referat-ok.com.ua

Для тих хто прагне знань!

Іудаїзм: історія поширення та сучасний стан

1.Історія поширення іудаїзму. Священні книги іудаїзму(Тора, Талмуд)

2.Віровчення іудаїзму. Звичаї та традиції європейської общини.

3.Іудаїзм в сучасній Україні. Хасидизм.

4.Іудаїзм в сучасному світі

Список використаної літератури.

1.Історія поширення іудаїзму. Священні книги іудаїзму(Тора, Талмуд)

Перший період в історії іудаїзму тривав до XIX століття і може бути визначений як рабино-талмудичний. У цей час рабинами («законовчителями») на основі тлумачення Тори відповідно до умов життя євреїв у феодальному світі було завершене складання другого після Біблії джерела віровчення — Талмуда (III — V ст. н. є.). У Талмуді знайшли своє відображення нові релігійні ідеї, яких не було в Біблії: віра в загробний світ, посмертну відплату й воскресіння мертвих. У ньому викладені іудейська ангелологія й демонологія, тобто уявлення про добрих і злих божеств, що, як уже відзначалося, було відгомоном колишніх політеїстичних вірувань. Талмуд закріпив систему релігійної обрядовості, що зв'язує поведінку віруючого різними (613) приписами. У цей період складається та форма іудаїзму, що вважається ортодоксальною або традиційною. У сучасних умовах найзначніші позиції ортодоксальний іудаїзм займає в США й Ізраїлі, де він очолюється відповідно «Рабиністичною радою Америки» й двома головними рабинами, що здійснюють на паритетній основі керівництво західною (ашкеназійською) і східною (сефардською) ортодоксальними громадами в країні.

Наступний етап у розвитку іудаїзму наступив на початку XIX століття й був зв'язаний з буржуазно-правовою емансипацією євреїв і руйнуванням на цій основі середньовічних гетто в країнах Західної Європи. У даних умовах виникає перший буржуазний різновид іудейської релігії — реформований іудаїзм. Сутність реформи зводилася до пристосування іудаїзму до нових умов життя євреїв у капіталістичному світі шляхом осучаснення догматики і звільнення релігійного культу від усього, що не влаштовувало асимільованого єврейського буржуа, котрий прагнув до інтеграції в капіталістичній системі господарства й у капіталістичному суспільстві в цілому. Ідеологи реформи відмовилися від зв'язку догмата про месію з уявленнями про повернення євреїв у Палестину й відродження єврейської держави й оголосили іудаїзм «універсальним» вченням, а євреїв — не «національною», а тільки «релігійною» спільністю. В області культу реформований іудаїзм скасував давньоєврейську мову як обов'язкову мову богослужіння, впровадив органну музику в синагозі, що стала називатися «храмом», і зробив інші зміни, наблизивши іудейський культ до протестантського. Переглядові піддалися й багато релігійних обрядів і свят. Тривала суботня служба в синагозі в реформованих храмах була скорочена, а саме святкування суботи переносилося на вечір п'ятниці або на ранок неділі (з метою «легалізації» суботнього дня як трудового, що категорично забороняється ортодоксальним іудаїзмом). Реформований іудаїзм відмовився також від численних харчових обрядів (кашрут) та інших біблійно-талмудичних заборон і настанов, обов'язкових для послідовників ортодоксального іудаїзму.

Виникнувши спочатку в Німеччині, реформований іудаїзм поширюється в інших західноєвропейських країнах, а з 40-х років XIX століття проникнув у США, куди був занесений германо-єврейською імміграцією. З цього часу реформований іудаїзм перетворився на один із основних напрямів іудаїзму в США. Американські організації цього релігійного напряму («Спілка американських єврейських конгрегацій» і «Центральна конференція американських рабинів») є провідними в системі організацій реформованого іудаїзму в цілому й багато в чому визначають діяльність його міжнародного органа — «Всесвітньої спілки прогресивного іудаїзму» (створена в 1928 p.).

