Вступ.

Розділ 1. Розвиток книгодрукування в Україні на поч. ХХ ст.

1.1. Розвиток видавничо-поліграфічної бази та становище друкарів і видавців.

1.2. Розвиток видавничої справи на Галичині.

1.3. Стан друкування української книжки на поч. ХХ ст.

Розділ 2. Подальший розвиток українського книговидання.

2.1. Розвиток українських видавництв в 1917-1918 рр.

2.2. Особливості розвитку видавничої справи в період українізації (1925-1932 рр).

2.3. Розвиток книговидавництва в Західній Україні.

Розділ 3. Післявоєнний розвиток українського книгодрукування.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність дослідження.Вивчення історії розвитку культури має надзвичайно важливе значення для незалежної України, для розвитку громадянської свідомості, визначення та ствердження її національних ідеалів. Важливим складником історії культури є історія друкарської справи та книговидання.

Книговидання – важлива галузь людської діяльності. Вона забезпечує закріплення та передачу інформації в часі та просторі у вигляді текстового й ілюстративного матеріалу, що є найпоширенішим засобом у цій галузі на наш час. Відповідно до загальної теорії комунікацій, книга залишається найважливішою формою існування й розповсюдження інформації, способом організації твору індивідуальної свідомості в знакову систему для сприйняття її суспільною свідомістю. Книжкове виробництво, як галузь економіки суспільства і як важлива сфера його духовного зростання, постійно поповнює його інтелектуальний потенціал новою інформацією та закріплює накопичені знання як духовну спадщину, соціальний досвід людства.

Вивчення тенденцій розвитку книги та книговидання в Україні в окремі періоди її історії, впливу книги на розвиток свідомості та інтелектуального рівня суспільства, на практичне життя є важливим завданням дослідників.

Такий досвід має серйозне теоретичне і практичне значення в умовах сучасної України, яка на новому рівні трансформується у демократичну державу з ринковою економікою. Актуальність теми дослідження полягає в тому, що досвід книговидання в Україні у період стрімкого розвитку виробничих відносин має особливе наукове і практичне значення у період трансформації, що його переживає Україна сьогодні.

Метою дослідженняє відтворення цілісної картини розвитку книговидання у ХХ ст. як синтетичної галузі, в якій органічно поєднувалися технічні досягнення в поліграфічному виробництві із культурними і громадсько-політичними надбаннями суспільства, втіленими у такому комунікативно-інформаційному засобі як книга.

Концепція наукової роботи передбачає виконання таких завдань:

характеризувати розвиток видавничо-поліграфічної бази, зростання її кількісних та якісних показників на основі виявлених опублікованих і неопублікованих джерел;

визначити напрями і тенденції розвитку в Україні російськомовного книговидання;

розглянути діяльність провідних київських російськомовних видавництв;

розглянути роль українськомовної книги в освіті населення, в формуванні громадської думки, ствердженні політичних поглядів суспільства.

Об’єкт дослідження– розвиток друкарства та книговидання в Україні на тлі економічних, громадсько-політичних і соціально-культурних перетворень часів українізації.

Предметом дослідженняє основні тенденції розвитку друкарських і видавничих підприємств і установ та масив періодичних і книжкових видань періоду українізації.

Розділ 1. Розвиток книгодрукування в Україні на поч. ХХ ст.

1.1. Розвиток видавничо-поліграфічної бази та становище друкарів і видавців

З поданих до 1903 р. на розгляд цензури 230 рукописів вдалося видати лише бл. 80. Все ж у 1900-1918 pp. "Вік" видав 331 книгу загальним накладом 1,7 млн. примірників. Серед них були серії "Українська бібліотека", "Сільська бібліотека", зібрання творів українських письменників, популярні брошури. Жодне тогочасне видавниче підприємство Наддніпрянщини не змогло зрівнятися з "Віком" за розмаїттям і обсягом книжкової продукції.

Велике значення мала поява на Україні нових друкарень, серед них і таких технічно досконалих, як Степана Кульженка в Києві і Євтима Фесенка в Одесі, які, крім російських, видавали й українські книжки. Найбільше нотне видавництво і друкарня нот діяли в Києві при нотній книгарні Л.Ідзиковського. Ця книгарня, як і київсько-одеська, власником якої був Б.Корейво, велику увагу приділяла виданню і поширенню нот українських народних пісень, творів Миколи Лисенка та інших композиторів.

Поява друкарень у провінційних містах створювала умови для розгортання і в них видавничої діяльності. 1886 р. у Херсоні надруковано збірник драматичних творів Івана Карпенка-Карого. Виявом пожвавлення культурного життя стало видання літературних альманахів у Чернігові ("Степові квіти", 1899; "Хвиля за хвилею", 1900), Херсоні ("Перша ластівка", 1905) та інших містах.

Валуєвський циркуляр і Емський указ фактично втратили силу лише внаслідок революції 1905 р. Надалі книги, газети й журнали часто заборонялися за їхній зміст вже після їх видання. Стало можливим і видання української преси, та щодо неї цензура була особливо сувора. Зокрема була заборонена наприкінці 1905 р. перша на терені Російської імперії україномовна газета "Хлібороб" (виходила в Лубнах на Полтавщині тиражем до 5 тис. примірників), у 1906 р. заборонено газети "Вільна Україна" (Петербург), "Добра порада" і "Запоріжжя" (Катеринослав), "Народна справа" (Одеса), "Слобожанщина" (Харків). Друга в Наддніпрянщині українська газета — "Рідний край", заснована в кінці 1905 р. у Полтаві Миколою Дмитрієвим, 1907-1913 pp. виходила за редакцією Олени Пчілки в Києві; 1915-1916 pp.-у Гадячі, причому російським правописом, т.зв. "ярижкою", щоб обійти заборону українськомовної преси в роки війни. Важко переоцінити значення публікації в Києві впродовж 1906-1914 pp., в основному, на кошти заслуженого для української справи мецената Євгена Чикаленка, щоденної газети "Рада", навколо якої гуртувалася українська інтелігенція. В 1907 р. перенесено зі Львова до Києва друкування "Літературно-наукового вісника". Важливе значення в літературному житті відігравав часопис "Українська хата" (1909-1914).

