилом і угорським королем Белою налагодились дружні стосунки, які були закріплені шлюбом сина Данила Льва з дочкою Бели Констанцією.

Але спроба організувати достатньо сильний союз проти ординців не вдалася. Не маючи змоги виставити достатньо надійний опір переважаючим силам Золотої Орди, Данило був змушений поїхати на переговори до хана Батия в його столицю Сарай (поблизу гирла Волги). Хан прийняв Данила з почестями, але сучасники розуміли, що ця поїздка означала визнання залежності від орди. „О, гірша будь-якого зла честь татарська!" – написав з цього приводу літописець. Подальша діяльність Данила засвідчує, що він тільки в крайніх обставинах йшов на підпорядкування орді, щоб тим самим отримати передишку і зібрати сили для вирішальної боротьби. Саме з цією метою було споруджено низку укріплених міст, які мали, за словами літопису, бути опорою „проти безбожних татар". Поступово, спершу дуже обережно, Данило знову починає шукати союзників для боротьби з ординцями. В 1254-1255 рр. війська Данила, його брата Василька і сина Лева здобули міста, що піддалися татарам (Болохівські міста в районі Случі і Тетерева), а коли загони хана Куремси перейшли в контрнаступ, вони були відтіснені в свої кочовища. Однак після приходу 1258 р. величезного війська Бурундая Данило і Василько були змушені розібрати укріплення найбільших фортець на доказ того, що вони „мирники" орди. Лише столичний Холм не скорився і зберіг свої фортифікації.

Данило проводив активну зовнішню політику. Після смерті останнього австрійського герцога з династії Бабенбергів син Данила Роман одружився з Гертрудою Бабенберг і з допомогою угорського короля спробував оволодіти герцогським престолом Австрії. Ця спроба була невдалою (в результаті тривалої боротьби з 1282 р. тут укріпилась династія Габсбургів).

Міжнародному авторитетові Данила сприяло вінчання його в 1253 році отриманою від папи Інокентія IV королівською короною. Місцем коронації він обрав Дорогичин на Підляшші, щоб підкреслити свої права, на це місто, де свого часу розгромив тевтонських лицарів. Західноєвропейські хроніки називали Галицьке-Волинське князівство королівством ще задовго до дорогичинської коронації, тому, надсилаючи в подарунок Данилові корону, папа рахувався з реальними фактами. Взаємини холмського двора з Римом мали політичний характер.

2. Місце Д.Галицького в історії України

Син князя волинського і галицького Романа Мстиславича, правнук великого князя київського Володимира Мономаха. Данило Галицький рано зрозумів, які біди приносять Російській землі розбрат, і в подальшому суворо карав їх призвідників в своїх володіннях.

Бойове хрещення Данило Романович отримав у війні на західних рубежах Російської землі. Його першими противниками стали поляки й угорці, які не раз вторгалися на Русь і втручалися в князівські міжусобиці. Його союзником став тесть — волинський князь Мстислав Молодецький.

У 1223 році князь Данило Романович разом зі своєю дружиною брав участь в спільному поході кількох російських князів і половецьких ханів проти монгольської орди і в битві на ріці Калці 31 травня того ж року. На Русі тоді ще майже нічого не знали про великого правителя Монгольської держави Чингізхана, який послав на Захід сильне кінне військо під командуванням досвідчених воєначальників Джебе і Субедея для розвідки маршрутів подальшого завоювання.

На військовій раді у Києві російські князі вирішили відгукнутися на прохання про допомогу половецького хана Котяна. Біля дніпровських порогів був розбитий авангардний загін монгольського війська. Успіх надихнув російських князів — Мстислава Молодецького, Даниїла Романовича, Мстислава Київського і Мстислава Чернігівського.

Разом з половцями, якими командував хан Ярун, вони рушили на схід і через дев'ять днів підійшли до ріки Калки, притоки Кальміусу. Там і сталася їхня зустріч з монголами.

Битва, в якій монголи уміло заманили противників в пастку, закінчилася повним розгромом половецького війська і більшості князівських дружин. Був оточений також укріплений табір князя Мстислава Київського, в якому його дружина хоробро билася три дні. Данило Романович під час битви на Калці був поранений в груди, але доля його берегла. Після розгрому русько-половецького війська Джебе і Субедей повернули свої тумени назад.

Молодий волинський князь виявив себе здатним правителем. До 1229 року він завершив об'єднання волинських земель в єдине велике князівство. У вирішенні цього завдання йому сприяло три фактори: князівська дружина, простий люд, який бажав нарешті отримати спокійне життя, а також постійна небезпека місцевих усобиць.

