ЗМІСТОВНИЙ МОДУЛЬ 1. Загальна характеристика юридичної діяльності

Тема 1. Поняття та загальна характеристика науки "юридична деонтологія".

1. Предмет наукового дослідження. Роль юридичної деонтології в системі гуманітарних наук

2. Соціальне значення юридичних деонтологічних знань. Завдання науки юридична деонтологія

3. Юридична деонтологія як навчальна дисципліна. Предмет та структура курсу юридична деонтологія.

4. Завдання, що вирішуються навчальною дисципліною. Сучасні підходи до викладання

Тема 2. Загальна характеристика юридичної діяльності

1. Методологічні підходи до розуміння (вивчення) юридичної діяльності. Юридична діяльність як різновид соціальної діяльності. Основні риси, що характеризують юридичну діяльність

2. Зміст юридичної діяльності. Види юридичної діяльності. Правові дії та юридична діяльність

3. Юридична діяльність та професійна діяльність юристів. Система юридичної діяльності.

4. Внесок римських юристів у світову юридичну теорію та юридичну практику. Тенденції розвитку юридичної діяльності.

Тема 3. Загальна характеристика юридичної наукової діяльності

1. Поняття юридичної науки та її структура. Функції юридичної науки.

2. Зміст та структура юридичної науки (теорії, наукові закони, постулати та аксіоми, проблеми, гіпотези, методи, поняття та категорії, наукові факти)

3. Рівні розвинутості систем юридичних наукових знань (уявлення, ідеї, принципи, ідеологія, концепції, доктрини, вчення, теорії)

4. Об'єкт і предмет юриспруденції. Методологія юриспруденції. Зміст методології юриспруденції. Структура методології юриспруденції

Тема 4. Юридична навчальна діяльність.

1. Система юридичної освіти в Україні. Основні засади освіти в Україні

2. Основні характеристики системи і структури юридичної освіти. Основні шляхи удосконалення вищої юридичної освіти в Україні

3. Державні стандарти юридичної освіти. Освітньо-кваліфікаційні характеристики та освітньо-професійна програма підготовки фахівця з вищою освітою за спеціальністю "Правознавство"

4. Нормативний зміст освітньо-професійної програми (система знань, державна атестація студента).

ЗМІСТОВНИЙ МОДУЛЬ 2. Юридична практична діяльність.

Тема 5. Юридична практична діяльність.

1. Загальна характеристика юридичної практичної діяльності. Юридична практична діяльність і право.

2. Основні підходи до праворозуміння. Позитивістський (нормативний) підхід. Соціологічне право розуміння. Право і суспільство. Право і економічні та інші матеріальні суспільні відносини

3. Юридична практична діяльність і правова практика. Основні ознаки юридичної практичної діяльності (Професіоналізм. Незалежність. Компетентність. Повага та непорушення прав, свобод і законних інтересів інших суб'єктів. Конфліктність. Інформативність. Гласність. Конфіденційність. Чесність, порядність і щирість)

4. Принципи, завдання та функції юридичної практичної діяльності

5. Обов'язки та права суб'єктів юридичної практичної діяльності

Тема 6. Моральна культура юриста.

1. Поняття моральної культури.

2. Етична культура юристів.

3. Фактори формування професійної свідомості юриста.

4. Фактори формування професійної культури юриста.

Тема 7. Характеристика окремих видів юридичної практичної діяльності

1. Суддівська діяльність.

2. Прокурорська діяльність.

3. Слідча діяльність.

4. Адвокатська діяльність.

5. Нотаріальна діяльність.

6. Юридична консультативна діяльність.

Список використаної літератури.

ЗМІСТОВНИЙ МОДУЛЬ 1. Загальна характеристика юридичної діяльності

Тема 1. Поняття та загальна характеристика науки "юридична деонтологія"

Питання:

1. Предмет наукового дослідження. Роль юридичної деонтології в системі гуманітарних наук

Визначення предмета цієї юридичної науки є дуже важливим та принциповим питанням, вирішення якого допоможе більш глибоко ознайомитися із самою наукою та одночасно окреслити сферу наукового дослідження, визначити більш-менш закінчений перелік соціальних явищ, які підлягають вивченню. Зазначимо, що в центрі деонтологічного дослідження стоїть людина зі своєю особистою системою знань, навичок, умінь, а також діяльність людини, що здійснюється у правовій сфері життя суспільства. Людину, її якості та її існування вивчають також інші науки, але в межах юридичної деонтології здійснюється спеціалізація об'єкта дослідження. Ця наука вивчає існуючу систему юридичних знань, завдання та функції правознавства, роль юридичних знань у вирішенні питань суспільного буття. До предмета юридичної деонтології включають також питання юридичної практики: формулюють поняття та зміст юридичної діяльності, види та форми її здійснення, вивчають окремі юридичні спеціальності та, відповідно, професійні якості працівників юридичної сфери. При цьому особливу увагу приділяють особистим людським якостям, етикету юриста, який передбачає цілу систему правил: як треба поводитися зі співробітниками та різними учасниками юридичного процесу, якими нормами керуватися при здійсненні професійного обов'язку, на яких моральних принципах та правових ідеалах будувати свою роботу тощо.

Окремим блоком питань до предмета юридичної деонтології входять питання юридичної освіти — підготовки та перепідготовки кадрів, підвищення кваліфікації, поширення позитивного досвіду. Головна тут проблема підготовки не просто спеціаліста-юриста, а працівника високого рівня кваліфікації, тобто професіонала своєї справи.

Юридична і медична деонтології націлені на забезпечення високоякісного, високогуманного ставлення до такої соціальної цінності, як особа. Медик, юрист повинні захищати інтереси особи — життя, честь, гідність, тобто всі ті природні якості, без яких особа стає просто індивідуумом, частиною живої природи. З цього випливає, яке значення для суспільства в цілому або для окремо взятої людини має якісне виконання професійного обов'язку медиками або юристами. Кожна помилка, якої вони припустились, чи недбале ставлення до людини можуть призвести до трагічних наслідків. Саме працівникам цих професій ми багато в чому довіряємо свою долю, своє майбутнє. Кожен із нас хоче бути впевненим у їх добропорядності, гуманному ставленні. Інакше не може бути, оскільки і медик, і юрист є представниками найбільш гуманних професій, що ще раз підтверджує висновок про особливе значення проблем професійного етикету, їх головне місце у системі знань науки юридична деонтологія.

2. Соціальне значення юридичних деонтологічних знань. Завдання науки юридична деонтологія

Юридична діяльність має специфіку, що зумовлено її організаційним, управлінсько-розпорядчим та владним характером. Роботу юристів можна спостерігати в різних сферах суспільного життя, на різних рівнях організації соціального організму. Це прийняття законів, організація їх виконання, здійснення правосуддя, захист інтересів громадян, а також участь у вирішенні інших важливих питань. Поступово сфера використання юридичних знань поширюється, що надає відповідного авторитету професії юриста. Це об'єктивний процес, який не треба пов'язувати зі штучною тенденцією юридизації знань (юридична логіка, юридична соціологія, юридична етика). Авторитет юриста зростає одночасно з підвищенням авторитету права. Слід зазначити, що на сучасному етапі розвитку українського суспільства цей процес саме так і відбувається. Право все більше проникає в систему соціальних зв'язків, втягуючи дедалі значнішу кількість людей у багатогранні правові відносини, завдяки чому підвищується роль захисників права.

У зв'язку з цим на порядку денному стоять та очікують на юридичне вирішення проблеми морального порядку, яких раніше не було. Саме юристам насамперед доведеться проектувати правовий шлях вирішення цих проблем, як це має бути у правовій державі (за умов, що ці проблеми перебувають у сфері правового регулювання). Наприклад, це проблема офіційного визнання, легалізації сексуальних меншин, проблема визнання особистого права на смерть, проблема застосування смертної кари, питання участі у військових місіях на території іноземних держав тощо. Перш за все — це моральні питання, а вже потім правові. Тому їх вирішення значною мірою залежить від суспільної моралі, від морального обличчя тих, кому доведеться встанов-лювати відповідні правові заборони, надавати права, наділяти обов'язками. Багато з перелічених питань необхідно попередньо вирішувати теоретично у межах юридичної деонтології, а точніше — знаходити їм попереднє моральне обґрунтування. Це свідчить про необхідність та важливість деонтологічних знань, їх вирішальне значення у діяльності юристів, а також у діяльності тих, хто має відношення до вирішення юридичних справ. І справді, останнім часом майже в усіх навчальних закладах правознавчого профілю викладається навчальна дисципліна юридична деонтологія, яка готує майбутніх юристів до сприйняття спеціальних юридичних знань, належного виконання професійних обов'язків, виховує їх у дусі шанобливого ставлення до права, до особи.

Як і будь-яка інша наука, юридична деонтологія має виконувати цілу низку завдань, що формулюються безпосередньо у сфері практичної діяльності, вирішення яких сприятиме розв'язанню значної кількості проблем, у тому числі й тих, що перебувають поза межами юридичної практики. До основних завдань науки відносимо такі:

• Виходячи з вимог соціального прогресу, особливостей та умов функціонування українського суспільства, треба визначити роль та призначення юридичної діяльності у структурі соціальної діяльності.

• Висвітлити соціальне призначення юристів як особливої професійної групи, підкреслюючи їх роль для сучасного етапу державного будівництва, стабілізації політичного життя, запобігання соціальним катаклізмам тощо.

• Разом із підвищенням ролі правників та юридичної професії підвищити авторитет права, виховуючи шанобливе ставлення всіх членів суспільства до права, що є необхідною умовою ефективного здійснення правової роботи.

• На підставі наявних результатів наукових досліджень прогнозувати тенденції розвитку юридичної науки, визначати необхідні зміни щодо системи кваліфікаційних вимог у межах конкретних юридичних спеціальностей.

• Виробляти практичні рекомендації для вирішення проблем правової діяльності, що безпосередньо залежать від рівня професійної підготовки, правової культури працівника, його морального обличчя в цілому.

3. Юридична деонтологія як навчальна дисципліна. Предмет та структура курсу юридична деонтологія

Від юридичної деонтології як системи наукових знань слід відрізняти однойменну навчальну дисципліну, що виконує дещо інші функції та вирішує спеціальні завдання.

Якщо у сфері деонтологічного наукового дослідження виробляються нові знання, то у сфері навчання, а конкретно — у системі юридичної освіти, відбуваються поширення наукових досягнень та опанування знаннями з метою подальшого використання на практиці.

Виходячи зі специфіки завдань, вирішуваних юридичною деонтологією як навчальною дисципліною, в окремих навчальних закладах викладають курс, що має назву "Вступ у юридичну спеціальність". По суті, ця назва чітко відбиває основні функції та призначення цієї дисципліни. Початкуючих студентів-юристів вводять у коло завдань, що визначатимуть умови та порядок їхньої життєдіяльності на найближчі 4—5 років та на майбутню перспективу, коли вони вже отримають диплом фахівця і стануть до самостійної роботи.

Слід зазначити, що здійснення такого виду інтелектуальної діяльності, як навчання, має найбільшу ефективність, якщо суб'єкти цього процесу однаково добре підготовлені до цієї роботи. Система вищої освіти передбачає особливо ретельну підготовку до процесу засвоєння знань, починаючи від ознайомлення з правилами внутрішнього розпорядку, режимом, формами роботи й закінчуючи професійною орієнтацією студентів на далеку перспективу, формуванням загального уявлення про можливу сферу їх професійної діяльності.

Зі вступом до навчального закладу практичними стають питання — що і як треба вчити, де отримувати навчальну інформацію, як її обробляти, які якості виховувати в собі відповідно до майбутньої професії, в яких сферах можна використовувати набуті знання, які перспективи просування по службі або зміні свого соціального статусу тощо.

Характеризуючи предмет навчальної дисципліни, слід звернутися до визначення науки юридична деонтологія, в якому йдеться, що це система загальних наукових знань про юридичну науку та юридичну практику, про вимоги до працівників юридичної сфери та систему формування професійних і особистих якостей працівників. Перелічені вище компоненти і є основними складовими предмета навчальної дисципліни. У визначенні структури предмета є певна логіка, яка передбачає таке:

• Вступ до курсу характеризує навчальну дисципліну в цілому в співвідношенні до відповідної юридичної науки, визначаються обсяги необхідних знань, їх практична значущість.

• У наступному розділі ознайомлюють з юридичною діяльністю та її основними формами прояву.

• Окремим блоком розглядається особа юриста, його особисті якості крізь призму певних напрямів професійної діяльності та особливостей юридичної професії взагалі.

• До структури курсу входять питання змісту та об'єктів впливу юридичної діяльності, що також характеризує її в різних аспектах.

• Необхідним моментом є також висвітлення нормативної основи здійснення професійної діяльності юристів, що в правовому аспекті має особливе значення.

• На завершальному етапі вивчення курсу ознайомлюють із особливостями роботи за окремими спеціальностями в межах юридичної професії.

4. Завдання, що вирішуються навчальною дисципліною. Сучасні підходи до викладання

Поряд з іншими навчальними дисциплінами в єдиній системі підготовки фахівців юридична деонтологія виконує як загальні освітянські завдання, так і специфічні, зумовлені особливостями структури та змісту навчального предмета. Серед них слід назвати такі:

• Організаційно підготувати студентів до участі в навчальному процесі, поставити основні навчальні завдання, цілі та засоби їх досягнення.

• Ознайомити з особливостями сфери здійснення юридичної діяльності як одного з видів соціальної діяльності, що здійснюється у сфері права.