Великим був внесок у розвиток української культури видавництва "Час", що діяло в Києві в 1908-1920 pp. Фундаторами і керівниками цього поставленого на належному фаховому рівні підприємства стали Василь Королів-Старий, Максим Синицький, Модест Левицький, П.Петрушевський. Видавництво мало друкарню і книгарню, а капітал його — річ нечувана перед тим для української установи — перевищив мільйон карбованців. Серед видань були твори українських письменників і переклади з різних мов, підручники, брошури для широкого кола читачів, кольорові поштівки з текстами народних пісень Амвросія Ждахи. В Одесі перше українське видавництво "Сніп" засноване 1905 р. заходами голови одеської "Просвіти", визначного книгознавця, бібліографа і лексикографа Михайла Комарова13. Невеликі українські видавництва діяли і в інших містах Наддніпрянщини.

Як і раніше, україномовні книжки друкувалися також у Петербурзі та Москві, де різні друкарні приймали замовлення українських письменників і освітніх діячів; окремі російські книгарі-видавці видавали українські лубочні друки для заробітку. Місячник "Украинская жизнь" виходив у Москві 1912-1917 pp. за редакцією Симона Петлюри та Олександра Саліковського, інформуючи про життя України також і тих, хто не знав української мови. В 1898-1917 pp. видавничу діяльність у Петербурзі вело Благодійне товариство для поширення загальнокорисних і дешевих книжок, очолене Данилом Мордовцевим. Відомо понад 80 виданих ним брошур з природознавства, сільського господарства, медицини. Проте українському книговиданню і далі доводилося долати найрізноманітніші перешкоди, зумовлені як політикою уряду, так і свавіллям місцевої адміністрації. З 1914 р. репресії відновилися з новою силою.

1.2. Розвиток видавничої справи на Галичині

Як вже зазначалося, в Галичині умови для розвитку української культури на національній основі були незрівнянно сприятливішими, ніж на землях, підвладних Російській імперії. Імперія Габсбурґів, принаймні, не заперечувала існування українців (що їх тут, як і в Буковині та на Закарпатті, ще довго називали русинами) як окремого народу. Цензурні обмеження були пов'язані, насамперед, зі змістом видань, а не з їхньою мовою. З впровадженням з 60-х pp. конституційного ладу попередню цензуру скасовано, але прокуратурі надано право конфісковувати надруковані тексти з політичних та інших мотивів. У той же час, управління в Галичині фактично передано польській меншині, оскільки недемократичне виборче законодавство поставило провінційне самоврядування під контроль великих землевласників, а ними були поляки. Не дивно, що протегувалися польські середні школи, урядові субсидії надавалися в першу чергу польським культурно-освітнім установам. Проте існувала можливість легального відстоювання політичних прав українською більшістю населення краю. Чинниками культурного життя стали національні освітні та інші товариства і преса. Перемога "народовського" напряму над "москвофільським" зумовила остаточне утвердження соборницького спрямування більшості галицьких видань. Завдяки цьому, як і завдяки активній участі в книговиданні й журналістиці Галичини діячів культури з інших регіонів — Наддніпрянщини, Буковини, Закарпаття, друковані у Львові, Коломиї та інших галицьких містах книги й періодика ставали загальнонаціональними за своїм значенням, сприяючи перетворенню Галичини в "український П'ємонт" — осередок культурно-національних ініціатив для всієї України.

