Вступ.

1. Передумови виникнення Київської Русі.

2. Давньоруська київська держава: основні етапи розвитку.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Історія економічної думки України часів раннього та класичного середньовіччя зв'язана з добою Київської Русі — першої держави на українській етнічній території.

Літературними джерелами, що з них можна дізнатися про економічні погляди тієї доби, є літописи, угоди, грамоти князів, кодекси й записи норм світського й церковного права тощо.

Визначною пам'яткою соціально-економічної та політичної літератури доби Київської Русі є «Руська правда» — зведення законів давньоруського права XI—XII ст. Відомі 106 списків «Руської правди», які складено в XIII—XVIII ст.

Поява феномена Давньоруської держави у IX ст. на теренах Східної Європи — результат взаємодії різноманітних факторів і чинників у всіх сферах не тільки тогочасного суспільного життя, ай сивої давнини.

Сучасники і історики відмічають високий міжнародний статус Русі — вона мала зносини з Візантією, Священною Римською імперією, Францією, Англією, Болгарією, Польщею, Скандинавськими та азіатськими країнами та народами. Особливого розмаху міжнародні відносини досягай за часів Ярослава Мудрого. Його донька Ярослава біла французькою королевою, Єлизавета — норвезькою, Анастасія — угорською. Русь відрізнялася від інших європейських народів розвитком міського життя, недаремно ж її називали "країною міст". Київ порівнювали за значенням і красою з тогочасною "столицею світу" Константинополем. Руська земля славилася своїми ремісниками, художниками, архітекторами.

1. Передумови виникнення Київської Русі

Становлення державності у східних слов'ян відбувалось протягом тривалого часу і було закономірним підсумком внутрішньої еволюції їх суспільства. Історичні факти переконливо свідчать, що перші протодержавні утворення, князівська влада та інші елементи державотворчого процесу мають головним чином місцеве походження і з'явились задовго до утворення Давньоруської держави.

Соціально-економічна сфера.

Система господарства східних слов'ян базувалась головним чином на землеробстві, допоміжну роль відігравали розвинуте скотарство та сільські промисли.

У VII-ІХ ст. удосконалюється техніка землеробства. Саме на цей час припадають поява і поширення залізних наральників, серпів, кіс-горбуш, мотиг, ручних жорен.

Збільшується асортимент вирощування злаків — починають активно культивуватись пшениця, жито, ячмінь, овес.

Археологічні знахідки зерен ярових та озимих культур свідчать про застосування двопільної системи землеробства.

Варто підкреслити: що удосконалення землеробських знарядь, підвищення продуктивності праці, зростання виробництва додаткового продукту спричинили кардинальні зміни у соціальній сфері. Різко знизилася потреба спільного обробітку землі. Саме тому земля, в першу чергу орні ділянки, і плоди праці на ній все частіше почали переходити у власність окремих сімей, які ставали своєрідними господарськими одиницями суспільства. В результаті поступово розпадаються родові патріархальні зв'язки і відбувається перехід до сусідської територіальної общини. Крім того, у якісні зміни у розвитку продуктивних сил вели до соціального розшарування, розкладу родового общинного ладу,формування феодальної системи.

Військова та племенна знать починає концентрувати у своїх руках гроші, цінності, багатства, використовувати працю рабів та збіднілих общинників (смердів).

На цьому ґрунті поглиблюється класова диференціація — землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники трансформуються у феодальне залежне населення, що створює передумови для активного державотворчого процесу.

У ІV-VII ст. у східнослов'янських племен швидкими темпами розвиваються ремесла — залізообробне, ювелірне, косторізне, гончарне та інші. Важливо, що в цей час найбільш розвинутими були залізодобування та металообробка, тобто саме ті галузі, що головним чином і визначали рівень розвитку суспільства, його здатність до прогресивних змін,адже саме від них залежали розвиток землеробства та військова справа.

Металургія відокремлюється від ковальства, помітно розширюється асортимент залізних виробів (близько ЗО назв), удосконалюється технологія, якість продукції стає значно вищою.

Прогресивні зміни у розвитку ремесла зумовили поглиблення суспільного поділу праці, обміну як між общинами, так і в середині общин, що вело до активізації торгівлі та виникнення і зростання кількості постійних поселень, де відбувався міжобщинний обмін, — "градів".