• Висвітлити характерні риси практичної діяльності юристів за окремими напрямами спеціалізації юридичної роботи.

• Розкрити роль юридичної науки у здійсненні практичної діяльності, охарактеризувати систему наукових юридичних знань, їх сучасний стан, перспективи розвитку, а також систему наукових юридичних установ.

• Ознайомити студентів з організацією та функціонуванням системи юридичної освіти в Україні, особливостями процесу навчання та правового виховання.

• Всебічно охарактеризувати особу юриста як теоретичну модель професіонала шляхом визначення системи професійних та особистих якостей, сформульованих у приписах нормативно-правового та морального походження.

• Зміцнити світоглядну та громадянську позицію майбутніх правозахисників, підготувати їх психологічно до самостійної напруженої та відповідальної роботи на користь суспільства та держави.

Особливості методології викладання курсу юридичної деонтології багато в чому залежать від низки факторів, серед яких такі: кількість годин, виділених на вивчення дисципліни, особливості авторського бачення окремих проблем деонтологічного походження, співвідношення кількості лекційних та семінарських занять, а головне — визначення меж та структури предмета курсу, логіка подання матеріалу, використання певних аспектів висвітлення проблеми.

Один із найбільш поширених підходів до бачення методики викладання курсу — це висвітлення питань моралі, моральної культури юристів у співвідношенні до інших можливих компонентів загальної культури, а також характеристика окремих видів юридичних спеціальностей. Такий підхід вважається відносно спрощеним, оскільки на досить загальному рівні дає студентам можливість ознайомитися з колом питань щодо майбутньої професії та навчальної діяльності.

Більш ґрунтовним підходом до формування навчального курсу слід назвати підхід, в якому професія юриста розглядається крізь призму її ролі та соціального призначення на сучасному етапі, юридичні спеціальності висвітлюються не тільки в аспекті основних завдань та функцій, а з урахуванням якостей особистого та професійного порядку. Цей підхід також передбачає введення студентської аудиторії не тільки в майбутню професійну, а й у навчальну діяльність, що має для них першорядне значення на початковому етапі опанування правом.

Однак її висвітлення було б неповним, якщо не вдатися до осмислення інших сфер юридичної діяльності — наукового дослідження та юридичної освіти.

Таким чином, складаються три основні сфери здійснення юридичної діяльності — наука, освіта, практика, що і було взято за основу у формуванні програми курсу.

Діяльний підхід дає змогу розкрити звичні для нас явища не тільки в статиці, а й у динаміці, що передбачає вивчення особливостей юридичної процедури, поетапності процесу, визначення гарантій, принципів, зовнішніх та внутрішніх факторів впливу тощо. Цей підхід дає можливість побачити юриста, юридичну установу в дії, уявити себе як учасника тих чи інших відносин з приводу здійснення права.

Методологічно виправданим є звернення до практичного досвіду юристів зарубіжних країн, що також було використано в цьому посібнику. Шляхом порівняльного аналізу можна оцінити якість правової роботи в нашій країні та за її межами, побачити наявні недоліки, можливості вдосконалення, пристосування до умов життя в Україні та націлити себе на відповідну роботу.

Тема 2. Загальна характеристика юридичної діяльності

Питання:

1. Методологічні підходи до розуміння (вивчення) юридичної діяльності. Юридична діяльність як різновид соціальної діяльності. Основні риси, що характеризують юридичну діяльність

Будь-яка діяльність, що здійснюється в соціальному середовищі та має певну спрямованість, повинна розглядатися не тільки з погляду її змістовності або середовища, в якому здійснюється, а й з інших боків — наскільки це може її охарактеризувати як соціальне явище та визначити практичну цінність для певної групи суб'єктів (суспільства в цілому). Тому, характеризуючи діяльність юридичну, необхідно мати на увазі, що вона здійснюється в досить специфічному соціальному середовищі, спрямована лише на ті об'єкти, що перебувають під захистом права як певна система соціальних цінностей.

У ході вивчення юридичної діяльності слід приділити увагу й тому, що серед усіх інших форм соціальної діяльності" юридична форма набула цілої низки ознак, які дають змогу виділити її в окремий напрям або вид соціальної діяльності. При цьому необхідно встановити взаємодію та причинні зв'язки між окремими видами соціальної діяльності, де юридична форма має особливості прояву. Юридична діяльність, крім того, є явищем, що має правову природу. Тому поряд із визначенням її взаємозв'язків з іншими соціальними явищами необхідно особливу увагу приділити зв'язкам зі складовими правової системи (правові відносини, законність, система законодавства тощо).

Не менш важливим у цьому аспекті залишається питання про напрям впливу юридичної діяльності на окремі сфери соціального середовища, в яких виявляються сутність, практична цінність та спрямованість юридичної роботи. Такі напрями впливу прийнято називати функціями. Справді, якщо вивчається соціальне явище динамічного походження, то одним із важливих аспектів його вивчення буде аспект функціонування, тобто функції.

Визначення різноманітних компонентів, що значною мірою зумовлюють порядок здійснення, ефективність, спрямованість та причинність юридичної діяльності, дає змогу говорити про існування певної системи юридичної діяльності, яка нагадує цілий комплекс найрізноманітніших теоретичних напрямів осмислення явища, складає комплексне уявлення про предмет вивчення. Це, наприклад, визначення форм, методів, об'єктів, елементів змісту юридичної діяльності та деяких інших компонентів системного підходу.

З погляду соціальної ролі або способу прояву в науковій літературі юридичну діяльність розглядають у різних аспектах, що підкреслює її багатоплановість та складний характер. Так, юридичну діяльність можна розглядати як правову форму соціальної діяльності, як інструмент соціального управління, як зміст правових відносин або правопорядку, як системоутворюючий фактор правової системи, як спосіб втілення правових приписів у реальну площину життя.

Соціальне походження та соціальна зумовленість юридичної роботи дають можливість говорити про її об'єктивну необхідність та практичне значення, завдяки чому суспільство задовольняє цілу низку специфічних потреб та інтересів, які безпосередньо ґрунтуються на праві. Цікаво, що саме право за ознаками походження, розвитку, існування та реалізації також має об'єктивний характер і з такою самою об'єктивністю, з якою існує в системі соціальних зв'язків, передбачає існування цілої армії фахівців права, які стоять на захисті його нормативів і створюють всі можливі умови для їх ефективної реалізації. Таким чином, складається відокремлена сфера діяльності суспільства, зумовлена фактором об'єктивного існування засобів регламентації суспільного життя, в тому числі правових. Цю ситуацію слід розглядати як потребу суспільства, життєво важливий інтерес, на реалізацію якого воно спрямовує свій юридичний потенціал.

Виходячи із зазначеного вище і використовуючи рівень філософського осмислення проблеми, юридичну діяльність слід розглянути як різновид соціальної діяльності, яка є більш узагальнюючим поняттям щодо юридичної.

Соціальна діяльність визначається як спосіб організації та існування соціального організму, в процесі чого шляхом перетворення та осягнення навколишнього світу задовольняються життєві потреби та інтереси соціальних суб'єктів.

Слід ураховувати, що життєві потреби та інтереси суспільства досить різноманітні, виходячи з його багаторівневої структурної організації та неоднорідності складу, а це, у свою чергу, передбачає відповідну кількість різноманітних засобів та дій, які б задовольняли соціальний інтерес.

Тому поряд з юридичною діяльністю є виробнича, духовна, культурно-виховна, політична, організаційно-управлінська, дослідницька та інші види соціальної діяльності. Спробуємо пояснити деякі з названих видів. Соціальний організм — дуже складна система, яка не може функціонувати без наявності системоутворюючого фактора, тому організаційно-управлінська робота як вид соціальної діяльності набуває в цій потребі своє обґрунтування. Не може обійтись суспільство і без фактора матеріального забезпечення, що є життєво важливою потребою, для задоволення якої здійснюється виробнича діяльність. Так, у процесі матеріального виробництва створюють предмети одягу, продукти харчування, технічні прилади, знаряддя праці, які задовольняють відповідну категорію потреб.

Зупинимося на запропонованому визначенні юридичної діяльності та охарактеризуємо її найбільш важливі риси.

• Юридична діяльність здійснюється у сфері права. Нами вже було зазначено той факт, що наявність права передбачає наявність юридичної діяльності, яка й забезпечує функціонування права, тобто його дію. У разі відсутності правових норм, права в цілому, юридична робота перестає бути такою, оскільки втрачає свої об'єкт впливу та основний інструментарій. Сфера права — це всі структурні рівні та види суспільних відносин, де право реально здійснює свій вплив.

• Юридичну діяльність здійснюють юристи-фахівці на професійній основі. Це означає, що у сфері юридичної діяльності працюють спеціалісти-професіонали, які володіють спеціалізованими правовими знаннями, відповідними навичками роботи, виконують кваліфіковано юридично значущі дії, що визначають зміст їхньої роботи.

• Юридична діяльність спрямована на організацію діяльності інших суб'єктів права. Відомо, що право щодо всіх його суб'єктів справляє формально однаковий вплив, зумовлений формальною рівністю суб'єктів права перед силою правових приписів.

• Мета юридичної діяльності — впорядкування та узгодження суспільних відносин. Право, як відомо, встановлює певні межі можливостей людини, за які не можна виходити, оскільки порушується межа іншої особи, відбувається втручання у сферу прав іншого суб'єкта.

• У ході здійснення юридичної діяльності використовують як правові, так і неправові засоби. Зрозуміло, що у сфері права неможливо обійтися без засобів, які пов'язані так чи інакше з правом і відіграють роль основного інструментарію у реалізації повноважень юристів-фахівців.

• Правова регламентація юридичної діяльності. Право як таке — дуже впливовий засіб, що пояснюється державно-владним походженням права. Тому його застосування щодо інших осіб є однією із форм прояву влади. Правові дії юристів тягнуть за собою певні наслідки для інших суб'єктів, іноді дуже серйозні. Тому діяльність юристів досить чітко регламентується нормами права, хоча можна говорити й про регулятивну роль інших соціальних норм (моралі, корпоративних).

• Юридична діяльність здійснюється у формі практичної, наукової та освітньої діяльності. З іншого боку — це три окремі сфери правової роботи, які існують та розвиваються за специфічними закономірностями, виконують свою соціальну роль.

2. Зміст юридичної діяльності. Види юридичної діяльності. Правові дії та юридична діяльність

Зміст юридичної діяльності у кожному конкретному випадку становлять конкретні дії, перелік яких суттєво впливає на визначення обсягу, сфери та форм юридичної діяльності. В умовах соціального прогресу, ускладнення соціальних зв'язків відповідно змінюються зміст та форми соціальної, а отже і юридичної практики. На підставі аналізу спробуємо обґрунтувати зазначену вище закономірність. Професійна діяльність (prudentes) знавців римського права поділялася на три основні види: cavere (складати нові позови та угоди), agere (вести справу в суді), respondente (давати відповіді). Найтиповішою функцією юрисконсультів було respondente — висловлювання думок щодо запитів приватних осіб або їх представників. Авторитет римських юристів, набутий у судових засіданнях, був настільки значним, що їхні думки впливали на волю суддів навіть без особистої участі цих юристів у судовому розгляді справи. У зв'язку з тим, що за консультаціями в основному зверталися оратори-адвокати, Цицерон порівнював роль юрисконсульта в суді з роллю латинського флейтиста, який супроводжував виступ актора на сцені.

Визначення видів юридичної діяльності залежить повною мірою від того, який критерій взяти за основу класифікації. Вище вже було визначено три види юридичної діяльності за основними формами її здійснення — практична, наукова, освітня, що дуже важливо для її загальної характеристики. Однак є й інші критерії, використання яких надає змогу охарактеризувати юридичну діяльність в іншій площині або іншому аспекті крізь призму науково-дослідницького інтересу. Так, виділяють:

• за змістом: консультування, тлумачення, виступи в юридичних установах, ведення юридичної справи тощо;

• за професійною спеціалізацією або за суб'єктами здійснення: адвокатська, слідча, прокурорська, судова, консультативна, виконавча, нотаріальна;

• за соціальними сферами: юридична діяльність у сфері економіки, політики, в духовній сфері;

• за кількістю уповноважених осіб, що здійснюють розгляд юридичної справи: індивідуальна (одноособова), колегіальна (колективна);

• за змістом інтелектуальної роботи: пізнавально-пошукова, організаційна, реконструктивна, реєстраційна, комунікативна.

Нами вже було зазначено, що у сфері юридичної, а також і неюридичної, діяльності використовують одночасно правові та неправові засоби, що є природною потребою здійснення будь-якої діяльності. На цій підставі окремі операції з правовими засобами називають правовими діями або правовою діяльністю, що ставить деякі проблеми термінологічного характеру. Використовують дуже схожі за змістом юридичні терміни. Отже, і юристи, і не-юристи можуть вчиняти правові дії, використовуючи правові засоби, викликати правові наслідки. Наприклад, право посвідчувати документи, факти, копії документів надається нотаріусу1, але відповідні дії в обмеженому обсязі здійснюють і відділи кадрів, адміністрація підприємств. Це випадки, коли необхідно офіційно підтвердити оригінал підпису, посвідчити дійсність факту перебування особи в певному місці у певний час згідно з планом відрядження, підтвердити дійсність правових відносин, що виходять з трудового договору або договору купівлі-продажу. Інший приклад — у системі МВС є спеціальні органи, які здійснюють досудову підготовку матеріалів у формі дізнання та слідства. Однак право на дізнання мають й інші органи, які не є юридичними установами.

