Вступ

Актуальність теми. Як свідчить історія, поряд із загальними судами завжди існували суди для вирішення спорів, які виникали з комерційної діяльності, незалежно від того, за яких умов вона здійснювалася. Питання захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні продовжують бути предметом серйозних наукових досліджень. Особливе місце у цих дослідженнях відводиться саме судовому захисту, ролі суду в розв’язанні спорів, що виникають між людиною та державою. У державі, що прагне стати правовою, суд має бути авторитетним, незалежним, владним і самостійним, таким, у якому люди бачать не бюрократичну установу, а реального гаранта їх прав, надійного захисника їх інтересів.

Необхідність захисту прав та інтересів суб’єктів господарської діяльності – перманентний чинник удосконалення судової системи держави як в аспекті судового устрою, так і з погляду судочинства. Щодо вдосконалення судової системи, відповідно до Концепції судової реформи, Конституції України та Закону України «Про судоустрій в Україні» створено систему спеціалізованих господарських судів. Щоразу, коли економічний обіг істотно зростає у зв’язку із запровадженням засад ринкової економіки, виникає потреба пошуку відповідних процедур для того, щоб судова система змогла опрацювати ту кількість справ, яка передається на розгляд судів.

Аналіз останніх публікацій свідчить, що сучасні дослідження у сфері господарського судочинства присвячені, в основному, окремим аспектам розв’язання проблем судочинства, наприклад, певним етапам судового провадження; питанням становлення та організації судів, їх правового статусу, незалежності, демократизації судової системи [2–7] тощо. Але проблема не тільки, скажімо, в удосконаленні певного етапу судочинства або окремого провадження, а в оптимізації їх функціонування в системному режимі. Наприклад, судові юрисдикції деяких проваджень нерідко перетинаються, дублюються.

Зокрема, не розмежовані господарська й адміністративна юрисдикції. Чимало публікацій з’являється з приводу створення так званих модельних (зразкових) судів. Однак функціонування модельного суду в умовах суперечливості норм господарського права, масштабного зловживання суддями своїми правами призведе до знецінення його дієвості.

Мета роботи – дослідити історію становлення та розвитку господарського судочинства в Україні.

Виходячи з мети дослідження, ми поставили перед собою наступні завдання:

— розглянути теоретичні засади дослідження історії розвитку господарських судів в Україні;

— з’ясувати сутність господарського суду та методологічні проблеми організації господарських судів України     ;

— охарактеризувати організацію та діяльність органів господарської юрисдикції на різних етапах історії України;

— дослідити реалії та перспективи розвитку господарських судів          .

Методи дослідження. За допомогою системного методу, головним з яких є діалектичний метод наукового пізнання державно-правових процесів і явищ, та із застосуванням спеціальних методів історичного, логічного, функціонального аналізу, на нашу думку, глибше розкривається сутність судових органів як єдиної владної системи.

Розділ 1. Теоретичні засади дослідження історії розвитку господарських судів в Україні

1.1. Сутність та історія зародження господарського суду

На теренах Російської імперії початок діяльності комерційних судів пов’язаний саме з територією України. Перший комерційний суд було утворено в Одесі, де комерційна діяльність розвивалася найбільш жваво. Правові засади діяльності комерційних судів були закладені імператорським Указом від 14 травня 1832 р. Ці суди вирішували спори, що виникали при виконанні торгових угод між підприємцями і діяли аж до 1917 р., їх діяльність було детально регламентовано. У період революції внаслідок розриву економічних зв’язків між підприємцями і знищення економічної свободи в часи так званого воєнного комунізму комерційні суди були ліквідовані.

Після закінчення громадянської війни та переходу до НЕПу умови діяльності господарюючих суб’єктів © Д. Притика, 2011 змінилися, підприємствам було надано певної оперативної та майнової самостійності. За таких умов виникла необхідність у створенні спеціальних органів для вирішення спорів між гос-подарюючими суб’єктами. Цими орга-нами стали арбітражні комісії, утворені відповідно до Положення «Про порядок вирішення майнових спорів між державними установами та під-приємствами», затвердженого поста-новою Ради Народних Комісарів від 21 листопада 1922 р.

5 червня 1931 р. Постановою Всеук-раїнського центрального виконавчого комітету та РНК УРСР було затверджено Положення «Про державний арбітраж УРСР». Згідно з цим Положенням було створено Державний арбітраж при РНК УРСР і міжрайонні органи Державного арбітражу в містах Харкові, Києві, Одесі, Дніпропетровську та Донецьку. На державний арбітраж було покладено повноваження щодо вирішення майнових спорів між установами, підприємствами і організаціями. У 1934 р. до компетенції Державного арбітражу було віднесено спори, які виникають при укладенні договорів.

3 прийняттям Конституції СРСР 1977 р. арбітраж було визнано конституційним органом, умови організації і порядок діяльності якого визначалися в Законі 1979 р. «Про Державний арбітраж СРСР». Спочатку він був підвідомчий Урядові та виконавчим органам на місцях, згодом Верховній Раді та її Президії. Але навіть у відповідному Законі Державний арбітраж не визнавався судовим органом, і такий статус арбітражу не надавав йому необхідних гарантій незалежності.

Водночас зусиллями, насамперед керівників органів державного арбітражу, в 1988 р. Державний арбітраж був виведений з підпорядкування органів управління, і став самостійною системою, а рішення Державного арбітражу УРСР стали остаточними і не підлягали перегляду керівними органами республіки.

Набуваючи статусу судового органу, державний арбітраж до 4 червня 1991 р. все-таки ще мав повноваження, притаманні органам управління. Лише радикальні зміни, що відбулися в суспільному житті нашої країни, а саме курс на утворення демократичних засад незалежної правової держави, закладення фундаменту системи економічної свободи, зумовили потребу в незалежних арбітражних судах, які мали б владні повноваження для відновлення порушених прав суб’єктів господарювання різних форм власності й одночасно були гарантом законності в господарських відносинах [23, c. 80].

Господарські суди — це елемент системи органів судової влади, роль яких зростає внаслідок розвитку ринкових відносин у державі.

Особлива роль господарського суду визначається тим, що основною метою його діяльності є створення ефективного державного захисту прав, свобод та законних інтересів учасників господарських правовідносин. У суверенній, незалежній, демократичній, соціальній, правовій державі такі цінності мають першочергове значення, оскільки господарський суд є гарантом економічної безпеки держави.

Аналіз розвитку системи господарських судів, а саме заміна системи арбітражів арбітражними, а в подальшому господарськими судами, свідчить про те, що перехід України до розвитку ринкових відносин (де пріоритетної ваги набрали норми права і договору) викликав необхідність створення органів судової влади, діяльність яких безпосередньо спрямована на вирішення господарських (економічних) спорів. [10, c. 11].

1.2. Методологічні проблеми організації господарських судів України

Чинне законодавство дає чітке уявлення про конкретну нормативно-правову базу, на яку спираються арбітражні (нині господарські) суди у своїй діяльності. До них належать Конституція України, Закон України «Про судоустрій України», Господарський процесуальний кодекс України, інші законодавчі акти України, а також міждержавні договори й угоди, ратифіковані у встановленому порядку.

