1. Участь України у світовій торгівлі. Лібералізація зовнішньоекономічної діяльності в Україні.

2. Економічні інструменти регулювання зовнішньоекономічної діяльності.

Список використаної літератури.

1. Участь України у світовій торгівлі. Лібералізація зовнішньоекономічної діяльності в Україні

Реформи зовнішньоекономічної діяльності в Україні відбуваються за відсутності виваженої і послідовної стратегії, яка б базувалась на органічному поєднанні загальносвітових тенденцій становлення багатонаціональної системи регулювання міжнародної торгівлі із національною специфікою, врахуванням стартових умов трансформації економіки країни.

Аналіз соціально-економічних процесів, що відбувалися в Україні протягом останнього десятиліття, у тому числі у зовнішньоекономічній діяльності, дозволяє зробити висновок — подальший розвиток країни багато у чому буде залежати від узгодженості тенденцій внутрішнього економічного розвитку із загальносвітовими. Цьому має сприяти приведення національного законодавства у відповідність до норм та правил СОТ.

Неодмінними передумовами для ефективної зовнішньоекономічної політики є створення в країні сприятливих умов для підприємницької діяльності, забезпечення росту купівельної спроможності населення як необхідного фактора пожвавлення виробництва і споживання, розвитку внутрішнього ринку.

Основні функції державного управління, виходячи із досвіду окремих країн, повинні забезпечувати:

· узгодженість інтересів: суспільство — регіон — підприємство — працівник;

· структурну перебудову національного господарства з орієнтацію на інноваційну модель розвитку економіки;

· контроль за якістю продукції, впровадження міжнародних стандартів;

· реалізацію cтимулюючої кредитної, грошової, податкової і валютної політики.

В України при реалізації цих функцій слід враховувати і певні особливості, зокрема: низьку кваліфікацію та неготовність управлінського персоналу до реалізації стратегії щодо підвищення конкурентоспроможності вироблюваної продукції; правову, економічну і політичну нестабільність ситуації в Україні і пов'язані з цим високі ризики для підприємницької діяльності; високий рівень тінізації та корумпованість економічних відносин.

Процес приєднання України до системи ГАТТ/СОТ почався 30.11.1993, коли до Секретаріату ГАТТ було направлено офіційну заяву Уряду про намір країни приєднатися до ГАТТ.

5 лютого 2008 року на засіданні Генеральної Ради СОТ було підписано Протокол про вступ України до СОТ. Відповідно до типової процедури приєднання до СОТ після засідання Генеральної Ради Протокол про вступ України до СОТ з додатками підлягав ратифікації Верховною Радою України.

Сучасна СОТ — провідна міжнародна організація, членами якої є 149 країн світу, на долю яких припадає близько 96% обсягу світової торгівлі. Останнім часом сфера діяльності СОТ розширюється і передбачає не тільки регулювання торговельних потоків, а й міжнародне економічне регулювання капіталу та робочої сили. Членство в цій організації стало практично обов'язковою умовою для будь-яких країн, які прагнуть інтегруватися у світове господарство.

10 квітня 2008 року Верховна Рада України прийняла Закон України “Про ратифікацію Протоколу про вступ України до Світової організації торгівлі”. Таке рішення підтримали 411 народних депутатів.

16 квітня МЗС офіційно нотою повідомив Генерального директора СОТ стосовно завершення внутрішньодержавних процедур набуття членства в СОТ. Таким чином, через 30 днів, 16 травня 2008 року Україна набула членства у Світовій організації торгівлі.

Вступ до СОТ означає для України:

• інтеграцію до міжнародної ринкової економіки, створення правових засад для стабільного і передбачуваного ведення бізнесу і міжнародної торгівлі;

• доступ до міжнародного механізму врегулювання торговельних суперечок;

• створення сприятливого клімату для іноземних інвестицій;

• більш широкий вибір товарів і послуг;

• отримання Україною статусу повноправного учасника міжнародної торгівлі, що збільшить її можливості брати участь у регіональних союзах і об’єднаннях.