У другому десятилітті XX століття в США виникає третій напрям у сучасному іудаїзмі — консервативний, що незабаром набуває поширення в інших західних країнах. Спочатку він постав як проміжний між ортодоксальним і реформованим іудаїзмом, увібравши багато рис віровчення й культу як першого, так і другого. Як відзначають американські історики цього напряму, консервативний іудаїзм поширив свій вплив серед «ліберальних» елементів ортодоксії й «консервативних» елементів реформи.

Виникнення консервативного напряму було своєрідною реакцією на застійний характер іудейської ортодоксії й асиміляторські тенденції реформи. Консервативні теологи проголосили «позитивне ставлення» до релігійних традицій і на основі віровчення й культу ортодоксального й реформованого іудаїзму створили еклектичний віросповідний кодекс, покликаний якось задовольняти і потребу в нововведеннях, і відданість релігійній традиції. Не відмовляючись від ортодоксальної догматики, вони одночасно й не наполягали на дотриманні таких, наприклад, догматів, як тілесне воскресіння й прихід месії; зміст цих, як, утім, і інших елементів іудейського «символу віри», вони оголошували «відкритим для індивідуальної інтерпретації».

Релігійний еклектизм консервативного напряму особливо виявився в області культу. Богослужіння в синагогах цього напряму відбувається, як і в реформованих храмах, без відокремлення чоловіків від жінок, з використанням органної музики й хорового співу. Разом з тим, як це прийнято в ортодоксів, чоловіки повинні бути в головних уборах і молитовних покривалах (талес). Суботи в консервативних конгрегаціях слід дотримуватися неухильно, хоча, на відміну від ортодоксальної регламентації, дозволено користуватися транспортом для потреб богослужіння, а також радіо і телебаченням, якщо їх програми «личать духовному характеру суботи». Не виключаючи зовсім англійської мови, як і інших національних мов, консервативні рабини вважають давньоєврейську головною мовою богослужіння й вимагають, щоб ця релігійна традиція зміцнювалася в практиці конгрегацій. Обов'язковими визнаються й усі талмудичні заборони, встановлені талмудичними правилами.

До кінця другого десятиліття XX століття консервативний іудаїзм у США остаточно оформився в самостійний релігійний напрям; у 1913 році основоположник цього напряму, богослов і орієнталіст С. Шехтер, заснував організацію, що об'єднала всі консервативні конгрегації країни, — «Об'єднану синагогу Америки», а в 1919 році консервативні рабини створюють «Асоціацію рабинів Америки», що потім увійшла в якості основної ідеологічної сили у «Всесвітню раду синагог» — міжнародний орган консервативного іудаїзму. На даний час консервативна громада США є найбільшою на Заході. Вона охоплює своїм впливом 50 % усіх віруючих-іудеїв цієї країни (у той час як реформістів — 36 % і ортодоксів — 15 %).

Американська дійсність у 30-х роках минулого сторіччя породила новий — четвертий — напрямок іудейської релігії — реконструкціонізм. Він зобов'язаний своєю появою релігійному соціологові М. Каплану, що виступив у 1934 році зі своєю програмою відродження єврейського життя, викладеною в книзі «Іудаїзм як цивілізація». Реконструкціонізм розгорнув широку пропаганду ідеї про нерозривність іудаїзму і єврейства, намагаючись переконати в тому, що бути євреєм — значить бути послідовником іудейської релігії. Кап-лан і його прихильники стверджують, що єврейська цивілізація не може існувати без релігії і «неминучий висновок, до якого приходимо ми в результаті розгляду еволюції ідеї бога в історії взагалі, — що єврейська цивілізація не може бути збережена без цієї ідеї як своєї інтегральної частини».

Реконструкціоністи припускають повну волю теологічних уявлень, визнаючи рівною мірою і модернізм реформованого напряму, і фундаменталізм ортодоксії. Разом з тим вони закликають реконструювати релігійні напрями (звідси й назва цього напряму), вимагаючи такого індивідуального їхнього переосмислення, при якому вони повинні перетворитися на діючу силу для віруючих.

Обряди іудаїзму в їхній ортодоксальній формі реконструкціонізм визнає сполучною ланкою між сучасним єврейським життям і традиціями єврейської історії. Тому він пропагує ортодоксальний порядок богослужіння і, зокрема, наполягає на відновленні в релігійному культі давньоєврейської мови.

