Вступ.

1. Теоретико-методологічні аспекти поняття історико-культурних заповідників.

1.1. Поняття історико-культурного заповідника.

1.2. Класифікація історико-культурних заповідників.

1.3. Діяльність історико-культурних заповідників.

2. Історико-культурні заповідні території (місця).

2.1. Порядок створення.

2.2. Забезпечення режиму охорони.

2.3. Удосконалення правової бази пам'яткоохоронної справи.

3. Історико-культурні заповідники в сучасній Україні.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. Світовий досвід та практика сьогодення свідчать, що занепад культури, байдужість до духовного розвитку нації, зневага до культурної спадщини призводять до непоправних утрат у всіх сферах суспільного життя — економічній, політичній, соціальній.

Особливо важливу роль у збереженні надбань минулого, в духовному розвитку нації, у розбудові її державності відіграють історико-культурні заповідники України. Вони є осередками активної науково-дослідницької і просвітницької діяльності; виховують високі почуття патріотизму, відповідальності за долю країни. На просвітницько-науковому рівні мовою експонатів та пам'яток історико-культурні заповідники розповідають про історію минулого та сучасні досягнення. Завдяки діяльності працівників заповідників ніколи не переривається зв'язок поколінь, наше відчуття причетності до історії.

Мета роботиполягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з’ясувати основні риси історико–культурних заповідників та їх охорону в Україні.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

• визначити поняття історико-культурного заповідника;
• охарактеризувати діяльність історико-культурних заповідників;
• дослідити класифікацію історико-культурних заповідників та порядок їх створення;
• проаналізувати забезпечення режиму охорони історико–культурних заповідників.

Об’єктом дослідженняє основи та загальні риси створення та функціонування історико–культурних заповідників.

Предметом дослідженнявиступає роль історико–культурних заповідників в охорони пам’яток України.

1. Теоретико-методологічні аспекти поняття історико-культурних заповідників

1.1. Поняття історико-культурного заповідника

Історико-культурні заповідні території (далі – заповідні території) створюються як зони спеціального режиму охорони і використання історично сформованих територій міст, інших населених пунктів, ландшафтів, функціонально й планувально не відмежованих в структурі населеного пункту, з метою збереження та відновлення їх історичного вигляду.

Заповідні території за рішенням органів, уповноважених приймати рішення про створення заповідних територій, відповідно до закону можуть бути визнані юридичними особами, управління якими здійснюється спеціальними адміністраціями.

Управління заповідними територіями, для яких не створюються спеціальні адміністрації, здійснюється відповідними органами охорони культурної спадщини або адміністраціями розташованих поблизу заповідників в межах повноважень, делегованих заповіднику відповідним органом охорони культурної спадщини.

В межах заповідних територій пам'ятки, їх комплекси, земельні ділянки, можуть залишатись у попередніх власників і користувачів, які забезпечують дотримання режиму, встановленого проектом організації території, положенням (статутом) щодо кожної заповідної території, охоронними договорами на пам'ятки культурної спадщини.

У разі необхідності проведення спеціальних заходів, спрямованих на запобігання знищенню чи пошкодженню комплексів пам’яток та інших об’єктів культурної спадщини заповідних територій, згідно зі статтею 27 цього Закону можуть виділятися спеціальні кошти на фінансування охорони культурної спадщини.

У межах заповідних територій спадщини можлива забудова новими об’єктами, які регламентуються за розташуванням, прийомами організації, висотою, довжиною фасадів, масштабом, характером членувань, пластичним і кольоровим вирішенням, функціональним використанням та вимогами збереження традиційного характеру середовища з дозволу відповідних органів охорони культурної та за погодженими з ними проектами.”

Ансамблі (комплекси) пам’яток, функціонально і планувально відмежовані в структурі населених пунктів як самостійні містобудівні утворення, оголошуються історико-культурними заповідниками.

Управління історико-культурним заповідником здійснюється спеціальною адміністрацією – культурно-освітньою та науково-дослідною установою, до складу якої входять відповідні наукові підрозділи, служби охорони, господарського та іншого обслуговування.

Ділянки землі та водного простору в межах історико-культурного заповідника з усіма природними ресурсами в установленому законом порядку повністю вилучаються з господарського використання та з приватної власності і надаються заповіднику у постійне безоплатне користуванням.

Земельні ділянки в межах території історико-культурного заповідника не підлягають вилученню з державної або комунальної власності на користь третіх осіб, а також приватизації.