Відокремлення ремесла від сільського господарства, зародження товарного виробництва у VIII-X ст. зумовили помітну активізацію внутрішнього обміну та розширення зовнішньої торгівлі, Особливо жвавими були торгівельні зв'язки з Великою Моравією. Болгарією. Хозарією Візантією та іншими країнами. Розширення торгівлі, з одного боку, сприяло збагаченню слов'янської родоплемінної знаті, посилювало диференціацію суспільства, з другого — надзвичайно гостро ставило питання про захист важливих торгівельних шляхів. До того ж саме торгівля ніби "зшивала" в одне ціле строкаті клаптики земель слов'янських сусідських територіальних общин[4, c. 62-64].

Політична сфера.

Своєрідним фундаментом перших протодержав у Східній Європі були великі союзи слов'янських племен — дулібів, бужан, волинян.

З розпадом родоплемінного ладу і появою класів у VII-ІХ ст. набирає силу процес Об'єднання племен та їх союзів. Саме на цьому грунті і виникають державні утворення — племенні княжіння та їх федерації. За свідченням арабських авторів, уже в VIII-ІХ ст. існувало три осередки східнослов'янської державності:

Куявія (земля полян з Києвом), Славія (Новгородська земля) і Артанія (Ростово-Суздальська, а можливо, Причорноморська і Приазовська Русь). Найбільшим було державне об'єднання, яке літописець називає Руською землею (арабські автори асоціюють його з Куявією) з центром у Києві. Саме воно і стало тим територіальним і політичним ядром, навколо якого і зросла Давньоруська держава. Показово, що існування ранньодержавного осередка у дніпровських слов'ян є єдиновладним правителем на чолі підтверджується численними вітчизняними і зарубіжними джерелами. Зокрема французька урядова придворна хроніка "Бертинські аннали" повідомляє про послів "народу Рос" які у 839 р. прибули до імператора франків Льодовика Благочестивого у Інгельгейм.

Глибокі зміни у суспільному житті, що відбулись у середині І тис. н.е.,. сприяли становленню державних структур у східних слов'ян:

1. Еволюція родоплемінної організації, збільшення розмірів об'єднаних територій, постійна воєнна активність зумовили необхідність переходу до нових методів і форм управління. Роль різного роду народних зборів поступово занепадає і на перший план у політичному житті дедалі впевненіше виходить князівська влада (спочатку виборна, а пізніше — спадкова).

2. Зростаюча зовнішньополітична активність перших осередків державності, посилення соціально-політичної ролі князівської влади сприяли виділенню дружини на чолі з князем у відособлену привілейовану корпорацію професійних воїнів, що стояла поза общиною і над нею. Будучи спочатку лише силовою опорою для князів і племінної аристократії, дружина з часом стала своєрідним самостійним органом публічної влади.

3. Прогресуюча соціальна диференціація суспільства зумовила появу постійних органів примусу.

Сфера культури.

Характерно, що протягом усього І тис. матеріальна культура східних слов'ян зберігала спільні риси. Як правило, слов'янські поселення мали площу 1-2,5 га і розташовувались на південних схилах річок та інших водоймищ групами недалеко одне від одного.

Житлом для людей служили напівземлянки, землянки із плетеними або ж зрубними стінами і вогнищем, а з V ст. — пічкою-кам'янкою. Характерною рисою поховального обряду було трупоспалення в урні або в ямці.

Кераміка була ліпною, інколи оздоблювалась врізними візерунками. Тенденції до формування спільної матеріальної культури посилювались спільністю діалектних говорів, створюючи сприятливий грунт для консолідації слов'ян.

Державотворчому процесу активно сприяли і зовнішні фактори: підштовхуюча і активізуюча політичне життя східнослов'янського суспільства роль "варязького елемента"; постійна загроза з боку Хозарського каганату[7, c. 52-54].

2. Давньоруська київська держава: основні етапи розвитку

Проблема виникнення Київської Русі — одна з найактуальніших в українській історіографії. У цілому дослідники відтворили досить повний та об'єктивний образ держави східних слов'ян, яка сформувалася в результаті їх тривалої політичної та соціально-економічної еволюції, збагаченої досвідом сусідніх народів. Вона розвивалась у рамках загальних закономірностей історико-культурного процесу середньовічної Європи, в якому кожен етнос брав участь насамперед через власні культурні надбання та традиції.

Особливо важливу роль у формуванні нового державного утворення серед східнослов'янських племен відіграли поляни. Саме їхній князь Кий, за переказом "Повісті минулих літ", заснував Київ у середині І тисячоліття. Подальшому піднесенню цього князівства сприяло його вигідне географічне положення та швидке зростання продуктивності хліборобства й скотарства.