3. Юридична діяльність та професійна діяльність юристів. Система юридичної діяльності.

юридичну діяльність можна охарактеризувати не тільки як особливий вид соціальної діяльності, а й як певну професію. Вже зазначалося, що виходячи з особливої відповідальності, складності юридичної процедури, значущості правових наслідків, юридична робота повинна здійснюватись кваліфіковано і на професійній основі. Це, у свою чергу, потребує спеціальної підготовки фахівців різного профілю правової роботи, формування цілісної системи професійних знань, а отже і установ, які б виробляли та поширювали ці знання, готували висококласних спеціалістів певного профілю — юристів-професіоналів.

До речі, про професіоналізм юридичної діяльності свідчить і той факт, що поряд із практичною діяльністю юристів виділяють наукову (де виробляють нові знання про юридичні практику) та освітню (завдяки якій готують спеціалістів юридичного профілю — юристів-професіоналів). Наявність професії завжди передбачає наявність системи професійної освіти та відповідної системи наукових знань.

Професійність вказує і на те, що здобувши спеціальну освіту, працівник може працювати лише за визначеним колом посад, які передбачають ще й спеціалізацію знань у певній галузі права.

З питань системи юридичної діяльності вже склалася певна методика дослідження, яка дає змогу виділити такі елементи: суб'єкти, об'єкти, засоби, форми, методи, функції.

• Суб'єкти юридичної діяльності — це професійні юристи, їх об'єднання та установи державного й недержавного походження. У реальному житті — це спеціалісти певного профілю, які володіють відповідними знаннями, досвідом, наділені компетенцією приймати рішення або давати поради, мають певні навички та вміння юридичної роботи.

Загальна характеристика юридичної діяльності

• Об'єкти юридичної діяльності — це явища, процеси та предмети навколишнього світу, щодо яких здійснюється правовий вплив. Серед об'єктів слід виділити загальний та безпосередній. До загального відносять відповідність норм права наявним суспільним відносинам, а до безпосереднього — дії суб'єктів права, їх правовий статус, правові свідомість та культуру, правові документи, процеси, стани тощо.

• Засобами юридичної діяльності є перш за все норми права, правові категорії, юридична техніка та різноманітні предмети матеріального світу, які допомагають у досягненні мети юридичної діяльності, забезпеченні високого рівня її ефективності. Ці предмети є засобами збирання та обробки інформації, засобами захисту, охорони та нападу (ПЕОМ, зброя, аудіо- та відеотехніка, речові докази).

• Форми здійснення юридичної діяльності — освітня, наукова, практична; усна (вербальна), письмова, конклюдентна; виділяють також установчу, правотворчу, правоохоронну, правозастосовну, профілактичну. Слід водночас зазначити, що юридична діяльність може відображатись як у правових, так і в неправових формах — інформування, виховання, фінансування, організація співробітництва та взаємодії тощо.

• Методи здійснення — це способи та прийоми, що використовуються для досягнення наміченого результату. Розрізняють два основних методи впливу на суспільні відносини — примус та заохочення. Проте зрозуміло, що в кожному конкретному випадку у зв'язку з тими чи іншими обставинами можна говорити про метод попередження, індивідуального впливу, фотографування, проведення допиту або обшуку, перевірки інформації, попереднього обговорення. Використання та поєднання їх залежать навіть від того, в якій сфері юридичної діяльності ми працюємо, — науці, освіті, займаємось практичною діяльністю. Все залежить від реальної ситуації та складності поставлених завдань.

• Функції юридичної діяльності. Традиційним є підхід поділу функцій на загальносоціальні та спеціально-юридичні з метою виявлення більш значущих, цілеспрямованих та відносно значущих, побічних напрямів впливу. Вже зазначалось, що юридична діяльність має багатоаспектний характер, оскільки здійснюється у різноманітних сферах людської діяльності, щодо регулятивних можливостей права, а у зв'язку з цим залишає певні "сліди свого перебування". Це і буде загальний вплив на економічні, політичні, культурні, ідеологічні, організаційно-управлінські відносини, на підставі чого ми виокремлюємо відповідні функції.

4. Внесок римських юристів у світову юридичну теорію та юридичну практику. Тенденції розвитку юридичної діяльності.

Особливу роль римські юристи стали відігравати після того, як Рим почав втягуватися в систему міжнародних відносин, у міжнародний торговий обмін, що ще задовго до Риму було характерно для держав, розташованих на узбережжі Середземного моря (Єгипет, Фінікія, Греція, Карфаген).

Поширення ділових зв'язків з іншими країнами передбачало створення таких умов, в яких би могли однаково перебувати торгівці різних національностей. На цій підставі перед римськими магістрами постала нова проблема — вирішувати спори, що випливають з нових відносин, та створювати норми, які б регулювали порядок вирішення спорів.

Давнє римське національне право не відповідало новому стану розвитку суспільства, оскільки базувалося лише на місцевих звичаях та національних особливостях. Виняткова роль римських юристів на цьому етапі розвитку юриспруденції виявляється у створенні універсального, світового права, яке увібрало звичаї міжнародного походження, що складалися століттями та були перевірені практикою життя. Таким чином, римські юристи створили право, яке стало загальним правом для всього античного світу. Хоча визнається, що творцем цього права був увесь світ, однак саме в цьому і полягає роль римських знавців права, які зуміли переробити звичаї, злили їх у єдину чітку систему, яка стала зразком юриспруденції класичного періоду, основою для свого подальшого розвитку у видатному Зводі Corpus Juris Civilis імператора Юстиніана.

Говорячи про розвиток юридичної теорії взагалі, ми не випадково звертаємося до історії саме римського права. Воно здійснювало вплив на юридичну практику і теорію багатьох країн Європи та Азії, що простежується у ході вивчення правової спадщини (правових пам'яток, джерел) Англії, Франції, Німеччини, слов'янських держав, країн Далекого Сходу.

Завдяки постійному вивченню римського права в цих країнах склалися єдине юридичне мислення та типова юридична практика, що також стало об'єднавчим фактором для багатьох народів, фактором спільності їх матеріального та духовного життя.

Але не тільки практична діяльність римських юристів склалась як форма юридичної діяльності. Одночасно з розвитком практики починає розвиватися римська юридична освіта, основним методом якої стало практичне навчання шляхом участі в юридичних процесах. Учням необхідно було давати роз'яснення того, що відбувалося в судовому засіданні. З ускладненням законодавств виділяється окремий напрям юридичної роботи — консультування (200 р. до н. є.)

Наприклад, збереглися відомості про книгу під назвою Tripertita, що складалася з трьох частин: а) Закони XII таблиць; б) коментар до них; в) позовні формули — legis actiones. Це свідчить про те, що римські юристи починають на теоретичному рівні осмислювати питання юридичної практики, розвивати юридичну освіту, закладати основи науково-теоретичного мислення.

Таким чином, розвиток римської юриспруденції вже в період II—І ст. до н. є. свідчить про об'єктивне розмежування трьох основних форм юридичної діяльності — наукової, навчальної та практичної.

Завершальним етапом формування класичного римського права були кодифікації Юстиніана. Рівень розвинутості цього права був дуже високим і, здавалося, що воно в такому стані переживе державу, яка створила його. Це стало підставою набуття римським правом та професіоналізмом римських юристів величезного авторитету, а також причиною використання готових юридичних конструкцій в інших правових системах, тобто безпосереднього впливу на юридичну практику багатьох країн світу.

Вплив римського права та його подальший розвиток відбувалися у двох напрямах — східному та західному. Східний напрям на перших етапах сприяє активізації правового життя країн, однак потім поступово завмирає аж до зникнення. Розвиток у західному напрямі виявив протилежні тенденції та результати.

Ускладнення та динамізм сучасних соціальних процесів зумовлюють і відповідні зміни у правовій сфері та юридичній практиці. До основних тенденцій розвитку юридичної діяльності належать:

• Переорієнтація форм та методів здійснення юридичної діяльності.

• У зв'язку з інтенсивним розвитком системи освіти значне поповнення системи юридичної діяльності величезною армією фахівців права.

• Подальше поширення суб'єктів юридичної діяльності недержавного походження, які певною мірою становитимуть конкуренцію, особливо в системі освіти й у сфері практичної діяльності.

• База нормативного регулювання буде збільшуватися за обсягом, що може створити певні труднощі регламентації юридичної діяльності, але не тільки за рахунок розвитку національного законодавства, а ще й завдяки нормам міжнародного права.

• У співвідношенні з іншими видами соціальної діяльності спостерігатимуться взаємодія та взаємне проникнення, що зумовлено посиленням регулятивного впливу права на різні сфери соціального життя та підвищенням на цій основі його соціальної цінності.

• Можна передбачити також реконструкцію окремих правових установ, зміну їхнього статусу в сфері здійснення юридичної діяльності, зниження або підвищення престижності, а отже, можливі проблеми кадрового забезпечення. Особливо це стосується державних органів і установ, від якісного забезпечення яких кадрами залежать ефективність роботи, а відповідно і правовий порядок в суспільстві, стабільність та злагода.

• Особливого розвитку набуває юридична діяльність із розвитком комп’ютерної техніки, яка значною мірою полегшує працю юристів, дедалі більше спрощує доступ до правової інформації як у власній країні, так і за її межами. Такий інформаційний обмін відкриє шлях до інтеграції різних національних правових систем, до об'єднання зусиль у боротьбі з антисоціальними та протиправними явищами.

Тема 3. Загальна характеристика юридичної наукової діяльності

Питання:

1. Поняття юридичної науки та її структура. Функції юридичної науки

Поняття "наука" включає суму наукових знань про дійсність, що утворюють у сукупності наукову картину світу, а також діяльність з набуття цих знань, метою якої є опис, пояснення і прогнозування процесів і явищ дійсності, тобто в широкому змісті — її теоретичний відбиток. Термін "наука" вживають для позначення однієї з форм суспільної свідомості, системи знань про дійсність, сфери людської діяльності, метою, призначенням і функцією якої є напрацювання і систематизація знань про дійсність, окремих галузей науки. Коли науку розглядають як сукупність знань про дійсність, її склад містить: гіпотези та теорії, закони та тенденції, принципи та постулати, методи, категорії та поняття, наукові факти, наукові проблеми та завдання тощо. Якщо науку розглядають як специфічну людську діяльність, то до її складу включають:

• суб'єктів діяльності — дослідники, вчені, наукові установи, творчі колективи та ін.;

• цілі діяльності — пізнання світу, його відображення, створення наукової картини світу;

• функції діяльності — описання, пояснення, прогнозування;

• засоби діяльності — експериментальне й лабораторне устаткування, системи інформації;

• методи діяльності — методи, прийоми, операції науково-дослідної діяльності, понятійний апарат, теорії, концепції, теоретичні конструкції, а також інші форми використовуваних наукових знань;

• форми діяльності — теоретизування, експериментування, дослідження, конструювання тощо;

• об'єкти діяльності — дійсність, або навколишній світ, його окремі фрагменти, сфери, області;

• результати діяльності — сукупність наукових знань.

Різноманітність сторін науки вивчається наукознавством, а також низкою її спеціалізованих галузей, зокрема історією науки, логікою науки, соціологією науки, психологією наукової творчості і т. ін.

Структуру чи систему юриспруденції утворюють різноманітні юридичні науки:

— історико-теоретичні науки (теорія права і держави, історія держави і права, історія вчення про державу і право, філософія права і соціологія права та ін.);

— науки управлінського циклу (конституційне право, теорія управління, адміністративне право та ін.);

— цивілістичні науки (цивільне право, цивільний процес, арбітражний процес, сімейне право та ін.);

— криміналістичні науки (кримінальне право, кримінальний процес, виправно-трудове право та ін.);

— прикладні науки (судова медицина, судова психологія, судова бухгалтерія та ін.).

До загальнонаукових функцій юриспруденції належать:

• пізнавальна — теоретичне відображення держави та права на рівні їх загальних закономірностей виникнення, розвитку та функціонування; формування загальних уявлень про окремі державні та правові інститути; констатація сучасного стану розвитку та функціонування державності, правової дійсності;

• інтерпретаційна — пояснення сутності державно-правових явищ, висвітлення їх причинного зв'язку, структурної організації, соціального призначення тощо;

• прогностична — визначення перспектив подальшого розвитку державної та правової систем шляхом висунення гіпотез та прогнозів, аналізу їх різних варіантів та альтернатив;

• евристична — близька до пізнавальної функції, але на відміну від неї означає не теоретичне опанування дійсності та поширення, систематизацію наявних юридичних знань, а виявлення нових, раніше невідомих, властивостей держави та права;

• комунікативна — забезпечує взаємозв'язок та взаємодію юридичних наук, дотримання оптимальних темпів приросту та вдосконалення юридичних знань, використання юридичними науками наукових досягнень неюридичної сфери, запобігання дублюванню наукових досліджень та утворенню прогалин в юридичних знаннях;

• прикладна — сприяє вирішенню практичних завдань соціально-правових перетворень; реалізується через розробку проектів нормативно-правових актів, концепцій реформування державних та правових інститутів, аналіз та узагальнення юридичної практики;

• ідеологічна — відображає роль юридичних наук у формуванні суспільної ідеології, зокрема через розробку правових ідей, принципів, теорій;

• виховна — здійснення правової освіти, правового виховання різних верств населення, формування у членів суспільства певних правових орієнтацій, установок правомірної поведінки, навичок правового спілкування на засадах гуманізму, взаємної поваги тощо.

