Вступ.

1. Проблематика культурології

2. Культура і людське суспільство.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

У сучасній культурі домінуючими стають процеси загальної інтеграції. В інтелектуальній діяльності це виявилось у взаємодії донедавна далеких одна від одної наук і виникнення на їхньому перетині нових: біохімії, генної інженерії, біофізики тощо.

Культурологія є також інтегративною сферою знання, народженою в широкому багатоаспектному діалозі на перетині філософії, історії, психології, мовознавства, етнографії, релігієзнавства, соціології культури та мистецтвознавства. Базисом культурологічного знання виступають окремі науки про культуру, в межах яких досліджуються певні феномени культури. Таким чином, культурологія належить до соціогуманітарннх наук, хоча активно використовує як методи природничих наук, так і спеціальні методи дослідження в соціальній сфері.

Специфіка культурології полягає саме у її інтегративному характері, в орієнтації на буття та діяльність людини й суспільства як цілісних феноменів.

Культурологія є системою знань про сутність, закономірності існування та розвитку, людське значення та способи пізнання культури. Тому важливим завданням теорії культури є пізнання сутності культури і виявлення законів та механізмів функціонування конкретних форм і сторін культури.

1. Проблематика культурології

Культурологія як інтегративне наукове знання виступає системотвірним фактором вивчення культури як цілісної системи, методологічною основою всього комплексу наук про культуру. Вивчення культури здійснюється сучасною культурологією в межах парадигми загальної теорії систем. її методологічні установки реалізуються в системному підході до вивчення феномена культури як цілісної складноієрархізованої системи, що існує у взаємодії об'єктивного (артефакти культури) і суб'єктивного (образи культури), раціонального й емоціонального, колективного та індивідуального, динамічного і статичного, особливого та інваріантного, інноваційного і традиційного. Методика застосування системного підходу полягає у виявленні необхідного і достатнього комплексу загальносистемних характеристик специфічного типу культури, на основі яких здійснюється інваріантна реконструкція культурних процесів. Проте жодна наука не в змозі охопити всі прояви культури. Культурологія також потребує конкретизації її предмета. Предметом культурології виступають смисли буття людства, тобто ціннісно-смисловий аспект культури. Культурологія досліджує інваріантні смисли, які породжені творчою активністю людства і наповнюють його буття. Наявність ціннісно-смислового аспекту культури створює саму можливість культурології як науки.

Смисл, за визначенням А. Пелипенка та І. Яковенка, є дискретизованим значенням, яке людина переживає й об'єктивує шляхом вираження у кодифікаційних системах культури. Смисл визначає універсальне ставлення людини до навколишнього світу, оскільки співвідносить його предмети та явища з їх значенням для людини. В основі акту смислоутворення лежить цілісне безпосереднє переживання, в якому людина постає як суб'єкт культури, носій екзистенційних орієнтирів і відповідних поведінкових настанов. Смисл може набувати для людини як раціонального вираження, так і залишатись прихованим у несвідомих глибинах людської душі. Проте у будь-якому разі, коли людина наділяє простір свого існування смислами, навколишній світ постає для неї як значущий, а життя набуває змісту.

Смисли, що стають значущими для багатьох людей і опосередковують їх відносини зі світом і собі подібними, утворюють простір культури. Належність до нього об'єднує буденне життя окремої людини, її історичну практику, інтелектуальну рефлексію, позасвідому пам'ять соціального колективу. Культура як простір смислів надає цілісності та змістовності тому, що роблять люди. Вона є універсальним способом, що перетворює світ на значущий для людини. Отже, культурологія заявляє про себе як про науку в націленості на дослідження смислового світу культури, на дослідження смислу людського життя в його співвіднесенні зі смислом усього існуючого. Відтак, культурологія вивчає закони утворення, оформлення, закріплення і трансляції смислів життєдіяльності людства. Вона досліджує процеси породження ціннісно-смислового змісту людської активності в оточуючому середовищі. Культурологія виявляє смислову цінність явищ культури, міру реалізації в них творчого духу людини. Вона дає нам змогу пережити в текстах культури велич і трагедію людського буття, його вічні поривання і втрати. Класичним прикладом культурологічного підходу до аналізу соціально-історичних явищ є дослідження М. Вебером причин переможного утвердження капіталістичних відносин в європейській цивілізації. Він спростував пріоритетність економічного підґрунтя зазначеного феномена і першим переніс проблему в сферу людської свідомості, в процеси генезису протестантського етосу з його культом праці, моральністю прибутку як обов'язку перед Богом та ідеалом добропорядності кредитоздатної людини[3, c. 16-17].