Прагнучи знайти союзників в слов'янському світі, князь Данило Романович опікувався і про його безпеку і не відмовляв іншим правителям-сусідам у військовій допомозі. У 1237 році він зі своєю дружиною бився проти німецького Тевтонського ордена, що обрушився на польські і литовські землі. Князь Волині добровільно, а не з потреби схрестив того року свою зброю з хрестоносцями.

У прагненні розширити власні володіння, князь Данило Романович здійснив декілька походів по південній Русі.

У 1238 році він оволодів містом Галичем, а потім і Києвом, який вже давно втратив своє колишнє значення на Руській землі, перетворившись на пересічний стольний град. Тепер він став величатися князем волинським і галицьким, а частіше за все Данилом Галицьким. Саме під цим ім'ям він увійшов в древньоруську історію. Вторгнення монголо-татарського війська хана Батия на Русь призвело до повного розорення Галицько-Волинського князівства, були спалені багато міст і селищ, тисячі людей відведені в полон. Сам князь з сім'єю і невеликою дружиною втік до сусідньої Угорщини, король який знаходився з правителем Галича в дружніх відносини і хотів з його сім'єю укласти династичний шлюб.

Після відходу степових завойовників Данилу Галицькому довелося витратити багато сил для відновлення порушених волинських міст. Йому, так само як і майже всім російським князям, довелося визнати владу Золотої Орди і щорічно виплачувати їй велику данину.

На той час Данилу Галицькому довелося вести найнаполегливішу боротьбу проти своїх західних ворогів-сусідів — прихильників чернігівського князя Ростислава Михайловича. У 1245 році, 17 серпня, на берегах ріки Сан під містом Ярославом (нині територія Польщі) князівське військо під його командуванням розгромило полки союзників — польських і угорських феодалів і бунтівних галицьких бояр.

Ярославська битва завершила собою майже 40-літню кровопролитну боротьбу за відновлення єдності Галицько-Волинської Русі.

У 1245 році хан Батий погрозив Данилові новим руйнівним походом на його землі, які ще не оправилися від монгольського нашестя на Русь.

Данило Галицький, не маючи достатніх військових сил і надійних союзників, не зважився на відкриту озброєну боротьбу з могутньою Золотою Ордою. Йому довелося негайно їхати з поклоном і дорогими подарунками для самого хана, його дружин і сім'ї, знатних монгольських вельмож на далекі берега Волги в золотоординську степову столицю Сарай. Там прославленому князю випало пройти принизливу процедуру визнання себе данником великого монгольського хана Батия.

Проводячи активну зовнішню політику, Данило Галицький втрутився в боротьбу за герцогський австрійський престол.

У 1252 році разом з союзниками-угорцями він здійснив похід проти Оттокара Чеського. Тоді російські дружини уперше дійшли до міста Відня. На початку 1250-х років князь добився військовою силою і дипломатичною грою визнання прав його сина Романа на австрійську герцогську корону. У Центральній Європі з правителем Галицько-Волинського князівства стали рахуватися.

У 1254 році князь галицький і волинський прийняв від папської курії королівський титул. Процедура коронування проходила в Дрогичині. Не розуміючи об'єднувальну і духовну роль православ'я, Данило Галицький протистояв наполегливим спробам католицької церкви поширити свій вплив на Русі. А це викликало велике невдоволення новоспеченим європейським королем в далекому Римі. Князь Данило Романович не став міняти православну віру на католицьку.

Не знайшовши собі надійних і сильних союзників, Данило Галицький спробував поодинці протистояти Золотій Орді. Спершу його війська успішно діяли проти татарського темника Куремси, нанісши йому кілька поразок. Однак кінні тисячі Куремси встигли спустошити околиці міста-фортеці Кремінця. Ханський темник безуспішно намагався взяти обложене місто Луцьк.

У Сараї швидко зрозуміли небезпеку, що виходила від бунтівного російського князя, і послали в похід на Галицько-Волинську Русь велике кінне військо під командуванням досвідченого і жорстокого полководця Бурундая. Оскільки сили були нерівні, Данило Романович підкорився золотоординцям, які увійшли в його володіння. У ханській столиці на волзьких берегах вирішили не застосовувати репресій проти бунтівного данника і його сім'ї.

В останні роки свого життя древньоруський князь-полководець воєн не вів. Він був похований в своїй столиці місті Холмі. В історію Вітчизни князь Данило Романович Галицький увійшов як розумний і далекоглядний державний діяч і хоробрий воїн.

Данило — це найбільша постать в icтopiї Галицько-Волинської держави.