На території історико-культурного заповідника та в зоні його охорони забороняється діяльність, що суперечить проекту організації території, цілям і завданням, передбаченим положенням (статутом) про заповідник, та яка шкідливо впливає або може вплинути на додержання режиму використання цих територій, у тому числі:

будівництво споруд, шляхів, лінійних та інших об’єктів транспорту і зв’язку, не пов’язаних з діяльністю заповідників, стоянка транспорту, а також проїзд і прохід сторонніх осіб, прогін свійських тварин, пересування механічних транспортних засобів, за винятком шляхів загального користування;

діяльність, що тягне за собою забруднення навколишнього середовища, у тому числі візуальне й акустичне, порушення схоронності земельного фонду, гідрологічного режиму території, інші деструктивні процеси в ландшафтах;

організація масових і видовищних заходів без узгодження з адміністрацією заповідника, розведення багать поза межами встановлених для цього місць;

полювання, промислова заготівля рослинної сировини, вирубка лісу за винятком санітарної і ландшафтної.

Історико-культурний заповідник, що має в оперативному управлінні комплекси (об’єкти) культурної і природної спадщини, розташовані поза визначеними межами його території, забезпечує охорону історичного і природного середовища в межах територій пам’яток та їхніх зон охорони.

Спеціально уповноваженими органами у сфері охорони культурної спадщини адміністрації історико-культурного заповідника можуть бути делеговані такі повноваження:

1) здійснення державного контролю за дотриманням заповідного режиму на території історико-культурного заповідника, в його зонах охорони, а також контролю за дотриманням режимів використання об’єктів заповідника, розташованих поза його межами;

2) забезпечення виготовлення, складання і передачі центральному органові виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини наукової документації з описами та фіксацією об’єктів культурної спадщини, що перебувають на балансі історико-культурного заповідника;

3) укладення охоронних договорів на пам’ятки, що перебувають на балансі заповідника і є об’єктами оренди;

4) здійснення нагляду за виконанням робіт з дослідження, консервації, реабілітації, реставрації, ремонту, пристосування й музеєфікації пам’яток та інших робіт на пам’ятках історико-культурного заповідника, його території та в його зонах охорони;

5) забезпечення в установленому законодавством порядку виготовлення, встановлення та утримання охоронних дощок, охоронних знаків, інших інформаційних написів, позначок на пам’ятках історико-культурного заповідника та в межах його територій;

6) інформування відповідного органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини про пошкодження, руйнування, загрозу або можливу загрозу пошкодження, руйнування пам’яток, що знаходяться на території історико-культурного заповідника;

7) погодження розміщення реклами на території історико-культурного заповідника та в його зонах охорони;

8) заборона будь-якої діяльності юридичних або фізичних осіб, яка створює загрозу об’єктам історико-культурного заповідника або порушує законодавство у сфері охорони культурної спадщини;

9) організація відповідних охоронних заходів щодо пам’яток, що перебувають на балансі історико-культурного заповідника, їх територій у разі виникнення загрози їх пошкодження або руйнування внаслідок дії природних факторів чи проведення будь-яких робіт;

10) видання обов’язкових для виконання приписів з метою усунення порушень, виявлених у межах території історико-культурного заповідника та його зон охорони;

11) підготовка пропозицій до програм соціально-економічного розвитку відповідної території і та їх подання на розгляд відповідному органу виконавчої влади;

12) здійснення інших повноважень відповідно до закону.

У разі необхідності відповідним органом охорони культурної спадщини адміністрації історико-культурного заповідника може бути делеговано здійснення цих та інших повноважень в межах відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

Спеціально уповноваженими органами у галузі охорони навколишнього природного середовища адміністрації історико-культурного заповідника можуть бути делеговані окремі функції контролю за додержанням режиму охорони територій та об’єктів природно-заповідного фонду України, які входять до складу заповідника.

1.2. Класифікація історико-культурних заповідників

За типами об'єкти культурної спадщини поділяються на:

споруди (витвори) — твори архітектури та інженерного мистецтва, твори монументальної скульптури та монументального малярства, археологічні об'єкти, печери з наявними свідченнями життєдіяльності людини, будівлі або приміщення в них, що зберегли автентичні свідчення про визначні історичні події, життя та діяльність відомих осіб;

комплекси (ансамблі) — топографічно визначені сукупності окремих або поєднаних між собою об'єктів культурної спадщини;

визначні місця — зони або ландшафти, природно-антропогенні витвори, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду.

