Вступ

1. Економічна ситуація в країні

2. Розвиток освіти та науки в Італії

3. Культура та мистецтво Італії, сучасні традиції італійців

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Згідно з республіканською Конституцією, що була урочисто прийнята 27 грудня 1947 і набула чинності 1 січня 1948, Італія є «демократична Республіка, що заснована на праці. Вища влада належить народу, який втілює її в формах і межах, визначених Конституцією». Виборний двопалатний Парламент складається з Палати Депутатів (630 членів) і Сенату Республіки (315 членів). Законодавча функція належить обом Палатам. Крім того, вони контролюють політику і діяльність виконавчої влади. Парламент на спільному засіданні обирає Президента Республіки терміном на 7 років. Обов'язком Президента Республіки є призначення Президента Ради Міністрів (Прем'єр-Міністра), а також членів Кабінету Міністрів.

Італія — високорозвинена індустріально-аграрна країна, яка за обсягом промислового виробництва на межі ХХ-ХХІ ст. входить у число 10 найбільш розвинених країн світу. Основні галузі промисловості: машинобудівна, текстильна і швейна, залізо- і сталеливарна, хімічна, харчова, моторобудівна, туризм. Найважливіший сектор економіки Італії — обробна промисловість. Транспорт — залізничний, автомобільний, морський, повітряний. Гол. морські порти: Генуя, Трієст, Венеція, Неаполь. Повітряний транспорт є важливим засобом пересування на території Апеннінського п-ова, для зв'язку з островами. Нарівні з великими міжнародними аеропортами в Римі, Мілані і Неаполі існує багато невеликих аеропортів на материку і островах. Головна авіакомпанія Італії — «АльІталія».

1. Економічна ситуація в країні

Промисловий розвиток Італії почався наприкінці ХІХ ст. Фашистська політика і світова економічна криза сприяли реструктуризації, а не розширенню промисловості, і до кінця Другої світової війни майже половина працездатного населення була зайнята в сільському господарстві. Однак у 1950-х роках італійська економіка зазнала серйозних змін, і в 1990-х роках обробна і гірничовидобувна промисловість разом з будівництвом давали вже близько 33% ВВП, а невиробнича сфера (включаючи торгівлю, банківську діяльність та управління) — ще 63%, у той час як частка сільського господарства скоротилася до 4%.

У 2000 році в Італії налічувалося 23,9 млн. зайнятих (близько 41% її населення). Після Другої світової війни істотно змінилася структура зайнятості. Наприклад, у 1951 році жінки становили 25%, а в 1990 — 37% зайнятих. У 1954-1979 роках бльзько 4 млн. зайнятих у сільському господарстві залишили землю і перемістилися в промислові райони півночі.

На початку 1990-х років 32% зайнятих припадало на частку промисловості, 9% — на частку сільського господарства, а решта 59% — на частку торгівлі, сфери послуг та інших видів економічної діяльності, тоді як у сільському господарстві були зайняті в 1951 році 43%, у промисловості — 33% і в сфері послуг, торгівлі та інших видах діяльності — 24%. Зміни, що відбулися, привели до збільшення обсягів інвестицій у нові підприємства, великого відпливу населення із сільських місцевостей у міста і перенавчання мільйонів людей новим професіям.

Гострою проблемою Італії є безробіття. З середини 1950-х років воно скоротилося завдяки тому, що індустріалізація сприяла створенню більшої кількості робочих місць і багато італійців знайшли роботу в інших країнах, особливо в Західній Німеччині і Швейцарії. З середини 1970-х років, коли економічний ріст уповільнився, кількість безробітних зросла. У 1993 році безробітні в Італії становили 11% працездатного населення, але зберігалися значні регіональні розходження — 7,7% на півночі та в центрі проти 18,9% на півдні[1, c. 8-9].

Види сільського господарства Італії дуже відрізняються залежно від географічних умов. Найпродуктивніші сільськогосподарські землі знаходяться на родючій рівнині в басейні р. По на півночі, де переважає інтенсивне неспеціалізоване землеробство із значною часткою великих господарств. Ця територія є також головним постачальником молочної продукції Італії. Ломбардія, на північному сході рівнини, — єдиний район країни, де тваринництво переважає над землеробством. На півдні рівнини область Емілія-Романья має більш диверсифіковану систему землеробства і є важливим районом плодівництва і зернового господарства, там також розвинуте тваринництво. Східний П'ємонт і західна Венеція відрізняються високою продуктивністю сільського господарства і славляться своїми винами.

