Основи сучасної політичної системи Японії, яка докорінно відрізняється від довоєнної, були закладені прийняттям Конституції 1947 р. її найважливішими положеннями стали визнання суверенітету народу, основних прав людини, принципів розподілу влади і місцевого самоврядування. Функції імператора суттєво обмежені: він може скликати парламент, оголошувати вибори, призначати Прем’єр-міністра, але надання йому цих функцій є формальним, оскільки його ініціатива в цьому не передбачена. Вважається, що в Японії існує специфічний тип парламентської монархії, де монарх не є главою держави, але слугує її символом. Єдиним законодавчим органом є парламент, який складається з палати представників і палати радників. Активне виборче право на виборах до обох палат надається громадянам від 20 років (вік повноліття за японським законодавством), пасивне — від 25 років (для палати представників) і 30 років (для палати радників).

Вищим органом виконавчої влади є Кабінет Міністрів, очолюваний Прем’єр-міністром, Конституцією визначено принцип цивільного кабінету, згідно з яким члени кабінету повинні бути цивільними особами. Особливістю японського Кабінету Міністрів є відсутність посад військового і військово-морського міністрів, а також міністра внутрішніх справ. Деякі функції, які звичайно виконує МВС, покладено на міністерство у спра вах місцевого самоврядування. Кабінет Міністрів має право законодавчої ініціативи.

1. Політичне життя Японії 40-50 років ХХ ст.

Наприкінці 40-х років у країні активізувалось політичне життя, створювались політичні партії: Соціалістична партія Японії (СПЯ), Ліберально-демократична партія (ЛДП) та ін.

У 1946 р. в країні були проведені перші парламентські вибори, на яких перемогли правоцентристські партії.

Парламент прийняв нову конституцію, розроблену американцями, яка вступила в дію 3 травня 1947 р. Згідно з конституцією імператор зрікався »божественного походження» і залишався символом держави. У країні проголошувались всі демократичні права. За 9 статтею конституції Японії заборонялось створювати армію, вона відмовлялась від війни як засобу вирішення суперечок між державами. У відповідності з новою конституцією було проведено вибори, на яких перемогу отримала СПЯ [2, с. 265].

У 1946 р. в Японії розпочалась аграрна реформа. Орендатори ставали власниками орендованих ділянок, землі відсутніх поміщиків діставались селянам, в інших випадках земля викуплялась і теж розподілялась між селянами.

Завдяки аграрній реформі було створено емкий внутрішній ринок, місто отримало дешеву робочу силу.

У 1947 р. в Японії проведено реформу освіти і школи. Школа була відділена від церкви, а церква від школи. У школі заборонялось пропагувати насильство і війну. Освіта стала загальною, початкова — безкоштовною. У результаті цих реформ були остаточно ліквідовані феодальні пережитки, японське суспільство набирало ролі сучасного капіталістичного.

»Холодна війна» показала американцям вразливість Японії перед лицем північного сусіда — СРСР. У неї не було армії, а економічне становище було критичним.

Як і у випадку з Німеччиною США змінили своє ставлення до Японії. Із розбитого ворога вона перетворилась у форпост боротьби з СРСР. Перше, що зробили американці в Японії — це рішуче взялись за стабілізацію економіки і фінансів.

Для стабілізації економічного і політичного становища в Японію була направлена комісія з американських політиків та економістів на чолі з Доджем. Комісія розробила і впровадила систему заходів покращання становища в країні. Тривалий час Японія існувала за рахунок американської допомоги: американські кредити набрали комерційного і адресного характеру; зменшувались податки з перспективних галузей виробництва; збільшувався прибутковий податок.

Ці заходи дали поштовх активізації економічного життя. На початок 50-х років Японія досягла довоєнного рівня виробництва.

Протягом тривалого часу не було врегульоване питання мирного договору з Японією. Для США, крім того, стало зрозуміло, що мирний договір з Японією може бути укладений тільки з одночасним підписанням угоди про військовий союз, який би дав право США тримати в Японії війська. У Японії цю ідею однозначно сприйняли правоцентристські партії, соціалісти не дійшли згоди. Ліві соціалісти стали боротись проти союзу з США [2, с. 266].

