Вступ

Для того щоб свідомо та ефективно використовувати надбання кримінології у суспільному житті, слід усебічно вивчити генезис її зародження і становлення, тобто її історію. Звертаючись до багатого соціально-історичного досвіду минулого, ми одержуємо додаткову можливість для адекватного розуміння сучасної кримінології та проблем розв’язуваних даною галуззю знання.

Так, американський кримінолог професор В. Фокс у своїй роботі «Введення в кримінологію» поділяє кримінологічні школи на:

—      класичну (оцінка серйозності злочину з юридичної позиції);

—      позитивістську (злочин обумовлений безліччю факторів, юридичний підхід цілком відкидається);

—      американську (соціологічні теорії причин злочинності);

—      школу соціального захисту (злочин викликається різними соціальними факторами, й у межах діючого законодавства всі ці фактори варто брати до уваги; позитивістські погляди ця школа доповнює юридичним підходом).

Під класичною школою кримінології слід розуміти систему ідей про злочини та боротьбу з ними, що сформувалися в межах так званої класичної школи кримінального права. Класична школа кримінології відмовилася від пануючих раніше уявлень про надприродні сили, що визначають поведінку людини, включаючи й злочинну поведінку, і замінила все це концепцією вільного волевиявлення людини та її намірів.

1. Особливості біологічного напрямку в кримінології

Виникнення позитивістського періоду було обумовлено, з одного боку, значним поширенням злочинності в середині ХІХ ст. в багатьох європейських країнах, з іншого — стрімким розвитком природничих і гуманітарних наук.

У науки, які вивчали людину, почали впроваджуватися прийоми з точних дисциплін, що призвело до виникнення антропології, соціології та статистики. Від науки класичного періоду позитивістська кримінологія відрізнялася широким застосуванням статистичних та інших фактичних даних про вчинені злочини. При цьому якщо класична школа звертала основну увагу на діяння, а ще раніше — на провину, то позитивістська школа спрямовує увагу на злочинця, на його долю і небезпеку для суспільства. Якщо класична школа орієнтована на захист інтересів правової держави, то позитивістська — на виправлення злочинця.

Позитивістська кримінологія розвивалась у двох основних напрямах — біологічному та соціологічному, залежно від того, визнають їх автори та прихильники значну роль біологічних факторів у генезисі злочинної поведінки чи ні. До кримінологічних теорій біологічної орієнтації відносяться:

—      біологічна школа;

—      генетичні теорії причин злочинності;

—      психіатричні концепції причин злочинності;

—      клінічна кримінологія та інші.

У 80-х роках XIX ст. у кримінальному праві (головним чином у західноєвропейських країнах) виник антропологічний чи біологічний напрям, що надалі поширився у фашистській Німеччині і серед реакційних кіл різних сучасних країн. Основоположником цього напряму був італійський лікар Чезаре Ломброзо (1836—1909), який виклав свої погляди в двох книгах — “Злочинна людина” і “Злочин, його причини і засоби лікування.

Він стверджував, що причини злочинності лежать не в суспільних умовах, а в самому злочинці, у його біологічних і расових особливостях, і що серед людства завжди є певна кількість людей, яким судилося від народження бути злочинцями. Злочинцем не стають, стверджував Ломброзо, ним народжуються. Він бачив чотири можливі джерела “вродженої злочинності”: а) анатомічні особливості; б) фізіологічні, психологічні властивості індивіда; в) наявність у нього атавістичних рис первісної людини-дикуна; г) епілепсія і “моральне втручання”. Підкреслюючи “натуральну” природу злочинності, Ломброзо стверджував, що злочини властиві не тільки людям, а і тваринам і навіть рослинам. Злочинці, за вченням Ч. Ломброзо і його послідовників, — двоногі тигри серед людей, хижаки, що не можуть пристосуватися до звичайних людських умов і за своїми психофізичними якостями здатні лише вбивати, грабувати і чинити насилля. Матеріальні умови, суспільне становище не відіграють, на їхню думку, ніякої ролі у формуванні злочинності або їх роль другорядна. Ми знаходимо, говорять вони, лютих лиходіїв серед королів і багатіїв та, навпаки, найчесніших людей серед бідняків. Отже, вся проблема злочинності спирається на особистість злочинця, його психічні та фізичні особливості. Як серед тварин, запевняють ломброзіанці, є тигри і коні, так і серед людей є, були і будуть злочинці і чесні люди. І як тигра не можливо перетворити на домашню тварину, так і злочинця не можна виправити.

