1. Характеристика джерел і права Німеччини.

2. Кримінальне право за «Кароліною».

3. Процес за «Кароліною».

Список використаної літератури.

1. Характеристика джерел і права Німеччини

У період з V по XI ст. архаїчне «народне» право східних франків мало племінний характер, і в його основі лежали такі принципи, як святість звичаю, колективна «совість» і відповідальність родичів, кровна помста (з поступовим витісненням її композицією — грошовими відшкодуваннями), колективне правосудця із застосуванням «божого суду» (ордалії), співприсяжництва й інших символічних обрядів.

Становлення королівської влади, а потім її стійке ослаблення зумовили правовий партикуляризм протягом усього періоду німецького середньовіччя. З формальної точки зору в Німеччині починаючи з XII—XIII ст. не існувало «загальнонімецького права», якщо не враховувати імператорського законодавства з окремих питань, а було право різних територіальних утворень, включаючи право міст.

Крім того, німецька середньовічна правова система відзначалася виразним відокремленням комплексу правових норм стосовно вищого феодального стану, так званого ленного права. Якщо в Англії і певною мірою у Франції з XIII ст. норми права, що регулювали васально-ленні відносини, діяли в тісному взаємозв'язку з іншими нормами феодальної правової системи, то в Німеччині традиційним став поділ права на земське (право землі, території — Landrecht) і ленне (Lehnrecht). Ленне, земське, міське, канонічне право в Німеччині регулювали одні й ті самі відносини (поземельні, майнові, шлюбно-сімейні, спадкові) по-різному, залежно від станової приналежності суб'єкта права і місцевості, території, право якої на нього поширювалося. Найчастіше визначити його «власне» право міг тільки суд.

Середньовічне право взагалі і німецьке право зокрема демонструють особливу схильність до судових процедур, у ході яких людина могла «шукати своє право».

Проте не можна заперечувати той факт, що в Німеччині були вироблені деякі загальні правові принципи й інститути, які, будучи добровільно визнаними різними політичними одиницями, склали основу «загального права» Німеччини. Такі принципи формувалися як на базі універсальних норм звичаєвого права германців, так і на законотворчій діяльності німецьких імператорів у XII — першій третині XIII ст., що потім фактично припинилася й активізувалася лише в XVI ст. Так звані «статути миру», які періодично видавалися імператором і рейхстагом у XII—XIII ст., містили загальні норми, що стосувалися охорони власності і життя й загрожували викрадачам, паліям, вбивцям та іншим «порушникам миру» різними покараннями. У період з ПОЗ по 1235 р. таких «статутів миру» було видано близько 20. Серед них найвідомішим був Майнцький статут 1235 p., який неодноразово підтверджувався згодом. Він проголошував деякі загальні принципи «установленого права» для жителів усієї Німеччини, включаючи принцип обов'язкового судового розгляду з метою «захисту тіла і майна» замість помсти і самосуду.

Важливу роль у розвитку німецького права відіграли місцеві систематизації норм звичаєвого права, що включали в себе також положення імперського законодавства і судову практику («Саксонське зерцало», «Швабське зерцало», «Франконське зерцало» та ін.). Дія норм і принципів цих збірників виходила далеко за межі місць, де вони були видані, і сприяла певній уніфікації права.

«Саксонське зерцало», написане в 20-ті роки XVIII ст. шеф-феном Ейке фон Репковом, об'єднало найпоширеніші норми звичаєвого права і судової практики північно-східної Німеччини. Трактат поділявся на дві частини: перша була присвячена земському, друга — ленному праву. «Право землі» містило норми як звичаєвого права, так і імператорського законодавства, що застосовувалися в земських судах стосовно «нешляхетних» вільних. Ленне право регулювало вузьке коло васально-ленних відносин між «шляхетними» вільними. У праці практично не було посилань на римське, міське чи торгове право і були наявні лише деякі згадки норм канонічного права і права інших земель.