Основними завданнями господарського суду, що визначають основу його діяльності, є: захист прав і законних інтересів учасників господарських правовідносин; сприяння зміцненню законності у сфері господарських відносин; внесення пропозицій, спрямованих на удосконалення правового регулювання економічної діяльності.

3        червня 1991 р. Парламентом України був прийнятий Закон «Про арбітражний суд України», а 6 листопада цього ж року — ГПК України. Саме 4 червня 1991 р. державному арбітражу України було надано статус органів судової влади, на яку покладено відповідальність за здійснення правосуддя у господарських правовідносинах. Правові основи та основні засади господарювання почав визначати ГК України, прийнятий парламентом у 2003 р.

Становлення арбітражних судів як системи правосуддя спеціальної юрисдикції прийшлося на складний період трансформації економіки України, яка потребувала докорінної перебудови, принципово нових підходів до правової регламентації господарської діяльності суб’єктів господарювання. І, аж ніяк не применшуючи вагомості доробку наших колег із судів загальної юрисдикції, не буде перебільшенням сказати, що найбільший тягар наслідків кризових явищ в економіці, недосконалості господарсько-правової бази перехідного періоду, хаотичності змін нормативного поля та відсутності усталених критеріїв основних напрямів податкової політики ліг на плечі саме арбітражних судів.

Арбітражні суди виникли на фундаменті, закладеному органами державного арбітражу, збагаченому досвідом багатьох поколінь арбітрів. Вони викристалізувалися сьогодні в ефективну спеціалізовану судову систему, яка забезпечує не лише захист економічних інтересів кожного господарюючого суб’єкта, а й активно впливає на формування нових ринкових відносин у державі.

Визнання принципу поділу влади та виокремлення самостійної гілки судової влади спричинило необхідність проведення судово-правової реформи.

Проведення такої реформи зумовлено, таким чином, набуттям Україною статусу незалежної держави, необхідністю створення механізму реального забезпечення прав і свобод громадян і юридичних осіб, утвердженням принципу верховенства права.

Судово-правова реформа зумовлена також і тим, що суди, вся система юстиції і чинне законодавство, що регулює діяльність правоохоронних органів, переживали кризу, викликану багатьма факторами, які негативно впливали на їхню діяльність. Суди не завжди надійно забезпечували захист прав і свобод фізичних і юридичних осіб, виступали як інструмент командно-адміністративної системи і були змушені проводити в життя її волю та інтереси. Суд не мав ні влади, ні самостійності, ні реальних повноважень. Судово-правова реформа повинна була привести судову систему і всі галузі права у відповідність до соціально- економічних і політичних змін, що відбулися в суспільстві. Кризові явища підсилюються перевантаженістю судів і правоохоронних органів, що негативно позначається на результатах їх діяльності. [2, c. 21-22].

З метою проведення судово-правової реформи Верховна Рада України 22 квітня 1992 р. схвалила Концепцію судово-правової реформи в Україні, якою визначила основні засади проведення судово-правової реформи, порядок формування судової влади, реформування органів слідства, прокуратури, адвокатури, юстиції, соціальний захист суддів, фінансування і матеріально-технічне забезпечення діяльності судової влади та інших питань. У Концепції судово-правової реформи вперше в законодавчому порядку було зроблено спробу визначити поняття судової влади як системи незалежних судів, які в порядку, визначеному законом, здійснюють правосуддя. Суди, за Концепцією, отримували владні повноваження для відновлення порушеного права і справедливості.

Концепцією передбачалося, що в Україні діють конституційний, загальні й арбітражні суди, кожний з яких має чітко визначену компетенцію. Наголошувалось на необхідності формування незалежної судової влади шляхом ефективного розмежування повноважень усіх гілок державної влади та реалізації демократичних ідей правосуддя, вироблених світовою практикою і наукою, а також було визначено основні принципи реформи:

• створення такого судочинства, яке максимально гарантувало б право на судовий захист, рівність громадян перед законом і судом, забезпечило б умови для дійсної змагальності та реалізації презумпції невинуватості;
• відповідність нормативних актів з питань діяльності судів і органів юстиції вимогам ратифікованих Україною міжнародних угод;
• радикальне реформування матеріального і процесуального законодавства, його деідеологізацію та наповнення гуманістичним змістом;
• виключення з кримінального закону діянь, які, з огляду на зміни в суспільстві, не можуть визнаватися злочинами;
• реформування системи кримінальних покарань;
• диференціювання форм судочинства, зокрема, залежно від ступеня тяжкості злочину;
• розгляд окремих категорій судових справ суддями одноосібно, а також колегіями професійних суддів та суддями з розширеною колегією судових засідателів;
• чітке визначення умов допустимості доказів;
• встановлення судового контролю за законністю й обґрунтованістю процесуальних рішень слідчих органів, які обмежують права громадян.

Першим законодавчим актом, що закріплював положення реформи, був Закон України «Про статус суддів» від 15 грудня 1992 р. Вперше судді визнані носіями судової влади в Україні, які здійснюють правосуддя незалежно від законодавчої та виконавчої влади. Цим Законом було встановлено гарантії незалежності й недоторканності суддів, умови для зайняття посади судді та підстави для припинення цих повноважень, передбачено матеріальне і соціально-побутове забезпечення суддів, їх соціальний захист з урахуванням особливостей професійної діяльності зі здійснення правосуддя, встановлено підстави дисциплінарної відповідальності тощо. З прийняттям цього Закону було зроблено важливий крок у напрямі становлення суду як рівноправної гілки серед органів державної влади, що має забезпечити законність у державі, надійний захист прав і свобод громадян. [5, c. 89-90].

Наступним кроком у становленні судової влади стала Конституція України 1996 р., яка на конституційному рівні проголосила Україну правовою державою, у центрі уваги якої є людина, її права і свободи. Саме у контексті гарантування і забезпечення прав людини і громадянина на рівні міжнародних стандартів в Україні йде розвиток конституційного процесу, реформування політичної, правової та судової системи. Реформування судової системи і судочинства є надзвичайно відповідальним і довготривалим процесом, оскільки він взаємопов’язаний із реформуванням інших органів державної влади — прокуратури, адвокатури, правоохоронних органів, а також ринковими та економічними перетвореннями, які виникають у суспільстві.

Конституція України проголосила основні демократичні цінності, які стали підґрунтям перебудови у всіх сферах суспільства, вона дала новий поштовх розбудові української державності. У державі, що прагне стати правовою, суд має бути авторитетним, незалежним, владним та самостійним, у якому люди бачили б не бюрократичну установу, а реального гаранта їх прав, надійного захисника їх інтересів. Однією з передумов становлення в Україні правової держави, додержання її стандартів є поважання свободи та недоторканності людини, здійснення правосуддя відповідно до вимог Конституції України та чинного законодавства. З огляду на це метою подальшого проведення судової реформи є підвищення ефективності захисту прав людини, доступності для всіх справедливого правосуддя, що викликало необхідність формування розгалуженої системи судових органів, їх відповідності принципам правової, демократичної, соціально орієнтованої держави. Це завдання потребує докорінної зміни у сфері здійснення правосуддя, становлення його як реально незалежної, самостійної гілки державної влади. Крім цього, умови ринкових перетворень, спрямованість на входження у світовий та європейський простір вимагають відповідних перетворень у всіх сферах суспільного життя, а також адаптації основних державних інституцій до їх найкращих зразків. Чи не найбільшою мірою це стосується саме судової влади як гаранта захисту прав і свобод людини і громадянина у державі.