Спеціально-юридичні функції відбивають особливості призначення юридичних наук, зумовлені їх спрямованістю на дослідження держави та права як особливих соціальних явищ, що мають власну природу та тенденції розвитку, зокрема:

• правоорієнтуюча функція відображає роль юриспруденції у визначенні правових орієнтирів, правових цінностей, правових ідей та принципів, шляхів удосконалення законодавства, правового регулювання, у створенні надійних правозахисних механізмів тощо;

• інструментальна (практикозабезпечуюча) функція визначає значення юридичної науки як інструмента суспільства та держави щодо наукового забезпечення державно-правової практики; наприклад, за державними замовленнями вченими досліджуються певні проблеми практичного характеру, опрацьовуються відповідні рекомендації, створюються нові технології здійснення державно-правової практики, розробляються нові методи та засоби її здійснення тощо;

• критично-експертна функція означає, що юриспруденцією не тільки пізнаються загальні закономірності та тенденції державного-правового розвитку чи визначаються правові орієнтири, прогнози, а й критично осмислюється стан законодавства, організації та діяльності органів держави, їх відповідність загальноприйнятим правовим та демократичним принципам, проводиться наукова експертиза проектів нормативно-правових актів та державної і правової практики.

2. Зміст та структура юридичної науки (теорії, наукові закони, постулати та аксіоми, проблеми, гіпотези, методи, поняття та категорії, наукові факти)

Юриспруденція є розгалуженою і диференційованою системою наукових знань, видів і форм наукової діяльності.

Кожна її структурна частина зумовлена потребами пізнавальної і практичної правової діяльності та відображає багатоаспектне і багатоцільове призначення юриспруденції як науки.

Зміст юриспруденції утворюють такі основні блоки систем наукових юридичних знань:

1. Фундаментальні теоретичні й історичні основи юриспруденції.

2. Методологія юриспруденції(парадигми, методологічні підходи, методи побудови наукових знань і емпіричних досліджень).

3. Системи наукових юридичних знань "середнього рівня" галузевого і проблемного характеру (теорія правопорушень, теорія правоохоронної діяльності, науки цивільного, адміністративного, кримінального права та ін.).

4. Системи наукових знань прикладного характеру, що відбивають порядок, форми, методи, прийоми, засоби різноманітних видів правової, зокрема юридичної, діяльності.

Зміст систем наукових юридичних знань становлять теорії, наукові закони, постулати та аксіоми, проблеми, гіпотези, методи, поняття та категорії, наукові факти. Галузеві та прикладні (спеціальні) системи правових наукових знань, які допускають емпіричну перевірку за допомогою фактів, як правило, мають містити такі елементи: вихідні принципи або аксіоми, на підставі яких будуються висновки для прояснення або передбачення специфічних явищ; сукупність логічних правил, які вводять для оперування поняттями, термінами, знаками в межах цих систем знань; спосіб побудови логічних висновків, які дають змогу передбачати специфічні факти в предметній галузі єдиним чином; твердження або правила, за допомогою яких уведені поняття, терміни та знаки, що пов'язуються з тими або іншими конкретними характеристиками предметної галузі — властивостями, зв'язками, залежностями та іншими характеристиками; твердження про факти як суттєву складову системи знань.

1. Теорії (доктрини, концепції, вчення) — комплекси поглядів, уявлень, ідей, спрямованих на тлумачення та прояснення будь-якого явища, форма організації наукового знання, яка дає цілісне уявлення щодо закономірностей та сутнісних зв'язків певної сфери дійсності.

Власне теорії як найбільш розвинуті сукупності наукових знань є внутрішньо диференційовані, але цілісні системи знань, що характеризуються логічною залежністю одних елементів від інших, можливістю виведення змісту теорій з певної сукупності тверджень (вихідного базису теорій) за певними логіко-методологічними принципами та правилами.

2. Наукові закони — це істотні зв'язки або істотні відношення, що є загальними, необхідними, повторюються за певних умов. Наукові закони виражають істотні й необхідні зв'язки (відношення) правових явищ і процеси в їх соціальній зумовленості, насамперед зв'язки правових форм соціальної діяльності суб'єктів або, іншими словами, сталу взаємодію суб'єктів права і їх рівнодіючу, що розкриває сутність явищ і процесів.

Правові діяння, як і інші соціальні дії, характеризуються випадковими величинами, що в сукупності утворюють певну середню рівнодіючу величину. Саме ця величина виступає як форма прояву суспільного (соціального) закону. Для її виявлення необхідно дослідити за допомогою спостереження дії множини суб'єктів, зокрема: спрямованість дій тотожних груп суб'єктів в однакових умовах; систему зв'язків, якими ця діяльність обумовлюється; ступінь повторюваності й сталості дій і взаємодій груп суб'єктів в умовах певної системи функціонування.

3. Постулати та аксіоми — вихідні, незалежні, несуперечні й повні твердження або положення наукових теорій, що при аксіоматичній або дедуктивній побудові теорій приймаються за істинні і з яких виводяться за прийнятими у них правилами висновку всі інші положення (основні абстракції). Істинність аксіом і постулатів доводять не в межах цих теорій, а в інших теоріях.

4. Проблеми виникають тільки перед дослідником, і тільки він у змозі їх формулювати, шукати шляхи для вирішення та вирішувати їх. Тільки вчений, усвідомлюючи дійсність, осмислюючи її певним чином на тому або іншому рівні, формулює проблеми, специфічні для наукового пізнання. Він здійснює цей процес, діючи в цілком визначеній конкретно-історичній ситуації. Таким чином, наукова проблема зумовлена реальністю. Реальна проблема в науці виникає тоді, коли визрівають необхідні для цього умови. Наукова проблема як суб'єктивне уявлення об'єктивної дійсності є видом знання, яке виявляє і межі незнання. У цьому сенсі наукова проблема є "знанням про незнання".

5. Гіпотеза — це наукове припущення, істинне значення якого не визначено і яке є найважливішою формою розвитку наукового знання.

6. Метод — це спосіб відображення і відтворення в мисленні досліджуваного предмета. Застосування науково обґрунтованих методів є важливою умовою здобуття нових істинних наукових знань. Головними елементами методу є принципи, правила, прийоми, способи і засоби.

Наукові методи поділяються:

• на загальні методи вищого (філософського) рівня, до якого належать діалектична і формальна логіка, що використовуються не тільки в науковому пізнанні, а й у практичній діяльності (практичному пізнанні);

• загальнонаукові методи — наукові методи, використовувані всіма науками (у свою чергу діляться на теоретичні й емпіричні);

• приватнонаукові методи, використовувані окремими групами наук;

• спеціальні методи, використовувані окремою наукою.

7. Поняття та категорії, якими оперує правознавство, є логічним вираженням знань про предмет. Правові наукові поняття — це змістовні, предметні уявлення, що відтворюють у мисленні (ідеально) об'єктивну сутність реальних процесів правової дійсності та відношень, які існують у ній, і виражають специфічну правову якісну визначеність таких процесів і явищ. Правові категорії — граничні за рівнем узагальнення, фундаментальні абстрактні поняття теорії правознавства.

8. Наукові факти. У науці об'єкт дослідження представлений як сукупність наукових фактів, тобто наукових описів його фрагментів, складових. Під науковим фактом розуміють певну форму знання, більш-менш логічно оброблений факт, тобто ту сторону або частину дійсності, що перетворилася в об'єкт дослідження й уточнена суб'єктом пізнання за допомогою засобів вимірювання, опису та ін. Науковий факт — це відображена у висловлюванні реальність.

3. Рівні розвинутості систем юридичних наукових знань (уявлення, ідеї, принципи, ідеологія, концепції, доктрини, вчення, теорії)

Системи наукових юридичних знань проходять певні стадії розвитку, тобто виникнення, удосконалення, систематизації та становлення цілісності, інтеграції з іншими системами знань тощо. Кожна з цих стадій характеризується певним станом розвиненості системи наукових юридичних знань, особливостями наукових процесів їх створення, взаємодії з іншими системами знань та практикою, тому їх можна вивчати:

• за функціями в науці (описання, прояснення, передбачення);

• методами організації наукового знання;

• методами обґрунтування та узгодження з іншими системами знань;

• можливостями практичного використання тощо.

Безпосередньо за рівнем розвиненості, тобто внутрішньою логічністю зв'язків елементів наукових знань та повнотою відображення предмета дослідження, будь-які системи юридичних наукових знань можна класифікувати на уявлення, ідеї, принципи, ідеології, концепції, доктрини, вчення, теорії.

1. Уявлення — це форма почуттєвого відображення у вигляді наочно-образного знання (суспільно-правова думка, оцінка населенням стану законності та правопорядку, ефективності державного управління тощо).

2. Ідея — форма досягнення (розуміння) у думці явищ державно-правової реальності, яка включає усвідомлення мети і перспектив подальшого її пізнання і практичного перетворення. Ідея — це перспективне, конкретне й усебічне правове знання, придатне для практичного втілення (наприклад, до сучасних правових ідей належать ідеї непорушності природних прав людини, визнання людини та її прав найбільшою соціальною цінністю, розбудови правової державності тощо). У науці ідеї виконують такі функції:

• підсумовують досвід попереднього розвитку знання в певній галузі;

• слугують основою, яка синтезує знання в цілісну систему;

• відіграють роль евристичних принципів пояснення явищ, пошуків нових шляхів вирішення проблем.

3. Принцип — вихідне положення будь-якого вчення, теорії, науки або внутрішнє переконання і погляд людини на ті або інші питання (правовими є принципи рівності суб'єктів права перед законом, пріоритету загальнолюдських цінностей, верховенства громадянського суспільства над державою, взаємної відповідальності держави і громадянина).

4. Ідеологія — система правових поглядів та ідей, у яких усвідомлюються та оцінюються питання правового регулювання суспільних відносин, правового вирішення соціальних проблеми та конфліктів, а також містяться цілі (програми) розвитку правових форм соціальної діяльності (соціально-демократична, національно-демократична, християнсько-демократична ідеології державності або ідеології позитивізму, цивілізму чи соціологічної юриспруденції).

5. Концепція — певний спосіб розуміння, тлумачення, інтерпретації будь-якого явища, процесу, головна думка щодо них, сукупність ідей їх системного висвітлення (наприклад, прагматично орієнтовані концепції державно-правової, судово-правової, адміністративної реформ в Україні, концепція розвитку законодавства або наукові концепції правової державності, соціальної держави).

6. Доктрина — систематизоване вчення, цілісна концепція, сукупність принципів. На відміну від майже тотожних понять вчення, концепції, теорії частіше використовується для позначення поглядів з відтінком схоластичності та догматизму (доктрини фашизму, елітаризму, етатизму).

7. Вчення — персоніфікована сукупність правових наукових знань щодо державно-правової дійсності, система поглядів (вчення Г.В.Ф. Гегеля про державу та право чи політико-правові вчення Т. Гоббса, Ж.-Ж. Руссо, Ш.Л. Монтеск'є та ін.).

8. Теорія — комплекс поглядів, уявлень, ідей, спрямованих на тлумачення та пояснення будь-якого явища; вища, найбільш розвинута форма організації наукового знання, яка дає цілісне уявлення щодо закономірностей та суттєвих зв'язків певної сфери дійсності. За побудовою теорія є внутрішньо диференційованою, але цілісною системою знань, яку характеризують логічна залежність одних елементів від інших, можливість виведення змісту теорії з певною сукупністю тверджень та понять — вихідного базису теорії — за певними логіко-методологічними принципами та правилами (теорії держави та права, теорії кримінального чи цивільного права, теорія правовідносин чи правопорушень).

4. Об'єкт і предмет юриспруденції. Методологія юриспруденції. Зміст методології юриспруденції. Структура методології юриспруденції

Об'єктом юридичної науки, як й інших гуманітарних наук, є суспільство, тому для обґрунтування наукового статусу юриспруденції необхідно розрізняти об'єкт і предмет науки.

Науки розрізняють насамперед за предметом дослідження. Кожна з них вивчає:

• свою особливу сторону або частину об'єктивної реальності;

• специфічні тільки для цієї науки закони і закономірності цієї реальності;

• особливі форми прояву і механізми дії цих законів і закономірностей.

Предмет будь-якої науки — це не просто якесь явище або процес об’єктивного світу, а результат теоретичного абстрагування, що дає можливість виявити закономірності виникнення, розвитку і функціонування досліджуваного об'єкта, специфічні для цієї науки і ніякої іншої.

Специфіка юриспруденції як науки полягає в тому, що предметом її вивчення є правові форми державної організації суспільства і взаємодій соціальних суб'єктів, причому правові форми розглядають у соціальному контексті, тобто у взаємозв'язку із суспільством у цілому.

Методологія — це система методів пізнання і практики, тобто система принципів, правил, прийомів, способів і засобів організації й побудови теоретичної і практичної діяльності, а також учення про цю систему. Виходячи з цього визначення:

• методологія наукової діяльності — це система методів (принципи, правила, прийоми, способи і засоби), зокрема пізнання (відбиття) об'єктів зовнішнього світу та організації (формування) систем наукових знань;

• методологія практичної діяльності — це система методів (принципи, правила, прийоми, способи і засоби) впливу на об'єкти, організації практичної діяльності як одного з об'єктів;

• вчення про систему методів наукової і практичної діяльності — це сукупність наукових знань щодо змісту, структури наукових і практичних методів, умов та правил застосування їх.