«Саксонське зерцало» одержало визнання в багатьох німецьких землях і містах, де на нього нерідко продовжували посилатися аж до 1900 р.

Високий ступінь однаковості склався в німецькому міському праві. Тут право кількох провідних міст широко запозичалося іншими. Наприклад, закони Магдебурга діяли у понад 80 містах, Франкфурта — у 49, Любека — у 43, Мюнхена — у 13, оскільки норми права «материнського» міста або рішення його судів передавалися до судів дочірніх міст на їхнє прохання. Так, У Німеччині утворилися дві основні «родини» міського права — любекського і магдебурзького. Право Любека поширилося в містах Північного і Балтійського регіонів, у тому числі в Новгороді і Таллінні, і було визначальним у межах ганцейського союзу. Магдебурзьке міське право діяло на великій території східних земель, що включали Східну Саксонію, Бранденбург, окремі області Польщі.

Найбільшу популярність одержали норми магдебурзького права, надіслані до Бреслау в 1261 р. (64 статті) і до Герліца у 1304 р. (140 статей). У XIV ст. систематизоване магдебурзько-бреслауське право було видане в п'яти книгах, що містили близько 500 статей. Перша книга була присвячена міським суддям, порядку їх введення на посаду, їх компетенції, правам і обов'язкам. Друга книга охоплювала питання судочинства, третя стосувалася різних позовів, четверта була присвячена сімейному і спадковому праву, п'ята (незавершена) — різним рішенням, які не розглядалися в інших книгах.

У межах міського права поступово виокремлюється ще більш універсальна система — торговельне право, чи «право купців», що із самого початку набуло національного характеру. Значна кількість норм торговельного права містилася в статутах міського права XIII ст. міст Любека, Брюгге та інших німецьких міст — учасників Ганзи. Широкий авторитет у всіх країнах Балтії мали закони Вісбі (близько 1350 р.) — порту на острові Готланд у Балтійському морі, у яких регулювалися питання морського перевезення і морської торгівлі. У цьому портовому місті свої асоціації мали німецькі, шведські, латиські, новгородські купці, але найбільший вплив на розвиток права Вісбі мали міські статути Гамбурга і Любека.

Значний розвиток торговельне право одержало на північно-італійських землях Німецької імперії, де утворилися міські комуни, об'єднані в так звану Ломбардську лігу (Верона, Венеція, Бергамо, Мілан, Парма, Болонья та ін.). Тут уперше була проведена систематизація торгових звичаїв («Книга звичаїв» Мілана 1216 p.), здійснювався запис рішень торгових судів різних видів (морських, ринкових тощо).

Важливим джерелом німецького торгового права стали і міжнародні договори з іншими містами, їхніми союзами і навіть іноземними монархами для надання режиму «найбільшого сприяння» у торгівлі. Відомий, наприклад, подібний договір між м. Кельн і англійським королем Генріхом II, у якому король обіцяв купцям Кельна аналогічне відношення (тобто надавав їм «національний режим»).

У XIV—XVI ст. установленню певної правової єдності в Німеччині почали сприяти рецепції римського права. Наприкінці XV ст. Дигести Юстиніана, оброблені з урахуванням потреб часу, були визнані керівним джерелом права для заснованого в 1495 р. Вищого імперського суду. У XVI ст. римське пандектне право одержує авторитет імперського закону і продовжує діяти як «загальне право» Німеччини аж до прийняття Німецького цивільного уложення (кодексу) 1900 р.

Важливим внеском у створення загальнонімецьких принципів кримінального права було видання у 1532 р. кримінального і кримінально-процесуального уложення Карла V («Кароліни»). Видана як загальноімперський закон, «Кароліна» проголошувала верховенство імперського права над правом окремих земель, скасування «нерозумних і поганих» звичаїв у кримінальному судочинстві в «місцях і краях». Водночас вона допускала збереження для курфюрстів, князів і станів їхніх «споконвічних і справедливих звичаїв». Однак оскільки уложення цілком відповідало як політичним інтересам князівської верхівки, так і сучасним вимогам кримінального права і процесу, воно було загальновизнане як джерело права на всіх землях. На основі «Кароліни» утворилося загальне німецьке кримінальне право.

