Вступ.

1. Всесвітнє історичне значення трипільської культури.

2. Період мезоліту: стоянки, мистецтво, поховання, вірування.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Мезоліт (від грец. мезо – середній, проміжний і літос – камінь) – середній кам’яний вік (10-7 тис. років до н.е.) – став часом стрімких і різноманітних змін у середовищі існування та способі життя первісних людей. Зумовлена потеплінням переміна клімату пробудила до життя нових представників рослинного та тваринного світу. І в цьому новому світі, де не стало велетенських, але малорухливих мамонтів та незліченних гуртів бізонів і північних оленів у прильодовиковій тундрі та сухих холодних степах, а, натомість, вкриті буйними травами неозори й непрохідні хащі лісів опанували прудкі коні, антилопи, кози та стрімкі тури, лосі, благородні олені, кабани, – мусив змінитись і спосіб життя людини. Вже не жінка, берегиня родового вогнища, матір і вихователька дітей, а чоловік – вождь, мисливець і воїн відігравав головну роль у первіснообщинному ладі. На зміну матріархатові прийшов патріархат. Було винайдено нові знаряддя полювання та рибальства: лук зі стрілами, сіті, човни та гачки. Хоча камінь і роги вбитих тварин залишались основним матеріалом, зате значно вдосконалилася техніка їхньої обробки.

І головне – люди перестали бути "бранцями" споконвічних криївок – печер, гротів, скельних навісів. Перед ними відкрився неосяжний простір, який їм судилося завойовувати й освоювати. Зміна способу життя та світогляду не могла не позначитися на мистецтві первісної людини.

Трипільська культура — унікальне явище в історії людства. Вона відіграла безпрецедентну роль у становленні цивілізації на планеті Земля. Невдячне людство поки що як слід не оцінило цивілізаційної ролі Трипільської культури, яка була локомотивом історії протягом 2,7 тисячоліть, починаючи приблизно з 5500 року до н.е.

Це вже було не первісне суспільство, а суспільство з атрибутами цивілізації. Трипільська цивілізація — це, перш за все, землеробська економіка. Саме в Трипіллі відбулася повна і остаточна перемога відтворюючої економіки, що було проявом тріумфу неолітичної революції. Впровадження землеробства у всій Трипільській ойкумені стало фундаментом цивілізації. Високою культурою землеробства людство зобов'язане Трипільській культурі (у Молдові і Румунії її називають Кукутені). За всю історію ніщо не мало такого суттєвого впливу на життя людини, як перехід до рільництва. Без свідомого вирощування рослин з допомогою достатньо ефективних знарядь праці, яке забезпечувало створення надлишків продуктів харчування, була б неможливою поява цивілізації. Трипільці подолали споконвічний страх людини перед голодом — і це було їх найвидатнішим досягненням. У Трипіллі люди вперше звільнились від постійних турбот про їжу і в них з'явилося дозвілля для будівництва осілих поселень, виготовлення посуду, занять мистецтвом, розвитку міфологічних уявлень.

Здійснивши перехід до відтворюючих технологій ведення господарства, трипільці поєднали землеробство з тваринництвом. Вони вирощували пшеницю, ячмінь і овес, розводили велику рогату худобу, свиней, овець і кіз, а биків і коней використовували як тяглову силу. Орали трипільці ралом, а жали серпами з дерева і рога з кременевими вставками, на яких були вирізьблені зубці. У них були сани і вози (є певні свідчення цього).

1. Всесвітнє історичне значення трипільської культури

Найяскравішою археологічною культурою доби енеоліту була трипільська культура (IV—III тис. до н. е.). її назва походить від с Трипілля на Київщині, поряд з яким В. Хвойкою 1893 p. було виявлено першу пам´ятку цієї культури. Ареал поширення трипільської культури сягає 190 тис. км2, що нині входять до територій України, Молдови та Румунії (лише в Україні знайдено понад 1000 трипільських пам´яток).

Історики досі не дійшли спільної думки щодо походження трипільців. Одні переконані, що трипільська культура має автохтонне походження і сформувалася на ґрунті буго-дністровської неолітичної культури (В. Даниленко, В. Маркевич). Другі вважають трипільців прафракійцями, що прийшли з Нижнього Подунав´я і Балкан (О. Трубачов, Д. Телегін). Треті схильні до синтезного підходу: трипільська культура є наслідком взаємодії давніх автохтонних культур та неолітичних культур Балкано-Дунайського регіону (І. Черніков).