Складність раціональної інтерпретації культурних смислів провокує певний скептицизм щодо статусу культурології як сфери наукового знання. Іноді вказують на невизначеність самостійного дисциплінарного характеру культурології. Саме у зв'язку з цим говорять, що в культурології стільки теорій, скільки відомих культурологів. Дійсно, поліфонічність культурних смислів впливає на існування різних версій культурології, таких як "семіотична" (Ю. Лотман), "літературознавча" (Д. Лихачов, С. Аверинцев, А. Макаров), "діалогічна" (М. Бахтін, В. Біблер), "історична" (О. Гуревич, М. Попович) та ін. Ці труднощі є закономірними з огляду на процес становлення культурологічного знання як інтегрального. Шляхи їх подолання пов'язані з використанням методології синергетичного підходу, який визначає парадигму дослідження відкритих, нелінійних, здатних до самоорганізації систем. Синергетика (її засновники — бельгієць І. Пригожий та німець Г. Хакен) формує уявлення про альтернативність, поліваріантність шляхів розвитку складних систем, відкриває нові принципи управління, що базуються на правильній організації малих за силою впливів, пропонує розуміння хаотичних процесів як потенційної впорядкованості. Застосування методології синергетики вмотивовує визначення як гносеологічного базису культурології гуманітарного підходу, який допускає суб'єктність інтерпретації соціокультурних феноменів, неможливу за критеріями науковості природничих досліджень. Синергетична методологія слугує основою обґрунтованості культурологічних гіпотез і визначає межі їх застосування.

Отже, метою культурології є розуміння культур. Серед завдань культурології можна виокремити такі:

• опанування смислового простору культури;

• аналіз історичних і національних феноменів культури;

• дослідження морфології та типології культур;

• вивчення культурних кодів та комунікацій;

• оволодіння досвідом ефективних соціокультурних практик[8, c. 10-12].

Наука про культуру в світовій науковій традиції має декілька практично синонімічних назв: у США — культурна антропологія, у Великій Британії — соціальна антропологія, у Франції — етнологія. Вітчизняна культурологія як наука про культуру є складовою світового розуміння антропології як пізнавальної програми цілісного вивчення людини в її взаємозв'язках зі світом.

Фундаментальна культурологія досліджує найбільш загальні закономірності ціннісно-смислового аспекту соціокультурного буття людства, а також формує її епістемологію як систему принципів, методологій і методів пізнання, систематизації та аналізу культурних процесів. Прикладна культурологія займається розробкою технологій практичної організації та регуляції культурних процесів у суспільстві. Пізнання сутності культури і виявлення законів і механізмів функціонування цілісної системи культури є важливим завданням теорії культури. Динаміка культурних феноменів досліджується історією культури. Виділяють також науки про культуру: етнологію, етнографію, соціологію культури як систематичні порівняльні науки про культури різних суспільств і різних періодів, що базуються на зборі та аналізі емпіричного матеріалу. Філософія культури виступає методологією культурології як самостійної наукової дисципліни, оскільки забезпечує її пізнавальні орієнтири. Якщо філософія культури націлена на її розуміння як цілого (на рівні загального), то культурологія розглядає культуру в її конкретних формах (на рівні особливого) з опорою на фактичний матеріал[10, c. 17-18].