Центральні райони Італії — Тоскана, Умбрія і Маркові — теж характеризуються неспеціалізованим землеробством з вирощуванням маслинових дерев, зернових культур, винограду і домашньої худоби. Природні умови тут не такі сприятливі, як на півночі, оскільки переважає горбкуватий і гірський рельєф.

На півдні спеціалізація сільського господарства дуже різноманітна. Родючі прибережні землі зайняті садами, в яких вирощують фрукти, оливки і мигдаль, та виноградниками. У внутрішніх районах переважають малородючі ґрунти, там можна вирощувати лише окремі сорти зернових і розводити овець. Недостатня кількість води залишається головною проблемою півдня, тут розвиток сільського господарства повністю залежить від зрошення[5, c. 60].

2. Розвиток освіти та науки в Італії

Система освіта в Італії перебуває під контролем держави. Міністерство освіти матеріально забезпечує школи на всіх рівнях і суворо контролює навчання у приватних школах. Воно розробляє навчальні програми і проводить конкурсні іспити для зайняття викладацьких посад у всіх державних школах. Хоча більшість університетів та інших вищих навчальних закладів утримуються державою, всі вони користуються автономією в організаційному відношенні і мають право на складання навчальних програм. Для підтримання високого рівня освіти для більшості професій введені обов'язкові державні іспити.

Для дітей у віці до шести років існують приватні ясла і дитячі садки. Їх відвідання не є обов'язковим. Проте Міністерство освіти надає їм значну фінансову підтримку.

Навчання дітей у віці 6-14 років — обов'язкове і безплатне. Початкову п'ятирічну школу відвідують діти з 6 до 11 років. До 1963 року після закінчення такої школи дитина могла почати вивчення загальноосвітніх гуманітарних, природничих або педагогічних дисциплін, оволодіння якимось ремеслом або основами торгівлі у професійній школі. У 1963 році обидва типи шкіл злилися в об'єднану трирічну школу, і здобуття освіти на цьому рівні стало обов'язковим.

Після закінчення такої школи у віці 14 років перед учнем, який хоче продовжити шкільне навчання, відкриваються два шляхи: загальноосвітні (академічні) школи і технічні училища, так звані інститути, з п'ятирічним терміном навчання. Загальноосвітні школи мають чотири спеціалізації: гуманітарну, природничонаукову, педагогічну і художню. Після закінчення однієї з таких шкіл учень може піти в університет. Технічні училища поділяються на сільськогосподарські, торгові, землеупорядні, мореходні і промислові. Випускники училищ можуть вступати на відповідні факультети університетів.

Університети. На початку 1990-х років в Італії налічувався 41 державний університет, з них 20 — утворені до 1600 року. Найбільші університети знаходяться в Римі, Неаполі, Мілані, Болоньї і Падуї. Крім того, функціонували політехнічні інститути в Мілані і Туріні, а також ряд приватних університетів, включаючи найбільший — Католицький університет у Мілані. У багатьох італійських містах є консерваторії та художні інститути. Болонський університет, заснований у ХІХ ст., був дуже відомий ще в Середні віки. Інші стародавні університети були засновані в Пармі (962); Модені (1175); Перуджі (1200); Падуї (1222); Неаполі (1224); Сієні (1240); Мачераті (1290); Римі (1303); Флоренції (1321); Камеріно (1336); Пізі (1343); Павії (1361) і Феррарі (1391[4, c. 4-6]).

На початку 1990-х років (за останнім переписом) у вищих навчальних закладах Італії навчалося близько 1,2 млн. студентів (з них понад 1 млн. — в державних університетах). Зростання кількості студентів пов'язане з залученням жінок до системи вищої освіти. Наприкінці 1930-х років на їх частку припадало лише 20% місць, а наприкінці 1970-х — понад 40%. Незважаючи на ці досягнення, Італія продовжує відставати від провідних європейських країн за розмірами витрат на вищу освіту і кількістю дипломованих фахівців.

Термін навчання на більшості факультетів університетів розрахований на чотири роки, однак на хімічному, інженерному та архітектурному факультетах він становить п'ять років, а на медичному — шість.

На початку 1990-х років в італійських університетах навчалося більш як 25 тис. іноземних студентів. Деякі університети пропонують для іноземців спеціальні програми з італійської мови, літератури, мистецтва і культури.

