Вступ

І      Визначення бібліографії

1.1. Виникнення та початковий період розвитку бібліографічної діяльності

1.2. Термін „бібліографія” та історичний розвиток його значень до початку ХХ століття

1.3. Трактування бібліографії у ХХ столітті

1.4. Термінологічна праця в галузі бібліографознавства

ІІ   Становлення національної  бібліографії України

2.1. Зародження та розвиток наукової бібліографії

2.2. Бібліографічна діяльність  в першій половині ХХ століття

2.3. Розвиток видавничої та книготорговельної бібліографії в 60-80-ті роки ХХ століття

2.3. Діяльність НПБУ в галузі національної бібліографії за період 1990-2000 роки

2.4. Вагомий внесок в українську бібліографію

ІІІ Українське бібліографознавство – шлях в ХХІ століття

Висновки

Використана література

Вступ

Бібліографія(чи бібліографічна діяльність) — це система різних видів діяльності (практичної, науково-дослідної, педагогічної, управлінської), яка забезпечує виробництво та функціонування бібліографічної інформації у суспільстві.

Національна бібліографія пройшла великий шлях розвитку: від книготорговельної до повної; насамперед від обліку, книг і деяких інших видів творів друку до обліку аудіовізуальних і неопублікованих матеріалів; від методики, котра визначається традиціями і побажаннями окремих країн, до напрацювання і використання міжнародних стандартів, з прагненням до загальної оптимальної моделі структури установ національної бібліографії; від видань на друкарському верстаті до застосування ЕОМ.  

Зародження та розвиток наукової бібліографії і формування її базових понять пов'язані з періодом нового часу: саме у XIXст. з'явилася бібліографічна практика створення покажчиків літератури. У XIX— на початку XXст. побачили світ праці, які визначаються як складові частини національної бібліографії.

Активне формування національної свідомості, розвиток української національної мови найбільш виразно проявилися у розквіті художньої літератури та численних наукових працях з української історії, літератури, етнографії, фольклору. Авторами перших бібліографічних зведених покажчиків з української історії та літератури були О.М. Лазаревський, В.І. Межов, Я.Ф. Головацький, М.О. Максимович та ін. Окремим напрямам української культури присвячені покажчики Б.Д. Гринченка, Д.А. Балики, М.Ф. Комарова. Зародження наукових засад української національної бібліографії пов'язане з іменами М.Ф. Комарова та І.О. Левицького.

Тема роботи: „Історія розвитку  бібліографії та бібліографознавства на Україні”.

Мета: Дослідити історію зародження та розвитку української бібліографії та бібліографознавства.

Основні завдання роботи:

 1. Зародження бібліографії, різні погляди трактування терміну „бібліографія”;

 2. Становлення національної бібліографії України, діяльність НПБУ; робота українських бібліографів.

 3.Характеристика національної бібліографії України на сучасному етапі.

І.   Визначення бібліографії

1.1. Виникнення та початковий період розвитку бібліографічної  діяльності

Коли і як виникає бібліографічна діяльність? Відповідь на не запитання залежить від того, як ми розуміємо поняття "бібліографія". Термін "бібліографія" не завжди використовувався для позначення бібліографічних явиш, бібліографічної діяльності. Але власне бібліографічна діяльність, без сумніву, виникає тоді, коли з'являється суспільна потреба в створенні та використанні бібліографічної інформації (БІ).

Якщо ми визнаємо, що об'єктом БІ є книга, то будемо вважати бібліографічною будь-яку інформацію про книги, незалежно від матеріальної форми книг і форм існування БІ. Тобто бібліографічна інформація з'являється разом з книгою. Але найдавніші пам'ятки БІ, так само, як і книги, збереглися в дуже обмеженій кількості.

Можна припустити, що початковою формою існування БІ були бібліотечні каталоги, які повинні були з'явитися в бібліотеках при нагромадженні книг. Історики вважають, що перші в світі бібліотеки з'явилися у Шумері в IIIтис. до н.е. У них зберігалися книги, зроблені з глиняних плиток. Найдавніша бібліографічна праця, що збереглася до наших часів — датований 2000 р. до н.е. перелік книг, зроблений на глиняних плитках і знайдений під час розкопок у Ніппурі — столиці Шумеру. Вочевидь, це був один з перших бібліотечних каталогів.

Пізніше каталоги складалися в усіх найбільших бібліотеках давнини. Так, відомо, що був складений каталог бібліотеки ассірійського царя Ашшурбаніпала в Ніневії (VIст. до н.е.).У Стародавньому Єгипті була бібліотека в місті Едфу, яка отримала назву "Будинок папіруса". На одній з кам'яних стін цього Будинку було висічено перелік книг (папірусних сувоїв), які зберегалися в бібліотеці.

Найбільш відома бібліографічна праця давнини була складена бібліотекарем Александрійської бібліотеки Каллімахом. Вона має назву "Таблиці тих, хто прославився в усіх науках і мистецтвах, (а також того, що ними написано" і датується IIIст. до н.е. Ця праця в оригіналі не збереглася, але про неї відомо з інших джерел. За змістом "Таблиці…" Каллімаха є з одного боку, систематичним каталогом Александрійської бібліотеки, а з іншого — описом усієї давньогрецької літератури того часу, незалежно від місця її зберігання.

Бібліографічні повідомлення, в яких немає даних про місце зберігання книг — це другий напрям розвитку бібліографічної інформації. Однією з перших бібліографічних праць такого роду вважають „Дидаскалії Аристотеля”  (335—323 рр. до н. е.). Це перелік драматичних творів, які були представлені на змаганнях.

Каллімах у своїх "Таблицях… "продовжував як перший, такі другий напрями розвитку бібліографії. Крім цієї, найбільш відомої бібліографічної прані, він склав ще "Покажчик авторів драматичних творів", подібний до праці Аристотеля, а також" Глоссарій і покажчик творів Демокріта".

Пізніше списки праць видатних вчених, філософів, поетів та інших діячів почали включати в їхні життєписи. Наприклад, такі списки були в праці Діогена Лаертського „Про життя, вчення та вислови славетних філософів” {IIIст. до н. е.). У Стародавньому Римі створювали збірники життєписів, які мали назву "Devirisillustribus" ("про славетних мужів"). Автори збірників — Плутарх, Свєтоній, Марк Теренцій Варрон, Корнелій Непот та інші — разом з розповідями про діяльність подавали відомості про твори героїв них життєписів.

Окремі автори почали давати переліки власних творів. Наприклад, так зробили відомий публіцист Цицерон і лікар Гален. А Пліній Старший у своїй праці "Природна історія" подав список письменників, твори яких він використовував.

Отже, стародавня та антична культура вже мали паростки різних напрямів бібліографічної діяльності.

У середні віки книжкова культура значно зменшилася. Лише наприкінці Середньовіччя кількість книг збільшилася і виникла потреба в їхньому обліку. Центрам й книжкової культури стали церкви та монастирі. Серед перших бібліографічних пам'яток Середньовіччя є так звані списки або індекси "істинних" і ''ложних" книг, тобто переліки книг, які визнавалися церквою "істинними", канонічними або заборонялися, вважалися "ложними". Такі списки були поширені у Візантії, Болгарії. Звідти вони потрапили до Київської Русі.

Культура Київської Русібула на досить високому рівні. За часів князювання Володимира Святославича (близько 978—1015 рр.) були організовані школи. Після прийняття християнства розширилися зв'язки Київської Русі з Візантією, слов'янськими і західноєвропейськими державами.

Великою любов'ю до книг славився князь Ярослав Мудрий (княжив у 1019— 1054 рр.). Він заснував першу на Русі бібліотеку (1037р.). На жаль, про її каталог нічого не відомо, як і про каталоги інших бібліотек Київської Русі.

Для сина Ярослава Мудрого Святослава була виготовлена одна з перших руських книг, що збереглася до наших часів: "Ізборник Святослава" 1073 р. В "Ізборнику" вміщений список "істинних" і "ложних" книг під назвою " Богословьца от словес". Але ця праця не була оригінальною. Це — лише копія болгарського перекладу з грецького оригіналу.

Одним з різновидів бібліографічних списків у стародавній Русі були списки пожертвуваних книг. З XIIIст. зберігся список книг, подарованих волинським князем Володимиром Васильковичем церквам міст Любомль, Брест, Чернігів та ін. Список вміщений у так званому Волинському літопису 1288р.

У XIV—XVстоліттях в Україні продовжують складати списки "істинних" і "ложних" книг, у яких вказують уже не тільки грецькі, а й місцеві книги. Наприкінці XV— в XVIст. було складено також кілька інвентарних описів монастирських бібліотек: Слуцького Троїцького монастиря (1494р.), Києво-Печерського, Супрасльського Благовіщенського (1557 р.) і Львівського Онуфрієвського (1579 р.).

Найбільша потреба в бібліографічній інформації виникла з початком книгодрукування, тому що кількість книг різко збільшилася. У Західній Європі книгодрукування було винайдене в середині XVст. Іоанном Гутенбергом. Друкування слов'янських книг кирилівським шрифтом уперше почав у Кракові Швайпольт Фіоль у 1491 році. З 1517 року почав видавати слов'янські книжки у Празі білоруський першодрукар Франциск Скорина. У 1564 році вийшла перша друкована книга Івана Федорова у Москві. 1574 року Іван Федоров випускає першу точно датовану друковану книгу в Україні — львівський "Апостол" (хоча існують інші думки щодо початку книгодрукування на українських землях, але тих перших книжок поки що не знайдено). В одному з ранніх українських видань Івана Федорова — в "Книзі Нового Завєта" (Остріг, 1580) в окремому додатку був надрукований покажчик змісту книг Нового Завіту, складений Тимофієм Михайловичем під назвою "Книжка собрание верей нужнейших…". Це була перша друкована бібліографічна праця в Україні.

Виникнення та подальший розвиток книгодрукування здійснили справжній перевороту системі документальних комунікацій, в організації виробництва та розповсюдження знань. Найбільш зацікавленими у поширені друкованих книг стали друкарі — видавці та книготорговці. Вони починають використовувати бібліографічну інформацію для поширення відомостей про видану продукцію з метою її продажу. Виникає видавничо-книготорговельна бібліографія. Спочатку створювалися окремі рекламні плакати, потім — видавничі та книготорговельні каталоги, що використовувалися на книжкових ярмарках у Франкфурті – на — Майні, Лейпцизі. У 1564р. на Франкфуртському ярмарку з'явився перший зведений каталог книг, поданих до продажу.

У ХУІ ст. усвідомлюється також потреба у бібліографічному підсумовуванні розвитку книжкової справи. Найбільш відома праця цього напряму — швейцарського вченого Конрада Геснера "Універсальна бібліотека" (C. Gesner. Bibliothekauniversalis…  1545—1555).К. Геснер поставив завдання облікувати всі рукописні та друковані книги, що були написані мовами, прийнятими для спілкування вчених: латинською, грецькою та давньоєврейською. За підрахунками дослідників, йому вдалося облікувати близько 20 % світової книжкової продукції (на 90 % це була рукописна книга). На перший погляд праця К. Геснера здається невеликою, але пізніше жодному бібліографу не вдалося досягти такого відсотку охоплення світової книжкової продукції.

У XVI— XVIІ ст. починають складати бібліографічні покажчики, що відбивають літературу, яка з'явилася на території певної держави або національною мовою. Це був початок бібліографії, названої пізніше національною. Спроб у галузі національної бібліографії було чимало, але вони не завжди закінчувалися публікацією бібліографічного посібника. Деякі з таких посібників залишилися в архівних фондах, і дізналися про них пізніше завдяки історичним дослідженням. Першими були видані покажчики: в Англії —Джона Бейла (BaleJohn) "Перелік славетних письменників Великої Британії …" (1548 р.); у Франції — Ф.Г. Де Ла Круа Дю Мена (DeLaCroixDuMaine) і Антуана Дю Верд'є (DuVerdier), обидві під назвою "Бібліотека" (1584—1585 рр.), про книги французькою мовою.

У XVІІ ст. з'являються зведені покажчики російської, української, білоруської літератури. Видатною пам'яткою слов'яно-російської бібліографії є покажчик "Оглавление книг, кто их сложил", складений у Москві приблизно у 1665—1666 рр. У ньому описано майже 1880 творів, написаних або надрукованих у перекладі з грецької та латинської мов росіянами, українцями, білорусами та деякими іншими слов'янськими письменниками.

Отже, у XVIІ ст. бібліографічна діяльність майже в усьому світі була доволі розвинутою і добре відомою.

1.2.  Термін "бібліографія" та історичний розвиток його значень до початку XXстоліття

Що таке "бібліографія"? Відповідь на це запитання міститься у багатьох наукових працях та навчальних посібниках. Але ця відповідь неоднозначна. Всі згодні тільки в одному: що термін "бібліографія" полісемічний, тобто має багато значень.

Цей термін походить від давньогрецької мови: biblion— книга і graphein — писати. Спочатку, у Уст. до н.е., "бібліографом"     звали переписувача книг.

Значно пізніше, у XVІІ ст., у Франції виникло інше значення терміна "бібліографія":"бібліографією" було названо покажчик книг „Бібліографія політична", який вийшов 1633р. Його автор — Габриель Ноде(G. Naude) був секретарем та бібліотекарем відомого релігійно-політичного діяча Мазаріні, який став пізніше кардиналом. Раніше бібліографічні покажчики називали: "реєстр", "репертуар", "бібліотека".

Перше тлумачення терміна "бібліографія"з'явилося 1704 року у французькому словнику "DictionnairedeTrevoux". Воно було таким: "Знання та розшифрування стародавніх манускриптів шляхом вивчення їх дерев'яних оправлень, паперу чи пергаменту".

Близьким до цього було наступне визначення бібліографії, яке дала французька Академія наук у 4-тому виданні свого "Словника'' (1762 р.): "Бібліографія — наука бібліографа", а " Бібліограф — найменування того, хто — займається розшифруванням стародавніх манускриптів і хто вельми досвідчений у знанні всіх книг, як друкованих, так і рукописних. [54, с. 76]  Автор цього визначення — Жан Франсуа Не Де Ля  Рошель (G. F. NedeLaRochelle). Він був паризьким бібліотекарем та істориком книгодрукування.

У 1782 р. Не де Ля Рошель опублікував "Розправу про науку бібліографії та обов'язки бібліографа", що була надрукована як додаток до "Бібліографії інструктивної" Гильома-Франсуа Де Бюра (G.-F. DeBure). У цій праці Не де Ля Рошеля говорилося, що бібліографічна наука є "'наука книги", чи "наука про книгу". Вона поділяється на дві частини: у першій йдеться про друкарське мистецтво; у другій — власне про книгу, її історію, каталогізацію, класифікацію, її внутрішні вартості та її авторів.

Аналогічна праця австрійського бібліографа Михаеля Деніса "Нарис бібліографії" вийшла 1774р., а в 1777—1778 рр. була перевидана під назвою " Вступ до книгознавства".

Таким чином, у XVIІ ст. слово "бібліографія" набуває кількох значень:

1. Результат праці бібліографа, тобто список (або покажчик,
   перелік, репертуар) книг.
2. Практична діяльність наукового характеру, якою займається бібліограф. Ця діяльність полягає у вивченні книг (рукописних та друкованих) з метою їх описування, а також у складанні таких описів.
3. Знання про книгу, тобто наука, об'єктом якої є книга. Ця
   наука об'єднувала історію книги (а також книгодрукування),
   питання її опису, каталогізації та класифікації.

Останнє значення відбилося у перших окремих теоретичних працях, присвячених бібліографії та виданих у XVIII— на початку ХІХ ст.: Бульо (S. Boulard) "Елементарний трактат з бібліографії" (1804—1805 рр.), Ш.Ф. Ашар (C. F. Achard) "Елементарний курс бібліографії або наука бібліотекаря" (1806р.).

У 1804р. бібліотекар та бібліофіл Габрієль Пеньо (G. Peignot) у "Тлумачному словни ку з бібліології "запропонував науку про книгу називати бібліологією, а назву "бібліографія" залишити за тією її галуззю,  яка займається покажчиками книг.

На початок XIXст. припадає перша спроба створити лекційний курс з бібліографії в Україні. 1809 року викладання бібліографії почалося у Волинському ліцеї у м. Кременці, що належало до Волинської губернії. Викладач Павло Осипович Ярковський (1781 — 1845 рр.) був одночасно бібліотекарем ліцея. Відомості, що збереглися, свідчать про те, що в його курсі бібліографія спочатку (1809 р.) трактувалася як книгознавство в цілому, а пізніше (1814—1825 рр.) — як частина бібліології. У курсі бібліографії П.О.Ярковський знайомив учнів з організацією книжкового фонду бібліотеки, з роботою бібліотекаря, спрямованою на створення каталогів, розміщення та інвентарний облік книг, з обов'язками бібліотечних службовців і тощо. [8, с.43]  У нашому сучасному розумінні така проблематика відноситься до бібліотекознавства, але саме таке уявлення про бібліографію існувало на початку XIXст. у багатьох західно — європейських бібліографів. Це свідчить про те, що П.О. Ярковський був добре знайомий з працями М.Деніса, Г. Пеньо та інших попередників і сучасників.

У1811р. була опублікована перша в Росії стаття з теорії бібліографії, яка належала Василю Григоровичу Анастасевичу, теж діячу українського походження, знайомому з Кременецьким ліцеєм. Дещо пізніше (1813р.) вийшов з друку бібліографічний покажчик Василя Степановича Сопікова "Опыт российской библиографии", у якому знаходилося теоретичне "Предуведомление". У цих працях бібліографія також пояснювалася як наука про книгуз дуже великим обсягом завдань.

Протягом XIXстоліття продовжувалася диференціація наук. У 1897р. французький вчений Шарль Морте визначив бібліографію як "вчення про складання покажчиків, у яких книги характеризуються за допомогою опису, класифікації та інших постійних способів, або дається ідентифікація книг та повідомлення щодо характеристики книг з боку їх видавничої форми чи предмету". [8, 51]

Аналогічно розвивалися теоретичні погляди відомого російського бібліографа Миколи Михайловича Лісовського (кінець XIX—  початокХХ ст.). Спочатку він ототожнював бібліографію і книгознавство, але врешті-решт визнав, що бібліографія — це частина книгознавства, яка займається книгоописуванням.

Отже, на довгому шляху розвитку бібліографії до початку XXст. з'явилося кілька значень терміна "бібліографія". [54, с.87]  Всі вони вкладаються у так звану "книгознавчу концепцію" бібліографії, в якій об'єктом бібліографії визнавалася книга.

1.3. Трактування бібліографії у XXстолітті. Термінологічна праця в галузі бібліографознавства

Всі дослідження XXст. у галузі бібліографознавства не тільки хронологічно, але й логічно продовжували ті напрями, що сформувалися у XIXст.

Був такий напрям, який визначав бібліографію як науку про книгу. Яку саме науку — відповіді були різні.

Найширше значення зафіксовано у такому визначенні: "Як наука бібліографія є організована сукупність знань, що торкаються книг в усіх аспектах, як суто фізичних об'єктів або як вмістилищ ідей". [14, с.28]  Це — визначення Вернера Клеппа в Американській енциклопедії (1963 р.).

Дещо вужче за обсягом поняття визначення французької Академії наук, подане в її словнику 1932р.: бібліографія — це "знання книг, які опубліковані у будь-якій формі, з боку їх видавничої форми, їх вартостей, рідкості". [14, с.32]

Ще вужче сучасне уявлення про бібліографію, яке зафіксувала в своєму навчальному посібнику видатний бібліографознавець Франції Луїз Ноель-Мальклес: бібліографія — "частина бібліології, або науки про книгу, яка ставить за мету досліджувати, вказувати, описувати та класифікувати друковані документи, щоб створювати покажчики (реперторії), що полегшують розумову працю" (1976р.).[14, с.35]

В останньому випадку науковою визнається практична діяльність бібліографа, яка присвячена складанню покажчиків книг. Таке розуміння було дуже поширеним у XXст. Його дотримувалися: німецький вчений Георг Шнайдер, російські Михайло Миколайович Куфаєв, Олександр Михайлович Ловягін та інші. У такому розумінні бібліографія — наука, але не самостійна, а допоміжна. Для чого допоміжна? Відповіді були різні.

Одні вважали, що бібліографія — допоміжна наука для бібліології, тобто книгознавства (О. М. Ловягін). Інші — що бібліографія допомагає всім наукам, на які має спиратися вчений у будь-якій галузі знання (М.М. Куфаєв).

Українські бібліографи у 20-ті рр. XXст. активно вивчали досвід різних зарубіжних учених. У журналі" Бібліологічні вісті" були надруковані статті відомого чеського теоретика бібліографії Ладіслава Яна Живного, польського дослідника Стефана Уртель — Верчинського, російського книгознавця М.М. Куфаєва. З цікавими оригінальними статтями теоретичного характеру виступив Юрій Олексійович Меженко. За його словами, українські бібліографи вживали термін "бібліографія" в розумінні "складання списків книжок"; а завдання бібліографії — "максимально полегшити процеси розшукування й підбору книжки її споживачеві".  [14, с.37]

Ю.О. Меженко спробував відрізнити завдання "теоретичної бібліографії", тобто теоретичного пізнання, від завдань "практичної" української бібліографії. Він зауважив, що не хотів втручатися в дискусію, чи є бібліографія наукою, але все ж таки написав, що бібліографія належить до групи описових наукових дисциплін, таких, як зоологія і ботаніка.

