ВСТУП

Перша друкарня на території України з’явилась у Львівській братській школі, де працювали 30 кваліфікованих граверів (XV ст.). Серед них відомий майстер Лаврентій Пилипович. У XVI ст. малярство продовжувало істотно впливати на художнє оформлення книжок. Оригінальні прикраси були використані у процесі виготовлення львівського „Апостола” 1574 р., і які Іван Федоров, запровадив ще у першому виданні – московського „Апостола” 1564 р.

У XVII ст. друкарство переходить на мануфактурний спосіб виробництва. Саме друкарське виробництво потребувало великих витрат, а ремісничий процес друкування не зміг би існувати.

Отже, в Україні виникають потужні друкарські центри: Львівська братська друкарня, друкарня Києво-Печерської лаври і Чернігівська друкарня. Про потужність їхньої діяльності свідчить те, що якщо Лаврська друкарня за другу половину XVII ст. випустила 120 книг, то Чернігівська за 20 років – 40 книг.

Актуальність теми. У свій час Лавра відігравала важливу роль у розвитку давньоруської культури, була центром літопису та житійної літератури. Тут перекладалися на церковнослов`янську мову та переписувалися твори іноземних авторів. В Лаврі працювали літописці Нестор, Никон, Сильвестр. У ХІІІ ст. тут був складений «Києво-Печерський патерик»  ̶ важливе джерело з історії Київської Русі. У XVI-XVII сторіччях Лавра  ̶ один з центрів боротьби проти окатоличування українського народу та проти уніатства.

У 1615 році засновано друкарню Києво-Печерської Лаври, 1631 року відкрито школу (засновник — Петро Могила), що сприяло поширенню освіти в Україні. В них працювали видатні діячі української культури та освіти П. Беринда, А. Кальнофойський, З. Копистенський, І. Гізель та інші, відомі українські майстри гравюри О. і Л. Тарасевичі, І. Щирський, І. Мігура, Ілія, А.Казачковський, Г. Левицький, художники Аліпій, І. Максимович, І. Їжакевич.

Ця проблема є актуальною, тому що набула висвітлення у працях багатьох науковців і дослідників. Серед них, Запаско Я., Ісаєвич Я., Кагамлик С., Огієнко І., Петров С., Тимошик М., Черниш Н. та інш.

На початку ХХ ст. лаврська друкарня залишалася однією з кращих серед численних друкарських закладів, що з’явилися в Україні.

Мета: дослідити історію створення українських першодруків друкарні Києво-Печерської Лаври.

Об`єкт дослідження першодруки друкарні Києво-Печерської Лаври.

Предметом дослідження є історія створення, особливості оформлення, тематика, зміст українських першодруків друкарні Києво-Печерської Лаври.

Завдання роботи:

— охарактеризувати передумови виникнення і розвитку кириличного друкарства;

— розглянути друкарство Київської Лаври в 30-40 рр. XVIІ ст.;

— охарактеризувати видавничу діяльність Лаври в 1650-1721 рр.;

— здійснити аналіз видань Київської Лаври другої половини XVII- XVIII ст.

Методи дослідження — використано методи аналізу історичної та культурознавчої літератури.

Структура роботи: Робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел (30), висновків і додатків (А, Б) та має загальний обсяг 37 сторінок.

РОЗДІЛ 1. ІСТОРІЯ ЗАРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО КНИГОВИДАННЯ

1.1. Передумови виникнення і розвитку друкарства

Поняття «друкарство в Україні» вужче від поняття «українське друкарство». Історію українського друкарства можна починати з діяльності першої Краківської кириличної друкарні кінця XV ст., що була створена для обслуговування насамперед України й Білорусі і, ймовірно, мала зв’язки з українськими культурними осередками. Не тільки на Білорусь, а й на Україну були розраховані видання білоруського першодрукаря Франциска Скорини, Симона Будного, Василя Тяпинського (за походженням українця), а також публікації заблудівської друкарні гетьмана Великого Князівства Литовського Григорія Ходкевича, нащадка київських бояр [24, с. 24].

Водночас не випадковим був той факт, що перші друкарні на землях України виникли у Львові  ̶ осередку політичної, економічної та культурної активності міщанства, й Острозі  ̶ резиденції найбагатшого й найвпливовішого тогочасного українського магната.

Складовою частиною загального піднесення культури протягом останніх десятиріч XVI  ̶ першої половини XVII ст. закономірно став і розвиток друкарства. В цій галузі найбільші заслуги мали ті соціальні верстви і ті центри, які були найактивнішими і в інших сферах духовної творчості.

Вплив на характер українського друкарства мали культурні течії, що розвивалися не лише в межах України, а й у міжнародному контексті. Слід думати, невипадково до третьої чверті XVI ст. належить початок постійного друкарства в цілій низці країн Центральної і Східної Європи, а також виникнення поза межами цього реґіону друкарень, спрямованих на його обслуговування. У Венеції в той час працював перший відомий нині друкар-болгарин Яків Крайков з Софії, в Брашові (Трансільванія) диякон Коресі почав друкування книг румунською мовою і паралельно з цим друкував також церковнослов’янські видання. В Тюбінґені й Ураху діяла друкарня Пріможа Трубара, що ставила собі за мету розповсюджувати протестантські книги (надруковані кирилицею, глаголицею, латинкою) серед південних слов’ян, насамперед словенців і хорватів. 1574 р. у Будишині побачила світ перша друкована книжка серболужицькою мовою. З 1575 р. у Любляні кілька років працювала перша словенська друкарня. У третій чверті XVI ст. розпочалося друкарство в ряді інших міст Центральної та Східної Європи: Торунь  ̶ 1568 р., Познань  ̶ 1577 р., Банська Бистриця, Трнава і розташований неподалік від українських земель Бардіїв  ̶ 1577-1578 рр., Рига  ̶ 1578 р. і т. д. Очевидно, цілком співставними були темпи визрівання об’єктивних соціально-економічних передумов виникнення друкарства, попри всю різноманітність конкретних мотивів діяльності друкарів. Різнорідними були і суспільні верстви, пов’язані з першими друкарнями різних країн і реґіонів [22, с. 86].

Заснування перших друкарень у Львові і Острозі припадає на час піднесення суспільно-політичного руху. Водночас це була доба, коли й освіченому духовенству, і причетним до освіти мирянам стала зрозумілою потреба забезпечити всі храми церковно-літургічними книгами і добитися такої уніфікації тексту цих книг, якої не можна було досягти рукописним способом. Потрібна була саме друкована книга. Необхідною вона стала в цей час і для шкіл, і для полеміки з тими, хто заперечував політичні, релігійні та культурні права українців і білорусів.

Для виникнення друкарства саме у Львові щасливою обставиною стало те, що тут поєдналися інтереси й плани, з одного боку, львівських українських міщан, а з іншого  ̶ мандрівного друкаря Івана Федорова, який перед тим працював у Москві й білоруському містечку Заблудові. І якщо в Москві Іван Федоров був на службі в державній друкарні, а у Заблудові  ̶ в друкарні Г. О. Ходкевича, то тепер він вирішив відкрити власне підприємство, стати не лише друкарем, а й видавцем. Задумавши заснувати власну друкарню, Іван Федоров, якого в Україні називали Федоровичем, не випадково обрав Львів, велике торговельно-промислове і культурне місто [22, с. 87].

Іван Федоров прибув до Львова, коли тут активізувалася політична й культурна діяльність міщан, на передмісті Підзамче діяли Миколаївське та Благовіщенське братства, велася підготовка до реорганізації Львівського Успенського братства й заснування його школи.