Засноване в 1868 р. товариство "Просвіта" вважало одним з головних завдань книговидання. За перші 50 років товариство видало 348 популярних книжок, серед них 88 оповідань, 52 книжечки історично-географічного змісту, 28 на природничі й лікарські теми14 . Популярністю користувалися також щорічні календарі "Просвіти" та інші українські календарі-альманахи. Етапними явищами в українській журналістиці стали львівська газета "Діло" (1880-1939, з 1888 р. — щоденна), чернівецька "Буковина" (1885-1916), редагований І. Франком та М. Павликом радикальний журнал "Народ" (1890-1895), створений і керований І.Франком місячник "Житє і слово" (1894-1896). Якісний перелом у рівні періодики для інтелігенції засвідчив місячник "Літературно-науковий вісник", який виходив 1898-1906 у Львові за редакцією М. Грушевського, І. Франка, В. Гнатюка, а пізніше в Києві. Висока вимогливість редакторів, їх наполеглива організаційна діяльність забезпечили високий рівень всім рубрикам журналу — літературним творам і критиці, публіцистиці, хроніці громадського та культурного життя, бібліографічній інформації. Головною подією в історії релігійного книговидання стало заснування в 1895 р. друкарні при василіянському монастирі в Жовкві як бази для видавництва отців василіян. Заснування цього видавництва дало поштовх для створення василіянських видавничих осередків в Ужгороді на Закарпатті, Прудентополісі в Бразилії, Біксаді в Румунії, Мондері в Канаді (пізніше перенесено до Торонто), а також у США й Аргентині15. Національна преса стала істотним чинником популяризації українських книжок, видавці яких, як і видавці газет та журналів, керувалися просвітницькими мотивами. Саме з такою метою видавалися Іваном Франком серії "Дрібна бібліотека" (1878-1881) та "Літературно-наукова бібліотека" (1889-1898), Костем Паньківським — "Мала бібліотека". Особливо успішною виявилася діяльність Українсько-руської видавничої спілки — акціонерного товариства, яким керували Михайло Грушевський, Іван Франко і Володимир Гнатюк. У "великій" і "малій" серіях друкувалися твори українських письменників і переклади наукових та літературних праць іноземних авторів. За два десятиріччя опубліковано 600 книжок, накладом від 500 до 1700 примірників кожна. Важливим видавничим центром стало Товариство ім. Шевченка, яке 1892 р. було перетворене в наукове. Друкарня товариства діяла з 1873, з 1892 р. у ній виходили "Записки Наукового Товариства ім. Шевченка" — солідний науковий журнал з гуманітарних наук. До 1939 р. вийшло 155 томів; у 1895-1913 pp. головним редактором "Записок" був Михайло Грушевський. Під його керівництвом розгорнулося також видання історичних документів і наукових монографій. Українську книгу розповсюджували книгарні НТШ і "Просвіти" у Львові, засновувалися українські книгарні і в повітових містах. Розуміється, в Галичині відкривалося і немало польських книгарень, причому нерідко книгарі були одночасно видавцями і власниками друкарень. Одним з найбільших видавців польської літератури став львівський книгар Герман Альтенберґ. Книгарня і друкарня Осії (Озияша) Цукерканделя і його сина Вільгельма в Золочеві випускала дешеву малоформатну серію "Загальна бібліотека" ("Biblioteka powszechna"), а також т.зв. брики — посібники-шпаргалки, в т.ч. й україномовні, для гімназистів. На Буковині активізувалися німецькі й румунські видавництва та друкарні, на Закарпатті — угорські. З 1864 р. в Ужгороді діяло освітньо-видавниче "Общество св. Василія Великого" москвофільського напряму; з 1902 р. його активи перейшли до торговельно-видавничої спілки Унія (Unio).

1.3. Стан друкування української книжки на поч. ХХ ст.

Усього в 1909 р. працювало 17 українських видавництв у Східній Україні: в Києві, Полтаві, Одесі та інших містах. У Галичині до кінця XIX ст. відомі 11 книжкових видавництв, на початку XX ст. -понад 30. За 1798-1916 pp. вийшло понад шість тисяч назв книг українською мовою, у тому числі не менше 2,8 тис. у Східній Україні і поза межами українських земель. Твори Т.Шевченка з 1840 до 1914 р. видавалися в Україні та поза її межами понад 500 разів.

У роки Першої світової війни (1914-1918 pp.) книговидання на українських землях різко зменшилося. У Росії випуск книг українською мовою знову опинився під забороною, за дуже незначними винятками. Одночасно пожвавилося видання політичних публікацій на українські теми за межами України. Союз Визволення України в ряді країн публікував кількома мовами брошури та інформаційні матеріали з чітко сформульованою вимогою самостійності України17. Політичні видання самостійницького напряму виходили також у Сполучених Штатах Америки і Канаді.

Доступність української книжки обмежувалася також тим, що нею дуже погано комплектувалися бібліотеки. Протягом XIX і навіть на початку XX століття продовжували діяти деякі бібліотеки, засновані у попередню добу. Так, прямим продовженням бібліотеки Києво-Могилянської академії була, аж до її ліквідації радянською владою, бібліотека Київської духовної академії (у неї Києво-Могилянську академію перетворено в другому десятиріччі XIX ст.). Також численні монастирські і магнатські бібліотеки, засновані в XVII-XVIII ст., продовжували існувати і в XIX — на початку XX ст. Точніше — продовжували існувати переважно самі збірки, оскільки лише до окремих з таких бібліотек мало доступ ширше коло читачів поза родиною власника чи осіб, безпосередньо пов'язаних з установою, якій належала бібліотека.

Основну роль з другої половини XIX ст. починають відігравати публічні бібліотеки, першою з яких стала Одеська міська бібліотека, що діяла з 1829 року. Наприкінці XIX ст. міські бібліотеки були в усіх більших містах України. Важливе місце у культурному житті здобули і університетські бібліотеки, які в кінці XIX — на початку XX ст. модернізуються з врахуванням нових досягнень бібліотечної науки. Особливо ж яскравим явищем у національному житті українців Галичини став швидкий розвиток читалень "Просвіти" наприкінці XIX — на початку XX ст.: на 1894 р. їх у цьому краї було вже 2944. В Наддніпрянській Україні бібліотеки для селян з 1867 р. засновували земства, але українська книжка до них практично не потрапляла. Так, з 60 бібліотек Полтавщини, про які є джерела, лише в 12 були українські книжки й брошури, усіх разом — 280'9. Важливим вкладом у науку стало створення україністичних колекцій у книгозбірнях деяких навчальних закладів і товариств, особливо Наукового товариства ім.Шевченка та Українського наукового товариства у Києві. Зі збільшенням кількості українських громадських і приватних бібліотек поширюються друковані екслібріси — спершу текстові наліпки утилітарного призначення, згодом — мистецькі композиції (видруки або естампи). Особливо популярними графічні екслібріси стали пізніше, в 30-і роки*.

Зважаючи на особливу роль української книжки як чинника національного самоусвідомлення, питання історії книгорозповсюдження, формування і функціонування україністичних книгозбірень заслуговують на окремі дослідження.

Розділ 2. Подальший розвиток українського книговидання

2.1. Розвиток українських видавництвв 1917-1918 рр.