Особливістю і значимістю судів є те, що саме суд є основою держави, саме він покликаний захищати Конституцію і ті цінності, які в ній задекларовані. Саме він урівноважує суспільство. [1, c. 44].

Розділ 2. Організація та діяльність органів господарської юрисдикції на різних етапах історії України

2.1. Становлення господарських судів в Україні

З прийняттям у червні 1996 р. нової Конституції в Україні встановлено якісно нову організацію державної влади з урахуванням загальноприйнятого принципу її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Із прийняттям нової Конституції України чимало законодавчих положень, які регулювали судову діяльність і діяльність правоохоронних органів, мали суттєво змінитися. Це пов’язано насамперед із поширенням юрисдикції судів на всі правовідносини в державі, з необхідністю реально забезпечити конституційне право громадян на судовий захист, запровадити в судочинство основні його засади, які б максимально створили умови рівності усіх перед законом і судом, а суд, здійснюючи правосуддя, мав робити це об’єктивно і неупереджено.

Судово-правова реформа в Україні розпочалася на основі прийнятого 21 червня 2001 р. Верховною Радою України пакету законодавчих актів про внесення змін до 12-ти чинних законів, які регулюють діяльність судів і визначають їх повноваження, а також повноваження правоохоронних органів.

Зокрема, було внесено зміни до законів України «Про судовий устрій України», «Про арбітражний суд», «Про статус суддів», «Про органи суддівського самоврядування», «Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів України», «Про міліцію», «Про попереднє ув’язнення», «Про прокуратуру», «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі», а також зміни до чинних процесуальних кодексів України. Цими змінами було зроблено важливий крок до реформування системи арбітражних судів, визначених як спеціалізовані господарські суди.

Дехто із противників існування спеціалізованої системи господарських судів до цього часу стверджує, що у штучності «господарської» юрисдикції їх переконує досвід зарубіжних країн, зокрема те, що судові системи більшості європейських держав не знають спеціалізованих судів із таким обсягом повноважень, як у господарських судів України.

Але при цьому жоден із авторів не згадує про те, що європейські країни здебільшого мають сталий віковий розвиток, сторіччями непорушні принципи щодо способу виробництва, сформовану на них ментальність, а також інший суспільний лад. [15, c. 151].

Україна ж як незалежна держава має свою історію, яка налічує лише 20 років. Наше суспільство сьогодні ще не має жодного сформованого покоління, яке б жило, думало і діяло так, як живуть, думають і діють у розвинутих європейських країнах. Держава, в якій ще «вчора» все було загальним і спільним, сьогодні продовжує «роздержавлюватися», у державі ще не вщухли пристрасті навколо приватизації «привабливих» промислових підприємств, та не завершено розподіл сфер впливу.

За таких умов не вбачати доцільності існування спеціалізованої системи господарського судочинства у структурі державної судової влади, означає не вміти дивитися на ці питання комплексно, враховуючи як історично-суспільні аспекти, так і напрацьований власний досвід, а підходити до них лише маючи на меті «поглиблення» теорії розбудови судової системи через злиття чи роз’єднання вже сформованих структур на засадах додержання принципів цілісності класичних галузей права.

Окрім того, становлення судової влади неможливе без врахування надбань людства у сфері юридичної діяльності. В Україні великий прорив у правосвідомості суспільства і в нор- мотворчій діяльності спричинив вплив міжнародного законодавства, що знаходить своє відображення у ст. 9 Конституції України, згідно з якою, якщо на обов’язковість чинних міжнародних договорів надана згода Верховної Ради України, то ці договори є частиною її національного законодавства. А укладення міжнародних договорів, що суперечать Конституції України, можливе лише після внесення до неї відповідних змін.

Як наголошувалось вище, Конституція України 1996 р. передбачає створення нової судової системи, яка повністю відповідатиме міжнародним стандартам та міжнародним зобов’язанням України і створює умови для реального захисту прав людини.

Правильно організована система судів є однією з гарантій справедливого й ефективного правосуддя. Система судів в Україні після перших кроків реформування процесуального законодавства під час «малої судової реформи» перестала повною мірою задовольняти потреби судочинства. Прийняття Верховною Радою України Закону України «Про судоустрій України» 2002 р. не тільки не вирішило цієї проблеми, а й загострило її. Адже підготовка цього Закону була відірвана від розробки проектів нових процесуальних кодексів і не повною мірою враховувала міжнародні стандарти судочинства.

Під час дискусій щодо подальшої реформи судової системи було висловлено безліч думок і пропозицій про створення в Україні розгалуженої системи спеціалізованих судів, врахування досвіду зарубіжних країн, де така система вже давно і ефективно працює.

Довгий час Конституційною комісією гаряче обговорювались напрями реформування судової системи, яка дійшла висновку про необхідність поширення принципу базової спеціалізації на систему судів загальної юрисдикції та створення кількох вищих судових органів. Це нормальний демократичний шлях розвитку судової влади, випробовуваний століттями і впроваджений у багатьох країнах світу.

«Конституційна» більшість розробників та ініціаторів внесення законопроектів вважала, що спеціалізованими судами повинні стати суди з адміністративної, господарської, кримінальної та цивільної юрисдикцій. Тобто пропонувалось поширити принцип спеціалізації на суди загальної юрисдикції.

Враховуючи, що така модель судоустрою не суперечить нормам Конституції України і розглядається як конституційна гарантія демократизації судової влади, доступності її до громадянина, Верховна Рада України за ініціативи Президента України ухвалила 7 липня 2010 р. Закон України «Про судоустрій і статус суддів», у якому модель спеціалізації найшла законодавче закріплення.

При цьому виникало запитання, які саме міжнародні стандарти можуть бути враховані в нормах національного законодавства?

Науковці та правники вважають, що слід керуватися міжнародними нормативно-правовими актами, які створюють цементуючу основу у визначенні основних засад судочинства будь-якої демократичної, правової держави, якою проголосила себе й Україна. [18, c. 5].

2.2. Господарське судочинство незалежної України

Реформування судової системи — це одна із найскладніших, найвідповідальніших проблем становлення державності.

Сьогодні, зі зміною керівництва держави, настав сприятливий час для демократичних перетворень, утому числі і в судовій владі. Тому постає питання щодо розроблення якісно нової, науково обґрунтованої Концепції судово-правової реформи, відсутність якої до цього часу негативно позначалася на авторитеті як судової влади, так і держави в цілому. Необхідно розробити і прийняти національну цільову програму розвитку судової системи на 2005—2010 роки, яка повинна визначити пріоритетні надання щодо шляхів підвищення ефективності правосуддя в державі.