У лютому 1573 р. львівська друкарня почала працювати, а через рік закінчила друкування Діянь і послань апостольських  ̶ книги, яку скорочено називали «Апостолом». Перевидаючи «Апостол», раніше надрукований у Москві, Іван Федоров наблизив правопис до загальноприйнятого в Україні, істотно доповнив вступну частину, збагатив орнаментику. А головне, що наприкінці книги він замість офіційної за стилем післямови включив «Повість откуда начася і како совершися друкарня сія» [22, с. 87]. Це мемуарно-публіцистичний твір, в якому друкар схвильовано оповідав про свою вірність високому покликанню: служити людям і церкві «художеством» власних рук.

Видавнича програма Острозької друкарні, з одного боку, була розроблена князем Острозьким й українськими, грецькими та іншими книжниками, яких він залучив до праці в Острозькій академії. З другого боку, авторитет Івана Федорова як друкаря і літератора був великим, тому видавець і його радники рахувалися з його думками й досвідом. Отже, острозькі видання, подібно до того як раніше заблудівські, стали виявом своєрідного компромісу між місцевими літературно-освітніми колами і друкарем. Текст передмов і післямов став ближчим до традиційних зразків, які на той час залишалися загальноприйнятими у кириличній східнослов’янській і південнослов’янській рукописній книзі. Водночас в ці роки в Острозі утверджуються елементи, характерні саме для друкованої книги: окремий титульний аркуш, вірші на герб, віршована присвята меценатові [22, с. 88].

Першим острозьким виданням була грецько-церковнослов’янська «Азбука» (Буквар) з датою 18 червня 1578 р. Книжка містила грецьку абетку, далі надруковані паралельно молитви грецькою і церковнослов’янською мовами, передрук Львівського букваря і нарешті Сказання чорноризця Храбра «Про письмена». Цей твір  ̶ визначна пам’ятка староболгарської літератури  ̶ сприймався тоді як апологія слов’янської кириличної писемності, хоч за задумом автора йшлося про глаголицю. Прославляння у цій пам’ятці просвітителя слов’ян Константина-філософа мало на меті звеличити освітню діяльність іншого його тезки  ̶ князя острозького. Проводилася певна аналогія між діяльністю острозького гуртка й просвітництвом доби Константина-філософа [22, с. 89].

Друкарня Острозької Академії була втіленням в Україні витвореного у Західній Європі типу видавничого закладу при школі вищого типу і науково-літературному гуртку книжників.

Незрівнянно довговічнішими виявилися дві інші найбільші українські друкарні  ̶ Львівського братства й Києво-Печерської лаври. Перша діяла як братська з 1591 до 1788 рр., після чого перейшла до Ставропігійського інституту; її безпосереднім продовжувачем стала навчальна майстерня поліграфічної школи на Руській вулиці. Заснована в 1616 p., Київська лаврська друкарня працювала три сторіччя. Після закриття Києво-Печерської лаври її приміщення й обладнання до 1941 р. використовувалося друкарнею Академії наук України; нині в її будинку знаходиться Музей книги і друкарства України [24, с. 29].

Львівська братська друкарня до 1648 р. видрукувала не менш як 36 книг обсягом 2842 арк., лаврська  ̶ не менш як 72 книги обсягом 3765 арк [124, с. 29].

1.2. Початки кириличного друкарства

Видання Йогана Ґутенберґа, як і його безпосередніх наступників, надруковані латинською мовою, яка ще довго залишалася міжнародною мовою науки й освіти. Але вже в другій половині XV ст. з’явилося чимало друкованих книжок на живих мовах різних народів.

Склалося так, що східнослов’янська кирилична друкарня була заснована не на території однієї зі східнослов’янських країн, а в столиці й найбільшому економічному центрі тогочасного Польського королівства — Кракові, де в той час мешкало багато українців і білорусів. Саме тут наприкінці XV ст. вийшли перші чотири книжки, надруковані кирилицею церковнослов’янською мовою. Дві з них  ̶ «Часослов» й «Осмогласник» (Октоїх)  ̶ мають позначення про закінчення їх друку в Кракові 1491 р. міщанином-німцем Швайпольтом Фіолем. Тим самим шрифтом надруковані «Тріодь Пісна» (в жодному з її примірників немає вихідних даних) і «Тріодь Цвітна» (сторінка з позначенням прізвища Фіоля збереглася лише у примірнику, який не так давно виявлено в трансільванському місті Брашові) [14, с. 6].

Фіоль замовив виготовлення кириличного шрифту Рудольфові Борсдорфові з Брауншвайґа, який досить швидко відлив згідно з вказівками Фіоля 230 літер і надрядкових значків. Майстер добре впорався з цією роботою, тому Фіоль пообіцяв, що й надалі замовлятиме йому такі речі, а Рудольф Борсдорф присягнувся, що без згоди Фіоля не виготовлятиме кириличних шрифтів ні для кого, навіть для себе, і що нікого не навчить як їх робити. Це зобов’язання було внесене до міських книг на прохання Фіоля, який не хотів, щоб хтось інший заробляв на друкуванні церковнослов’янських книжок.

У брашовському примірнику «Тріоді Цвітної» Фіоля збереглася найстарша в кириличному друкарстві фігурна гравюра  ̶ розп’яття. Як припускають, дереворит міг бути виконаний у Нюрнберзі. На стиль інших елементів оформлення (друкарські знаки, плетінчата заставка й ініціали) мали вплив як ґотичні зразки, так й орнаментика східнослов’янських, зокрема галицьких, рукописів.

За авторитетним визначенням П.В. Владимирова, «Октоїх» найбільше пов’язаний з українськими рукописами, а «Часослов» міг бути надрукований за українським списком з російського протографа [14, с. 7].

В обох Тріодях використано текст південнослов’янської редакції, що була дуже поширена у східних слов’ян. Вона відображає вимоги Єрусалимського уставу й включає правку, здійснену в XIV ст. болгарськими монахами на Афоні й у Болгарії за Євфимія Тирновського. У правописі всіх першодруків впадають у вічі середньоболгарські риси, які на той час були особливо характерними для пам’яток з українських земель. На призначення видань Фіоля в першу чергу для українських та білоруських читачів вказує мова й зміст післямов «Осмогласника» та «Часослова», датування їх за ерою «від різдва Христового». Захарія Копистенський у своїй відомій «Палінодії», написаній в 1619-1621 рр., згадав усі чотири найдавніші кириличні церковнослов’янські друки, що з краківської друкарні Фіоля. Копистенський зазначав, що «Тріодь пісна» і «Тріодь цвітна», видані Швайпольтом Фіолем, зберігалися «у многих при церквах і в монастирах в землі Львовской, і в монастиру Дорогобузьком, і в Городку  ̶ монастира Печерського маєтності, і на Підляшшю в землі Більській в Ботьках, на Волиню і інді по розних місцях» [22, с. 92]. «Осмогласник» краківського друку, за його словами, був у Смидині під Турійськом, в Кам’янці Литовському; Часослов, виданий Фіолем 1491 р.  ̶ у Києво-Печерській лаврі, в люблінській православній церкві Чесного хреста, на львівському передмісті Личакові, в Бересті та по інших місцях. Пізніше Копистенський згадував кириличні першодруки Фіоля у своїй передмові до «Бесід на 14 посланій апостола Павла» (Київ, друкарня Києво-Печерської лаври, 1623 р.). Примірники видань Фіоля вже в XVI і найбільше у XVII ст. були привезені з України і Білорусії до Росії, де довго використовувалися (особливо у старообрядницьких громадах) [14, с. 8]. Є.Л. Немировським зареєстровано 126 примірників видань Фіоля, разом із збереженими до наших днів або описаними в надійних джерелах: 9 примірників «Октоїха» (з них лише один повний), 38 «Часослова», 40 «Тріоді пісної», 39 «Тріоді цвітної» 54. Ряд примірників, відомих попереднім дослідникам, поки що не знайдено [14, с. 8].

