Вступ

Фотографія існує вже понад 160 років. У світовій культурі вона цінується, передусім, як документ зі своїми численними функціями, серед яких найважливішою вважають комунікативну. Провідні історики і теоретики мистецтва різних поколінь (Р. Барт, Е. Гомбріх, С. Зонтаг, Р. Краус, К. Міллє) констатували важливі зміни, що сталися протягом останніх десятиліть у суспільному інформаційному просторі, внаслідок яких, поза всім іншим, відбулося піднесення фотографії і визнання її одним із найактуальніших мистецтв. У цей час на світову художню сцену вийшло нове покоління фотографів, що репрезентували себе як художники, а світлопис – як високе мистецтво. Водночас до фотографічного методу звертаються визнані у світі художники в традиційних галузях мистецтва. Визначні твори сучасного фотомистецтва увійшли поряд із живописом та скульптурою до збірок відомих музеїв різних держав. Академічне вивчення історії художньої фотографії введено в провідних університетах світу.

Аналогічний процес відбувається в цей час і в українській культурі, де світлопис поступово завойовує художній простір, збагачуючись рядом талановитих фотомитців. Процес їхнього самоусвідомлення як художників збігається із загальним рухом демократизації суспільства. В останні десятиліття ХХ ст. в Харкові формується коло митців, які обрали фотографію засобом художнього висловлення (група “Время”: О. Мальований, Б. Михайлов, Є. Павлов, Ю. Рупін, О. Ситниченко, О. Супрун, Г. Тубалєв та А. Макієнко). Вже у 1980-ті рр. вони дістали визнання у світі, що дає підстави твердити про феномен харківської фотографічної школи. У 1980–1990-ті рр. вона поповнилася наступною генерацією митців (В. Кочетов, Р. П’ятковка, С. Солонський, С. Братков, І. Манко, Г. Маслов, К. Мельник, М. Педан, В. Старко, І. Чурсін, І. Карпенко, А. Авдєєнко та ін.), котрі засвоїли досвід попередників і зробили подальші кроки в розвитку художньої фотографії. Але в сучасному мистецтвознавстві це явище залишається невисвітленим.

1. Розвиток фотографії як специфічного мистецтва

В Європі багато дискутують про збереження і розвиток мови, культури, духовності, утвердження національної ідентичності. Кожний етнос, народ, нація шукає ефективних шляхів етнокультурного самозбереження, розвитку, адже розмаїття етносів та їхніх культур збагачує людство і є коштовним дарунком творчих сил світу.

Піднесення фотографії, констатоване відомими теоретиками сучасного мистецтва, базується на об’єктивних причинах, котрі закладені в самій сутності світлопису. Причина його не тільки в тому, що фотографії, яка розміщується на відносно тривких носіях, серед розмаїття способів збереження пам’яті віддається вагома перевага в адекватному документуванні інформації. Успішне упровадження фотографії в культуру вже на ранній стадії її розвитку ґрунтується на довірі до таких насичених коннотаціями феноменів, як світло, срібло, золото.

Серед багатьох дивовижних винаходів, що подарувало нам ХІХ століття, далеко не останнє місце посідає фотографія – мистецтво, що дозволило робити миттєве зображення будь-якого предмета або ландшафту, зберігаючи його упродовж десятків років. Сьогодні, в час коли майже зникло відчуття захоплення новизною, фотографія залишається буденною справою, що оточує нас всюди. Утім претензії на неї, як на мистецтво, були висунуті лише тоді, коли на ній почали робити бізнес, тобто одночасно з її дистанціюванням як товару.

Йдеться про жанр художньої фотографії, що незважаючи на численні економічні чи політичні катаклізми торує свій шлях і стає важливим художнім літописом вже новітньої, постмодерністичної доби. Адже саме за тематико-експозиційним спрямуванням сучасного фото можна побачити не лише картини природи, портретні зразки, особливо жіночі, що завжди надихали митців, розмаїту ліричну проблематику, але й складну і суперечливу картину поступу країни, працю її людей, їх злети і падіння, природні катаклізми тощо.