За видами об'єкти культурної спадщини поділяються на:

археологічні — рештки життєдіяльності людини (нерухомі об'єкти культурної спадщини: городища, кургани, залишки стародавніх поселень, стоянок, укріплень, військових таборів, виробництв, іригаційних споруд, шляхів, могильники, культові місця та споруди, їх залишки чи руїни, мегаліти, печери, наскельні зображення, ділянки історичного культурного шару, поля давніх битв, а також пов'язані з ними рухомі предмети), що містяться під земною поверхнею та під водою і є невідтворним джерелом інформації про зародження і розвиток цивілізації;

історичні — будинки, споруди, їх комплекси (ансамблі), окремі поховання та некрополі, місця масових поховань померлих та померлих (загиблих) військовослужбовців (у тому числі іноземців), які загинули у війнах, внаслідок депортації та політичних репресій на території України, місця бойових дій, місця загибелі бойових кораблів, морських та річкових суден, у тому числі із залишками бойової техніки, озброєння, амуніції тощо, визначні місця, пов'язані з важливими історичними подіями, з життям та діяльністю відомих осіб, культурою та побутом народів;

об'єкти монументального мистецтва — твори образотворчого мистецтва: як самостійні (окремі), так і ті, що пов'язані з архітектурними, археологічними чи іншими пам'ятками або з утворюваними ними комплексами (ансамблями);

об'єкти архітектури та містобудування — окремі архітектурні споруди, а також пов'язані з ними твори монументального, декоративного та образотворчого мистецтва, які характеризуються відзнаками певної культури, епохи, певних стилів, традицій або авторів;

природно-архітектурні комплекси (ансамблі), історичні центри, вулиці, квартали, площі, залишки давнього розпланування та забудови, що є носієм певних містобудівних ідей;

об'єкти садово-паркового мистецтва — поєднання паркового будівництва з природними або створеними людиною ландшафтами;

ландшафтні — природні території, які мають історичну цінність;

об'єкти науки і техніки — унікальні промислові, виробничі, науково-виробничі, інженерні, інженерно-транспортні, видобувні об'єкти, що визначають рівень розвитку науки і техніки певної епохи, певних наукових напрямів або промислових галузей.

1.3. Діяльність історико-культурних заповідників

Робота історико-культурних заповідників системи Міністерства культури і туризму України забезпечується в цілому задовільно. Незважаючи на хронічну нестачу коштів, здійснюються найнеобхідніші реставраційно-ремонтні роботи, останнім часом для цього активно залучаються кошти державної субвенції. Для виконання невідкладних завдань у 2006 р. було використано й кошти резервного фонду Держбюджету.

Вагомим здобутком є те, що в основному завершено розроблення генеральних планів розвитку у більшості національних історико-культурних заповідників, проводиться відповідна робота з підготовки проектів землевідведення та видачі заповідникам державних актів на право постійного користування землею.

Водночас, незважаючи на щорічне збільшення видатків на утримання заповідників, щороку зменшується питома вага капітальних видатків. По заповідниках, підпорядкованих МКТ України загальна сума капітальних видатків у 2007 р. порівняно з 2006 р. знизилась на 2,5 млн. грн.

Динаміка показників бюджетних видатків по заповідниках сфери управління Міністерства культури і туризму України протягом 2003-2007 років (тис. гривень)

історико-містобудівне та соціально-економічне обґрунтування необхідності утворення заповідника певної категорії та його функціональної самодостатності;

2. Історико-культурні заповідні території (місця).

2.1. Порядок створення

Рішення про створення заповідників приймаються:

щодо заповідників загальнодержавного значення – Кабінетом Міністрів України за пропозиціями органів державної виконавчої влади, місцевого самоврядування, погодженими з центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини;

щодо заповідників місцевого значення – Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими радами за пропозиціями відповідних сільських, селищних, міських, районних у місті рад, погодженими з органами охорони культурної спадщини Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій.

До пропозицій про оголошення комплексу (ансамблю) пам’яток заповідником додаються матеріали, якими обґрунтовується доцільність утворення заповідника:

результати громадського обговорення щодо доцільності утворення заповідника (опублікування інформації в офіційних засобах масової інформації та проведення соціологічного опитування);

довідка про історичну, наукову, художню чи іншу культурну цінність комплексу (ансамблю) пам’яток, які пропонуються для оголошення заповідником;

паспорти ансамблів, комплексів, окремих пам’яток, які пропонуються для оголошення заповідником;

акти технічного стану на кожний об’єкт комплексу пам’яток;

фотодокументація, яка характеризує групу пам’яток в цілому та їх середовище, окремі пам’ятки, інші об’єкти, а також значущість ансамблю (комплексу) пам’яток та території;

опис культурних цінностей і предметів, які належать до ансамблю (комплексу) пам'яток, що знаходяться на його території чи пов’язані з ним і становлять історичну, наукову чи художню цінність;

викопіювання з генерального плану або іншої містобудівної документації населеного пункту, копія плану земельної ділянки з нанесенням на ній схеми розміщення заповідника із зазначенням загальної площі, меж території заповідника, затверджених чи проектованих його зон охорони, меж територій окремих пам’яток, затверджених чи проектованих їх зон охорони;

фінансове обґрунтування із зазначенням форми власності, наведенням розрахунку необхідних асигнувань на створення та функціонування заповідника і джерел їх покриття.