У 30-50-х рр. XVI ст. епізодично велося книговидання також у сербських монастирях Руйно (1537), Грачаниця (1539), Мілешева (1544-1547, 1557-1577), врешті у монастирі Мркшна црква, який поки що не вдалося локалізувати (1562-1566). Як видно з примітивного за виконанням Руянського Євангелія, його друкували самоуки, натомість всі інші монастирські друкарі були кваліфікованими фахівцями, особливо ієромонах Мардарій, який, можливо, навчався у Венеції, а потім працював у Мілешові, Белграді та Мркшиній церкві. В 1546 р. Филип Молодованин надрукував Євангеліє в Сібіу (Трансільванія), 1547 роком датовані два видання «Апостола», що їх видав у волоському місті Тирґовиште Дмитро Любавич [14, с. 9].

Отже, історію українського друкарства можна починати з діяльності першої Краківської кириличної друкарні кінця XV ст., що була створена для обслуговування насамперед України й Білорусі і мала зв’язки з українськими культурними осередками. Це видання білоруського першодрукаря Франциска Скорини, Симона Будного, Василя Тяпинського, публікації заблудівської друкарні гетьмана Великого Князівства Литовського Григорія Ходкевича.

Заснування перших друкарень у Львові та Острозі припадає на час піднесення суспільно-політичного руху.

Першим острозьким виданням була грецько-церковнослов’янська «Азбука» (Буквар) датована 18 червня 1578 р. Книжка містила грецьку абетку, далі надруковані паралельно молитви грецькою і церковнослов’янською мовами, передрук Львівського букваря і Сказання чорноризця Храбра «Про письмена». Цей твір  ̶ визначна пам’ятка староболгарської літератури — сприймався тоді як апологія слов’янської кириличної писемності, хоч за задумом автора йшлося про глаголицю.

Східнослов’янська кирилична друкарня була заснована в Кракові. Саме тут наприкінці XV ст. вийшли перші чотири книжки, надруковані кирилицею церковнослов’янською мовою: «Часослов», «Осмогласник» (Октоїх), «Тріодь Пісна» й «Тріодь Цвітна».

У виданнях перших кириличних друкарень простежуються як риси, спільні для всього кириличного друкарства, так і зумовлені специфічними традиціями книжності окремих країн та їх регіонів.

РОЗДІЛ 2. ДРУКАРНЯ КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКОЇ ЛАВРИ — ПРОВІДНИЙ ЦЕНТР КНИГОВИДАННЯ НА УКРАЇНІ ХVІ- ХVІІІ СТ.

2.1. Початки друкарства в Києві

Із всіх східно-українських земель друкарство найперше розпочалося на київській землі, власне  ̶ в самому місті Києві.

Писаної історії київського друкарства в цілому ми ще не маємо, не маємо також і детально досліджених окремих питань цього важливого друкарства. Звичайно, для давньої доби київським друкарством була друкарня Києво-Печерської Лаври, а тому на неї й звернулася увага всіх дослідників друкарства.

Києво-Печерська друкарня з самого початку свого аж до середини XVIII ст. майже не мала собі ніякої конкуренції; коли випадком і повставали якісь нові друкарні, то вони швидко зникали, бо ніхто не міг конкурувати з багатою та могучою Лаврою, тобто в Києві було те саме, що ми бачили у Львові, де конкуренція з Братством була нікому не під силу [17, с. 58].

В Києві, крім друкарні Печерської, існували за час 1625-1630 рр. ще дві друкарні  ̶ Тимофія Олександровича Вербицького та Спиридона Соболя.

Київське друкарство вже в першій половині XVII ст. стало домінуючим на всій українській землі. Роль цього Київського друкарства в історії української культури надзвичайно велика. Друкарство Галицьке та Волинське увесь час жило серед дуже несприятливих умов й мусило витрачати свою силу на речі, що з друкарством не мали нічого спільного.

В Києві друкарство розцвіло відразу й засвітило на цілу Україну. І вже пізніше, коли почалися досліди історії українського друкарства, патріотична київська думка, не маючи в руках певного матеріалу, загубила історичну перспективу в цій справі й заснування київської друкарні віднесла десь на 30-ті роки XVI ст., тобто на час ще до початку друкарства в Галичині.

В 1784 році Лавра, на запит Київського губернатора Ширкова, писала, що Печерську друкарню засновано за архімандрита Протасія з наказу князя Констянтина Івановича Остріжського, котрий ніби подарував Лаврі літери та друкарські інструменти з Остріжської друкарні ще 1531 р., а друкування розпочалося в Лаврі ніби 1533 р. Сама друкарня на початку своїм була поза Лаврою, проти пустинного Микольського монастиря [17, с. 59].

Київські першодруки взагалі мають собі нещасливу долю  ̶ вони пережили чимало великих пожеж. В ніч з 21 на 22 квітня 1718 р. згоріла Печерська друкарня разом з всіма книжками, інструментами, бібліотекою та архівами. Горіла її друкарня, а з нею книжки та архів, ще два рази, — 1772 р. та 1849 р. А 29 лютого 1780 р. згоріла в Києві на Подолі вся бібліотека Київської Академії на різних мовах, згоріло понад 8000 книг… Крім цього, 9 червня 1811 р. також був велика пожежа на Подолі,  ̶ і тоді знову погоріла Академія, а з нею й її бібліотека. Того ж 1811 р. згорів київський магістратський архів [17, с. 59].

Фундатором Києво-Печерської друкарні був Єлисей (Михайлович) Плетенецький, галичанин з походження. Народився він близько 1554 р. в Плетеничах біля Золочева; походив із знатного роду. Мужня оборона благочестивої віри на Берестейськім соборі 1596 р. звернула на нього увагу киян, і він у вересні 1599 р. став архімандритом найславнішого на цілу Україну монастиря Печерського, заступивши на архімандрії Никифора Тура. Плетенецький був енергійним адміністратором, і за час свого довгого управління Лаврою (1599 — 1624) привів її до блискучого стану. Ось цій людині й випала славна доля стати фундатором першої кирилівської друкарні на всю східну Україну [17, с. 62].

Щоб знати, з чого розпочинати друкарство, Плетенецький порадився з братією, і «купно c всими иже о Христи братіами, свещеваше: юже бы првейшую жит своих рукоят Богу принести, и православных сердца обвеселити, и божествныя храмы огласити» [22, с. 107]. Порішили видрукувати Анфологіон 4: «сію найпаче книгу изволися истинным церковником и православіа непоколебимым исповедником впрвых (найперше) Церкви напечатати и православным… якоже дар многоценен, хитростію типарскою преподати» [17, с. 62]. Анфологіон  ̶ це дуже велика книжка, якої тоді ще ані одна друкарня не видрукувала, а тому її скрізь бракувало. Рукопис до друку приготували: Іов Борецький, ігумен Золотоверхого Михайлівського монастиря, та архідиякон Захар Копистенський, — вони звірили з грецьким оригіналом, а багато й переклали. От цей Анфологіон і був тою першою книжкою, яку почали складати в Печерській друкарні і яку (хотіли видати «впрвых», як «првейшую жит своих рукоят» [17, с. 62].

Але щось перешкодило цьому намірові і склад Анфологіона спинився на першій третині його; книжка запізнилася й не вийшла першою в світ, — вона появилася лише 16 січня 1619. Це грубий том, на 16+1048 с.; книжка має розкішний вигляд — багато прикрас, різні шрифти. Це була перша солідна книжка, з якою входила в люди нова друкарня, а тому друкарі її подали й від себе передмову, де знаходимо цінні вказівки й про те, як повстала Печерська друкарня.

Але не ця книжка вийшла першою в світ. В той час була велика потреба в Часословах, бо це тоді була шкільна книжка. І цей Часослов став «первенцем» київського друку; на жаль, до нашого часу не збереглося ані одного примірника цієї книжки з заголовним листом, а тому ми не знаємо точної дати виходу в світ цього Часослова; лише на другій передмові тут зазначено; 20 грудня 1616 р., сама ж книжка вийшла в світ або в кінці 1616 р., або, скоріше, на початку 1617 р. Часослов має 21 + 192 л. (Детальний опис цеї книжки дає Xв. Tитов. Op. cit. Додатки. С. 3-13. Звідси й цитати приводжу далі). Шрифт Часослова, заставки, кінцівки та ініціали однакові з такими, як в стрятинскім Служебнику 1604 р.,  ̶ доказ, що Стрятинська друкарня перейшла до Києва [17, с. 67].