У вересні 1951 р. в Сан-Франциско зібралась мирна конференція при участі делегацій з 42 країн, на якій було укладено мирний договір з Японією. За умовами договору Японія визнавала незалежність Кореї і відмовлялась від претензій на Курильські острови, Південний Сахалін, Тайвань та ряд інших островів. Представники СРСР, Польщі, Чехословаччина відмовились поставити підписи під договором, вимагаючи запрошення для участі в роботі конференції делегацій комуністичного Китаю, Монголії та інших своїх союзників. Крім того, СРСР вимагав вивести з Японії американські війська і ліквідувати бази США.

У 1952 р. між Японією і США був укладений »договір безпеки». За цим договором США отримали право розмістити свої війська на японських островах, а Японії дозволялось створити сили самооборони, на які можна було витрачати 1% валового національного доходу [4, с. 197].

У 1960 р. між Японією і США був підписаний договір про взаємне співробітництво і гарантії безпеки. Він передбачав автоматичний у разі потреби вступ Японії у війну з СРСР на боці США.

Потепління в міжнародних відносинах призвело до підписання радянсько-японської декларації 1956 р. про припинення стану війни і відновлення дипломатичних відносин. Питання про мирний договір з Японією залишається для Росії невирішеним і по сьогоднішній день, як і проблема »Північних територій» — приналежності кількох островів.

У внутрішньому житті Японія в 70-ті роки вступила в смугу труднощів. Оскільки з 1955 р. ЛДП незмінно перебувала при владі, питання про прем’єр-міністра фактично стало вирішуватись не в парламенті, а в самій партії. В ній склалось кілька ворогуючих фракцій, які кулуарно вирішували питання про склад уряду. Так виник сприятливий грунт для зловживань та корупції [4, с. 198].

2. Ліберально-демократична партія Японії та її криза

Вибори, які відбулися в Японії в 2009 році, можуть стати точкою відліку для корінних змін у політичній системі країни. Проте можуть бути й лише черговою зміною декорацій. Демократична партія Японії, під керівництвом Юкіо Хатоями, здобула більшість у парламенті, і 16 вересня сформує новий кабінет. Проте найважливіший результат виборів у Японії — завершення періоду піввікового домінування ліберально-демократичної партії, позиції якої тривалий час вважалися непохитними, і яка була монополістом на політичному олімпі країни (майже як компартія в Китаї та в СРСР). Її поразка дає шанс на проведення політичних і соціальних реформ у Японії, народження нової політсистеми [3, с. 12].

Для повоєнної Японії політична система, заснована на домінуванні двох партій, була чимось новим. Адже вона прийшла на зміну системі, що складалася з безлічі угруповань, таємних товариств і впливових кланів. Під час війни існувала лише одна партія — Політична асоціація Великої Японії. США, виконуючи Потсдамські домовленості, мали сприяти на окупованих територіях становленню демократичних свобод. І це був один із перших і, слід сказати, у чомусь вдалий експеримент США з перенесення демократії в чужу країну, де за великим рахунком були відсутні демократичні традиції. Японія являла собою певну складність, з огляду на наявність імператора та впливової еліти, звичну для японської політичної культури схиляння перед лідером — імператором, який у багатьох аспектах був утіленням держави, а також відсутність політичної боротьби в західному розумінні. Найважливішим елементом тут була й залишилася традиційна ідея про домінуючу роль державної влади, для якої народ — це об’єкт, який підпорядковується всім розпорядженням зверху [3, с. 12].

Зважаючи на це, історія створення нинішньої японської політсистеми не була прямолінійною, а йшла шляхом накопичення практики. Наприклад, японська конституція 1947 року формально проголошує парламент найвищим органом державної влади. Та насправді члени уряду й особисто прем’єр як керівник найбільшої партії керують депутатами та ухвалюють рішення про розпуск нижньої палати парламенту (так сталося й цього разу). Саме глава уряду, якого затверджує японський імператор, має в країні найбільшу владу.