Методологію юридичної науки можна визначити як систему принципів і способів організації, побудови і здійснення теоретико-пізнавальної юридичної діяльності в області дослідження державно-правової дійсності, а також вчення про цю систему. Методологія сучасної юридичної науки становить складне і багатопланове утворення, яке охоплює:

• проблеми структури наукового знання взагалі й наукових правових теорій зокрема;

• закони виникнення, функціонування і зміни наукових правових теорій;

• понятійний каркас юридичної науки та її окремих дисциплін;

• структуру методів юридичної науки;

• аналіз її наукової мови, формальних і формалізованих методів дослідження (методики і процедури дослідницької діяльності), типології систем наукового правового знання тощо.

Важливе місце в структурі методології юридичної науки займають її теорії і понятійно-категоріальний апарат. Правова теорія, якщо її використовують для дослідження державно-правових явищ, перетворюється в науковий метод, особливості застосування якого визначаються особливостями теорії, її призначенням, функціями понятійного апарату тощо. Теорія, виступаючи в ролі методу наукового пізнання, дає змогу пояснювати державно-правові явища, виявляти і досліджувати їхні нові властивості, прогнозувати розвиток явищ, є доказом і критерієм істинності їх. Подібно й поняття та категорії юриспруденції, зафіксовані у відповідних термінах і визначеннях, є одним із головних "інструментів" наукового правового дослідження, оскільки становлять узагальнені результати пізнання суттєвих властивостей, зв'язків і відношень державно-правових явищ.

Тема 4. Юридична навчальна діяльність

Питання:

1. Система юридичної освіти в Україні. Основні засади освіти в Україні

В Україні діє 106 університетів, 59 академій, 150 інститутів та більш як 660 вищих навчальних закладів І—II рівнів акредитації (училища, технікуми, коледжі). Статус національного мають 48 університетів та академій. В університетах, академіях, інститутах навчається 1403 тис. студентів. У розрахунку на 10 тис. населення України чисельність студентів становить 392 особи. Підготовка фахівців з вищою освітою здійснюється за 70 напрямами, які включають понад 500 спеціальностей.

Освіта в Україні визнається основою інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави, ґрунтується на засадах гуманізму, демократії, національної свідомості, взаємоповаги між націями і народами, пріоритетності загальнолюдських духовних цінностей. її метою є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, забезпечення суспільства кваліфікованими фахівцями.

Освіта в Україні будується на таких принципах:

• доступності для кожного громадянина всіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою, а також рівності умов кожної людини для повної реалізації ЇЇ здібностей, таланту, всебічного розвитку;

• органічному зв' язку зі світовою та національною історією, культурою, традиціями, освітою інших країн;

• незалежності освіти від політичних партій, громадських і релігійних організацій;

• єдності, наступності, гнучкості й прогностичності системи освіти, її безперервності та різноманітності, інтеграції з наукою і виробництвом;

• поєднанні в освіті державного управління і громадського самоврядування.

2. Основні характеристики системи і структури юридичної освіти. Основні шляхи удосконалення вищої юридичної освіти в Україні

На сьогодні в Україні підготовку фахівців-правознавців здійснюють понад 170 вищих навчальних закладів (до 1991 р. їх було 6), з яких 50 — приватні.

Загальний ліцензований обсяг підготовки фахівців за напрямом "Право" становить майже 30 тис. осіб на рік, або 4 місця на 10 тис. населення, з них 88 % навчається у вищих навчальних закладах державної форми власності. У регіональному розрізі ліцензований обсяг підготовки фахівців з розрахунку на 10 тис. населення становить: у північному — 10,2 місця, східному — 4,7, південному — 3, західному і центральному — 2 місця.

Підготовку юристів переважно здійснюють вищі навчальні заклади системи МВС України, Національна юридична академія імені Ярослава Мудрого, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Львівський національний університет імені Івана Франка, Одеська національна юридична академія, Державна академія податкової служби1.

Система юридичної освіти складається із відповідних закладів освіти, наукових, науково-методичних і методичних установ, баз навчальної юридичної практики, державних і місцевих органів управління освітою та самоврядування в галузі освіти. Структура юридичної освіти включає вищу юридичну освіту, післядипломну юридичну освіту, аспірантуру, докторантуру, професійну юридичну самоосвіту.

У системі юридичної освіти діє психологічна служба, організуються безкоштовне медичне обслуговування та харчування, забезпечуються безпечні й нешкідливі умови навчання, праці та виховання тощо.

Вища юридична освіта за змістом є системою світоглядних і громадянських якостей, професійних знань, умінь і навичок, що формуються в процесі навчання у вищих навчальних закладах. Залежно від домінування у змісті освіти інтелектуальних чи професійних якостей, вона поділяється на освітню та освітньо-кваліфікаційну складові; залежно від ступеня сформованості інтелектуальних чи професійних якостей — на відповідні освітні чи освітньо-кваліфікаційні рівні.

Основні шляхи удосконалення вищої юридичної освіти в Україні базуються та залежать від напрямів реформування системи вищої освіти і, зокрема, передбачають такі заходи.

1. Розробку стратегічних напрямів розвитку вищої юридичної освіти, відповідних концепцій, програм тощо.

2. Удосконалення:

• мережі вищих юридичних навчальних закладів, тобто їх укрупнення, створення регіональних освітньо-методичних та навчально-практичних комплексів навколо провідних вищих юридичних навчальних закладів;

• порядку громадського професійного контролю з боку самоврядних об'єднань юристів за створенням, реорганізацією та ліквідацією закладів юридичної освіти різних форм власності;

• структури професійної юридичної підготовки спеціалістів та ефективності їх використання з урахуванням потреб держави у спеціалістах-юристах з різним рівнем кваліфікації та відповідних обсягів державного замовлення, потреб недержавних суб'єктів соціальної діяльності, потенціалу вищих юридичних закладів, а також регіональних та фахових програм удосконалення структури підготовки спеціалістів-юристів.

3. Забезпечення якості освітньої діяльності вищих юридичних закладів освіти, зокрема:

• розробки державних вимог щодо вищої юридичної освіти, кваліфікаційних характеристик фахівців-юристів для всіх освітньо-кваліфікаційних рівнів їх підготовки; освітньо-професійних програм вищої юридичної освіти за відповідним професійним спрямуванням;

• запровадження системи ступеневої підготовки фахівців-юристів, порядку участі корпорацій юристів ліцензування, атестації та акредитації вищих юридичних закладів незалежно від форм власності;

• координації міжнародної діяльності вищих юридичних закладів; запровадження програм юридичної підготовки сертифікованих провідними зарубіжними юридичними університетами; визнання та нострифікації в Україні документів про юридичну освіту, наукові ступені та звання;

• впровадження централізованої інформаційної системи забезпечення навчального процесу і науково-дослідної роботи у вищих юридичних закладах, а також її підключення до світової комп'ютерної інформаційної мережі.

3. Державні стандарти юридичної освіти. Освітньо-кваліфікаційні характеристики та освітньо-професійна програма підготовки фахівця з вищою освітою за спеціальністю "Правознавство"

Необхідність докорінного вдосконалення якості підготовки фахівців на основі практичної спрямованості кваліфікаційних вимог з урахуванням кон’юнктури ринку праці та світового досвіду зумовлює необхідність переходу до ступеневої системи освіти, що базується на суб'єктно-діяльному підході щодо встановлення цілей та змісту освіти і професійної підготовки для кожного освітнього або освітньо-кваліфікаційного рівня.

Держава, що задовольняє освітні потреби особи та потреби суспільства у кваліфікованих фахівцях, повинна контролювати результати освітньої діяльності всіх її учасників на всіх її етапах. Йдеться про назрілі потреби формування моніторингової системи відстеження якості "готового продукту освіти", тобто реальних знань, навичок і умінь випускника вищого навчального закладу та відповідності сформованих у нього індивідуальних соціально і професійно важливих якостей з погляду доцільності використання його праці в конкретних умовах. Іншими словами, надаючи однакові можливості всім членам суспільства здобувати освіту, суспільство повинно мати гарантію сумлінного використання цих можливостей.

Реалізація цих гарантій базується на використанні системи стандартів вищої освіти як нормативної бази функціонування вищої освіти, що встановлює загальні принципи педагогічної діяльності, яка має на меті досягнення оптимального ступеня упорядкування діяльності у сфері вищої освіти.

Стандарти вищої освіти є основою нормативної бази функціонування системи вищої освіти і спрямовані на досягнення оптимального ступеня упорядкування діяльності у сфері вищої освіти. Вони визначають:

• зміст вищої освіти як зумовлену цілями та потребами суспільства систему знань, умінь і навичок, професійних, світоглядних і громадянських якостей, що має бути сформована в процесі навчання з урахуванням перспектив розвитку суспільства, науки, техніки, технологій, культури та мистецтва;

• зміст навчання, тобто структуру, зміст і обсяг навчальної інформації, засвоєння якої забезпечує особі можливість здобуття вищої освіти і певної кваліфікації;

• засоби діагностики якості вищої освіти — стандартизовані методики для кількісного та якісного оцінювання досягнутого особою рівня сформованості знань, умінь і навичок, професійних, світоглядних та громадянських якостей;

• нормативні терміни навчання — терміни навчання за денною (очною) формою, необхідні для засвоєння особами нормативної та вибіркової частин змісту навчання.

Освітньо-кваліфікаційні характеристики (ОКХ) фахівців розробляють з метою:

• визначення місця фахівця в структурі соціальної діяльності та основних вимог, характерних рис майбутньої професійної діяльності випускника навчального закладу;

• визначення функцій фахівця, засобів і методів його праці, перспектив розвитку професії, шляхів підвищення кваліфікації;

• відпрацювання відповідних форм і методів організації навчального процесу, застосування певних засобів навчання, визначення змісту освіти та професійної підготовки фахівців, розробки програмно-методичного та інформаційного забезпечення навчального процесу (змісту навчання);

• створення системи діагностики якості освіти.

До основних властивостей ОКХ фахівців за спеціальністю "правознавство" (освітньо-кваліфікаційних рівнів: молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр) належать такі:

• має статус основного нормативного документа, що узагальнює зміст юридичної освіти, тобто відображає цілі професійної1 підготовки студентів;

• її зміст складається із системи типових професійних і соціально-службових завдань, до вирішення яких повинен бути готовий майбутній фахівець на певному рівні юридичної підготовки;

• закріплює стандарт якості професійної юридичної підготовки, що відповідає спеціальності та кваліфікації, і описується системою типових завдань і показниками якості їх вирішення;

• якість підготовки випускників характеризується якістю вирішення ними типових завдань — показниками успішності професійної діяльності;

• дає можливість на підставі аналізу професійної діяльності прогнозувати, планувати та організовувати діяльність системи юридичної освіти щодо підготовки юридичних кадрів з вищою освітою;

• міністерства, відомства, об'єднання юристів мають брати активну участь у всіх стадіях управління якістю професійної підготовки фахівця, особливо на стадіях її прогнозування та планування.

4. Нормативний зміст освітньо-професійної програми (система знань, державна атестація студента).

Освітньо-професійна програма підготовки фахівців-юристів базується на освітньо-кваліфікаційній характеристиці фахівця-юриста і складається:

• з призначення освітньо-професійної програми підготовки;

• сфери використання освітньо-професійної програми підготовки фахівця;

• розподілу змісту освітньо-професійної програми та тривалості навчання;

• нормативного змісту освітньо-професійної програми (системи знань, переліку навчальних дисциплін, державної атестації студента).

Терміни навчання становлять, як правило, для молодшого спеціаліста-юриста — 2,5—3 роки, бакалавра з напряму "Право" — 3,5—4 роки, спеціаліста, магістра — 1—1,5 року.

Обсяг циклу гуманітарної і соціально-економічної підготовки має становити 18—23 % , а обсяг циклів професійної і практичної підготовки — відповідно — 82—77 % від загального обсягу освітньо-професійної програми (ОПП) підготовки фахівців.

Вибіркова частина ОПП визначається як різниця між загальним обсягом підготовки та обсягом, передбаченим на засвоєння нормативного змісту ОПП і складається з частини самостійного вибору навчального закладу та частини вільного вибору студента (крім ОПП підготовки молодшого спеціаліста). Для реалізації справді вільного вибору студента вищий юридичний заклад освіти має запропонувати такий перелік дисциплін, загальний обсяг яких перевищує обсяг, передбачений освітньо-професійною програмою для цього циклу.

У нормативному змісті освітньо-професійної програми:

• на підставі аналізу системи вмінь, наведеної в освітньо-кваліфікаційній характеристиці фахівця, визначається система знань, потрібних для формування зазначених умінь;

• визначається форма державної атестації, необхідна для встановлення рівня опанування студентом відповідним блоком змістовних модулів.

Нормативну форму державної атестації студента встановлюють залежно від напряму підготовки та спеціальності у такому вигляді:

• для молодших спеціалістів: поєднання захисту дипломного проекту (випускної роботи) та складання державних іспитів (іспиту) або комплексний кваліфікаційний іспит;

• для бакалаврів: поєднання захисту випускної роботи та складання державного іспиту (іспитів);

• для спеціалістів: поєднання захисту дипломного проекту (випускної роботи) та складання державних іспитів (іспиту);

• для магістрів: поєднання складання державних іспитів та захисту магістерської випускної роботи.

ЗМІСТОВНИЙ МОДУЛЬ 2. Юридична практична діяльність

Тема 5. Юридична практична діяльність

Питання:

1. Загальна характеристика юридичної практичної діяльності. Юридична практична діяльність і право

В юридичній літературі викладено різноманітні підходи до дослідження юридичної практичної діяльності, визначення її поняття, ознак, структурних елементів, призначення, функцій і т. ін.