Небувалий за розмахом спалах українського книговидання припадає на роки Визвольних Змагань, боротьби за державність. Кількість українських видавництв, відомих дотеперішнім дослідникам, зросла до 78 в 1917 і 120 в 1918рр. В Українській Народній Республіці і Українській Державі часів гетьманату розвивалися як громадські, так і приватні видавничі підприємства, виникали книгарні й бібліотеки. Про стрімке зростання частки української книжки в загальному книжковому потоці свідчить така цифра: 1918 р. бібліографами зареєстровано вихід у світ в Україні 1526 книжок, з них 1084 українською мовою, 386 російською, 56 іншими.

Національно орієнтовані українські видавництва виникли в таких містах, як Глухів, Лубни, Сміла, Кобеляки, Козятин, Валки, Могилів-Подільський, Катеринодар на Кубані й багато інших. Відомо більше десятка видавництв місцевих "Просвіт", зокрема в Кролевці, Золотоноші, Більську на Підляшші. Лише вінницьке зуміло зібрати відповідні кошти, придбати друкарню і розпочати видання щоденної газети "Шлях". Діяли офіційні державні видавництва, приватні отримували від держави безвідсоткові позики. Зростання попиту на українську книжку забезпечило прибутковість найбільших видавництв, такі з них, як "Час", "Друкар", "Сіяч", "Криниця" придбали власні друкарні. Стихійно і дуже стрімко зростала кількість українських періодичних видань; з'явилися вони у всіх великих містах і багатьох містечках українських земель і поза їх межами, в тому числі у Воронежі (поширювалися в українських місцевостях Вороніжчини й Курщини), містах Сибіру та на Далекому Сході. Швидко збільшувалася кількість фахової періодики ("Вільна школа", "Українська військова справа", "Освіта", "Педагогічний журнал", "Стерно", "Українські медичні вісти", "Закон і право", "Вістник агрономії" "Книгар", " Мистецтво", "Театральні вісти", "Наше минуле", "Літературно-науковий вістник" та інші) .

Закон про створення Національної бібліотеки Української держави, проект якого розробили М.П.Василенко, В.О. Кордт та В.І. Вернадський, був ухвалений Радою Міністрів 2(15) серпня 1918 року і вступив у дію після опублікування в державному віснику 8(21) серпня. Бібліотека мала бути книгозбірнею, яка "гуртувала би все, що витворене людською думкою" і одночасно зосередила б "всі пам'ятки духовничого життя українського народу і України". Первісно передбачалося, що бібліотека буде самостійною, але незабаром прийнято концепцію В.Вернадського про належність бібліотеки до найвищої загальнонаціональної наукової установи — Академії наук . У січні 1919 р. Директорією УНР засновано Українську книжкову палату — орган державної реєстрації друкованих видань.

2.2. Особливості розвитку видавничої справи в період українізації (1925-1932 рр)

Після поразки Визвольних Змагань і запровадження у Східній Україні радянської системи видавничу справу майже повністю централізовано і удержавлено, одночасно встановлено небувалу за суворістю політичну цензуру. Приватних кооперативних видавництв діяло небагато; найзаслуженіше між ними "Світло" змогло проіснувати до 1926 р. Державні видавництва об'єднано у Всеукраїнське державне видавництво (Держвидав). У тодішній столиці УСРР Харкові засновано видавництва "Пролетарий", "Молодий робітник". У перші роки радянської влади переважало російськомовне книговидання, наприклад, за 1922 р. Вседержукрвидав випустив 301 видання, але з них лише 130 українськомовних. Ситуація змінилася в роки так званої українізації (1925-1932). Хоч і надалі у книжковому репертуарі переважали агітаційно-пропагандистські друки, зросли наклади української художньої літератури, наукової і літературної періодики, українськомовної щоденної преси. Найбільшими видавництвами стали "Рух" і "Книгоспілка" в Харкові. Наукові монографії і періодику видавала заснована у 1918 р. Всеукраїнська Академія наук, до якої в кінці 1922 р. перейшла і колишня друкарня Києво-Печерської лаври.

З 1930-х років, одночасно з розгромом "українізіції" і новим спалахом ще жорстокішого, ніж раніше, терору щодо українських кадрів, посилилася політика централізації видавничої справи, надзвичайно суворим став цензурний контроль. Видавців і авторів за найменші, справжні або уявні, відхилення від настанов чекали звільнення з праці, ув'язнення або заслання, а пізніше, зокрема в 1934 і 1937-1939 pp., також і розстріли. Жертвами терору стали заслужені для українського книговидання діячі: Гнат Хоткевич, Іван Лизанівський, Сергій Пилипенко, Антін та Іван Крушельницькі і багато інших. Багато видань, готових до друку, було знищено, знищено й цілі тиражі численних книг: далеко неповний список таких видань, зладжений Наталею Полонською-Василенко, включає 35 назв. Для зручності контролю доведено до крайніх, майже абсурдних меж централізацію книговидання. Держвидав перетворено в ДВОУ (Державне видавниче об'єднання України), якому підпорядковано всі головні видавництва: "Радянська школа", "Література і мистецтво", "Держмедвидав" та інші. Після ліквідації ДВОУ в 1934 р. ще більше посилився контроль ідеологічних партійних органів, зведено до мінімуму видавничу діяльність на місцях. Книжкова продукція сконцентровувалася у спеціалізованих видавництвах, яких на 1940 р. залишалося чотирнадцять. Характерним для цього періоду є чітке розмежування видавничих і друкарських підприємств. Репресії не лише за реальну опозицію, але й за не скоєні злочини мали на меті залякати працівників культури, унеможливити творчі ініціативи, непередбачені партійною верхівкою.