Трипільська культура багатогранна і самобутня. Її характерними ознаками в економічній сфері були зернове землеробство; поступове витіснення мотики ралом; приселищний характер тваринництва; поява мідних знарядь праці при збереженні домінування кам´яних і крем´яних; у сфері суспільних відносин — перехід від матріархату до патріархату; зародження міжплемінних об´єднань; формування ієрархічної структури родів; збереження великої сім´ї, що складалася з кількох парних сімей як основної суспільно-економічної ланки; зародження елементів приватної власності; у сфері побуту — побудова великих глиняних будівель, утворення гігантських протоміст з населенням майже 15—20 тис. жителів; міграція поселень через виснаження землі кожні 50—100 років; розписна плоскодонна кераміка з орнаментом, що виконаний жовтою, червоною та чорною фарбами; у духовній сфері — домінування символів родючості, матеріалізація їх у символи добробуту — жіночі статуетки, зображення сонця, місяця, води, глиняні фігурки тварин.

Будучи своєрідною сполучною ланкою між Заходом і Сходом, трипільська культура за рівнем свого розвитку впритул наблизилася до перших світових цивілізацій Малої Азії та Єгипту, але, на жаль, лише наблизилася. Похолодання, порушення екологічного балансу, зумовлене екстенсивним характером господарювання, протистояння трипільських общин західного і східного регіонів, наростаючий тиск на землі трипільців скотарських степових племен призвели до занепаду трипільської культури, яка не змогла повністю реалізувати свої потенційні можливості1.

У добу енеоліту територія України стала ареною протидії та взаємодії трьох потужних етнічних потоків: носіїв трипільської культури, скотарсько-землеробських племен, що прийшли з Північно-Західної Європи (культура кулястих амфор), та численних євразійських скотарських степових племен (середньостогівська, ямна культури). У сучасній історичній та народознавчій літературі існує твердження, що трипільці — прямі предки українського народу. Однак, намагаючись у глибинах історії розгледіти обличчя наших далеких пращурів, слід пам´ятати: по-перше, інформація про найдавніші часи обмежена, фрагментарна і тому дуже рідко дає змогу дійти однозначних категоричних висновків; по-друге, давні археологічні культури, як правило, характеризуються етнічною невизначеністю; по-третє, протягом кількох тисячоліть після занепаду трипільської культури до етногенезу українців через низку обставин були причетними чимало інших етнічних утворень від племен до цілих народів, і тому, очевидно, варто утриматися від поспішного проведення прямої родової лінії від трипільців до українців. Водночас нині не підлягає жодним сумнівам твердження про те, що окремі елементи трипільської культури (система господарювання, топографія поселень, декоративний розпис будинків, мотиви орнаменту на кераміці та ін.) стали невід´ємною частиною сучасної української культури.

Трипільці першими в історії вирішили продовольчу проблему, першими почали будувати справжні будинки, як правило, двоповерхові, в яких вперше з'явилися двері й горище, стіл, табуретки й стільці.

Спочатку Трипільська культура розташувалася в пониззях Дунаю (Кереш, Старчево, Боян, Кукутені), потім поширилася на території між Дністром і Бугом, а потім почала просуватися все ближче і ближче до Дніпра. На шляху розширення території свого проживання трипільці вступали в контакт з іншими племенами, які проживали на цій територіїї в той же історичний період. Так, внаслідок взаємодії з місцевою людністю Бузько-Дністровської археологічної культури Трипільська культура почала своє широкомаштабне розгортання на території теперішньої України.

У трипільців були каменярні, гончарні майстерні, плавильні печі та горни. Вони постійно вдосконалювали технології обробки кременю. Високого рівня у трипільців досягли металургія і металообробка. Для виготовлення інструментів і прикрас з міді використовували досконалі методи кування і лиття.

Гончарство у трипільців виділилося в окрему галузь, ними було винайдено повільне гончарне коло, постійно вдосконалювалася технологія виготовлення посуду. Вражає та обставина, що посуд був стандартизований: об'єм всього посуду був кратним чоловічій пригорщі (приблизно 84 грама).