Удругій половині ХХ ст. термін "бібліографія" набуває декілька значень. Наприклад, у "Словнику книгознавчих термінів" Євгена Івановича Шамуріна наведено вісім значень терміна "бібліографія", з яких тільки два показані як застарілі.[54, с.89]

З метою досягнути єдності у вживанні тогочи іншого терміна у60 — ті роки було прийнято рішення запровадити стандартизацію бібліографічної термінології.

Перший державний стандарт з бібліографічної термінології — ГОСТ 16448—70 "Библиография. Термины и определения" — з'явився у 1970 році. Він відіграв велику роль у закріпленні певного значення за окремим й термінами, незважаючи на деякий опір з боку громадськості та труднощі у перенавчанні спеціалістів. Особливо великого значення набуло введення до наукового обігу окремого терміна—"бібліографознавство"—для позначення

науки, що вивчає практичну бібліографічну діяльність. Термін "бібліографія" було закріплено за практичною діяльністю, спрямованою на створення бібліографічних посібників. Результати цієї діяльності пропонувалося називати термінами "'бібліографічний посібник" або "бібліографічна продукція" і уникати вживання терміна "бібліографія" у значенні "бібліографічний посібник'" чи "сукупність бібліографічних посібників". Отже, практичну діяльність бібліографа, її результати та її наукове пізнання пропонувалося називати різними термінами, що спонукало вчених замислюватися над тим, про що саме йдеться в тому чи іншому випадку, коли раніше вживався один термін — "бібліографія".

Через кілька років перший державний стандарт на бібліографічну термінологію був переглянутий (як це передбачалося умовами його дії) і затверджений у другій редакції: ГОСТ 7.0—77. Библиография. Термины й определения". Удругій редакції термінологічного бібліографічного стандарта вперше запроваджувався термін "бібліографічна інформація" (хоча раніше він використовувався деякими бібліографознавцями, зокрема в Україні). Термін "бібліографія" визначався тут як "галузь науково-практичної діяльності, спрямованої на підготовку та доведення до споживачів бібліографічної інформації з метою впливу на використання творів друку у суспільстві". [18, с.70]  Особливо підкреслювалося, що до обсягу поняття "бібліографія" не входить бібліографознавство — наукова дисципліна, що вивчає та розробляє питання теорії, історії, методики та організації бібліографії.

Але у терміносистемі другої редакції стандарту на бібліографічну термінологію були певні суперечності чи неясності. Особливо помітним було таке: існування двох термінів для позначення практичної діяльності, спрямованої на підготовку та доведення бібліографічної інформації до споживачів. Таке значення мав термін "бібліографія", як це видно з наданого вище визначення, і таке ж саме значення мав термін "бібліографічна робота" ("сукупність процесів бібліографування та бібліографічного обслуговування"). [18, с. 83] Тому пізніше, коли підійшов строк перегляду даного стандарту, було запропоновано замість термінів "бібліографія" та "бібліографічна робота" у значенні "практична діяльність з бібліографування та бібліографічного обслуговування" використовувати термін "бібліографічна діяльність". Новий стандарт одержав назву:  ГОСТ 7.0—84. Библиографическая деятельность. Основне термины й определения". Термін "бібліографія" у цьому стандарті вже не згадувався, тому що укладачі стандарта дійшли висновку, що він занадто дискусійний, що не дає можливості офіційним шляхом, через стандартизування термінології, усунути його полісемію.

Головним став термін ''бібліографічна  діяльність", який визначався так: "Галузь інформаційної діяльності, спрямована на задоволення потреб у бібліографічній інформації".  [18, с.85] Але що таке "інформаційна діяльність"? У даному стандарті відповіді не було, її можна було знайти в підручнику О. П.Коршунова, де інформаційна діяльність визначається як "діяльність, спрямована на всебічне забезпечення (виявлення, задоволення та формування) інформаційних потреб, яка включає створення, обробку, зберігання, пошук і розповсюдження документально-фіксованої інформації і здійснюється у будь-яких цілях (науково — допоміжних, професійно-виробничих, освітніх, виховних та ін.), усіма суспільними інститутами в системі документальних комунікацій.  [18,  с. 98]

Після введення удію державного стандарту 7.0—84 термін "бібліографія" залишився нестандартизованим, тобто дозволялося будь-яке його застосування. Щоправда, терміни "бібліографічний посібник" і "бібліографічна продукція" вже набули постійного, затвердженого у спеціальній літературі характеру, і для бібліографів використання замість них терміна "бібліографія" стало неприпустимим. Щодо значення "практична діяльність з підготовки та доведення до споживачів бібліографічної інформації", то тепер йому відповідав термін "бібліографічна діяльність".

У 1994р. в Україні був затверджений та опублікований державний стандарт України — "ДСТУ 2392—94. Інформація та документація. Базові поняття". У ньому серед інших є і термін "бібліографія" з такою дефініцією: "Засоби ідентифікації, описування та упорядкування документів". Без додаткових пояснень важко зрозуміти, що це означає. Можливо, мається на увазі, що бібліографія — це така галузь діяльності, яка відзначається своїми особливими методами (засобами) пізнання документів, тобто увагу привернуто до методів і об'єкта, а не до результату діяльності (бібліографічної інформації). Визначення бібліографії як певної "методичної" галузі діяльності застосовувалося деякими вченими, і з ним можна було б погодитись, коли б це було чітко сказано.

У 1999р. прийнятий міждержавний стандарт "ГОСТ 7.0—99.  Информационно — библиотечная деятельность, библиография. Термины й опредедения", [18, с.116]який замінив попередній ГОСТ 7.0—84. Визначення бібліографії тут таке: "Інформаційна інфраструктура, що забезпечує підготовку, розповсюдження та використання бібліографічної інформації". [18, с.117] При цьому "інформаційна інфраструктура" трактується так: "Сукупність інформаційних центрів, банків даних та знань, систем зв'язку, що забезпечує доступ споживачів до інформаційних ресурсів". [18, с.119]  "Інформаційний центр" визначений як "організація, що виконує функції щодо збору, аналітико-синтетичної переробки та розповсюдження інформації",  [18, с.119] а "інформаційні ресурси" — як "сукупність даних,  організованих для ефективного одержання достовірної інформації".[18, с.120] Бібліографічна інформація тут, як йшлося, визначається як "інформація про документи, потрібна для їхньої ідентифікації та використання". Є тут і термін "бібліографічна діяльність": "галузь діяльності, спрямована на задоволення потреб у бібліографічній інформації". [18, с.121] Співвідношення між поняттями "бібліографія" та "бібліографічна діяльність" залишилося нез'ясованим.

Відомий бібліографознавець Ісаак Григорович Моргенштерн пояснює, що поняття "інфраструктура" позначає допоміжну щодо будь-якої галузі соціальної діяльності підсистему, що забезпечує функціонування даної галузі діяльності. Інформаційна інфраструктура — це соціальна система, яка організує підготовку та функціонування соціальної інформації, а бібліографія — її підсистема, що забезпечує підготовку та функціонування бібліографічної інформації. "Бібліографічну діяльність" він трактує як практичну частину бібліографії, крім якої до структури бібліографії входять бібліографознавство та інфраструктура бібліографії (допоміжні галузі діяльності, що забезпечують її функціонування: бібліографічна освіта, матеріально-технічна база бібліографіч-ної діяльності, бібліографознавча література та інформаційно-бібліографічне забезпечення бібліографії).  [17, с.12]

Ось так завершилося стандартизування бібліографічної термінології у XXстолітті. Загалом воно було корисним для бібліографічної науки, сприяло утвердженню певної терміносистеми понять бібліографознавства. Проте, як свідчить досвід, ніякий стандарт не може раз і назавжди вирішити ті чи інші питання термінології, особливо такі, що потребують подальшого обговорення.

Пошук визначення поняття "бібліографія" триває, пропонуються різні підходи та формулювання. Але, здається, що повернення до тієї (чи подібної) полісемії терміна "бібліографія", яка існувала до початку стандартизації, вже неможливе.

1.4.  Визначення бібліографії як галузі діяльності. Принципова схема функціонування бібліографії

Розглянувши розвиток і наслідки термінологічної праці в галузі бібліографознавства у 70—90-ті роки XXст., доходимо до висновку, що термін "бібліографія" для позначення окремого бібліографічного посібника чи їх сукупності вживати не рекомендується.

Актуальними залишаються два значення терміна "бібліографія":

1. Те, що дорівнюється поняттю ''бібліографічна практична
   діяльність", тобто діяльність, спрямована на створення та поширення бібліографічної інформації.
2. Те, що охоплює як практичну, так і інші види бібліографічної
   діяльності (науково-дослідну, педагогічну, управлінську).

Перший підхід приваблює тим, що дає можливість чітко розрізняти діяльність, спрямовану на виробництво БІ та задоволення бібліографічних потреб, і всі інші вади діяльності, пов'язані з осмисленням першої чи підготовкою до неї. Але при такому підході не знаходиться терміна, який би охоплював усі аспекти бібліографічної діяльності, всі явища, що можна назвати бібліографічними (тобто не тільки бібліографічну практику, але й бібліографічну науку, бібліографічну освіту тощо.).

Тому в останні роки все більше переважає другий підхід, коли терміном "бібліографія" позначається сукупність усіх видів діяльності, пов'язаних із створенням та функціонуванням бібліографічної інформації у суспільстві. Такий підхід запропонував О.П. Коршунов. Термін "бібліографія" при цьому охоплює всі види діяльності, так чи інакше пов'язані з функціонуванням бібліографічної інформації у суспільстві.                   

Рис.Структура та включеність бібліографії в різні сфери людської діяльності

     Крім практичної діяльності, спрямованої на підготовку бібліографічної інформації та її доведення до споживачів, сюди відносяться: науково-дослідна діяльність, спрямована на вдосконалення практичної бібліографічної діяльності: навчально-виховна діяльність, яка забезпечує підготовку кадрів, і управлінська діяльність (організаційно-методичне керівництво), що сприяє виконанню завдань практичної бібліографічної діяльності. Обсяг поняття "бібліографія" у такому тлумаченні показує рис.

У схемі, запропонованій О.П. Коршуновим, термін "бібліографічна діяльність" належить тільки до "практичної діяльності" суспільства. Крім практичної бібліографічної діяльності у склад бібліографії тут включено бібліографознавство, тобто наукову діяльність, спрямовану на пізнання практичної бібліографічної діяльності; підготовку кадрів і організаційно-методичне керівництво. Такий поділ бібліографії від повідає поділу всієї людської діяльності на чотири сфери: практична діяльність, наука, освіта та управління.

Загалом погоджуючись з охарактеризованою думкою О.П. Коршунова, ми хотіли б все ж таки звернути увагу на те, що термін ''бібліографічна діяльність" неправомірно дорівнювати тільки бібліографічній практичній діяльності, тому що всі інші види діяльності (у галузі бібліографії) — це теж "бібліографічна діяльність". Саме сучасне розуміння поняття "бібліографія" свідчить про те, що бібліографія — це діяльність, зокрема і практична (виробництво бібліографічної інформації та її поширення), і бібліографознавча, і  педагогічна, і управлінська.

Інакше кажучи, терміни "бібліографія" та "бібліографічна діяльність" слід розуміти як синонімічні, а при позначенні різних видів діяльності, з яких складається бібліографія, додавати відповідний терміноелемент: "практична бібліографічна діяльність", "науково-дослідна бібліографічна діяльність", "педагогічна (або навчальна) бібліографічна діяльність", "управлінська бібліографічна діяльність". При цьому пам'ятати, що науково-дослідна бібліографічна діяльність має ще назву "бібліографознавство" і означає дослідження проблем усіх видів бібліографічної діяльності, передусім — практичної. А терміноелемент "практична" лише умовно належить до діяльності виробництва та поширення БІ, тому що "практичними" можна назвати і деякі елементи педагогічної чи управлінської бібліографічної діяльності.

Отже, пропонується таке визначення: бібліографія (чи бібліографічна діяльність) — це система різних видів діяльності (практичної, науково-дослідної, педагогічної, управлінської), яка забезпечує виробництво та функціонування бібліографічної інформації у суспільстві.

Тут бібліографія як діяльність визначається через поняття БІ, що виступає центром, "ядром" бібліографічної діяльнісної системи. Ця залежність бібліографії від бібліографічної інформації показується на " Принциповій схемі функціонування бібліографії". розробленій О.П. Коршуновим, де бібліографія представлена з позицій системного підходу як щось цілісне, що виникає та існує навколо бібліографічної інформації. Про її внутрішню структуру тут нічого не повідомляється. Видно тільки зовнішні зв'язки із світом документів (Д), з одного боку, та світом споживачів інформації (С), з іншого.

  

Рис.Принципова схема функціонування бібліографії

Система бібліографії тут має два входи: перший — це відомості про документи, що відбиваються у БІ; другий — це інформаційні потреби споживачів, які викликають документальні та бібліографічні потреби, для задоволення яких створюється БІ. Тобто схема показує, що БІ відображає як відомості про документи, так і інформаційні потреби (чи запити) споживачів.

Система бібліографії має один (головний) вихід: подання бібліографічної інформації споживачеві. Для ефективного функціонування системи дуже важливим є зворотний зв'язок від споживача, в якому може бути надана оцінка бібліографічної інформації та діяльності системи загалом. Такий зв'язок допоможе вдосконалювати діяльність системи та підвищувати якість бібліографічної інформації.

Принципова схема функціонування бібліографії, безумовно, відображає її діяльність на дуже високому рівні абстракції, тобто відображає сутність цього явища, а не конкретні його вияви. Ту і проявляється головна суттєва риса бібліографії, так само як і бібліографічної інформації — це її подвійність: те, що вона залежить від двох головних елементів — документа і споживача. Передусім, це стосується практичної бібліографічної діяльності. Але й всі інші види бібліографічної діяльності — наукова, освітня, управлінська — спрямовані на допомогу практичній бібліографічні й діяльності, тобто, певна річ, вони теж забезпечують функціонування бібліографічної інформації.

Зазначене визначення бібліографії та принципова схема її функціонування не зустріли скільки-небудь серйозних заперечень з боку науковців, але пошуки іншого визначення бібліографії тривають. У кожному новому визначенні звертають увагу натаю аспекти, що залишилися невідображеними у попередніх. Тому фахівцям доцільно постійно стежити за новими дослідженнями та теоретичними розробками, свідомо сприймати їх і обговорювати.

Розглядаючи питання визначення бібліографії, ми познайомилися із виникненням бібліографічної діяльності та початковим періодом її розвитку, з появою терміна "бібліографія" та його значеннями у тлумаченні різних авторів. Полісемія терміна "бібліографія" примусила вчених вдатися до стандартизування бібліографічної термінології у 70—90-ті роки XXст. Стандартизація термінів у цілому мала позитивні наслідки, хоча головний термін системи — "бібліографія" — залишився дискусійним. Визначення бібліографії як системи різних видів діяльності, що забезпечують створення та функціонування бібліографічної інформації у суспільстві, набуло широкого визнання. Але пошуки найбільш точного визначення тривають.

ІІ   Становлення національної  бібліографії України

2.1. Зародження та розвиток наукової бібліографії

    Національна бібліографія (далі — НБ) пройшла великий шлях розвитку: від книготорговельної до повної; насамперед від обліку, книг і деяких інших видів творів друку до обліку аудіовізуальних і неопублікованих матеріалів; від методики, котра визначається традиціями і побажаннями окремих країн, до напрацювання і використання міжнародних стандартів, з прагненням до загальної оптимальної моделі структури установ НБ; від видань на друкарському верстаті до застосування ЕОМ.  [34, с. 80]

Бібліографія України зароджується у період середньовіччя. З формуванням української нації зароджуються форми національної бібліографи за ознаками території, мови, змісту та національного походження автора. Списки «істинних» і «ложних» книг, описи монастирських, братських та приватних "бібліотек, бібліографічні матеріали на сторінках полемічних творів, реєстри книг, що призначалися на продаж, відображали твори за даними ознаками.[34, с. 80]

Зародження та розвиток наукової бібліографії і формування її базових понять пов'язані з періодом нового часу: саме у XIXст. з'явилася бібліографічна практика створення покажчиків літератури. У XIX— на початку XXст. побачили світ праці, які визначаються як складові частини національної бібліографії.

Активне формування національної свідомості, розвиток української національної мови найбільш виразно проявилися у розквіті художньої літератури та численних наукових працях з української історії, літератури, етнографії, фольклору. Авторами перших бібліографічних зведених покажчиків з української історії та літератури були О.М. Лазаревський, В.І. Межов, Я.Ф. Головацький, М.О. Максимович та ін. Окремим напрямам української культури присвячені покажчики Б.Д. Гринченка, Д.А. Балики, М.Ф. Комарова. [34, с.82] Зародження наукових засад української національної бібліографії пов'язане з іменами М.Ф. Комарова та І.О. Левицького. М.Ф. Комаров відкриває першу сторінку української бібліографії виданням «Покажчика нової української літератури» (1883 р.).

 До свого покажчика він включив переважно літературу українською мовою, що була надрукована будь-де, а також твори, написані українцями російською мовою або українські за тематикою.

Бібліографічні покажчики І.О. Левицького «Галицько-руська бібліографія XIXстоліття» та «Українська бібліографія Австро-Угорщини» були видані Бібліографічною комісією Наукового Товариства ім. Т. Шевченка (НТШ). До української книги (галицько-руської) Левицький відносив видання українською мовою (кириличною та латинською графікою без огляду на національність автора), а також твори, написані українцями, що вийшли на території України без огляду на мову (тобто польською, німецькою та іншими мовами). На відміну від О. Огоновського, [34, с. 82] який не включав до своїх покажчиків російськомовні видання М. Максимовича, Комаров та Левицький враховували історичну специфіку України, що була поділена між різними державами, і на території якої можна було друкуватися не лише українською, а й іншими мовами. Такий підхід Комарова та Левицького цілком логічно пов'язаний із поширеним культурологічним підходом до поняття національної книги та її тісним зв'язком із розвитком України у складі тих держав, де вона існувала. Заборона друкування українською мовою або обмеження у її використанні, закриття українських шкіл, блокування розвитку національного мистецтва, відсутність української академічної та вищої школи — все це супроводжувало українську культуру та освіту в XVIII—XIXст. Українська інтелігенція була змушена писати російською, польською, німецькою та іншими мовами.

Традиції дослідження і розвитку української культури, науки, просвіти продовжувалися науковими та просвітницькими товариствами, зокрема НТШ у Львові, чия бібліографічна діяльність базувалася на ентузіазмі та патріотизмі української інтелігенції Наддністрянської України.

 Чи не вперше питання української бібліографії як проблему порушує український учений і бібліограф Зенон Кузеля (1908), а проблему поточної української бібліографії — бібліографічна комісія НТШ. До Першої світової війни НТШ стала безумовним і авторитетним лідером у розробці українознавчої тематики. [34, с. 83]

Протягом 70—90 pp. XIXст. формувалися складові частини національної української бібліографії. Завдяки зусиллям М.Ф. Комарова та І.О. Левицького було започатковано складання бібліографічного репертуару нової української книги. Одночасно робиться спроба налагодити поточний облік і оцінку української та українознавчої літератури — книг, періодики, журнально-газетних статей, творів музичного та образотворчого мистецтва тощо. На початку XXст. у працях Я. Головацького, А. Петрушевича, І. Свенцицького було закладено основи української бібліографії стародрукованої книги, робляться спроби визначити поняття «українська книга» для доби середньовіччя.

2.2. Бібліографічна діяльність  в першій половині ХХ століття

Наступний етап у розвитку української бібліографії пов'язаний з періодом української революції 1917—1921 pp.[34, с.85]  У цей час закладалися державні основи національної бібліографії. За Центральної Ради у Бібліотечно-архівному відділі, створеному під керівництвом О.М. Грушевського при Генеральному секретаріаті народної освіти, розглядалися проблеми державної реєстрації друку та ретроспективної бібліографії. Спочатку ці питання були поставлені у контексті створення Національної бібліотеки, яка розглядалася О.М. Грушевським як книгосховище українознавчої літератури та найбільше зібрання друкованої продукції, виданої в  Україні всіма мовами.

Концепція національного фонду української книги як основи українознавчих досліджень розвивалася на базі двох напрямів його формування:

 1) ретроспективного — створення національного бібліотечного фонду рукописної та друкованої спадщини українського народу;

2)   поточного — комплектування фонду поточною літературою національно-державного друку. Вперше про це було сказано у Законі про утворення фонду Національної бібліотеки Української держави (1918 р.)

24 січня 1919 року Директорія затвердила ухвалений Радою Народних Міністрів «Закон про утворення Головної Книжної Палати».[]  Завідуючим справами з утворення Головної  Книжної Палати було призначено Ю. Меженка.

26 січня 1919 року Директорія затвердила ухвалений Радою Народних Міністрів «Закон про обов'язкову надсилку друкарнями, літографіями та іншими подібними закладами до Повітових Комісарів примірників всіх видань».[34, с.86].