У 1913 р. англійський кримінолог С. Горінг перевірив дослідження Ломброзо, порівнявши ув’язнених зі студентами Кембриджа (1000 осіб), Оксфорда та Абердина (959 осіб), із військовослужбовцями і вчителями коледжів (118 осіб). Виявилося, що ніяких розбіжностей між ними і злочинцями немає. Подібне дослідження провів і В. Хілє в 1915 р., отримавши ті самі результати.

Теорія Ломброзо ґрунтується також на уявленні про те, що фізична норма (досконалість тіла) сама собою має на увазі досконалість моральну і що нібито взагалі існує об’єктивна норма (єдина для всіх часів і народів) фізичних рис людини. Ломброзо щиро вважав, що для злочинця характерна наявність рис “монгольського” типу.

Під впливом критики Ч. Ломброзо сам відійшов від чисто біологічного пояснення злочинності, визнав існування поряд із “природним” також типу “випадкового” злочинця, поведінка якого обумовлена не тільки особистісними, а і зовнішніми факторами. У книзі “Злочин, його причини і засоби лікування” Ч. Ломброзо намітив схему факторів злочинності, що містить 16 груп факторів, серед яких були фактори космічні, етнічні, кліматичні, расові, фактори цивілізації, густоти населення, харчування, освіти, виховання, спадковості та ін.

Таким чином, біологічна теорія злочинності вже в працях її засновника почала трансформуватися в біосоціальну теорію. Ще чіткіше ця трансформація виявилася в поглядах учнів і соратників Ч. Ломброзо — Е. Феррі й Р. Гарофало, що, зберігши основні положення теорії вчителя, значно підсилили роль соціальних факторів злочинності.

У наступні роки біологічні та біосоціальні теорії в кримінології стали інтерпретуватися по-новому й отримали назву неоломброзіанських. До таких належать: теорія конституціонального нахилу до злочину, теорія ендокринного нахилу до злочину, теорія психологічного нахилу до злочину, теорія расового нахилу до злочину та ін.

Загальним у цих теоріях є те, що вони визнають причиною злочину ті чи інші фізіологічні чи психологічні особливості індивіда, які роблять його хоч і не приреченим, але схильним до здійснення злочинів.

Однак розвиток генетики, можливість у недалекому майбутньому розшифрування генетичного коду, законне саме по собі прагнення підвести наукову базу під вивчення злочинності знову породжують спроби пояснити протиправну поведінку біолого-анатомічними, вродженими рисами особистості, наприклад, щодо особливостей хромосом.

Тим часом доведено, що злочинність — не біологічна, а соціальна категорія. Її мінливість зі зміною соціальних умов є безперечним фактом. Індивідуальні властивості та якості, у тому числі й уроджені, пов’язані з унікальним характером генетичної програми кожної людини, безумовно визначають багато в чому його поведінку. Визначають (на рівні можливого), але не є причиною.

Викликає рішучі заперечення спроба поділити ці вроджені властивості на криміногенні, що визначають антисоціальну поведінку, та позитивні, які ведуть людину шляхом чесності, а також на більш цінні і менш цінні. Одним із різновидів такого оціночного підходу до вроджених здібностей генетичної програми є теорія підвищеної криміногенності осіб із набором хромосом типу XYY.

Відомо, що в результаті поділу клітин вага хромосом, включаючи ті, від набору яких залежить стать особи, поділяються так, що в кожній новій клітині утвориться повний набір хромосом. Сполучення хромосом типу X і Y визначають стать людини (XX — жінка, XY — чоловік). За певного відсотка випадків нормальний розподіл може порушуватися. Одним із результатів такого порушення (наявності зайвої хромосоми іншого типу, ніж X чи Y) призводить до народження розумово неповноцінного індивіда (синдром Дауна). За звичайних умов наявність однієї хромосоми Y визначає чоловічу стать людини. Звідси виникло припущення, що в осіб із хромосомною формулою XYY наявні деякі додаткові характеристики “надчоловіків” (підвищена агресивність, сексуальність і т. ін.), іншими словами — виникла версія, що люди такого типу — природжені злочинці.