2. Культура і людське суспільство

Основною категорією культурології є поняття "культура". Спочатку досить вузьке і спеціальне за своїм змістом латинське слово cultura, що походило від colo, colere (вирощування) і означало способи обробляння землі, з XVIII ст. поширилось на сферу вдосконалення, виховання (тобто "вирощування") людини в суспільстві, на різні прояви соціального життя людства. Новітня наукова інтерпретація культури розглядає її як універсальну категорію, зміст якої трактується різними гуманітарними науками, дослідницькими школами та авторами досить довільно. Загальним місцем стало згадування 164 визначень культури, нарахованих американськими теоретиками культури К. Клакхоном і А. Кребером ще у 1960-ті роки та 70 формулювань, процитованих М.С. Каганом у його дослідженні філософії культури.

Виділяються такі концептуальні домінанти тлумачення феномена культури: соціально-атрибутивна; особистісно-атрибутивна; діяльнісна; аксіологічна; інформаційно-знакова; діалогова; системно-філософська.

За визначенням "Енциклопедичного словника з культурології", культура — це іманентна характеристика або параметр суспільства. Те, що поза суспільством — не є культурою. Визнання культури специфічним змістом суспільства становить сутність соціально-атрибутивного визначення культури. Б. Малиновський називає культурою соціальне наслідування як ключове поняття культурної антропології, X. Ортега-і-Гассет — соціальне спрямування, що його надає людство культивуванню індивідуальних біологічних потенцій. А. Флієр визначає культуру як соціальний досвід колективної життєдіяльності людей.

Культура як система соціальних конвенцій колективного існування і взаємодії людей вирішує завдання консолідації та організації людей, нормування і регуляції практичних форм їхньої колективної життєдіяльності, накопичення та трансляції соціального досвіду суспільного життя, адаптації людей до реальних умов оточення, здійснення комунікації між людьми, соціальної репродукції спільноти як суспільної цілісності.

Важливим в аналізованій концепції є визнання того, що суттєва частина описаних культурних процесів здійснюється не тільки стихійно в межах буденного колективного життя людей, а й одночасно організується і регулюється спільнотою цілеспрямовано. Інструментами такої організації і регуляції є соціальні інститути — спеціалізовані структури, які практично регулюють життєдіяльність людини згідно з суспільними ціннісними нормами.

Проте людина проявляє себе не тільки як пасивний "продукт окультурення", тобто як механічний транслятор засвоєних нею нормативних зразків, а й як активний інтерпретатор. Фактичним суб'єктом культурних процесів завжди є конкретна людина. Саме в процесі інтерпретаторської та інноваційної практики людей і відбувається динамічний розвиток культури, її еволюція з метою підтримання досягнутого рівня комфортності існування, а також адаптування до змінних умов буття. Тому неправомірно обмежувати культуру лише її соціальними результатами поза самим процесом людської діяльності, без якої накопичений досвід не може бути включений в життя соціальної системи, оскільки буде втрачатись, випадати з неї[1, c. 14-17].

Визначення культури як специфічного способу людської діяльності дає можливість феноменологічно виділити культуру. Культура розглядається в такому контексті як цілісна єдність способів і продуктів людської діяльності, в яких реалізується її активність і яка слугує її самовдосконаленню, задоволенню потреб, гармонізації відносин між людиною і суспільством, людиною і природою. Проте людина та її розвиток за таким трактуванням стають похідними стосовно способів, прийомів, засобів, технологій діяльності, тобто культура виступає тільки в предметній формі існування.

Важливою з цього погляду є позиція В. Межуєва щодо включення в культуру всіх сфер людської діяльності, а також щодо злиття суспільного життя з культурою тільки тією мірою, якою воно становить не просто зовнішні умови існування людини, а насамперед умови її формування, "олюднення" її самої та її оточення й обставин її існування. Суспільство, яке нехтує розвитком людини, опиняється "по той бік культури". За В. Межуєвим, культура — це діяльнісно-практична єдність людини з природою і суспільством, певний спосіб її природно і соціально детермінованого діяльнісного існування, яке фіксує той момент культури, який можна назвати її змістом — соціальний досвід.