В Італії існують здавна сформовані наукові традиції. В числі великих вчених минулого: основоположники сучасної фізики Галілео Галілей і Єванджеліста Торрічеллі; дослідники електрики Алессандро Вольта і Луїджі Гальвані; автор сучасної молекулярної теорії газів Амедео Авогадро і винахідник бездротового телеграфу Гульєльмо Марконі. Розвиток науки в Італії загальмувався в період фашистської диктатури, коли країну залишили окремі провідні вчені, включаючи лауреата Нобелівської премії з фізики Енріко Фермі. Донедавна наука не отримувала широкої фінансової підтримки від уряду, приватних фондів і промислових компаній, як це зазвичай буває в багатьох інших країнах. А зараз уряд через Національну раду з досліджень ухвалив програму надання фінансової допомоги науковим інститутам країни для здійснення дослідницьких проектів.

Ядерні дослідження. Відразу після Другої світової війни багато італійських учених увійшли до складу Національного інституту ядерної фізики. У 1952 році було створено Національний комітет з ядерних досліджень, а в 1960 році він був перетворений у Національний комітет з ядерної енергії, заснований з метою створення незалежної італійської атомної енергетики. У 1959 році в Казаччі біля Риму створено італійський центр ядерних досліджень, де було збудовано один з найбільших у світі експериментальних синхрофазотронів. Згодом були створені й інші дослідницькі центри — у Варесі, Палермо, Салуджі (біля Верчеллі) і в Мілані (Центр ядерних досліджень імені Енріко Фермі). Італія — член Євроатому. Вона є одним із засновників Європейського центру ядерних досліджень[2, c. 68-69].

3. Культура та мистецтво Італії, сучасні традиції італійців

Італія славиться найбагатшими у світі культурними традиціями. Досягнення італійців у мистецтві, архітектурі, літературі, музиці та науці дуже вплинули на розвиток культури в багатьох інших країнах.

Задовго до виникнення цивілізації Стародавнього Риму сформувалися культури етрусків у Тоскані і греків на півдні Італії. Після падіння Римської імперії на території Італії культура занепала, і тільки в ХІ ст. з'явилися перші ознаки її відродження. Свого нового розквіту вона досягла в ХІV ст. В епоху Відродження італійці відігравали провідну роль у європейській науці і мистецтві. Тоді діяли такі видатні художники і скульптори, як Леонардо да Вінчі, Рафаель і Мікеланджело, письменники Данте, Петрарка і Боккаччо.

Наприкінці ХV — на початку ХVІ ст. в італійському мистецтві виділялися три видатних майстри. Це Мікеланджело Буонаротті, найбільший з діячів епохи Відродження, прославився як скульптор (П'єта, Давид, Мойсей); живописець, який розписав стелю Сікстинської капели, і архітектор, який проектував купол собору св. Петра в Римі. Картини Леонардо да Вінчі "Таємна вечеря" і "Мона Ліза" належать до числа шедеврів світового живопису. Рафаель Санті у своїх полотнах ("Сікстинська Мадонна", "Святий Георгій і дракон" та ін.) втілив життєстверджуючі ідеали епохи Відродження.

Розквіт мистецтва у Венеції настав пізніше, ніж у Флоренції, і тривав набагато довше. Венеціанські художники порівняно з флорентійськими менше пов'язані з визначеним напрямком, але на їхніх полотнах відчувається кипіння життя, емоційна насиченість і розмаїття фарб, що забезпечили їм вічну славу. Тіциан, найбільший з венеціанських художників, істотно збагатив живопис, застосувавши вільне письмо відкритим мазком і найтонший барвистий хроматизм. У ХVІ ст. разом з Тіцианом у венеціанському живописі домінували Джорджоне, Пальма Веккіо, Тінторетто і Паоло Веронезе.

Провідним італійським майстром ХVІІ ст. був скульптор і архітектор Джованні Лоренцо Берніні, який створив проект колонади на площі перед собором св. Петра, а також багато монументальних скульптур у Римі. Караваджо і Карраччі створили нові важливі напрямки в живописі. Венеціанський живопис пережив короткий період підйому у ХVІІІ ст., коли діяли художник-пейзажист Каналетто і творець декоративних розписів і фресок Джованні Баттіста Тьєполо[1, c.10-12].

Серед італійських художників ХVІІІ-ХІХ ст.ст. виділяються гравер Джованні Баттіста Піранезі, який здобув популярність картинами руїн древнього Риму; скульптор Антоніо Канова, який працював у неокласичному стилі; група флорентійських живописців, представників демократичного напрямку в італійському живописі 1860-1880-х років — Макк'яйолі.

