referat-ok.com.ua

Для тих хто прагне знань!

Юридичний доказ як динамічна знакова конструкція

Наприкінці зими 1978 р. в одному з найавторитетніших радянських юридичних видань була опублікована невелика за обсягом стаття Є. Подголіна, де автор намагався розглянути питання щодо природи процесуальних доказів у світлі семіотики і стверджував, що такий підхід до розуміння доказів відповідає законодавству, не суперечить інтуїтивному розумінню доказів як матеріалів справи, поєднує наявні альтернативні підходи в їх основних аспектах, а головне — дозволяє визначити окремі напрями більш глибокого дослідження специфіки структури доказів та їх системи [1, 69].

Означена стаття не викликала резонансу в наукових колах і фактично залишилася поза увагою наукового загалу. Виняток становлять хіба що критичні зауваги на деякі висловлені в ній міркування з боку М. Михеєнка, а згодом — С. Стахівського. Як зазначав М. Михеєнко, розвідка, здійснена Є. Подголіним, не прояснила питання про сутність доказу та зміст поняття «фактичні дані». Значно категоричніше висловився С. Стахівський, зауваживши, що «такий підхід найменшою мірою допомагає з’ясувати цю проблему (питання про сутність доказу. — Д. Б.), оскільки зовсім не розкриває змісту терміна «фактичні дані» [2].

Видається, що критика цими вченими запропонованого Є. Подголіним підходу справедлива лише почасти.

Пропозиції Є. Подголіна були зумовлені без перебільшення кризовим станом у царині теорії доказів (доказування). «Дослідження методологічних засад і конкретних засобів юридичного пізнання навряд чи вдасться підняти на більш високий якісний рівень у межах традиційних юридичних конструкцій», — писав тоді ж О. Козлов, обстоюючи потребу інновацій у галузі дослідження сутності й специфіки природи доказів [3]. Слушність висловленої О. Козловим думки підтверджується простим порівнянням останніх публікацій вітчизняних (зрештою, як і російських) учених з цієї проблематики і наукових канонів, формування яких завершилося ще на початку 80-х років ХХ ст. Адже навряд чи варто вважати новаціями, наприклад, трактування доказів як «відомостей» або «єдності відомостей та їх джерел», а належності, достовірності й допустимості — як «об’єктивних властивостей» доказів; визнання інфор
мації чимось цілком самодостатнім, а пізнання — «процесом відображення»; думку про те, що докази «збирають», наче гриби після дощу, та інші, закорінені в радянському минулому концепти, якими рясніють сучасні публікації.

Тому застосування оригінального в методологічному плані підходу, як видається, заслуговувало на підтримку, оскільки передбачало принципово відмінне від традиційного бачення предмета дослідження. «Звичайно, завдання полягає не в здійсненні заміни процесуальної термінології іншою (як це, зрештою, сталося з «інформаційним» підходом. — Д. Б.), а в уточненні структурних елементів доказу за допомогою положень семіотики — науки, що вивчає знаки та знакові системи» [1, 64]. Простіше кажучи, суть новації, запропонованої Є. Подголіним, полягає у трактуванні юридичного доказу як знакової конструкції й дослідженні його в контексті доробку семіотики.

Власне, втілення цього замислу в частині, що не була належним чином реалізована його автором, і становить мету цієї статті.

Обстоювати тут перспективність і потенційну плідність застосування семіотики як методологічного підґрунтя правових досліджень з огляду на формат статті й пов’язані з ним обмеження навряд чи доцільно, тим більше що це вже зроблено вельми ґрунтовно й переконливо іншими вченими [4]. Потребу ж у використанні доробку семіотики в дослідженні й визначенні сутності доказу та змісту поняття «фактичні дані» Є. Подголін у згаданій вище публікації небезпідставно пов’язує з тим, що «процес доказування становить комунікативну діяльність суб’єктів доказування» і здійснюється виключно у «знаковій атмосфері» [1, 64-65]. З ним солідарний В. Банін, який цілком слушно зауважив із цього приводу, що «процес судового пізнання як такий відбувається в знаковому середовищі… в основі судової комунікації лежить схожість утворюваних знаками комунікаційних структур — доказів, предмета доказування, складу злочину» [5, 79, 80-81]. Попри те, що в законодавстві зазначені поняття виражені в різних системах знаків — «фактичні дані», «обставини, що підлягають доказуванню», «суспільно небезпечне діяння», у смисловому плані В. Банін вважає їх тісно пов’язаними [5, 81].