З літопису також відомо, що у 882 р. воєвода Олег з іншого протидержавного осередку — Новгорода оволодіває Києвом і об'єднує під своєю владою Київ та Новгород. Утвердження Олега в Києві знаменувало початок створення загальноруської держави — Київської Русі. Шляхом завоювання інших племінних князівств наприкінці IX- на початку X ст. Київська Давньоруська держава значно розширює свою територію. На включені до неї землі поширювалася спільна система судочинства й адміністрації, ці землі зразу ж обкладалися даниною.

Ще в останній період князювання Олега, тобто на початку X ст., його владі підкорялося близько 20 різних народів, переважно слов'янських. Неслов'янські народи, що ввійшли до складу нової держави і до цього були переважно мисливцями та скотарями, зазнали позитивного соціально-економічного та духовного впливу слов'янства.

Таким чином, створювалась досить консолідована своєрідна конфедерація, якій судилося впродовж кількох століть відігравати провідну роль на значних просторах Східної Європи[6, c. 59-61].

Понад два століття в історичній літературі триває суперечка навколо так званої норманської концепції походження Київської Русі. Основною причиною цієї дискусії є суперечливі відомості про варягів та ступінь їх впливу на формування Київської держави. Тривала й затята суперечка не призвела до суттєвого приросту фактичних знань. Та історики все ж дійшли компромісної згоди щодо впливу скандинавів на суспільство й культуру східних слов'ян. Однак переважна більшість дослідників певні, що цей вплив не мав вирішального значення в утворенні Давньоруської держави. Не випадково тому після 1036 р. у літописах немає будь-яких згадок про варягів.

Про економічний розвиток та військову міць Київської Русі на початку X ст. свідчать літописні відомості про воєнні походи Олега. Війна Русі з хазарами закінчилася зруйнуванням їх міст на Каспії. Не менш вражаючими за масштабами та результативністю були походи на Візантію в 907 та 911 рр. Результатом їх були вигідні торговельні та інші угоди. Вони були першими дипломатичними й правовими актами молодої слов'янської держави, значно піднесли її міжнародний авторитет.

Після смерті Олега, обставини якої до цього часу не з'ясовані, київський престол з 912 по 944 р. обіймав син Рюрика Ігор. Він, як і його попередники, стверджував свою владу численними походами проти сусідніх племен, Візантії та хазар. Але не всі ці війни були успішними. Зокрема, походи проти Візантії 941 та 944 років призвели до підписання невигідних для Русі торговельних угод. Водночас постійні воєнні походи ослаблювали економіку держави, відривали від мирної праці багато народу. Головним джерелом постачання княжої військової дружини та князівського двору залишилося стягнення данини, яка постійно збільшувалася. Прагнення Ігоря зібрати подвійну данину з древлян спричинилося до повстання та вбивства самого князя в 944 р.

У 945 р. повстання древлян було придушене вдовою Ігоря Ольгою, яка правила державою до повноліття сина Святослава. Щоб уникнути майбутніх конфліктів, княгиня упорядкувала систему збирання данини та її розміри. Крім того, за роки її правління було започатковано формування чіткої системи управління державою і створення державного апарату. Зміцненню Київської Русі за часів правління Ольги сприяла її активна зовнішньополітична діяльність. Дипломатична князівська місія до Константинополя завершилася підписанням обопільне вигідної візантійсько-руської угоди в 946р. Ольга була урочисто прийнята візантійським імператором Костянтином Багрянородним і охрещена у пишному Софійському соборі. Проте давньоруське суспільство та навіть найближче оточення княгині в середині X ст. виявилося ще не готовим до запровадження християнства як офіційної релігії.

Син Ольги Святослав, який очолив державу в 964 р., майже все своє коротке правління провів у постійних походах і війнах. У Хазарського каганату були відвойовані захоплені ним слов'янські землі, а в 968 р. йому було завдано нищівної поразки, зруйновано столицю Ітіль. Проте незабаром на східних рубежах Русі з'явилася нова загроза — печеніги.

Починаючи з 968 р. основна частина могутнього на той час війська Святослава була зосереджена на Балканах, де велася гостра боротьба між Візантією і могутнім Болгарським царством. Київська Русь виступала на боці Візантії. Болгарам було завдано кількох відчутних поразок. Але поява сильного конкурента на її кордонах не влаштовувала Візантію, і вона почала війну проти Святослава. Підбурювані візантійцями, печеніги раптово напали на військо Святослава біля дніпровських порогів. В одному з боїв навесні 972 р. князь загинув, а між його синами почалася шестирічна міжусобна боротьба за владу[5, c. 66-69].