Вслід за Часословом з Печерської друкарні вийшов невеличкий панегірик на 6 л.: «Визерунк цнот превелебного в Бози Єлисея Плетенецкого», що появився до Різдвяних свят 1618 р.; склав його Олександр Митура.

Так розпочалося Київське друкарство (Tитов Ф. Op. cit. T. І. С. 78 — 83, намагається доказати, що друкарство в Києві розпочалося ще 1606 р., — тоді на пробу видрукували Акафиста Успінню, про що 1781 р. свідчить печерський друкар Шиянів). Йшло воно прискореним темпом, — Плетенецький видав ще такі книжки:

4) Номоканон, 8 червня 1620 р. 4+140 с.;

5) Служебник 1620. 593 с.;

6) Книга о вере. 1620-1621 (?). 4+317+308 с.;

7) «Вирши на жалосный погреб зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного, гетмана войска запорозкого». 1622. 49 с.;

8) Псалтир. 1624. 24+456 с. [17, с. 68].

Найкращими книжками за ввесь час праці Плетенецького й взагалі найкращими виданнями печерськими були:

9) Іоанна Златоустого «Бесіди» на 14 посланій святого апостола Павла. 1623. 34 С.+3202 стовпці;

10) Іоанна Златоустого «Бесіди на Діянія». 1624. 24+534 с.

Ці дві останні книжки мали розкішні прикраси гравера Тимофея Петровича, і на довгий час стали найкращими виданнями того часу [17, с. 68].

В перших київських виданнях бачимо шрифти та прикраси не тільки стрятинські, але й остріжські.

Тільки вісім літ (1616-1624) працював Єлисей Плетенецький як типограф, але зробив він за цей час надзвичайно багато; талановитий адміністратор, він відразу поставив свою друкарню на тверді ноги. Звертає на себе увагу те, що печерські видання були в своїй більшості дуже великими й оригінальними, яких до того часу ні одна друкарня не випускала. Лавра відразу звернула дуже пильну увагу на зовнішні прикраси своїх видань, і в цьому відношенні скоро стала вище за всі тодішні друкарні. Звичайно, все ще вимагало таких великих коштів, яких на той час ані одна друкарня не могла понести; печерській друкарні щедро помагав і меценат того часу Костянтин Долмат, що до видань «Бесід» 1624 та 1625 р. «суммою пенязей приложился», і взагалі, як каже Земка, «голосу типографіи дал» [17, с. 69].

Доба Плетенецького — це осібна ціла доба печерського друкарства, якого виразною рисою все був національний, український характер, що відбивалося й на мові видань, і на їх прикрасах. Найближчий співробітник Плетенецького, Захар Копистенський, в своїм надгробнім слові  ̶ «Казаньє» 1625 р. згадує й друкарські заслуги Плетенецького, що «в старости и Типографію выставил, з которои книги божественныи, церковныи и училищныи, за исправленієм людей учоных от него ж на тоє мисце зведеных, порядне и оквите выходят и выплывают». Ще й 1627 р. згадує Копистенський в передмові до «Тріоді» 1627 р. про Плетенецького, що той «типографію Лаври Печерской соружи» [25, с. 80].

Копистенського на архімандрії заступив Петро Могила (в кінці 1627 р.). На початку не мав він часу віддатися друкарству, бо був зайнятий загальноцерковними справами. Муж високої освіти, Петро Могила скоро орієнтувався в друкарстві. Всю силу свого великого впливу Могила віддав на оборону православної церкви і хутко зрозумів, яку ціну для цього має якраз друкарство. Ось тому в скорім часі Петро Могила всі сили свої віддав Печерській друкарні. А коли 1632 р. добився він від польського уряду багатьох покращань для православної церкви, то серед них було й право вільно засновувати друкарні при церквах та монастирях.

В першу чергу Могила заснував постійну вищу школу в Києві — Братську Колегію (перше при самій Лаврі), і всі професори цеї Колегії стали також до праці в Печерській друкарні; цим значно побільшилась та друкарська Академія, що працювала за часів Плетенецького та Копистенського. Ближчими співробітниками Могили по друкарству були: Афанасій Кальнофойський, Сильвестер Косів, Іларіон Денисович, перший «доктор богословія» Ісасія Козловський та інші, не рахуючи старих працівників з попередньої доби. Ось вся ця друкарська Академія мала досить сил, щоби в першу чергу готувати солідні книжки, а книжки богослужбові добре виправляти по грецьких оригіналах. Все це наклало виразну ознаку на всі могилянські видання — ознаку солідності та науковості [25, с. 82].

2.2. Київське лаврське друкарство 30-40 рр. XVIІ ст.

На Великдень 1630 р. Печерська друкарня привітала свого нового архімандрита пишним панегіриком  ̶ Імнологія. «Панегірик» цей особливо цікавий нам тим, що на нім підписалися 12 видатніших печерських друкарів того часу, підписалися з фаховим званням своїм, а тому ми можемо до певної міри сказати й про склад друкарні на 1630 рік. На чолі всієї друкарні («всего типу правитель») стояв Тарас Земка; технічний провід давав («типікароводець») Памва Беринда, котрому допомагали: ієродиякон Ісаія («типоназиратель») та інок Артемій Половкович («типоблюститель»); коректором («столпоправитель») був Димитрій Захаріевич; Степан Беринда підписався просто «типограф»; єсть два гравери («изобразитель»)  ̶ Парфен Молковицький та Михайло Фойнацький, вони, певне, й готували малюнки для гравюр; два батирщики  ̶ Павло Макарієвич та Федот Кипрієвич; з складачів («наборщик») підписався тільки один  ̶ Нафан Зінькович. Мала в цей час Лавра й свою словолитню, від якої підписався «писмолеател» Леонтій Ієрусалимович [25, с. 82].

Петро Могила всі сили свої віддавав на добре урядження своєї друкарні. Вміло й твердо боронячи свою церкву від нападів римо-католиків та протестантів, Могила мав собі для цього найкращого помічника в Печерській друкарні. А друкарня все збільшувала свою працю, все випускала книжки одна одної корисніші. Сам Могила близько працює коло друкарні  ̶ править тексти по грецьких оригіналах, пише передмови, дає всьому провід і т. п.

Багато книжок випустила в світ Печерська друкарня за могилянську добу; друкарнею правив Софроній Почаський, що змінив на цім становищі Т. Земку. Серед могилянських видань особливо ось ці 4 мають велику вагу:

1) Служебник 1629 р. 28+144+300+4 с., розкішне видання, багато прикрас.

2) «Тріодь Цвітна», 1 червня 1631 р., 22+828+2 с.; надзвичайно розкішне видання, сила прикрас, чудові гравюри.

3) Євангеліє Учительне, 25 серпня 1637 р., 6+1031 с.; так само розкішне видання, з багатьма дуже гарними гоавюрами.

4) Але вінцем праці як самого Могили, так і Пєчєрської друкарні був, безумовно, Требник, 16 грудня 1646 р., величезний том в Трьох частинах, понад 1670 с., розкішно виданий, з 20 цікавими гравюрами і силою прикрас. В Требнику скрізь додержано свої українські звичаї і дано багато таких молитов та «чинів», яких пізніше вже ніколи не друковано [22, с. 121].

Петро Могила, як митрополит Київський та Галицький, хотів також мати певний догляд за всіма друкарнями своєї митрополії; особливо намагався він прибрати до рук своїх друкарні львівські, хоч це йому й не вдавалося. Львівські друкарні часто робили дошкульну конкуренцію друкарні Печерській, бо часом просто передруковували київські видання.