В одному випадку:

• юридична практична діяльність пов'язується з постійною роботою над юридичними текстами (законами, судовими рішеннями, літературою), подоланням юристами особистих установок, надпартійністю та об'єктивністю юристів у професійній діяльності, використанням під час її здійснення таких професійних категорій, як винність, причинність, відповідальність, давнина, компетентність, правова сила та ін.;

• зазначається, що такій діяльності мають бути притаманні: правовий захист безпеки і суспільного порядку, повага до договорів, самоконтроль за критеріями законності, рівності, справедливості й практичності, дотримання принципу добрих звичаїв і поваги;

• підкреслюється, що діяльність юристів має проходити в межах і на основі упорядкованих процедур і методично коректної поведінки, а їх рішення — ґрунтуватися на вільній від суперечностей і логічно точній аргументації.

В інших — акцентується увага на взаємозв'язку юридичної практичної діяльності і права, підкреслюється, що:

• в основі лежить право, створене цивілізацією для встановлення відповідних меж поведінки членів суспільства, держави;

• вона здійснюється як у формі правової врегульованості, так і поза правовою регламентацією, причому правова форма діяльності пов'язана з розглядом і вирішенням по суті юридичної справи — правопорушення, спору про право, скарги і т. ін., а не врегульована правом юридична діяльність базується на таких соціальних нормах, як норми моралі, звичаї, традиції, канонічні, церковні норми, норми громадських організацій;

• вона забезпечує досягнення в суспільстві і державі правової й загальної культури, що сприяє створенню цивілізованого правопорядку.

Основні складові та характеристики правової практичної діяльності містять:

• зміст, який включає її суб'єктів, учасників, правових дій, засобів, завдань, цілей, мотивів, результатів тощо;

• внутрішня організація (форма, структура), яка розкривається через поняття правових процесів, режимів, процедур, стадій, процесуальних проваджень тощо;

• зовнішня форма, що виявляється і визначається у поняттях правотворчих та правозастосовних актів, судових рішень, подань прокурорів, угод, актів тлумачення чи інтерпретації нормативно-правових актів, промов адвокатів у судах, скарг, заяв і т. ін.;

• види правової діяльності, зокрема правотворчої, правозастосовної, правореалізуючої, контрольної, наглядової, установчої або слідчої, адвокатської, суддівської, прокурорської, арбітражної, нотаріальної або нормативної, конкретизаційної, інтерпретаційної, інтерпретаційної правової діяльності;

• зовнішні зв'язки з навколишнім середовищем, тобто її функції, соціальна цінність, призначення, результативність, ефективність.

Юридична діяльність спрямована на право, здійснюється за допомогою правових засобів, регулюється правовими нормами, тягне за собою правові наслідки, оцінює соціальні явища з погляду права й оцінюється правом. Знання права для юриста є професійним обов'язком.

Нерозривний зв'язок права і юридичної практичної діяльності, зумовленість правом більшості її характеристик визначає необхідність розгляду його основних властивостей.

Право — складне соціальне явище, і тому може характеризуватись як засіб упорядкування суспільних відносин (управління та регулювання), сукупність особливих правил поведінки, міру значущості чи цінності людини для інших суб'єктів, форма суспільних відносин тощо.

Залежно від сфери суспільних знань, в якій використовують цей термін, виділяють його філософське, соціологічне, психологічне тлумачення тощо, які мають загальні та відмінні риси, пов'язані з особливостями предмета наукового дослідження і засобів, що використовуються для цього.

2. Основні підходи до праворозуміння. Позитивістський (нормативний) підхід. Соціологічне право розуміння. Право і суспільство. Право і економічні та інші матеріальні суспільні відносини

Плюралізм гуманітарних теорій, концепцій, доктрин, вчень тощо зумовив різноманітність підходів до визначення сутності, змісту, форм існування права у правознавстві, коли поряд із традиційним, нормативним розвиваються й інші підходи до праворозуміння — соціологічний, системний, аксіологічний, функціональний тощо.

Плюралізм підходів до праворозуміння об'єктивно зумовлений тим, що право тісно пов'язане з іншими соціальними явищами: державою, політикою, економікою, культурою суспільства тощо. У кожному окремому випадку право виявляється якоюсь однією своєю стороною, аспектом, тому цілісна його характеристика можлива лише шляхом всебічного аналізу багатоманітних зв'язків права із соціальною дійсністю.

Терміном "праворозуміння" позначають не тільки поняття права чи його різноманітні визначення, а й всю сукупність правових понять, визначень, конструкцій, що утворюють зміст юриспруденції та відображають правову реальність.

У межах генетичного підходу до праворозуміння основна увага зосереджується на процесах виникнення і формування права, його соціальної детермінованості об'єктивними і суб'єктивними умовами життя суспільства.

Інструментальному підходу притаманне дослідження права як специфічного регулятора соціальних відносин, за допомогою чого здійснюється і забезпечується державне управління суспільством.

Дослідження права як феномену культури, соціальної цінності становить основу аксіологічного підходу. Правову дійсність вивчають у цьому разі крізь призму її відповідності досягнутому суспільством ступеню соціального прогресу, що дає можливість виділити частку "права в праві", тобто дати оцінку прогресивності правових явищ, виявити в них те, що відображає регресивні тенденції, гальмує суспільний розвиток.

Системному підходу відповідає відображення правової дійсності як системи (сукупності) правових явищ, що певним чином пов'язані й утворюють єдине ціле — правову систему. Статичний аспект її становлять норми права, правовідносини, суб'єкти права, правопорядок тощо, а динамічний — правотворчість, реалізація норм права, їх застосування, правове мислення та інші правові процеси.

Позитивістський (нормативний) підхід — підхід до праворозуміння орієнтується на належність права до нормативних систем суспільства та його залежність від держави. При цьому виявляються ознаки, притаманні соціальним нормам взагалі (моралі, релігії, звичаям, праву тощо) та своєрідні властивості права, що відрізняють його від інших соціальних норм і здебільшого пов'язані з волею держави. У цьому разі право переважно розглядають як систему загальнообов'язкових, формально визначених норм, що відбивають державним чином організовану волю народу, гарантуються й охороняються державою, є регулятором суспільних відносин.

Соціологічне праворозуміння на відміну від нормативного визнає основою права не сукупність (систему) абстрактних і формальних соціальних норм, а безпосередньо суспільне життя, певним чином упорядковану взаємодію соціальних суб'єктів, "живе" право як конкретне, динамічне, фактично існуюче явище, що лежить в основі створення законів та прийняття інших юридичних рішень.

Свобода, що є сутністю права, виявляє себе в правових явищах, легітимізується та забезпечується за допомогою юридичних засобів. У цивілізованому суспільстві, що перебуває на високому рівні розвитку, свобода людини є не тільки напрямом, метою, а й засобом його прогресивного руху. Об'єктивні закономірності цього процесу виявляються через діяння членів суспільства, котрі є умовою, процесом і результатом його життєдіяльності. Межі свободи суспільства зумовлені не тільки ефективністю його функціонування взагалі, а й наявною сферою свободи кожного з його членів, причому умови для прогресивного розвитку суспільства створюються переважно не будь-якою окремою групою, прошарками членів суспільства, а їх більшістю. Тому й право як сфера свободи формується не державою, політиками, вченими та ін., а безпосередньо членами суспільства.

Об'єктивні умови формування права не зводяться тільки до економічних відносин, які, у свою чергу, не тотожні матеріальній сфері суспільного життя. Економіка — це лише одна сторона матеріального виробництва у широкому розумінні цього поняття, а друга — соціальна сфера суспільства, що забезпечує існування і відтворення фізичного життя людей. Взаємодія цих сторін матеріальних відносин є об'єктивною основою формування права. їх матеріальність не означає повної відсутності свідомості, навпаки, свідомість органічно вплетена в них, існує як притаманна їм властивість, але це свідомість особливого роду — емпірична свідомість — усвідомлення необхідності дій за міркою і природою матеріальних об'єктів. Ця свідомість має стихійний характер, формується на почуттєво-предметному рівні. Матеріальні відносини становлять об'єктивну сторону права, яка є правом, а відповідно, і свободою, лише як стихійне, почуттєве, ірраціональне право. Інколи це право позначають як сукупність конкретних правових відносин.

3. Юридична практична діяльність і правова практика. Основні ознаки юридичної практичної діяльності (Професіоналізм. Незалежність. Компетентність. Повага та непорушення прав, свобод і законних інтересів інших суб'єктів. Конфліктність. Інформативність. Гласність. Конфіденційність. Чесність, порядність і щирість)

Професіоналізм — це одна з основних властивостей юридичної практич-ної діяльності, яка багато в чому визначає її зміст, види та структуру.

Ознака професіоналізму має відобразити специфіку юридичної практичної діяльності:

• відокремивши її від правової поведінки в цілому, що здійснюється в тих або інших ситуаціях всіма суб'єктами права;

• визначивши обсяг і зміст вимог власне до оплачуваної суспільством систематично здійснюваної діяльності та її суб'єктів.

Незалежність притаманна юридичній практичній діяльності як її невід’ємна, "природна", основна та специфічна властивість. Своєрідність юридичної практичної діяльності полягає в тому, що вона здійснюється в різних сферах суспільного життя, є складовою функціональних структур державних та недержавних організацій, установ, об'єднань, їх органів, але, незважаючи на це, є при веденні юридичних справ незалежною від будь-якого впливу, крім залежності від закону, права в цілому, підпорядкована його принципам, вимогам, спрямована на забезпечення правих за сутністю інтересів.

Компетентність — це властивість юридичної практичної діяльності, що є похідною від компетенції, під якою, як правило, розуміють визначену чи закріплену законом, іншим нормативним актом сукупність професійних функцій, завдань, повноважень посадової особи або іншого суб'єкта професійної діяльності. Відповідно, компетентність — це володіння суб'єктом спеціальними теоретичними та практичними знаннями, вміннями й навичками, що дають змогу повно, точно, ефективно реалізовувати компетенцію, якісно й кваліфіковано здійснювати професійну діяльність.

Компетентність юриста означає наявність правових та інших спеціальних знань, навичок та вмінь, професійного досвіду, які набуваються внаслідок професійної підготовки та здійснення професійної діяльності. Компетентне ведення юридичної справи складається з розслідування й аналізу фактичної інформації, правових елементів проблеми, застосування необхідних методів і процедур, адекватної підготовки, що відповідають стандартам професійної діяльності.

Те, що юрист є представником права взагалі, а не тільки прав та інтересів певного суб'єкта, а тим більше — представником влади, визначає як суттєву властивість юридичної практичної діяльності повагу та непорушення інтересів права, які конкретизуються в правах, свободах та законних інтересах інших суб'єктів права.

Повага та непорушення прав, свобод та законних інтересів інших суб'єктів права є одним із важливих стандартів діяльності правоохоронних органів, які застосовують заходи примусу, здійснюють оперативно-розшукову діяльність. Це положення на законодавчому рівні закріплено в Законах України "Про міліцію", "Про Службу безпеки України".

Пов'язаність тим або іншим чином з конфліктами є властивістю, притаманною юридичній практичній діяльності. Конфлікт — це зіткнення протилежних сторін, думок, інтересів, суб'єктів тощо або зіткнення протилежно спрямованих цілей, інтересів, позицій, думок чи суб'єктів взаємодій.

Конфлікти виникають у процесі здійснення юридичної практичної діяльності, тому що юристи представляють, захищають, забезпечують права однієї сторони щодо прав чи обов'язків іншої, а правопорушення, спір щодо права є конфліктами за своєю сутністю. Тому юридичну практичну діяльність можна розглядати як засіб попередження та вирішення конфліктів. Конфлікти можуть виникати й у взаємовідносинах між юристом та суб'єктом, інтереси, якого він представляє тощо. Неприпустиме зіткнення інтересів може мати місце з причини суттєвих розходжень у свідченнях сторін, несумісності позицій щодо протилежної сторони або того факту, що є сутнісно різні можливості вирішити претензії чи погашення зобов'язання.

Вся юридична практична діяльність здійснюється на підставах її інформативної насиченості, із застосуванням принципу гласності захисту прав, свобод та законних інтересів суб'єктів права, представництва їх інтересів, надання юридичних послуг з консультування суб'єктів права щодо умов, процедур реалізації ними суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, відповідних вимог нормативно-правових актів тощо. Так, здійснення професійної діяльності юристами пов'язане зі збиранням відомостей про факти, які можна використати як докази в цивільних, господарських, кримінальних справах і справах про адміністративні правопорушення тощо.

Гласність і конфіденційність юридичної практичної діяльності нерозривно пов'язані, є протилежними й одночасно єдиними формами забезпечення прав суб'єктів. Гласність — це відкритість, "прозорість", об'єктивність, повнота інформації щодо юридичної практичної діяльності. Громадськість, кожен член суспільства мають право знати, що загрожує їх безпеці, правам та свободам, які заходи, спрямовані на їх забезпечення, вживаються.

Збереження професійної таємниці є характерною властивістю юридичної практичної діяльності, зокрема у випадках охорони конфіденційної інформації щодо суб'єктів, інтереси яких представляє чи захищає юрист, або отримання, поширення такої інформації. Конфіденційна інформація клієнта має бути захищена від розголошення. Конфіденційність інформації про особу закріплена на конституційному рівні (див. ст. 32 Конституції України) і є одним із природних прав людини, непорушення та забезпечення якого є обов'язком будь-яких інших суб'єктів (громадян, посадових осіб, органів держави та ін.).