Отже, роки від князювання Аскольда у IX до правління Святослава у другій половині X ст. були періодом найбільшої експансії Київської давньоруської держави, у результаті чого вона значно розширила свої межі, закріпилася на Чорноморському узбережжі. У цей час відбулося становлення нової могутньої східноєвропейської держави, яка стала вагомим чинником міжнародних відносин. Завершився перший період історії Київської Русі і з початком князювання Володимира Святославовича(978-1015) настав другий етап її історії — період піднесення і розквіту.

У спадщину Володимиру держава дісталася ще не досить консолідованою. Влада місцевих племінних вождів і князів на місцях була майже безмежною. Тому Володимир розпочав князювання з реформи державного управління. Місцеву знать у багатьох містах Руської землі замінили близькі родичі та намісники князя. Вже в перші роки правління були повернуті до складу Русі землі хорватів і дулібів, придушені спроби радомичів і в'ятичів вийти зі складу держави. Усе це дозволило зламати сепаратизм племінної верхівки і зміцнити державну владу. Отже, наприкінці X — на початку XI ст. за часів Володимира в основному завершився процес формування державної території Русі, визначились ЇЇ кордони, що в цілому збігалися з етнічними рубежами східнослов'янської етнокультурної спільноти.

До незаперечних заслуг Володимира історики відносять захист держави від нападів печенігів. Хоча походи княжої дружини проти них були успішними, проте боротьба з кочівниками в степу не давала очікуваного ефекту. Тому вже з 988 р. почалося зміцнення оборонних рубежів держави. По берегах Десни, Остра, Трубежу, Сули та Стугни були закладені численні міста-фортеці та створена розгалужена система захисних валів, які частково збереглися до наших днів.

Головне місце у міжнародних відносинах за часів правління Володимира посідали взаємини з Візантією. Особливо зміцніли вони після одруження київського князя із сестрою імператора Візантії Анною.

В історію нашої держави Володимир Святославович увійшов як Хреститель. Спочатку він спробував реформувати язичництво, проголосивши Перуна верховним богом. Переконавшись у віджилості старої віри, із середини 80-х років князь схиляється до думки щодо запровадження християнства. Спочатку християнство прийняв сам Володимир та його найближче оточення. А навесні 988 р. відбулося масове хрещення киян, що поклало початок запровадженню християнства як державної релігії всієї Київської Русі.

Християнізація Русі мала далекосяжні наслідки для внутрішнього життя, а особливо для зовнішніх відносин. Зв'язок з християнським світом зумовив суспільний і культурний розквіт держави. З'явилася активно діюча сила, яка забезпечувала небувале духовне і культурне єднання навколо Києва різних земель і народів на неосяжних просторах від берегів Ладоги до Чорноморського узбережжя та від Карпатських гір до Приокських земель Поволжя.

Християнство прийшло до Києва з Візантії, тому в боротьбі між його двома центрами — Римом та Константинополем — Київська Русь стала на бік останнього, відкинувши католицизм. Цим була закладена основа майбутніх тривалих і жорстоких конфліктів між українцями та їхніми найближчими сусідами католицької віри — поляками.

Прийняття нової релігії широко відкрило двері культурному впливу Візантії в усіх сферах духовного та суспільно-політичного життя, докорінно змінило світосприймання та самовиявлення населення Русі.

Безпосереднім наслідком запровадження християнства стало поширення в Київській Русі писемності, абетка якої була складена грецькими просвітителями Кирилом (Костянтином) та Мефодіем і названа іменем одного з них "кирилицею". Вона являла собою південнослов'янський мовний діалект, зрозумілий і східним слов'янам[2, c. 49-51].

У Х-ХІ ст. писемність переростає в освіту. Є відомості, що вже за часів Володимира була створена школа для навчання грамоти боярських дітей. Пізніше аналогічні заклади відкривали Ярослав Мудрий та інші князі, тому освіченими ставали не тільки князі та бояри, а й немало купців і ремісників.

Отже, завдяки запровадженню християнства Київська Русь прилучилася до європейської цивілізації, зміцнила зв'язки з християнським світом, зріс її авторитет у Європі як могутньої держави. Надзвичайно піднісся авторитет самого князя.

У 1015 р. Володимир Святославович помер і був похований у зведеній за його велінням Десятинній церкві. По смерті князя між його багатьма синами почалася кривава війна за владу, під час якої деякі з них загинули. Лише в 1019 р. один із синів — Ярослав остаточно закріпився на київському престолі, а після смерті в 1036р. брата_Мстислава -Чернігівського князя -став одноосібним правителем Русі.