Він вів свою діяльність серед незвичайно важких обставин. З великими зусиллями він наново з'єднав розбиту державу, ведучи боротьбу з Польщею та

Угорщиною і з анархічним боярством. Нічого не втратив з батьківських земель, забезпечив кордон у Карпатах i від Вісли, поширив державну територію на півночі. Привернув авторитет княжої влади, наново зорганізував державний апарат. Не дав знищити своєї держави татарам, особистими жертвами здобув мир i підготував свою країну до відсічі орді. Супроти наступу Азії вийшов у зв'язки з Західною Європою, шукаючи там політичної i культурної допомоги. Трудом свого життя він відбудував державу свого батька Романа i поклав основи під її дальший розвиток.

З Данилом зійшов з історичного кону один iз найвидатніших володарів України, талановитий, самовідданий, освічений. Загальні обставини не дали йому довести до кінця справу піднесення України, але, не зважаючи на всі перешкоди, він багато зробив у цьому напрямку. Він зібрав ycі землі, що ними володів Роман, створив iз них з допомогою Василька могутню державу, з якого рахувалися сусіди, яку визнавав за поважну папа. Своїм коронуванням він затвердив її становище як королівства, як гідної спадкоємниці традицій Київської держави, i уможливив майже на сто років її існування.

Данило, не зважаючи на тяжкі умови постійної війни, зумів зламати боярську опозицію i творити державу на нових началах. Галицько-Волинська держава зайняла почесне місце серед європейських держав; її міста викликали здивування, її армія доходила до Каліша та Оломунця, її військова тактика здобула славу. Не зважаючи на тісні зв'язки з Західною Європою, культура, закони, література, релігія Галицько-Волинського князівства залишалися українськими.

Доба Данила важлива й тим, що протягом 20 років яскраво намітилася різниця між ідеологією та орієнтацією української держави i Володимиро-Суздальської: тоді, як Данило для зміцнення своєї держави та звільнення її від татарського панування шукав зв’язок з Європою, Олександр, орієнтуючись на схід, визнав безоглядно владу татар. Таким чином стали один проти одного два piзні світи.

Висновки

Галицько-Волинська держава стала могутнім слов'янським форпостом Східної Європи, ласки якого запобігав сам Папа Римський, який, бачачи дедалі зростаючий вплив галицьких князів, намагався навернути через них слов'ян у католицтво.

Данило бажав скріпити прихильні княжій владі міські елементи i зайнявся будуванням нових міст. Татарська небезпека примушувала його ставити нові оборонні городи, а при городах виростали міста. Немале значення мав тут вплив Західної Європи, де князі для збільшення своїх доходів засновували міста, як осередки промисловості i торгівлі.

Данило виявив себе видатним адміністратором. Тільки наставали мирні часи — він будував нові міста, села. Biн заснував Данилів, Львів, Холм, що його зробив своєю столицею. Приходили до нього «німці i русь- іноязичники й ляхи, — нотував літописець, — идяху день i ніч", i підмайстри i майстри, i ремісники різних фахів які втікали від татар, «бЬ жизнь и наполниша дворы, окрест града поле и лЬса». Відзначаючи розмах колонізаторської діяльності, літопис писав, що за Данила у Галичині та на Волині засновано 70 міст, в яких розгорталися промисли, ремесла, будували пишні будівлі, храми.

Державу Данила добре знали в Європі: вона репрезентувала Україну-Русь. В англійській енциклопедії XIII ст. Бартоломея написано: «Галиція розлога й багата країна, quae nunc Rhutenia a pi ribus nominatur», себто Галичину ототожнювали з Руссю.

Велике значення мало висвячення Кирила митрополитом Київським за вказівкою Данила: цим підкреслювалося наступність Галичини від Києва.

Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Історія України: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Віктор Дани-ленко,. — К.: Каравела, 2007. — 254 с.

2. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 535 с.

3. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. — 3-тє вид., випр., доп.. — К.: Академвидав, 2004. — 687 с.

4. Губарев В. Історія України: Довідник школяра і студента/ Віктор Губарев,. — Донецьк: БАО, 2005. — 622 с.

5. Історія України: Навчальний посібник/ М. О. Скрипник, Л. Ф. Домбровська, В. М. Красовський та ін.; Під ред. М. О. Скрипника; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2003. — 366 с.

6. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і нау-ки України. — 2-ге вид., доп. і перероб.. — К.: Алерта, 2006. — 412 с.

7. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. — Харків: Одіссей, 2005. — 413 с.

8. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Знання-Прес, 2006. — 598 с.

9. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . — К.: МАУП, 2006. — 345 с.

10. Шабала Я. Історія України: Для випускників шкіл та абітурієнтів/ Ярослав Шабала,. — К.: Кондор, 2005. — 265 с.