В історії української культури початкове печерське друкарство займає найпочесніше місце. Хоч і пізно повстала Печерська друкарня, але повстала вона вже на доброму грунті серед рідних сприятливих обставин. Не доводилося друкарні цій боротися за саме своє існування, бо козаки збройною рукою берегли батьківську віру та народність. Величезні маєтки печерські знайшли собі тепер найкраще приміщення  ̶ і лаврська друкарня швидко збільшувалася та технічно кращала. І вже за перші 15 років свого існування (1616-1630) Лавра випустила в світ понад 30 дуже важливих творів, що відразу звернули на неї увагу не тільки цілої української землі, але також і всього слов’янського православного світу. Серед цих творів були твори монументальні як церковного, так і взагалі наукового характеру; добрі передмови до цих видань часто були окремими науковими творами з помітним літературним смаком [22, с. 122].

З смертю Петра Могили припинилась безжурна доба розцвіту Печерської друкарні, припинилась на те, щоб більше вже ніколи не повторитися. З 25 січня 1647 р. замінив Могилу на архімандритстві Іосиф Тризна і пробув архімандритом майже десять років, але за його часу Печерська друкарня надрукувала вже надзвичайно мало, бо козацькі війни, що почалися тоді, не дали змоги нормально вести друкарську справу. Правда, на початку друкарня все-таки традиційно берегла набуті форми і справила добре враження навіть на чужинців; наприклад, 1653 р. бачив Печерську друкарню Павло Алепський і так її описує: «Коло великої церкви,  ̶ каже він,  ̶ знаходиться дуже гарна, знаменита друкарня, що обслуговує цю країну. З неї виходять всі їхні церковні книжки дивним друком різного виду та кольору, виходять також малюнки на великих листах, особливості країв, образи, вчені досліди і др.» [12, с. 75].

2.3. Лавра як головний український видавець (1650-1721 рр.)

Приєднання України до Росії на перших порах нічим не відбилося на стані Печерської друкарні; Москва не почувала себе сильною на Вкраїні, а тому мало цікавилася тим, що друкується в Києві. По Тризні архімандритом став Інокентій Гизель ХІІ, і за його майже тридцятилітнє управління (1656 — 1683) Печерська друкарня знову віджила, пригадала собі кращі часи Петра Могили і зробила надзвичайно багато. Заслуговує уваги величне видання «Патерика Печерського», що вийшло 1661 р. (Див. Додаток А.) і повторене 1678 р. з розкішними гравюрами талановитого печерського гравера Іллі.

Але Москва потроху втягувала під свій вплив і Печерську друкарню. Здавна славився цар Московський своїми щедрими дарунками і ось за цими милостями хмарою посунули українці зараз же по 1654 р.; те саме робить і Лавра, а це вкінці прискорило вже насильний вплив на Печерську друкарню. Інокентій Гизель, заохочений прикладом Л. Барановича, розпочав жваві зносини з Москвою і почав підносити цареві лаврські видання. Це добре оплачувалось і книжка українська потроху попливла по широких просторах російських. Так, посилаючи цареві свою книжку «Мир c Богом» 1669 р., Гизель просить дозволу продавати цю книжку «в преславном царствующем граде и везде на пользу всему народу», щоби всі росіяни «любезно и невозбранно книги єго приймовали, чли и от них закону Господню научалися» [13, с. 45].

Отже, як бачимо, доба Руїни таки відбилася й на Печерській друкарні, що змушена була зменшити свою продуктивність. Управителем друкарні довгий час за цю добу був ієромонах Іосафат  ̶ дуже освічена людина, що писав і передмови до видань. Десь в кінці 1680 років в друкарні з`являються й гравюри на міді  ̶ досі були тільки на дереві. За Гизеля ж розпочинає Лавра друкувати Букварі для народу. На початку 1670 р. відновлює Гизель знову друкування польських книжок, в чому йому допомагає управитель польської частини друкарні Армашенко з друкарем Менжинським.

Довге було керування Іннокентія Гизеля Печерського друкарнею; зроблено за його час дуже багато, а головніше — Гизель пильнував зберігати той напрямок, який надав друкарні Петро Могила. Москва ще не вмішувалася до друкарської справи, бо Церква українська від Москви не залежала, — вона підлягала тоді патріарху Царгородському [12, с. 77].

Українська Церква довго (1654-1686) боронилася, не бажаючи рвати своїх віковічних стосунків з Царгородом і йти під непевну владу Москви. Але нічого не допомогло  ̶ з 1686 р. Церква українська таки остаточно опинилася під вдадою Москви.

І зараз же з 1686 р. розпочалися московські утиски на Печерську друкарню. Всі ці початкові утиски падають вже на архімандрита Варлаама Ясинського (1684-1690). Ясинський дуже любив друкарську справу, і під час Гизеля був енергійним помічником йому по друкарству. Коли українську Церкву різними способами тягли під Москву, Ясинський протестував проти такого приєднання, і тому його відносини до Москви все були ненормальними [12, с. 78].

Найбільшою працею Печерської друкарні за час Ясинського було видання 1689 р. першої частини безсмертного твору Дмитра Тупталенка «Четьї Минеї» 15; п’ять років готувалася Лавра до цього цінного видання. Але наслідки цеї праці були розпачливі для Лаври: патріарх Яким знову розсердився, що видали книжку без його дозволу.

Не дивлячись на всі ці неприємності, Лавра таки пильнує по можливості ширити свою друкарську справу. Так, за Ясинського та Вуяхевича заводять нові шрифти, гравюри, станки, працюють нові друкарі. На чолі друкарні стоїть ієромонах Софонія  ̶ «началник печатного двора». За Вуяхевича знову з`являються розкішні видання, але вже їх мало,  ̶ це були: «Апостол» 1695 р. та Євангеліє 1697 р. Перший подув московського впливу зле відбився на продуктивності Печерської друкарні [12, с. 80].

За Іосафа Кроковського в Лаврі сталася пожежа 1703 р., але друкарня мало потерпіла. Кроковський багато попрацював, щоби зміцнити силу своєї друкарні; так, він збудував для друкарні новий будинок і придбав великий друкарський станок.

Потроху ширилася друкарня й далі, за час архімандрита Афанасія Миславського (1710-1715) і продовжувала видавати розкішні видання; напр. напрестольне Євангеліє 1712 р., що має розкішний шрифт та багаті прикраси; так само надзвичайно багато видано книжку: «Іфіка ієрополитика» 1712 р., що має аж 67 розкішних гравюр [12, с. 81].

По цьому припинюється власне продуктивна праця Печерської друкарні. Архімандрит Іоанникий Сенютович (1715-1730) передруковував попередні видання і вже за нього друкарня зазнала великих змін та потрясінь. В ніч з 21 на 22 квітня 1718 р. о 5-й годиністалася велика пожежа, яка дуже понищила Лавру; потерпіла також і друкарня  ̶ згорів увесь книжний склад, папір і частина дерев’яних гравюр (але мідні гравюри збереглися); згорів і архів; сам будинок друкарні не дуже постраждав; між іншим, в пожежі загинула IV частина нового видання «Четьїх Миней». Ще 1752 р. Києво-Печерський намісник доносив Синодові, що «давніх книжок в Києво-Печерській Лаврі нема,  ̶ все згоріло в 1718-ім році». І через цю пожежу друкарня не працювала в 1718-1719 рр., розпочала працю свою лише в 1720 р., але на неї відразу посипались тоді нові московські утиски, ті утиски, що остаточно вбили Печерську друкарню. Власне з пожаром 1718 р. згоріла й вся попередня столітня воля цеї друкарні, бо вже з 1720 р. розпочинається зовсім нова доба її життя [12, с. 83].

