Іудаїзм — одна з монотеїстичних релігій, поширених головним чином серед євреїв. Культ Ягве, бога племені Іуди, який відіграв основну роль у становленні давньоєврейської держави, перетворився з часом на загальнодержавний культ, а згодом і культ єдиного Бога. У вузькому тлумаченні під іудаїзмом розумілася релігія, яка виникла на межі II — І тис. до н.е. серед єврейських племен. У ширшому розумінні — це комплекс правових, морально-етичних, філософських і релігійних уявлень, які протягом майже трьох тисячоліть визначали устрій і спосіб життя євреїв. Ще на ранній стадії свого становлення іудаїзм вийшов за межі духовної сфери й активно втрутився у суспільно-політичну практику. Структура іудаїзму стає розгалуженою і включає щонайменше сім основних елементів: 1) вчення про Бога, сутність всесвіту і людину; 2) шанування Святого Письма — Тори; 3) зведення релігійних законів, які охоплюють також галузь світського права; 4) порядок виконання релігійного ритуалу; 5) систему релігійних інститутів; 6) комплекс морально-етичних відносин; 7) концепцію богообраності народу Ізраїлю і його месіанського призначення[2, c. 120].

Іудаїзм постав на духовних теренах світу як перша монотеїстична релігія. Він є однією з небагатьох національних релігій давнього світу, що збереглися дотепер. Водночас його вчення є складовою частиною двох світових релігій — християнства та ісламу.

Термін «іудаїзм» походить від назви єврейського племінного об’єднання Іуди, яке наприкінці XI ст. до н.е. домінувало в Ізраїльсько-іудейській державі.

Іудаїзм — одна з найдавніших релігій світу. її основні уявлення, що складалися протягом багатьох сторіч, містять у собі догмати про бога Ягве, «богообраність» євреїв, пришестя спасителя — месії, загробне життя і безсмертя душі. Іудаїзм у другому тисячоріччі до н. є. на базі політеїстичних вірувань і обрядів кочових єврейських племен Північної Аравії, а після завоювання ними в XIII столітті до н. є. Ханаану (стародавня назва Палестини) ввібрав у себе релігійні уявлення місцевих землеробських народів.

Історично виділяють три основних періоди еволюції іудаїзму: давній (біблейський), середньовічний (талмудський) і сучасний.

На давньому етапі іудаїзм зберігав численні пережитки примітивних релігій давніх євреїв і споріднених з ними семітських племен, що кочували в степах і пустелях Аравії та в інших країнах Передньої Азії. Лише наприкінці цього періоду племінні культи, фетишистські та інші язичницькі погляди заступив іудейський монотеїзм, який став духовним втіленням давньоєврейської рабовласницької монархії.

Головними його ідейними виразниками були жерці Єрусалимського храму, вони й створили першу священну книгу іудаїзму Тору (давньоєвр. — закон, вчення), яка разом з іншими книгами згодом утворила першу біблійну книгу — Старий Завіт (Завіт — угода, договір, союз Бога з людьми), визнану іудейською релігією. В іудеїв він має назву Танах, структуру якого складають: Тора (П’ятикнижжя Мойсееве), Невіїм (Пророки, або Книги пророцькі), Ктувім (Писання). Тора об’єднує п’ять книг: Буття, Вихід, Левит, Числа, Повторення закону (Друга книга законів, Второзаконня).

Тору ще називають П’ятикнижжям Мойсеевим, оскільки іудеї вважають, що вона продиктована пророку Моисею самим Богом і жодна книга не може зрівнятися з нею. У книзі Буття йдеться про створення світу Богом приблизно за 3760 років до н.е., про перших людей, їхнє життя, вигнання з раю, про всесвітній потоп. Вихід описує життя євреїв у Єгипті та їхній вихід звідти. Левит зосереджується на законах, виявленні гріхів, заповідях. Числа викладають історію поневірянь єврейського народу після виходу з Єгипту. Повторення Закону (Второзакония) повторює багато вже раніше викладених законоположень. Сформульовані в ній заповіді, закони, рішення переплітаються із споминами і повчаннями[2, c. 53-54].

У давньому світі, щоб надати рабовласницьким законам більшої сили, їм приписували божественне походження. Тому Тора за своїм змістом є своєрідним кодексом рабовласницького права. У віросповідальній та культовій сфері вона встановлює правила іудейського культу і обґрунтовує монотеїзм Ягве.

Друга частина Старого Завіту — Книги Пророків — розповідає про завоювання Палестини і розселення євреїв у Ханаані. Третю його частину — Писання — становлять псалми, притчі, пісні тощо.

Тривалий час біблійні сюжети поширювалися в усній традиції. Формування тексту Старого Завіту відбувалося в лоні іудаїзму з середини І тис. до н.е. до X ст. до н.е. Виправлення та редагування його іудейськими книжниками-масоретами тривало ще дев’ять століть. Усі тексти були створені давньоримською мовою, названою в Старому Завіті «ханаанською», «іудейською».

Крім масоретської редакції Старого Завіту, існує й Септуагінта (лат. septuaginta — сімдесят).

Духовне життя євреїв концентрувалось у їх релігійному центрі — общині. За вимогами ритуалу вони що-суботи збиралися для богослужіння, читання Священного Писання (релігійних книг, які, згідно з віровченням, написані з волі Бога), обговорення різних справ, що стосувалися общини.

Зв’язок з Єрусалимським храмом та його жерцями був незначним. Паломництво в Єрусалим тричі на рік, як цього вимагала Біблія, було неможливим для більшості євреїв, які жили у віддалених країнах. Тому вже в IV ст. до н.е. почала виникати нова форма релігійної общини — синагога, спершу як доповнення до єрусалимського храму. Віруючі сходилися до синагоги, де проголошували молитви і гімни богу Ягве, читали розділи Тори, які духовенство тут же пояснювало. Особливого значення набув спеціальний день для молитовних зборів — субота, святкування якої запозичене у вавилонян. Цей день став особливим для кожного єврея.