Не залишається поза увагою митців й експеримент у царині форми. Адже цифрові технології значно розширили її творчі можливості і дають добрий приклад демонстрації технічних можливостей, помножених на талант фахівця.

Нове тисячоліття загострило проблему існування людини, пошуки її місця у швидкоплинному культурному просторі, а з іншого боку, – активізувало вивчення цієї людини різними галузями знань та стимулювало розкриття її творчого потенціалу, за допомогою якого й стає можливою зміна суспільного устрою, покращення життя, знаходження взаєморозуміння та порозуміння між різними народами. Творчий контакт і взаємодія виступають важливими чинниками подальшого існування світової цивілізації. Тож культурний чинник сьогодні виявляється тим стрижнем, що здатен забезпечити розв’язання цих гострих суспільно-політичних проблем і сформувати відносно високий суспільно-політичний комфорт країнам.

У цьому контексті «старе» нове мистецтво фотобачення, збагачене вже новими технічними можливостями і культурою її носія, розгорнуло ще одну сторінку у погляді на сучасні проблеми людства та впевнено демонструє ефект налагодження контактів між різними теренами республіки й світових співтовариств, тобто успішно вирішує все те, що складно або поки що не вдається зробити політикам.

Розглядаючи фотографію під кутом зору її художності, естетичних якостей, вважаємо за доцільне наголосити, що її виникнення, як виду мистецтва, не можна перетворювати на перелік фактів, дат та емпіричних подробиць. Важливо з’ясувати, яку потребу задовольнила фотографія і що це дало для культури і навіть ширше – для історичного становлення особистості.

Щоб визначити художню специфіку фотографії як виду мистецтва, важливо насамперед розрізняти власне художній, естетичний і технічний аспект. Як і в інших видах мистецтв, технічний бік справи є лише матеріал, засіб відтворення художнього смислу. Однак не можна забувати, що фотографія більшою мірою, ніж інші види творчості, має не тільки естетичний, а й умовно кажучи, позаестетичний аспект.

Є підстави говорити про естетичний аспект фотографії на двох рівнях. Перший – це певні естетичні якості фотографії загалом, серед них – професійні якості світлини. Тут можемо говорити про мистецтво в широкому значенні слова, аналогічному, як говоримо про мистецьки виготовлені меблі чи забитий гол. Сюди входить комплекс складників, починаючи від уміння побачити об’єкт, знайти відповідний кут зору і вдало схопити неповторну мить, а також якість апаратури, плівки, паперу та інші професійні і технічні компоненти. Другий рівень – це специфічна внутрішня якість, художня цінність фотографії, яка дає підстави говорити про неї як про твір мистецтва. Це така якість фотографії, яку важко формально описати, вичерпно пояснити. Насамперед, це вміння побачити в житті те, чого інший може і не бачить. Це художнє бачення реальної дійсності, яке містить елемент творчої уяви, здатної викликати естетичні емоції.

Якщо говорити про художню світлину, то вона, за своєю природою, – найдокументальніша з усіх видів мистецтв. Звичайно, одна річ – організована, “постановна” фотографія чи фотомонтаж, а інша – наявність творчої фантазії у виразно документальній світлині. Це і є найбільшою таїною, до якої спробуємо підступитися, розглядаючи документалізм і художність фотографії.

2. Основні етапи розвитку фотомистецтво в Україні

В Україні художньою фотографією займається велика кількість людей – аматорів і фотохудожників.

В Україні фотографія з’явилася приблизно в 40-их роках 19 сторіччя. Коли в Україну почали приїздити іноземні фотографи, учасники щорічних міжнародних Київських ярмарок — «Контрактів». Фотографи почали залишатися на Україні. Першими фотографами-поселенцями були французи Жак і Шарль-Поль Гербсти. У 1860 — 90-их pp. відкрилися фотостудії професіоналів в Одесі, Харкові, Полтаві та ін. великих містах. До 1914 в Києві працювало близько 70 комерційних фотографів.