Розуміння культури як сфери самоствердження та розвитку сутнісних сил людини істотно поглиблює уявлення про людський вимір культури. Культура і людина в певному розумінні — одне ціле: культура живе в людях, в їх творчості, діяльності, переживаннях, водночас люди живуть у культурі. Культура, з одного боку, постійно занурює людину в протиріччя і ситуації, які вимагають вирішення, а з іншого — пропонує матеріальні та ідеальні знаряддя і засоби, за допомогою яких людина утверджує себе в цьому світі[5, c. 21-22].

Культура як процес, результат і поле реалізації людських потенцій, як рефлексія творчості, як гуманістичний змістовний аспект суспільних відносин, як напружений пошук людиною самої себе і свого місця у світі постає в дослідженнях В. Розіна, М. Поповича, С. Кримського. Вони розглядають культуру як історично і соціально зумовлене, об'єктивоване в продуктах людської діяльності (артефактах) ставлення людини до природи, до суспільства, до самої себе. Кожний національний чи історичний тип культури є неповторним світом, вибудованим певним сприйняттям людиною дійсності та самої себе. Картина, храм, книга, симфонія як витвори культури відкриваються нам особливим світом неповторних людських почуттів, думок, цінностей.

Суб'єктний принцип в уявленні про культуру виводить на проблему залучення до змісту культурно-історичного процесу. Тут як загальний методологічний фактор засвоєння цього змісту виступає орієнтація на поняття цінності як способу адресувати особистості предметне багатство культури. Справа в тому, що особистісний зміст поняття "культура" включає рефлексивне ставлення індивіда як споживача її цінностей до предметного світу культури, її культурних текстів. Розробка філософської теорії цінності відкрила можливість відповідного погляду на культуру.

В аксіологічній площині про культуру йде мова як про сукупність матеріальних і духовних цінностей. Цінність є значенням предмета для людини як суб'єкта культури. Близько до цієї позиції стоїть Н. Чавчавадзе, який пише, що з культурою ми маємо справу лише тоді, коли ідеально-духовні цінності реалізуються, матеріалізуються, наповнюються плоттю, отримують часово-просторове тіло. М. Хайдеггер визначає культуру як реалізацію верховних цінностей шляхом культивування вищих людських чеснот. Цінності, втілені в різнопланових культурних текстах, становлять підґрунтя історичної та соціальної стабільності певної культури.

Цінності стають фактом культури за допомогою їх семіотизації. Ніщо не може перетворитись на щось, доки не буде з'ясовано його ціннісне значення для культури. Для семіотиків, які досліджують знакові способи збереження та передачі інформації, органічним є уявлення про культуру як сукупність мов, що кодують інформацію про світосприйняття народу, характер, рівень його знань, вірувань, моральні уявлення тощо. Так, Ю. Лотман визначає культуру як механізм, що створює сукупність текстів, а Б. Успенський — як знакову систему.

Для знаково-інформаційної концепції принциповим є вивчення культури як системи висловлювань, текстів, мов, що матеріалізують смисли. Смисловий світ культури зберігається і передається нащадкам як значущі принципи світобачення і способи буття людей. Мови культури виступають універсальним способом утвердження смислу людського життя в його співвіднесеності зі смислом існуючого. Множинність мов культури (акти людської поведінки, художні образи у творах мистецтва, спеціальні обрядові, ритуальні церемоніальні ситуації, особливі смислові конструкції в філософських, політичних, релігійних, літературних текстах) розкриває багатогранність її змістів. Відповідно, чим ґрунтовнішим є семіотичний фундамент індивідуальної культури особистості, тим глибше у процесі розпредмечення культурних смислів актуалізується для неї людський досвід. Розуміння культури як сфери знакової діяльності людини відображає її семіотичний вимір, міру її символічної, смислової та інформаційної насиченості[6, c. 18-21].