Спочатку синагоги були поодинокими і тимчасовими місцями зібрань віруючих. З часом вони стали і молитовними будинками, і представницькими органами єврейських общин, і центрами громадського життя. Синагоги організовували та спрямовували життя общин, не обминали вони й світських потреб віруючих. Посадові особи синагог (здебільшого представники знатних сімей) розпоряджалися майном і фінансами. На початку нашої ери остаточно склалася форма іудейської релігії, яка в основних рисах збереглася донині. Головні її положення містять Талмуд і рабинська література.

Талмуд — священна книга іудаїзму

Талмуд (давньоєвр. ламейд — вивчення) є найбільш авторитетним викладом релігійних засад іудаїзму, що охоплює всі сфери іудейської релігії, етики, права. Як і Тора, він належить до священних книг іудаїзму.

Початок письмового оформлення його припадає на III ст. до н.е., коли в завойовану Александром Македонським Іудею стала проникати елліністична культура (грецька мова, література, античний спосіб життя), а також соціально-правові норми Римської імперії. На противагу їм в іудейському релігійно-духовному середовищі сформувалися сили, які відстоювали традиції Тори, Мойсеїв закон. їх представники зайнялися коментуванням Тори, тлумаченням іудаїстських релігійно-побутових норм. Водночас відбувалося і творення нових релігійних норм, реформувалося віровчення відповідно до особливостей тодішніх історичних умов. Ці правила та настанови були спрямовані на збереження національної, релігійної ідентичності єврейського народу[1, c. 52-54].

Іудаїзм у період створення Талмуда називають талмудичним. Історично склалося так, що Талмуд створювався у двох духовних центрах іудаїзму — Єрусалимі та Вави-лоні. Тому він існує у двох версіях — єрусалимській та вавилонській (більш поширеній), які різняться між собою змістом, стилем, мовою.

Тривалий час Талмуд передавався від покоління до покоління усно, тому його називають Усним законом, а Танах (Старий Завіт) — Письмовим законом. Письмове оформлення талмудичного матеріалу завершилося в V ст. н.е. Усі коментарі подані однаково: спершу цитується певне положення, потім наводяться дискусії законовчителів про його зміст, збагачені їх етичними настановами, порадами, історичними відомостями.

Структурно Талмуд складається з двох книг — Міш-ни та Гемари. Мішна («виклад вчення») є першим збір-ником коментарів до Танаха. Складена й відредагована вона 210-м законовчителем Єгудою Ганасі. До неї вхо-дять 63 трактати, об’єднаних у б розділів, які містять норми, що регулюють питання землеробства, влаштування релігійних свят, дотримання ритуальної чистоти, родинно-шлюбних взаємин, правові відносини у цивільній та кримінальній сферах. З часом з’явилися коментарі до Мішни — Гемара («закінчення»), яку було приєднано до Мішни. Догматика, викладена в обох книгах Талмуда, є основою віровчення іудаїзму.

Талмуд містить легенди й міфи про Бога, історії про потойбічний світ, повчальні притчі, фіксує уявлення щодо будови Всесвіту. За цими уявленнями, небо складається із семи частин: перше небо є завісою, яка вранці підіймається, а ввечері опускається; друге небо — тверде, до нього причеплені зорі, місяць, сонце; на третьому працює великий млин, що меле манну крупу, яку споживає небесне населення; на четвертому знаходиться небесний Єрусалим; на п’ятому — ангели; на шостому — склепи, наповнені снігом, градом, дощем, а також комори з бурями і димом; а на сьомому небі — рай, там живуть справедливість і доброчинність, душі праведників і ненароджених дітей.

Єдиним джерелом знань і виховання молоді Талмуд вважає Священне Писання і вимагає вивчати його вдень і вночі. Світських наук іудаїзм не визнає: «Про те, що вище за тебе, не думай. В те, що не під силу тобі, не заглиблюйся, незрозумілим для тебе не займайся, про те, що заховане від тебе, не запитуй». На їх вивчення дозволяється витратити час, який не належить ні дню, ні ночі.

Система іудейської освіти базується на поклонінні перед авторитетом. Вищим авторитетом вважають рабина. Усе висловлене ним набуває сили закону: «Якщо рабин навіть скаже тобі ліве на те, що праве, а праве на те, що ліве, ти повинен слухатись його».

Талмуд містить дискусії рабинів щодо тлумачення окремих місць Танаха, правові норми, релігійні приписи, закони, етичні норми, богословські роздуми з питань культу, догматики, дані з математики, астрономії, медицини; казки, легенди, притчі, байки, міфи тощо. Є в ньому й історичні відомості про трансформацію релігійних уявлень давніх євреїв[6, c. 76-78].

Культ Ягве, бога племені Іуди (звідси — іудаїзм), що зіграло головну роль у становленні давньоєврейської держави на початку X в. до н. є. і висунуло зі свого середовища династію перших царів, поступово перетворився на загальнодержавний генотеїстичний культ, а потім — на культ єдиного Бога, що керує світом.

Значну роль в іудейському культі відіграють різноманітні свята, серед яких слід звернути увагу на суботу (шаббат), пасху (песах), кущі (суккот), новий рік (рош-гашана), судний день (іом-кіпур) і п’ятидесятницю (шабуот). Більшість з цих свят спочатку відбивали виробничу діяльність древніх євреїв і збігалися з основними господарськими циклами скотарського, а потім землеробського періоду.