Незважаючи на зазначений процес уніфікації німецького права, норми «загального німецького права» мали в основному рекомендаційний характер і залежали від ступеня їх «визнання» у німецькій землі. Правові системи складалися переважно на окремих територіях — державах Німеччини.

З XIII ст. на землях Німеччини активно розвивається князівське законодавство, яке обмежує використання звичаю і містить нові норми кримінального, спадкового і торговельного права, що поширюються на усіх вільних підданих. Завершення процесу оформлення власних правових систем у князівствах пов'язане з кодифікацією місцевого права в XVII—XVIII ст., в епоху утвердження «князівського абсолютизму». Так, у середині XVIII ст. видаються Кримінальне уложення і Цивільний кодекс у Баварії, у 1768 р. в Австрії видається Кримінальне уложення «Терезіана», а в 1787 р. там само — нове Кримінальне уложення.

Особливо широку популярність одержало Прусське земське уложення, видане у 1784 р. Його джерелами були «Саксонське зерцало», римське право, Магдебурзьке і Любекське право, практика берлінського верховного суду. Уложення складалося з двох частин. Перша була присвячена цивільному праву. В другій частині містилися головним чином норми державного і кримінального права, а також норми про становище станів, про школи і церкву. Як данина «освіченому абсолютизму» кодекс містив деякі елементи сучасного йому тлумачення власності і «природних прав» людини. Однак у прусському праві насправді домінували інші принципи, такі, як необмежена влада прусського короля, дріб'язкова регламентація всіх сторін суспільного і приватного життя, безправ'я кріпаків і привілейоване становище дворянства. Кодекс відзначався великою кількістю моралізаторських положень, невизначеністю юридичних формулювань і застарілими мірами покарання типу ударів палицями.

Загальноімперське законодавство. Як зазначалося, настанови центральних органів імперії в XII—XIII ст. мали своєю основною функцією підтримання «земського миру». Відповідно загальноімперське право традиційно містило в основному кримінально-правові норми.

Спочатку механізм підтримання миру полягав у тому, щоб зв'язати безстроковим зобов'язанням (присягою) не робити насильства в будь-якій його формі всіх підданих імперії. У пізніших статутах норми про охорону життя і власності набули імперативного, незалежного від присяги характеру і почали охоплювати досить широкий спектр відносин. Так, у Майнцькому статуті порушеннями миру визнавалися і підлягали покаранню непокора церковній юрисдикції, незаконне стягнення дорожнього та іншого мита і зборів за охорону і супровід, перешкоджання вільному і безпечному пересуванню германців і іноземців, незаконне заявлення претензій, які ущемляють різні права громадян (про патронат тощо). Підлягали покаранню і «класичні» злочини, серед яких особливо відзначалися фальшивомонетництво, захоплення заручників, убивство (особливе батьковбивство), державна зрада.

Статути миру вимагали, щоб потерпілі не вершили самосуду, а зверталися до суду для вирішення справ «по справедливості відповідно до розумних звичаїв земель». Порушення цього принципу як з боку потерпілих, так і з боку суддів каралося як мінімум штрафом, тому що «де закінчується влада права, панує жорстока сваволя». Незаконна помста без звернення до суду, порушення перемир'я, укладеного перед судом, захоплення майна в забезпечення боргу без дозволу судді могли призвести до оголошення винного «поза законом». Водночас самосуд (з дотриманням певних правил) вважався законним, якщо сторони не були задоволені судовим рішенням.