Ще одне нововведення трипільців ткацтво. У трипільців з'явився перший ткацький верстат. Одяг трипільців був красивим і різноманітним. Чоловіки носили ткану сорочку, пов'язку на стегнах, багато прикрашений пасок, а жінки — сукні з тканини, прикрашені вишивкою, кістяними і мідними бляшками. Взуття — від сандалів до чобіт — трипільці шили з відмінно виготовленої шкіри.

Різке зростання господарської активності, нагромадження багатства і необхідність захисту від зовнішньої небезпеки призвели до концентрації розрізнених сімейних господарств у селища-велети з кількістю населення до 10 тисяч жителів, а в Тальянках — до 20-30 тис. жителів. І тут трипільці були першими. Започаткований ними радіальний метод забудови і дотепер використовується у містобудуванні. Характерною для трипільських міст є наявність вулиць та тротуарів. По суті, трипільці здійснили "міську революцію". Укріплене поселення із складною суспільною ієрархією — це вже місто.

Отже, у трипільців були всі три необхідні умови, що роблять людину відносно незалежною від природи, а отже, формують основи цивілізації — це поява нових видів ефективних знарядь праці, отримання надлишків продуктів харчування і будівництво осілих поселень.

Трипільці виготовляли товари для внутрішнього обміну і для експорту. Мабуть, ці обмінні та "експортно-імпортні" операції здійснювало багато людей, що зумовило зростання обсягів товарно-торговельних відносин. Носії Трипільської культури суттєво наблизилися до переходу на товарно-грошові відносини. Роль грошей у них могли виконувати стандартизовані кременеві і мідні знаряддя, а також кремінні гальки і великі кремінні пластини (вони знайдені у скарбах і не використовувалися у виробничих цілях) [6, c. 39-41].

Трипільці були за крок до створення держави і за крок до створення писемності. Цей крок зробили не вони, а шумери, єгиптяни і китайці. Хоча є певні підстави вважати трипільські поселення-велети державами (принаймні, протодержавами). Отже, якщо існували протоміста (селища-велети), то існували й протодержави. Чим більше з'являється наукової інформації, тим все менше залишається підстав для примітивного трактування соціальної структури трипільського суспільства як суто родоплемінного устрою. Життя великих "міст" (протоміст), тим більше відомих нині конгломератів з поселеннями-супутниками навколо них, неможливе без наявності чіткого адміністрування.

Звичайно, основним осередком громади була родина. Сім'ї, пов'язані родинними узами, утворювали рід. Рід входив до більш широкого об'єднання, яке поселялося в певному кварталі чи секторі міста. Це об'єднання входило до складу громади всього поселення. Отже, якщо існувало кілька рівнів організації громади, то, крім загальних зборів жителів поселення, мав бути спеціальний адміністративний орган, відповідальний за вирішення всіх поточних питань організації життя міста, так би мовити, систем життєзабезпечення, а значить була неминучою ієрархія вождів і "управлінців". Частина жителів повинна була займатися наведенням порядку, охороною території і угідь, до цього додайте наявність ремісників і жерців, які також були певним чином організовані. Завдяки інтенсифікації рільництва у трипільців уперше виділилися групи людей, зайнятих в інших галузях господарства (ремісники, гончарі, ткачі, ковалі). Все це свідчить про наявність поділу праці, спеціалізації і кооперації в трипільському суспільстві, що є цивілізаційною ознакою.

Трипільська культура мала яскраво виражений хліборобський характер. Трипільці вирощували плівчасту пшеницю – одно- і двозернянку, просо, жито, ячмінь, горох, овес, сочевицю, льон, коноплі. Для обробки землі використовували мотики з кам’яними та роговими робочими частинами, пізніше – рала. Збір урожаю здійснювався за допомогою крем’яних серпів із зубчастими лезами, подібними до металевих лез сучасних серпів. Збіжжя обмолочували спеціальними молотильними дошками, що являли собою дерев’яну основу, у яку вкладали шматки кременю.