Водночас здійснене самим Є. Подголіним «семіотичне» трактування тих явищ і процесів, які мають місце в перебігу доказування, характеризується значною кількістю суперечливих моментів, з огляду на що його навряд чи можна вважати цілком успішним.

Так, наприклад, учений слушно зазначає, що знак становить єдність речовинної основи (матеріального «тіла знаку». — Д. Б.) та «предметного» й «смислового» значень. Під «предметним» значенням він розуміє позначений (заміщений знаком. — Д. Б.) предмет, явище чи подію. Відповідно, «смислове» значення — це сукупність ознак, які в певному контексті здатні характеризувати певний аспект сутності того, що заміщується знаком. Але далі чомусь ототожнює «предметне» значення з джерелом доказу, пояснивши це тим, що «в разі, якщо розуміти під фактами позначені знаками фрагменти дійсності, то такі факти в структурі доказів невіддільні від матеріальної основи знаків» [1, 65, 67].

Такий підхід, між іншим, суттєво ускладнює розуміння позиції Є. Подголіна щодо структури доказу як знаку. «Структуру доказів формують як факти (що уособлюють «предметне» зна-
чення. — Д. Б.), так і фактичні дані (смислове значення знаків)», — пише він [1, 67]. У зв’язку з цим виникає закономірне питання: чи входить до структури доказу-знаку його матеріальна, чи то пак речовинна основа?

З одного боку, матеріальна основа доказу як знаку до його структури входити не може, оскільки це не узгоджується з чинним на той час легальним визначенням доказів (ст. 16 Основ кримінального судочинства СРСР), до якого Є. Подголін демонструє безперечну лояльність [1, 66]. Але можливість існування простору смислів і значень безвідносно до плану вираження, тобто речовинної основи знаків, у будь-якому сенсі виглядає досить сумнівною [6, 31-34]. З другого боку, він ототожнює джерело доказу (як речовинну, матеріальну основу знаку) з його «предметним» значенням, неявно зараховуючи «джерело» як матеріальну основу знаку до числа елементів структури доказу. Проте й у цьому випадку залишається без відповіді питання щодо кількості елементів, які утворюють структуру (склад) доказу. Два чи три? Чи може ще більше?

Видається, що в контексті задекларованого Є. Подголіним підходу відповідь на це питання передусім слід шукати не в чинному законодавстві, а в царині здобутків семіотики.

Фундатор семіотики Ч. Пірс вважав знак «тріадою», що поєднує такі складові: репрезентамен, референт та інтерпретанту [7, 75]. Репрезентаменом є дещо, що заступає собою щось інше (референт) у певному відношенні або ж якості. Це так би мовити матеріальний, фонетичний, графічний замінник означуваного ним об’єкта, речовинне вираження знаку. Референтом є об’єкт означування, що ним можуть виступати об’єкти реальні, уявні або навіть такі, яких не можна уявити.

Предмети матеріального світу, образи, ідеї, закони, знаки тощо — усе це може правити за об’єкти означування. Інтерпретанта — це спосіб представляти за допомогою іншого знака те, що саме і на яких засадах репрезентамен насправді репрезентує. Оскільки знак (репрезентамен) є чимось іншим, ніж об’єкт репрезентації, то має існувати й певна думка чи положення… що пояснювали б, яким чином (тобто в рамках якої концепції чи на якій підставі) знак репрезентує об’єкт або сукупність об’єктів [7, 48-50]. Нескладно помітити, що Пірсове поняття інтер- претанти в цілому відповідає смисловому значенню, референта — предметному значенню, а репрезентамена — речовинній основі знаку в понятійному ряді Є. Подголіна.