Особлива увага приділялася в статутах принципам організації і діяльності судів. Проголошувалася необхідність заміщення посади судді лише гідними людьми, утверджувався принцип суду рівних за участю вищих за становищем або рівних свідків. Юстиціарій, який очолював судочинство за відсутності імператора, повинен був відповідати за особистими якостями своїй посаді, бути з вільного стану і залишатися на посаді «за доброї поведінки» не менше року. Судове засідання належало проводити щодня, крім неділь і свят, стосовно «прав і власності» підданих, за винятком князів і інших «високих осіб». Найважливіші справи вирішував імператор. При юстиціарії передбачалася посада спеціального нотаріуса з мирян, який відав прийомом і збереженням заяв і скарг, веденням протоколів та записами рішень в імператорському суді. Особливо рекомендувалося записувати спірні справи із зазначенням місцевості, відповідно до звичаїв якої було винесене рішення.

Отже, була зроблена спроба створити подібність постійної канцелярії для збереження, систематизації і вивчення судових рішень і звичаїв земель, що дозволило б вирішувати справи на основі «загального» німецького права.

Принципи покарання визначалися характером злочину і злочинця. Враховувалися «зухвалість» злочину, а також рецидив. За майнові правопорушення передбачалося в основному відшкодування збитку. Співучасники каралися аналогічно злочинцю.

Особливо обумовлювалася опала — оголошення імператором людини «поза законом», що означало позбавлення честі і всіх прав. Ті, хто свідомо приховував оголошеного «поза законом», підлягали рівному з ним покаранню, включаючи міста, яким загрожувало кримінальне переслідування і руйнування стін.

Статути миру були частиною імператорського права, призначеного для власне німецьких територій імперії. Для Італії ж видавалися більш широкі і розроблені зводи законів, які могли спиратися на централізовані установи нормандсько-сицилійського королівства.

2. Кримінальне право за «Кароліною»

Традиція імператорського законодавства про попередження різних правопорушень і покарання за них була відновлена в XVI ст. виданням «Кароліни», яка містила деякі загальні принципи кримінального права, а також значний перелік злочинів і покарань. Будучи практичним посібником із судочинства для шеффенів, цей закон не мав чіткої системи і послідовного розмежування норм кримінального і кримінально-процесуального права.

До загальних понять кримінального права, відомих «Кароліні», можна віднести умисел і необережність, обставини, що виключають, пом'якшують і обтяжують відповідальність, замах, співучасть. Ці поняття, однак, не завжди були достатньо чітко сформульовані і викладалися стосовно окремих видів злочинів і покарань.

Відповідальність за вчинення злочину відповідно до «Кароліни» наставала, як правило, у разі наявності вини — умислу чи необережності. Однак феодальне кримінальне право Німеччини нерідко встановлювало відповідальність і без вини, за провину іншої особи («об'єктивне ставлення за провину»). Крім того, методи встановлення винності, що застосовувалися, часто призводили до осуду невинної людини.

Обставини, що виключають покарання, докладно викладаються в «Кароліні» на прикладі убивства. Так, відповідальність за убивство не наставала у випадку необхідної оборони, при «захисті життя, тіла і майна третьої особи», затриманні злочинця за обов'язком служби та в деяких інших випадках. Убивство в стані необхідної оборони вважалося правомірним, якщо убитий нападав зі смертельною зброєю і якщо той, хто зазнав нападу, не міг ухилитися від нього. Посилання на необхідну оборону виключалося у разі законного нападу (для затримання злочинця) і убивства, скоєного після припинення нападу, у ході переслідування нападника. Судебник наказував проводити ретельний розгляд кожного конкретного випадку необхідної оборони, оскільки правомірність її повинен був доводити сам убивця, а неправомірність мала наслідком покарання.

«Кароліна» передбачає і деякі пом'якшуючі обставини. До них належали відсутність умислу («незграбність, легкодумство і необачливість»), вчинення злочину «у запалі і гніві». Пом'якшуючими обставинами у разі крадіжки вважалися малолітство злочинця (до 14 років) і «пряма голодна нужда». Набагато численнішими є обтяжуючі вину обставини: публічний, зухвалий, «зловмисний» і блюзнірський характер злочину, повторність, великий розмір збитку, «погана слава» злочинця, вчинення злочину групою осіб, проти власного пана тощо.