1. Основні напрямки подальшої роботи в умовах членства України в СОТ

У рамках реформування торговельного режиму з метою подальшого приведення його у відповідність до норм та принципів СОТ держава спрямовуватиме свої зусилля на:

— запровадження чіткої, взаємної й ефективної співпраці між урядом України та СОТ;

— забезпечення співробітництва з відповідними комітетами СОТ, участь в двосторонніх та багатосторонніх переговорах у рамках СОТ;

— забезпечення виконання зобов’язань України, взятих в рамках вступу до СОТ;

— ефективне застосовування системи моніторингу для забезпечення відповідності правилам СОТ з метою запобігання можливим суперечкам з країнами − членами СОТ;

— реалізацію заходів, спрямованих на інформування громадськості та підтримку бізнесу у використанні системи переваг від членства в СОТ;

— сприяння українським експортерам у покращенні інформованості щодо доступу на ринки країн − членів СОТ.

Набуття членства в СОТ дало змогу нашій державі не тільки стати повноцінним гравцем на світовому ринку, а й взяти участь у формуванні якісно нових параметрів світової торгівлі на найближчі роки.

Для забезпечення реалізації своїх поточних і стратегічних торговельно-економічних інтересів, формування режиму найбільшого сприяння для товарів і послуг на зовнішні ринки Україна, у травні 2008 року, приєдналась до робочих груп таких країн: Азербайджан, Алжир, Андорра, Афганістан, Багамські Острови, Білорусь, Боснія та Герцеговина, Бутан, Вануату, Ємен, Іран, Ірак, Казахстан, Коморські Острови, Лаос, Ліберія, Ліван, Лівія, Сан-Томе і Принсіпі, Самоа, Сейшельські Острови, Сербія, Судан, Таджикистан, Чорногорія, Російська Федерація, Узбекистан, Екваторіальна Гвінея, Ефіопія.

Рішуча лібералізація зовнішньоекономічної діяльності України, що відбулася у середині 90-х років ХХ століття, дала змогу досягти динамічного зростання товарообігу. Все ж до сьогодні не відбулося якісних змін у товарній структурі експортно-імпортних операцій України. На жаль, основними статтями українського експорту залишаються товари з відносно невеликою часткою кінцевої продукції. Так, за даними Державного комітету статистики України в 2005 році, 40,9% українського експорту припадає на чорні метали та вироби з них, 13,8% — мінеральні продукти, включаючи нафтопродукти, руди металів, природний газ тощо, 8,7% — продукція хімічної промисловості. Машинобудівна продукція становить лише близько 13% експорту.

Повільність модернізації та розширення якісних показників експорту призводить до втрати принципово важливих ринків збуту. Аналіз зазначених показників засвідчує, що українська економіка в глобалізаційних процесах посідає у міжнародному поділі праці місце, яке притаманне сировинно-орієнтованим низькотехнологічним країнам. Це суттєво звужує можливості вітчизняних суб'єктів господарювання скористатися перевагами економічної глобалізації, а також обмежує траєкторію економічного розвитку країни. Тому назріла нагальна необхідність формування нової стратегії зовнішньоекономічної політики України, яка передбачає зміну спеціалізації на світовому ринку товарів і послуг, застосування нових методів пристосування до вимог сучасного світового ринку.

Тепер вже можна констатувати про завершення етапу лібералізації експорту внаслідок здійснення відносно м'якої політики селективного протекціонізму в дозволених нормами СОТ межах. Проте назріла необхідність переходу до державної політики широкомасштабної підтримки та стимулювання експорту продукції з високою часткою доданої вартості, високотехнологічної продукції та товарів із тривалим циклом виробництва. Для реалізації активної експортної політики необхідно, спираючись на досвід інших країн, створювати відповідні інструменти її реалізації, і передусім систему державної кредитно-страхової підтримки експорту.

Зовнішньоекономічна політика повинна постійно розглядатися у нерозривній єдності з соціально-економічними процесами країни. Таке поєднання дасть змогу аналізувати вплив зовнішньоекономічних тенденцій щодо конкурентоспроможності національної економіки, виявляти «вузькі» місця й запроваджувати відповідні заходи.