У разі схвалення пропозицій про створення заповідника відповідними органами охорони культурної спадщини на місцях проводиться погодження вказаних пропозицій з власниками та первинними користувачами об’єктів культурної спадщини, ділянок землі та інших природних ресурсів у межах територій, рекомендованих для заповідання.

Після цього пропозиції про створення заповідника в установленому порядку вносяться органу, уповноваженому приймати рішення про створення заповідника.

Завдання, основні напрями діяльності, науковий профіль, юридичний статус, джерела фінансування та склад майна, орган управління, особливості режиму заповідника визначаються у положенні (статуті) про нього.

Проект організації території, охорони, відтворення та рекреаційного використання комплексів та об’єктів заповідника і порядок його реалізації, а також положення (статут) про заповідник затверджуються органом державної влади, до сфери управління якого віднесено заповідник.

Занесення об'єкта культурної спадщини до Реєстру та внесення змін до нього (вилучення з Реєстру, зміна категорії пам'ятки) провадяться відповідно до категорії пам'ятки:

а) пам'ятки національного значення — постановою Кабінету Міністрів України за поданням центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини;

б) пам'ятки місцевого значення — рішенням центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини за поданням відповідних органів охорони культурної спадщини або за поданням Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, інших громадських організацій, до статутних завдань яких належать питання охорони культурної спадщини, протягом одного місяця з дня одержання подання.

Об'єкт культурної спадщини, в тому числі щойно виявлений, до вирішення питання про занесення його до Реєстру підлягає охороні відповідно до вимог цього Закону, про що відповідний орган охорони культурної спадщини у письмовій формі повідомляє власника цього об'єкта або уповноважений ним орган.

Порядок виявлення об'єктів культурної спадщини визначає центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини.

Центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини видає власнику пам'ятки або уповноваженому ним органу свідоцтво про реєстрацію об'єкта культурної спадщини як пам'ятки. Це повноваження може бути делеговано іншим органам охорони культурної спадщини відповідно до закону.

Центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини надає органу охорони культурної спадщини Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органам охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, органам охорони культурної спадщини місцевого самоврядування витяги з Реєстру щодо пам'яток, які розташовані на їхніх територіях.

2.2. Забезпечення режиму охорони

Збереження об’єктів та територій заповідників забезпечується шляхом:

встановлення заповідного режиму;

організації систематичних спостережень за станом заповідних комплексів та об’єктів;

проведення комплексних досліджень заповідних комплексів та об’єктів з метою розробки наукових основ їх збереження та ефективного використання;

додержання вимог щодо охорони об’єктів та територій заповідників під час здійснення господарської, управлінської та іншої діяльності, розроблення проектної і проектно-планувальної документації, землевпорядкування тощо;

запровадження економічних важелів стимулювання охорони заповідників;

здійснення державного та громадського контролю за додержанням режиму охорони та використання заповідників;

встановлення підвищеного рівня відповідальності за порушення режиму охорони і використання, знищення та пошкодження заповідних комплексів та об’єктів;

широкого міжнародного співробітництва у цій сфері;

здійснення інших заходів з метою збереження територій та об’єктів заповідників.

Здійснення заходів з охорони культурної спадщини в державі здійснюється як за рахунок коштів, що передбачаються на виконання низки державних цільових програм, так і за рахунок цільових субвенцій та позабюджетних коштів, що залучаються при виконанні окремих регіональних проектів.

У справі охорони та збереження пам’яток в Україні МКТ керується низкою державних програм, а саме:

Для забезпечення ефективної комплексної охорони історико-культурного заповідника у ньому може бути створена спеціальна служба охорони заповідника.

Основними завданнями служби охорони є:

• забезпечення додержання режиму охорони територій та об’єктів культурної спадщини історико-культурного заповідника;
• попередження та припинення порушень законодавства у сфері охорони культурної спадщини та, у разі делегування відповідних повноважень, природоохоронного законодавства.

Служба охорони відповідно до покладених на неї завдань:

• здійснює охорону комплексу пам’яток історико-культурного заповідника, пов’язаної з ним території та зон охорони;
• забезпечує додержання вимог та обмежень щодо відвідування території історико-культурного заповідника;
• підтримує у належному стані межові та охоронні знаки, інформаційні написи, а також протипожежні споруди.