Необхідно відзначити, що загальна кількість реконструкціоністських конгрегацій у західних країнах відносно невелика (у США — основному місці поширення реконструкціонізму — лише 100 синагог цього напряму, парафіянами яких є 2 % від усіх віруючих-іудеїв у цій країні). Справа в тому, що реконструкціоністська теологія, претендуючи на роль паніудейскої й бажаючи підкорити своєму ідеологічному впливові всі інші напрями сучасного іудаїзму, не зацікавлена в об'єднанні всіх своїх прихильників (яких, відзначимо, значно більше, ніж членів реконструкціоністських громад) у відособлені конгрегації. Послідовники реконструкціонізму всюди використовуються з пропагандистською метою в громадах інших напрямів іудейської релігії.

Як і інші релігії в наш час, іудаїзм перебуває в смузі кризи. Ця криза в новій соціальній обстановці продовжує ланцюг подій, що стрясали цю релігію протягом усієї її історії. Уже на ранніх етапах існування іудейської релігії жерці й так звані пророки змушені були вести запеклу боротьбу з іншими релігійними уявленнями (головним чином язичеськими віруваннями ханаанських народів), поширеними в середовищі древніх євреїв. Навіть у найбільш пізній старозавітній літературі, наприклад у книзі Данила (167 — 164 р. до н. є.), містяться нарікання з приводу гріхів євреїв проти бога Ягве і його заповідей. Ще більше скарг такого роду ми знаходимо в старозавітних джерелах, складених у попередній період (книги Ісайї, Ієремії, Ієзекіїля й дванадцяти інших, так званих малих пророків і т. п.).

У VIII в. и. е. в іудаїзмі виник серйозний розкол, що послужив причиною появи секти караїмів. Поширившись серед євреїв Іраку, Сирії й Палестини, караїмство відкидало Талмуд, а разом з ним і його апологетів з Рачинського середовища (останніх караїми називали рабонітами, тобто сліпими прихильниками хибних авторитетів). Однак згодом караїмство втратило соціальний характер народної єресі й перетворилося на не менш ортодоксальну релігійну організацію, ніж її супротивник — біблійно-талмудичний іудаїзм. У наш час невеликі громади караїмів живуть у країнах Передньої Азії, Північної Африки, Південно-Східної Європи й деяких інших районах. В Ізраїлі мешкає близько 7 тисяч караїмів, що вважаються там етнічною групою, пов'язаною з євреями. Незначна кількість караїмів є на те-риторії колишнього СРСР (Україна — Крим, Литва).

В Ізраїлі продовжує своє існування невелика іудейська секта самаритян, що виникла в V в. до н. є. й сьогодні нараховує кількасот чоловік. Проголошуючи себе нащадками древніх ізраїльтян, вони відкидають не лише Талмуд, а й більшість біблійних джерел, за винятком одного П'ятикнижжя (Тори). Незважаючи на те, що рідною мовою самаритян є арабська, вони, як і караїми, вважаються спорідненими з євреями в етнічному відношенні.

2.Віровчення іудаїзму. Звичаї та традиції європейської общини

Іудаїзм — одна з найдавніших релігій світу. її основні уявлення, що складалися протягом багатьох сторіч, містять у собі догмати про бога Ягве, «богообраність» євреїв, пришестя спасителя — месії, загробне життя і безсмертя душі. Іудаїзм у другому тисячоріччі до н. є. на базі політеїстичних вірувань і обрядів кочових єврейських племен Північної Аравії, а після завоювання ними в XIII столітті до н. є. Ханаану (стародавня назва Палестини) ввібрав у себе релігійні уявлення місцевих землеробських народів.

Культ Ягве, бога племені Іуди (звідси — іудаїзм), що зіграло головну роль у становленні давньоєврейської держави на початку X в. до н. є. і висунуло зі свого середовища династію перших царів, поступово перетворився на загальнодержавний генотеїстичний культ, а потім — на культ єдиного Бога, що керує світом.