Трипільці займалися металургією і металообробкою: виготовляли зброю, прикраси і знаряддя праці – пласкі сокири, сокири-молоти, шила, сверла, долота, рибальські гачки. В трипільців особливо розвинутими були гончарство та ткацтво. При розкопках знайшли рештки вертикальних ткацьких верстатів, які дозволяли виготовляти тканини різних типів шириною до 1,5 метра.

Трипільці ткали як тонке лляне полотно, так і грубе, подібне до мішковини, — про це свідчать знайдені на посуді відбитки тканини. Ткані виготовлялися не лише з льону, а й з вовни. Одяг фарбувався і прикрашався вишивкою та нашивними пластинками з кісток, міді та золота. Зображення на Трипільських статуетках доводять, що трипільці були естетами, які відзначалися творчим підходом до моделювання і оздоблення одягу.

Трипільський мальований посуд знаходять у похованнях та степових курганах в різних регіонах України. Трипільська кераміка до цього часу викликає захоплення і вчених, і широкого загалу високою якістю, незвичайним орнаментом, вишуканістю форм. Після розселення трипільців по навколишнім просторам і виникнення нових цивілізацій характерне трипільське гончарне мистецтво зберіглося в егейській і крито-мінойській цивілізаціях.

Рільництво було головною аграрною галуззю. Трипільці вирощували плівчасті пшениці, два різновиди ячменю, овес, просо, а також бобові: горох, сочевицю, віку-ервілію. Втім, встановлено, що у трипільському рільництві віддавалася перевага пшеницям та ячменю.

Інша аграрна галузь – тваринництво забезпечувала не лише харчові потреби, а також постачала сировину для виготовлення господарського реманенту, одягу: кістку, шкіру, вовну. Крім того, вона забезпечувала трипільців тягловою силою – волами. У череді трипільців переважала велика рогата худоба, тваринництво мало молочний напрямок. На другому місті зазвичай було свинарство, розводили овець і кіз. В господарстві використовувалися коні[2, c. 32-34].

Високого рівня у населення трипільської культури досягли такі виробництва як гончарство, обробка каменю, кістки, металообробка, ткацтво, а також будівництво та видобуток різної мінеральної сировини.

Тисячі трипільських артефактів (рукотворних речей): орнаментована кераміка, ритуальні предмети, теракотова скульптура свідчать про високий духовний розвиток людності, що залишила нам такий спадок. “Золотим віком енеоліту” назвав академік Б.О. Рибаков період трипільської культури. Втім зрозуміти інтерес широких кіл громадськості до Трипілля неможливо без розуміння ролі феномену Трипілля в давній історії та цивілізаційному процесі в Україні.

Трипільська культура являє нам як з початком доби металу удосконалення системи землеробства та скотарства, отримання на їх базі надлишкового продукту визначалося багатьма чинниками, а регіональна специфіка залежала від цілої низки конкретних явищ як природничого, так і соціального характеру. Паралельно відбувався процес становлення ремесел, спостерігається помітний прогрес у розвитку обміну на різних соціальних рівнях, пов’язаний з інтенсифікацією та спеціалізацією виробництва, виникає надлишковий продукт, функціонує престижна економіка, зазнають модифікації форми власності. Кажучи простою мовою, Трипілля в історії України це першій хліб та перший метал, перші ремесла: гончарство, металургія, широкомасштабний видобуток мінеральної сировини (кремінь, мідна руда), початок використання тяглової сили тварин у господарстві, перша тканина, справжні міцні будинки та храми, нарешті початок військової справи. Тобто все те, що відповідає цивілізованому життю суспільства.

Констатуючи такий стан Трипілля не варто стверджувати, що трипільська культура була якимось світовим унікумом та початком усього найкращого в історії людства. Це дійсно чиста правда, що трипільські протоміста лежали в руїнах, коли виникли єгипетські піраміди. Правда також і те, що історія починається не у Шумері, якщо розуміти саме винахід землеробства, як “початок історії” перший крок до цивілізованого життя. Втім, цей крок також відбувся не в Україні. Адже в той час, коли давні мешканці Анатолії (територія сучасної Туреччини) почали одомашнювати злаки та приручати диких предків овець і кіз, терени нашого краю відсотків на 50 ще вкривав льодовик.