Фотографію викладають на кінооператорському факультеті Київського Театрального Інституту ім. Карпенка-Карого; техніку фотографії — також у Львівському Поліграфічному Інституті. Для потреб побуту влаштовуються періодично в більших містах курси фотографії, які випускають фотографів-техніків. При Міністерстві культури у Києві існує експериментальна фотостудія. Виробництво фотоматеріалів — кіноплівки і великоформатні фотоплівки виробляються в м. Шостка, Сумської області, фотографічний папір — на фотофабриках в Києві і в Переяславі-Хмельницькому. Фотоапаратура виробляється в Києві (камера «Київ» для 35 мм плівки, яка спочатку копіювала німецький Цейс «Контакс») і біля Харкова (камера «ФЕД» для 35 мм плівки, яка спочатку копіювала німецьку «Лейка»). У Києві виробляють ще дзеркальні однооб’єктивні камери «Київ-88» (6×6 см, яка спочатку копіювала швецьку «Хассельблад») та «Київ-60» (6×6 см, яка спочатку копіювала німецьку «Пентакон Сікс») і виробляли камери «Київ-Вега» (для плівки 16 мм), «Київ-35» (для плівки 35 мм). Фотозбільшувачі виробляються у Дніпропетровську, освітлювальна апаратура у Києві (фабрика «КИНАП») та в Одесі, де також виробляють кіноапаратуру.

Тепер в Україні діє «Національна спілка фотохудожників України» (НСФХУ). Вона була заснована ще в грудні 1989 в м. Київ. На сьогодні НСФХУ перетворилась у велику й поважну організацію фотомитців, що має свої творчі осередки в усіх обласних центрах України та АР Крим. У великих містах діють фотоклуби, основною метою яких є популяризація фотографії та фотомистецтва та сприяння творчому розвитку фотоаматорам.

В 1989 році була створена Національна спілка фотохудожників України, яка займається організацією та проведенням національних і міжнародних фотоконкурсів, сприяє розвитку художньої фотографії в Україні.

Масовому розвитку художньої фотографії сприяє і газета «День», яка протягом багатьох років проводить на державному рівні дорослі і дитячі конкурси фотографії, демонструє кращі твори на пересувній виставці в багатьох містах України.

Важливе місце в художній практиці фотографів (О. Мальованого, Є. Павлова, Б. Михайлова) посідають “накладення”, які являють собою монтаж двох слайдів. Причини популярності цього технічного прийому пояснюються притаманним йому ефектом “оверлеппінгу”, що наділяє зображення “ефектом приховування”, “взаємних змін”, “підсилення гармонії і дисгармонії” (Р. Арнхейм). Наголошується на тому, що “оверлеппінг”, який в харківській фотографії був засобом репрезентації топосів “страждання” та “вигаданого світу”, задовольняв також цікавість до абстрактного мистецтва, був одним із способів його легітимізації поряд із дизайном (як “художнім конструюванням”), та декоративними мистецтвами. У фотографії 1980–1990-х рр. вагому роль відіграють есхатологічні мотиви, тотальна актуалізація яких характеризує періоди соціальних зрушень. Ця тотальність виражається й у глобалізації художніх форм і прийомів.

Відтворена історія фотографії як мистецької практики, визначені історичні етапи її розвитку: становлення художньої фотографії (кін. XIX – поч. XX ст.); її вихід на авангардні позиції (1920–1930-ті рр.); етапи стагнації (серед. 1930-х – 1950-ті рр.) та її подолання (1960-ті рр.); т. зв. “фотографічний період” у художній культурі міста (1970–1990 — ті рр.) – піднесення і світового визнання світлопису країни.

Зародження сучасної фотографії відбувалося протягом кін.1960–1970-х рр., коли в усіх значних культурних центрах СРСР формувався рух контркультури, спрямований на звільнення мистецтва від ідеологічного диктату. У зв’язку з цим у творчості митців харківського кола розгорнулася деконструкція ідеологічного міфу, включаючи псевдопарадизний образ природи, що визначило особливості пейзажного жанру в регіоні.

Двома головними засобами репрезентації реальності в харківській фотографії стали вертикальний (монтаж) та горизонтальний (серія) принципи організації форми. Причини звернення харківських фотографів до трудомістких видів монтажу і серії вбачаються відповідно у відтворенні ними двоїстої реальності і в гіпертрофованій маніфестації образу. Ця інтенція була спрямована на руйнацію механічних стереотипів з метою відкрити шлях новим засобам відтворення картини світу.