Натомість відомий швейцарський семіолог Ф. де Сосюр запровадив бінарну модель знаку як єдність позначення (сигніфікант, акустичний образ) та позначуваного (сигніфікат, поняття). Ф. де Сосюр підкреслено негативно ставився до ідеї про наявність референційного зв’язку між знаками та їхніми об’єктами, вважаючи знак «невмотивованим» [8, 87-90]. Він та його послідовники схилялися до думки, що дослідження відносин між знаками та об’єктами було б тільки марним витрачанням сил і що слід обмежити свою увагу лише мовою.

З наведеного випливає, що концепція знаку Ф. де Сосюра може бути плідною для характеристики дискурсивного виміру доказування, але неспроможна пояснити характер зв’язку первинних знаків із дійсністю. Тож структуру (склад) юридичного доказу вочевидь доцільніше розглядати в рамках концепції знаку Ч. Пірса. До речі, можливості відокремленого існування значень безвідносно до «тіла»
знаків лінгвоцентрична концепція Ф. де Сосюра також не передбачає.

На користь обстоюваної тут триелементної структури доказу, окрім аналогії зі структурою знака, «промовляє» й процесуальне законодавство. Численні згадки про «структуру» чи то «склад» доказу, його «елементи», теоретичні напрацювання в галузі юридичної техніки (зокрема в частині дослідження юридичних конструкцій) дають підстави розглядати доказ як юридичну конструкцію, витворену в перебігу процедурно-процесуальної діяльності за певною формою. Форму (склад) доказу як конструкції зумовлюють відповідні нормативні конструкції доказів (що донині більшості вчених видаються законодавчими дефініціями). Не заглиблюючись у тонкощі зазначеного трактування [9], достатньо зауважити на легальному закріпленні таких базових функціональних характеристик доказу, як належність, достовірність і допустимість, що засвідчують наявність у складі доказу щонайменше трьох функціональних елементів.

То ж можна припустити, що кожний доказ є конструкцією-знаком і має щонайменше триелементну функціональну будову: відсилає до свого референта (предмет доказу; цей зв’язок іменується «належністю»), існує як репрезентамен (матеріалізоване в належній процесуальній формі повідомлення чи матеріальний об’єкт; характеризується «допустимістю») і значить завдяки інтерпретанті (витворений доказовий факт; має певний рівень «достовірності»).

Змальовуючи особливості речових доказів, Є. Подголін досить плутано роз’яснює сутнісну відмінність особистих та речових доказів як знаків [1, 69]. Натомість характеристика відмінностей функціонування основних типів знаків у плані вираження в сучасній семіотиці вже стала «загальним місцем» і практично не лишає місця кривотлумаченням.

За Ч. Пірсом, усі знаки поділяються на три основні типи: ікони, індекси та символи [7, 93]. Іконою є знак, що відсилає до об’єкта означування через подібність до нього. Іконічними знаками є малюнки й скульптурні зображення. Індексом називається знак, який певним чином пов’язаний з об’єктом означування, є його наслідком або частиною. Прикладами знаків-індексів можуть бути положення флюгера (знак напрямку вітру), дірка від кулі (знак пострілу) та пахощі з кухні (знак смачної страви). На відміну від попередніх, знак-символ не має зв’язку з означуваним об’єктом ані через подібність до нього, ані через суміжність із ним. Символи використовуються за традицією чи за згодою, прикладами символічних знаків є букви, цифри, слова тощо [7, 75-96].