У 1966 р. в англійському журналі “Природа” була опублікована доповідь кримінолога П. Джекобса, в якій говорилося, що 3,5 % “розумово відсталих пацієнтів — чоловіки з небезпечними, насильницькими чи злочинними нахилами, які перебували в одній зі швецьких в’язниць, мали зайву Y-хромосому”. На цій підставі Джекобс зробив висновок, що “у деяких осіб спонукання до насильства може бути вродженим, що позначається як Y-хромосома”.

Для спростування цього висновку американський генетик Т. Поуледж навів дані, згідно з якими:

а) рівень чоловічого гормона (тестостерону), як показали дослідження, в осіб з набором хромосом XYY не відрізняється від такого самого рівня в осіб із набором хромосом XY, отже, підвищена сексуальність таких осіб не підтверджена;

б) суто фізична характеристика — вищий ріст — характерна для всіх осіб із набором хромосом типу XYY (інших фізичних відхилень немає);

в) психологічні розходження (коефіцієнт інтелекту) виявлені в осіб із набором хромосом XYY, хоч і нижчі від середнього показника в цілому, але збігаються з показниками, що характеризують інших осіб, які перебувають у закритих установах (усі особи з набором хромосом XYY досліджувалися або у в’язницях, або в лікарнях);

г) сполучення хромосом XYY наявне в середньому в одного з тисячі народжених, цей відсоток сталий і ніяк не пов’язаний зі значним зміщенням чи зменшенням рівня агресивності і насильницької злочинності;

д) на відміну від інших порушень набору хромосом, які однозначно призводять до появи хвороби Дауна, наявність зайвої хромосоми Y не зумовлює явних та специфічних відмінностей у психіці та поведінці таких осіб.

Форми їхньої поведінки (у тому числі випадки вчинення ними насильницьких злочинів) нічим, власне кажучи, не відрізняються від подібних поведінкових актів людей із нормальним набором хромосом, що становлять основну масу насильницьких злочинців.

Серед біологічних і біосоціальних кримінологічних концепцій популярніші ті, які пов’язують злочинність не з фізичною, а психологічною структурою людини. Особливо це стосується психологічної теорії Зигмунда Фрейда, який розглядав злочинність як результат дефективного розвитку особистості. Суть теорії полягає в тому, що людина з народження біологічно приречена на постійну жорстоку боротьбу антисоціальних глибинних інстинктів (агресивних, статевих, страху) з моральними установками особистості. Тобто індивід з дитинства вчиться керувати своїми інстинктами. Деяким так і не вдається цього досягти внаслідок конкретних обставин, наприклад, поганих відносин у родині. В результаті вони розвиваються неправильно і формуються в неповноцінну особистість. Конфлікт підсвідомого з усвідомленим, боротьба між ними визначає зміст психічної діяльності особи та її поведінки. У випадках, коли активність свідомості виявляється недостатньою, “пригноблені” антисоціальні інстинкти і потяги прориваються назовні та виявляються у вигляді злочину.

Послідовники Фрейда доповнили його теорію деякими новими рисами. Найвідомішою є неофрейдистська теорія фрустрації, що розглядає злочин як підсвідомий вихід зі складного психічного стану — гострого переживання, викликаного раптовою катастрофою надій.

2. Соціологічний напрям в кримінології

Соціологічний напрямок з’явився внаслідок розчарування, втрати інтересу до суто біологічних аспектів вивчення злочинності. Спочатку він мав характер стихійного протесту гнітючої більшості криміналістці проти такого підходу до цієї проблеми, а з часом набув характеру різкої критики деяких положень антропологів. Після з’їзду Міжнародної спілки криміналістів у 1889 р. цей напрямок оформився організаційно й загалом концептуально. Для нього було характерне сполучення кримінально-правової доктрини та соціологічного бачення злочинності.

Кримінологи-соціологи цікавилися, передусім, залежністю між злочинним і соціальним середовищем. Серед причин злочинності вони називали, передовсім, соціальні обставини, що кореняться не стільки в порочному індивіді, скільки в порочному суспільстві. Основні принципи соціологічного напрямку: злочин — явище соціальне; злочинцями не народжуються, ними стають під впливом несприятливого середовища.