У судебнику розрізняються окремі стадії скоєння злочину, виділяється замах на злочин, що розглядається як умисне діяння, що не вдалося всупереч волі злочинця. Замах карався зазвичай так само, як завершений злочин. При розгляді співучасті кодекс найчастіше згадує пособництво. Законознавці того часу розрізняли три види пособництва: допомога до вчинення злочину; на місці злочину (співвиновництво); після його вчинення. В останньому випадку від «корисливого спільництва» відрізнялося «приховування з жалю», за що предбачалося більш м'яке покарання.

«Кароліна» не класифікувала склади злочину, а лише перелічувала їх, розташовуючи в більш-менш однорідні групи. Насамперед зазначалися злочини проти релігії — богохульство, блюзнірство, відьмацтво, неправдива присяга, а також злочини, несумісні з християнською мораллю, — поширення наклепницьких пасквілів, підробка монети, документів тощо. До них примикали злочини проти моральності: перелюбство, двошлюбність, кровозмішення, звідництво, зґвалтування, викрадення жінок і дівчат.

До державних злочинів належали зрада, бунт проти влади, різні види порушень «земського миру» — ворожнеча і помста, розбій, підпал, злісне бродяжництво. Побічно згадувалася образа імператорської величності.

У групі злочинів проти особи виокремлювалися різні види убивства, а також самогубство злочинця, у результаті якого спадкоємці могли позбавлятися права спадкування. Злочини проти власності включали численні види крадіжки, недобросовісне розпорядження довіреним майном. Спеціально обумовлювалися крадіжка в церкві, а також такі види крадіжки, що були характерні для незаможних прошарків населення (плодів і врожаю, риби, лісу). Нарешті, згадувалися деякі злочини проти правосуддя — лжесвідчення, незаконне звільнення ув'язненого охоронцем, неправомірний допит під тортурами.

Хоча в преамбулі «Кароліни» містилося твердження про рівне правосудця для «бідних і багатих», у багатьох статтях підкреслювалася необхідність при призначенні покарання враховувати станову приналежність злочинця і потерпілої особи. Так, при призначенні покарання за крадіжку судді належало враховувати вартість украденого та інші обставини, але «у ще більшому ступені належало враховувати звання і становище особи, яка вчинила крадіжку» (ст. 160). У ст. 158 було передбачено, що знатна особа могла бути піддана за крадіжку не кримінальному, а «цивільно-правовому покаранню». Порушення «земського миру», що суворо каралося за інших рівних умов, вважалося цілком законним для осіб, що одержали дозвіл імператора помститися за нанесену образу, чи ворогуючих з недругами свого пана. В іншому становищі перебували особи незнатного походження, незаможні. Щоправда, незначна крадіжка плодів вдень і «через пряму голодну нужду» також мала наслідком лише майнову відповідальність. Однак незаможному було набагато складніше відшкодувати збиток. Крім того, в інших випадках за крадіжку врожаю, риби, лісу, особливо в нічний час, передбачалися тілесні чи інші покарання на розсуд суддів і за місцевими звичаями. Особливо суворо і негайно пропонувалося карати підозрілих жебраків і бродяг як «небезпечних для країни насильників» (статті 39, 128).

Широта суддівського розсуду в «Кароліні» була обмежена лише формально вказівкою на верховенство імператорського права при визначенні вищої межі покарання. Судді могли на свій розсуд призначати одне чи кілька рекомендованих покарань, застосовувати місцеві звичаї, а в складних випадках вдаватися до роз'яснень законознавців.