Демократія, створена тут, була багато в чому специфічна, хоча методи політичного впливу виявилися універсальними — США витрачали мільярди доларів для підтримки своїх ставлеників, ті ж робили все, аби під соусом подальшої демократизації країни зберегти максимум із тієї політичної спадщини, яка була в старій Японії. З низкою застережень можна навіть сказати, що демократію в Японії створювали ті консервативні бюрократи та політики, проти яких за великим рахунком були спрямовані демократичні перетворення того часу. Великі корпорації Японії охоче субсидують провідні партії, не надто вникаючи в особливості їхніх програм. Однак знаючи, що вони отримають свій куш за будь-якої влади.

Ліберальна партія, що виникла в 1945 році, швидко привернула до себе увагу американців. У ході перших виборів 1949 року ліберали здобули більшість. Проте відлік епохи ліберально-демократичного правління заведено вести з 1955 року, коли ліберальна та демократична партії утворили ЛДПЯ. Одним з ініціаторів цього злиття був лідер демократів Ітіро Хатояма (дід нинішнього лідера японських демократів), який очолив нову об’єднану партію і став прем’єром країни. Відразу зазначимо, що об’єднання двох найбільших правих консервативних партій було конче потрібне для протистояння соціалістам, які набирали силу. Та от цікаво (і це теж особливість японської політичної традиції), що боротьба часто зводилася до пошуку компромісів між, здавалося, непримиренними супротивниками. Через десятиліття ЛДПЯ як правляча партія перенесла акценти з охорони політичних цінностей довоєнного періоду і боротьби із соціалізмом на стимулювання економічного розвитку країни, що стало основою японського економічного дива. Політичне суперництво залишилося як таке, але місцем політичної боротьби між консерваторами стала вже не національна політична сцена, а внутріпартійні сфери, де головну роль почали відігравати фракції та групи, які спочатку утворилися на базі партій, що створювали ЛДПЯ. Це й є ахіллесова п’ята ліберальних демократів (як, утім, усіх великих японських партій, які мають схожу внутрішню структуру, що складається з груп). 15 років тому, коли партія ослабла, ЛДПЯ програла вибори, але правління лівої опозиції тривало менш ніж рік. Відтоді ЛДПЯ не ділилася владою ні з ким, проте в останні три роки її рейтинг падав. Умовою успіхів лібералів, їхнього домінування завжди була внутрішня згуртованість лав, що забезпечувалося наявністю сильного лідера. В останні роки з такими людьми партії щастило, але, як кажуть, нинішній прем’єр Таро Асо перегнув палицю. Він був надто жорстким і нерозбірливим. Він також не зміг переконати японців у своїй спроможності впоратися з кризою та із соціальними проблемами суспільства, що стрімко старішає [3, с. 12].

Першим ударом була поразка в липні на муніципальних виборах у Токіо. Всередині правлячої партії почало зростати невдоволення прем’єром, він змінював міністрів, але це також не додало йому популярності. У результаті він зважився на крайній захід — 21 липня розпустив парламент. Багато соратників, передчуваючи недобре, заявили: прем’єр учинив усупереч думці партії, керуючись особистими спонуканнями, поставив особисту гординю вище за партійні інтереси. ЛДПЯ котилася до катастрофи.

Лібералам не повірили, коли ті оголосили про плани збільшити річний дохід японської сім’ї на 10 тис. дол., а дошкільну освіту зробити безоплатною. Обіцяли збільшити щомісячну допомогу на дитину на 275 дол. і скасувати плату за проїзд швидкісними трасами. Для всього цього потрібно було знайти 179 млрд. дол. Найдивовижніше, що демократична опозиція обіцяла приблизно те саме — 300 дол. на кожну дитину, скасування плати за користування дорогами і розширення субсидій для фермерів. Пакет демократів — 180 млрд. дол. Принциповою ж розбіжністю стало те, що демократи пропонували в нинішній кризовий період кредитувати не корпорації, а стимулювати безпосередньо громадян, викоренити бюрократію і провести ревізію видаткових статей бюджету. Втім, ні ту ні іншу програму не можна виконати в частині зростання субсидій, коли зважити, що держборг Японії вдвічі перевищує її ВВП [3, с. 13].