До соціологічного напряму в кримінології відносяться:

—      концепція аномії;

—      теорія стигми;

—      теорія диференційованої асоціації;

—      теорія множини факторів;

—      теорія соціальної дезорганізації та низка інших.

Попри суттєву відмінність поглядів «крайніх» представників цих напрямів, межа між ними дещо розмилася, що призвело до появи біосоціологічного напряму в кримінології. Ці напрями більш детально розглянуто в окремому розділі підручника «Зарубіжні кримінологічні теорії».

У дореволюційний період кримінологія в Україні розвивалась як особливий розділ кримінально-правової теорії. Харківський професор М. Чубинський називав її кримінальною політикою. Того часу панувало два напрями — соціологічний (І. Фойницький, Є. Немировський, М. Ісаєв, М. Гернет та ін.) і традиційний нормативістський (М. Таганцев, А. Трайнін). Великого поширення набули біологічні теорії злочинності (А. Дріль, М. Неклюдов) та психологічні (С. Познишев).

Соціологічний напрям на початкових етапах був репрезентований теоріями соціальної дезорганізації та диференціального зв’язку.

Теорія соціальної дезорганізації пояснює злочинність на соціальному рівні та ставить психологію злочинця в залежність від процесу функціонування суспільства загалом. Цю теорію заснував французький соціолог Е. Дюркгейм, ідеї якого розвинув і доповнив американський вчений Р. Мертон. Методологічною основою цієї теорії є соціологія. Еміль Дюркгейм (1858-1917) стверджував, що на індивіда впливають «соціальні фактори», до яких належать зовнішні щодо нього образи мислення, дій. Учений виходив з того, що колективні схильності не є сумою схильностей окремих індивідів, а становлять щось інше, ніж суму поглядів окремих людей. На його думку, суспільна мораль завжди суворіша й безкомпромісніша, ніж індивідуальна. Мораль суспільства диктує конкретним людям правила поведінки.

Суспільству, що функціонує нормально, завжди притаманний високий рівень згуртованості. Він виявляється в тому, що більшість людей солідарні в ідеалах, уявленнях щодо позитивного й негативного. Періодично в разі порушення суспільної рівноваги, що може статись як через економічне лихо, так і через стрімке підвищення рівня достатку в державі, згуртованість людей послаблюється та суспільство дезорганізується. Зокрема, соціальна дезорганізація виявляється в явищі аномії. Цей запозичений з теологічного лексикону термін буквально перекладається як «безнормативність». Під аномією Е. Дюркгейм розумів соціальний факт як такий стан суспільства, за якого значно послаблюється стримувальна дія моралі та суспільство на деякий час втрачає вплив на людину.

Р. Мертон у 1938 р. опублікував статтю під назвою „Соціальна структура та аномія», в якій доповнив вчення Е. Дюркгейма тезою про те, що причиною аномії може бути суперечність між цінностями, до яких прагне суспільство та можливостями окремих членів суспільства досягти їх за правилами, що встановлені в суспільстві. Це призводить до того, що особа, яка не має можливості отримати ці блага за усталеними правилами, намагається їх отримати без правил. Так, пропаганді загальноприйнятим в американському суспільстві цілям досягнення особистого успіху й добробуту протистоїть обмеженість доступу до соціально схвалених каналів здобуття освіти, професії, багатства, майна, статусу. Для нижчих прошарків залишається тільки один шлях до успіху — порушення правових норм. Особливо це стосується молоді, коли вона після «ідеального» виховання, потрапляє в «доросле» життя й зазнає розчарування.

Теорію диференціального зв’язку розробив французький учений Габріель Тард (1843-1904). На відміну від Ч. Ломброзо, у праці «Закони наслідування» Г. Тард пояснює звикання до злочинної поведінки дією психологічних механізмів навчання та наслідування. Обидві його праці «Закони спадкоємства» й «Філософія по-карання» (1890 р.) були надруковані в Парижі. Злочинців він називав своєрідним «соціальним експериментом» і висловлювався, що юридичні диспозиції мають будуватися на психологічній основі, а не на інших покараннях за однакові злочини, що вважав несправедливим і спрощеним. Функція суду, на його думку, має зводитися до встановлення винуватості чи невинуватості обвинуваченого, а ступінь його відповідальності має визначати спеціальна медична комісія. Власне теорію диференціального зв’язку сформулював американський учений Едвін Сатерленд (1883-1950) у праці «Принципи кримінології». Теорія диференційованих асоціацій полягає в тому, що особа засвоює злочинну поведінку не тому, що має до цього схильність, а тому що бачить більше прикладів кримінальної поведінки. Відтак вона запозичує негативні моделі поведінки. Якби неповнолітній з дитинства мав інше коло спілкування, він став би іншою особою. Злочинні погляди та навички засвоюються дитиною здебільшого при безпосередньому неформальному спілкуванні (цьому також сприяє виховання в школі, відсутність психологічного контакту з батьками тощо).