Уся система покарань визначалася основною метою каральної політики — залякати. У «Кароліні» містяться такі основні види покарання: смертна кара, покарання, пов'язані з покаліченням членів (відрізання язика, вух тощо); тілесні покарання (шмагання різками); ганебні для злочинця покарання (позбавлення прав, виставляння у ганебного стовпа в залізному нашийнику, таврування); вигнання; тюремне ув'язнення; відшкодування шкоди і штраф. Смертна кара була прямо передбачена або могла застосовуватися за переважну більшість злочинів, причому в кваліфікованій формі (спалення, четвертування, колесування, повішення, потоплення і закопування живцем у землю — для жінок). Тілесні і калічні покарання могли призначатися за обман і крадіжку. Тюремне ув'язнення, вигнання і ганебні для злочинця покарання найчастіше застосовувалися як додаткові, до яких належали також конфіскація майна, роздирання розпеченими кліщами перед стратою і волочіння до місця страти. Водночас «зловмисних» і «здатних на подальші злочинні дії» осіб передбачалося ув'язнювати на невизначений термін.

«Кароліна» ознаменувала утвердження нового виду кримінального процесу. У період раннього феодалізму в Німеччині застосовувався обвинувальний (змагальний) процес. Не було поділу на цивільний і кримінальний вид процесу.

У XIII—XIV ст. приватноправовий принцип переслідування починає доповнюватися обвинуваченням і покаранням від імені публічної влади. Змінюється система доказів. Наприкінці XIII ст. був законодавчо скасований судовий поєдинок. Однак остаточне утвердження нового, слідчо-розшукувального (інквізиційного) кримінального процесу відбувається в Німеччині у зв'язку з рецепцією римського права.

«Кароліна» зберегла деякі, риси обвинувального процесу. Потерпілий або інший позивач міг пред'явити кримінальний позов, а обвинувачений — оспорити і довести його неспроможність. Сторони мали право надавати документи і показання свідків, користуватися послугами юристів. Якщо обвинувачення не підтверджувалося, позивач повинен був «відшкодувати збиток, безчестя й оплатити судові витрати» (ст. 13). Однак ці права сторін мали багато формальних обмежень, а обвинувачений перебував у більш ущемленому становищі.

Основна форма розгляду кримінальних справ у «Кароліні» — інквізиційний процес. Обвинувачення висувалося суддею від імені держави «за обов'язком служби». Слідство велося з ініціативи суду і не було обмежене строком. Широко застосовувалися засоби фізичного впливу на підозрюваного. Безпосередність, гласність судочинства змінилися на таємний і переважно письмовий розгляд справи.

3. Процес за «Кароліною»

Основними стадіями інквізиційного процесу були дізнання, загальне розслідування і спеціальне розслідування. Завданням дізнання було встановлення факту скоєння злочину і підозрюваної в ньому особи. Для цього суддя займався збором попередньої таємної інформації про злочин і злочинця. Якщо суд одержував дані про те, що когось «зганьбили загальним поголосом чи іншими підозрами і доказами, що заслуговують на довіру», то його брали під варту. Загальне розслідування зводилося до попереднього короткого допиту арештованого про обставини справи з метою уточнення деяких даних про злочин. При цьому діяв принцип «презумпції винності» підозрюваного. Нарешті, проводилося спеціальне розслідування — ретельний допит обвинуваченого і свідків, збирання доказів для остаточного викриття й засудження злочинця і його спільників.

Спеціальне розслідування було визначальною стадією інквізиційного процесу, що закінчувалася винесенням вироку. Це розслідування ґрунтувалося на теорії формальних доказів. Вони були докладно й однозначно регламентовані законом. Для кожного злочину перелічувалися види «повних і доброякісних доказів та підозр». Водночас за загальним правилом усі докази і підозри не могли бути підставою для остаточного засудження. Воно могло бути винесене лише на підставі власного зізнання або свідчення обвинуваченого (ст. 22). Оскільки таке зізнання далеко не завжди могло бути отримане добровільно, інквізиційний процес основну увагу зосереджував на допиті під тортурами. Отже, метою всього збору доказів фактично ставало відшукування приводів для застосування тортур.