Організація і функціонування Палати засвідчило існування бібліографії як окремої самодостатньої наукової дисципліни зі своїми спеціальними завданнями та специфічними методами. Україна вперше одержала власну державну бібліографію, предметом вивчення якої стала саме українська книга, незалежно від місця її видання, та вся друкована продукція на території України. Саме функціонування Палати надало реального змісту Закону про обов'язковий примірник, завдяки чому було започатковано формування фонду україніки. Тоді ж започатковано було створення зведеного каталогу найбільших бібліотек України та відпрацьовані елементи методики його складання. Книжна палата вперше поставила завдання державної ваги — складання Українського бібліографічного репертуару (далі — УБР).

У складі Книжкової палати створювався Бібліографічний інститут. Роботу Бібліографічного інституту планувалося проводити у трьох напрямах — поточна бібліографія (реєстрація друкованої продукції України за період існування Української держави з березня 1917 року), ретроспективна бібліографія (бібліографія української книги від початку книгодрукування) і формування фонду україніки (література будь-якою мовою з-поза меж України, присвячена Україні).

Створення Української Академії наук з бібліографічною комісією і Національною бібліотекою, Книжкової палати, Українського наукового інституту книгознавства, державних видавництв та інших національних інституцій у період української революції та перші роки більшовицької влади мали вирішальний вплив на розвиток української бібліографії 20-х років XXстоліття.

Бібліографічні підвалини Всенародної бібліотеки України формувалися одночасно з роботою із організації фонду, каталогізації та розвитку окремих галузей україніки як бібліографічного репертуару:

• перший напрям— рукописна україніка — починає розробляти Г.П. Житецький, завідуючий відділом рукописів;
• другий— стародрукована україніка — завідуючий відділом стародруків С.І. Маслов;
• третій — нова та новітня книжка — завідуючий відділом україніки (спочатку 1.1. Кревецький, потім П.Я. Стебницький, а згодом — М.І. Ясинський), а також завідуючий відділом періодики М.І. Сагарда.

 Із початком створення музичного відділу в 1928 p. O.T. Дзбановський, за ініціативою якого був створений цей відділ, звертається до питання розробки музичного репертуару української книги.

Рукописна україніка так і залишилася на той час теоретично нерозробленою, лише на практичному рівні рукописна спадщина розглядалася як «духовний архів українського народу», а після смерті Г.П. Житецького це питання було практично закритим у зв'язку з початком репресивних дій більшовицької влади.

У працях С.І. Маслова (на той час завідуючого відділом стародруків Всенародної бібліотеки України та голови створеного в 1924 р. при Археографічній комісії Всеукраїнської Академії наук Комітету з опису українських стародруків) порушувалися проблеми українського бібліографічного репертуару XVI—XVIIIст. та питання щодо створення репертуару української стародрукованої книги, до якого, на думку вченого, мали потрапити видання усіх друкарень, що розміщувалися на території українських земель, усіма мовами і різної матеріальної форми, зокрема й аркушевого матеріалу, а не лише книги у вигляді кодексу.   С.І. Маслов розумів поняття «стародрукована книга» як явище друку того часу взагалі, а поняття «український бібліографічний репертуар» як державний репертуар видань, що були надруковані на етнічній території України. Цей принцип є домінантою у його науковій праці про друкарство в Україні, а також у колективній праці про українську книгу ХУІ – ХУІІІ ст.  Із цим твердженням погоджувалися і однодумці С.І. Маслова в наступні роки: І.І. Огієнко, Я.П. Запаско, Я.Д. Ісаєвич. Найбільший внесок зробив С.Й. Петров, [24, с.63]  завідуючий відділом стародруків, який, продовжуючи дослідження свого попередника, підготував серію каталогів стародрукованої й нової книжки, де були враховані ці принципи.

У зв'язку з практичною діяльністю зі створення фонду україніки проблеми нової і новітньої книжки у Національній бібліотеці розвивалися одночасно у культурологічному та бібліографічному аспектах І.І. Кревецьким, П.Я. Стеб-ницьким, М.І. Ясинським, М.І. Сагардою та ін. Оскільки бібліотека намагалася зібрати якнайповніший фонд, завдання ставилося масштабно.  [24, с.63]

Перші концептуальні основи україніки були затверджені І.І. Кревецьким і базувалися на етнографічному, географічному та державному розумінні цього поняття. Крім того, поняття включало всі твори друку українською мовою, без огляду на зміст та території, твори авторів-українців, переклади з української мови авторів-українців, літературу, присвячену Україні, а також про події на території України. [24, с.67]

Через глобальність завдання відокремлення фонду україніки, він спочатку планувався як бібліографічна робота та окремий розділ у систематичному каталозі. Але поєднання культурологічного та бібліографічного принципу, яке запропонував І.І. Кревецький, викликало дискусію серед теоретиків та практиків створення бібліографії та реальних каталогів.

Перші практичні питання визначення конкретної книжкової продукції, а відповідно й реальні засади виокремлення власне української книжки згідно з теоретичними питаннями, виникли під час спроби визначення фонду як такого: за якими критеріями можна визначити авторів-українців; як виокремити видання установ на території України, що стосуються України без огляду на мову та зміст, враховуючи наявність інших національних культур в Україні.

С.М. Іваницький-Василенко з сумнівом ставився до можливостей розробки твердих критеріїв щодо виокремлення автора-українця, а також повною мірою використовувати масштабній підхід до видань українських установ та видань українською мовою.

С.М. Іваницький-Василенко вперше розділив культурологічний та бібліографічний підходи при оцінці української книги й на культурологічному рівні, висвітлив зв'язок української книги з національною духовною культурою українського народу та виокремив функції фонду україніки, бібліографії українознавчої літератури та державного бібліографічного репертуару української книги.

Порушуючи питання про майбутні форми організації бібліотечного фонду України як окремої держави, він спеціально наголошує, що принцип мови для виокремлення бібліотечного фонду не може залучатися, а доцільніше його виокремлювати в бібліографії, оскільки він реально може бути корисним лише для ретроспективного фонду або для поточної бібліографії. З часом, коли українська мова стане державною і основною мовою спілкування, доцільність виокремлення фонду за принципом мови відпаде органічно. Головне — зростання обсягів української літератури українською мовою як національно-державного фонду. Виокремлення літератури українською мовою з поточного репертуару в окремий фонд буде недоцільним. У майбутньому, на думку С. М. Іваницького-Василенка, найдоцільнішим е анотування й збирання всього, що видається на території України для створення повної української бібліографії.

Відділ планувався П.Я. Стебницьким, а згодом і М.І. Ясинським як наукова лабораторія українознавства. Його завданням повинна була стати аналітична і бібліографічна праця у сфері різноманітного вивчення України та складання бібліографічного карткового каталогу з довідками про книжки, статті, нотатки тощо, яких немає у Всенародній бібліотеці.

П.Я. Стебницький підходив до визначення поняття «україніка» ширше, ніж бібліографічна наука того часу, відмовившись від суто бібліографічного трактування. Основним завданням відділу, за концепцією П.Я. Стебницького, було зібрати весь літературний матеріал, що в будь-якій мірі стосується України та українського народу. Всенародна бібліотека України має збирати не тільки те, що писали про український народ інші, а й те, що він сам висловив про себе і від себе в тих чи інших літературних формах. Отже, фонд відділу україніки розглядався П.Я. Стебницьким як найповніше зібрання літератури з українознавства, книжкова база широких наукових досліджень.

Творці концепції україніки відмовилися від вузького бібліографічного розуміння поняття «україніка» як суто зарубіжних видань про Україну. Йшлося про загальний підхід, згідно з яким враховуються документи, створені в Україні, в інших країнах — про неї, а також документи, створені українцями, які безпосередньо не працювали в царині української науки і культури, але які зробили значний внесок у світову культуру. Україніка визначалася за комплексними ознаками мови, змісту, території й авторства. Саме на такій основі будується сучасна концепція україніки, що відбивається у програмі «Архівна та рукописна україніка». [33, с.84]

Проблема топографічного відокремлення фонду україніки в його теоретичній повноті, з урахуванням комплексу принципів відбору — мовного, етнографічного, територіального, державно-політичного, походження, світового впливу (переклади) тощо та залучення до фонду рукописних книг, архівів, стародруків, картографічного та музичного матеріалу не отримала остаточного вирішення і сконцентрувалася на створенні Українського бібліографічного репертуару (УБР).

Завдання бібліографічної роботи в галузі УБР стало головним  для бібліографів 20-х років XXст. в Україні. Як зазначалося, вперше питання про створення всеохоплюючого УБР було висунуто в 1919 р. Українським бібліографічним інститутом Головної книжкової палати як основне в галузі бібліографічної діяльності в Україні. Ці розробки мали велике значення для розвитку українського бібліографознавства, яке протягом десятиліть вирішувало складні завдання, пов'язані з поняттями нація та держава, створенням різних концепцій україніки, національної та ретроспективної державної бібліографії.

 В 20-ті роки українські бібліографи завдяки всеукраїнський дискусії про бібліографічну роботу та місце УБР в ній наблизилися до розробки основних принципів ретроспективної національної бібліографії, бібліографічного репертуару та бібліографічної україніки через створення їх єдиної концепції.

Перша конференція наукових бібліотек України (1925) визнала головним завданням своєї бібліографічної роботи складання українознавчого бібліографічного репертуару. За його головні частини було прийнято: «усю друковану літературу, видану на території України за всі віки; та всю рукописну літературу на території України до початку друку; усю літературу всіма мовами про Україну поза межами етнографічної України за всі віки; усю літературу українською мовою поза межами етнографічної України за всі віки; усі твори авторів — українців де б вони не жили». [33, с.85]

Обговорення концепції УБР, що була висловлена Всенародною бібліотекою України, набуло всеукраїнського масштабу. У 20-х роках XXст. сформувалися три великих бібліографічних центри — Всенародна бібліотека України, Українська книжкова палата, Український науковий інститут книгознавства, які взяли на себе розробку і співпрацю у галузі розвитку науково-бібліографічного напряму. С.П. Постернак підкреслював, що вчені і фахівці бібліологічних спеціальностей висловили чимало різних думок, часом відмінних і навіть діаметрально протилежних. Зокрема, УБР розглядався як українська бібліографія в цілому; як генеральний план бібліографічної роботи; як повний каталог літератури України. Один із варіантів передбачав висвітлення УБР за такими трьома ознаками: авторство, мова, зміст. Ю.О. Меженко був прихильником мовної ознаки при формуванні репертуару. Висловлювалися і ідеї про недоцільність включення до обсягу УБР літератури з-поза меж України, хоча і українською мовою, змістом про український народ і Україну, які слід було включати не до УБР, а до відповідних бібліографічних репертуарів: польського чеського тощо.

Переважна більшість дослідників визнавала, що єдиний послідовний погляд полягав у тому, щоб в основу обсягу УБР покласти територіальну ознаку, заносячи до нього як основну частину всю продукцію, що була видана на території етнографічної України, і тим створюючи бібліографічну базу для вивчення передусім продуктивних сил республіки та культур усіх народів, що жили або живуть на її території.

Додатки до УБР, за рекомендаціями учасників дискусії, повинні були складатися з друкованої поза межами етнографічної України літератури за ознаками мови (твори українською мовою) і змісту (твори, що стосуються України та всіх народів, що жили або живуть на території України). Літературу з-поза меж етнографічної України за ознакою авторства (твори авторів-українців), що ні мовою, ні змістом не стосувалися України, як правило, до УБР не рекомендувалося заносити, бо ознака ця була надто розпливчатою і спірною. Вважалося, що до УБР доцільно було включати твори лише тих авторів-українців, які брали участь у процесі творення української культури й науки та частину творів, які ні мовою, ні змістом не стосувалися України, друкувалися за її межами.

Концепція ж Всенародної бібліотеки України (ВБУ) та Бібліографічної комісії Всеукраїнської Академії наук (ВУАН) передбачала широкий національно-культурологічний підхід, той самий, що був висловлений на Першій конференції наукових бібліотек у її резолюції. В резолюції відбився широкий національно-культурологічний підхід до визначення національної бібліографії, зокрема УБР, як її основи. Було поставлене важливе завдання вивчення та успадкування всього періоду української книжкової культури — рукописної і друкованої. До УБР додавалася нова складова частина, порівняно з попереднім періодом, «вся рукописна література на території України до початку друку». Тим самим національна бібліографія стала розглядатися як така, що відбиває безперервний розвиток української книжності від виникнення писемності до сьогодні.

В основу концепції національної бібліографії, що розробляє Національна бібліотека України ім. В.І. Вернадського ПАН України (НБУВ), покладено положення Резолюції першої конференції наукових бібліотек УРСР 1925 p., науково-методичні розробки Комісії бібліотекознавства та бібліографії Всенародної бібліотеки України окремих бібліографів; М.І. Сагарди, Ф.П. Максименка, Ю.О. Меженка, С.І. Маслова, М.І. Ясинського. Сучасна концепція НБУВ НАН України також передбачає широкий національно-культурологічний підхід до створення національної бібліографії. Але в сучасних умовах потребують розв'язання деякі принципові питання, котрі відіграють вирішальну роль у створенні національної бібліографії.

Поняття українська книга є ключовим у контексті розгляду окресленої проблеми. Питання про визначення змісту цього поняття досить широко обговорювалося як під час дискусії про УБР, так і після неї. Воно активно вживається і тепер, часом досить довільно, різними дослідниками й спеціалістами — бібліографами згідно з їх власним розумінням. Перші книгознавці, котрі ґрунтовно вивчали українську книгу, встановлюючи межі національної приналежності книги, брали за основу мовну ознаку. Цю ж ознаку визнає провідною і більшість сучасних дослідників. [46, с.16]

Мова дійсно є найважливішим критерієм. Вона репрезентує національне не за своєю формальною сутністю, а насамперед багатовіковим духовним досвідом народу, бо є найважливішим чинником його життя. Проте мовний критерій не можна абсолютизувати.

Виходячи з потреб національної бібліографи, зрозумілим є акцент на необхідності творчого пошуку логічних, конструктивних пропозицій, спрямованих на найоб'єктивніше, реалістичне визначення поняття національна книга з огляду на всі особливості історичного розвитку українського народу. Інакше неможливо уявити в усій повноті дійсного змісту української культури. [46, с.18]   Отже, в контексті масштабного національно-культурологічного підходу до створення моделі НБ поняття українська книга має всеохоплююче значення і вбирає в себе рукописні твори (з Xдо XXст.) та твори друку (з XVIдо XXст. включно), припускаючи, зокрема, кілька рівнів: щодо рукописних творів, відповідно до визначення проекту «Рукописна україніка», щодо друкованих творів: видані українською мовою незалежно від місця видання; всіма мовами, видані на території сучасної України; про Україну та її народ, видані в усьому світі всіма мовами; авторами яких є українці, українські установи, заклади, організації та об'єднання, видані в усьому світі всіма мовами, незалежно від їх змісту. [46, с.19]

Виходячи з реалій створення національної бібліографії, як джерела, що найповніше відображає інформаційні ресурси, поняття книга розглядається як засіб фіксування та передачі соціальної інформації у широкому розумінні бібліографічного документа будь-якої форми, включаючи всі види друку, найрізноманітніші види документів, а не лише поліграфічні видання (електронні видання, кіно- , фотодокументи тощо.)

Визначення поняття територія України. У 20-ті роки XXст. дослідники визначали поняття територія України за етнографічним принципом. Під «територією України» розумілися землі не тільки в її адміністративно-територіальних кордонах, але й досить великі райони сусідніх держав і республік колишнього СРСР з переважним чи значним компактним розселенням українців, так звані українські етнографічні території.

Таке тлумачення поняття території України було неприйнятним ні тоді (у 20-х роках), ні тим більше у сучасних умовах. Територію України у бібліографічному репертуарі слід визначати відповідно до кордонів держави, в тому числі на сучасному етапі — згідно з кордонами на день проголошення державної незалежності. Поняття Україна сьогодні є політичним (Українська держава), і його ніяк не можна ототожнювати з етнографічною територією.

Конче необхідна апробація мовних проблем УБР, зокрема репертуару україномовної книги 1798—1916 pp., на рівні інститутів системи НАН України.

Що ж до авторської ознаки, то й досі не з'ясовано, за якими принципами визначати авторів-українців. Це питання не було вирішено в 20—30 pp. XXст. і залишається відкритим сьогодні. Необхідно розробити критерії за якими слід визначати авторів-українців. Включення до національної бібліографії, зокрема УБР, творів за авторською ознакою збагатить бібліографію та відобразить внесок українців до духовної скарбниці людства.

Після Великої Вітчизняної війни було зроблено спробу відновити ретроспективне бібліографування усіх українських книжок у хронологічних межах з 1798 до 1914 pp. Працю над підготовкою бібліографії очолив Ю.О. Меженко. Теоретичною базою стали результати наради, проведеної в Бібліотеці Академії наук УРСР у Києві 21—22 грудня 1945 р. [18, с.21]

Проблеми, які поставила нарада 1945 р. залишаються актуальними і поступово реалізуються на практиці. Бібліографія книг українською мовою розглядалася як одна з перших тем, що складає Українознавчий бібліографічний репертуар. І тільки 1971 р. цей задум було частково реалізовано в покажчику С.О. Петрова «Книги гражданського друку, видані на Україні.  XVIII- перша половина XIXстоліття». У ньому відображена книжкова продукція України майже за сто років (1765—1860). У покажчик включено близько двох тисяч записів, які доповнювалися примітками, що розкривають зміст збірників, або анотаціями оціночного характеру.

Сьогодні провідні бібліотеки створюють каталоги книг українською мовою на базі власних фондів. Так, у 1996 р. Національна бібліотека ім. В.І. Вернадського видала перший випуск покажчика «Україномовна книга, 1798 — 1916» [40, с.3] . Покажчик містить книги українською мовою, а також книги писані «язичієм», без врахування територіальних обмежень.

Методика Ю.О. Меженка базується на використанні бібліографічних джерел, каталоги бібліотек він розглядав як допоміжне, а не основне джерело. Хоча, потрібно зауважити, що ідея створення зведеного каталогу наукових бібліотек належить Меженкові. На сучасному етапі вона реалізується на практиці. Програма універсальної доступності публікацій (UAP) передбачає відповідальність кожної країни не лише за повноту комплектування вітчизняними документами, а й за забезпечення доступу до них, основою якого нині повинен стати електронний каталог. Інститут бібліотекознавства НБУВ НАН України у створенні УБР виділяє дві стадії: підготовка зведеного каталогу української книги, що знаходиться у фондах бібліотек держави, та його поповнення за фондами національних бібліотек, українознавчих центрів світу, а також бібліографічними джерелами.

Перша стадія поділяється на два етапи. Спочатку реалізується основоположне завдання створення бібліографічної бази даних (БД) за фондами бібліотек, у яких зосереджено основний масив літератури — Національна бібліотека України ім. В.І. Вернадського, Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника, Харківська державна наукова бібліотека ім. В. Короленка, Одеська державна наукова бібліотека ім. М. Горького, Державна наукова медична бібліотека Міністерства охорони здоров'я, Центральна наукова сільськогосподарська бібліотека Академії аграрних наук України.

На другому етапі зведена БД основних бібліотек-фундаторів повинна надаватися для звірки до інших бібліотек загальнодержавного, обласного рівня, провідних університетських бібліотек. Одержаний масив підлягає остаточній звірці з бібліографічними джерелами українознавства, що дає змогу включити в першу частину репертуару літературу, яка не збереглася у бібліотеках України.

Друга стадія створення бібліографічного репертуару має реалізовуватися за домовленістю про співробітництво з національними бібліотеками світу й українознавчими центрами, що відповідає сучасній світовий практиці.

Реалізація функцій бібліографічного обліку передбачає створення джерел бібліографічної інформації. Основними формами бібліографічної продукції національної бібліографії є видання поточного та ретроспективного обліку вітчизняних публікацій і національного зведеного каталогу, котрий включає ретроспективну національну бібліографію. Сьогодні така робота виконується на базі автоматизованого банку даних (машиночитана бібліографічна інформація).

Серед проблем бібліографічного обліку, що стоять перед національною бібліографією, однією з найважливіших є створення «Загального національного каталогу», котрий повинен включати відомості про фонди усіх великих бібліотек України.

НБУВ НАН України розроблено концепцію програми «Формування баз даних національної бібліографії України» (2002—2006 pp.), головна мета якої — максимально повне, об'єктивне виявлення та облік рукописних і друкованих джерел, що так чи інакше стосуються України з Xдо XXстоліття; створення на цій документальній базі зводу рукописної, друкованої та електронної «Україніки». Новизна даної програми зумовлюється формуванням вперше в історії України національної бібліографії державно-національного змісту. Такий проект є принципово новим для вітчизняного бібліографознавства. Він базується на створенні інформаційно-бібліографічних баз даних про всі найважливіші рукописні та друковані джерела з Xдо XXстоліття і на цій основі передбачає:

• переклад у електронну форму вже існуючих друкованих праць національної бібліографії;
• створення баз даних національної бібліографії за періоди, незабезпечені
  поки що інформаційними ресурсами, з послідуючим виданням бібліографічних праць як в друкованій (серія «Національна бібліографія України» так і в електронній формі (електронні публікації);
• формування інтегрованого розподільного банку даних національної бібліографії з можливістю доступу в режимі on-lineчерез мережу Інтернет.

Практичними результатами проекту буде створення баз даних рукописної, друкованої, електронної україніки; формування баз даних (БД) національної бібліографії України з дотриманням міжнародного комунікативного формату UNIMARC; забезпечення сумісності БД з інформаційними системами світового співтовариства.