До найважливіших міжнародних актів, які встановлюють основні прин-ципи та стандарти правосуддя, слід віднести Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., Рекомендацію (84) 5 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам щодо принципів цивільного судо-чинства, спрямованих на вдосконалення судової системи, Європейську хартію про закон «Про статус суддів», ухвалену 10 липня 1998 р., Рекомендацію № 94 (12) «Незалежність, дієвість та роль суддів», ухвалену Комітетом міністрів Ради Європи 13 жовтня 1994 р., Регламент Європейського суду з прав людини від 4 листопада 1998 р.

Більшість принципів та стандартів, визначених міжнародними актами, знайшли своє відображення у Законі України «Про судоустрій і статус суддів», який як уже згадувалось, прийнятий парламентом 7 липня 2010 р.

У цьому Законі передбачено, що система судів загальної юрисдикції відповідно до ст. 125 Конституції України будується за принципами територіальності, спеціалізації та ін- станційності.

Устрій судів загальної юрисдикції за принципом спеціалізації є прогресивною формою організації діяльності судової системи, адже спеціалізація судів створює необхідні умови для не-оборотних перетворень у напрямі де-мократизації судової влади. За ор-ганізаційною ознакою використання переваг спеціалізації у розбудові судів загальної юрисдикції передбачає утво-рення судово-ієрархічних ланок зі спеціалізованою компетенцією в окре-мих, найбільш визначних у суспільстві галузях законодавства.

Принцип територіальності означає розбудову системи судів загальної юрисдикції відповідно до системи адміністративно-територіального устрою, передбаченого у ст. 125 Конституції України. Цей принцип зумовлений потребою здійснення правосуддя на всій території України і доступності його для всього населення. Визначальна вимога принципу тери- торіальності полягає в тому, що мережа судових органів має рівномірно поширюватись на всі адміністративно-територіальні одиниці України. А з цього логічно випливає, що судові округи судів відповідних рівнів повинні мати однакове співвідношення адміністративно-територіальних судів. Принцип територіальності втілений в організацію чинної судової системи. Система судів загальної юрисдикції має використовувати переваги спеціалізації. Причому не лише у площині організаційної розбудови, а й у проце-суальному аспекті здійснення право-суддя.

Аналіз положень цього Закону по-казує, що в ньому також враховано вимоги Венеціанської Комісії, експертів Ради Європи та основних міжнародних принципів, які містяться у рекомендаціях Ради Європи, ОБСЄ, Європейського суду з прав людини.

Зокрема, розділ І Закону містить положення, які відображають загальні засадничі принципи щодо побудови та функціонування судової влади.

Відповідно до ст. 1 Закону судова влада в Україні здійснюється незалеж-ними та безсторонніми судами, утво-реними відповідно до закону.

Вимога того, що суд має бути «ут-вореним відповідно до закону» є однією з кількох вимог Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також протоколів про те, що дії національних органів повинні мати достатнє підґрунтя в національному праві.

Зокрема в Європейській хартії про статус суддів зазначається, що «у всіх європейських державах основоположний принцип статусу суддів визначається у всіх внутрішніх нормах на самому високому рівні, а відповідні правила — у нормах, прийнятих на законодавчому рівні».

Закон забороняє втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, виявлення неповаги до суду чи суддів, а також збирання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою завдання шкоди авторитету суддів чи впливу на без-сторонність суду (ст. 6 Закону).

Кожному гарантується захист його прав, свобод та законних інтересів у суді. Таке право поширюється і на іноземців, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб (ст. 7 Закону).

Всі учасники судового процесу рівні перед законом і судом незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних та інших ознак (ст. 9 Закону).

Кожен має право на правову допо-могу та є вільним у виборі захисника своїх прав (ст. 10 Закону).

Згідно зі ст. 19 Закону суди загальної юрисдикції утворюються і ліквідовуються Президентом України за поданням Міністра юстиції України на підставі пропозиції голови відповідного вищого спеціалізованого суду.

Кількість суддів у суді визначається Державною судовою адміністрацією України за поданням Міністра юстиції України, на підставі пропозиції голови відповідного вищого спеціалізованого суду, з урахуванням обсягу роботи суду та в межах видатків, затверджених у Державному бюджеті України на утримання судів.

Як бачимо, ініціаторами утворення та ліквідації судів, а також визначення кількості суддів у судах є голови вищих спеціалізованих судів. За Президентом України залишається лише формальна дія — затвердження їх рішення своїм підписом. Не втручається Глава держави і у процес призначення суддів на адміністративні посади. Ці повноваження Законом надані Вищій раді юстиції як органу, більшість у складі якого становлять судді.

У своєму виступі на Х позачерговому З’їзді суддів України Президент України зазначив, що «цей орган відіграє надзвичайно важливу роль у функціонуванні судової системи. Досить широкі повноваження ради щодо вирішення питань про звільнення суддів покладають на її членів та керівництво надзвичайно велику відповідальність. Вища рада юстиції не повинна бути каральним органом і використовуватися будь-ким для розправи з неслухняними суддями. Тим більше неприпустимим є використання статусу члена ради у власних інтересах. Практику «телефонного права» ми будемо викорінювати рішуче, незважаючи на особистості».

У Законі детально виписані норми про систему судів України, порядок утворення судів та їх ліквідацію, визначення кількості суддів та їх статус, визначення повноважень судів та порядок обрання керівників судів, вдосконалено порядок добору кандидатів на посаду судді, гарантії соціального та матеріального забезпечення, а також основні засади здійснення правосуддя.

Відповідно до Закону судову систему України становлять суди загальної юрисдикції та Конституційний Суд України.

До системи судів загальної юрисдикції входять: 1) місцеві суди; 2) апеляційні суди; 3) вищі спеціалізовані суди; 4) Верховний Суд України.

Вищими спеціалізованими судами є: Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України (ст. 31 Закону). Ці суди є судами касаційної інстанції.

Враховані у Законі основні принципи ООН стосовно призначення суддів на посади та підвищення їх по службі, у яких йдеться, що «підвищення суддів на посаді потрібно здійснювати на підставі об’єктивних факторів, зокрема здібностей, моральних якостей і досвіду».

Слід зазначити, що громадськість зацікавлена не лише в незалежності, а й у високій якості судової влади, і що особливо важливо в епоху змін, в якості керівників судових органів. Як вважає Консультативна рада європейських суддів (КРЄС), система підвищення судді на посаді, яка ґрунтується виключно на стажі роботи, потенційно веде до зниження динамізму, а це не може бути виправдано будь-якою перевагою з точки зору забезпечення незалежності. При цьому КРЄС вважає, що вимога про наявність у судді певного стажу роботи може допомогти у забезпеченні незалежності.

З урахуванням таких рекомендацій Законом змінено порядок призначення суддів на адміністративні посади в судах.