Без членства в СОТ, за сучасних умов, неможливо використати переваги світової торгівлі й гарантувати вітчизняним товаровиробникам міжнародно-правовий захист від недобросовісної конкуренції на світовому і регіональному ринках. Так, на думку експертів, цифра щорічних втрат українських виробників унаслідок антидемпінгових розслідувань у різних країнах світу сягає 8 млрд дол. США.

Які ж основні принципи ГАТТ/СОТ стосовно торговельної політики країни-члена СОТ:

· по-перше, вона має бути позбавлена будь-якої дискримінації, — країна не повинна упереджено ставитися до тих чи інших торговельних партнерів, так само не потрібно проводити різницю у політиці щодо національних та іноземних виробників товарів і послуг;

· по-друге, торговельна політика має бути передбачуваною, — іноземні компанії, інвестори та уряди повинні бути впевнені, що торговельні бар'єри не застосовуватимуться без узгодження з торговельними партнерами;

· по-третє, відкритою для чесної конкуренції, — через попередження використання «нечесних» прийомів (експортні субсидії, продаж товарів за демпінговими цінами для завоювання ринків збуту);

· по-четверте, сприятливою для слаборозвинених країн, — надання перехідного періоду на пристосування до нових умов, використання спеціальних пільг для пом'якшення цього переходу.

Для ефективного входження України на міжнародні економічні ринки уряду необхідно терміново розробити систему захисту внутрішнього ринку, вміло використовувати наявний економічний потенціал країни, підвищувати конкурентоспроможність як вітчизняного товаровиробника, так і вітчизняного споживача. Адже відсутність цілісної стратегії підвищення конкурентоспроможності національної економіки не лише обумовлює гальмування національного економічного розвитку, а й призводить до значних ускладнень у міждержавних торговельних стосунках України з іншими державами.

Для налагодження рівноправних партнерських відносин з іншими країнами, уряд у найближчі часи повинен:

• удосконалювати повноцінний ринок факторів виробництва та банківської системи (кредитування, страхування, інвестиційно-інноваційні проекти);

• поліпшувати інвестиційний імідж країни;

• здійснити якісні зміни спеціалізації України у світовому поділі праці за допомогою впровадження комплексної експортної стратегії, орієнтованої на підвищення частки в експорті інноваційної та традиційної української продукції з високим рівнем доданої вартості, збільшення надання високотехнологічних послуг;

• активізувати роль міжнародної науково-технічної кооперації, передусім на стадіях комерціалізації розробок;

• підвищувати конкурентоспроможність національної економіки на основі формування високотехнологічної економіки;

• переорієнтувати імпортну стратегію з комплексним вирішенням проблем модернізації національної промисловості та активної політики імпортозаміщення (обмеження ввезення в країну імпортних товарів, які можуть вироблятися в нас);

• нарощувати експортні можливості вітчизняної транзитної системи.

2. Економічні інструменти регулювання зовнішньоекономічної діяльності

Для регулювання зовнішньоекономічних відносин держава може використовувати певну систему інструментів, що поділяються на економічні та адміністративні.

Економічні інструменти за способом дії поділяються на інструменти прямої та опосередкованої (непрямої) дії. До інструментів прямої дії належать:

· державні видатки (на створення нового виду послуг або фізичного об'єкта);

· безпосередній контроль за економічними процесами (регулювання обсягу імпорту й експорту);

· законодавчі постанови.

Характерна риса більшості інструментів непрямої дії полягає в тому, що вони впливають на вартісні пропорції господарства. Так, за допомогою податків можна знизити рівень експорту або імпорту певних товарів і послуг.

До економічних інструментів належать:

у галузі імпорту — митні тарифи, численні податки і збори з товарів, що ввозяться, та імпортні депозити;

у галузі експорту — пільгові кредити експортерам, гарантії, субсидії, звільнення від сплати податків і надання фінансової допомоги.

Державне регулювання зовнішньої торгівлі передбачає насамперед забезпечення потреб внутрішнього ринку. Решта товарів і сировини може бути продана на розсуд виробників, у тому числі іншим країнам. У цих межах підприємствам надається свобода зовнішньоекономічної діяльності, яка можлива за прямими зв'язками і через посередників.