На нараді 1945 р. ставилося завдання створення фонду «Українська колекція» і було визначено основні напрями роботи:

• при складанні робочої картотеки розшук і мікрофільмування відсутніх матеріалів, культурний зв'язок із зарубіжними країнами;
• формування постійного фонду української книги та збереження одного примірника національної книги.

Програма «Архівна та рукописна україніка» ставить подібні завдання, але підходить до вирішення проблеми широко:

• виявлення та облік рукописної і друкованої україніки в світі;
• створення національного зведеного комп'ютерного банку даних «Рукописна україніка»;
• створення національного зведеного комп'ютерного банку даних «Друкована україніка»;
• реєстрація втрачених творів друку, створення зведеного реєстру «Втрачена україніка»;
• бібліографічна реєстрація зарубіжної україніки по окремих країнах з обов'язковим визначенням пріоритетних програм;
• розробка основних напрямів формування БД, її структури з метою входження до міжнародних інформаційно-бібліотечних систем тощо.

     Теоретичні положення бібліографічної наради 1945 року вливаються в сучасну концепцію національної бібліографії, зокрема УБР, і втілюються у практику бібліографії з урахуванням сучасних вимог і потреб.

Нові підходи до розуміння національної бібліографії  виявилися  у концепції Ю.О. Меженка.  [24, с.51] Він був одним із фундаторів державної бібліографічної реєстрації творів друку, бо саме йому належить розробка і впровадження документів по організації першого державного бібліографічного закладу України — Головної Книжної палати. Важливо, що зразком бібліографічної установи Меженко обрав Міжнародний бібліографічний інститут в Брюсселі (МБІ) і, відповідно, вироблену ним схему бібліографічного опису та систему класифікації, що в перспективі створювало можливість для широкого міжнародного обміну інформацією, було виявом загальної тенденції культурного розвитку України в 20-ті роки минулого століття з орієнтацією на Європу, її культурні досягнення в намаганні утвердити Україну як державу, вивести її з просвітянства, відсталості, звичного сприймання світових проблем через призму російської культури.

Широко, як державотворче, розглядав Ю.О. Меженко призначення національної бібліографії і у внутрішньому житті країни. На думку Меженка, держава, керуючи всім життям суспільства, потребує знати обсяг і характер своєї інтелектуальної праці, а для цього потрібно мати відповідний центр, який би забезпечував потреби країни в бібліографічній інформації, координував і спрямовував діяльність інших установ, що ведуть бібліографічну роботу. Під впливом діяльності Міжнародного бібліографічного інституту, його філій у різних країнах, Меженко бачив таким центром лише окрему спеціалізовану установу (Головну Книжкову палату, Український науковий інститут книгознавства тощо).

Нинішньою тенденцією в міжнародній бібліографії є передача функцій поточного національного бібліографування Національним бібліотекам. Пов'язана ця тенденція з колосальним зростанням видавничої продукції і пошуків оптимальних шляхів її обробки та зберігання. У перспективі єдина система — обов'язковий примірник творів друку України та обов'язковий примірник творів на електронних носіях, вони ж архівні примірники Національної бібліотеки, вони ж елементи й об'єкти національної бібліографії — може бути створена в Україні.

Ретроспективна національна бібліографія також була в центрі наукових інтересів і практичної діяльності Ю.О. Меженка. Він один із перших у державному масштабі поставив завдання створення Репертуару українського друку. Розпочату під його керівництвом бібліографію книг українською мовою розглядав як основну з усього комплексу тем, що ввійдуть до Репертуару. Для визначення української книги він обрав мовну ознаку як найактуальнішу з огляду на тяжкий стан українства в СРСР. На сьогодні картотека, укладена під керівництвом Меженка, є найповнішим зведенням книг українською мовою.

За радянських часів державна бібліографія частково виконувала завдання національної бібліографії. Вона не була зорієнтована на повноту відображення матеріалу в загальних реєстраційних працях або на об'єктивність критеріїв його відбору в багатьох роботах, спеціалізованих за певною ознакою. [24, с.69] В УРСР склалася система державної бібліографії, що включала поточну, ретроспективну бібліографії, які будувалися за територіальним принципом та бібліографію екстеріорики («Українська РСР у виданнях республік Радянського Союзу і країн соціалістичної співдружності»), що базувалася на змістовому і авторському принципах. Основними критеріями відбору видань, що реєструвалися в органах державної бібліографії, були ідеологічні та змістові. Методика опису в органах державної бібліографії постійно удосконалювалася, завдяки чому опис став більш раціональним, орієнтованим на зміст видання, змінювався порядок подання елементів записів, їх повнота, супроводження шифрами, предметними рубриками, визначниками виду друкованої продукції, засобу друку.

На сучасному етапі розробка концептуальних основ національної бібліографії не обмежується традиційними бібліографознавчими проблемами і базується на терені інформатизації суспільства. Сьогодні, коли інформація стає одним із найважливіших ресурсів, що впливає на розвиток суспільства, національна бібліографія являє собою найперший необхідний інформаційний продукт і покликана служити пошуку інформації в потоках, каналах і механізмах інформаційного поля. Звідси прагнення до максимально повного, об'єктивного обліку всіх можливих джерел, що так чи інакше стосуються України з Xдо XXстоліття, що буде служити базою для серйозного аналітичного осмислення історії, економічного, політичного, соціального аспектів життєдіяльності народу України.

Виходячи з широкого розуміння книги як бібліографічного документа будь-якої форми, бібліографічний облік повинен охоплювати найрізноманітніші види документів, а не лише поліграфічні видання. В усьому світі нетрадиційні форми видань вже визнані рівноправними з друкованою продукцією і разом з нею підлягають бібліографічному обліку. Відставання в цьому веде до великих інформаційних прогалин, заповнити які має національна бібліографія шляхом розширення реєстру можливих публікацій і на базі нового закону про обов'язковий примірник почати їх бібліографічний облік.

Однією з тенденцій створення національної бібліографії на сучасному етапі є тісний взаємозв'язок бібліографознавства з іншими науковими дисциплінами. Так, розробка концепції документальної україніки одночасно здійснюється як в бібліографії, так і в археографії, і в кодикографії. В науково-методичному плані бібліографічний досвід опису документа та його уніфікації і стандартизації, незважаючи на суттєві відмінності камеральної археографії та бібліографії як окремих галузей, що складають подокументний опис джерел і відрізняються об'єктом дослідження, відіграв важливу роль у формуванні деяких споріднених понять і сфер дії в камеральній археографії. Створення національного реєстру документальних джерел україніки — це завдання бібліографічної, кодикографічної та камерально-археографічної діяльності. Такий підхід дозволяє проводити широкі дослідження в галузі бібліографознавства, фондознавства, документознавства, археографії, кодикології, книгознавства, джерелознавства та інших споріднених наук і внести сукупний внесок в єдину справу створення духовної спадщини та національної пам`яті українського народу.  [37, с.34]

Для створення репертуару української рукописної книги методичних засад бібліографії недостатньо. Для розв'язання цієї проблеми потрібен свій науково-методичний інструментарій, який поєднує в собі археографічні, джерелознавчі, документознавчі, історико-культурні та бібліографічні методи дослідження. [37, с.34]

Сьогодні в Україні відбувається розвиток національної бібліографії, що поєднує традиційні і новітні методики та опирається на новітні інформаційні технології і використання комп'ютерної техніки в бібліографічній діяльності. Як наслідок, виникає низка проблем, пов'язаних зі створенням та функціонуванням у суспільстві бібліографічної інформації на новому рівні: комп'ютеризації сховищ друкованої та рукописної інформації; створення нових інформаційних технологій обробки та наукового використання документів; проблеми бібліографічного обліку та опису документів на новітніх носіях; створення автоматизованих технологій опису та пошуку інформації; формування інформаційної інфраструктури суспільства; розробка теоретичних основ інформаційного відображення документального джерела і створення документальних інформаційних систем; уніфікація описів і розробка дескриптивних стандартів; трансформація інформаційних ресурсів у базу знань комп'ютерних інформаційних систем тощо. Розв'язання цих проблем дасть можливість створити ефективну систему національної бібліографії в Україні.

2.3. Розвиток видавничої та книготорговельної бібліографії в 60-80-ті роки ХХ століття

В останній чверті минулого століття в Україні сформувалася система видавничої та книготорговельної бібліографічної інформації, яка по суті функціонує й сьогодні.

В 60-ті роки XXстоліття виявляються серйозні недоліки в галузі бібліографії, особливо — її відірваність від практичних потреб, неоперативність поточної книготорговельної бібліографічної інформації.

У липні 1960 року відбулася Всесоюзна нарада працівників книжкової торгівлі, на якій було вироблено рекомендації щодо поліпшення книжкової торгівлі в цілому і, в тому числі, реклами і пропаганди книжки.

У цьому  ж році була прийнята постанова ЦК КПРС "Про стан і заходи поліпшення книжкової торгівлі", в якій серед інших порушувалося питання про інформацію населення про книжки, що виходять з друку або оголошуються до видання. Усі видавництва були зобов'язані надсилати у книжкову торгівлю свої плани випуску літератури на наступний рік, за якими книготорговельні установи здійснювали замовлення видань.

Книготорги мали збільшити випуск рекламних матеріалів, а газети і журнали, радіо і телебачення — систематично подавати інформацію про книжки, що вийшли або плануються до друку. На видавництва покладалося завдання збільшити випуск проспектів, каталогів та інших інформаційних видань про книжки, поліпшити їхній зміст і оформлення, регулярно включати до кінохроніки матеріали про нові видання. Розроблялися заходи щодо стимулювання розвитку видавничої та книготорговельної бібліографії, сприяння формуванню книготорговельної освіти та розвитку торговельного бібліографознавства.

В 60—80-ті роки XXстоліття в Україні сформувалася система видавничої та книготорговельної бібліографічної інформації, в якій можна виділити три основних напрями; перспективна бібліографічна інформація: асортиментна бібліографічна інформація; обліково-видавнича бібліографічна інформація.

Поступово визначається зміст бібліографічної роботи книгарень та інших книготорговельних установ, книготорговельного бібліографознавства, вищої та середньої освіти працівників книжкової торгівлі.

   Перспективна бібліографічна інформація, що склалася в другій половині 50-х років XXстоліття, стала значним досягненням теорії і практики радянської книжкової торгівлі та бібліографії. В 60-ті роки основою перспективної бібліографічної інформації залишаються анотовані тематичні плани видавництв України з випуску літератури, за якими здійснювали замовлення літератури для бібліотек і книжкових магазинів. Значно підвищилася якість цих планів. Вони умішували редакційні передмови, довідковий апарат у формі різних допоміжних покажчиків, поліпшив опис і систематизацію літератури та якість анотацій на основі нових стандартів з опису, анотування тощо. До кожного плану додавався бланк на замовлення літератури.

   Однак фахівці відзначили цілий ряд недоліків, що були притаманні тогочасним планам випуску літератури. Через те, що видання з різних галузей знання були розпорошені по планах різних видавництв, не було достатньо точної інформації. Значна частина замовленої літератури не виходила, або з'являлася зі значним запізненням. У зв'язку з цим діяльність книжкових магазинів щодо вивчення попиту та замовлення книжок знецінювалася.

Шлях до покращення перспективної бібліографічної інформації вбачали в запровадженні зведених планів випуску літератури, які мали усунути дублювання у виданні книжок однієї тематики, полегшити роботу щодо замовлення літератури. Однак сподівання, що покладалися на зведене планування, не виправдалися. Відсутність досвіду зведення в єдине ціле планів багатьох видавництв гальмували їхнє надходження до книготорговельних організацій. Книготорговий не змогли якісно вивчати значний обсяг поданої у зведених планах бібліографічної інформації. Якість замовлень погіршилася. На 1966 рік вийшло тільки декілька зведених планів центральних видавництв.

До середини 70-х років, в основному, склалася система бібліографічних посібників, що відображали книжкові видання. Тематичні плани видавництв стали основним бібліографічним джерелом, яке забезпечувало попередні замовлення на видання. З 1972 року вони отримали назву планів випуску літератури.

Однак, наприкінці 80-х років знову робилася спроба покращити систему перспективних бібліографічних посібників вУкраїні. З цією метою, замість планів випуску літератури на 1988 рік, з метою інформування та збору замовлень, вийшло нове зведене за тематикою видання "Книги України", яке подавало список літератури, що планувалася до випуску у видавництвах України. Воно давало можливість здійснювати оперативний пошук літератури з певної теми. Однак хороша ідея не була реалізована до кінця: невдало вирішувалися пошукові можливості посібника. Зокрема, був відсутній будь-який довідник та методичний апарат, що значно ускладнювало використання цього видання. Така зміна традиційних видавничих планів списком "Книги України" не знайшла підтримки у практиків. Тому вже на наступний, 1989 рік було поновлено видання планів випуску літератури видавництв.

Важливим бібліографічним джерелом став "Книготорговий бюлетень" Всесоюзного державного об'єднання книжкової торгівлі "Союзкнига", створений у 1981 році шляхом об'єднання бюлетенів "Бланк для заказов" і "Спрос и предложение", що певною мірою скоротило терміни опрацювання бібліографічної інформації. Це видання стало одним з пріоритетних після планів випуску літератури. За результатами аналізу в "Книготорговом бюлетене" відбивалося близько 20 % усієї річної продукції. Перспективна бібліографічна інформація займала приблизно 75 % обсягу бюлетеня та була представлена його основним розділом "Для сбора заказов". Цей розділ став доповненням до анотованих планів випуску літератури та уміщував бібліографічні записи видань, що з тих чи інших причин не увійшли до планів відповідних видавництв. Інформація про книжки, що намічалися до випуску, була тут точнішою, ніж у видавничих планах. Це було зумовлено тим, що в "Кпиготорговом бюллетене" видавництва представляли відомості не пізніше, як за чотири місяці до запланованого терміну виходу видання з друку, але й не раніше, ніж за шість місяців до цього терміну, тоді як у планах видавництв аналогічні відомості подавалися за рік—півтора до виходу книжки [20, с.17] . "Книготорговый бюллетень" втричі, у порівнянні із видавничими планами, скорочував цикл між інформацією про майбутнє видання для збору замовлень та його виходом з друку, що було, безперечно, перевагою бюлетеня.

Доповнювалася перспективна інформація в "Книготорговом бюллетене" розділом "Переобьявления", де був перелік бібліографічних записів видань, замовлення на які було оголошено раніше, але в силу певних причин було зняте. Цінно й те, що розділи "Для сбора заказов" та "Переобьявления", мали відрізний талон, скориставшись яким можна було зробити необхідне замовлення.

Наприкінці 1988 року "Книготорговый  бюлетень" надрукував повідомлення про те, що з наступного року встановлюється плата за оголошення, що друкувалися видавництвами на сторінках бюлетеня. Однак це призвело до того, що видавництва, особливо ті, що випускали малотиражну літературу, почали економити на бібліографічній інформації, скорочували тексти анотацій.

Окремо видавався щотижневий бюлетень "Бланк замовлень", в якому є інформація про книжки, що готувалися до друку, а також різні зміни та доповнення в тематичних планах, повідомлення про вихід літератури, яка з різних причин не відбивалась у видавничих планах і оголошувалася до видання вперше. "Бланк для замовлень" та "Книготорговий бюлетень" сприяли систематичній та планомірній роботі книгопродавців з відбору видань до книжкових магазинів.

Видавництва друкували різні рекламні списки та інформаційні листи для покупців, що мали активізувати попит на певні книжки. Подібні списки складали окремі книготорги. Джерелами бібліографічної інформації стали посібники, що складалися в книгарнях. Обов'язковим для усіх магазинів було ведення картотеки замовлень. До неї включали бібліографічні записи з планів випуску літератури видавництв та бюлетеня "Бланк для замовлень" і "Книготоргового бюлетеня" тих книжок, що замовив магазин. Необхідні записи вирізали та наклеювали на каталожні картки, що розставлялися за абеткою. Картотека замовлень носила службовий характер. З нею працювали співробітники магазину: перевіряли точність виконання замовлень після надходження книжки до книготорговельної установи.

Деякі книгарні вели картотеку книжок, що друкувалися, з метою інформування покупців про видання, що планувалися до випуску, в тому числі, а також й не замовлені магазином. Вона дублювала картотеку замовлень, але була повнішою. Однак картотека книжок, що друкувалися, широко не розповсюджувалася, оскільки вона швидко застарівала. Ведення картотеки вимагало значних зусиль, а її ефективність була незначною, бо аналогічну інформацію надавали плани випуску літератури видавництв.

Окремі книгарні створювали і картотеки попередніх замовлень, до яких входили бібліографічні записи книжок за певною темою і які були відібрані з тематичних планів. Такі картотеки виконували роль зведеного рекламного галузевого або тематичного проспекту.

У зазначений період щороку видавалися каталоги на передплату періодики; "Каталог советских газет и журналов" та "Прейскурант республіканських газет і журналів Української РСР". У кінці цих видань наводився абетковий список газет та журналів із зазначенням у дужках тематичного розділу, до якого відноситься видання, а також перелік тематичних розділів журналів. Така структура забезпечувала можливість швидкого знаходження необхідних видань та давала змогу співставити перелік тематичних розділів з конкретними потребами замовників.

Існувала й перспективна бібліографічна інформація про спеціальні види науково-технічної літератури та документації. До них можна віднести описи винаходів, патентів, стандартів, промислові каталоги тощо. Однак з перелічених видань тільки стандарти потрапляли до книготорговельної мережі. Це був магазин видавництва "Стандарти". Для їхнього придбання використовували тематичні плани та проспекти видавництва стандартів Держстандарту СРСР.

На початку 70-х років з'явилися нові види документів. Це діафільми, діапозитиви, магнітні плівки, грамплатівки, слайди, мікродиски, що об'єднувалися загальним поняттям "аудіовізуальні матеріали" (пізніше — "кінофотофонодокументи"). Однак перспективна інформація про ці видання практично була відсутня. Можна назвати майже єдине джерело про подібні види документів. Це "Каталог подписных изданий грампластинок на …год" Всесоюзної фірми "Мелодия", який давав можливість завчасно замовити ці документи. Однак таке замовлення ще не гарантувало надходження до книжкової торгівлі.

В 60—80 роки набула розвитку асортиментна бібліографічна інформація, тобто інформація про наявну в книготорговельній мережі літературу. З цією метою з 1962 року видавали бюлетень "Попит і пропозиції", де систематично інформували про літературу в певних книготоргах і книгарнях.

Розділ "Книготоргового бюлетеня" "Книготорговые организации предлагают" повідомляв про вільні залишки книжкової продукції в книготоргах (із зазначенням кількості примірників) та пропонував їх для придбання іншим книготорговельним організаціям.

Поширювались ярмаркові каталоги, які начебто узагальнювали бюлетені "Попит і пропозиції". Вони стали невід'ємною складовою щорічних книжкових ярмарок, де книготорги пропонували залишки своєї книжкової продукції.

Видали тематичні рекламні каталоги, їх готували книгарні з метою інформування про наявність літератури у продажу. Значну роботу проводили спеціалізовані книжкові магазини та відділи "Книга-поштою", які також подавали списки наявних у книжковій торгівлі видань. Іноді друкували списки існуючих книжкових баз тощо. Республіканський магазин "Книга-поштою" розсилав підготовлені ним тематичні списки своїм постійним індивідуальним замовникам. Видавництва України видали багатокольорові, у вигляді брошур або листівок, рекламні каталоги, для підготовки яких залучались спеціалісти-бібліографи. В цій роботі їм допомагало республіканське видавництво "Реклама".

Відомі на тоді "Каталоги наличия оптовой книжной базы"Союзкниги" мали розповсюдження і в Україні. Вони доповнювали каталоги наявності оптових баз книготоргів, що інформували про видання, які в них залишились.

Перелічені асортиментні бібліографічні посібники можна віднести до таких, що інформували про видання оптової торгівлі. Вони сприяли просуванню друкарської продукції в сфері книжкової торгівлі.

Книгарні вели "Календарі новинок", картотеки наявності, складалися бібліографічні огляди літератури, наявної в асортименті тощо.

Як показав аналіз, найбільшого розповсюдження серед усіх бібліографічних посібників, що їх складали книгарні, набули "Календарі новинок". Вони надавали покупцям можливість самостійно слідкувати за асортиментом, а продавцям — виконувати відповідні довідки про надходження нової літератури до книжкових магазинів. "Календар новинок" друкував усі книжки, що надійшли до книгарень. Видання, що купувались у населення, сюди не вносились. Бібліографічні записи про нові надходження необхідно було робити одночасно з появою книжок у продажу. На жаль, на практиці було так не завжди. "Календарі" оформлювалися у вигляді зошитів або друкованих списків. Для них встановлювалося постійне і зручне для покупців місце. Ведення "Календаря новинок" входило в обов'язковий мінімум бібліографічних посібників книгарні.

Обов'язковими в усіх книгарнях були картотеки наявності. Однак деякі співробітники відмовлялись від ведення їх, пояснюючи це тим, що значна кількість книжок, що користувалися попитом, були дефіцитними і дуже швидко розходились. Це вимагало постійної і систематичної роботи з картотекою,

Логічним продовженням картотеки наявності була картотека розпроданих книжок, яка дозволяла встановити, чи було видання в асортименті. Вона складалася з карток картотеки наявності, що вилучалися після продажу книжок. Однак не було відпрацьованої методики ведення цього виду картотек. Деякі магазини зберігали картки за 20—30 років, а деякі — за останні 3—4 роки.