Кожна культура творить свій світ як неповторний, однак і як незамкнений на собі. Кожна культура, за образним висловом В. Біблера, є своєрідним Дволиким Янусом, обличчя якого настільки напружено звернене до інших культур, до свого буття в інших світах, наскільки і всередину себе в намаганні змінити й доповнити своє власне буття. Діалогова концепція культури постає в роботах М. Бахтіна і В. Біблера. Діалог культур уможливлюється тим, що всі культури мають спільну основу для свого будівництва — універсальні людські смисли та цінності.

Багатовекторність осмислення культури провокує прагнення визначити її в реальній цілісності та повноті конкретних форм її існування та розвитку. Так з'являється визначення культури як системи. Для методологічних позицій М.С. Кагана є істотним визнання культури як багатоелементної за своїм складом, тому науковому дослідженню мають підлягати не тільки різні сторони, аспекти, грані, властивості культури, але й різні форми її існування — наука, мистецтво, техніка, релігія, мораль, різні її інститути — політичні, правові, освітні, масових комунікацій, різні культурні процеси — форми управління.

Системний аналіз культури дає змогу вести мову про необхідність вивчення вертикальних і горизонтальних відношень у тришаровій структурі побудови культури, обумовленій діалектикою загального, особливого та одиничного. Вищезазначена концепція вводить фактор динамічності, розглядає культуру як динамічну систему, акцентуючи вивчення законів саморухливості культури, включає філогенетичні та онтогенетичні проблеми теорії культури. Системний підхід пропонує дослідження культури як підсистеми буття з іншими її підсистемами та вивчення внутрішніх відношень у самій культурі. Системний підхід провокує певною мірою різні спроби узагальнювати в одній дефініції усі аспекти, грані, функції культури, визначати культуру як все те, що створене людиною.

Аналіз представлених концепцій щодо визначення сутності культури дає змогу зробити висновок, що формулювання змісту досліджуваного поняття фактично відображає лише один бік цього складного явища і до нього, по суті, зводиться. Неважко помітити, що самий підхід до культури обумовлений багато в чому дослідницькими настановами, оскільки культура стає об'єктом вивчення з боку філософів, істориків, соціологів, психологів, етнографів тощо. Тобто спосіб опанування досліджуваним феноменом потрапляє в залежність від теоретичної методики.

Зазначена нелокалізованість предмета культури, складність її визначення обумовлена також і тим, що будь-які явища соціального життя за принципами свого існування можуть вважатись приналежними культурі. Неабияку роль відіграє і те, що культура виступає в історії як прояв суб'єктності буття як багатовекторного складного феномена.

Водночас усі інтерпретації культури можна розглядати не як взаємовиключні, а як взаємодоповнюючі. Кожне з визначень об'єктивно оцінюється лише в тому разі, якщо не буде розглядатись ізольовано від інших і тим більш не абсолютизуватиметься шляхом редукування культури лише до нього. Правомірним буде кожне з визначень пов'язувати, діалектично сполучати з іншими рисами і властивостями культури. Так, спосіб діяльності діалектично пов'язаний з предметно існуючими продуктами культури; втілені суб'єктивні цінності — з об'єктивними знаннями і практичними уміннями; соціальна інформація — з сукупністю її кодуючих знакових систем, що дають змогу зберігати, транслювати останню; креативний потенціал культури — з репродуктивним, нормативним потенціалом її традицій. Тобто кожне з представлених вище визначень є самим лише компонентом багатовимірної системи, в якій вони необхідні не лише самі по собі, а й один одному і культурі як цілісності. Компліментарність представлених концепцій феномена культури, кожна з яких певною мірою обмежена сама по собі й тому потребує доповнення іншими, породжена всеохоплюючим характером культури в просторі людського буття[7, c. 16-18].