Надзвичайно загадкова трипільська культура, народжена за декілька тисячоліть до нашої ери, може стати для вітчизняного туризму саме тією цікавинкою, яка приверне врешті решт до країни увагу світової туристичної мережі.

2. Період мезоліту: стоянки, мистецтво, поховання, вірування

В історії людства ця доба, що тривала з 9 по 6 тис. до н.е., вважається перехідною від давнього кам'яного віку (палеоліту) до неоліту (нового кам'яного віку). Природні умови в Україні тоді вже були подібними до сучасних. Щезли "герої" минулих епох, з якими тісно було пов'язане життя людини — мамонти. Основними заняттями людини й надалі залишились полювання, рибальство та збиральництво. Змінюють свій вигляд крем'яні знаряддя — вони стають меншими, делікатнішими. Все ширше застосовуються лук і стріли — основна мисливська, а часто й бойова зброя минулого, винайдена ще в пізньопалеолітичну добу. Збільшення населення і підвищення ефективності мисливства порушують рівновагу в навколишньому середовищі. Відчуваючи нестачу звірини, людина починає приручати тварин (найшвидше собаку), пробує висівати перші злаки.

В Україні відомо майже 1000 пам'яток мезолітичного періоду. Це тимчасові стоянки, тривалі поселення, могильники. В межах України вчені виділяють три основні ареали розселення мезолітичних племен: північний "поліський", прикарпатсько-дністрянський і південний "степовий". Побут та звичаї людей цих племен дещо відрізнялися між собою. На півночі — на Волині й Поліссі, серед лісів, боліт та озер люди займалися полюванням, рибальством, збиральництвом, споруджували легкі житла, подібні до вігвамів індіанців. Стоянки влаштовували на видмах. Досліджуючи їх, археологи знаходять багато невеликих майстерно оброблених крем'яних знарядь: вістря стріл, сокирки, шкребла, проколки, різці, нуклеуси — крем'яні ядрища, з яких давні майстри зтесували заготовки-пластини для знарядь. Племена, які жили на Поліссі, мали багато спільного з племенами доби мезоліту в Північній Польщі, Білорусі, Прибалтиці.

У середньокам´яну добу — мезоліт (9-6 тис. до н.е.) — сформувався сучасний клімат, став близьким до нинішнього тваринний і рослинний світ. Важливим заняттям людини залишалося полювання. Значно зростає роль рибальства. Також набуло поширення збирання черепах, ягід тощо. У межах України можна виділити три групи мезолітичних племен: полісько-північну, наддністрянську і степову, які дещо різнилися між собою побутом та звичаями.

У мезоліті відбувалися значні зміни у виробництві і подальшому вдосконаленні знарядь праці. Зокрема, були винайдені лук і стріли. Почалося приручення диких тварин — собак, свиней. Таким чином, виникають перші форми відтворюючого господарства. Судячи з поховального обряду, люди вірили в загробне життя, поклонялися небесним світилам, передусім сонцю. Померлих почали ховати на могильниках, за межами стоянок.

В епоху мезоліту відбулися істотні зміни в природному середовищі. Останній льодовик у Європі зник приблизно 11 тис. років тому. Клімат пом'якшав, а ландшафтно-географічні зони набули сучасного вигляду. Сформувалися русла річок. Близьким до нинішнього став тваринний світ, найтиповішими представниками якого були бикотур, косуля, олень.

У межах України виявлено сотні мезолітичних поселень і стійбищ — біля сіл Білолісся, Гиржеве, Мирне на Одещині, Осокорівка в Надпоріжжі, в Криму. Населення було відносно осілим. Поряд з великими відкрито чимало малих стоянок, що виникли внаслідок розпаду общин на невеликі мисливські колективи.

У Прикарпатті й Наддністрянщині частина племен доби мезоліту була, очевидно, прямими нащадками давнішнього, пізньопалсолітичного населення, а частина примандрувала з інших місць: з півночі, заходу, а також з півдня і південного заходу через карпатські перевали. Пам'яткою мезоліту с печера поблизу с. Баламутівка на Буковині, стіни якої розмальовані зображеннями людей і тварин, мисливців, чаклунів, що танцюють. Очевидно, вона служила стародавнім місцем культових дійств.