За період 35-річного правління Ярослава Мудрого Київська Русь досягла О найвищої могутності. Як і батько , головну увагу він приділяв відновленню та зміцненню централізованої князівської влади та захисту кордонів держави. Саме в ці роки було остаточно подолано місцевий сепаратизм. Замість полюддя були запроваджені прогресивніші форми данини. Ярослав Мудрий став ініціатором видання першого писемного збірника норм давньоруського права "Руська правда" Ці заходи сприяли піднесенню землеробства та скотарства, пожвавленню внутрішньої та міжнародної торгівлі.

Першочерговим завданням був, як і раніше, захист держави від зовнішніх ворогів. Найбільшу загрозу для Русі становили кочові племена печенігів. У 1036 р. вони подолали захисну лінію й оточили Київ. Жорстока битва під стінами міста завершилася повним розгромом кочівників , і вони вже більше не дошкуляли Київській Русі.

Значна увага приділялася зміцненню західних кордонів. Ще на початку 30-х років унаслідок успішної війни проти Польщі були повернуті червенські міста і Белзька волость, захоплені польським королем Болеславом Хоробрим у 1018р. У 30-х роках були здійснені успішні походи до Прибалтики проти войовничих ятвязьких та литовських племен. Особлива увага у зовнішніх контактах приділялася відносинам з Візантією, які здебільшого були толерантними. Могутність Київської держави була визнана в Європі, тому правлячі династії намагалися вступити з родиною Ярослава у шлюбні стосунки. Безпосередні родинні зв'язки існували з правителями Швеції, Франції, Норвегії, Угорщини, Польщі та Візантії.

З ім'ям Ярослава пов'язаний розквіт давньоруської культури, писемності й будівництва, а також поширення наукових знань. Територія Києва збільшилася з 5 до 80 га. "Місто Ярослава", як називає літописець Київ тих часів, було обнесене могутніми земляними валами завдовжки 3,5 км з унікальною фортифікаційною спорудою — Золотими воротами. Головним храмом держави стала високохудожня споруда Софійського собору, закладеного і збудованого за роки правління Ярослава Мудрого. У 1051 р. київську митрополичу кафедру очолив письменник Іларіон, автор славнозвісного "Слова про закон і благодать". У ті часи зародився оригінальний літературно-історичний жанр-літописання.

Наукові знання в Київську Русь приходили з перекладених грецьких підручників. Це були здебільшого описи тварин та окремих явищ природи: землетрусів, затемнень Сонця і Місяця, повеней, бур тощо. Поступово лікарські знання почали витісняти знахарів, відунів, кудесників, жерців. З XIст. почало запроваджуватися лікування при монастиряХ|.Поширювались також філософія, математичні знання, хоч вони не були тоді самостійними науками і перебували не на високому рівні.

Отже, за період князювання Ярослава Володимировича Київська Русь досягла зеніту розквіту й могутності, по праву посіла місце серед провідних країн середньовічного світу — Візантії, Германської імперії та ін. Проте нащадки Ярослава Мудрого не змогли утримати державу на тому рівні, якого вона досягла за часів правління їхнього діда, а згодом батька.

З другої половини XI ст. давньоруська Київська держава вступила в останню фазу існування — період феодальної роздробленості та занепаду. Він тривав до середини ХІІІст[1, c. 78-82].

Висновки

Київська Русь, як називають цю державу історики, або Руська земля, як записано у літописах, — перша східнослов'янська держава. Вона існувала у IX — середині XIII століття. Русь була великою багатоетнічною середньовічною імперією. Вона відіграла значну роль в історії як східнослов'янських так і інших європейських народів.

Історичне значення Київської Русі полягає у слідуючому:

— Русь стала першою великою східнослов'янською державою, що об'єднала майже всі східнослов'янські племена;

— Русь, що існувала близько 400 років, заклала традиції державотворення в Україні, на її досвід спиралися наступні державні діячі України;

— Київська держава слугувала надійним захистом Європи від східних кочовиків, з її падінням татарські орди вторгайся в Європу;

— державне життя дало могутній поштовх розвитку української народності та її культури;

— прийняття християнства прискорило культурний розвиток слов'ян, включило їх до європейської спільноти цивілізованих народів, підняло авторитет держави на міжнародному рівні.

Список використаної літератури

1. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 535 с.

2. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. — 3-тє вид., випр., доп.. — К.: Академвидав, 2004. — 687 с.

3. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України. — 2-ге вид., доп. і перероб.. — К.: Алерта, 2006. — 412 с.

4. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. — Харків: Одіссей, 2005. — 413 с.

5. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Знання-Прес, 2006. — 598 с.

6. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для судентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. — 3- вид., виправлене та доповнене. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 262 с.

7. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . — К.: МАУП, 2006. — 345 с.

8. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій,. — К.: Кондор, 2007. — 249 с.