Пірсова класифікація знаків видається цілком придатною для відповідної диференціації доказів. Свідчення (усні й письмові), протокол, експертний висновок у межах цієї класифікації становлять символічні знакові системи, які відсилають до певних явищ, що їх безпосереднє спостереження (відчуття) не є можливим або доцільним. Речові докази — це переважно знаки-індекси, що своїми властивостями, станом чи належністю «свідчать» про певні факти. їх роль як пізнавальних засобів у процесі доказування зумовлюється тим, що вони, так би мовити, «брали участь» у розслідуваній події, тобто були створені, змінені або переміщені праворелевантними діями. Роль іконічних знаків у процесі доказування менша, але безперечно, що схеми дорожньо-транспортних подій, а в окремих ви-

падках і діаграми, є знаками-іконами. Із певними застереженнями можна вести мову і про іконічну природу ідеальних слідів-образів, що залишаються в пам’яті очевидців і згодом відтворюються в іконічній (фоторобот) або символічній (вербальний портрет — опис) формах.

Слід зауважити, що деякі знаки мають «двоїсту» природу, через що не вкладаються у «прокрустове ложе» наведеної класифікації. Приміром, фотокартка є, з одного боку, знаком- індексом, оскільки виникає внаслідок взаємодії відбитого світла й світлочутливого шару фотопаперу, але з другого боку, може розглядатись і як іконічне зображення. Те саме можна сказати й щодо дактилограми чи сліду від чобота. Сфальшоване посвідчення може виступати як знак-індекс або символ. Діаграми поєднують ознаки символу й ікони. Проте навряд чи є сенс з огляду на це ускладнювати й класифікацію на порядок чи навіть на декілька — варто лише не забувати, з яким аспектом знаковості маємо справу в кожному окремому випадку.

Будь-який доказ має на меті репрезентацію в суді або іншому наділеному відповідними повноваженнями органі певної праворелевантної обставини, яка становить предмет доказу (його референт). Найпоширенішими формами процесуальної репрезентації є символічна та індексна.

Індексна репрезентація вочевидь потребує символічної інтерпретації, оскільки сучасний рівень розвитку криміналістики практично унеможливлює самостійне означування репрезентаменів-індексів учасниками процесу. Тому речові докази запроваджуються у процес лише в супроводі належних символічних інтерпре- тант — протоколів огляду, експертних висновків тощо. Без відповідних інтерпретант усі вони залишаються лише порохом, брудом, битим склом та пошматованим ганчір’ям, натомість кваліфікована інтерпретація перетворює їх на речові докази, продукуючи доказове значення.

Символічна репрезентація, на перший погляд, значно «прозоріша», оскільки всі учасники процесу здійснюють її за допомогою знайомої природної мови, а тим, хто не володіє нею, надається перекладач. Але попри все те мовна комунікація, здійснювана учасниками розгляду в процесі доказування, як і будь-який інший вид соціальної комунікації, не є однозначною. Смисл, який закладався адресантом у повідомлення, і смисл, який «виводить» з повідомлення адресат, ніколи не тотожні. «Смисл адресата» — інтерпретанта знаку, в ролі референта якого виступає текст повідомлення, тобто репрезентамен іншого знаку. Саме тим, до речі, пояснюється поразка теорії інформації в ролі методології доказового права. Людина — не кібернетичний пристрій, вона не сприймає смисл разом із повідомленням, а створює смисли на основі повідомлень. У процесі комунікації знаки невідворотно породжують інші знаки, факти (інтерпретанти) витворюються шляхом означування слідів (речових або вербальних) у мовній формі та беруть участь у комунікативному процесі як повідомлення, що, у свою чергу, є знаками й породжують інші інтерпретації, а значить — докази.

На цьому наголошує й сам Є. Под- голін, зазначаючи, що «доказування — динамічний процес… наближаючись у перебігу доказування до головного факту, фактичні дані утворюють нові чарунки, віддаляючись від джерел, але не втрачаючи зв’язку з ними» [1, 68]. Як наслідок — утворюються нові (похідні. — Д. Б.) докази, смислове значення яких становить результат контекстуального переосмислення значень первинних доказів. На переконання Є. Подголіна, у таких випадках ми маємо справу саме з новим доказом, який має власні фактичні дані (смислове значення) та джерело (предметне значення) [1, 68].