У горах Криму в мезолітичну добу люди для житла використовували, як і раніше, скельні сховища, де тривалий час жили, а інколи й ховали померлих. Такі поховання виявлені в гротах Мурзак-Коба та Фатьма-Коба.

До найдавніших з розкопаних у Європі родових могильників належать три великі могильники поблизу сіл Волошське та Василівка в дніпрянському Надпоріжжі, де виявлено близько 90 поховань. Померлих ховали або у випростаному, або у скорченому положенні, посипали зверху охрою, поруч клали зброю, стріли і списи з кістяними та крем'яними наконечниками. Деякі вістря списів і стріл стриміли в кістках людей, на черепах помітні сліди сильних ударів, що й стало, напевно, причиною їх смерті. Більшість похованих — чоловіки. Антропологи виявили, що люди, поховані в могильниках, належать до трьох різних рас: .зві з них були місцеві, а третя — прийшла, південно-ссредземноморського походження. Такі поховання й могильники є найдавнішими на українських землях слідами захисту місцевого населення від пришельців. Судячи з поховального обряду, люди мезолітичної доби поклонялись небесним світилам, передусім сонцю.

У мезоліті відбулися кардинальні зміни в сфері виробництва знарядь праці. Були винайдені лук і стріла. Це в свою чергу спричинилося до важливих зрушень в організації мисливського господарства. На цей час припадає початок приручення диких тварин, насамперед собаки, потім — свині. Нестача м'ясної їжі стимулювала розвиток рибальства, а також збиральництва, яке поклало початок рослинництву. Як засвідчують наявні археологічні дані, в мезоліті відбулася друга велика криза мисливського господарства і виникли перші форми відтворюювального.

Зміни у господарській діяльності мезолітичної людини зумовили відповідну перебудову і соціального життя. Індивідуалізація виробництва і споживання піднесла роль парної сім'ї, хоча вона ще й не стала економічним осередком суспільства. Таким осередком залишалася община, яку називають кланом, або ранньородовою общиною. Деякі дослідники (наприклад, М.Бутинов) вважають за можливе говорити про початок у мезоліті процесу формування племінної етнічної спільності.

Початок мезоліту (середнього кам´яного віку) хронологічно збігається із закінченням льодовикового періоду. Клімат пом´якшав і став близьким до сучасного, що суттєво вплинуло на фауну і флору. Традиційні для попереднього періоду об´єкти полювання або ж вимирають, як мамонти та шерстисті носороги, або ж відходять на північ. Тварини, які прийшли їм на зміну (кабан, вовк, лисиця, бобер тощо), були значно дрібнішими і рухливішими. Саме тому в мезоліті перед первісними мисливцями гостро стали проблеми зміни прийомів полювання, винайдення більш ефективної у нових умовах зброї, пошуку альтернативних мисливству джерел харчування. Людина не тільки суттєво удосконалює старі знаряддя праці (вони стають меншими за розмірами, зручнішими та ефективнішими), а й створює новий інструментарій для обробки дерева — долото, сокиру, тесло, виготовляє вкладишеві знаряддя (ножі, кинджали, списи) з крем´яними пластинами. Центральною подією розвитку первісної техніки в добу мезоліту було винайдення першої «механічної зброї» дистанційної дії — лука і стріли. Поява цього знаряддя полювання мала надзвичайно важливі наслідки: по-перше, суттєво зросла продуктивність праці мисливців — вбивати тварин можна було зі значної відстані, а птахів — на льоту; по-друге, вона сприяла перебудові соціального життя, оскільки людина могла сама себе прохарчувати, багатолюдні мисливські колективи розпалися і на зміну їм прийшла індивідуалізація виробництва та споживання, помітно зросла роль парної сім´ї.

На всій території України в мезоліті полювали переважно за допомогою лука та стріл, про що свідчать численні знахідки різноманітних крем’яних та кістяних наконечників стріл у комплексах практично всіх мезолітичних культур. Лук та стріли як зброя дистанційного бою однаково продуктивно забезпечували промисел усіх видів тварин, включаючи і птахів, за різних природно-ландшафтних умов (у лісі, степу, горах і на рівнинах). Про нищівну силу стріли можна судити з того, що ескімоський мисливець у процесі полювання пострілом з луку пробивав наскрізь оленя. Досвідчені стрільці до того ж відзначалися вражаючою влучністю.