Сучасна художня фотографія поновила погляд на український пейзаж, уточнивши його актуальний імідж. Він не суперечить традиційному уявленню, бо пов’язаний із важливими архетипними мотивами. Визначено, що мотиви, які становлять основу сюжетно-тематичного репертуару живопису кін. ХIХ ст. (квітучі садки, верби, схилені над річкою, мальовничі оселі, вітряки) залишаються значущими. Саме на ці мотиви в пейзажному живописі класичної доби відреаговували представники харківської художньої фотографії наприкінці ХХ ст., керуючись при цьому постмодерним мисленням. Вони оперували різноманітною стилістикою згідно з концептуальними намірами. Цей метод передбачає використання широкого кола видових, стильових і жанрових прийомів, дає можливість по-новому відтворити регіональний пейзаж.

Ландшафт у відбитті художньої фотографії, з її парадоксальним поєднанням документальності та креативності, має особливе значення для розкриття пейзажної теми. Таким чином, у певному контексті регіональний краєвид Слобідської України вперше дістав належне висвітлення в інтегративній взаємодії природного і культурного чинників, яку забезпечує фотомистецтво. У створенні українського пейзажного канону, стверджується, світлопис також відіграв певну роль. Для фотографій сучасних харківських митців, незалежно від жанрового визначення, характерна детальна розробка місця дії: найчастіше міського середовища чи приміських околиць, включаючи “вуличну фурнітуру”. Зазначені особливості дають підстави констатувати наявність принципу, за допомогою якого на різних рівнях робіт цього гурту митців встановлюються різноманітні зв’язки з харківською топікою. Цей принцип гіперлокалізації, втілений у концепті “місця” спочатку у фотографії 1970–1980-х рр., був оцінений з часом живописцями і графіками і знайшов масштабне продовження в їхніх проектах 1990-х рр.

Висновки

Душа фотографії – вірогідність – є однією з вузлових категорій культури нового й новітнього світу. Інші епохи її не прагнули й не так прискіпливо ставилися до неї, а саме народження фотографії було зумовлене не так визріванням технічних можливостей, як усвідомленням потреби спеціального засобу точного й швидкого відображення достеменної реальності.

Розвиваючись спочатку в затінку “великих” мистецтв та на їх напівприкладній периферії, фотографія уже від середини ХХ століття здобуває в світі зображень рішучу, суто кількісну перевагу. Нині це – провідний образотворчий засіб в інформації та рекламі, в науці й освіті. Він використовується і з документальною, і з суто художньою метою. Це зробило фотографію провідним вихователем ока сучасної людини. Ми бачимо світ, як уже неодноразово наголошувалося, зазвичай фотографічно.

Зміна характеру образотворчого мистецтва під потужним впливом фотомистецтва – тема окремої спеціальної розмови. Фотографія серйозно потіснила ті форми художньої творчості, у яких домінувала натуралістична достовірність. Картина, у якій все, як у житті, втратила сенс. Як нам здається, фотографія не могла не стимулювати модерну в мистецтві, звідки ця тенденція зворотньо впливає на фотомистецтво.

Список використаної літератури

1. Антонич Б.-І. Національне мистецтво: спроба ідеалістичної системи мистецтва / Богдан-Ігор Антонич // Наука і культура: Україна. Щорічник. – К., 1990. – Вип. 24.
2. Герчук Юрій. Фотографія, як світлосприйняття / Юрій Герчук // Світло й Тінь. – 1991. – № 3.
3. Михалкович В.И. Поэтика фотографии / В.И. Михалкович, В.Т. Стигнеев. – М., 1990.
4. Морозов С. Творческая фотография / Сергей Морозов. – М., 1989.
5. Павлова Т. Лісовий мотив в харківській художній фотографії 70–80- х років // Вісн. Харк. держ. акад. дизайну і мистецтв. [Сер.] Мистецтво. Архітектура. – Х., 2002. – № 6. – С. 103–106
6. Попов А. Не лише достовірність… / А. Попов // Світло й Тінь. – 1991. – № 3.