Працівники служби охорони мають право:

вимагати від громадян і службових осіб пояснення у зв’язку з порушенням ними режиму території історико-культурного заповідника, його зон охорони;

перевіряти у осіб документацію на право провадження діяльності на території історико-культурного заповідника;

доставляти порушників законодавства у сфері охорони культурної спадщини у територіальні органи внутрішніх справ чи до виконавчого комітету селищної, сільської ради з метою з’ясування особи;

складати протоколи та акти про порушення законодавства у сфері охорони культурної спадщини та надсилати їх відповідним органам для притягнення винних до адміністративної відповідальності та накладення фінансових стягнень;

проводити особистий огляд осіб, речей, транспортних засобів та вилучати у порушників незаконно добуті на території історико-культурного заповідника предмети, що становлять культурну цінність, обладнання, за допомогою якого здійснювались незаконні пошукові роботи, знаряддя незаконного використання природних ресурсів, транспортні засоби, відповідні документи;

перевіряти підприємства, установи, організації у межах історико-культурного заповідника, його зон охорони стосовно додержання вимог законодавства у сфері охорони культурної спадщини;

носити під час виконання службових обов’язків табельну зброю та спеціальні засоби (гумові кийки, наручники і балончики з препаратами сльозоточивої та подразливої дії) відповідно до законодавства.

2.3. Удосконалення правової бази пам'яткоохоронної справи

В Україні створена належна законодавча та нормативно-правова база, що врегульовує роль держави, спеціальних органів охорони культурної спадщини, владних органів регіонального рівня, міст, сільських поселень, землекористувачів, юридичних та фізичних осіб незалежно від форм власності, в якій перебувають об'єкти та пам'ятки культурної спадщини. Зокрема, діють закони України "Про охорону культурної спадщини", "Про загальнодержавну програму збереження та використання об'єктів культурної спадщини", "Про охорону археологічної спадщини", "Про основи містобудування", "Про планування територій", "Про архітектурну діяльність". Законом України затверджено Генеральну схему планування території України. Ратифіковані Європейська конвенція про охорону археологічної спадщини (переглянута), Європейська ландшафтна конвенція, Конвенція ЮНЕСКО про охорону підводної культурної спадщини, Конвенція про охорону архітектурної спадщини. З метою посилення відповідальності за збереження пам'яток, занесених до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, МКТ запропоновано включити до проекту Закону України "Про охорону архітектурної спадщини" окремий розділ, що стосується питань охорони пам'яток світової культурної спадщини.

Розвиток правової бази пам'яткоохоронної справи, її пристосування до європейських та світових вимог є одним з першочергових завдань Міністерства культури і туризму України. На цьому буде зосереджена значна увага у 2007 році. Проте довготривала процедура погодження та перепогодження законопроектів більше двох років стримує розвиток законодавчого поля галузі.

Включення об'єктів України до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО

До Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО включено Софійський собор з архітектурним ансамблем, Києво-Печерську Лавру у м. Києві, історичний центр м. Львова, а також 4 геодезичні пункти на території Хмельницької та Одеської областей, що є складовими транскордонної геодезичної номінації "Дуга Струве".

До попереднього Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО включені об'єкти античного міста Херсонес Таврійський (м. Севастополь), комплекс ханського палацу у м. Бахчисараї, культурний ландшафт м.Кам'янця-Подільського, археологічний комплекс "Кам'яна Могила" в Запорізькій обл.

Опрацьовуються пропозиції щодо включення до попереднього Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО нових номінацій від України:

“Резиденція Буковинських митрополитів”;

“Миколаївська астрономічна обсерваторія;”

“Історичний центр міста-порту Одеси”;

За участю науковців та фахівців-практиків сусідніх країн опрацьовуються пропозиції щодо включення до згаданого Списку транскордонних проектів номінацій: "Археологічна культура "Кукутені — Трипілля" (Україна, Молдова, Румунія) та "Дерев'яні церкви Карпатського регіону" (Україна, Польща, Словаччина).

Водночас, у справі номінуванні об'єктів до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО Україна ще помітно відстає від провідних європейських країн. Це спричинене, з одного боку, недостатньою зацікавленістю місцевих органів влади щодо зазначеного номінування, з іншого боку — брак централізованих коштів на охорону і збереження пам’яток, що стримує, зокрема, розвиток транскордонних номінаційних проектів.

3. Історико-культурні заповідники в сучасній Україні

Нині в Україні функціонує більше 60 історико-культурних заповідників державної та комунальної власності. За роки незалежності мережа історико-культурних заповідників України значно зросла та розширилася. Було відкрито нові історико-культурні заповідники, зокрема: Державний історико-меморіальний заповідник "Лук'янівське кладовище" (Київ), Державний історико-культурний заповідник у м. Вишгороді (Київська область), Державний музей-заповідник "Битва за Київ у 1943 році" (с. Нові Петрівці Вишгородського району Київської області), Державний історико-архітектурний заповідник у м. Жовкві (Львівська область), Державний історико-культурний заповідник "Тустань" (с. Урич Сколівського району Львівської області), Державний історико-архітектурний заповідник у м. Дубно (Рівненська область), Державний історико-культурний заповідник у м. Глухові (Сумська область), Державний історико-архітектурний заповідник у м. Збаражі (Тернопільська область), Державний історико-архітектурний заповідник "Хотинська фортеця" [1, 2, 3].