Велику кількість луків знайдено на поселеннях більш північних районів Європи, де вони виготовлялися з різних порід дерева (сосни, в’яза, тису, ясеня та ін.) і досить добре збереглися у торфовищах. Вони мають різні розміри, але частіше довжина їхня не перевищує 150—180см. Оформлені вони вкрай просто. У торфовищах збереглися і древка стріл. На стоянці Нижнє Веретьє 1, що у Східному Прионежжі, знайдено дві цілі стріли довжиною 65,5 та 58 см. У хвостовій частині однієї з них збереглися сліди від закріплення оперення. Залишки різноманітного оперення виявлені на древках, знайдених на багатьох інших пам’ятках. За даними археології, у мезоліті древка стріл оснащувалися двома типами: у хвостовій частині, або декількома групами по древку. В останньому випадку оперення надавало стрілі обертального руху, що сприяло збереженню у польоті наданого мисливцем напрямку. Стріли оснащувалися крем’яними та кістяними наконечниками.

Зникнення великих стадних тварин, зростання населення, масове винищення дичини внаслідок використання лука і стріл зумовили кризу мисливського господарства. У пошуках альтернативних засобів існування людина починає активніше займатися рибальством. Очевидно, спочатку це було варіантом полювання зі списом, гарпуном чи луком, але згодом техніка рибальства суттєво удосконалилася: були винайдені гачки, сіть з поплавками, блешні з річкових черепашок, складна система загородок на річках та озерах, а також плоти зі зв´язаних колод, човни, видовбані зі стовбурів дерев, тощо. Криза мисливського господарства зумовила посилення ролі не тільки рибальства, а й збиральництва. Головними об´єктами збиральництва були різноманітні їстівні рослини та ягоди, а також раки та молюски. Стабільності існування людини в епоху мезоліту сприяло приручення диких тварин (спочатку собаки, а потім — свині).

На території України налічується майже 1000 відомих нині пам´яток мезоліту (Мурзак-Коба та Фатьма-Коба — у Криму, Гребениківська стоянка — на Одещині, Журавська — на Чернігівщині та ін.).

Найвідомішою пам’яткою українського мезоліту є Кам’яна Могила біля с. Терпіння (Мелітопольський р-н на Запоріжжі), у заплаві ріки Молочної. Вона має вигляд великого продовгуватого пагорба з пісковикових брил заввишки до 15 м. і розмірами 200 на 300 м., схожого віддалік на могильний насип. Видовище справді величне і вражаюче: нагромадження серед безмежного південного степу циклопічного каміння, у якому, ніби щільники, розташовані близько шести десятків печер та гротів. Навіть зовнішній вигляд пам’ятки створює відчуття, що з нею пов’язані якісь важливі події стародавньої історії. Вже багато років учені досліджують феномен Кам’яної Могили і нині тут функціонує Державний історико-археологічний заповідник «Кам’яна Могила».

Проте Кам’яна Могила цікава не лише зовнішнім виглядом. З кінця ХІХ ст. на стелях її численних навісів і гротів, а також під плитами на схилах пагорба відкрито сотні наскельних зображень, малюнків тварин, людей, геометричних композицій і дивних «письмен», через що Кам’яну Могилу іноді називають і «Підземним Ермітажем» або «Кам’яною бібліотекою». Розшифрувати загадкові знаки тривалий час не вдавалося, аж доки за справу не взявся вчений-шумерознавець Анатолій Кифішин, припустивши, що написи зроблені шумерським клинописним письмом. Тривала й копітка дослідницька робота втілилася в монументальному виданні «Древнее святилище Каменная Могила. Опыт дешифровки протошумерского архива ХІІ–ІІІ тыс. до н. э.», яке побачило світ 2001 року в Києві. На 40 панно й 16 кам’яних табличках з Кам’яної Могили, т. зв. «скрижалях», А. Кифішин виявив шумерські легенди про сотворіння світу, всесвітній потоп і героя епосу Гільгамеша. Використовуючи династичні списки шумерських царів, дослідник з’ясував, що найдавніші петрогліфи Кам’яної Могили сягають ХІІ тис. до н. е. Висновок А. Кифішина та археолога Юрія Шилова був однозначний: Кам’яна Могила упродовж тисячоліть була найвпливовішим духовно-релігійним центром значної частини Євразії, що підтримував тісні зв’язки (на рівні обміну культурними досягненнями) з Давнім Шумером (центр — поселення Чатал-Гуюк в Малій Азії). А її система знаків — попередниця шумерської писемності — принаймні вдвічі поглиблює відому нам писемну історію людства.