Одночасно різко зменшилася кількість українськомовних видань — з 6394 (79 відсотків загальної кількості видань усіма мовами) у 1930 р. до 1895 (43 відсотки) у 1939 р. Як констатує Ю.Шевельов, причиною відносного зменшення українських видань була, в першу чергу, урядова політика, але щодо зниження абсолютних чисел "відігравала ролю і відраза читача до творів, перейнятих офіційною пропагандою, та ще й низького художнього рівня, і помітне зменшення самих читачів внаслідок розгрому інтелігенції та освіченіших кіл селянства".

2.3. Розвиток книговидавництва в Західній Україні

У Галичині в міжвоєнний час існувало близько 50 українських видавництв. Другим після Львова видавничим осередком залишалася Коломия31 . Книжкова продукція на українських землях під польською займанщиною кількісно не була значною (наприклад, у 1934 р. 346 назв, в 1938 р. — 476, тобто 22% кількості українськомовних книг в УРСР32), але тематика книг і періодики була різноманітною і, всупереч цензурному наглядові, в основному, відображала весь спектр тодішніх політичних напрямів. Хоч фінансові можливості українських товариств і організацій залишалися обмеженими, багато з них уміли залучати на видавничі потреби кошти громадськості. Допомагала видавництвам українська кооперація, нерідко для інвестування у книговидання використовувалася передплата. Так, перший в Україні універсальний енциклопедичний словник — тритомна УЗЕ ("Українська загальна енциклопедія", Львів-Станиславів-Коломия, 1930 -1935) друкувався порівняно дешевими зшитками, до яких передплатникам пізніше надсилались обкладинки томів у різних варіантах — простому, в тканині або в шкірі з тисненням. Так само місячними випусками, по одному золотому кожний, концерн Івана Тиктора "Українська преса" видрукував науково- популярні ілюстровані оглядові праці за редакцією Івана Крип’якевича — "Велику історію України", "Історію української культури", "Історію українського війська". Розпочато "Всесвітню історію" І.Крип'якевича. На високому поліграфічному рівні Український видавничий інститут опублікував "Географію України і сумежних земель" В. Кубійовича й "Атлас України і сумежних земель" В. Кубійовича та М. Кулицького.

Розвивалася й преса. Крім заслуженої давньої газети "Діло" (як додаток до неї друкувалися повісті та романи), здобули популярність щоденна газета концерну Івана Тиктора "Новий час", літературний тижневик "Назустріч", пов'язаний з церквою тижневик "Нова зоря", науково-популярний місячник товариства "Просвіта" "Життя і знання". "Просвіта" продовжувала видавати і щомісячні науково-популярні книжечки з усіх галузей знання, але найбільше з історії. На високому рівні, як за змістом, так і за поліграфічним виконанням та оформленням, публікувалися популярні місячники, серед них — жіночий "Нова хата" (редактори М. Фуртак, М. Громницька, Л. Бурачинська), краєзнавчий "Наша батьківщина", орган фотоаматорів "Світло і тінь"* та інші. Українська преса різних напрямів виходила також на Волині; натомість, спроби організувати український видавничий рух на Холмщині та Підляшші були придушені польською владою. На Буковині в умовах жорстоких переслідувань з боку румунської цензури за 1921-1928 pp. вдалося надрукувати лише 39 назв книг. Активніше розвивалося українське книговидання на Закарпатті — в Ужгороді, Мукачеві, окремі книжки виходили також в Севлюші, Берегові, Тячеві. Книжки видавали і створені в еміграції культурно-освітні центри — Український громадський видавничий фонд та Український Вільний Університет у Празі, Українська господарська академія в Подєбрадах (1922-1932). Видавництво "Українська накладня" Якова Оренштайна, засноване 1903 р. у Коломиї, впродовж 1919-1932 pp. діяло в Берліні і видавало оригінальні видання й переклади, зокрема серію "Загальна бібліотека"33 . Українські видавничі ініціативи в Канаді й США були пов'язані з культурним і політичним рухом в емігрантському середовищі, однак частина заокеанських видань поширювалася і в Україні, головно на західних її землях. За оцінкою керівника українського відділу Бібліотеки Конгресу США Богдана Ясінського, тільки в США протягом 1896-1999 pp. вийшло близько 33 тис. україномовних книг, брошур і бл. 2 тис. окремих видань на українські теми. Ним же зафіксовано 445 україномовних газет і журналів. Значна частина їх були ефемерними, але, наприклад газета "Свобода" (орган Українського народного союзу, що є найбільшою діаспорною кредитно-банківською установою) — найстарша українська газета в світі, яка дожила з позаминулого століття до наших днів: вона безперервно виходить з 1896 р.

Після включення до СРСР західноукраїнських земель всі наявні там видавничі центри ліквідовано. Під час німецько-фашистської окупації в Україні була дозволена тільки одна українська видавнича установа — львівська філія краківського Українського Видавництва. В інших містах окупованої України виходили нечисленні брошури й ряд газет — і цілком колаборантських, і таких, видавці яких, наскільки було можливо, відстоювали українську культурну спадщину. Видавнича діяльність у ці роки велася й далі в еміграції — у США і Канаді, в деяких європейських країнах і навіть в Манчжурії.