Основне завдання юриста — професійне та правомірне ведення юридичної справи, але в деяких випадках неможливо нормативно визначити вимоги до юриста або суб'єкта, інтереси якого він захищає, крім того, юрист володіє конфіденційною інформацією, оцінка та використання якої залежать особисто від нього тощо. Ці та інші особливості юридичної практичної діяльності зумовлюють й особливе ставлення до таких якостей юриста, як чесність, порядність та щирість у веденні юридичної справи.

4. Принципи, завдання та функції юридичної практичної діяльності

Принципи юридичної практичної діяльності — це основні засади, вихідні положення, ідеї, які є орієнтирами, вимогами її здійснення, відбивають сутнісні властивості права. Принципи юридичної практичної діяльності похідні від принципів права1, конкретизують і деталізують їх.

Принципам права притаманна властивість універсального та абстрактного відображення закономірностей соціальної дійсності, що зумовлює їх особливу роль у структурі правової системи, механізмі правового регулювання, правосвідомості і т. ін. Правові принципи є синтезуючими засадами, об’єднавчими зв'язками, ідеологічною основою виникнення, становлення і функціонування багатьох правових явищ. Ці принципи визначають основи не тільки юридичної практичної діяльності, а й нормоутворюючої і правозастосовної діяльності, координують функціонування механізму правового регулювання, є критеріями оцінки правності (правової природи) рішень органів держави і дій громадян, формують правове мислення і правову культуру, "цементують" систему права.

Принципи права:

• здійснюють універсальне й узагальнене закріплення основ суспільного ладу;

• забезпечують одноманітне формулювання норм права та їхній вплив на суспільні відносини у формі правового регулювання та інших видів правового впливу (інформаційного, ціннісно-орієнтаційного, психологічного, системоутворюючого і т. ін.),

• безпосередньо впливають на виникнення і стале існування конкретних правових відносин, природних прав і обов'язків людини;

• у розвинутих правових системах правові принципи найчастіше відіграють роль перехідної ланки від суспільних відносин до систем права і правового регулювання.

Принципи права — це його основні засади, вихідні ідеї, що характеризуються універсальністю, загальною значущістю, вищою імперативністю і відображують суттєві положення права. Принципи права за сутністю є узагальненими відображеннями об'єктивних закономірностей розвитку суспільства, людства в цілому.

Принципи права існують у вигляді вихідних засад правових теорій і концепцій або як правові орієнтації суб'єктів права, зміст правових норм чи їх угруповань, вимоги правового регулювання, правові цінності, а також набувають відображення у формально-юридичному аспекті в нормах права завдяки їх формулюванню в статтях нормативно-правових актів чи деталізацію у групі норм права і відображення у відповідних статтях нормативно-правових актів.

Мета юридичної практичної діяльності — захист прав, свобод і законних інтересів суб'єктів права, сприяння визнанню й домінуванню загальнолюдських цінностей та права у суспільстві, забезпечення правності діянь суб'єктів права та охорона правопорядку. Мета юридичної практичної діяльності конкретизується у її завданнях, які нормативно визначені у відповідних законах:

• до основних завдань адвокатури належить сприяння захисту прав, свобод, представництво законних інтересів громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, а також надання їм іншої юридичної допомоги;

• основними завданнями міліції є: забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів; запобігання правопорушенням та їх припинення; охорона і забезпечення громадського порядку; виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб, які їх вчинили; забезпечення безпеки дорожнього руху; захист власності від злочинних посягань; вико-нання кримінальних покарань і адміністративних стягнень; участь у наданні соціальної та правової допомоги громадянам, сприяння у межах своєї компетенції державним органам, підприємствам, установам і організаціям у виконанні покладених на них законом обов'язків;

• на Службу безпеки України покладаються завдання захисту державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного й оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб, а також попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління й економіки та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України.

Соціальне призначення юридичної практичної діяльності, її місце і роль у правовій системі відображаються в її функціях — основних напрямах впливу юридичної практичної діяльності на інститути права та суспільні відносини. Функції юридичної практичної діяльності поділяють на соціальні й спеціально-правові.

До соціальних функцій юридичної практичної діяльності належать ідеологічна, економічна, політична, управлінська, виховна та ін.

5. Обов'язки та права суб'єктів юридичної практичної діяльності

Юридична практична діяльність складається з певних відносно відокремлених юридичних дій, які здійснюються в процесі виконання професійних функцій різними категоріями юристів. Зокрема, до них доцільно віднести ведення юридичної справи, тлумачення правових текстів, консультування з правових питань, представництво інтересів суб'єктів права.

Ведення юридичної справи:

• включає пошук, аналіз, узагальнення й оцінювання юридичних фактів;

• тягне за собою правові наслідки;

• має офіційний характер;

• здійснюється уповноваженими на те органами й посадовими особами держави, а також приватними юристами, які мають відповідну компетенцію, діяльність яких суворо регламентується законом, здійснюється у певних процедурах.

Серед різноманітних дій, здійснюваних у процесі ведення юридичної справи, юридичною природою виділяється низка логічно взаємопов'язаних дій, зокрема такі1:

• щодо встановлення фактичних обставин справи;

• що виражають вибір і аналіз юридичних норм;

• з яких складається вирішення юридичної справи.

Загальновизнаною відмітною рисою кваліфікованої практичної діяльності юриста є його спроможність за допомогою особливих правил і прийомів повно, точно й швидко тлумачити нормативні та інші правові акти та договори, тобто пізнати, виявити, достовірно встановити зміст і обсяг правових правил, сформульованих у правових приписах. Іншими словами, юридичне професійне тлумачення (інтерпретація) правових актів і договорів — це діяльність юриста щодо встановлення змісту нормативних і індивідуальних приписів, яка спрямована на забезпечення їх практичної реалізації і складається зі з'ясування змісту правових правил для себе і роз'яснення їх для інших суб'єктів.

Представляючи суб'єкта права, юрист повинен надавати безпристрасну консультацію² з правових питань, приймати незалежне професійне рішення щодо вирішення юридичної справи. Крім того, суб'єкт права у разі виникнення незрозумілих для нього питань щодо реалізації його прав та обов'язків має право на юридичну допомогу з боку юристів, тобто на обґрунтовану, відверту та незалежну професійну консультацію з правових питань, що передбачає оцінку ситуації, в якій перебуває суб'єкт права, правових підстав та правомірних варіантів і альтернатив її вирішення, надання її у прийнятній для суб'єкта права формі, враховуючи й неприємні для останнього обставини.

Представляючи інтереси суб'єкта права в юридичних справах у різних державних та недержавних органах, установах, організаціях юристи роблять усні заяви, подають скарги, позови та інші необхідні документи, що містять відомості про юридичні факти або формулюють питання і висувають докази з юридичних справ.

Сфери повноважень та види дій юриста щодо представництва інтересів суб'єкта права різні при веденні кримінальних, цивільних чи інших юридичних справ.

Тема 6. Моральна культура юриста

Питання:

1. Поняття моральної культури

Моральна культура посідає одне з найважливіших місць в особистій культурі юристів. Це можна пояснити характером та сферою їхньої діяльності, а також завданнями, які стоять перед ними в межах професійного обов'язку. Як було вже зазначено, їхня робота пов'язана зі забезпеченням прав і свобод громадян, виконанням обов'язку перед суспільством і державою, зі служінням праву, а ,отже, справедливості, що ставить до всіх працівників юридичної сфери високі моральні вимоги. Особливо це стосується співробітників правоохоронних органів, які працюють у більш складних умовах і вирішують часом неймовірно складні проблеми. Навіть у мирний час їхня діяльність часто пов'язана з ризиком для життя та здоров'я, зі значними моральними травмами, глибокими чуттєвими переживаннями, психологічними стресами. Тому високий рівень їх моральної та професійної культури в цілому є необхідним фактором якісного вирішення поставлених перед ними завдань. Моральні якості, що наповнюють поняття моральної культури, завжди становили ціннісну характеристику особи та відігравали важливу роль у всіх сферах людської діяльності, особливо в тих, де реалізується життєво важливий суспільний інтерес, — політика, економіка, правоохоронна, соціальний захист населення, мистецтво, освіта. Крім того, відомо, що з ускладненням соціальної обстановки або конкретної ситуації, в якій доводиться виконувати свій професійний обов'язок, роль морального фактора значно зростає, про що свідчать приклади історії нашого суспільства.

Особливо слід підкреслити важливе значення моральної культури в умовах кризового стану сучасного суспільства, в умовах реформування державного апарату, системи правоохоронних органів тощо. За таких обставин зростає необхідність залучення до правоохоронної роботи найбільш вихованих у моральному плані, безумовно надійних та стійких духом працівників. Це зумовлено тим, що в стані реформування українського суспільства значні надії покладаються саме на правоохоронні органи, на відданих своїй справі фахівців, які вміють поступитися особистим інтересом заради загального блага.

2. Етична культура юристів

Слід вирізняти в особі юриста соціальне, професійне та індивідуальне, але саме в єдності цих аспектів виявляється ідеальний образ, який шанується всім суспільством. При цьому особливу увагу привертає етична сторона діяльності юриста, що визначається як нормами права, так і нормами суспільної моралі. Сприйняття цих нормативів, використання у повсякденній роботі, у спілкуванні з оточенням називають виявом етичної культури юриста. В сучасному науковому уявленні, виходячи з ролі та соціального значення юридичної професії, видається можливим сформулювати основні положення правил етикету, які становлять зміст етичної культури юриста:

• служіння суспільним інтересам шляхом зміцнення законності та правопорядку;

• безумовне виконання вимог закону та процесуальної норми в юридичній практиці;

• досягнення об'єктивної істини та справедливого рішення в юридичному спорі;

• співвідношення мети юридичної діяльності з моральними засобами її досягнення;

• пріоритет гуманістичної націленості в діяльності юриста, визнання людини найвищою соціальною цінністю;

• самокритичність, готовність до конструктивного діалогу з опонентом;

• самостійність мислення, розумний скептицизм та конструктивний критицизм у спілкуванні;

• коректність та шанобливе ставлення до співрозмовників.

Як зазначено вище, юридична професія містить рису конфліктності, що передбачає дотримання цілого комплексу етичних вимог для досягнення найбільшої ефективності в роботі та збереження іміджу служителя Феміди. Але конфліктність виявляється по-різному, з різним ступенем гостроти, що передбачає використання різних форм та методів етичного спілкування.

3. Фактори формування професійної свідомості юриста

Процес формування професійної свідомості та культури юристів відбувається в певному соціальному середовищі, яке так чи інакше здійснює вплив на всі процеси, що відбуваються в ньому. Соціальне середовище за структурою дуже складне явище, в якому крім суб'єктів слід розрізняти засоби, форми, методи, принципи діяльності, причинні зв'язки тощо. Тому доцільним буде розглянути названі фактори в аспекті їх суб'єктивного та об'єктивного впливу.

Серед факторів суб'єктивного порядку слід назвати правове виховання, яке здійснюється у різноманітних формах та має на меті безпосереднє втручання в духовний світ особи, внесення корективів до її світоглядних позицій. Характерною ознакою суб'єктивного фактора слід назвати безпосередність та цілеспрямованість впливу. Нагадаємо, що форми правового виховання такі: правова агітація, пропаганда, правове навчання, юридична практика, самовиховання та самоосвіта. На практиці ці форми реалізуються у функціонуванні системи юридичної освіти, проведенні науково-практичних семінарів, конференцій, організації стажування, підвищенні кваліфікації. До суб'єктивного фактора слід також віднести умови сімейних відносин та відносин, що склалися в робочому колективі та характеризують моральний мікроклімат колективу.

4. Фактори формування професійної культури юриста

Серед факторів об'єктивного порядку — економічний та політичний устрій, правова система суспільства, домінуючі в суспільстві політико-правові ідеали, результати роботи юридичних установ тощо. І об'єктивні, і суб’єктивні фактори за природою є невід'ємними речами, які тісно взаємодіють та доповнюють одне одного.

Висока якість соціальної обстановки, ефективність правового регулювання, належний стан законності в суспільстві створюють надійну основу для здійснення ефективного впливу на свідомість представників юридичної професії. При цьому високий рівень їх професійної свідомості та культури зумовлює ефективність функціонування права, стабільність правопорядку, стабільність у багатьох сферах соціального життя.

Тема 7. Характеристика окремих видів юридичної практичної діяльності

Питання:

1. Суддівська діяльність

Найбільш значущим видом серед усіх наявних, який відокремлюється за цілою низкою показників, у тому числі щодо історії становлення, ролі в юридичному процесі, є суддівська діяльність. її можна охарактеризувати за різними критеріями, але головним є діяльний підхід, визначення юридичних процедур і дій, властивих не суду в цілому, а окремо взятому судді, визначення вимог професійного та особистого характеру, які ставляться до особи юриста, що отримав права на заняття таким видом юридичної роботи. Якщо говорити про діяльність судової системи, то в такому разі вважається доцільним використовувати термін "судова діяльність", хоча таке термінологічне розмежування не має принципового характеру.

Професія судді є однією з найбільш складних юридичних професій. Це положення можна підтвердити низкою показників. Як носієві державної влади виключно судді надається право на здійснення правосуддя, що передбачає високий рівень професіоналізму й особистої відповідальності за прийняття справедливого та всебічно виваженого рішення у конкретній юридичній справі. Діяльність судді в загальному плані — це не тільки втілення в життя духу і букви закону, відновлення порушеного права, а й втілення соціальної справедливості, підтримка та забезпечення загальносоціальних цінностей.

Суддя повинен приймати рішення не піддаючись ніякому зовнішньому тиску, ніяким обіцянкам або спокусам з боку зацікавлених осіб, навіть не звертаючи увагу на прохання або вимоги представників владних структур.