Всі наші давні друкарні були власне культурно-освітніми установами, котрі не багато дбали про зиски, а на перше місце все ставили духовну освіту народню. Особливо це треба сказати про Печерську друкарню: увесь час свого давнього життя (1616-1720) була вона ніби Академією, що гуртувала навколо себе кращих письменників та вчених свого часу. Печерська Лавра була найславнішою на цілий православний світ, а тому честі стати її архімандритом домагалися найкращі люди свого часу; і справді,  ̶ печерськими архімандритами все були високоосвічені люди, часто з великим адміністраційним хистом. Ось такі архімандрити постійно стояли на чолі Печерської друкарні і в справах друкарських брали найближчу участь  ̶ вони доглядали за друкарнею, вони вирішували, що друкувати, вони дбали про поширення самої друкарні. Увесь час Печерська друкарня мала собі повну волю друку, друкувала, щó вважала за потрібне; вона не знала над собою іншого догляду, крім догляду свого архімандрита. Печерська Лавра була ставропигіальною, а тому не визнавала нічиєї влади над собою, крім влади патріарха Царгородського; навіть київський митрополит не мав права догляду над цією друкарнею, а його намір добути собі таке право скінчився невдачею.

От через все це становище друкаря в Лаврі було дуже почесним. Це не друкар в нашім розумінні, це була вчена людина, що віддавала життя своє книжці: він її писав, він її правив, часом він її й технічно друкував. Друкарями при Лаврі звичайно були монахи, що пізніше займали високі церковні посади; світських друкарів при Лаврі було не багато. Правда, становище друкарської челяді, тобто нижчих робітників, не було цілком добрим,  ̶ часто це були панщинові лаврські робітники, що до друкарської справи ставилися не уважно, а часом і втікали до друкарні Чернігівської, де їх стан був трохи ліпшим; такою була справа аж до 1786 р., коли панських селян лаврських взято до казни.

Друкувала Лавра найрізніші книжки: богослужбові, церковні взагалі, книжки для повчаючого читання; випускала вона також і шкільні книжки, а її букварі розходилися далеко поза межами України; з початком XVIII ст. друкує Лавра календарі для народу, що так само мали велике поширення. Можна сказати, що нема такої ділянки тодішнього нашого культурного життя, для якої не працювала б Печерська друкарня. Великою заслугою Лаври було також і те, що вона увесь час мужньо боронила православну віру,  ̶ її полемічні видання були творами глибокої богословської думки і робили вплив навіть на ворогів. Зазначу, що печерські видання мають багато передмов з полемічним змістом на пекучі питання свого часу [22, с. 130].

З технічного боку Лавра так само довела свою друкарню до найкращого стану  ̶ на цілу Вкраїну не було їй рівної. З давнього часу, ще перед 1630 р., Лавра мала вже свою словолитню; ще з початку свого існування має вона й свою папірню, перше Радомиську, а в XVIII ст. Пакульську; так само з перших часів має Лавра добру переплетню.

Ось через все це Лавра довела свої видання до найбільшої досконалості як внутрішньої, так і зовнішньої. Кидається в вічі строга науковість печерських видань, особливо за час Петра Могили. Рукопис для друку тут довго виправляють, перевіряють з оригіналами і те часом робить не одна людина, а декілька, роблять не на спіх, а з повагою ̶ «дволітствують». Ні одна давня друкарня не ставилася так поважно до своїх видань, як друкарня Печерська. На коректорство та на справлення Лавра взагалі звертала якнайбільшу увагу й часом всі вчені сили її ходили коло того чи іншого видання.

Київські видання звичайно мають передмови, часом не одну, але й дві, а то й більше. Передмови ці надзвичайно цінні  ̶ в більшості це глибокі богословські трактати, що часом не втратили своєї вартості ще й сьогодні, наприклад, передмови Петра Могили, Тараса Земки, Захара Копистенського та інш. Через ці передмови київський вчений гурток ширив поміж духовенство та народ свої знання та свої думки, і вплив Лаври йшов не тільки на Вкраїну, але також і далеко поза межами її. Полемічний характер багатьох видань надавав надзвичайну життєвість ніби сухим по назві печерським виданням [14, с.10].

Посвяти — це звичайна річ в київських виданнях. Надрукована книжка звичайно присвячується тій особі, що допомагала виданню, або тій, що могла щось подарувати на неї. Дуже часто бувало, що одна книжка присвячувалась декільком особам  ̶ Лавра друкувала частину примірників з одною посвятою, частину з другою, часом з третьою, а частину пускала в продаж і без посвяти. Часто видання присвячувалися просто заступникам Лаври чи віри, що боронили її від нападу ворогів. «Не обыче бо дило,  ̶ читаємо в посвяті Д. Голіцину до «Алфавиту Духовного» 1713 р.  ̶ художеством типографским произведенноє, без заступника в свит исходити, да не растерзанно будет зубы зоилов, согризающих и растерзающих є» [22, с. 132]. В цих посвятах розповідається про рід особи, якій книжку посвячено, про заслуги цього роду і т. п.; часто посвяти дуже довгі, звичайно мають ще й герба та пишномовні вірші до нього. Передмови та посвяти до давніх видань  ̶ це часом найцінніший матеріал для вивчення історії, літератури або історії тогочасного друкарства [22, с. 133].

Післямова від друкаря чи друкарів  ̶ це постійна річ в київських виданнях; тут звичайно розповідається про умови друку тої чи іншої книжки та проситься читача бути ласкавим до прогріхів видання.

Увесь час Лавра якнайбільше дбала про найкращу зовнішність своїх книжок, і в цьому відношенні печерські видання не мали собі рівних. Лаврська гравюра придбала собі заслужену славу серед усього слов’янського світу, спеціальні «ізобразителі» звичайно готували потрібні малюнки, а гравери вирізували їх на дереві (а з кінця 1680 років і на міді); свої рисувальні та граверні має Лавра вже в XVII ст. [22, с. 134].

Всі печерські архімандрити звертали на зовнішній бік своїх видань якнайпильнішу увагу й не шкодували на це хоч би й великих коштів; про це часом читаємо і в самих виданнях. Так, Памва Беринда заявляє в післямові до «Пісної Тріоді» 1627 р.: «Многою ценою книгу сію изобразихом, зане далече городом великим торговым от нас отстоящим, зело драго всякая матеріа снабдевашеся и художник обреташеся». На початку прикраси київських видань були переважно стрятинські (пор., наприклад, орнаментовку київського Служебника 1620 року та стрятинського 1604 р., або гравюри Часослова 1617 р. та Требника 1606 р. і т. п.), але пізніше Лавра має вже свої власні розкішні прикраси  ̶ мініатюри, заставки (пралози), ініціали та кінцівки. І Лавра випустила в світ довгу низку розкішних видань, таких видань, яких ви ніколи не забудете, раз побачивши, наприклад, «Бесіди на ап. Павла» 1623 р., «Бесіди на Діяння» 1624 р., «Тріодь Пісна» 1627 р., «Тріодь Цвітна» 1631 р., Требник 1646 р., «Патерик Печерський» всіх трьох видань — 1661 р., 1678 р., а особливо 1702 р., «Апостол» 1695 р., Напрестольне Євангеліє 1697 та 1707 р. і т. п.  ̶ все це пишні видання, з силою гравюр, часом більше сотні, видання одне одного розкішніше, одне одного дорожче, з яких кожне єсть гордість того чи іншого архімандрита-видавця. За сто років своєї найкращої праці Лавра мала декілька десятків дуже гарних граверів, серед яких часом бували й такі талановиті та многоплідні працівники, як монах Ілля (1636-1663), Леонтій Тарасевич та Інокентій Щирський [22, с. 135].

Печерська графіка цінна особливо тим, що вона постійно базується на своїй рідній традиції. Ще в «Тріоді Пісній» 1627 р. П. Беринда підкреслював, що книжка ця «искусне украшена зографскими начртанми, от них же множайшая древних отеческих єще звод имут свидетелства» [22, c. 135]. От це базування на «древніх отечеських зводах» і привело печерську гравюру до чисто національного українського характеру.