За роки Незалежності найбільш відомі з історико-культурних заповідників системи Міністерства культури і туризму України та інших відомств отримали статус національних. Це, зокрема, Національний заповідник "Софія Київська", Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник, Національний заповідник "Херсонес Таврійський", Національний заповідник "Хортиця", Національний заповідник "Давній Галич", Національний історико-етнографічний заповідник "Переслав", Національний музей-заповідник українського гончарства в смт Опішні, Національний історико-меморіальний заповідник "Поле Берестецької битви", "Національний історико-архітектурний заповідник "Кам'янець", Національний історико-культурний заповідник "Чигирин", Шевченківський національний заповідник у м. Каневі.

Два з них, — Національний заповідник "Софія Київська" та Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник, — включено до Списку всесвітньої культурної спадщини ЮНЕСКО [1].

Важливу роль у роботі історико-культурних заповідників мають нормативні документи, які регламентують діяльність музеїв та заповідників України. Це, зокрема, прийнятий Верховною Радою України 29. 06. 1995 року Закон "Про музеї та музейну справу", який, зокрема, визначив правові основи діяльності історико-культурних заповідників; Закони України "Про охорону культурної спадщини" (2000 р.) та «Про внесення змін до Закону України "Про охорону культурної спадщини"» (2004 p.); Постанови Кабі-нету Міністрів: "Про занесення пам'яток історії, монументального мистецтва та археології національного значення до Державного реєстру нерухомих пам'яток України" (2001 р.), "Про утворення Державної служби охорони культурної спадщини" (2002 p.); Укази Президента України, Постанови та Розпорядження Кабінету міністрів України щодо діяльності та розвитку історико-культурних заповідників.

Сприяти вирішенню насущних проблем розвитку історико-культурних заповідників має і "Державна програма розвитку культури на період до 2007 року", прийнята постановою Кабінету Міністрів України від 6 серпня 2003 р. № 1235. Серед основних завдань цієї програми — робота по збереженню історичних пам'яток та історико-культурних заповідників [4, 5].

За останні роки значно активізувалася науково-дослідна, виставкова, видавнича діяльність історико-культурних заповідників. Ці заклади постійно вишукують можливість залучити додаткові позабюджетні кошти для фінансування своєї діяльності, розширяють надання платних послуг.

Але у кінці XX — на початку XXI ст. в організації роботи історико-культурних заповідників нагромадилося чимало недоліків та проблем. Серед головних з них є: вкрай обмежене фінансування заповідників; незадовільний, а в деяких випадках, аварійний стан музейних приміщень; проблема фондосховищ (у більшості заповідників вони не відповідають потрібним нормам і умовам зберігання колекцій; застарілість експозицій, що потребують оновлення тощо. Актуальною залишається і проблема збереження історико-культурних пам'яток.

Тож, для аналізу цих проблем, а також позитивного досвіду здається доцільним розглянути роботу деяких історико-культурних заповідників України та її висвітлення на сторінках вітчизняної преси.

Зокрема, Київ та Київська область є одними з найбільш насичених історично цінними об'єктами регіонів України. На території Києва та Київської області розташовано багато різноманітних пам'яток матеріальної культури, що хронологічно охоплюють період від найстародавніших часів до наших днів. У Києві та Київській області працюють: Національний заповідник "Софія Київська", Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник, Державний історико-архітектурний заповідник "Стародавній Київ", Державний історико-меморіальний заповідник "Лук'янівське кладовище", Державний історико-меморіальний заповідник "Биківнянські могили", Національний історико-етнографічний заповідник "Переслав" (м. Переслав-Хмельницький), Державний історико-культурний заповідник у м. Вишгороді, Державний музей-заповідник "Битва за Київ у 1943 році" [6].

Серед цих історико-культурних заповідників пам'яткою всесвітнього значення є Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник. Ще 29 вересня 1926 року було прийнято постанову "Про визнання колишньої Києво-Печерської Лаври історико-культурним державним заповідником і про перетворення її у Всеукраїнське музейне містечко". За цією постановою вся територія колишньої Києво-Печерської Лаври в межах її стін оголошувалась історико-культурним державним заповідником. Були виділені й кошти на наукові та ремонтно-реставраційні роботи. В цей час на території Лаври діяв цілий ряд музеїв різного спрямування.

Нині Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник — один із найбільших культурно-освітніх та науково-дослідних закладів України, створений на базі комплексу пам'яток природи, історії, археології, архітектури, культури на території, що має загальнодержавне національне значення. Його фондові колекції зараз нараховують понад 70 000 одиниць збереження. На його території працюють: Музей історичних коштовностей України, Музей театрального, музичного та кіномистецтва України, Музей книги і книгодрукарства України, Виставка мікромініатюр, Музей українського народного декоративного мистецтва. Тут можна ознайомитися з унікальними пам'ятками мистецтва та архітектури ХІ-ХХ ст., лабіринтами Ближніх і Дальніх печер, постійно діючими і тимчасовими виставками, які доповнюють основну експозицію.