Користувалися попитом серед покупців бібліографічні огляди. Значне розповсюдження вони мали на сторінках періодичних видань, на радіо, телебаченні. Як правило, це були огляди нової літератури. Проводилися усні огляди і для співробітників та книголюбів. Поряд з новими надходженнями огляди присвячували актуальним темам, знаменним та пам'ятним датам. Таким чином, система асортиментної бібліографічної інформації набувала значного розвитку в розглядуваний період. Однак не були відпрацьовані деякі організаційні й методичні рішення, наприклад, диференціація книготорговельної інформації за типами магазинів. Також потребували вирішення проблеми, пов'язані з методикою анотування.

Історично в органічному поєднанні з асортиментною та державною бібліографічною інформацією розвивалася обліково-видавнича бібліографічна інформація. Перші видавничі каталоги поєднували в собі функції державної та видавничої бібліографії. Вони також інформували про наявність книжок у магазинах, тобто відображали книговидавничий асортимент. Спочатку відділилася державна бібліографія, а потім і асортиментна бібліографічна інформація. Звітно – видавнича  бібліографія набувала самостійного розвитку. Важливого значення надавали інформації про літературу, що вийшла з друку. Вона оперативно висвітлюється в рубриці "Книжковий тиждень" щотижневої газети "Друг читача", яка з січня 1965 року перейшла у відання Держкомвидаву УРСР і Товариства книголюбів. Значно поліпшилася якість бібліографічної інформації, представленої на сторінках газети, вона стала набагато оперативнішою.

З січня 1963 року щоденно став виходити бюлетень, "Нові видання УРСР". який подавав відомості про нові книжки, ноти, образотворчі матеріали, що вийшли з друку. Однак із бюлетеня виключено перспективну інформацію, що раніше подавалася в рубриках: "Виходять з друку" і "В останній час". Більшість бібліографічних записів супроводжувались анотаціями, а також класифікаційним індексом. Бюлетень був розрахований на широке коло читачів, в тому числі на бібліотекарів та співробітників книгарень.

Окремі видавництва продовжили випускати щорічні видавничі каталоги своїх видань, що використовували для звітних цілей та довідкової роботи. Аналогічну інформацію подавав щорічник Книжкової палати УРСР імені Івана Федорова "Книги видавництв України", який побудували за видавничим принципом у формі таблиць.

Деякі видавництва ("Наукова думка", "Урожай", "Радянський письменник", "Веселка" та інші) випускали багаторічні ретроспективні каталоги своїх видань.

Помітну роль стали відігравати "Книги поіменного обліку", за якими велася інвентаризація й виявлялися нерозпродані примірники. Це книжки союзних, республіканських і місцевих видавництв. "Книги…" відкривалися переліком видавництв, книжкова продукція яких, за абеткою та із зазначенням шифру, була введена до даного випуску. Однак у магазинах книжки розташовувалися за систематичного класифікацією, прийнятою для книготорговельної мережі, Також були відсутні й допоміжні покажчики. Все це ускладнювало користування "Книгою поіменного обліку" при розшуку літератури з окремих галузей знань та певної тематики.

Хоча "Книга поіменного обліку" відносилася до звітно-видавничої книготорговельної бібліографії, її можна було використовувати для збирання асортиментно-бібліографічної інформації. Вона дозволяла отримувати відомості для книгопродавчих та рекламних каталогів наявності, активно використовувалася в довідково-бібліографічному обслуговуванні як джерело інформації про видання за певний рік.

На букіністів були розраховані букіністичні каталоги-прейскуранти, що несистематичне видавалися. Якщо антикварні каталоги надавали інформацію про наявну книжкову продукцію в книготорговельній мережі, то букіністичні каталоги-прейскуранти вміщували перелік видань попередніх років незалежно від їхньої наявності в магазинах. Призначення таких каталогів —- встановлювати ціни на видання минулих рикш, що купували букіністичні магазини у населення.

При складанні букіністичних каталогів — прейскурантів важливо було правильно визначити ціну на книжки попередніх років видання. Низька ціна не заохочувала книголюбів здавати книжки до магазинів, і навпаки, її завищення не сприяло розпродажу літератури. Тому з метою встановлення оптимальних цін створювалися комісії із досвідчених букіністів, які добре знали кон'юнктуру книжкового ринку та співвідношення попиту і пропозицій на окремі видання. Букіністам дозволялося знижати ціни до 30 % на деяку книжкову продукцію, що не користувалася попитом, і підвищувати вартість до 50 % на окремі унікальні видання.

Серед вимог, що ставилися до бібліографічних описів букіністичних каталогів-прейскурантів — точність та повнота. Відомості про кількість сторінок, наявність ілюстрацій допомагали букіністам встановити ступінь збереження видання, що було важливо про визначенні його ціни.

Для службового користування виходили списки видань, що підлягали списанню з книготорговельної мережі як застарілі, що не користуються попитом, а часто й з ідеологічних міркувань.

У 1963 році відбулася чергова реорганізація поліграфічної та видавничої галузі. Замість двох управлінь, що відповідали за роботу цієї організації в Міністерстві культури, було організовано окремий галузевий орган — Державний комітет по пресі при Раді Міністрів УРСР. На виконання рішень щодо вдосконалення управління видавництвами і поліграфічними підприємствами почали здійснюватися перші кроки з централізації та управління усіх виробничих і невиробничих підрозділів галузі. Всі друкарні, що перебували при різноманітних відомствах, були передані новоутвореному комітетові.

Протягом розглядуваного періоду змінилося й змістовне наповнення джерел видавничої та книготорговельної бібліографічної інформації. Наприкінці 60-х — на початку 70-х років збільшилася кількість видань українською мовою, що потрапили до книготорговельних бібліографічних посібників. Однак це явище було тимчасове, бо вже з середини 70-х років різко збільшився відсоток випуску літератури російською мовою, що в окремі роки досягав майже стовідсоткової позначки.

70—80-ті роки характеризувалися значною заідеологізованістю книговидавничої справи. Згори спускали і вказівки щодо введення до бібліографічних посібників літератури, що видавалася, творів класиків марксизму-ленінізму, партійних документів тощо і повсякчас контролювали їхнє виконання. Все це мало належним чином відбиватися в планах випуску літератури усіх без винятку видавництв. Подібні твори в директивному порядку не просто вводили до тематичних планів видавництв, а й посилено контролювали на всіх етапах їхнього проходження партійний та ідеологічний апарат поза межами видавництва.

Ще однією контрольною інстанцією була відповідна редакційна колегія Держкомвидаву УРСР. На кінець 70-х років у підрозділі цього Комітету — Головвидаві  — було три тематичні головні редколегії: суспільно-політичної; художньої та дитячої літератури; літератури з питань мистецтва, музики і туризму. Як правило, сюди на розгляд брали верстки або рукописи найзначніших в ідеологічному плані творів. Подібні роботи нерідко проходили ще одну цензуру — у відповідному відділі ЦК Компартії України. В той же час майбутні книжки, практично всі без винятку, проходили цензуру в Головліті. Саме після завершення так званої хрущовської відлиги, почався масовий наступ влади на українську інтелігенцію — членів редколегій українських часописів, наукових співробітників інститутів, викладачів університетів, журналістів. Цензурою дедалі більше вихолощувався український дух у рукописах, що готувалися до друку в українських видавництвах.

У середині 80-х років відбулися певні політичні зміни в державі, поширилися демократичні думки. Це відповідно відбивалося на змісті літератури, яка, в свою чергу, потрапила до тематичних планів видавництв.

Таким чином, можна відзначити, що 60—80-ті роки XXстоліття були характеризувалися значним розвитком книговидавничої діяльності та поширенням книготорговельної мережі. Ці обставини сприяли формуванню та розвитку системи видавничої та книготорговельної бібліографії. Ця система була представлена перспективною, асортиментною та обліково-видавничою ланками бібліографічної інформації. Спостерігалася централізація книготорговельної мережі. Суспільно-політичні особливості означеного періоду знайшли відображення у змістовому наповненні книготорговельних та видавничих бібліографічних посібників.

2.3. Діяльність НПБУ в галузі національної бібліографії за період 1990-2000 роки

Національна парламентська бібліотека України є однією з провідних установ зі створення посібників національної бібліографії, методичним центром з надання допомоги бібліотекам усіх систем і відомств в організації їх діяльності. Визначальні політичні, соціально-економічні особливості розвитку нашої держави поставили перед національною бібліографією ряд нових, важливих завдань. Найважливіше з них — це створення повного українського бібліографічного репертуару, що стане гарантом загальнодоступності вітчизняної документальної інформації. Науково-бібліографічний відділ НПБУ в рамках проекту "Створення системи посібників національної бібліографії"¹' послідовно продовжує підготовку та видання фундаментальних випусків "Друкованого зведеного каталогу української книги у фондах бібліотек та музеїв системи Міністерства культури І мистецтва України (1574—1923)". У 1998 р. вийшов перший випуск "Друкованого зведеного каталогу україномовної книги державних бібліотек та музеїв України" / Укладачі Р.Жданова, І.Негрейчук (К.: Глобус. 1999. — 296 с.), до якого ввійшли книги українською мовою за 1808—1900 рр., незалежно від місця їх видання. Уже сформовано й чекає на видання другий випуск української книги за 1901—1910 рр. Багатотомне видання станс універсальним джерелом фондів однієї з найпотужніших бібліотечних систем держави, ввійде складовою до Українського бібліографічного репертуару. Подані в них матеріали сприятимуть вивченню історичного розвитку нашої держави, її культури, науки та інших сфер суспільного життя, допоможуть у формуванні джерелознавчої основи наукових досліджень, послужать основою для вивчення книжкових ресурсів бібліотек України.

Значну увагу бібліотека приділила удоступненню своїх фондів. У серії "Українська книга у фондах Національної парламентської бібліотеки України" вийшло два випуски каталогу "Україномовна книга, 1808—1923" (Укладачі Р.Жданова, В.Лой. — К.: Абрис. 1996. — 175 с.) та "Російськомовна книга… 1816—1923" {Укладачі Р.Жданова, В.Лой. — К.: Глобус, 1999. —365 с.). Сподіваємося, що каталоги сприятимуть повному використанню фондів НПБУ, допоможуть у формуванні їх універсальної основи.

Ряд посібників останніх років, підготовлених і виданих бібліотекою, присвячено становленню державності, відтворенню правдивих сторінок історії нашої країни, відродженню національної культури, літератури та мистецтва. Бібліографи намагалися ввести до наукового обігу раніше недоступні й маловідомі архівні матеріали, документи. Актуальною в цьому плані є серія бібліографічних покажчиків "Українські культурно-освітні товариства "Просвіта". Вийшли з друку два випуски цієї серії: "Видання "Просвіт" Галичини: Книги та аркушева продукція: (1868—1933) / Укладач С.Зворський. — К.: Абрис, 1996. — 248 с.). "Видання "Просвіт¹ Наддніпрянської України: (1906—1922 рр.)" (Укладач С.Л.Зворський, -К.: Глобус, 1999,— 133с.).

Покажчики знайомлять найширший читацький загал з практично невідомими й свідомо замовчуваними або перекручуваними за часів командно-адміністративної системи сторінками діяльності товариств "Просвіта", які зробили дуже великий внесок у пробудження національної свідомості українського народу,

У 1996 р. видано систематичний анотований покажчик змісту одного з найкращих українських наукових книгознавчих періодичних часописів 20-х років на терені всього СРСР "Бібліологічні вісті, 1923—1930" (Укладач Т.Ковальчук, — К.: Абрис, 1996.—159с.).

Публікація довідкового видання "Бібліологічні вісті" певною мірою закриє лакуни в історії вітчизняного книгознавства, допоможе дослідникам знайти необхідний матеріал або одержати довідку про нього, справить вагомий вплив на розвиток книгодослідження та бібліографознавства.

Усі зазначені вище бібліографічні видання вийшли завдяки фінансовій підтримці Міжнародного фонду "Відродження", їх схвально зустріла культурно-наукова громадськість України. В ряді позитивних рецензій та статей з приводу публікації даних бібліографічних праць автори одностайні у необхідності таких видань. Саме відкриття фондів національних книгозбірень, де українська книга приховувалась у спецархівах і свідомо нищилась в силу історичних катаклізмів, вселяє надію нате, що справа бібліографування вітчизняного друку й надалі розвиватиметься.

Якщо розглядати діяльність бібліотеки в галузі національної бібліографії в більш широкому розумінні цього поняття, зокрема, з точки зору їх змістовної частини, то можна назвати ряд публікацій її цінних покажчиків, що вийшли в останні роки і сприяють відродженню духовних цінностей нашого народу. Актуальними в цьому плані є започатковані серії бібліографічних науково-допоміжних посібників "Видатні діячі української книги" (14 випусків), серії рекомендованих бібліографічних покажчиків "Повернуті імена" (4 випуски), "Шістдесятники: Профілі на тлі покоління", "Культура і побут народу України" (4 випуски), чотири випуски матеріалів до біобіблїографічного словника "Українські письменники" та ін.

Кілька окремих слів про енциклопедично-довідкові видання "Українські письменники" (Автор-укладач Ф.Погребен-ник; Упоряд. бібліогр. матеріалів О.Гриценко, О.Приходько). У цьому виданні поєдналися два напрями — літературознавчий і бібліографічний. Автор-упорядник, виходячи зі свого розуміння ролі й значення того чи Іншого письменника у літературному процесі, вводить його до реєстру покажчика, дає стислу характеристику його життєво-творчого шляху. Складніше з бібліографічним оснащенням статей. Оскільки покажчик охоплює більшість письменників діаспори, то далеко не всі джерела можна було роздобути й перевірити. І все ж у цьому виданні вперше подається широке оснащення персо-налій бібліографією основних творів митців та критичної літератури про них.

Укладач і автори видання доповнили зазначені вище випуски та сформували на їхній основі біобібліографічний довідник "Українські письменники діаспори". Бібліографічне наповнення статей у цьому словнику не має собі аналогів.

На жаль, фінансові можливості бібліотеки не сприяють появі в світ цього цінного й такого потрібного науковій громадськості та бібліотекам видання. Пошук коштів на його друк триває.

Виняткового значення на сучасному етапі національного державотворення набуває випуск бібліографічних довідників "Календар знаменних і пам'ятних дат" (К., Книжкова палата України, 4 вип.) та "Знаменні дати: Календар…" (К., Україна, 1999—2000). Сторінки довідників відкривають багатогранність української історії, культури, вводять до широкого обігу дані про максимальну кількість подій І персоналій нашого минулого й сучасності. Вони, можна сказати, олюднюють багатовікову історію, подають відомості про діяння минулих поколінь, популяризують нові імена славетних співвітчизників, висвітлюють їхній внесок у скарбницю світової культури, а також у справу дальшого поступу державності тієї чи іншої країни, її економіки, науки, освіти, літератури, мистецтва, що є основою для формування історичної пам'яті, виховання національної гордості народу. За десять останніх років у "Календарях" вміщено майже 700 довідок і бібліографічних списків про життя і творчість письменників, художників, учених, політиків, громадських діячів, ювілейні Історичні події тощо. Варто зазначити, що до роботи зі створення цих популярних видань, написання окремих статей і добірок літератури залучаються відомі в Україні фахівці окремих галузей науки, учасники тих чи інших історичних подій, родичі окремих визначних постатей. Така співпраця позитивно позначилась на змістові та якості видання, збагатила його вагомими оцінками, маловідомими фактами й матеріалами, що публікуються вперше. Разом з традиційною формою посібника упорядники готують електронний варіант "Календаря…"', доступний через міжнародну мережу Іпіегпеї, що відкриває нові перспективи використання цього довідника.

Об'єктом бібліографування останніх років стали ряд часописів, наукових збірників, цінна інформація яких була довгий час недоступна користувачам бібліотек. Так. підготовлено рукопис систематичного змісту за 50 років журналу "Визвольний Шлях", який видавався за кордоном. Інформаційний потенціал часопису матиме великий Інтерес для широкого кола науковців гуманітарного профілю. Друкуватиме покажчик Українська інформаційна служба в Лондоні.

Підготовлено до видання рукопис систематизованого змісту журналу "Листи до приятелів (1953—1967)", що виходив у США та Канаді. В часописі опубліковано понад дві тисячі різноманітних як за тематикою, так і за видами й жанрами матеріалів, інформація про які незабаром стане доступною історикам, літературознавцям, журналістам, бібліотечним працівникам; матеріали з політики, культури, мемуаристики незалежного критичного напряму щодо панівних ідеологій відомих публіцистів, науковців, письменників, митців української еміграції.

Від зайвих розшуків науковців звільнять систематизовані покажчики змісту, часописів "Червоний шлях, 1923—1936". "Слово і час, 1990—1999", які, сподіваємося, побачать світ у 2001 р.

Літературознавцям, мовознавцям, шанувальникам художньої літератури адресовано електронний варіант науково-допоміжних покажчиків "Філологічні науки в Україні" (за 1994—1997 рр.), рекомендаційний довідник-щорічник "Художня література. Критика. Літературознавство",

Активізувалася робота бібліографів бібліотеки у забезпеченні потреб науковців, які працюють у галузі бібліотекознавства й бібліографознавства. Розвиткові вітчизняної теоретичної наукової думки сприятимуть поточні посібники "Бібліотекознавство та бібліографія в Україні" (2 вип. на рік), ретроспективні науково-допоміжні видання "Бібліографознавство України (1981—1990)", "Бібліотекознавство України, (1991— 1995)".

Значну увагу в роботі бібліотеки приділено вирішенню теоретичних і практичних проблем національної бібліографії. Широке коло проблем її теоретичного та практичного розвитку знайшло обговорення на міжвідомчій науково-практичній конференції "Національна бібліографія України: стан і перспективи розвитку", яку підготував і провів науково-бібліографічний відділ у 1994 р. Основні доповіді та повідомлення учасників конференції опубліковано в науковому збірнику "Національна бібліографія України: стан і тенденції розвитку''.

Проблемам розвитку вітчизняного бібліографознавства присвячено ряд статей провідних фахівців відділу на сторінках періодичних видань, наукових збірників. За ці роки опубліковано 35 статей. Ці ж питання звучать у виступах працівників відділу на наукових конференціях, бібліотечних конгресах, семінарах, засіданнях круглого столу, в Інституті підвищення кваліфікації працівників культури тощо.

Теоретико-методичнІ та організаційні питання роботи над підготовкою Українського бібліографічного репертуару розкрито в методичних рекомендаціях, підготовлених головним бібліографом Ждановою Р.С, "Український бібліографічний репертуар (1798—1923)" (К.: НПБУ, 1999. — 104 с.). Вчасно одержали провідні відомчі бібліотеки України та ОУНБ методичні "Матеріали по підготовці "Друкованого зведеного каталогу української книги (ДЗК) у фондах бібліотек та музеїв системи Міністерства культури України (1574— 1923 рр.)" (Авт. Камінська К.В., Лой В.М. — К.: ДБУ, 1993. — 47 с.).

На порозі третього тисячоліття, у новій спільно-політичній ситуації НПБУ вступає в новий світовий інформаційний простір та будує нові принципи діяльності в умовах незалежної України, орієнтуючись на формування національного інформаційного ресурсу та організації його всебічного використання, з колосальним за своїм науковим і культурним потенціалом, універсальним фондом, міцним фаховим колективом.

2.4. Вагомий внесок в українську бібліографію

Формування національної самосвідомості народу, відродження української нації є одним із найважливіших і найскладніших завдань державотворення. Від вирішення цих завдань залежить реалізація політичних, економічних, соціальних та інших проблем. Як відомо утвердження національної самосвідомості базується на національному соціально-історичному ґрунті, на конкретних історичних прикладах, подіях, фактах, біографіях людей-творців історії.

Саме біографія, в якій розкрито різноманітні якості людини, її внесок у загальнонародну справу, мотивація вчинків, суть і мета життя мають неабиякий виховний вплив на співгромадян, формулюють їхнє життєве кредо. Інтерес до людей, які залишили слід в історії, науці, культурі, мистецтві існував завжди. Спробуємо дещо заглянуть, в історію питання створення біографічних праць про визначних українських бібліографів. Ми побачимо, що ці проблеми цікавили багатьох дослідників українського бібліографознавства.

Ще в 20-х роках, працюючи директором УНІКу, Ю. Меженко заснував серію "Українські бібліологи". Із започаткованої серії побачила світ лише книжка "Сергій Маслов, І902—1927" (К., 1927), присвячена 25-річчю наукової діяльності видатного українського вченого. До книги увійшли біографія С.Маслова, написана вченим секретарем  УНІКу  М.Іванченком, нарис про наукову діяльність, підготовлений академіком В.Перетцем, і бібліографічний реєстр праць, складений Я. Стешенком.