Формально застосування тортур було пов'язане з низкою Умов. Так, вони не повинні були застосовуватися, поки не будуть знайдені достатні докази і «підозри» у скоєнні тією чи іншою особою злочину. Достатніми доказами для допиту під тортурами були показання двох «добрих» свідків. Якщо був наявний лише один свідок, це вважалося напівдоказом і «підозрою». Тільки декілька «підозр» на розсуд судді могли мати наслідком застосування тортур. Характерно, що серед «підозр» вказувалися також «легкодумство і погана слава» людини, її «здатність» вчинити злочин (ст. 25). Зізнання під тортурами вважалося достовірним також за наявності певних умов. Таким було зізнання, отримане і записане не під час тортур, а після їх закінчення, повторене не раніше ніж через день поза камерою для тортур і яке відповідає іншим даним у справі. «Кароліна» вимагала дотримання всіх умов допиту під тортурами, проголошуючи, що за неправомірний допит судді повинні нести покарання і відшкодовувати збитки.

Усі ці обмеження, однак, не були істотними. По-перше, тортури пропонувалося застосовувати одразу ж при встановленні факту злочину, за який передбачається смертна кара. Більш того, навіть найменшої підозри в зраді було достатньо для допиту під тортурами (ст. 42). По-друге, якщо обвинувачений після першого зізнання заперечував сказане чи воно не підтверджувалося іншими відомостями, суддя міг відновити допит під тортурами. У результаті «неправомірність» застосування тортур суддею було практично неможливо довести. При цьому в «Кароліні» вказувалося, що якщо обвинувачення не підтверджується, суддя і позивач не піддаються стягненню за застосування тортур, тому що «слід уникати не тільки скоєння злочину, а й самої видимості зла, що створює недобру славу або викликає підозри в злочині» (ст. 61).

«Кароліна» не регламентувала порядок і способи тортур. Вона вказувала тільки, що допит під тортурами провадиться в присутності судді, двох судових засідателів і судового писаря. Вказівки на конкретні способи тортур містилися в трактатах законознавців. Відомо, що в Німеччині XVI ст. застосовувалося більш ніж півсотні видів тортур.

Процес завершувався судовим засіданням, яке у принципі не було його самостійною стадією. Оскільки суд сам проводив розслідування, збирав і обвинувальні, і виправдувальні докази, остаточний вирок визначався вже в ході слідства. Суддя і судові засідателі перед спеціально призначеним «судним днем» розглядали протоколи слідства і складали за певною формою ви-рок. Отже, «судний день» зводився в основному до оголошення вироку і приведення його до виконання. Оголошення вироку відбувалося в залякувальній обстановці — супроводжувалося дзвоном тощо. Вироки були обвинувальні, із залишенням під підозрою і виправдувальні.

Список використаної літератури

1. Історія держави і права зарубіжних країн: Хрестоматія/ Нац. юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого, Науково-дослідний інститут державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук України; За ред. В.Д. Гончаренко. — К.: Видавничий дім, 2002. — 714 с.

2. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / О. М. Джужа, В. С. Калиновський, Т. А. Третьякова та ін.; За заг. ред. О. М. Джужи. — 2-ге вид., переробл. і доп.. — К.: Атіка, 2005. — 255 с.

3. Бостан Л. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / Людмила Бостан, Сергій Бостан. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 671 с.

4. Глиняний В. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник / Володимир Павлович Глиняний,; Одес. нац. юрид. академія. — 5-те вид., перероб. і доп.. — К.: Істина, 2005. — 767 с.

5. Дахно І. Історія держави і права: Навчальний посібник-довідник для студентів ВНЗ/ Іван Дахно,. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 405 с.

6. Омельченко І. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчально-методичний посібник/ Ірина Омельченко, Олег Сорокін, Валентин Череватий,; Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. — К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького, 2000. — 132 с.

7. Страхов М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник/ Микола Страхов. — 2-е вид. — К.: Видавничий дім, 2003. — 582 с.

8. Хома Н. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / Наталія Хома,. — 4-те вид., стереотипне. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 474 с.

9. Шевченко О. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник для студ. юрид. вузів та фак./ Олександр Оксентійович Шевченко,; Відп. ред. І.Д.Борис. — К.: Вентурі, 1997. — 303 с.