Згадана монографія — поки що єдина спроба дешифрувати написи Кам’яної Могили, і вже тому заслуговує на увагу, вивчення, а, можливо, й заперечення. На жаль, Україна не має власних фахівців-шумерологів, тож і перевірити висновки дослідника складно. Проте на наш аматорський погляд принаймні частина тлумачень доволі сумнівна насамперед через свою семантичну невиразність («Рука-закон степу Землі Благої» і т. п.), хоча остаточний вердикт все ж мають винести фахівці-шумерологи. Сам А. Кифішин визнає, що при дешифруванні написів Кам’яної Могили йому часто доводилося йти інтуїтивним шляхом, спираючись лише на набутий досвід роботи з протошумерськими текстами. Однак незалежно від конкретних спроб дешифрування цих знаків, сам факт віднайдення в Україні клинописних текстів протошумерського типу винятково важливий. Тим більше, що подібні знахідки вже траплялися дослідникам у Подунав’ї та на Балканах.

Висновки

Питання Трипільської цивілізації — це питання походження та етнічної історії українського народу. Весь нагромаджений археологічний, етнографічний, лінгвістичний та історичний матеріал дає підстави стверджувати, що трипільське коріння українців — це не міф, а реальність. Історія починалася в Трипіллі-Кукутені, а Україна-Русь починалася з Трипілля. Трипільська культура — це праісторія України.

Історія завжди має продовження. Трипільці поєднували землеробство із скотарством, а в процесі занепаду Трипільської культури перейшли переважно до скотарства (суть кризи звелась до зміни форм господарства), тому вони трансформувалися і інтегрувалися в ямну культуру та культури шнурової кераміки, які представляли основну групу індоєвропейської спільноти. Тому непереконливим є аргумент, що українці не є нащадками трипільців, бо вони, мовляв, належать до індоєвропейської сім'ї, а трипільці не були індоєвропейцями. Трипільці взяли участь у формуванні індоєвропейської спільноти. Носії ямної культури та культур шнурової кераміки просунулися на захід до Подунав'я, на схід — до Поволжя і навіть до Алтаю, на південь — до Передкавказзя. Рухлива скотарська економіка, поширення колісного транспорту, тяглових тварин (бика і коня), вершництва — все це сприяло небувалому за розмахом розселенню на гігантській території від Середнього Дунаю до Алтаю.

Трипілля — східний форпост цивілізації Старої Європи, пов'язаний з нею генетично і духовно, а не наслідок виключно автохтонного розвитку місцевих племен. Вона має забудовані тисячами двоповерхових жител і громадськими спорудами, потужними укріпленнями поселення — протоміста. Відкриті сліди розвинених ремесел — гончарного, металообробного. У трипільських орнаментах виявлено розвинену знакову систему, яка еволюціонувала у напрямку до створення власної писемності.

Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Історія України: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Віктор Дани-ленко,. — К.: Каравела, 2007. — 254 с.

2. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 535 с.

3. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. — 3-тє вид., випр., доп.. — К.: Академвидав, 2004. — 687 с.

4. Губарев В. Історія України: Довідник школяра і студента/ Віктор Губарев,. — Донецьк: БАО, 2005. — 622 с.

5. Історія України: Навчальний посібник/ М. О. Скрипник, Л. Ф. Домбровська, В. М. Красовський та ін.; Під ред. М. О. Скрипника; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2003. — 366 с.

6. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і нау-ки України. — 2-ге вид., доп. і перероб.. — К.: Алерта, 2006. — 412 с.

7. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. — Харків: Одіссей, 2005. — 413 с.

8. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Знання-Прес, 2006. — 598 с.

9. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для судентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. — 3- вид., виправлене та доповнене. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 262 с.