Характерним є принцип чіткої регламентованості роботи судді. Цей принцип виявляється в тому, що для реалізації своїх повноважень суддя не може відступитися від встановленого законом порядку здійснення процедури, він зобов'язаний у прийнятті рішення брати до уваги думки інших учасників процесу, об'єктивно оцінювати надану інформацію, організовувати поведінку присутніх на судовому засіданні, виконувати інші дії, які також регламентуються законодавством.

2. Прокурорська діяльність

Основним завданням прокурорського нагляду за додержанням законів є всебічне утвердження верховенства закону, зміцнення правопорядку і захист суспільних відносин від протиправних посягань. Використання терміна "вищий нагляд" підкреслює загальний характер нагляду, його впливовість відносно всіх суб'єктів права незалежно від форми власності, обсягу повноважень, соціального стану або інших ознак. Так, до кола об'єктів вищого нагляду за додержанням і правильним застосуванням законів належать Кабінет Міністрів України, міністерства, державні комітети, відомства, органи місцевого самоврядування, громадські об'єднання, окремі посадові особи, що підтверджує загальний характер нагляду, його відносну незалежність та відособленість.

Прокурорський нагляд як окремий вид діяльності передбачає не тільки спостереження та фіксацію фактів неправомірної поведінки, а й активне втручання в життєві ситуації, вплив на поведінку учасників правових відносин шляхом видання індивідуально-правових, управлінсько-організаційних актів.

На цій підставі до органів прокуратури включено підрозділи, які здійснюють розслідування діянь, що містять ознаки злочину. Наявність слідчих прокуратури, проведення ними попереднього слідства є необхідною умовою та фактором активного впливу на стан законності, виявлення осіб, винних у скоєнні злочину, а також умов, що сприяли правопорушенню. Саме активність контролю, а не пасивне спостереження є характерною рисою прокурорського нагляду.

Робота органів прокуратури, а отже, і прокурорська діяльність, незважаючи на її загальний характер, здійснюється за окремими напрямами, що закріплюється в законодавстві як функції прокуратури та дає можливість уявити масштабність вищого нагляду. Так, крім загального нагляду за додержанням законів органами, установами, посадовими особами і громадянами, прокурорський нагляд охоплює сферу діяльності органів, які ведуть боротьбу зі злочинністю, виконують покарання, утримують затриманих, а також сферу діяльності військових управлінь, частин та підрозділів Збройних Сил України, органів Служби безпеки України та інших військових формувань.

3. Слідча діяльність

Це окремий вид практичної юридичної діяльності, який заслуговує на особливу увагу з погляду його ролі та функціонального призначення у процесі здійснення правосуддя. Поряд з діяльністю судді, прокурора діяльність слідчого є невід'ємною частиною судочинства, завдяки якій у загальному плані відбувається процес втілення права, а з ним і втілення соціальної справедливості. Слідчу діяльність в аспекті кримінального процесу справді не можна розглядати відокремлено від діяльності суду або прокуратури, але видається цілком можливим виділити її характерні риси та особливості, які б на початковому етапі юридичного навчання допомогли скласти первинні особисті уявлення щодо цього напряму практичної діяльності юристів, визначитися на майбутнє у своїй професійній орієнтації.

З приводу слідства як виду діяльності та окремих його аспектів є достатня кількість наукової юридичної літератури, в якій досліджуються питання особистості слідчого, здійснення ним окремих слідчих дій, підвищення ефективності роботи тощо. Тому, характеризуючи цей вид діяльності, не можна не використовувати результати досліджень юридичної соціології, юридичної психології, криміналістики, кримінального процесу, які допоможуть, хоч і на загальному рівні (враховуючи завдання та предмет курсу), сформувати яскраву картину професіограми слідчого.

Основним завданням слідства є розкриття злочину. Зрозуміло, що в ході вирішення цього глобального завдання вирішують ще цілу низку завдань, передбачених кримінальним законом. Але вже на цій підставі можна зробити висновок: слідчий — це спеціаліст юрист, працівник спеціального відомства, який у встановленому законом порядку здійснює досудоверозслідування кримінальних справ для їх подальшого розгляду в органах правосуддя — судах. У цьому визначенні набули відображення ті риси слідства, які вказують на його функціональне призначення у кримінальному процесі та на взаємодію з органами правосуддя.

4. Адвокатська діяльність

Говорячи про роль адвокатури, її соціальне значення, слід також згадати про функцію щодо правових установ, правосуддя, яку можна назвати контрольно-стимулюючою. Участь адвоката у різноманітних процесах змушує їх учасників працювати більш якісно, виважено, відповідно до букви і духу закону. Крім іншого, сама наявність інституту адвокатури створює певні можливості для надання широкого кола правових послуг усім верствам населення, особливо тоді, коли без втручання кваліфікованого юриста не обійтись. Професійні асоціації адвокатів виконують життєво важливу функцію з підтримання професійних стандартів юридичної діяльності й етичних норм, на яких вона ґрунтується, а також захищають своїх членів — представників незалежної юридичної професії, від переслідувань, обмежень та різноманітних посягань.

Згідно з чинним законодавством, адвокатура України — є добровільне професійне громадське об'єднання, покликане сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, надавати їм іншу юридичну допомогу.

Розкриваючи основні риси адвокатської роботи як одного з видів практичної юридичної діяльності, необхідно торкнутися питання про види та принципи адвокатської діяльності, порядок набуття та припинення права на адвокатську діяльність, особливості участі адвоката у кримінальному та цивільному процесі, питання етики адвоката, його соціального захисту, відповідальності тощо.

Характерною рисою сучасного стану цього виду діяльності можна назвати значне підвищення престижності серед інших юридичних професій, збільшення корпусу адвокатів. Це пояснюється різними факторами суб’єктивного та об'єктивного походження. Серед останніх слід назвати підвищення ролі права у суспільстві, нагальну потребу участі юристів у вирішенні конкретних ситуацій, що передбачає застосування спеціалізованих юридичних знань у різних сферах життєдіяльності суспільства.

Досить висока роль адвокатської роботи в системі економічних відносин, де виникають проблеми захисту власності, відшкодування збитків, повернення втраченого майна. Це можуть бути ситуації, пов'язані з розподілом спадщини або майна подружжя, приватизацією житла, невиконанням договірних обов'язків адміністрацією підприємства.

Особливий інтерес у питанні загальної характеристики адвокатської діяльності становить роль адвоката у кримінальному та цивільному процесах, де найчастіше виникають гостроконфліктні ситуації, суперечності, змінюються долі людей тощо.

Згідно зі статтею 29 Конституції України, кожний затриманий має право знати мотиви затримання, отримати роз'яснення його прав відповідно до ситуації, захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника. Більш детально питання організації захисту за участю адвоката регламентуються Кримінально-процесуальним кодексом України. Взагалі в кримінальному процесі є й інші учасники крім затриманого. Це — підозрюваний, обвинувачений, підсудний, потерпілий, цивільний позивач та цивільний відповідач. Усі учасники процесу мають право на захист своїх законних інтересів. Однак в юридичних питаннях судочинства, організації захисту вони, як правило, не мають досвіду, тому значна роль у відстоюванні їх прав та законних інтересів належить юристам-адвокатам.

5. Нотаріальна діяльність

Нотаріус (notarius) — слово іншомовного походження, яке в дослівному перекладі з лат. означає писар, секретар. У сучасному розумінні нотаріус — це службова особа, яка засвідчує, оформляє різні юридичні акти (договори, заповіти, довіреності тощо). Однак обмежене визначення не дає можливості скласти повне уявлення про роботу всієї системи органів нотаріату, прирівняних до них органів, а отже, про окремий напрям юридичної роботи, який визначається як нотаріальна діяльність.

Поряд із прокурорською, суддівською, слідчою нотаріальна діяльність є необхідним елементом, невід'ємною частиною в ланцюжку юридичних дій та процедур, що здійснюються системно у всіх напрямах правової практики. Слід зазначити, що в науковій літературі діяльність нотаріату висвітлюється обмежено. З боку законодавчої влади приділяється мало уваги, хоч і з об'єктивних причин. Немає конкретизуючих вказівок щодо нотаріусів і в системі міжнародно-правових актів. Але це зовсім не свідчить про другорядну роль нотаріату в системі юридичних установ та у сфері здійснення юридичної практики.

Іноді нотаріальну діяльність називають за її змістом засвідчувальною діяльністю, що справді розкриває її функціональне призначення та сутність як окремого виду юридичної роботи. І, говорячи про значення засвідчувальної діяльності, слід згадати, що повсякденна потреба в ній зумовила надання права на здійснення нотаріальних дій іншим органам та посадовим особам, які не входять до системи органів нотаріату. Своєчасне вирішення життєвих ситуацій передбачає невідкладність здійснення нотаріальних дій, без чого органи та установи не можуть прийняти до свого провадження справу, а отже, інтерес громадянина залишається незадоволеним, виникають перепони на шляху реалізації суб'єктивного права. В реальному житті це виявляється у ситуаціях, коли є потреба звернутися із заявою до органу або установи, вступити у договірні правовідносини з іншою особою і підтвердити їх офіційно у законному порядку, довести шляхом нотаріального засвідчення компетентним органом держави свій соціальний стан або правовий статус із метою захисту інтересів, реалізації потреб.

6. Юридична консультативна діяльність

Мабуть, жоден з описаних вище видів практичної юридичної діяльності не пов'язаний так тісно з господарсько-виробничими відносинами, як діяльність юридичного консультанта на підприємстві. Але було б несправедливим обмежити сферу діяльності юрисконсультів лише підприємствами. їхньої допомоги потребують і установи, і організації, і громадські об'єднання, і приватні фірми, і міждержавні асоціації тощо. Така практика, що передбачає використання у виробничій сфері юридичного консультанта, склалася вже досить давно, тому що виправдана ефективністю, яку може дістати те чи інше підприємство або установа від використання професійних юридичних знань.

Сфери підприємства, господарської діяльності дуже тісно пов'язані з їх нормативним регулюванням, і особливо в тій частині, яка передбачає операції з фінансами або матеріальними ресурсами. І виходячи з того, що нормативне впорядкування цих сфер шляхом правотворчої діяльності дуже активно продовжується у всіх країнах СНД, займатися підприємництвом або здійснювати господарювання в Україні та за її межами стає просто неможли-во без участі кваліфікованого юриста-фахівця.

Консультант у перекладі з лат. означає радник, тобто фахівець, службовим обов'язком якого є давати поради, висновки з питань його спеціальності. Таким чином, юридична консультативна діяльність — це професійна діяльність юристів, — фахівців з різних галузей права, основною функцією яких є правове забезпечення різноманітних форм та методів діяльності тієї організаційної структури, яка користується правовими послугами юрисконсульта. Виходячи із завдань, які вирішуються в межах господарської діяльності підприємства або установи, перед юрисконсультом постають конкретні завдання та цілі, що зумовлюють його спеціальний статус та обсяг посадових обов'язків.

Слід зауважити, що в системі народного господарства будь-якої країни, незалежно від її політичної або економічної спрямованості, функціонує значна кількість господарюючих суб'єктів найрізноманітнішого профілю, порядку походження, форми власності. Кожний з них перебуває у складних економічних відносинах з іншими суб'єктами, але за відмінностей у меті об’єднавчим фактором такого роду спілкування буде нормативно-правова база їхньої діяльності. На цій підставі можна уявити, які різні завдання можуть ставитися перед фахівцем-консультантом у зв'язку зі специфікою інтересів виробництва. Зрозуміло, що це питання компетенцій юрисконсульта, але цей штрих вказує на певну універсальність консультативної роботи, пристосованість до потреб реального життя.

Юрисконсульти працюють і в державному, і в недержавному секторі, і безліч виробничих завдань повсякденного характеру, які виникають у їхній роботі, іноді виводять їх зі сфери правової у сферу адміністративної діяльності. Можна сказати, що це проблема внутрішньоорганізаційного походження. Але на будь-якому підприємстві здійснюються трудові правовідносини, підтримується трудова дисципліна, виникають ситуації правопорушень, конфліктів, вирішення яких поряд з іншим природно об'єднує юрисконсультів за їхньою функціональною належністю. Специфіка консультативної роботи формується у зв'язку з профілем діяльності установи або підприємства та на підставі професійної спеціалізації працівника в межах юридичного відділу, групи або служби, якщо такі сформовані як структурні підрозділи.

Список використаної літератури

1. Бризгалов І.В. Юридична деонтологія: (Стислий курс лекцій)/ І.В.Бризгалов; Міжрегіональна Академія управління персоналом. — К.: Б.в., 1998. — 142 с.

2. Гусарєв С. Юридична деонтологія: Навчальний посібник/ Станіслав Гусарєв, Олександр Тихомиров,. — К.: Знання , 2005. — 665 с.

3. Гусарєв С. Юридична деонтологія: Основи юридичної діяльності: Навчальний посібник/ Станіслав Гусарєв, Олександр Тихомиров,. — 2-ге вид., перероблене. — К.: Знання , 2006. — 487 с.

4. Сливка С. Юридична деонтологія: Підручник для вищ. навч. закл./ Степан Сливка,; Львів. ін-т внутр. справ. — 3-є вид., перероб. і доп.. — К.: Атіка, 2006. — 294 с.

5. Юридична деонтологія: Підручник/ За ред. В. Д. Ткаченка; М-во освіти і науки України, Нац. юридична акад. України ім. Ярослава Мудрого. — Харків: Одіссей, 2006. — 253 с.