Свої розвідки, бібліографічні праці відомим діячам української книги присвячував український бібліограф, літературознавець, історик, мемуарист В.Дорошенко. У цілому ряді своїх досліджень Володимир Вікторович виступав як історик бібліографії, вивчав життя і діяльність видатних українських бібліографів і діячів книги. У рік смерті М.Комарова (1913) — одного із фундаторів нової української бібліографії — В.Дорошенко опублікував кілька статей про нього: від невеликого некролога до наукової розробки про значення діяльності М.Комарова для розвитку української культури. У статті, надрукованій в "Літературно-науковому віснику" автор зупиняється на біографії М.Комарова, його діяльності як етнограф, а, автора популярних книжок для народу, "мужицького" "Російсько-українського словника", громадського діяча, характеризує його письменницьку спадщину, перекладацьку діяльність тощо. Але в історію М. Комаров  увійшов передусім як видатний бібліограф. Із статей, між іншим, ми дізнаємося, що книжки М.Комарова "Нова збірка народних приказок, помовок, приспівок, загадок і замовлянь" (Одеса, 1890) долучено відповідний "бібліографічний покажчик літератури, а також передмову, зложену по-українськи — на ті часи се було дивовижно". Даний бібліографічний покажчик ніхто із сучасних дослідників української бібліографії не згадує, і це є ще одним свідченням того, що першоджерела української бібліографії вивчені недостатньо. Стаття про Комарова відзначається конкретністю і великою повагою до патріарха української бібліографії. В.Дорошенко аналізував його основні бібліографічні праці, а "Покажчик нової української літератури" оцінив так: "…праця ся мала не лише наукову вагу, а й далекосяжне значіння національне, показавши наочно, що українське письменство се не іграшка, що вона стихійна потреба, природне явище і явище зовсім не якесь дрібне й мізерне, а й поважне. Всякі розмови на ту тему, що українська література "не існує"…, мусили зникнути при погляді на "Покажчик". А доданий до нього спис писань про українську мову, літературу і взагалі українське питання показував, що українство річ серйозна, що воно не забавка якогось "гуртка", а діло, над котрим працювали й працюють поважні люди, справа, що має своє минуле і коріння в сучасному. Показував він іще і приятелям, і ворогам, — що не скрізь приглушене українське слово, що б край "Галичина, —де воно вільно розвивається. Словом, такий, здавалося б, "сухий і цікавий лише для "кабінетних книгогризів" твір, як бібліографічний каталог, робив живе національне діло, був зброєю в національнім відродженні. В сім історичне його значення і історична заслуга автора" [ 44, с.21].

Ця цитата засвідчує яскравий, емоційний, патріотичний, образний стиль персональних досліджень В.Дорошенка.

Ще яскравіше усе це виявилося у статті В.Дорошенка, що вийшла під рубрикою "Пам'яті згаслих" у часопису "Бібліографічні вісті" (1927. — № 4. — С. 99—105) і була присвячена видатному західноукраїнському бібліографу І.Калиновичу, який помер у розквіті таланту на 43-му році життя. Він багато зробив для української бібліографії, але більша частина праць залишилася в архівах або загинула. Володимир Вікторович детально аналізував життєвий шлях І.Калиновича, громадську, наукову, видавничу діяльність, але в центрі уваги автора перебувала бібліографія. Багато зробив І.Калинович у царині української бібліографії, були в нього великі плани, яким, на жаль, не судилося здійснитися. В.Дорошенко написав не шаблонний некролог, а статтю, сповнену жалю, скорботи за передчасно згаслим талановитим бібліографом, сповнену шани, поваги й любові до нього. У 50-ті роки в США він опублікував статтю "Пам'яті українських бібліографів", присвячену В.Дорошенку, І.Калиновичу, М.Комарову, З.Кузелі, І.Левицькому, а також кілька спогадів про книгознавця, бібліографа, багаторічного директора Бібліотеки НТІІ.1 у Львові І.Кревецького, про академіка М.Возняка та інших.

Діяльність окремих представників української бібліографії вивчав видатний бібліограф-новатор Михайло Ілліч Ясинський. Так, у рік смерті згаданого нами західноукраїнського бібліографа І.Калиновича він написав статтю про цього вченого [44, с. 21 ]. З-під його пера вийшла у 1929 році перша стаття "До характеристики М.Ф.Комарова як бібліографа" [44, с.21 ], у 1965 р. -друга: "Михайло Комаров: 3 минулого української бібліографії" [44, с.21 ]. В останні роки Михайло Ілліч багато і наполегливо працював над монографією, присвяченою цьому бібліографу, використав не тільки архівні матеріали, спогади його сина В.Комарова, з яким листувався. Після смерті М. Ясинського, Ф.Сарана відредагував рукопис монографії й підготував її до друку у Книжковій палаті України. Але в силу ідеологічних передумов книжка так і не вийшла в світ.

Дослідженням життя і творчої спадщини українських бібліографів займався видатний бібліографознавець Ігор Корнєйчик. Йому належить кілька нарисів-портретів про І.Франка, С.Маслова, Ф.Максименка, Д.Балику, М.Яшика, Б.Комарова, М.Ясинського та інших. Це дало йому можливість пізніше створювати узагальнюючі праці з історії української бібліографії. Цінними матеріалами про діяльність українських бібліографів насичена монографія І.Корнєйчика "Історія української бібліографії. Дожовтневий період: Нариси" (X.. 1971. —- 373 с.). Ряд сторінок даної фундаментальної праці присвячено М.Максимовичу, М.Костомарову, О.Лазаревському, М.Комарову, І.Франку, І. Левицькому, Х.Алчевській, С.Пономарьову та іншим.

Вагомим вкладом в українське бібліографознавство є історико-біографічні дослідження відомого в Україні і за її межами бібліографа, літературознавця Михайла Гуменюка. Йдеться про цілий ряд нарисів-портретів найвизначніших українських бібліографів XIX— початку XX століття, які були спочатку опубліковані в періодичній пресі в 70—80-х роках, а пізніше склали збірник нарисів "Українські бібліографи XIX— початку XX століття: Нарис про життя та діяльність" (X., 1969. — 182 с.). Всього книга охоплює 15 портретів, в яких розкрито життєвий і творчий шлях вчених, показано їхню діяльність на ниві української бібліографії та культури.

Ця праця внесла багато нового в розробку історії української бібліографії дожовтневого періоду. Вона й донині служить посібником для студентів вищих навчальних закладів культури. На жаль, її тираж був всього 1 650 примірників, і книга стала уже бібліографічною рідкістю.

Продовженням названої праці М.Гуменюка є збірник "Біля джерел української радянської бібліографії (К., Наук, думка, 1990. — 130 с.), розглядалося питання розвитку бібліографії та діяльність окремих українських бібліографій, зокрема, Ю.Меженка, К.Копержинського, І.Бойка, В.Гущина, Д.Багалія, М.Возняка, І.Калиновича, та інших. Статті, представлені у збірнику, написані в різний час, й це наклало відбиток на висвітлення тих чи інших фактів, подій, які потребують переоцінки з погляду сьогодення.

Навіть побіжний історичний екскурс, зроблений нами говорить, про те, що українське бібліографознавство із означеного питання, мало певні напрацювання. Сучасникам, які хочуть прислужитись бібліографічній науці в написанні біографій її провідних творців, необхідно переглянути і переосмислити ці здобутки і в повному обсязі розкрити життєвий і творчий шлях діячів української бібліографії, чого не змогли зробити попередники в силу відомих всім причин.

Варто зазначити, що останні десять років (1992—2001) з'явились такого роду публікації — близько 200 статей, 50 окремих бібліографічних праць (за даними довідкового апарату НПБ України).

Автори, прориваючись через ідеологічні захаращення, намагаються правдиво розкрити штрихи біографій визначних українських бібліографів. Плідно працюють у цьому напрямку дослідники Григорій Зленко, Валентина Лутовинова, Михайло Гсращенко, Таїсія Ківшар, Оксана Федотова, Рона Жданова, Лариса Коцирій, Надія Стрішенець, Євгенія Рукавіцина, Галина Ковальчук, Сергій Білокінь, Марія Вальс, Луїза Ільницька, Юлія Секуновата інші.

Хотілося б назвати ряд цікавих, на наш погляд, статей даних дослідників — публікації Сергія Білоконя і Надії Стрішенець про Ярослава Стешенка (бібліографа трагічної долі, що зібрав матеріали до бібліографії української книги, які так і не побачили світ, бо автор був заарештований і помер в 1939 році на Колимі). У 1945 році машинописний покажчик Я.Стешенка було використано при підготовці робочої картотеки репертуару української книги. Про життєвий і творчий шлях та про місце бібліографа в історії української бібліографії йдеться у названих статтях.

Неабиякий інтерес становить стаття В.Ляхоцького "Про деякі особливості бібліографічної діяльності Івана Огієнка". Огієнко був одним з тих шанувальників книги, вчених, котрі уславилися в інших галузях знання і прийшли до бібліографічної діяльності через власну наукову роботу, виявивши ерудицію енциклопедиста, здатність до логічного мислення, аналізу і синтезу знань, акуратність, точність. Йому була притаманна основна психологічна риса бібліографа — готовність і здатність служити комунікаційним посередником між документами і споживачами. Автор підкреслює незаперечність заслуги вченого-патріота на полі бібліографії, бібліографознавства та книгознавства і сподівається, що ця тема викличе інтерес огієнознавців.

Слід відзначити добре бібліографічне оснащення ряду статей. Це стосується насамперед публікацій Р. Жданової, С. Білоконя, М.Низового.

Серед окремих бібліографічних праць особливої уваги заслуговує навчальний посібник професора Н.Королевич "Українські бібліографи 20 століття" (К.: Кн. палата України, 1998. — 327с.).

Дана книга є збірником дванадцяти нарисів-портретів українських бібліограф і в-професіоналів Ю.Меженка, М.Ясинського, М. Яшека, І.Калиновича, В.Дорошенка, С.Маслова, Ф.Максименка, І.Бойка, О.Куща. І.Корнєйчика, М.Гуменюка, Ф.Сарани. Обрана структура подання матеріалів чітка, продумана, логічно системна, що дозволяє максимально стисло, однак достатньо повно, науково достовірно відобразити здобутки того чи іншого фахівця.

При написанні нарисів про бібліографів авторка подає біографічні відомості, характеризує їхній світогляд, визначає їхнє місце в розвитку української бібліографії. Наприкінці кожної персоналії два додатки — хронологічний покажчик основних праць з бібліографії, бібліотекознавства та книгознавства і  рецензій на них; і література про бібліографа. Такий підхід дозволяє визначити внесок кожного з діячів в історію української бібліографії і культури XXстоліття. Книга — результат багаторічних наукових пошуків авторки. Основою для її написання послужили найрізноманітніші публікації в Україні та за її межами, а також матеріали, що зберігаються в бібліотеках, архівах, музеях Києва, Харкова і Львова, особисті архіви бібліографів, листування з ними тощо.

Завдяки журналістському хисту дослідниці, її вмінню проаналізувати і дати оцінку діяльності окремої особистості на певному відрізку історичного розвитку, перед нами постають неповторні портрети бібліографів, які в міру свого таланту і можливостей прагнули розв'язати ряд важливих проблем на ниві бібліографії. Це люди сміливої, активної думки, натхненної праці, борці за національну культуру, поборники прогресу в Україні. У багатьох шлях до визнання їхньої ролі в культурному житті країни був тернистим, важким, нерідко в еміграції, на чужині, залишилися нереалізовані задуми і плани, їхні бібліографічні праці замовчувалися або були знищені, або кілька десятків років мертвим вантажем лежали в спецфондах бібліотек. І тільки тепер повернуті народу України.

З 1993 року Національна парламентська бібліотека України почала видавати серію "Видатні діячі української книги". На цей час уже видано і підготовлено до друку шістнадцять бібліографічних покажчиків та біобібліографічних нарисів: про Ю.Меженка, М.Ясинського, В.Дорошенка, Л.Биковського, С.Маслова, Ф.Максименка, М.Плевака, Євгенії та Василя Бабичів, М.Слободяника, Н.Реву, Р.Жданову та інших. Відбір імен до серії здійснюється за таким основним принципом — міра приналежності даної особи до власне української культури. Національна приналежність певної персоналії розглядається через призму його культурно-історичної значимості. Схема нарисів не є жорстко регламентованою. Але в загальному подається біографія діяча, характеристика основних аспектів його діяльності на ниві книгознавства, бібліографії, бібліотечної справи, бібліофільства, енциклопедичної справи, обов'язковими елементами є хронологічні покажчики його основних праць та літератури про нього, а також іменний покажчик до всього видання.

Ця серія с важливим джерелом (поряд з виданими бібліотеками і бібліографічними покажчиками про відомих бібліографів, діячів книги тощо) для подальшого поглибленого вивчення їхнього життя і діяльності.

У наукових розвідках, як правило, теоретичні питання тісно переплітаються з практичними. Нариси — це та бібліографічна криниця, звідки можна черпати пізнання з питань теорії, історії, методики й організації бібліографії, бібліотечної справи, книгознавства тощо. Автори біобібліографічних нарисів намагались якнайкраще розкрити наукову спадщину діячів, що стосується питань бібліографії, звернути увагу читачів на ідеї та думки, які будуть цікаві й корисні сучасникам. Зокрема, це питання Організації державної бібліографії, основоположні принципи створення репертуару української книжки, розробка наукових аспектів бібліографії другого ступеня, укладання унікальних бібліографічних праць різних за змістом і формою тощо.

Сподіваємося, що біобібліографічні нариси дадуть імпульс і спонукатимуть українських бібліографознавців до продовження написання нарисів про інших діячів української книги як минулого, так і сучасного, які працювали і працюють не тільки в Україні, а й за її межами — Чехії. Словаччині, Німеччині, Франції, США, Канаді, Австралії та в Інших країнах.

У розділі проблеми, що розглядається на наших студіях, тішить успішний розвиток біобібліографічних матеріалів краєзнавчої тематики. Все частіше з'являються окремі публікації про визначних бІбліографів-краєзнавців у періодичній пресі, в наукових збірниках, біобібліографічних словниках, а також виходять окремі біобібліографічні посібники.

Науковий рівень підготовки місцевих видань за останні роки значно підвищився. Все частіше ОУНБ у процесі роботи виступають у співтоваристві з місцевими науковими інституціями.

Даний посібник відображає опубліковані бібліографічні та наукові праці і подає розгорнуті відомості про визначних бібліографів, які працювали і працюють в Рівненській обласній науковій бібліотеці (В.Гайдук, П.Демчук, К.Краєвська, Л.Слесаренко, Н.Тимощук), а також літературу про них. Матеріал згруповано за алфавітом персональних рубрик. У середині рубрики спочатку подається біографічна довідка, потім у хронологічній послідовності праці бібліографів і далі література про них.

У межах найдрібнішої рубрики матеріали розміщені за алфавітом і назв публікацій. Науково-допоміжний апарат покажчика: іменний покажчик, предметний покажчик, покажчик заголовків творів, описаних за назвою. У виданні застосована суцільна нумерація.

Цікавим біобібліографічним покажчиком рівненчан є видання "Від пошуку до визнання: Наукові та навчально-методичні праці викладачів Рівненського державного інсгитуту культури" (Рівне: Волин. обереги, 1999. — 311 с.). Тут бібліографознавство представлено шістьма прсоналіями. Такі знайомі нам бібліографознавці, як Г.Швецова-Водка, Г.Сіліковата інші.

Не менш вагомий вклад хмельничан у бібліотечну біобібліографістику. Хмельницька обласна наукова бібліотека імені М.Островського видала покажчик: "Покликання — бібліотекар" (Біобібліогр. покажчик) (Хмельниць. держ. обл. наук, б-ка ім. М.Островського. — Хмельницький, 2001, — 80 с.). Біобібліографічний покажчик подає короткі біографічні відомості про бібліотечних працівників, які працювали і працюють в ХОУНБ ім. М.Островського, а також відображає їхні опубліковані праці та літературу про них.

Матеріал згруповано по персоналіях: спочатку подаються постаті директорів ОУНБ в хронології їхньої діяльності, а далі — працівники бібліотеки в алфавіті персональних рубрик. У межах рубрики спочатку подаються біографічна довідка, потім творчий доробок працівників у логічній послідовності, а далі література про них.

У збірнику "Духовні витоки Поділля: Творці історії краю" (Гос. 1. Матеріали Міжнар. наук.-практ. копф., 9—11 верес. 1994р, м. Кам'янець-Подільський. —Хмельницький: Поділля. — С. 30—33) вміщена стаття Н.Синиці "Визначні бібліографи-крає-знавці Хмельниччини XXст.". У ній йдеться про вклад бібліографів Хмельниччини у розвиток національної бібліографії України, В статті названі імена видатного історика дослідника Ю.Сіцинського, який спільно з С.Беднаровським створив "Указатель Подольских епархальньгх ведомостей, 1862—-1905 г." (1907). Ця фундаментальна праця і зараз має велике наукове значення і продовжує слугувати історикам і краєзнавцям у вивченні минувшини  краю, а також імена О.Прусевича, М.Ясинського. В цій же книзі вміщена стаття М.Бульби "Бібліографічна діяльність Ю.Й.Сіцинського" (С. 72—74).

Різноманітна типологія бібліотечної біобібліографістики. Здебільшого, це біобібліографічні довідки, які зустрічаються в наукових збірниках, Календарях знаменних і пам'ятних дат, періодичних виданнях, біобібліографічні словники (ряд бібліографічних персоналій представлено в матеріалах до енциклопедичного словника "Українська журналістика в іменах" / За ред. М.М.Ромапюка; Львівська наук, бібліотека ім. В.Стефаника. — Л., 1994—1999. Вип. І—6, в праці Баженова Л.В. Поділля в працях дослідників і краєзнавців ХІХ—XXст. Історіографія. Біобібліографія. Матеріали. — Кам'янець-Подільський (Хмельниць. обл.), 1999. — 477 с. та ін.), біобібліографічні покажчики, біобібліографічні нариси, а також новий жанр біобібліографістики — автобібліографія, Яскравим прикладом цього виду персональної бібліографії може послужити видання: Марта Тарнавсь-ка: Автобібліографія. — Філадельфія (США): Мости, 1998. — 24 с.: фото, іл, Марта Тарнавська — поетеса, публіцист, перекладач, рецензент, бібліограф, упорядник бібліографічних праць, її внесок до скарбниці бібліографічних відомостей про Україну в англоамериканському світі сумірний з діяльністю багатьох українських бібліографів-емігрантів: Л.Биковського, В.Дорошенка, І.Калиновича, Є.Пеленського, С.Сірополка, І.Борщака.

Коли бібліограф або архівіст здійснює пошук першоджерел для укладання бібліографічних покажчиків, він ніколи не може бути певним, що уповні розкрив творчість обраної особи, а в покажчику "Автобібліографія" охоплено все. Це той рідкісний випадок, коли письменник, дослідник, бібліограф та упорядник — одна особа. Така виняткова ситуація відома в діяльності великих учених-сходознавців А.Кримського та краєзнавця, історика, бібліографа А.Маркевича.

Усього бібліографічних записів в покажчику — 795, з них 581, власне, видання, в тому числі 52 бібліографічні праці та 214 бібліографічних нотаток і критичних відгуків. До кожного бібліографічного запису дається анотація, що розкриває зміст та подає характеристику надрукованої праці.

Ця бібліографічна розвідка спонукає читача мислити, вивчати свою національну Історію та культуру.

І ще один приклад даного жанру: "У службах українській книжці". Упорядники Л.Винар, Я.Ісаєвич (Львів — Нью-Йорк, 1997. — 327 с.)- Доповнене Й збагачене новими матеріалами перевидання автобіобібліографічної праці видатного діяча нашої культури Льва Биковського — небуденне явище в історії дослідження нелегкої долі української книжки, а також долі сподвижника на ниві книгознавства і бібліографії. Воно наближає до України спадщину одного з невтомних трудівників у царині духовної культури, І це — ґрунтовна джерелознавча праця. В ній представлено майже все, що написав Лев Биковський, уклав, редагував і відгуки преси на свої праці. Подібної бібліографічної розробки в нашій книгознавчій практиці в Україні немає.

За браком матеріалу складно писати зарубіжні персоналії.  Було б дуже добре, якби до цієї роботи підключились наші діаспорні колеги. Особливо — до створення біобібліографічного словника "Українські бібліографи", підготовку якого розпочала Національна парламентська бібліотека України. Дане видання слугуватиме засобом нагромадження матеріалів до "Українського біографічного словника", над яким працює Інститут бібліографічних досліджень НБУ ім. В.Вернадського НАН України.

Хотілося б уже в найближчі роки побачити згадане видання, яке гідно репрезентуватиме досягнення українського бібліографознавства і його вклад у загальну скарбницю світової культури.

ІІІ Українське бібліографознавство – шлях в ХХІ століття

   Національна бібліографія (НБ) з'явилася в Європі в XVI ст. в результаті  кардинальних соціально-політичних змін. Основні фактори, що сприяли появі НБ: формування націй і мов, створення і зміцнення національних держав, розвиток книгодрукування, потреби книжкової торгівлі, секуляризація науки від релігійної ідеології. Уявлення про структуру НБ історично змінювалося. Воно пройшло шлях від поняття НБ як інформаційної продукції відповідною національною мовою (вузьке розуміння до широкого розуміння НБ, що включає рукописні, друковані, електронні матеріали та всіма мовами на території даної держави, створені національною мовою незалежно від змісту за межами даної держави, всіма мовами про дану націю і державу.