Розпочинаючи з найперших печерських видань, національний характер прикрас не втрачався аж до кінця цеї давньої доби. В печерських гравюрах усе своє,  ̶ гравери матеріал для малюнка беруть собі з свого оточення; так робив, скажемо, Ілля свої гравюри для Требника 1646 р. та для «Патерика» 1661 р.; і як багато українського побуту в гравюрах, скажемо, Требника 1646р., наприклад, в малюнку похорон; або погляньте на воли з плугом на гравюрі в «Учительнім Євангелії» 1637 р., або на пророка Іллю (на офорті Анфологіона 1619 р.), що мчить по небі парою добрих коней  ̶ все це чисто національне, своє українське [22, с. 136].

Дуже любила Лавра давати на гравюрах своїх видань свій печерський побут. Так, часто бачимо на цих гравюрах малюнки Успінської церкви, печер, лаврський іконостас, Антонія й Феодосія, образи з печерської церкви і т. п. Взагалі, печерські гравюри дають багатий та цінний матеріал для вивчення тогочасного українського життя та культури.

З Петра Могили розпочався живіший західний вплив на печерську гравюру. Але переймаючи західні зразки, печерські гравери постійно їх націоналізують,  ̶ додають до них свій український побут, наприклад, в «Учительнім Євангелії» 1637 р. чи в «Тріоді Цвітній» 1631 р.

Раз розкішно видана книжка пізніше знову перевидавалася, і Лаврська друкарня не втрачала слави найкращих видань. На жаль, більшість давніх печерських дереворитів загинули в огні під час пожежі в 1718 р., крім цього, під час пожару 20 листопада 1849 р. згоріло в Лаврі 10 мідних гравірованих дощок, 207 дерев’яних, ініціалів дерев’яних 43, а мідних 25 і т. п.; проте частина колишніх прикрас  ̶ 319 дощок (з 1648 по 1845 рр.) таки збереглася й до нашого часу [22, с. 137].

Київський гурток друкарів дуже високо ставив церковно-слов’янську мову, але разом з тим всі вони — Єл. Плетенецький, З. Копистенський, П.Беринда, Т. Земка, П. Могила та інш. кохають також і свою рідну українську мову. І справді, Лавра випускає багато книжок, писаних тодішньою літературною українською мовою; цитати з святого Письма часто приводять тою ж мовою, наприклад, в «Кресті Христа Спасителя» Петра Могили або в «Учительнім Євангелії» 1637 р.; до окремих видань додають певні частини українською мовою; часом навіть частини з Літургії подають українською мовою, наприклад, в «Книзі о вірі» 1619 чи 1620 р. читаємо: «Здари нам, Пане, доброволне и без наганы взывати Тебе, небесного Бога, Отца мовячи: Отче наш, который єсть на небесах» і т. д. Лавра видає «Пісну Тріодь» 1627 р., а в ній Синаксарі (16 статтів) друкує українською мовою в перекладі Т. Земки; на жаль, в «Тріоді Пісній» 1715 р. ці Синаксарі вже слов’янською мовою. Щоб народ ліпше розумів церковну мову, в печерських виданнях дуже часто на берегах книжки подають пояснення трудних слів (т. зв. глоси), часом дуже цінні та цікаві, напр. в Анфологіоні 1619 р., в «Бесідах на ап. Павла» 1623 р., в Євангелії 1712 р. і в багатьох інших [22, с. 138].

Таким чином, витрачаючи великі кошти на свої розкішні видання, Лавра ясно ставила собі завданням навчати не тільки свій український народ, але також й цілий православний світ. Видання Лаври вільно ходили по цілій Україні і тут не мали собі поважної конкуренції; так само й Львів, навіть тоді, коли вже був відрізаний кордоном від Києва, охоче брав печерську книжку. Вплив київський на Москву постійно був великим: книжка українська ширилася по цілій Росії, а не раз тут її й передруковували. Давні молдавські стародруки носять на собі явні ознаки впливу Печерської друкарні; Молдавія тоді взагалі тісно була пов’язана з Україною, і багато печерських видань ходили по Молдавії, де урядовою мовою була мова українська, а мовою церкви була слов’янська; друкарство в Довгім Полі розпочала Лавра, пославши туди свого друкаря Тимофія Вербицького з помічниками та друкарнею. На Афоні, в слов’янських монастирях, печерські видання були своїми. Взагалі, Лавра свідомо й ясно ставила собі всеслав’янські завдання, і не тільки ставила, але й виконувала їх.

Ось такою була Печерська друкарня за перші сто років свого життя. Це була найміцніша українська культурна фортеця, що стояла на варті свого рідного народу. Увесь час служила вона українському народові, служила йому аж до 1720 р.; і тільки з того часу, під непереможним московським наказом, змушена була Печерська друкарня зовсім змінити свій традиційний напрям.

2.4. Видання Київської Лаври другої половини XVII- XVIII ст.

Знищена пожежею 1718 р., Печерська друкарня оновлялася поволі, і тільки 1720 р. знову розпочала свою працю. Але не встигла вона оглянутися, як на неї впала ще більша біда  ̶ пожежа 1718 р. знищив лише матеріально славну друкарню, а новий московський наказ з 5 жовтня 1720 року вбив вже саму душу її.

27 січня 1718 року Лавра випустила книжку «Минологіон» (Місяцеслов); на книжці зазначено, що вийшла вона в Лаврі Печерській Київській. «Ставропигіи святийшаго Вселенскаго Константинополскаго Патріярхи», тоді як вже з 1695 р. на своїх виданнях Лавра звичайно зазначала, що вона знаходиться в ставропигії від патріархів московських. Правда, писатися в ставропигії московській Лавра дуже не хотіла, а тому постійно добавляла, що в давнину була вона ставропигією патріарха вселенського; а в Місяцеслові 1718 р. Лавра вернулася до своєї старовини, і про свою залежність від московських патріархів зовсім не згадала [8, с. 240].

З 1787 р. з`являється в Лаврі «гражданський» шрифт, і «гражданське» друкарство все збільшується, особливо вже за часів митр. Євгенія на початку XIX ст. Печерською друкарнею часто користується й уряд, особливо коли потрібно було щось видрукувати спішно; так, 1793 р., на прохання головнокомандуючого ген. Кречетникова, Печерська друкарня спішно видрукувала форму присяги польською мовою; того ж року за декілька годин вона ж видрукувала польською та російською мовою маніфеста Катерини II до козаків, що подалися тоді за кордон . Почала Лавра в цей час приймати й приватні замовлення [17, с. 241].

Як і раніше, Печерська друкарня успішно ширила свої видання не тільки по Вкраїні, але й далеко за межами її. Вже до 1733 р. Лавра мала свою окрему книгарню на Подолі в Києві, в т. зв. друкарськім задвірку (пізніше проданий під духовну семинарію). Щоб ліпше поширити свої видання, Лавра часто висилала списки своїх видань по різних парафіях — і ці списки прибивали при вході до церкви на видному місці. Лавра мала монополь не тільки на друкарство, але й на продаж книжок, а тому ретельно стерегла, щоби не привозилось до Києва чужих видань; так, 1766 р. київський міський уряд, на прохання Лаври, заборонив продавати на подільськім базарі чернігівські видання якомусь монахові.

Отже, друкарня Києво-Печерської Лаври увесь час, аж до середини XIX ст. була найбільшою на всій українській землі. Ні одна приватна друкарня не мала матеріальної змоги конкурувати з Лаврою красою своїх видань. Книжки лаврські розходилися не лише по цілій Україні, але далеко й поза нею, по всім слов’янськім світі. Все це й було причиною того, що на київській землі не повставали поважні приватні друкарні, бо в них не було особливої потреби; а коли й повставали які — не жили довго, так само, як то було в Галичині та на Волині.