Згідно зі ст. 20 Закону голова місцевого суду, його заступник, голова апеляційного суду, його заступники, голова вищого спеціалізованого суду, його заступники призначаються на посади строком на 5 років із числа суддів цього суду та звільняються з посад Вищою радою юстиції за поданням відповідної ради суддів.

Голова Верховного Суду України, заступник Голови Верховного Суду України обираються на посади і звільняються з посад Пленумом Верховного Суду України у порядку, встановленому цим Законом.

Новелою Закону є також обмеження кількості заступників голови суду. Зокрема, у вищому спеціалізованому суді, кількість суддів у якому перевищує 45 осіб, може бути призначено не більше трьох заступників голови суду, а голова місцевого суду та Голова Верховного Суду України можуть мати по одному заступнику.

Продовження судової реформи різні гілки влади вбачають по-різному. Причиною цього є, зокрема, прагнення зберегти за собою певні важелі впливу на суди. Парламент, окрім обрання суддів на посаду безстроково, прагне ще й затверджувати суддів на адміністративні посади, виконавча влада — застосовувати важелі фінансового впливу, Верховний Суд України — залишити за собою право на повторний перегляд рішень та ухвал вищого спеціалізованого суду.

Неконституційним є ініціювання Верховним Судом України змін до Закону України “Про судоустрій України”, якими передбачалося б позбавлення Вищого господарського суду України повноважень касаційної інстанції та перетворення діючих апеляційних господарських судів на судові мати Вищого господарського суду України як апеляційного суду. Відповідною пропозицією повністю порушуються конституційні приписи щодо правового статусу вищих спеціалізованих судів у системі судів загальної юрисдикції.

Є прояви прагнення різних гілок влади керувати судами, тримати їх під своїм впливом. Так, зокрема, Вища рада юстиції України та Державна судова адміністрація України ініціюють питання щодо утворення у складі цих органів судової інспекції з перевірки роботи суддів.

Проте, виходячи з конституційних принципів незалежності судочинства, жодна посадова особа, жоден орган, який не належить до судової гілки влади, не має права проводити будь-які перевірки процесуальних дій суддів [19, c. 18-19].

Окремі порушення норм матеріального та процесуального права суддями у здійсненні правосуддя не можуть бути правовою підставою для утворення інспекційного органу з перевірки рішень судів будь-яким державним органом, який не є судовим, оскільки відповідні судові акти можуть бути оскаржені лише згідно з процесуальним законодавством України. Позасудовий порядок оскарження актів і дії суддів, які стосуються здійснення правосуддя, неможливий.

Що ж до скарг на дії судців, які стосуються порушень суддями своїх професійних обов’язків, Щ може бути підставою для притягнення їх до дисциплінарної відповідальності, то було б доцільним утворювати відповідні інспекції при судових органах, уповноважених здійснювати дисциплінарні провадження щодо суддів. Судові інспекції можуть бути утворені у складі секретаріату відповідної кваліфікаційної комісії.

Водночас слід зазначити, що намагання контролювати роботу судів безпосередньо пов’язаної якістю здійснення правосуддя судами України. Тому чим вищою буде якість правосуддя, тим менші буде підстав для такого контролю і розмов на цю тему.

Продовжує існувати нагальна потреба у належному матеріальному та фінансовому забезпеченні судів як гарантії їх незалежності та неупередженості у розгляді господарських справ. [3, c. 11].

Розділ 3. Реалії та перспективи розвитку господарських судів

3.1. Характеристика сучасного стану господарського судочинства

Сьогодні господарські суди України відіграють значну роль у боротьбі з незаконними фінансовими операціями суб’єктів господарювання, які спрямовані на ухилення від оподаткування. Суди повинні бути налаштовані на захист інтересів держави від незаконних дій окремих суб’єктів господарських відносин, забезпечення надходжень до державного бюджету України. Вищий господарський суд України постійно орієнтує суди на якнайповніше використання процесуальних заходів для інформування правоохоронних та контролюючих органів щодо злочинних схем, незаконних дій суб’єктів господарювання, фінансових махінацій, виявлених у ході розгляду справ. Сподіваємося, що подальші активізація взаємодії з правоохоронними та контролюючими органами, насамперед органами державної податкової служби, з урахуванням досвіду попередніх років уже в найближчому майбутньому сприятиме суттєвому поліпшенню ситуації в цій сфері.

Зважено також слід підходити до вирішення спорів про повернення майна (у тому числі культових споруд) релігійних громад, а також про захист культурної спадщини різних релігійних течій. Йдеться, зокрема, і про позови, що подані та розглядаються у господарському суді Волинської області у зв’язку з визначенням меж історичних поховань (кладовища) та будівництвом на його території житлових будинків. Здавна люди ставилися з глибокою шаною до могил своїх предків, і нам не гоже забувати про це. На їх кістках щасливе майбутнє не збудуєш навіть і тоді, коли це буде освячено судовим рішенням.

Слід також сказати, що на кількість справ, які надходять на розгляд господарських судів, впливає і розмір державного мита, яке позивач повинен сплатити. Державне мито як обов’язковий та чинний на всій території України платіж, до того ж віднесений законом до судових витрат, повинен бути ефективним інструментом запобігання порушенням законодавства. Якщо розмір державного мита встановлено законодавством у значних розмірах, то це стимулює суб’єктів господарювання до дотримання договірної дисципліни [20, c. 4-5].

На даний час із заяв майнового характеру, що подаються до господарських судів, розмір ставки державного мита становить 1 відсоток ціни позову, але не менше 6 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і не більше 1500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (раніше — 1 відсоток ціни позову, але не менше 3 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і не більше 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян). Отже, незалежно від ціни позову, яка може становити мільярдні суми, державне мито повинно сплачуватися юридичними особами — суб’єктами підприємницької діяльності в сумі, що не перевищує 25 500 гривень. У зв’язку з цим економічно вигідно не тільки порушувати договірні відносини, але й податкове законодавство, перетворюючи тим самим договірні та інші зобов’язання у можливість отримання безвідсоткового кредиту. До того ж низька ставка державного мита в Україні фактично надає переваги підприємствам держав-учасниць СНД на судовий захист в Україні, оскільки в Україні ставки державного мита набагато нижчі, ніж у зазначених державах.

Отже, існує потреба у збільшенні ставок державного мита із позовних заяв майнового характеру з 1 до 3 відсотків ціни позову. Зі своїми пропозиціями щодо термінового врегулювання цих питань Вищий господарський суд України звернувся до Президента України і Голови Верховної Ради України.

З метою надання методичної та правової допомоги господарським судам Вищий господарський суд України постійно здійснює заходи, спрямовані на забезпечення правильного і однакового застосування господарськими судами норм Конституції України та законів у судовій практиці. Так, протягом першого півріччя 2005 р. на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики підготовлено та надіслано господарським судам п’ять рекомендацій президії Вищого господарського суду України. ‘

За звітний період значно зросла кількість підготовлених Вищим господарським судом України інформаційних листів. За перше півріччя цього року господарським судам надіслано таку ж кількість інформаційних листів, як і за весь 2004 р. Із 42 інформаційних листів 17 містять систематизовані за окремими категоріями справ копії постанов Верховного Суду України. Решта містить роз’яснення законодавства, інформацію про нові законодавчі акти, прийняті парламентом, рішення Конституційного Суду України тощо.