Паралельно з релігійними уявленнями виникав і культ, основною частиною якого були свята й обряди. Серед останніх у період існування ієрусалимського храму Ягве (X ст. до н. є. — І ст. н. є.) головним був обряд жертвоприношення. Старий завіт Біблії ретельно регламентував цей обряд. Второзакония, наприклад, вимагало: «Тричі на рік уся чоловіча стать має являтися перед лицем пана бога твого, на місце, що обере він: у свято опрісноків, у свято седмиць і у свято кущів; і ніхто не має являтися перед лицем господа з пустими руками, але кожний з даром у руці своїй…» (16, XVI — XVII). Перелік жертвоприношень (рослинних, тваринних, грошових та ін.) і опис порядку приношення жертви міститься й у інших книгах Старого завіту (Левіт, Числа).

Після другої руйнації храму римлянами (70 р. н. є.) розширення границь діаспори й переходу від храмової форми богослужіння до синагогальної на перше місце висувається обряд молитви, який іудейська теологія стала надавати винятково важливого значення як головній формі зв'язку віруючого з Ягве.

У Біблії знайшли відображення й обрядові приписи харчового характеру (кашрут). Будучи пов'язаними з найдавнішими тотемістичними уявленнями, що забороняли вживання в їжу тотемних тварин або рослин, ці приписи поділяють продукти на дозволені (кошерні) й недозволені (трефні), відносячи до останніх м'ясо свині, зайця й деяких інших тварин.

Серед безлічі релігійних обрядів велике значення в іудаїзмі надається обрядові обрізання, що являє собою трансформований звичай стародавніх ініціацій і є широко розповсюдженим серед семітських народів. Релігійне переосмислення цього найдавнішого звичаю було закріплене в Біблії, що розглядає обрізання як знак приналежності до іудаїзму, присвяти Ягве.

Значну роль в іудейському культі відіграють різноманітні свята, серед яких слід звернути увагу на суботу (шаббат), пасху (песах), кущі (суккот), новий рік (рош-гашана), судний день (іом-кіпур) і п'ятидесятницю (шабуот). Більшість з цих свят спочатку відбивали виробничу діяльність древніх євреїв і збігалися з основними господарськими циклами скотарського, а потім землеробського періоду. Зі зміцненням культу Ягве субота стала відзначатися як день слокою, встановлений богом по закінченні шестиденного творіння. Пасха і свято кущів, що примикає до неї, почали асоціюватися з виходом євреїв з Єгипту під проводом Мойсея. Новий рік і судний день, що йдуть один за одним, присвячувалися небесному суду Ягве. І, нарешті, шабуот (п'ятидесятий день після початку пасхи) відбивав події, пов'язані з «синайським одкровенням» — божественною передачею євреям Тори через пророка Мойсея. Іудейські свята строго регламентовані, вимагають виконання десятків настанов і заборон. Гак, суботні правила визначають порядок ведення домашнього господарства в період свята, користування транспортом, ставлення до видовищ і т. п. У свято Пасхи віруючому забороняється вживання хліба з квасного тіста. Замість нього пропонуються опрісноки (маца). Звичай випікати під час землеробського релігійного свята опрісноки (маццот), що уособлювали тіло духів ріллі, коріниться в тотемізмі й магії. В умовах переходу стародавніх євреїв до осілості цей звичай поступово замінив більш стародавній — приношення в жертву духам пустелі першого ягняти. Пізніше іудейські жерці зв'язали випічку опрісноків з виходом з Єгипту.

3.Іудаїзм в сучасній Україні. Хасидизм

На початку XVIII в. серед єврейських мас України й Польщі виник широкий рух хасидизму (від давньоєврейського «хасид» — благочестивий), що являв собою спочатку релігійну форму соціального протесту низів проти общинної верхівки й рабинів. Основоположником хасидизму вважається Ізраїль Бешт (1700 — 1760), чиє вчення було записане його послідовниками Я. Хакогеном і А. Шохетом, останній опублікував у 1815 р. книгу «Шивхе Хабешт» («Молитви Беш-та»), у якій виклав основні засади хасидського віровчення. Бешт виступав проти релігійного аскетизму, проголошував релігійно-пантеїстичне ставлення до світу, яке відкидало подвоєння його на земний і неземний, пропагувало ідею присутності бога (Шехіни) у світі людини. Ця присутність виключає наявність зла на землі. Те, що люди вважають злом, у дійсності є нижчою ступінню добра. Таке ставлення зобов'язувало вірного освячувати земні прояви бога й визначало екстатичний характер хасидської обрядовості. Головною її рисою проголошувалося радісне сприйняття світу й прославляння присутнього в ньому бога. Саме тому пісня і танець — основні елементи хасидського релігійного культу. Ідея присутності бога (Шехіни) в реальному світі людей і можливості особистого спілкування з ним використовувалася хасидською геологією для заперечення обтяжливої талмудичної обрядовості, а також ролі рабинів як посередників між богом і людиною. Кожен віруючий згідно з уявленнями хасидизму міг з'єднатися з богом не за допомогою рабино-талмудичної вченості, а за допомогою побожного ставлення до світу, у якому присутній бог, і молитви, зверненої до нього.