Висновки

Існує багато визначень культури. Одні під культурою розуміють цінності духовного життя. Інші, звужуючи це поняття, відносять до культури лише ідеологію, яка повинна обслуговувати сферу виробництва. Деякі культурологи вважають, що сьогодні існують понад 500 визначень культури. Це пояснюється багатогранністю феномена та широким вживанням терміна «культура» в конкретних дисциплінах.

Термін «культура» у початковому його тлумаченні не позначав якогось особливого предмета, стану або змісту. Він був пов'язаний з уявленнями про дію, зусилля, спрямовані на дію чогось, і тому вживався з певним доповненням, позначаючих завжди культуру чогось: культуру духу, культуру розуму тощо. Пізніше культуру стадії розуміти як «людяність», що виділяє людину з природи, варварського стану. Культура стала мірою, що відрізняє римлянина від варвара, цивілізовану людину від дикуна, природне від неприродного (штучного).

Незважаючи на різноманітність визначень культури, в них можна виділити синтезуюче ядро, що об'єднує різні точки зору. Таким ядром виступає слово «культура» (лат. cultura — обробіток, вирощування, догляд). Первісно це стосувалось землеробської праці. В переносному значенні культура — це догляд, покращання, ушляхетнення тілесно-душевно-духовних нахилів та здібностей людини; відповідно існує культура тіла, душі і духовна культура (в цьому смислі Цицерон говорить уже про cultura animi) — культуру душі.

Отже, культура — є сукупність матеріальних і духовних цінностей, які відображують активну творчу діяльність людей в освоєнні світу, в ході історичного розвитку суспільства.

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Культурологія : Навчальний посібник/ Семен Абрамович, Марія Тілло, Марія Чікарькова,; Київський нац. торговельно-екон. ун-т, Чернівецький торговельно-екон. ін-т. -К.: Кондор, 2005. -347 с.

2. Багновская Н. Культурология : Учеб. пособие/ Нела Багнов-ская,; М-во образования РФ, Российская экономическая академия им. Г. В. Плеханова . -М.: Издательско-торговая корпорация "Дашков и К", 2005. -297 с.

3. Бокань В. Культурологія : Навч. посіб. для студ. вуз./ Во-лодимир Бокань,; Межрегион. акад. управл. персоналом. -К.: МАУП, 2000. -134 с.

4. Гаврюшенко О. Історія культури : Навчальний посібник/ Олександр Гаврюшенко, Василь Шейко, Любов Тишевська,; Наук. ред. Василь Шейко,. -К.: Кондор, 2004. -763 с.

5. Кормич Л. Культурологія : (Історія і теорія світової культури ХХ століття): Навчальний посібник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України, Одес. нац. юридична академія . -2-е вид.. -Харків: Одіссей, 2003. -303 с.

6. Культурологія: Навчальний посібник/ І. І. Тюрменко, С. Б. Буравченкова, П. А. Рудик; За ред. І. І. Тюрменко, О. Д. Горбула; М-во освіти і науки України, Нац. ун-т хар-чових технологій. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -367 с.

7. Культурология: История мировой культуры/ Под ред. А.Н.Марковой. -2-е изд., переработ. и доп.. -М.: Культура и спорт: ЮНИТИ, 2000. -575 с.

8. Подольська Є. Культурологія : Навчальний посібник/ Єлизавета Подольська, Володимир Лихвар, Карина Іванова,; М-во освіти і науки України, Нац. фармацевтичний ун-т. -Вид. 2-е, перероб. та доп.. -К.: Центр навчальної літератури, 2005. -390 с.

9. Поліщук Є. Історія культури : Короткий довідник/ Євген Поліщук,. -К.: Укр. Центр духовної культури, 2000. -181 с.

10. Шевнюк О. Культурологія : Навчальний посібник/ Олена Шевнюк,. -К.: Знання-Прес, 2004. -353 с.