За матеріалами справ, розглянутих у касаційному порядку Вищим господарським судом України, господарським судам направлено три оглядових листи: “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із застосуванням законодавства про загальнообов’язкове державне соціальне страхування”, “Про практику застосування господарськими судами законодавства про захист прав на об’єкти авторського права і суміжних прав” та “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних із застосуванням законодавства про захист економічної конкуренції” [24, c. 58].

Що ж до проекту нового Господарського процесуального кодексу України, то 29 червня 2004 р. Верховною Радою України він прийнятий у першому читанні. 10 червня поточного року відбулися громадські слухання проекту Господарського процесуального кодексу України, який готується до другого читання Верховною Радою України. Проте запропонований для обговорення на громадських слуханнях проект кодексу не є документом, підготовленим Вищим господарським судом України. Не всі пропозиції Вищого господарського суду України схвалено робочою групою. Про необхідність доопрацювання йдеться і в письмових пропозиціях господарських судів України до проекту, який було в порядку підготовки до названих громадських слухань надіслано всім господарським судам України для ознайомлення.

Слід зауважити, що у прийнятому Верховною Радою України Кодексі адміністративного судочинства України не знайшли відображення пропозиції Вищого господарського суду України щодо оптимального визначення юрисдикції господарських судів України.

Підсумовуючи викладене, необхідно зазначити, що у нашій державі зроблено чимало для належного здійснення правосуддя. Але залишилося і багато проблем. Це і недосконалість судової системи та законодавчого забезпечення, і недостатнє фінансування, і недостатній рівень професіоналізму та відповідальності деяких суддів, залежність суду від органів державної влади, надмірна завантаженість суддів тощо. Всі вони потребують вирішення.

Лише спільними зусиллями та конкретними діями, спрямованими на підвищення відповідальності та результатів роботи, можна забезпечити належний рівень правосуддя та захист інтересів суб’єктів господарювання [21, c. 4].

3.2. Сучасні завдання господарського судочинства Україні для забезпечення правильного вирішення господарських спорів

Основною метою внесених змін є підвищення доступності правосуддя та оптимізація судових процедур, зокрема: суттєво скорочуються терміни розгляду справ в апеляційній та касаційній інстанціях; забороняється апеляційним судам відправляти справи на новий розгляд; запроваджується в адміністративному процесі виклик шляхом надсилання тексту повістки електронною поштою, факсимільним повідомленням (факсом, телефаксом); закріплюється в адміністративному та цивільному процесах право особи подавати апеляційну скаргу без подання попередньої заяви про апеляційне оскарження.

Засадничі принципи функціонування судової влади, визначені Законом України «Про судоустрій і статус суддів», стануть дієвим підґрунтям для вдосконалення господарського судочинства та неухильного дотримання «принципу законності та верховенства права при вирішенні спорів».

Поряд з характеристикою стану відправлення судочинства господарськими судами необхідно зупинитися на деяких проблемних питаннях, які значною мірою впливають на цей стан і потребують обов’язкового вирішення.

Гострою є проблема наявності численних випадків нормативної неузгодженості в праві України, що в першу чергу стосується численних колізій між нормами законів та суперечностей у приписах одного й того ж закону. Недосконала законодавча база є причиною неоднозначного тлумачення та застосування норм права суб’єктами господарювання, що підвищує ризик підприємництва та певною мірою сприяє криміналізації економіки. Від цього суттєво потерпає і практика застосування законодавчих актів господарськими судами, які перебувають на вістрі відповідних проблем і перед якими через недосконалість правового регулювання господарських відносин постають надзвичайно складні питання у розгляді справ за участю суб’єктів підприємницької діяльності.

У зв’язку з проблемами у законодавчому процесі і низькою якістю законодавчих актів особливо важливим є узагальнення судової практики. Тому необхідно активізувати роботу судових палат Вищого господарського суду України у цьому напрямі і особливо апеляційних господарських судів, які з урахуванням їх місця і ролі в системі господарських судів та завантаженості судців повинні фактично відігравати якщо не найголовнішу, то, принаймні, головну роль.

Необхідно вирішити проблему великої завантаженості суддів місцевих господарських судів і Вищого господарського суду України. Одним із шляхів її вирішення є вдосконалення процесуального законодавства, зокрема, введення процедур адміністративного досудового вирішення спорів і процедур примирення. До речі, в деяких країнах законодавством передбачено надання окремих процесуальних повноважень помічникові судді [21, c. 5].

Доцільно було б також послідовно впроваджувати принцип відкритості правосуддя в господарських судах. Така відкритість припускає широкий доступ юридичної громадськості до судових рішень не тільки Вищого господарського суду України, але й місцевих та апеляційних господарських судів. У зв’язку з цим позитивним є розміщення судових рішень в юридичних інформаційно-пошукових системах “Законодавство” і “Ліга”. На даний час в Інтернеті розміщено усі постанови Вищого господарського суду України у справах зі спорів, пов’язаних із захистом прав на об’єкти інтелектуальної власності. З огляду на прагнення України вступити до Світової організації торгівлі та її зобов’язання забезпечити надійний захист прав у відповідній сфері, дуже добре, що саме зазначені судові рішення стали загальнодоступними для юридичної громадськості.

Однією з проблем, яку потрібно вирішити нашій державі і яка пов’язана з процесом приєднання до Світової організації торгівлі, є забезпечення надійного правового захисту прав інтелектуальної власності. І це дійсно є проблемою, оскільки, на жаль, Україну внесено до так званих чорних списків у зв’язку з критично високим рівнем виготовлення та розповсюдження контрафактної продукції. У зв’язку з цим господарські суди не можуть бути осторонь відповідних процесів і повинні все зробити для забезпечення належного судового захисту прав на об’єкти інтелектуальної власності. Тому вкрай важливою є робота судової палати з розгляду справ, пов’язаних із захистом права на об’єкти інтелектуальної власності щодо забезпечення однакового і правильного застосування господарськими судами норм чинного законодавства у відповідній сфері. Протягом першого півріччя поточного року завершено підготовку пакету необхідних рекомендацій президії Вищого господарського суду України з питань практики вирішення спорів, пов’язаних із захистом прав інтелектуальної власності, утому числі стосовно призначення судових експертиз у таких спорах.

Слід окремо зупинитися на правовому інституті банкрутства, який відіграє важливу роль у реформуванні економіки і завдяки якому відбувається фінансове оздоровлення господарюючих суб’єктів, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави. За результатами розгляду прав про банкрутство господарськими судами України намітились такі основні тенденції. Найчастіше виявами про порушення справ про банкрутство звертаються до суду органи державної податкової служби, таких заяв зі справ, закінчених провадженням, у звітному періоді понад 2,4 тис. Більшість з ж справ порушено за заявами органів державної податкової служби за спрощеною процедурою банкрутства щодо відсутніх боржників, які самостійно припинили свою підприємницьку діяльність [17, c. 32].