Що ж тоді приваблює в демократах? Перемога дісталася їхньому лідерові Юкіо Хатоямі. У 1993 році він залишив лави ЛДПЯ, щоб через кілька років створити демократичну партію. У 2003 році вона поглинула ліберальну партію Ітіро Одзави (на плутати з ЛДПЯ), ставши головною опозиційною силою країни. Йдучи слідами свого уславленого діда, 62-річний Хатояма цього разу зробив усе, аби правляча партія — ЛДПЯ — програла вибори й була відсторонена від влади. Цікаво, що значна частина членів ДПЯ, так само, як і їхній лідер, вихідці з ЛДПЯ, багато хто по кілька разів змінював свою політичну приналежність. От у чому парадокс японської політики — ідеологія відіграє тут меншу роль (на відміну від ЛДПЯ, ДПЯ називає себе соціально-ліберальною партією), ніж якості та здібності лідера партії.

Сьогодні Хатояма пропонує країні новий курс — рівноправні відносини зі Сполученими Штатами, нормалізація відносин із Китаєм, «корекція» відносин із Росією (щоправда, у питанні Курильських островів політика Токіо не зміниться), на що ліберальні демократи не наважувалися останні півстоліття. В японському МЗС та різноманітних відомствах уже говорять про наближення чисток, коли чують, як Хатояма каже про майбутні зміни. Політик у четвертому поколінні, онук прем’єра і син міністра, мільйонер і спадкоємець імперії автопокришок Bridgestone, сьогодні має в Японії популярність, яку можна порівняти з популярністю Барака Обами та Джона Кеннеді. Самі лиш ці порівняння свідчать про рівень очікувань, які японське суспільство покладає на нього як майбутнього прем’єра. Нетиповий для Японії політик — зі скуйовдженою зачіскою та дуже скованою манерою поведінки — справді спроможний розворушити закостенілу при лібералах-демократах політичну систему, і, що важливіше, — є шанс, що головним у політиці правлячої партії вперше будуть людина і суспільство загалом, а не інтереси окремих впливових груп [3, с. 13].

Висновки

У післявоєнний період в Японії була створена унікальна система влади Ліберально-демократичної партії, яка майже 50 років керує країною.

ЛДП сформована у 1955 р. шляхом злиття утворених після війни двох консервативних партій — Ліберальної і Демократичної. Керівництво ЛДП спирається на співробітництво з двома іншими елітарними групами: вищу урядову бюрократію та керівників монополістичних організацій, які репрезентують інтереси великого бізнесу. Усіх їх об’єднують загальні ціннісні орієнтації, які ґрунтуються на консервативних націоналістичних концепціях.

Специфічною особливістю організаційної структури ЛДП є існування в ній близько 10 фракцій, куди входять консервативні депутати парламенту. Лідери фракцій прагнуть (на основі різних коаліцій) обрання на посаду голови ЛДП, який автоматично стає Прем’єр-міністром. Відносно короткий термін їх перебування при владі і нерідко штучно підігріті баталії у зв’язку із зміною кабінетів створюють певну імітацію міжпартійної боротьби за владу. Японський прем’єр не стільки лідер, скільки координатор дій політичних сил, майстер компромісів.

Список використаних джерел

1. Алексеев Ю. М. Країнознавство. Навчальний посібник. – К Вид-во КСУ. – 2002. — 121, с.
2. Ігнатьєв П. М. Країнознавство. — Чернівці: Книги-ХХІ, 2004. — 382, с.
3. Коваль О. Зворотній бік Вранішнього сонця //Дзеркало тижня. – 2009. – 5-11 вересня. – с. 12-13
4. Масляк П. О. Країнознавство. — К. : Знання, 2008. — 292 с.
5. Стадник О. Г. Країнознавство. — Харків: Основа, 2008. — 143, с.
6. Яценко Б. П. Країнознавство: основи теорії. — К.: Либідь, 2009. — 310, с.