Державою надається підтримка в розвитку прикордонної торгівлі, в організації бартерних угод (в разі потреби). Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності спирається переважно на економічні методи за допомогою мита, податків, кредитів, дотацій і пільг.

Суворому державному регулюванню підлягає порядок перевезення та транспортування, у тому числі транзитних вантажів, зокрема експортних, а також перекачування водних ресурсів, нафти, газу і передавання електроенергії. Дедалі більшого значення набуває такий спосіб стримування міжнародної торгівлі, як встановлення державою квот на імпорт товарів. Запровадження ліцензування дає змогу обмежити обсяги імпорту.

Дуже важливим практичним завданням держави є створення обґрунтованої гнучкої системи тарифного регулювання імпорту, яка виконувала б три взаємозв'язані функції:

· раціоналізацію імпорту;

· регулювання конкуренції;

· забезпечення інтересів бюджету.

Для цього уряд має визначати, які життєво важливі галузі економіки потрібно захистити, в яких галузях іноземну конкуренцію слід урегулювати та в яких сферах економіки необхідно створити режим повної відкритості для підвищення конкурентоспроможності вітчизняного виробника.

Прихильники протекціонізму стверджують, що без державного захисту від іноземної конкуренції розвиток національної промисловості неможливий. Посилення економічної могутності держави шляхом створення розвинутої національної індустрії може бути досягнуто лише при встановленні для національних підприємців привілейованих, найбільш сприятливих умов (порівняно з тими, у яких виробляють і реалізують свою продукцію іноземні промисловці).

Згідно з цим поглядом безмитна торгівля з її гострою конкурентною боротьбою в умовах світового господарства виключає можливість створення власної національної промисловості. Кожна спроба відсталих у своєму економічному розвитку держав ліквідувати це відставання наштовхується на протидію пануючих на ринках іноземних виробників. Можливості та способи ведення конкурентної боротьби, якими володіють розвинуті країни, позбавляють економічно слабкі держави шансів на успіх в їхніх зусиллях вийти з "зачарованого кола бідності". Цей один із найвагоміших і найбільш обґрунтованих аргументів свідчить про необхідність захисту молодої економіки.

Багато держав, декларуючи вільну торгівлю і палко захищаючи переваги безперешкодної міжнародної міграції капіталів і робочої сили, водночас досить вміло поєднують ці теоретичні концепції з практикою широкого використання захисних тарифів та інших видів обмежень. Існування такого протекціоністського частоколу пояснюється необхідністю проведення певних заходів у відповідь на захисну політику інших держав.

У цих умовах нової ролі набувають валютно-фінансові (монетаристські) інструменти регулювання зовнішньоекономічної системи як на національному, так і на міжнародному рівнях. Це також важливо в умовах інтернаціоналізації фінансової і банківської сфер, що переживає бурхливий розвиток під впливом сучасних телекомунікаційних і комп'ютерних технологій.

Незалежно від того, у якій формі відбувається економічне міжнародне співробітництво — по лінії зовнішньої торгівлі, капіталовкладень, надання і погашення кредитів, надання різноманітних послуг, воно має вартісний вираз. Тим самим створюється об'єктивна основа для вираження позиції даної країни в системі міжнародних економічних відносин у формі зведених вартісних балансів, найважливішим із яких є платіжний баланс.

Платіжний баланс виражає всю складну сукупність економічних відносин країни з іншим світом. Характер цих відносин залежить як від розвитку економіки даної країни, так і від змін, що відбуваються в економіці інших країн і на світовому ринку. Уміння вчасно помітити ці зміни ще на стадії їх формування за окремими конкретними показниками платіжного балансу дає змогу створити найбільш повну картину майбутнього розвитку економіки даної країни.

Розвиток міжнародних політичних, наукових і культурних зв'язків також зумовлює необхідність здійснення численних форм розрахунків між країнами. Надходження і платежі, вимоги і зобов'язання, що випливають із цих зв'язків, відбиваються у відповідних балансах — платіжному, розрахунковому та ін.