Щороку Заповідник відвідують близько мільйона туристів та паломників з усіх континентів та країн світу. Тож Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник проводить активну роботу по залученню додаткових коштів. Зокрема, заповідник активно співпрацює з туристичними агентствами, запроваджує рекламу, що допомагає збільшити кількість відвідувачів. Тут також продається сувенірна продукція, запроваджено платні послуги (наприклад фото- та кінозйомка) [7].

Питання збереження історико-культурної спадщини є актуальним і для Київської області. Пріоритетне значення цім питанням надає управління культури Київської обласної державної адміністрації. В області діє Програма розвитку музейної справи, яка регламентує і роботу історико-культурних заповідників. Працівники заповідників створюють нові експозиції, доповнюють існуючі новими знахідками, проводять науково-дослідницьку та науково освітню роботу, відкривають виставки, публікують наукові статті [6].

Колектив Державного музею-заповідника "Битва за Київ у 1943 році" веде велику роботу з дослідження матеріалів часів війни. У музеї-заповіднику постійно створюються стаціонарні та пересувні виставки. На території заповідника щороку відбувається ряд акцій по вшануванню пам'яті героїв Битви за Дніпро, мітинги, зустрічі ветеранів тощо. За час існування заповідник відвідало більше 10 мільйонів чоловік з 85 країн світу [12].

Унікальною історичною пам'яткою Київської області є м. Вишгород. 1994 року, згідно з Указом Президента України та Постановою Кабінету міністрів України тут засновано Вишгородський історико-культурний заповідник. Мета закладу — збереження пам'яток історії, археології та культури Вишгорода.

В експозиційних залах заповідника створено постійно діючу виставку за матеріалами археологічних розкопок "Давній Вишгород". У краєзнавчому відділі облаштовано три експозиційні зали, де відвідувачі можуть ознайомитися з історією Вишгорода та околиць з найдавніших часів. В залах розміщено значну частину фондових, археологічних, етнографічних матеріалів, творів народно-ужиткового мистецтва [13].

Слід також зазначити, що саме історико-культурні заповідники мають перспективне значення для розвитку туризму в області. Туризм, зокрема, є чинником збільшення платних послуг та джерелом коштів для збереження історико-культурного середовища [6].

Заповідною землею центрального Подніпров'я України є Черкаська область. Тут працює сім історико-культурних заповідників, двом з яких надано статус національних. Це — Національний історико-культурний заповідник "Чигирин", Шевченківський національний заповідник у м. Кане-ві, Державний історико-культурний заповідник "Батьківщина Тараса Шевченка", Державний історико-культурний заповідник "Трахтемирів", Дер-жавний історико-культурний заповідник у м. Корсуні-Шевченківському, Державний історико-культурний заповідник у м. Кам'янці, Державний історико-культурні заповідник "Трипільська культура".

Тож, історико-культурні цінності Черкаської області вимагають до себе уваги не тільки науковців, краєзнавців чи туристів, а й держави. З усією гостротою постає проблема збереження пам'яток регіону. їх тут так багато, що можна сміливо називати область музеєм просто неба. Цікаво, що тут є пам'ятки майже всіх історичних епох: від доби неоліту — мідно-кам'яного віку і до рубежу XIX і XX століть. На Черкащині, приміром, знаходиться восьма частина всіх пам'яток археології (7,2 тисячі одиниць). Однак через недостатнє фінансування належного зберігання об'єктів забезпечити не вдається, пам'ятки руйнуються, зникають. Майже кожен об'єкт архітектури, що являє собою історико-культурну цінність, нині перебуває в незадовільному стані, потребує реставрації [2].

За підрахунками фахівців, для невідкладних реставраційно-ремонтних робіт пам'яток архітектури, які розташовані на території заповідників, потрібно 77 мільйонів гривень, тобто вчетверо більше за ті кошти, які виділялися за останні три роки для функціонування самих заповідників (а вони необхідні ще й на утримання персоналу, поповнення фондів тощо) [2].

Попри усі проблеми, Україна по праву пишається своїми заповідниками, які становлять частину культурної спадщини всього людства. І немає сумніву, що саме заповідники України як культурно-освітні і науково-дослідні заклади і далі робитимуть вагомий внесок в реалізацію культурної політики держави, виховуватимуть у відвідувачів високі почуття зацікавленості до інтелектуальних надбань та патріотизм [25].

Висновки

Культурна спадщина України є невід’ємною частиною світового культурного надбання. Її збереження і примноження є пріоритетним напрямом політики держави у сфері культури.