Варто підкреслити, що хасидизм був дещо запізнілою реакцією в іудаїзмі на епоху Реформації. У цьому зв'язку видається реальним вплив на хасидизм соцініанства — одного з протестантських рухів, що набув у XVII в. найбільшого поширення на землях Західної України, Західної Білорусії, Польщі й Литви. І хоча до моменту виникнення хасидизму католицька контрреформація зуміла перебороти вплив соцініанства, відтіснивши залишки останнього на Захід (Німеччина, Англія, Голландія), його ідеї не могли не відбитися на хасидських уявленнях і насамперед на ставленні до офіційних представників іудейського культу — рабинів.

Надалі хасидизм утратив свій первісний соціальний характер, що мав антирабинську спрямованість, і його релігійно-містичний дух незабаром перетворив хасидські громади в досить строгі організації на чолі з цадиками («святими»), що зайняли ще більш авторитарні позиції стосовно вірних, ніж рабини-ортодокси.

Апологети традиційного іудаїзму повели непримиренну боротьбу з хасидизмом, що загрожував їх впливові в єврейських громадах. Справа в тому, що хасидські ідеї стали швидко поширюватися по всій Україні. Спочатку хасидська релігійна практика закріпилася на Поділлі, куди в середині XVIII в. з Галичини перебрався родоначальник хасидизму Ізраїль Бешт. Містечко Меджибіж (нині Хмельницька область), що став його резиденцією, незабаром перетворилося на загальноукраїнський центр хасидизму. Під впливом рабинської контрреформації наприкінці XVIII ст. у хасидизмі виникла школа так званого хабад-хасидкзму, заснована теологом Шнеуром-Залманом (1746 -1812). Термін «Хабар» — це абревіатура давньоєврейських слів «хокма» (мудрість), «бінах» (розум) і «даат» (знання), якими в кабаліс-тичній літературі (Кабала — давньоєврейський переказ — релігійно-містичне вчення, що набуло поширення в іудаїзмі в VIII-XIII ст.) позначалися головні з десяти проявів (сефірот) бога. Хабад-хасидизм, йдучи на деякі поступки рабинському натискові, об'єднав у своєму вченні містику хасидизму з ортодоксальною догматикою. Так, наприклад, Шнеур-Залман стверджував, що місце в Ган-Едені (раю) уготоване лише праведникам, що виконують вимоги Тори. З 1813 р. центром хабад-хасидизму стало містечко Любавичі Могилевської губернії, звідки вже в роки першої світової війни цей рух поширився в деяких західних країнах і в Палестині. У формі хабад-хасидизму хасидські громади продовжують, в основному, існувати й у наш час.

Основні місця поширення сучасного хасидизму — США, Ізраїль і Англія. Хабад-хасидські громади є й в Україні (у тому числі — і в Одесі), а також в інших країнах СНД, де проживають євреї.

4.Іудаїзм в сучасному світі

У наш час іудейські вірування поширені в 81 країні світу. Найбільша кількість послідовників іудаїзму знаходиться в США й Ізраїлі, де відповідно нараховується 5,5 і 6 тисяч синагог. За США й Ізраїлем за кількістю синагог ідуть Англія — 399, Франція — 187, Канада — 169, ПАР — 166, Аргентина — 99, Італія — 54, Австралія — 53 і т. д. В Україні за станом на 1 січня 2003 р. нараховувалося 233 іудейські громади різних деномінацій (ортодоксальних і хабад-хасидських, до яких в останні роки долучилися 42 громади прогресивного, тобто реформованого, іудаїзму). Духовні потреби віруючих-іудеїв забезпечуються 5 релігійними навчальними закладами (ієшибо-тами), 81 недільною школою, 23 періодичними друкованими виданнями. У якості духовних наставників віруючих в Україні працюють 119 священнослужителів — рабинів.