На думку відомого російського вченого О. Александрова, доказування полягає в перетворенні слідів, що, можливо, мають відношення до реальної дійсності, на знаки: у такий спосіб здійснюється перехід від фактів дійсності до фактів знання. У подальшому витворені факти правлять за аргументи під час доведення (аргументації), породжуючи нові й нові знаки-факти-аргументи [10, 160]. До речі, така точка зору уможливлює зовсім іншу (порівняно з традиційною та реалізованою Є. Подголіним) «семіотичну перспективу» трактування поняття «фактичні дані» [11].

На жаль, у межах статті неможливо повноцінно розглянути всі ті питання, які пов’язані з репрезентованим Є. Подголіним підходом. Зокрема, потребує першочергового розгляду питання визначення змісту і співвідношення понять «доказ», «факт» і «фактичні дані» (що, на переконання М. Михеєнка та С. Стахівського, вирішене Є. Подголіним незадовільно); питання щодо структури (складу) похідних доказів (насамперед їх «предметного» значення) та багато інших питань. Наразі ж маємо констатувати слушність міркувань Є. Подголіна про перспективність і потенційну плідність семіотики як парадигми для переосмислення базових положень теорії доказів (доказування) і доказового права.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

  1. Подголин Е. Е. Понятие доказательства в уголовном судопроизводстве (семиотические аспекты) // Правоведение. — 1978. — № 2. — С. 64-69.
  2. Михеенко М. М.Доказывание в советском уголовном судопроизводстве. — К., 1984. — С. 83; Стахівський С. М. Теорія і практика кримінально-процесуального доказування. — К., 2005. — С. 123.
  3. Козлов А. С. О концептуальности теории доказательств в юрисдикции // Актуальные проблемы теории юридических доказательств : сб. науч. тр. — Иркутск, 1984. — С. 7.
  4. Павлишин О. Людина та право у контексті семіотичних досліджень // Антропологія права : філософський та юридичний виміри (стан, проблеми, перспективи) : статті учасників Четвертого всеукраїнського круглого столу (м. Львів, 28-29 листопада 2008 р.). — Л., 2009. — С. 186-193; Павлишин О. Семіотика права та нові виміри антропологічно-правової рефлексії // Антропологія права : філософський та юридичний виміри (стан, проблеми, перспективи) : матеріали Міжнародного круглого столу (м. Львів, 4-5 грудня 2009 р.). — Л., 2009. — С. 232-236; Мережко А. Юридическая семиотика и юридическая герменевтика // Юридическая практика. — 2002. — № 8 (218). — 20 февр.; Титов В. Д., Зархина С. Э. Историческое развитие философско- логических концепций языка права. — Х., 2009. — С. 5-24, 356.
  5. Банин В. А. Взаимосвязь оснований уголовной ответственности и предмета доказывания в советском уголовном процессе // Актуальные проблемы советского уголовного процесса : меж- вуз. сб. науч. тр. — Свердловск, 1987. — С. 77-81.
  6. Бочаров Д. Уроборос або Символічна реальність і право // Антропологія права : філософський та юридичний виміри (стан, проблеми, перспективи) : статті учасників Четвертого всеукраїнського круглого столу (м. Львів, 28-29 листопада 2008 р.). — Л., 2009. — С. 31-39.
  7. Пирс Ч. С. Начала прагматизма : в 2 т. / пер. с англ., предисл. В. В. Кирющенко, М. В. Колопо- тина. — СПб., 2000. — Т. II. Логические основания теории знаков. Grammatica speculate. — 352 с.
  8. Сосюр Ф. де. Курс загальної лінгвістики. — К., 1998. — 324 с.
  9. Бочаров Д. Легальне визначення доказу — дефініція чи конструкція? // Підприємництво, господарство і право. — 2003. — № 3. — С. 77-79.
  10. Александров А. С. Введение в судебную лингвистику. — Н. Новгород, 2003. — 420 с.
  11. Бочаров Д. Знову до питання про зміст поняття «фактичні дані» // Вісник прокуратури. — 2009— № 1. — С. 100-105.