В Україні на державному обліку перебуває понад 130 тис. пам’яток, з них 57206 – пам’ятки археології (у тому числі 418 – національного значення), 51364 – історії (142 – національного значення), 5926 – монументального мистецтва (44 – національного значення); 16797 – архітектури та містобудування (3541 – національного значення).

До складу 61 державного історико-культурного заповідника входять комплекси (ансамблі) пам’яток, що мають особливу культурну цінність. У 2006 р. цей перелік доповнив Державний історико-культурний заповідник "Посулля". Статус національного одержав заповідник "Батьківщина Тараса Шевченка", – тепер в Україні 14 національних заповідників.

401 населений пункт включено до Списку історичних населених місць України. Цінні об’єкти культурної спадщини наявні в майже 1,4 тис. міст і селищ та понад 8 тис. сіл. Потребують дослідження та взяття на облік понад 70 тис. цих об’єктів.

Нагальним залишається питання створення цілісної системи органів з охорони культурної спадщини. Сучасна розпорошеність владних повноважень зумовлює дублювання окремих функцій та конфлікт відомчих інтересів з окремих питань.

Список використаної літератури

1. Про підсумки діяльності Міністерства культури і мистецтв України у 2003 році: Оглядово-аналітична довідка / М-во культури і мистец. України, НПБ України. — К., 2004. — 98 с

2. Кирей В. Заповідники — від слова "заповідати" // Уряд. кур'єр. -2005.-15жовт.-С. 7.

3. Історико-культурні заповідники мають приносити прибуток // Уряд, кур'єр. — 2005.- 11 жовтня. — С 5.

4. Про охорону культурної спадщини. Закон України від 8 червня 2000 року № 1805-ІП // Офіц. вісник України. — 2009. — № 27. — С 32 — 40.

5. Про затвердження Державної програми розвитку культури на період до 2007 року. — Постанова Кабінету Міністрів України від 6 серпня 2003 р. № 1235 // Офіц. вісник України. — 2003. — № 32. — С 127 — 128.

6. Шлапак В.П. Здобутки музейних установ Київщини // Музеї України. — 2005. -№ 3. — С 24.

7. Омельченко О. Маємо, зберігаємо, але — не показуємо // День. -2005,- 30 листоп.

8. Полюшко Г. Кому повернуть хрести? // Дзеркало тижня. — 2004. -27 листоп.-С. 16.

9. Стріха М. Лавра без лаврового вінка // Україна молода. — 2005. — 10 черв. — С 14.

10. Про невідкладні заходи щодо відродження Софії Київської як загальнонаціонального духовного центру. — Указ Президента України від 30 грудня 2005 року № 1881/2005 // Культура і життя. — 2006. — 25 січня.

11. Софія Київська помолодшає /Інф. // Демократична Україна.- 2006.-26 січня.

12. Державний музей-заповідник "Битва за Київ у 1943 році" / Інф. // Музеї України. -2005. — № 3. — С 25.

13. Вишгородський історико-культурний заповідник / Інф. // Музеї України. -2005. — № 3. — С 25.

14. Туристи шукатимуть „Золоту підкову" / Інф. // Демокр. Україна. -2005.- 6 жовт.

15. Національний заповідник "Хортиця" / Матеріали надані Мінкуль-том України // Музеї України. — 2005 — № 2. — С 2.

16. Бондаренко P., Ковпаненко Н. Найунікальніший острів Дніпра // Уряд, кур'єр. — 2005. — 7 лип. — С 12.

17. Сушко К. Острів Слави і… невезіння // День. — 2005. — 27 квіт.

18. Що нам Хортиця, що ми Хортиці…/ Є. Карташов, Г. Шаповалов,

В. Козирєв; Бесіду вів В. Пісковий // Дзеркало тижня. — 2005. — 28 трав. — 3 черв.-С. 15.

19. Сокульський А., Сокульський Є. Хортиця до і після помаранчевої революції // Дзеркало тижня. — 2005. — 16 — 29 лип. — С 21.

20. Державний історико-архітектурний заповідник у Збаражі / Інф. // Музеї України. -2005. — № 4. — С 30-32.

21. Фонди — базова основа експозиційної діяльності заповідника // Музеї України. -2005. — № 4. — С 33.

22. Береговський О. Національний заповідник "Давній Галич" // Музеї України. — 2005 . — № 4. — С. 4.

23. Музей історії Галича / Інф. // Музеї України. -2005. — № 4. -С 5-6.

24. Якименко М. Перлина на березі Стиру // Голос України. — 2005. -8 черв.-С. 11.

25. Андял Г. Минуле і сучасне в експозиціях та експонатах // Новини Закарпаття. — 2002. — 18 трав. — С 7.