ВИСНОВКИ

Відповідно до мети і поставлених завдань в роботі було з`ясовано і проаналізовано:

1. Історію українського друкарства можна починати з діяльності першої Краківської кириличної друкарні кінця XV ст., що була створена для обслуговування насамперед України й Білорусі і, мала зв’язки з українськими культурними осередками. Це видання білоруського першодрукаря Франциска Скорини, Симона Будного, Василя Тяпинського, публікації заблудівської друкарні гетьмана Великого Князівства Литовського Григорія Ходкевича. Заснування перших друкарень у Львові і Острозі припадає на час піднесення суспільно-політичного руху.
2. Першим острозьким виданням була грецько-церковнослов’янська «Азбука» (Буквар) з датою 18 червня 1578 р. Книжка містила грецьку абетку, далі надруковані паралельно молитви грецькою і церковнослов’янською мовами, передрук Львівського букваря і Сказання чорноризця Храбра «Про письмена». Цей твір визначна пам’ятка староболгарської літератури — сприймався тоді як апологія слов’янської кириличної писемності, хоч за задумом автора йшлося про глаголицю. Східнослов’янська кирилична друкарня була заснована в Кракові. Саме тут наприкінці XV ст. вийшли перші чотири книжки, надруковані кирилицею церковнослов’янською мовою: «Часослов», «Осмогласник» (Октоїх), «Тріодь Пісна» і «Тріодь Цвітна».
3. У виданнях перших кириличних друкарень простежуються як риси, спільні для всього кириличного друкарства, так і зумовлені специфічними традиціями книжності окремих країн та їх регіонів. Друкувала Лавра різні книги: богослужбові, церковні взагалі, книжки для повчаючого читання; випускала вона також і шкільні книжки, а її букварі розходилися далеко поза межами України; з початком XVIII ст. друкує Лавра календарі для народу. Лавра подавала на гравюрах своїх видань свій печерський побут. Так, часто бачимо на цих гравюрах малюнки Успінської церкви, печер, лаврський іконостас, Антонія й Феодосія, образи з печерської церкви і т. п. Взагалі, печерські гравюри дають багатий та цінний матеріал для вивчення тогочасного українського життя та культури.

Витрачаючи великі кошти на свої розкішні видання, Лавра ясно ставила собі завданням навчати не тільки свій український народ, але також і цілий православний світ.

4. Багато книжок випустила в світ Печерська друкарня за могилянську добу. Серед могилянських видань особливо мають велику вагу: 1) «Служебник» 1629 р. 28+144+300+4 с., розкішне видання, багато прикрас. 2) «Тріодь Цвітна», 1 червня 1631 р., 22+828+2 с.; надзвичайно розкішне видання, сила прикрас, чудові гравюри. 3) «Євангеліє Учительне», 25 серпня 1637 р., 6+1031 с.; так само розкішне видання, з багатьма дуже гарними гоавюрами. 4) «Требник», 16 грудня 1646 р., величезний том в Трьох частинах. З 1787 р. з`являється в Лаврі «гражданський» шрифт, і «гражданське» друкарство все збільшується.

Отже, друкарня Києво-Печерської Лаври увесь час, аж до середини XIX ст. була найбільшою на цілій українській землі. Ні одна приватна друкарня не мала матеріальної змоги конкурувати з Лаврою красою своїх видань. Книжки лаврські розходилися не лише по всій Україні, але далеко й поза нею, по всім слов’янськім світі.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аркас М. Історія України-Руси. / Аркас М./ К., 1992. – 432 с.
2. Видання друкарні Києво-Печерської лаври в фондах рідкісних і цінних документів Кіровоградської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. Д.І.Чижевського: Каталог /Укл. Н.М.Зеленська. – Кіровоград: Б.в., 2005. – 32 с.
3. В’юник А. Мистецтво оформлення видань Києво-Печерської лаври 17-18 ст. / В’юник А. // Друкарство. — 2000. — № 3-4 . — С. 16-19
4. Гончарук П. С. Історія України: з давніх часів до початку ХХ століття / Гончарук П. С. / Курс лекцій-K.: Вид-во КСУ, 2004. – 524, с.
5. Грушевський М. С. Історія України /Грушевський М. С./ К.: Освіта, 1992. – 270, с.
6. Державний музей книги і друкарства Української РСР /укл.: М.М.Гламазда. – К.: Мистецтво, 1981. – 128 с.
7. Жарких М. Бібліографія старої України 1240-1800 рр. /Жарких М./ Т-во дослідників Центрально-Східної Європи. – Київ: Прайм-М. – 1998. – 286 с.
8. Заказ Московского правительства Киево-печерской типографии в 1669 году // Киевская старина. – 1896. – № 6. – С. 73-79
9. Запаско Я. П., Ісаєвич Я. Д. Пам’ятки книжкового мистецтва: Каталог стародруків, виданих на Україні / Запаско Я. П. – Львів, 1981. – 322 с.
10. Запаско Я. П. Мистецтво книги на Україні в XVI– XVIII ст. / Запаско Я. П. Львів, 1971. – 362 с.
11. Здобнов Н. В. Труды по библиографоведению и книговедению: Избранное / Здобнов Н. В. – М.: Книга, 1980. – 272 с.
12. Ісаєвич Я. Д. Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні /Ісаєвич Я. Д. – Львів: Вища школа, 1983. – 155 с.
13. Ісаєнко О. Кириличні видання друкарні Лазаря Барановича у фондах стародруків НБУВ / Ісаєнко О. // Вісник Книжкової палати. – 2003. – № 6. – С. 45-46
14. Історія книги та друкарства // Друкарство. – 1998. – № 9-11. – С. 6-13
15. Історія України: Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2003. – 366 с.
16. Історія української та зарубіжної культури: Навч. посібник для вузів. /За ред. С.М.Клапчука, В.Ф.Остафійчука. – К.: Вища школа: Знання, 1999. –325, с.
17. Кагамлик С. Р. Світло духовності і культури: З історії Києво-Печерської лаври XVII-XVIII ст. / Кагамлик С. Р. – К.: Наш час, 2008. – 326, с.
18. Каманин И. К истории Киево-Печерской Лаврской типографии /Каманин И. // Киевская старина. – 1894. – № 8. — С. 276 – 278
19. Книга і друкарство на Україні. – К., 1964. – 295 с.
20. Кордон М. В. Українська та зарубіжна культура / Кордон М. В./ К.: ЦУЛ, 2003. – 507 с.
21. Крип’якевич І. П. Історія України / Крип’якевич І. П./ – Львів: Світ, 1990. – 519 с.
22. Огієнко І. Історія українського друкарства /Огієнко І./ К.: Наша культура і наука, 2007. – 534, с.
23. Петров С. Київські друкарні (друга половина XIX ст.) /Петров С. // Друкарство. – 1997. – Вересень-грудень. – С. 4-7
24. Почапська Л. Історія розвитку українського друкарства /Почапська Л. //Вісник Книжкової палати. – 2000. – № 11. – С. 24-29
25. Тимошик М. С. Історія видавничої справи / Тимошик М. С./ К.: Наша культура і наука, 2007. – 495, с.
26. Тимошик М. С. Її величність — книга: Історія видавничої справи Київського університету 1834 – 1999 /Тимошик М. С./ К.: Наша культура і наука, 1999. – 306, с.
27. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник /За ред. М.М.Заковича. – К.: Знання, 2000. – 622 с.
28. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник /Ред. К.В.Заблоцька; Донецьк: Східний видавничий дім, 2001. – 368, с.
29. Черниш Н. Початки українського друкарства у дослідженнях Іларіона Свєнціцького та Івана Огієнка / Черниш Н. // Вісник Книжкової палати. — 2005. – № 6. – С. 40-44
30. Шевнюк О. Л. Українська та зарубіжна культура /Шевнюк О. Л./ – К.: Знання-Прес, 2003. – 277 с.