У вдвічі більшій порівняно з аналогічним періодом минулого року кількості справ закінчено провадження у справах про банкрутство у зв’язку з затвердженням звіту керуючого санацією — така тенденція свідчить про відновлення платоспроможності боржника та сприяє збереженню підприємства. Майже на 30 відсотків зменшилася кількість затверджених мирових угод у справах про банкрутство порівнянні з аналогічним періодом минулого року. Спостерігається збільшення закінчених проїданням справ із затвердженням звіту ліквідатора та ліквідбалансу.

На фоні гострих суперечок у суспільстві щодо принципів ліцензування, розподілу та використання авалів мовлення господарськими судами розглядаються справи, пов’язані з ліцензуванням каналів відновлення. Результатом цих слухань має бути не лише прийняття виваженого документа, який би чітко орієнтував суди на правильне застосування законодавства про телебачення радіомовлення, але й сприяв становленню сприятливого емоційного середовища навколо справ цієї категорії.

За сучасних умов вкрай важливого значення набувають питання, пов’язані з ухиленням від сплати податків, проблеми щодо наповнення державного бюджету. У цьому аспекті чи не найгострішою є проблема відшкодування податку на додану вартість з державного бюджету України та надання пільг сплати податків до бюджету. Чимало критичних висловлювань з цього приводу останнім часом виявилось у засобах масової інформації. При цьому судові рішення у справах, якими задовольнялись мови суб’єктів господарювання про відшкодування сум податку на додану вартість та процентів за (своєчасне відшкодування податку, про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень про вирахування податку на додану вартість, про звільнення від сплати податків й інших обов’язкових платежів до бюджету і надання пільг підприємствам з іноземними інвестиціями та їх дочірнім підприємствам, часто розцінюються як такі, що фактично призвели до втрат державного бюджету України [21, c. 6-7].

Таким чином, забезпечується єдиний підхід до розгляду справ у касаційному порядку вищим спеціалізованим судом та усувається можливість подвійної касації, що відповідає Рішенню Конституційного Суду України від 11 березня 2010 р. № 8-рп/2010.

Істотно вдосконалено Законом підстави та порядок притягнення до дисциплінарної відповідальності судді.

На відміну від колишнього Закону України «Про статус суддів», ст. 31 якого визначались три підстави для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, чинний Закон у ст. 83 більш чітко і більш детально виписав такі підстави, суттєво збільшивши їх кількість. За цим Законом дисциплінарне провадження щодо судді здійснюють:

1)       Вища кваліфікаційна комісія суддів України — щодо суддів місцевих та апеляційних судів;

2)       Вища рада юстиції — щодо суддів вищих спеціалізованих судів та суддів Верховного Суду України.

Керуючись висновками Венеціанської Комісії та іншими рекомендаціями міжнародних інституцій, Законом змінено статус Вищої кваліфікаційної комісії суддів України на постійно діючий орган у системі судоустрою України, який є юридичною особою з усіма правами та атрибутами, наданими юридичним особам законодавством.

Вперше Законом передбачено, що до складу Вищої кваліфікаційної комісії суддів України не можуть бути призначені народні депутати України, члени Кабінету Міністрів України, голови судів, їх заступники, секретарі судових палат, члени Ради суддів України, Вищої ради юстиції, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, а також посадові особи, які мають дисциплінарне стягнення.

Детально регламентовано та спрощено Законом порядок звільнення судді з посади виключно з підстав, передбачених ч. 5 ст. 126 Конституції України. При цьому окремою статтею чітко розписана процедура звільнення судді з кожної з перелічених у Конституції України підстав. Крім того передбачено, що якщо суддю з будь-яких причин не звільнено з посади, він не може виконувати свої повноваження зі здійснення правосуддя з наступного дня після закінчення строку, на який його було призначено.

Законом суттєво змінено порядок формування Ради суддів України. До її складу на відміну від попереднього Закону не можуть бути обраними судді, які обіймають адміністративні посади в судах, та секретарі судових палат. Тобто склад Ради суддів України формується демократичним способом і складається із найбільш авторитетних суддів, а не керівників судів.

Враховано у Законі й вимоги стосовно визначення розміру заробітної плати судді законом та порядок визначення стажу роботи на посаді судді.

Вперше Законом визначено і статус помічника судді. Згідно зі ст. 151 помічником судді може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту і вільно володіє державною мовою. Крім того, помічники суддів Верховного Суду України повинні також мати стаж роботи в галузі права не менше 3 років. Судді самостійно здійснюють добір помічників. Помічник судді призначається на посаду та звільняється з посади керівником апарату відповідного суду за поданням судді.

Розділом XII «Прикінцеві положення» Закону внесено зміни до: КАС України, ЦПК України, ГПК України, КПК України, Регламенту Верховної Ради України, законів України «Про комітети Верховної Ради України», «Про Вищу раду юстиції», «Про статус народного депутата України», «Про прокуратуру».

Навряд чи потрібно додатково наголошувати на важливості однакового і правильного застосування законодавства при вирішенні господарськими судами спорів, пов’язаних з відшкодуванням податку на додану вартість з державного бюджету. Вищий господарський суд України дотримується активної позиції у вирішенні відповідної проблеми. Так, судовою палатою Вищого господарського суду України розгляду справ, що виникають з податкових та інших відносин, пов’язаних з державним регулюванням діяльності господарюючих суб’єктів, у квітні 2005 р. було здійснено вивчення практики вирішення господарськими судами спорів, пов’язаних з відшкодуванням з державного бюджету податку на додану вартість, а також застосування встановлених законодавством пільг зі сплати податків, зборів (обов’язкових платежів) спільними підприємствами та підприємствами, розташованими на території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Проведений аналіз судової практики вирішення спорів про відшкодування податку на додану вартість з Державного бюджету України свідчить про обґрунтованість правової позиції, згідно з якого відшкодування з бюджету податку на додану вартість має відбуватися лише при фактичній надмірній його сплаті. Аналіз судової практики свідчить, що у господарських судів виникали певні труднощі у застосуванні строку, протягом якого має здійснюватися відшкодування бюджетної заборгованості) податку на додану вартість.

Висновки

Таким чином, з урахуванням викладеного можна стверджувати, що спеціалізованими судами є суди окремих судових юрисдикцій з особливостями основ судочинства і вимог до суддів щодо стажу, віку і фахового рівня, в тому числі і з питань юрисдикції цих судів. Це загальне визначення базується на положеннях статей 125, 127, 129 і 131 Конституції України.

Створення тих або інших спеціалізованих судів обумовлено необхідністю забезпечення більш фахового судового захисту в сфері таких правовідносин, регулювання яких має для суспільства особливий, пріоритетний інтерес. Зокрема, в галузі державного управління, економіки, податкової політики або соціального захисту, захисту й підтримки сім´ї, неповнолітніх тощо.

Ефективність господарського судочинства вимірюється, за авторською концепцією, доступністю, справедливістю, неупередженістю, об’єктивністю й законністю правосуддя, оптимальністю строків прийняття остаточного (в конкретній судовій інстанції) судового рішення у справі і залежатиме від низки факторів.