Методологічною базою цієї теорії є соціальна психологія як наука про малі соціальні групи. Теорія Е. Сатерленда спрямована на пояснення індивідуальної злочинної поведінки. Згідно з цією теорією, злочинна поведінка виникає в результаті зв’язку окремих людей або груп з моделями злочинної поведінки. Злочинній поведінці вчаться у процесі спілкування, здебільшого в групах; при цьому багато що залежить від тривалості й інтенсивності контактів. Навчання злочинній поведінці не відрізняється від звичайного навчання. Теорія диференціального зв’язку високо оцінюється у світовій, а особливо в американській кримінології. Водночас розглядувана теорія не позбавлена недоліків. Ґрунтуючись на положеннях цієї теорії, неможливо пояснити, чому окремі люди, котрі все життя прожили серед злочинців, ніколи не вчинили злочину та, навпаки, людина із законослухняного середовища вчиняє злочин. Теза про навчання злочинній поведінці не застосовна до ситуативних злочинців. Теорія диференціального зв’язку не бере до уваги індивідуальних особливостей особи та притаманну їй вибірковість поведінки. 

Висновки

Кримінологічна ситуація у світі дає підстави вважати, що суспільство, яке не в змозі застосовувати необхідні заходи для боротьби зі злочинністю, навряд чи зможе розраховувати на майбутнє.

До передумов виникнення позитивістського періоду належать, з одного боку, значне поширення злочинності в середині XIX ст., що позначилося на європейському суспільстві, а з другого, — стрімкий розвиток природничих і гуманітарних наук. У науки, що вивчали особу, почали впроваджуватися прийоми з точних дисциплін, це зумовило виникнення антропології, соціології та статистики. Методологічною основою кримінологічних учень позитивістського періоду була філософія позитивізму, що виникла в 1-й третині XIX ст. і намагалася зібрати позитивний, кількісно визначений матеріал про різні аспекти життя суспільства. Своєю назвою ця школа вказує на бажання замінити абстрактні та філософські роздуми юридичними висновками і спостереженнями, що ґрунтуються на серйозних доказах. Від концепції вільної волі класичного напрямку позитивістська школа переходить до «причиновості» злочину.

Таким чином, формування різних теорій щодо пояснення причин та умов злочинності і схильності окремих осіб до вчинення злочинів пояснювалися з різних точок зору і відповідно, кримінологами були сформульовані в різних кримінологічних теоріях (теорії соціальної аномії, соціальної дезорганізації, теорії диференціального зв’язку та інших). 

Список використаної літератури

1. Кримінологія: Загальна та Особлива частини. Підручник / І.М. Даньшин, В.В. Голіна, О.Г. Кальман, О.В. Лисодєд / За ред. І.М. Даньшина. – Х.: Право, 2013. – 352 с.
2. Кримінологія: Навч. посіб. / Ю.Ф. Іванов, О.М. Джужа. – К.: Паливада А.В., 2016. – 264 с.
3. Кримінологія: Підручник / За заг. ред. Л. С. Сміяна, Ю. В. Нікітіна. – К.: Національна академія управління, 2010. – 496 с.
4. Курс кримінології: Загальна частина: Підручник: У 2-х кн. / О.М. Джужа, П.П. Михайленко, О.Г. Кулик та ін.; За заг. ред. Джужи О.М. – К.: Юрінком-Інтер, 2011. – 352 с.
5. Литвак О.М. Злочинність, її причини та профілактика. — Київ, 2007.
6. Лихолоб В.Г. Правопорушення: правова та моральна оцінка. — К., 2004.