   На сучасному етапі НБ України не обмежується тими параметрами, які були окреслені спочатку. Вони — данина своєму часу. В нинішніх умовах виникає нове, інформаційне суспільство. [33, с.85]  Інформаційне суспільство можна розглядати як продовження еволюції індустріального та постіндустріального суспільства, при цьому спостерігаються найбільш швидкі темпи зростання секторів створення та споживання інформації. Кардинальним чином змінюється роль і місце інформації й знань в діяльності людини, вони перетворюються в один з найважливіших ресурсів, поряд з енергією та корисними копалинами. За ступенем споживання цього ресурсу оцінюється ступінь розвину-тості країни, її економічний та політичний потенціал. Відбувається перехід від поліграфічного етапу до електронного, в процесі якого створення і використання інформації дедалі більше здійснюється у машинопрочитуваній формі. Основними ознаками інформаційного суспільства є:

• формування спільного світового інформаційного простору та поглиблення процесів інформаційної й економічної інтеграції країн та народів;
• домінування в економіці нових технологічних укладів, які базуються на масовому використанні мережевих інформаційних технологій, перспективних засобів обчислювальної техніки і телекомунікацій;
• створення ринку інформації та знань як факторів, перехід інформаційних ресурсів суспільства в реальні ресурси соціально-економічного розвитку;
• необхідність забезпечення всезростаючих потреб суспільства в інформаційних ресурсах та послугах;
• підвищення значення забезпечення інформаційної безпеки особистості, суспільства та держави і створення ефективної системи забезпечення прав громадян та соціальних інститутів на вільне отримання, розповсюдження та використання інформації.

   Верховною Радою України у 1998 році прийнято Закон України «Про національну програму інформатизації України», головною метою якої є створення необхідних умов забезпечення громадян і суспільства своєчасною, достовірною та повною інформацією шляхом широкого використання інформаційних технологій, забезпечення інформаційної безпеки держави. Одними з головних завдань е формування системи національних інформаційних ресурсів та інтеграція України в світовий інформаційний простір.

  Інформатизація стає основою розвитку НБ, яка, в свою чергу, стає частиною міжнародної системи інформаційного обміну. Але, розвал системи книговидання і книгопостачання, порушення зв'язків з інформаційними центрами колишнього союзу, фінансові ускладнення тощо — усе це призвело до інформаційної ізоляції, до різкого зниження якості бібліотечного фонду, значного погіршення можливостей інформування вчених і спеціалістів України про новітні досягнення науки й техніки. Обмеження обміну інформацією завдає великих збитків системі державної бібліографії, національної бібліографії усіх країн СНД, і врешті світовому інформаційному забезпеченню. В нинішніх умовах важливо зберегти досягнутий змістовий рівень системи державної бібліографії. При цьому визначною для подальшої діяльності е інформатизація суспільства.

   Нині НБ вийшла на міжнародний рівень і, розвиваючись за об'єднаною програмою ІFLА (Міжнародна федерація бібліотечних асоціацій та установ, Гаага, Нідерланди) «Універсальний бібліографічний облік, Міжнародна програма МАКС» (ІШСІМ), стала однією з провідних світового бібліографічного процесу.

   НБ як відбиток національної пам'яті пронизує та живить усе розмаїття сучасних інформаційно-бібліографічних систем, мереж, програм — національних і міжнародних, універсальних і галузевих, державних і приватних, які функціонують у ручному та автоматизованому режимі. Історичний досвід створення НБ доводить надзвичайну складність цього процесу, що потребує розв'язання багатьох теоретичних, методичних та організаційних проблем. Основоположні розробки в сфері НБ, які завжди були в центрі уваги бібліографознавців, істориків, філологів, філософів, мали дискусійний характер. Це викликано складністю об'єкта і предмета дослідження, слабкістю наукових розробок понятійного апарату цілої галузі знання.

   Нові реалії розвитку України та інформаційної діяльності викликали протиріччя у поняттях і термінах та визначеннях між змістом та обсягом старих і нових понять, які об'єктивно склалися під впливом нових умов. Для створення ефективної НБ на державному рівні необхідно розробити уніфіковану систему базових понять та дефініцій національної бібліографії. Поняття «національна бібліографія України» (з огляду на особливості історичної долі українського народу) сприймається у комплексі національних та соціальних факторів, що не завжди можуть бути чітко простежені по одній або декількох ознаках: мові, території, національності тощо.

    Сьогодні розробка концептуальних основ НБ не обмежується традиційними бібліографознавчими проблемами. Боки базуються на терені інформатизації суспільства. Розробка проблем НБ передбачає визначення самого поняття, головних напрямів організаційних, методичних основ бібліографії, проблем, спричинених створенням програми державної автоматизованої бібліографічної підсистеми, а також питань, зумовлених економічними засадами НБ, авторським правом на бібліографію, кадровим забезпеченням, ефективною організацією науково-дослідної діяльності.

   За сучасним підходом НБ розглядається у системі вітчизняної та міжнародної інформації. Національна і міжнародна бібліографії пов'язані, передусім УБО (Універсальний бібліографічний облік), мета якого — встановити всесвітню систему обміну бібліографічною інформацією, для чого потрібно спочатку створити НБ у кожній з учасниць цього обміну. НБ і є необхідною базою ефективних міжнародних бібліографічних зв'язків.

    У створенні НБ беруть участь різні установи, що входять до системи комунікації. Створенням рукописної україніки займаються архіви та найбільші бібліотеки держави, які мають рукописні фонди. Бібліографуванням спеціальних видів документів (дисертації, наукові звіти тощо) — органи Науково-технічної інформації (НТІ). Книжкова палата відповідає за поточне (на основі обов'язкового примірника) та ретроспективне бібліографування друкованої продукції.

    Книжкова палата України за родом своєї діяльності збирає, реєструє і зберігає все, що виходить на терені України, вивчає і аналізує процеси, які відбуваються в книговидавництві й книгорозповсюдженні. Книжкова палата готує і видає державні бібліографічні покажчики, що охоплюють практично всі види видань: літописи книг, газет та журнальних статей, образотворчих, картографічних видань, нот, літопис авторефератів дисертацій (щоквартально).

    Книжкова палата працює лише з творами друку, хоч в усьому світі нетрадиційні форми публікацій вже визнані рівноправними з друкованою продукцією і разом з нею підлягають бібліографічному обліку. Відставання в цьому (це стосується не тільки України, а інших держав СНД, зокрема Росії) веде до великих інформаційних прогалин, заповнити які має НБ шляхом розширення реєстру можливих публікацій і на базі нового закону про обов'язковий примірник почати їх бібліографічний облік.

    Головними функціями Книжкової палати є держана реєстрація та централізована каталогізація усіх без винятку видів видань України; комплектування і зберігання повного і недоторканого фонду Державного архіву друку — головного сховища всіх видів видань України; наукові дослідження в галузі бібліографії, книгознавства, соціології книги та читання, консервації та реставрації документів тощо. Ці основні функції Книжкової палати визначає Стаття 27 Закону України «Про видавничу справу», прийнятого Верховною Радою України 5 червня 1997 р. № 318/972. Для впровадження нових інформаційних технологій і входження України в світову інформаційну інфраструктуру Книжкова палата розробляє і впроваджує такі проекти:

1. Створення автоматизованої системи державної реєстрації друкованих документів — інформаційних джерел статистичної, бібліографічної та реферативної інформації, які характеризують видавничу діяльність України. Складовими частинами цієї системи є:
   • автоматизована система «Державна статистика друку»: містить інформацію про кількісні й якісні показники, що узагальнюють результати видавничої діяльності на всій території України і окремих її регіонів;
   • державна бібліографія видавничої продукції України у вигляді автоматизованого банку даних «Національна бібліографія» і системи державних бібліографічних покажчиків і каталожних карток.
2. Автоматизована система централізованої каталогізації та інформування про нові видання України. Системою передбачається створення зведеного електронного каталогу друкованої продукції України; централізований бібліографічний опис видань і випуск карток на книги та брошури, статті з журналів, збірників та газет, рецензії та автореферати дисертацій, необхідних для ведення каталогів та карток у різних бібліотеках та інформаційних центрах; оперативне інформування абонентів про нові видання України. Інформація буде надаватися у вигляді повних та скорочених комплектів карток, на електронних носіях інформації, в режимі віддаленого доступу.

3. Проводиться робота зі створення і впровадження україномовної системи класифікації наук на базі системи Універсальної десяткової класифікації для забезпечення потреб видавництв, бібліотек та інформаційних центрів.

    Автоматизований банк даних «Державна бібліографія» утримує інформацію про книги та брошури, видані на терені України з 1991 р., про статті державних газет і всіх періодичних та продовжуваних видань, починаючи з 1996 р.

    Автоматизована система «Централізована каталогізація та інформування про нові видання України» передбачає створення зведеного ЕК (електронний каталог) друкованої продукції держави; централізований БО (бібліографічний опис) видань; оперативне інформування абонентів про нові державні видання. [33, с.88]

     Прийнятий у 1998 р. Закон України «Про національну програму інформатизації» передбачає комплекс дій, спрямованих на формування системи національних інформаційних ресурсів, де як першочергові стоять завдання щодо створення та підтримки ринку інформаційних продуктів і послуг. Саме вирішення цих завдань дасть можливість Україні інтегруватися у світовий інформаційний простір. Книжкова палата України та НБУВ — провідні установи, що започатковують створення автоматизованих інформаційних ресурсів, БД (бази даних) національної бібліографії України та БД з питань економіки, науки і культури. Виходячи з того, що сучасна бібліографічна інформація є найважливішою ланкою, що з'єднує різні сфери масових комунікацій, Книжкова палата продовжує роботу з автоматизації процесів переробки і накопичення бібліографічної інформації про всі книжкові видання і ЗМІ, що друкуються в Україні, створює бази даних бібліографічної інформації.

     Інформаційна система «Друковані засоби масової інформації» передбачає бібліографічний облік вітчизняних періодичних і продовжуваних видань (газет, журналів, збірників, бюлетенів, книжкових серій), їх відображення в базі даних і державному бібліографічному покажчику. На основі цього обліку ведеться довідково-бібліографічна робота за типами видань, регіонами, хронологічними даними, засновниками тощо. Формується база даних нових, переіменованих і припинених журналів і газет.

     Книжковою палатою в 1999 р. розпочато новий напрям бібліографічної ретроспективної діяльності, пов'язаної з безпосереднім опрацюванням фонду україніки, складовою частиною якого є спецфонд забороненої свого часу літератури. Сучасна концепція НБ розглядає національну бібліографію як неодмінну функцію національної бібліотеки. Поряд з такими функціями, як створення повного фонду видань, що публікуються в країні, зберігання депозитарного примірника національних публікацій, підбору іноземної літератури, співіснують і суто бібліографічні: складання ретроспективної національної бібліографії, публікація поточної національної бібліографії, планування і координація бібліографічної інформації, що створюється в країні.  [33, с.89] У Положенні про НБУВ зазначається, що однією з головних функцій Бібліотеки є «виявлення в усьому світі та облік україніки на всіх видах носіїв інформації, створення національних банків даних рукописної, друкованої україніки, видання повної ретроспективної національної бібліографії документів на всіх видах носіїв, що включає: твори українською мовою незалежно від місця створення; твори всіма мовами, створені на території України; твори всіма мовами про Україну і український народ, створені в усьому світі». [33, с.89]

    Про це неодноразово вказувалося в документах ЮНЕСКО, ІФЛА (Міжнародна федерація бібліотечних асоціацій та установ, Гаага, Нідерланди), ФІД (Міжнародна федерація з документації, Гаага, Нідерланди) тощо. Так, у 1970 р. ЮНЕСКО в своїх рекомендаціях для міжнародної стандартизації бібліотечної статистики визначила, що національні бібліотеки, які носять таку назву, повинні бути національними бібліографічними та інформаційними центрами, що ведуть поточну і ретроспективну національну бібліографію. «Бібліотеки, — зазначалось тут, — котрі називають себе «національними», але не відповідають за своїми функціями таким установам, не повинні входити в категорію «національних бібліотек».  [17, с.12]

    До останнього часу не існувало ані повного репертуару української книги, ані національної бібліографії в повному її значенні, хоча концепції національної бібліографії розвивалися українськими бібліографами. Лише наприкінці 80-х років була відновлена теоретична розробка та розпочалося практичне створення національної бібліографії, репертуару української книги та документальної україніки. Серйозна активізація роботи розгорнулася у двох провідних українських академічних бібліотеках. У ЦНБ ім. В.І. Вернадського та ЦНБ ім. В. Стефаника АН УРСР проводилися спеціальні ради й робочі наради, відкрилися Меженковські читання; проблеми НБ обговорювалися на секціях, у робочих виступах та доповідях на нарадах ЦНБ і ДПБ УРСР ім. КПРС (Національна парламентська бібліотека України) в 1991, 1993 та 1995 роках.  [17, с.13] Понятійні дискусії торкалися термінів «національна бібліографія», «державна бібліографія» та «репертуар української книги».

   Ініціатором створення українського бібліографічного репертуару виступила Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського (НБУВ). У 1989 р. Бюро відділення літератури, мови та мистецтвознавства АН УРСР прийняло ухвалу «Про створення Державного фундаментального реєстру друкованої продукції України». Ця тема ввійшла до затвердженої Комітетом по науково-технічному прогресу при КМ України Науково-технічної програми «Книжкова спадщина України»: створення бібліографічного реєстру та системи зберігання і загальнодоступності».

    Кінцевою метою цього проекту є побудова на основі єдиних теоретико — методичних  та організаційних принципів цілісної системи інформації про сукупний документальний масив, створений у процесі історичного розвитку української нації, український бібліографічний репертуар. Бібліотеки всіх систем і відомств розпочали створювати власні видання з українського бібліографічного репертуару.

   НБУВ веде роботу над створенням УБР з квітня 1991 р. Перед бібліотекою, крім формування системи посібників, стояло ще завдання створити базу даних як основу для їх підготовки. База даних буде використовуватись також для обслуговування читачів і дасть можливість входити у світову інформаційну систему. В 1992 р. був підготовлений перший варіант програми «Книги українською мовою, 1798—1917 рр.: Бібліографічний покажчик: Методичні рекомендації щодо складання». З цим матеріалом були ознайомлені базові бібліотеки України — Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника АН України, Харківська наукова бібліотека ім. В. Короленка і Одеська наукова бібліотека ім. М. Горького. Згідно з програмою, матеріал до бібліографічного покажчика повинен включатися за ознаками мови, території, авторства та змісту. Розроблено схему і проспект усієї системи покажчиків репертуару, опрацьовано методику роботи. Крім того, в програмі подається історія створення УБР, схема та проспект покажчика «Книги українською мовою. 1798—1917 рр.», зумовлюються принципи добору матеріалу, організації і методики роботи, особливості бібліографічного опису, складання допоміжних покажчиків.

    У 2000—2001 рр. НБУВ опрацьовано проект створення Зведеного каталогу україномовної книги Українського бібліографічного репертуару, головним завданням якого є створення фундаменту єдиних теоретичних, методичних та організаційних принципів, будова цілісної системи інформації про сукупний документальний масив, створений у процесі історичного розвитку українського народу. Проект складається з кількох підпроектів, у яких беруть участь бібліотеки України, Національна академія наук України. Це, зокрема: рукописна книга («Рукописна україніка»), українська книга кириличного друку XVI—XVIII ст.; україномовна книга {1798—1923); серія зведених каталогів нотних, картографічних видань та видань образотворчого мистецтва, а також серія «Періодичні видання» (науково-дослідний центр періодики Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України).

    НБУВ здійснює видання ретроспективної національної бібліографії документів на всіх видах носіїв, включаючи: твори українською мовою незалежно від місця видання; твори всіма мовами, створені на території України; твори всіма мовами про Україну і український народ, створені в усьому світі твори авторів-українців. Поєднання зазначених принципів дає можливість якнайповніше відбити в бібліографічних працях особливості історичного розвитку України, її внесок у розвиток світової культури, науки, освіти, виробництва.

    Сьогодні уже вийшов п'ятий том покажчика «Україномовна книга у фондах Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського. 1798—1923: бібліогр. покажч.». За основу було взято 1798 рік, коли було надруковано «Енеїду» І.П. Котляревського — першу книжку українською мовою надруковану гражданським шрифтом. Від цієї дати починається відлік друкованої книги нової до* би української літератури.

    Покажчик включає видання українською мовою (8959 позицій), що вийшли друком з 1798 по 1923 рік, де б вони не видавалися, які зберігаються у фондах Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського. Покажчик є складовою частиною національного репертуару української книги, певною мірою путівником по фондах бібліотеки. До нього включено книги, брошюри, навчальні посібники, підручники, довідкові видання, словники, праці наукових товариств, інших громадських, державних установ з усіх галузей знань. Матеріал розташовано за хронологічним принципом, а в межах року, за алфавітом назв, нумерація наскрізна. Книги опрацьовано devisu, в примітках подано відомості про довідковий апарат, особливості кожного примірника, розкрито зміст окремих збірників і монографій.

    Укладачами здійснено велику пошукову роботу з метою встановлення авторства, місця і року видання, інших елементів бібліографічного опису, що були відсутні в книзі. У кінці опису подано шифри зберігання книг у фондах НБУВ, що є дуже зручним для користувачів. Для полегшення користування виданням додаються допоміжні покажчики: назв творів, предметно-систематичний, місць видань творів друку, видавців, видавничих установ.

   НБУВ видає багатотомний бібліографічний покажчик С.Й. Петрова та С.С. Петрова «Книга в Україні. 1861—1917: Матеріали до репертуару укр. кн.». Вийшло чотири випуски покажчика (літери «А», «Б», «В», «Г»), незабаром побачить світ п'ятий випуск (літера «Д»). Покажчик включає видання, що вийшли українською і російською мовами в Україні (в сучасних державних кордонах) з 1861 до 1917 року.

    НБУВ планує видати національну бібліографію рукописних і друкованих документів на всіх видах носіїв інформації, забезпечивши потреби суспільства в бібліографічній інформації про національний документальний фонд, створити звід рукописної, друкованої, електронної україніки; підготувати електронні БД, науково-бібліографічні серії «Національна бібліографія України»; покажчики та каталоги широкого видового спектра (рукописи, книги, газети, картографічні, нотографічні, образотворчі видання, видання зарубіжної україніки тощо).

    Через такій підхід вперше в історії України створюється національна бібліографія державно-національного змісту. Він ґрунтується на створенні інформаційно-бібліографічних баз даних (БД) про всі найважливіші рукописні та друковані джерела з X до XX ст. і на цих засадах передбачає переведення в електронну форму вже існуючих друкованих праць; створення баз даних НБ за періоди, не забезпечені поки що інформаційними ресурсами, з наступним виданням бібліографічних праць у друкованій (серія «Національна бібліографія України») і електронній (електронні публікації) формах; формування інтегрованого розподільного банку даних НБ з можливістю доступу в онлайновому режимі у мережу Інтернет.

    НБУВ втілює цей проект у життя на власній інформаційній, технологічній базі в співпраці з Національною парламентською бібліотекою України, ЛНБ ім. В. Стефаника, Науковою бібліотекою Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка, Державною науковою медичною бібліотекою Міністерства охорони здоров'я України, Центральною науковою сільськогосподарською бібліотекою УААН, Державною науково-технічною бібліотекою України. Важливими напрямами роботи є: визначення обов'язків і функцій бібліотек різних типів у створенні УБР та основних напрямів координації цієї діяльності на рівні НБУВ; дослідження спільно з Центром бібліотечно-інформаційних технологій НБУВ основних напрямів формування баз даних НБ України з дотриманням міжнародного комунікативного формату UNIMARC. Створено бази даних «Україномовна книга. 1798—1923», формується база даних «Територія України», підготовлено комп'ютерну версію «Національна бібліографія кримськотатарського народу», розроблено концепцію програми «Формування баз даних національної бібліографії України» (2002—2006 рр.).

    Бібліотеки інших відомств видають покажчики україномовної книги з власних фондів. Так Національна парламентська бібліотека України видає «Друкований зведений каталог україномовної книги державних бібліотек та музеїв України. 1798—1923». (У 1999 р. вийшов перший випуск).  Каталог вперше враховує книги українською мовою цілої системи і є основою роботи над створенням Українського бібліографічного репертуару. Каталог містить книги українською мовою, які друковані гражданським шрифтом, а також книги писані т.з. «язичієм», без урахування територіальних обмежень. Ці відомості, перш за все з фондів великих бібліотек України: Харківської наукової ім. В.Г. Короленко, Одеської наукової ім. М. Горького, Державної історичної бібліотеки України, ряду обласних бібліотек, музеїв.

     Реалізація створення системи НБ можлива тільки за умов вивчення та узагальнення вітчизняного та зарубіжного досвіду. Інститут української книги НБУВ, діяльність якого спрямована на розробку теоретичних, методичних та організаційних аспектів НБ України, зосереджує увагу на вивченні вітчизняного спадку, сучасних тенденцій і закономірностей світового бібліографічного процесу. Створення Українського бібліографічного репертуару (УБР) є центральною стратегічною лінією наукових досліджень Інституту української книги НБУВ. Теоретичні та практичні напрацювання у цьому напрямі вже стали підґрунтям не тільки для певних узагальнень набутого досвіду, а й для реалізації кола завдань, що постають перед його науковими підрозділами. Ці завдання визначено в теоретичних концепціях В.Ю. Омельчука.  [44, с.21] Головним завданням, на думку вченого, є підготовка системи посібників УБР, яка відображала б українську книгу від рукопису до сучасних видань. УБР має створюватися за окремими програмами, реалізованими у вигляді системи бібліографічних покажчиків, котрі виконують функції зведеного каталогу, серед яких мають бути «Рукописна Україніка», каталоги нотних, картографічних видань, видань образотворчого мистецтва, інших видів друкованої продукції. [44, с.21]

    Питання про загальну концепцію україніки було порушене на першому Конгресі Міжнародної асоціації україністів (вересень, 1990). Учасники конгресу повернулися до розширеного значення поняття «україніка», застосованого видатними українськими вченими при створенні Національної бібліотеки України. В доповідях П.С. Соханя, Я.Д. Ісаєвича та М. Н. Сенченка були висловлені близькі думки.