Розділ 3. Післявоєнний розвиток українського книгодрукування

Після війни в Українській РСР відновили діяльність республіканські видавництва, засновано газетні видавництва в центрах областей. Випускалися головно агітаційні пропагандистські публікації, шкільні підручники, масові брошури з питань колгоспного виробництва тощо. Видавничі підприємства і друкарні з 1949 р. підпорядковано Управлінню поліграфічної промисловості і видавництв при Раді Міністрів УРСР, пізніше реорганізованому у "Державний комітет Ради міністрів УРСР по пресі"* (1978 р. перейменований в Державний комітет УРСР у справах видавництв, поліграфії і книжкової торгівлі, скорочено — Держкомвидав). Однією з перших акцій новозаснованого комітету було присвоєння привабливіших назв видавництвам. Так, "Держлітвидав України" став "Дніпром", "Дитвидав ЦК ЛКСМУ" — "Веселкою", обласні книжково-журнальні видавництва отримали статус республіканських регіональних видавництв і назви з локальним колоритом: "Маяк" в Одесі", "Таврія" в Сімферополі, "Каменяр" у Львові, "Карпати" в Ужгороді. Втім, реформа проводилася чисто бюрократичними методами і тільки тому, що відповідну постанову прийняв "Держкомпрес" СРСР (зрозуміло, за розпорядженням ЦК КПРС) щодо видавництв усього СРСР. Усе це здійснювалося відповідно до постанови московського ЦК "про чергові завдання ідеологічної роботи партії", де передбачалося "реорганізувати мережу центральних і місцевих видавництв і створення замість них великих спеціалізованих видавництв"34 . Отже — в ім'я дальшої централізації та регламентації, при цьому, для України й інших "соціалістичних" республік встановлювалися далеко гірші умови, ніж для "центральних" московських видавництв. Наприклад, для "республіканських" наукових видавництв визначено вдвічі менший максимальний обсяг монографій, ніж для "центральних". Видавати енциклопедії, засновувати нові журнали можна було лише з дозволу Політбюро ЦК КПРС. У зв'язку з відсутністю такої санкції закрито (під тим приводом, що це періодичні видання) кілька серійних видань галузевих інститутів Академії наук. І в столиці України, і в обласних містах вирішальний голос у питаннях контролю за змістом і навіть оформленням видань належав органам партії та КДБ, виконавцем їхніх вказівок був так званий Держліт — превентивна цензура, яку для замаскування її справжньої суті назвали "Управлінням по охороні державних і військових таємниць у пресі". Система контролю починалася з авторської самоцензури і вишукування видавничими редакторами недозволених чи просто небажаних думок, поглядів, форм вислову. Книжка доходила до читача після дальшої багаторазової перевірки: на машинописі цензор виставляв штамп "до набору", на коректурі — "в друк", на сигнальному примірнику — печатку "в світ", тобто дозвіл на розповсюдження. А після отримання обов'язкового сигнального примірника партійними органами або держбезпекою інколи давалося розпорядження знищити весь тираж.

Під контролем цензури були й книгозбірні: у нечисленних великих бібліотеках недозволені книжки ув'язнювались у спецфондах, у малих — вилучалися й знищувалися. Характерно, що "Записки НТШ" та "Історія України-Руси" Грушевського запроторили до спецфондів уже за правління Брежнєва. Звичайно, в цензурній політиці, як і в попередні часи, були коливання. З часу "відлиги" кінця 50-х — початку 60-х pp. трохи розширився випуск спеціалізованої технічної, економічної, наукової літератури, з художньої друкувалася в основному класика (часто з цензурними купюрами) і офіційно визнані твори українських радянських письменників, переклади з російської літератури. Після реабілітації частини розстріляних письменників почали друкувати і їхні твори (але далеко не всі). В 1960-1980-х pp. з'явилися й енциклопедичні видання, досить нечисленні, як на потреби України: "Українська радянська енциклопедія" за редакцією М.Бажана (т. 1 -17, друге видання українською і російською мовами в 12 томах, 1977-1981 ), перша в світі "Енциклопедія кібернетики" за редакцією В.Глушкова (спершу українською, потім російською мовою), "Шевченківський словник" (т. 1-2, головний редактор Є.П.Кирилюк), багатотомні інформаційно-наукові видання "Історія міст і сіл Української РСР" (26 томів, головний редактор П.Т.Тронько) та "Історія українського мистецтва" (т. 1-6, головний редактор М.Бажан). Академічним інститутом мовознавства видано тлумачний словник української мови в 11-ти томах, започатковано серію "Пам'ятки української мови", Інститут суспільних наук підготував і видав словник української актової мови XIV-XV ст. Зберігають значення найповніші дотепер, хоч покалічені цензурою, зібрання творів Івана Франка (50 томів), Лесі Українки (12 томів). Почато повне академічне видання творів Шевченка і розраховану на 200 томів серію "Бібліотека української літератури". 1972 р. у колишньому будинку Києво-Печерської друкарні відкрито — з санкції П. Шелеста — Державний музей книги і друкарства36. Проте питома вага україномовної літератури після короткочасного поліпшення ситуації в кінці 50-х pp. неухильно зменшувалася: в 1965 р. 2998 назв книг українською і 4023 російською мовою, 1975 р. уже відповідно 2651 і 5693, в 1980 р. — 2164 українські і 6572 російськомовні публікації.

Твори, які цензура не допускала до видання в Україні, публікували видавничі осередки діаспори в Німеччині, США, Канаді. Справжнім подвигом стала підготовка і видання на зібрані в діаспорі кошти систематичної та алфавітної серій "Енциклопедії українознавства" за редакцією В.Кубійовича, а згодом і двох англомовних енциклопедій про Україну та українців. Українські видавництва засновано в Мюнхені ("Молоде життя" і "Дніпрова хвиля"), Нью-Йорку

35 Від тодішнього заступника головного редактора УРЕ А.В. Кудрицького я свого часу довідався, що санкція на друге видання енциклопедії була отримана керівництвом УРСР, яке до цього спонукав М. Бажан, тільки під час відпустки Суслова, що був проти видання "республіканських" енциклопедій. Саме Бажан настояв, щоб хоча половина тиражу вийшла українською мовою: інші "відповідальні" працівники погоджувалися лише на 30-40 відсотків. Готовий однотомний "Український енциклопедичний словник" Москва не дозволяла видати, поки не вийшло аналогічне московське видання. "Шевченківський словник" не можна було назвати енциклопедією, бо на той час ще не було Пушкінської та Лермонтовської енциклопедій. У бібліографії при статтях російських енциклопедичних видань наводились і західні видання, в УРСР цього не допустили.