Необхідно відзначити, що навіть у США, де позиції іудейської релігії ще досить сильні, формальне членство в релігійних конгрегаціях поширюється лише на 40 % американо-єврейських родин. Статистика повсякденної релігійної обрядовості (у першу чергу відвідування синагог) свідчить про невисоку релігійну активність американських євреїв (з майже 13-тимільйонного єврейського населення світу за станом на 1997 р. на частку США припадає 5 млн. 700 тис. чоловік). Ця активність значно поступається католицькій і протестантській. В останнє десятиліття зменшилася кількість учнів релігійних іудейських шкіл. Єврейська молодь і підлітки виявляє все більш байдуже ставлення до релігії, а деяка її частина виявляється втягнутою в так звані євангелічні секти й різного роду окультні групки.

Сучасній кризі іудаїзму значною мірою сприяє зростаючий рівень асиміляції єврейського населення на Заході. Так, у США кількість змішаних шлюбів у єврейському середовищі складає 40 % проти 6 % наприкінці 50-х pp. XX в., причому лише у 18 % цих шлюбів діти виховуються в дусі іудаїзму. В інших випадках ця статистика виглядає в такий спосіб: виховання в дусі християнської релігії (католицької або протестантської) — 33 %, у дусі іудейсько-християнських традицій — 25 % і поза релігією — 24 %. В інших країнах, наприклад, скандинавських, змішаних шлюбів євреїв з неєвреями ще більше — 60 % і вище. За прогнозами американських спостерігачів, нинішні темпи асиміляції євреїв, у тому числі у формі змішаних шлюбів, можуть зменшити єврейське населення США на 1,5 млн. протягом найближчих 25 років. Як змушений був відзначити один із сучасних серйозних американських дослідників іудаїзму в США М. Даймонт, «жахаюча статистика» свідчить про те, що «американський іудаїзм знаходиться в стані смертельної небезпеки».

Що стосується ставлення єврейського населення до релігії на території колишнього СРСР, то статистика, отримана в результаті соціологічних досліджень в останні роки існування Союзу, показала, що кількість віруючих-іудеїв коливається між 3 — 6 % від загального числа євреїв у Росії й Україні і 7 — 12 % — на Кавказі й у Середній Азії.

Список використаної літератури

  1. Абрамович С. Релігієзнавство : Підручник/ С. Абрамович, М. Тілло, М. Чікарькова. -К.: Дакор, 2006. -509 с.
  2. Васильев Л.С. История религий Востока-М.1983
  3. Иллюстрированная история религий в 2-х томах-М., 1992
  4. Калінін Ю.Релігієзнавство: Підручник для студ. вузів/ Юрій Калінін, Євген Харьковщенко,. -К.: Наукова думка, 1995. -252 с.
  5. Кондратик Л.Й. Українське релігієзнавство доби національного Відродження.-К.-Луцьк, 2004
  6. Релігієзнавство : Навч. посібник/ Нац. акад. внутрішніх справ України; За ред. С.А.Бублика. -Стереотип. вид.. -К.: Юрінком Інтер, 2001. -495 с.
  7. Скловський І. Релігієзнавство у історико-політичному і правовому контексті : Навчально-методичний посібник для студ. стац. та заочної форм навчання. Вип.1/ Ігор Скловський,; М-во освіти України., КІСМ та ін.. -Кіровоград, 1997. -120 с.
  8. Титов В. Релігієзнавство : Підручник для студ. вузів/ Володимир Титов, Світлана Качурова, Олег Барабаш,; За ред. В.Д. Титова; М-во освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. -Х.: Право, 2004. -269 с.
  9. Яроцький П. Релігієзнавство : Навчальний посібник для студентів вузів/ Петро Яроцький,; КУТЕП. -К.: Кондор, 2004. -305 с.