По-перше, це спеціалізація і професіоналізм у системі господарського судочинства, тобто чинники, які можна віднести до внутрішньосистемних, таких, на які можна впливати з боку самої судової системи. Крім того, ефективність судового контролю залежить і від метасистемних (таких, що знаходяться поза системою господарського судочинства) факторів. Усунення їх залежатиме вже від системи вищого порядку. Зокрема, це забезпечення реалізації у правозастосуванні принципу верховенства права, наявність (відсутність) колізії права тощо. У межах вирішення завдання управління метасистемними факторами лежить і така глобальна проблема, як удосконалення господарського законодавства України. Практика застосування чинних законів визначила необхідність внесення до них певних корективів. Це стосується не лише базових для судової системи законів, а й таких вузькоспеціалізованих, як Господарський процесуальний кодекс.

До чинників підвищення ефективності господарського судочинства належить розв’язання проблем зловживання правом, що загрожують моральності та справедливості судових рішень, призводять до порушення вимог чинного законодавства.

Відтак, критеріями ефективності господарського судочинства мають стати такі показники, як доступність правосуддя, його справедливість, неупередженість, безсторонність, законність, обґрунтованість і справедливість судових рішень, оптимальність строків розгляду справи.

Проведене дослідження дозволило виявити такі заходи, що суттєво впливають на забезпечення доступності правосуддя, ефективність господарського судочинства.

1. Удосконалення порядку розгляду господарських спорів, прийняття, перегляду рішень господарських судів та забезпечення виконання цих рішень. На часі прийняття вдосконаленого Господарського процесуального кодексу, визначення юрисдикції господарських судів, виокремлення її від інших видів юрисдикції, зокрема, від юрисдикції адміністративних судів, визначення складу та структури судової системи в цілому, розмежування компетенції Верховного Суду і вищих спеціалізованих судів, вдосконалення технології (процедури) розгляду спорів (порядку розгляду спору і прийняття судового рішення), включення до числа стадій господарського процесу етапу виконання рішень господарських судів, віднесення до судової влади сфери примусового виконання тощо. Вдосконалення господарського законодавства має йти шляхом забезпечення верховенства права, встановлення нормативною моделлю певних відносин (сукупності норм господарського законодавства, що діє в тій чи іншій предметній сфері) справжньої юридичної рівноваги між їх учасниками, усунення колізій у національному законодавстві.
2. Удосконалення організаційної діяльності суду: впровадження спеціальної структури, яка виконувала б функції організаційного забезпечення діяльності судів, тобто забезпечувала заходи фінансового, матеріально-технічного, кадрового, інформаційного й організаційно-технічного характеру.
3. Здійснення антикорупційних заходів шляхом забезпечення прозорості в публічному секторі; впливу громадської та наукової думки, ЗМІ, певних політичних сил, громадських організацій на якість судового розгляду спорів, правосудності рішень господарських судів, дотримання суддею вимог справедливості та моральності, незловживання ним правом, а також оптимальності строків розгляду справи.

Виокремлення вищезазначених складників ефективності господарського судочинства є методологічною основою доктринального дослідження кожного з них окремо, а також у їх системному зв’язку, включаючи розроблення пропозицій стосовно цієї ефективності.

Література

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.
2. Закон України «Про судоустрій і статус суддів» // Відомості Верховної Ради України. — 2010. — № 41-50. — Ст. 529.
3. Балух В. Судово реформа — практичне застосування новел у господарському судочинстві [Текст] / В. Балух // Право України. — 2011. — № 6. — С. 43-49
4. Вечірко І. Господарський суд як суб’єкт процесуальних правовідносин у провадженні у справах про банкрутство [Текст] / І. Вечірко // Підприємництво, господарство і право. — 2008. — № 6 . — С. 21-24
5. Демський Е. Ф. Особливості перегляду постанови у справі про адміністративне правопорушення / Е. Ф. Демський // Вісник Вищого адміністративного суду України. – 2009. – № 1. – С. 53.
6. Демченко С. Ф. Теоретичні аспекти становлення і розвитку господарського судочинства в Україні / С. Ф. Демченко. – К. : Преса України, 2009. – 247 с.
7. Дем’як В. Суддя як учасник судового господарського процесу // Підприємництво, господарство і право. — 2009. — № 10. — С. 165-167
8. Добровольська В. Сутність та перспективи подальшого розвитку господарського судочинства // Право України. — 2009. — № 2.- С.176-183
9. Концепція вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів (схвалена Указом Президента України від 10 трав. 2006 р. № 361/2006)
10. Кот О. Ухвали суду в господарському процесі [Текст] / О. Кот // Юридична Україна. — 2010. — № 2. — С. 97-101
11. Кривенко В. В. Демократизація судової системи України: проблеми і перспективи : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : 12.00.10 / В. В. Кривенко. – Одеса, 2006. – 19 с.
12. Кубко Є. Міжнародно-правові стандарти в господарському судочинстві (методологічні питання) // Право України. — 2011. — № 6. — С. 21-28
13. Куйбіда Р. О. Організація і розвиток сучасної судової системи України : автореф. дис. … на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук / Р. О. Куйбіда. – К. : Академія адвокатури України, 2006. – 16 с.
14. Мельник І. Етапи становлення адміністративного судочинства в Україні // Вісник Вищого адміністративного суду України. – 2009. – № 3. –С. 3.
15. Найфлейш В. Поняття та ознаки судового акта господарського суду // Підприємництво, господарство і право. — 2008. — № 2. — С. 42-45
16. Ніколенко Л. Порівняльно-правове дослідження правової природи господарського суду [Текст] / Л. Ніколенко // Підприємництво, господарство і право. — 2010. — № 4. — С. 150-153
17. Переформатування господарських судів [Текст] // Юридичний Вісник України. — 2010. — 28 серпня. — С. 11
18. Притика Д. Актуальні питання кодифікації господарського судочинства в Україні [Текст] / Д. Притика // Право України. — 2011. — № 6. — С. 29-41
19. Притика Д. Методологічні проблеми організації господарський судів України [Текст] / Д.Притика // Право України. — 2009. — № 1.- С.18-20
20. Притика Д. Сучасний стан та перспективи розвитку господарського судочинства [Текст] / Д. Притика // Право України. — 2005. — № 9.- С.3-9
21. Про практику застосування господарськими судами земельного законодавства [Текст] // Податки та бухгалтерський облік. — 2010. — 30 серпня. — С. 5-23
22. Середа О. Адміністративне і господарське судочинство: значення і доцільність спеціалізованих судів у порівняльно-історичному аспекті [Текст] / О. Середа // Право України. — 2009. — № 6.- С.80-83
23. Степанова Т. Щодо стадій господарського судочинства // Підприємництво, господарство і право. — 2006. — № 5. — С. 57-59
24. Шицький І. Б. Правовий статус місцевих господарських судів в Україні: становлення і розвиток : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : 12.00.10 / І. Б. Шицький. – К., 2006. – 20 с.