("Пролог"), василіяни друкували в Римі, Торонто і Прудентополісі, ряд цінних видань випустили видавництва М. Денисюка в Буенос-Айресі, М. Коця в Філадельфії, Ю. Ткача ("Байда") в Австралії37. На виданні англомовних наукових праць про Україну зосередили свої зусилля Український Науковий інститут Гарвардського університету, Канадський інститут українських студій (Едмонтон), Українське академічне видавництво в м. Літлтон (штат Колорадо), яке було філією американського видавництва книг з бібліотекознавства та інформатики "Libraries Unlimited" (власник Богдан Винар).

Навіть з цього конспективного викладу видно, в яких умовах розвивалося українське книговидання останніх десятиріч перед здобуттям Україною незалежності. Перед Першою світовою війною Російська монархія ставила своїм завданням не допускати розвитку української національної культури, але все ж рахувалася з певними юридичними нормами, особливо після революції 1905-1907 pp. Ще більшою мірою це стосується західноукраїнських земель у складі Австро-угорської держави. В Радянському Союзі в роки так званої українізації україномовні видання мали служити меті "комуністичного виховання", допускалися, однак, певні форми національної мистецької і літературної творчості, видання дозволеної цензурою української наукової та освітньої літератури. Серед тодішніх керівників УРСР були й такі, які щиро прагнули розвитку національної культури, більшість їх згодом стали жертвами комуністичних репресій. У повоєнні роки політика обмеження українського слова, зведення його на провінційний рівень, перетворення в знаряддя офіційної пропаганди особливо наполегливо й цинічно проводилася в 1947-1953 pp. і в роки так званого застою, коли генеральним секретарем комуністичної партії був Л. Брєжнєв, а головним її ідеологом — відомий своїми антиукраїнськими настроями М. Суслов. Треба віддати належне тим письменникам, митцям, науковцям, освітянам, окремим працівникам урядових установ, які в таких складних умовах рятували, що тільки було можна, з національної культурної спадщини, намагалися розвивати справжню культуру, а не її ідеологізований сурогат. Тодішні студенти, науковці, вчителі добре пам'ятають, з якою радістю зустрічали вони окремі видання, яким вдавалося прориватися через цензурні перепони, або які були видані в період тимчасових відлиг. Як справжні загальнонаціональні події сприймала українська інтелігенція вихід у світ "Собору" Олеся Гончара, збірки "Правда кличе" Дмитра Павличка, творів Бориса Антоненка-Давидовича, перекладів Григорія Кочура і Миколи Лукаша, книг віршів Василя Симоненка, Ліни Костенко, Івана Драча, Миколи Вінграновського.

Специфічна ситуація склалася у виданні книг з гуманітарних наук. З одного боку, такі вчені як О. Білецький, Л. Булаховський, М. Возняк, І. Крип'якевич, Ф. Шевченко, М. Брайчевський, їхні однодумці й учні подавали до друку солідні праці, виданню їх сприяли окремі щиро віддані своїй справі працівники видавництв. Доброго слова заслуговують журнал "Архіви України" тих років, коли його редагував І.Л. Бутич, деякі публікації Українського товариства пам'яток історії і культури, що його очолював П.Т. Тронько. Попри зрозумілу в тих умова* ідеологізацію, визначною подією в культурному житті стало видання "Історії міст і сіл в 26 томах" (головний редактор академік П.Т. Тронько). З другого боку були й такі співробітники наукових установ, критики й журналісти, які шукали всюди "націоналізму" і "об'єктивізму" ("об'єктивізм" вважався в комуністів лайливим словом). Вони, хто під примусом, а хто з власної ініціативи, подавали на своїх колег "сигнали", тобто доноси. В деяких випадках і в партійних органах знаходилися люди, які мали сміливість відкинути найбезглуздіші звинувачення, в інших вони не могли цього зробити, особливо в періоди продиктованих московським політбюро загострень "боротьби проти буржуазної ідеології". Політично шкідливими проголошено збірку нарисів І. Шаповала про Д. Яворницького "В пошуках скарбів", брошуру М. Киценка "Хортиця в героїці і легендах", монографію О. Апанович "Збройні сили України" (тут дратував не так зміст цієї наукової праці, як її назва), перевидання творів А. Чайковського "На уходах" та "Олюнька" (здійснені, до речі, завдяки підтримці офіціозного публіциста, але в той же час щирого українського патріота Ю. Мельничука). 1973 р. така доля спіткала навіть книжку колишнього першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста "Україно наша радянська": націоналізмом було визнано приписане йому "перебільшення ваги України як складової частини СРСР". Дійшло до того, що під контролем працівників КДБ було вилучено з книгарень друге видання збірки праць Леніна, повністю або частково присвячених Україні (В.І. Ленін про Україну, ч. 1-2, Київ 1979). Щодо причини цензурної заборони праць самого Леніна можна було лише здогадуватися: очевидно, тодішні ідеологи побачили невідповідність першоджерелу їхніх тлумачень ленінської спадщини.

Після втручання Держкомвидаву і тенденційної рецензії одного з київських істориків було пущено під ніж весь тираж (22 тис.) підготованої львівським видавництвом "Каменяр" у 1982 р. ілюстрованої книжки І. Могитича "Ансамбль вулиці Руської", головно за те, — це не анекдот, а правда, — що на кількох фотографіях львівської Успенської церкви "було надто багато хрестів".