Платіжний баланс — це співвідношення між сумою всіх грошових надходжень, отриманих даною країною від інших країн за певний період, і сумою всіх грошових платежів, зроблених нею за цей самий період.

Платіжний баланс оборотів (динамічний) розраховується за квартал, рік або якийсь інший обраний період.

Платіжний баланс на певну дату (статичний) — це поточний платіжний баланс даного дня. У платіжному балансі дня виражається співвідношення всіх надходжень і всіх платежів, здійснених протягом конкретного дня в міжнародному обороті цієї країни.

Платіжний баланс оборотів не вичерпує всіх розрахункових взаємовідносин, що виникають між країнами, оскільки реєструє лише оплачені за певний період (або на певну дату) вимоги і зобов'язання. У платіжному балансі не знаходять, наприклад, відображення кредити, надані або отримані країною в товарній формі, а також різноманітні надходження і платежі в натуральній формі. У зв'язку з цим для охоплення всіх розрахункових взаємовідносин між країнами необхідно, крім платіжного, складати ще і розрахунковий баланс.

Розрахунковий баланс складається за конкретний період (динамічний) або на певну дату (статичний). Статичний розрахунковий баланс має назву балансу міжнародної заборгованості даної країни, тому що він відбиває співвідношення між її зовнішніми вимогами і зобов'язаннями на встановлену дату незалежно від термінів погашення.

Слід розрізняти короткострокову і довгострокову заборгованість.

Баланс міжнародної довгострокової заборгованості визначає в узагальненому вигляді міжнародну кредитну позицію країни на конкретну дату.

Головна відмінність платіжного балансу від інших видів зовнішніх балансів полягає в тому, що це — касовий баланс, тобто він виражає співвідношення фактичних грошових надходжень у дану країну і здійснених нею грошових платежів на користь закордону.

Усі операції, що ведуть до збільшення вимог цієї країни до інших країн, називаються "кредитовими" (від лат. credit — він вірить); операції ж, котрі збільшують її заборгованість відносно інших країн, називають "дебетовими" (від лат. debit — він повинен). Найбільш характерні кредитові операції (наприклад, у платіжному балансі США) такі: експорт товарів, перевезення іноземних вантажів або пасажирів на американських судах; страхові, банківські або брокерські послуги, надані іноземцям; витрати іноземних туристів у США та ін.

Список використаної літератури

1. Дідківський М. Зовнішньоекономічна діяльність підприємства: Навчальний посібник/ Микола Дідківський,. — К.: Знання , 2006. — 462 с.

2. Загородній А. Зовнішньоекономічна діяльність: Термінологічний словник/ Анатолій Загородній, Геннадій Вознюк,. — К.: Кондор, 2007. — 166 с.

3. Зовнішньоекономічна діяльність підприємств: Підручник для вузів/ Інна Багрова, Наталя Редіна, Валерій Власюк, Оксана Гетьман,; За ред. Інни Багрової; М-во освіти і науки України, М-во фінансів України, Дніпропетровський держ. фінансово-економічний ін-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 579 с.

4. Зовнішньоекономічна діяльність підприємств: Навчальний посібник/ Ю. Г. Козак, Н. С. Логвінова, І. Ю. Сіваченко та ін.; Мін-во освіти і науки України, Одеський державний економічний ун-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 791 с.

5. Кириченко О. Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності: Навч. посібник/ Олександр Кириченко,. — 3-тє вид. перероб. і доп.. — К.: Знання-Прес, 2002. — 382 с.

6. Макогон Ю. Зовнішньоекономічна діяльність підприємства: Навчальний посібник/ Юрій Макогон, В’ячеслав Рижиков, Сергій Касьянюк; Ред. Ю. В. Макогон; М-о освіти і науки України, Донбаська державна машинобудівна академія. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 423 с.

7. Прокушев Е.Ф. Внешнеэкономическая деятельность: Учеб-но-практическое пособие/ Е. Прокушев,. — М.: ИВЦ "Маркетинг", 1998. — 207с .

8. Рум’янцев А. П. Зовнішньоекономічна діяльність: Навчальний посібник/ А. П. Рум’янцев, Н. С. Рум’янцева; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 375 с