Італія дала світу багато талановитих живописців, і в ХХ ст. Амедео Модільяні прославився своїми меланхолічними оголеними фігурами з характерними витягнутими овальними обличчями і мигдалеподібними очима. Джорджо де Кіріко і Філіппо де Пісіс розвили метафізичний і сюрреалістичний напрямки в живописі, вони здобули популярність після Першої світової війни. Багато італійських художників, включаючи Умберто Боччоні, Карло Карра, Луїджі Руссоло, Джакомо Бала і Джино Серверіні, належали до футуристичної течії, модної у 1910-1930-х роках. Представники цього напрямку частково успадкували техніку кубістів і широко використовували правильні геометричні форми.

Після Другої світової війни молоде покоління художників у пошуках нових шляхів звернулося до абстрактного мистецтва. Лучо Фонтана, Альберто Буррі та Еміліо Ведова відіграли ключову роль у післявоєнному відродженні італійського живопису. Вони заклали підвалини того, що пізніше отримало назву "мистецтво убогості" (arte povere). Останнім часом міжнародне визнання завоювали Сандро Кіа, Міммо Паладіно, Енцо Куккі і Франческо Клементе.

Серед видатних сучасних італійських скульпторів виділяються уродженець Швейцарії Альберто Джакометті, відомий мистецьки виконаними виробами з бронзи і теракоти, Мірко Базальделла, який створює монументальні абстрактні композиції з металу, Джакомо Манцу і Маріно Маріні. В архітектурі найбільше прославився П'єр Луїджі Нерві, який використовує нові інженерні принципи при будівництві стадіонів, ангарів для літаків і заводів.

Італійці гамірні, експресивні і запальні. Навіть незначні дрібниці можуть вивести італійця з себе; він почне кричати, махатиме руками, погрожуватиме смертельною розправою, але ніколи не вдарить. Італійські емоції в основному розраховані на зовнішню оцінку. Жестикуляція — особлива мова. Кожний рух має не лише своє значення, але й прихований зміст.

Невимушеність одягу, своєрідне ставлення до політики і законів, легкість у ставленні до інших — ось приблизний образ дорослого італійця. З іншого боку, італійців відрізняє вміння одягатися, що є предметом національної гордості.

Міцні напої п'ють рідко. Прихильні до традицій, італійці зазвичай вживають місцеве вино, яке є незмінним атрибутом кожного обіду. Довгі тости не прийняті, і перед тим, як випити, необхідно замість нашого "Будьмо!" запропонувати "Чин-чин!"[4, c. 13-15].

Висновки

Італія — одна із найкрасивіших країн світу, де білосніжні піки Альп контрастують із апельсиновими гаями Сицилії, а виноградники Тоскани й Лаціо — з порізаними ярами землями Базілікати.

Італія — держава, розташована в центральній частині Південної Європи. Територія Італії становить 301 тис. км².

Внесок Італії до європейської та світової культурної спадщини є надзвичайно великим. На сьогоднішній день в країні знаходить найбільша в світі (сорок одна) кількість пам'яток ЮНЕСКО.

Система освіти в Італії перебуває під контролем держави. Міністерство утворення забезпечує матеріальний зміст шкіл на всіх рівнях і строго контролює навчання в приватних школах. Воно розробляє навчальні програми й улаштовує конкурсні іспити для заняття викладацьких посад у всіх державних школах. Хоча більшість університетів і інших вищих навчальних закладів утримується державою, всі вони користуються широкою автономією в організаційному відношенні й волею складання навчальних програм. Для підтримки високого рівня утворення для більшості професій уведені обов'язкові державні іспити.

Під час подорожі по Італії не можна не покуштувати блюд знаменитої на увесь світ італійської кухні. Італійський народ додав національній кухні специфічні особливості, що виразилися в неповторному смаку й особливих привкусах блюд. Розмаїтість італійської кухні нікого не залишить байдужим, як гурманів, так і прихильників "здорового" харчування.

Список використаної літератури

1. Іванова І. Італія: 10 клас //Краєзнавство. Географія. Туризм.. — 2005. — № 3. — C. 7-12
2. Капітульська С. Італія назавжди //Міжнародний туризм. — 2002. — № 4. — C. 66-69
3. Персианова О.М. По городам Италии. Л. – М., 1960.
4. Суханов А. Где ликовал буйный Рим/ Александр Суханов //Вокруг света. — 2003. — № 10. — C. 4-15
5. Чорнолуцька Т. Італія: вічне тяжіння // Політика і культура. — 2001. — № 12. — С. 60-61