Тих письменників, науковців, журналістів, які намагалися захищати українську культуру, хоча б навіть з позицій тодішньої конституції і засад, декларованих свого часу Леніним, проголошували "антирадянщиками" і переслідували не менш жорстоко, ніж відвертих критиків тодішньої системи.

Суворість цензурного контролю, нерідко не лише ідеологічно запрограмованого, але й цілком безглуздого, власне й спричинила появу "самвидаву" — машинописних копій публіцистичних і літературних творів. З'явилися і самвидавні журнали — від "Українського вісника", який став відомим у світі (окремі числа перекладалися на Заході на англійську та французьку мови), до розмножуваної в гірському селі в криївці "Волі і Батьківщини". Самвидавні тексти, тираж яких був мінімальним, доходили до України головно завдяки пересиланням радіо "Свобода", "Голосу Америки", міжнародної служби Канадського радіо.

Є щось спільне для всіх, таких відмінних між собою, етапів історії українського книговидання. Завжди україномовних і присвячених Україні книжок виходило надто мало, як на потреби великої європейської нації. Тим більше заслуговують доброго слова ті видавці й громадські діячі, котрі робили все від них залежне, щоб наперекір перешкодам і заборонам українське слово служило освіті, науці, культурі, щоб воно було чинником національного прогресу.

Висновки

Питання розвитку друкарської справи та книговидання початку ХХ століття досі не були предметом спеціального наукового дослідження. Автори переважної більшості наукових праць лише побіжно торкалися даної теми, звертаючись до окремих періодів чи питань.

Після реформи 1861 року серед інших змін, що відбувалися в країні, розвивається процес активізації книговидання. Зокрема в Києві стрімко збільшується кількість видавничих підприємств, серед яких зростає відсоток приватних друкарень, рівень їхнього технічного обладнання, кількість та якість виробленої продукції. У 80 – 90-х роках ХІХ ст. спостерігається формування ряду надзвичайно міцних видавничо-поліграфічних установ, між якими найперше відбувається розподіл сфер діяльності в галузі.

Розвиток книговидавничої справи в Україні у період 1925 – 1932 років визначався соціально-економічними, політичними, історико-культурними факторами. Це позначилося на завданнях видавництв й відповідно на тематиці видань, їхній кількості. Зміст видавничої продукції визначався практичними потребами кожного конкретного історичного періоду, характеризувався тематичною та жанровою різноманітністю. У дисертації відтворена картина розвитку книговидання в Києві, розподілу видавничої продукції за галузями знань, видами видань, що дало змогу окреслити структуру масиву видань, описати й проаналізувати його еволюцію у часі.

У досліджуваний період видавцями в Україні виступали як окремі приватні особи, так і ряд державних та громадських установ, зокрема міська дума, Києво-Печерська лавра, університет св. Володимира, наукові товариства, редакції періодичних видань тощо. Закономірним кроком у розвитку книговидання стає участь у ньому книгарень, власники яких намагалися видавати літературу, яка передусім користувалася попитом. Поширюються т. з. склади книжок, які разом із книгарнями, фактично стають зародками сучасних видавництв.

З початком світової війни відбулося відчутне зменшення обсягів поліграфічної продукції. Продовжують діяльність фактично лише найзначніші видавництва. Після лютневої революції 1917 року знову, як і в 1905 – 1906 роках, громадсько-політична література очолює списки найпопулярніших видань в країні. Певний період відбувається спроба співіснування видавництв різних політичних напрямків. Втім, подальші події поклали край розвитку галузі, структура якої лише почала активно формуватися.

В умовах національно-культурного піднесення видавнича діяльність в Україні набуває значення видатного соціального та культурного явища. Книговидання не лише відповідало існуючому рівню розвитку суспільства, а й впливало на нього, сприяючи формуванню громадської думки, спонукаючи до активізації діяльності просвітніх, наукових організацій.

Список використаної літератури

1. Вальо М. Видавнича діяльність Якова Оренштайна у контексті української культури // Яків Оренштайн — феномен української видавничої справи, Львів 1998, с. 3-13

2. Грановський Б. Становлення видавничої діяльності УАН-ВУШ 1918-1928 // Україна в минулому, вип. 9, с 145-146.

3. Дубровіна Л. Створення Національної бібліотеки Української держави та її концепція // Студії з архівної справи та документознавства, т. 2, Київ 1999, с 139.

4. Животко А. Історія української преси. – К., 1997. – с. 257-273

5. Ківшар Т. Український книжковий рух як історичне явище 1917-1923 рр. — Київ. — 1996

6. Кузєля З. З культурного життя України, Зальцведель 1918, с 5-22:

7. Петров С. С. Друкарство як мистецтво // Друкарство. – 1998. – №1/18. – С. 4 – 8.

8. Петров С. С. Найвідоміший з плеяди київських видавців // Друкарство. – 2001. – №5/40. – С. 4 – 7.

9. Полонська-Василенко Н. Список видань Академії наук, знищених у 1930-х роках // Книжник, 1991,4, с 23-25.

10. Полонська-Василенко Н. Українська академія наук. Нарис історії, ч. 2 (1931-1941), Мюнхен 1953, с 195-199;

11. Савчук М. Видавництво // Енциклопедія Коломийщини, зшиток 3, Коломия 2000, с 103-104

12. Сенченко М.І. Книжкова палата України. Історія і сьогодення. — Київ 1999.

13. Шерех Ю. Поза книжками і з книжок. — К., 1990. — с 356-357.

14. Якимович Б. Книга, освіта, нація. Видавнича діяльність І.Франка, Львів 1997.