    Офіційно поняття «україніка» було затверджене при створенні Всенародної бібліотеки України її фундаторами. За змістом воно відбивало сукупне поняття фонду різних за засобами відтворення ретроспективних бібліотечних джерел, що складають документальні ресурси національної пам'яті (рукописних, друкованих, образотворчих тощо). Бібліографічне та археографічне опрацювання україніки в ті часи розглядалося як притаманна бібліотеці функція. Таким чином, «україніка» остаточно виходить за межі поняття екстеріорики, видань українською мовою і взагалі за межі бібліографії і охоплює всю бібліотечну, архівну та музейну документальну спадщину України. Йдеться про загальний підхід, згідно з яким враховуються документи, створені в Україні, в інших країнах про неї, а також документи, створені українцями, які безпосередньо не працювали в царині української культури або науки, але які зробили значний внесок у світову культуру. [49, с.30]

    Археографічна комісія, а згодом Інститут української археографії (нині -Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України (ІУА) взяли безпосередню участь у напрацюванні концепції архівної та рукописної україніки.

   В інформатиці вельми поширився підхід, суть якого полягає у відділенні двох видів інформації — первинної (вихідної), що є знанням, і вторинної, що е результатом аналітико-синтетичної переробки первинних документів. Цей підхід розвинуто провідними бібліографознацями, які розглядають первинну інформацію як вторинну документну. Такий огляд становить суть документографічної концепції бібліографознавства, основні положення якої найповніше розроблено й системно викладено О.П. Коршуновим.

   В поняття «україніка» ряд учених пропонує вкладати не тільки бібліографічну інформацію, тобто інформацію вторинного рівня, а й створення зведеного фонду копій архівних історичних матеріалів, які зберігаються за кордоном, отже, нагромадження масивів первинної інформації і накопичення масиву вторинної. [49, с.31]

    Інститут української книги НБУВ є прихильником саме такої постановки питання. Підхід Інституту української книги основується на тому, що україніка повинна концентрувати в собі масив первинної інформації (оригінали документів чи їх копій, у тому числі фонд копій матеріалів, які зберігаються за кордоном), а також масив вторинної інформації (систему карток, каталогів, реєстрів, путівників, довідників, власне археографічну чи бібліографічну інформацію). Так, україніка поділяється на рукописну та друковану в найширшому історико-культурологічно-му розумінні поняття національної української книги, що виходить за межі поняття суто бібліографічного. Це позначення надає широких можливостей вивченню загального та окремого в історико-культурологічному розвитку українського народу, всебічного висвітлення особливостей його розвитку через книжкову спадщину.

    Поняття «українська книга» охоплює весь спектр рукописних книг та друків XV—XVIII ст.. а також видань нової і новітньої української літератури за принципами мови, території, етнічної приналежності та приналежності до історії й культури України. Стосовно друкованих видань — це твори друку: видані українською мовою, незалежно від місця видання; всіма мовами, видані на території сучасної України; про Україну й український народ (авторами яких є українці).

Згідно з Програмою «Архівна та рукописна україніка» до україніки було віднесено:

• матеріали, що безпосередньо стосуються усіх сторін життя людності України в минулому, зафіксовані різними системами письма, різними мовами і на різних матеріальних носіях;
• матеріали побічно пов'язані або якимось чином дотичні до України та її історії;
• матеріали, які не стосуються історії України, але виникли чи побутували  (або побутують на її території);
• матеріали про діячів України чи про певні періоди діяльності на українських землях діячів інших етнічних груп, земель та держав;
• матеріали з української тематики, що виникли і побутували поза межами України;
• відомості про архівні документи та рукописні книги зі сховищ, колекцій, зібрань України і поза її межами.

Щодо конкретних завдань, то було визнане за доцільне виділення декількох напрямів діяльності:

1.       Виявлення та облік архівної і рукописної україніки в світі.

2.       Створення національного комп'ютерного банку даних «Архівна Україніка».

3.       Створення національної зведеної комп'ютерної бази даних «Українська рукописна книга».

4.       Створення та поповнення національного депозитарію України копіями документів, що перебувають поза її межами.

5.       Видання довідників, каталогів, покажчиків україніки у вигляді монументальних і спеціальних серій.

6.       Відродження в Україні польової археографії з метою систематичного збирання та обліку державних, корпоративних та приватних зібрань.

7.       Реєстрація архівів, колекцій та збірок документів, які були втрачені, загинули чи невіднайдені, а також складання зведеного реєстру «Втрачена Україніка». [46, с.18]

     Отже, програма констатувала необхідність послідовного створення системи другого науково-інформаційного документального рівня. У програмі також ставилося питання про загальне обстеження та описання архівних і рукописних документів в бібліотеках, архівах, музеях України та поза її межами. Документ задекларував постановку проблеми, але разом з тим закладав серйозні підвалини для осмислення і подальшого розвитку концепції україніки.

    За матеріалами програми розроблено декілька проектів: «Книжкова та рукописна спадщина України: створення бібліографічного реєстру та системи збереження і загальнодоступності», «Архівна та рукописна україніка: національна зведена система документальної інформації» та «Реєстр української рукописної книги». Останні два проекти мають безпосереднє відношення до Програми виявлення, обліку, наукового опису архівних документів і рукописних книг та створення національного банку інформації по документальних джерелах з історії України.

    Інститут української книги та Інститут рукописів НВУВ вийшли з пропозицією розвитку проблем україніки шляхом інтеграції в єдиному масиві — реєстрі «Українська книга з найдавніших часів до наших днів». Розробка проблеми Україніки здійснюється одночасно в бібліографії, кодікографії, археографії. В науково-методичному плані бібліографічний досвід опису документа та його уніфікації і стандартизації, незважаючи на суттєві відмінності камеральної археографії та бібліографії як окремих галузей, що складають документальний опис джерел і відрізняються об'єктом дослідження, відіграв важливу роль у формуванні деяких споріднених понять і сфер дії в камеральній археографії.

     Увесь сукупний національний друкований фонд друкованих, архівних та рукописних джерел за змістовими принципами, висловленими в Програмі «Архівна та рукописна україніка», а також в концепції Інституту української книги НБУВ розглядається як «Національний документальний фонд україніки», що містить друковану, рукописну та архівну україніку. Правомірність такого підходу підтверджується досвідом деяких зарубіжних країн (зокрема Іспанії та Австралії), які поєднали в своєму законодавстві бібліотечні архівні, бібліографічні та археографічні ресурси як національне надбання у межах єдиного законодавчого акту. [28, с.23]

    Поняття «друкована україніка» охоплює рівень масиву первинної інформації (документальний фонд національного друку, в тому числі фонд копій оригіналів документів, збережуваних за кордоном) та весь рівень вторинної інформації, власне бібліографічної. Поняття «друкована україніка» охоплює насамперед, сукупність фонду творів друку; бібліографічна україніка є засобом її обліку, опису та введення до наукового і суспільного обіг через бібліографічний опис. До джерел друку відноситься вся сукупність об'єктів друку та частина неопублікованої продукції, що оформлена за принципами друкованого видання (офіційні звіти, дисертації, депоновані рукописи та інші матеріали, що традиційно є об'єктами бібліографії і констатуються як такі в останніх бібліографічних державних стандартах.  [28, с.24]

    Поняття «рукописна україніка» передбачає рівень масиву первинної інформації (рукописний фонд, включаючи фонд копій матеріалів, які зберігаються за кордоном) та рівень масиву вторинної інформації, власне археографічної. «Кодикографічна україніка» є засобом обліку, опису і введення до наукового та суспільного обігу через кодикографічний опис рукописно-книжної україніки. Поняття «рукописна книга» як об'єкт кодикографування розглянуто в працях Л.А. Дубровіної.  [53, с.4]

    У сучасному бібліографознавстві і книгознавстві рукописна книга розглядається як компонент книжної культури і визначається як частина єдиного бібліографічного репертуару національної книги і національної бібліографії України.   [53, с.5]  Це загальне твердження. Але коли йдеться про створення репертуару рукописної книги, виникає ціла низка специфічних питань про принципи його будови й про те, чи можливо формально чітко визначити рукописну книжність поняттям «репертуар рукописної книги», а тим більше знайти тверде підґрунтя для визначення поняття «національна рукописна українська книга» стосовно періоду середньовічної доби і насамперед — до часів Відродження та Просвітництва. [53, с.5]

    Поняття української рукописної книги трактується у вузькому і широкому розумінні. В вузькому розумінні, українською рукописною книгою вважається кодекс, написаний староукраїнською літературною мовою чи церковнослов'янською мовою української редакції. Але в широкому розумінні українська рукописна книга може мати всеохоплююче значення як рукописна книга, що була в обігу в Україні, створювалася українцями, була присвячена Україні. Усі рукописні твори, територіальне і тематично пов'язані з Україною, те ж є найважливішим об'єктом української бібліографії. [44, с.22]

    Основні положення про принципи створення репертуару української рукописної і друкованої книги були сформульовані в концепції «Архівної та рукописної україніки» і «Друкованої україніки».  [44, с.22] Програма констатувала, що практична реалізація репертуару української рукописної книги на методичних засадах бібліографії практично неможлива. Для розв'язання цієї проблеми потрібен свій науково-методичний інструментарій, якій поєднує в собі археографічні та бібліографічні методики.

    Останнім часом розвивається новий підхід до поняття «документ» і «документального джерела» як об'єкта документології, науки покликаної вивчати найбільш узагальнені функції та спільні якості всіх документів, залишаючи без спроб ієрархічного підпорядкування за спеціальними дисциплінами їх предметну сферу. Предметні межі таких дисциплін як археографія, джерелознавство, кодикологія, книгознавство набагато ширші комунікативно-інформаційного аспекту поняття «документ». [44, с.21]

   Сучасна бібліографія визнає необхідність включення до національної бібліографії рукописної книги з урахуванням її специфіки. Так, визначаючи поняття „документ” як об'єкт ретроспективної загальної бібліографії, що охоплює й національно-державну, і бібліографію ектеріорики, і різновидову документну спадщину, Г.М. Швецова-Водка підкреслює необхідність включення до цієї бібліографії й рукописної книги. Вона висловлює слушну думку, що рукописна книга (яка виконувала ті ж самі функції, що і будь-яка інша книга) може бути включеною до ретроспективної бібліографії на правах окремого типу документа та у вигляді кожного окремого примірника і за окремими правилами бібліографічного обліку. [53, с.4]

   Розробка проблем кодикографії нині має актуальне значення в Україні у зв'язку із створенням національної системи ретроспективної історичної інформації, яка знайшла своє відображення у двох державних програмах, затверджених у 1992 р.: «Літопис історико-культурної спадщини України» та «Книжкова спадщина України», де у двох проектах -— «Архівна та рукописна україніка» та «Створення реєстру української рукописної книги» — спеціально розглядаються завдання створення дескриптивних стандартів на рукописну книгу в контексті формування національного зведеного банку даних на рукописну книгу та архівні джерела.

    Особливо актуальною проблемою є формування інформаційної інфраструктури суспільства, і в центрі цієї проблеми гостро стоїть питання про створення інформаційних масивів (накопичення інформації у банках і базах даних) та про встановлення взаємопов'язаних комунікативних відношень між джерелом інформації та її споживачем (тобто про способи передачі інформації та її характер) незалежно від індивідуальних властивостей суб'єктів та об'єктів інформації.

    Враховуючи нагальну потребу у створенні різноманітних і багаторівневих масивів ретроспективної інформації, першочерговим завданням є розробка теоретичних основ інформаційного відображення документального джерела і створення документальних інформаційних систем. Цьому передує робота з уніфікації описів і розробки дескриптивних стандартів. Водночас структура інформації та комунікаційні основи повинні бути взаємосполученими.

   Протягом декількох років Інститутом рукописів НБУВ розроблялася автоматизована схема опису рукописної книги, в основу якої покладено 11 обов'язкових розділів показників: кількість аркушів і схоронність; матеріал письма; організація сторінки; аркуш; мова; прикраси; зміст; записи; оправа; старі шифри й штампи; примітки. Перераховані розділи є загальні, базові, їхні текстові описи достатні для першого рівня деталізації, тобто для базового опису.

    Створювана база даних (БД) рукописної книги «Кодекс» має відповідати таким вимогам: давати можливість зберігати доволі складну схему опису, здійснювати пошук, дозволяти легко формувати публікації (каталоги, альбоми тощо). При виконанні цих умов за інформацією БД виникає можливість ефективно проводити дослідження за такими напрямами, як:

—      історія письма, літератури;

—      історія мови, освіти;

—      історія побутування рукопису;

—      історія прикрас, оправ тощо. [46, с.19]

    Роботу з переведення довідкових видань (каталоги, альбоми філіграней, довідники з художнього оформлення рукописів тощо) на комп'ютерні носії і поступове доповнення їх новими, раніше не відомими зразками є перспективним напрямом роботи для будь-якого центра вивчення рукописної книги, що відповідає сучасним науковим вимогам.

    Архівна україніка охоплює всю різновидову сукупність документів і матеріалів, що зберігаються в архівах та установах архівного типу і не є рукописною книгою або відтвореними друком. Вони репрезентовані не лише текстовими, а й графічними та аудіовізуальними матеріалами, а також такими, що графічним засобом або текстом відтворені на камені, шовку, пергаменті чи папері та інших носіях (в тому числі і комп'ютерні файли), і можуть бути віднесені до писемно-рукописного типу відтворення інформації. Археографічна україніка, на відміну від бібліографічної та кодикографічної, складається з двох частин. Перша — едиційна україніка, що створює фонд публікацій умовного «Українського архіву» і входить складовою, але специфічною частиною до бібліографічної, як відтворені друком матеріали. Друга — камерально-археографічна україніка як засіб обліку, описання та введення архівних джерел через археографічний опис до наукового та культурного обігу; після публікацій результати камерального описання, що є довідниками вторинного документного рівня, становить бібліографічний реєстр архівної україніки. [46, с.21]

    Змістом понять «українська книга» «український бібліографічний репертуар» та «Рукописна та книжкова україніка» було запропоновано вважати національну бібліографію, що включає в себе зібрані й систематизовані рукописні та друковані твори як «рукописну україніку» і «друковану україніку». Спільні визначення в бібліографії, археографії та архівістиці характеризуються спільними критеріями відбору архівних та бібліотечних документів, а також чітко визначеним культурологічним підходом до визначення цих понять. Це стає очевидним при порівнянні принципів визначення «архівної та рукописної україніки» та «друкованої україніки» . Принципи останньої складаються з чотирьох позицій:

1.       Твори друку українською мовою, незалежно від місця видання;

2.       Твори друку всіма мовами, видані на території сучасної України;

3.       Твори друку про український народ, видані в усьому світі всіма мовами;

4.       Твори друку, авторами яких є українці, українські установи, заклади, організації та об'єднання, видані в усьому світі всіма мовами, незалежно від їх змісту. [46, с.18] Автори програми «Архівна та рукописна україніка» не використовуютьтерміни «архівний документ», або «твір друку» користуються загальним словом«матеріали», розуміючи збіг загальних критеріїв виокремлення україніки.

    Отже, для реалізації завдань, що поставила програма «Архівна та рукописна україніка», вона повинна отримати статус загальнодержавної зі спеціальним державним фінансуванням. В організаційному аспекті світовий досвід стверджує раніш ухвалені рекомендації ЮНЕСКО про необхідність створення у кожній країні центру НБ. З логіки світового та вітчизняного досвіду випливає необхідність прийняття на державному рівні: закону про національний бібліотечно-інформаційний фонд України; закону про обов'язковий примірник документів на електронних носіях. А також відновлення поточного обліку документального масиву України зі статистичним його відображення на основі обов'язкового примірника державних, комерційних та інших видавництв, централізованої каталогізації, розширення об'єкта бібліографування. Відновлення професійних, творчих зв'язків з книжковими палатами Російської Федерації, інших держав СНД.

    Першочерговим завданням у справі реалізації програми «Архівна та рукописна україніка» є: виявлення та облік рукописної і друкованої україніки в світі; напрацювання генерального плану розподілу робіт з питань НБ; залучення до авторського колективу базових бібліотек держави (основних фондотримачив), провідних гуманітарних академічних інститутів, архівних установ, Книжкової палати, комісії вищих органів влади; розробка оптимальної моделі НБ, вироблення єдиних принципів системи посібників ретроспективної та поточної НБ; створення національного зведеного комп'ютерного банку даних «Рукописна україніка»; створення національного комп'ютерного банку даних «Друкована україніка»; реєстрація втрачених творів друку; створення зведеного реєстру «Втрачена україніка»; бібліографічна реєстрація зарубіжної україніки по окремих країнах з обов'язковим визначенням пріоритетності програм; програмне інформаційне та лінгвістичне забезпечення проекту; розв'язання проблеми стандартизації та формату опису, зокрема кодикологічного — для реєстру української рукописної книги, археографічного — для опису архівного, музейного та інших фондів, бібліографічного — для опису бібліотечних фондів; розробка науково-технічної програми «Класифікація в сучасній науці, бібліотечно-бібліографічній практиці і проблеми створення цілісної державної автоматизованої бібліотечно-інформаційної системи»; розробка основних напрямів формування БД, її структури з метою входження до міжнародних інформаційно-бібліографічних систем.

    Безліч документів, які містять інформацію про Україну, зберігаються поза її межами, що обумовлено історичними реаліями розвитку. Через великі валютні затрати вичерпне комплектування цими виданнями неможливе. Частково цю проблему можна вирішити за рахунок взаємообміну обов'язковими примірниками, у тій частині, що стосується нових публікацій. Ретроспективна частина національних колекцій україніки могла б поповнюватися за рахунок прямого книгообміну з резервних фондів національних бібліотек. Одним зі шляхів вирішення цієї проблеми може бути бібліографічний облік таких видань за допомогою комп'ютерної техніки. Це створить умови для забезпечення участі України у міжнародному обміні бібліографічною інформацією і допоможе вирішите одне з найскладніших завдань національної бібліографії.

     З метою забезпечення користувачів оперативною бібліографічною інформацією у зарубіжних бібліотеках більш ніж у п'ятнадцяти країнах запроваджено каталогізацію у видання (СІР), що дозволяє давати інформацію про документи за два місяці до їх виходу у світ. Програма має принципове значення для підвищення оперативності національної бібліографії, її мета — отримання відомостей про видання, що знаходяться у стадії коректури, випуск інформації у вигляді друкованих та електронних видань. Впровадження такої програми в Україні дало б можливість використовувати видання національної бібліографії у комплектуванні, що значно зменшило б випадкові замовлення в бібліотечний фонд.

Висновки

   Сьогодні можна говорити про необхідність створення важливого напряму національної бібліографії — перспективної бібліографії, завдання якої полягає в інформуванні про документи, що готуються до випуску. Це питання набуває актуальності в зв'язку з Законами України «Про інформацію», «Про наукову і науково-технічну діяльність», «Про національну програму інформатизації України» якими поставлено завдання кардинального вдосконалення інформаційного забезпечення сталого розвитку суспільства та державотворчих процесів в Україні, що передбачає, зокрема, створення необхідних умов забезпечення громадян і суспільства своєчасною, достовірною та повною інформацією шляхом широкого використання інформаційних технологій, забезпечення інформаційної безпеки держави. У майбутньому перспективна бібліографія має бути масштабною і спиратися на державну законодавчу базу.

   Один з проектів Стратегічного плану інформатизації бібліотек України до 2005 року передбачає формування в Україні системи книгорозповсюдження «Книги у продажу» за типом системи «BooksinPrint», видання каталогу «Книги у продажу».  [44, с.20] Створення такої системи планується за підтримки Книжкової палати України. Але, на відміну від проекту Книжкової палати Росії «Книги в наличии й печати», цей проект не передбачає перспективної інформації. Книжкова палата України могла б інформувати про наукові видання, що знаходяться у виробництві, випускаючи перспективні анотовані бібліографічні покажчики за окремими галузями науки.

    Однією з функцій національної бібліографії є розробка національних стандартів у галузі бібліографії та книжкової справи. Велика роль центрів національної бібліографії у створенні Міжнародного стандарту бібліографічного опису та інших проектів, що спрямовані на стандартизацію та уніфікацію бібліографічної інформації. Книжкова Палата України може стати центром створення подібних стандартів. Максимальна стандартизація та уніфікація процесів підготовки й випуску бібліографічної інформації є головною умовою обміну бібліографічними даними за допомогою сучасних технологій з іншими країнами.

    Національна бібліографія України суттєво відстає від зарубіжної в галузі автоматизації бібліографічних процесів та впровадження новітніх інформаційних технологій. Потрібна національна концепція автоматизації великих бібліотек й інформаційних центрів, координація зусиль Міністерства культури, Національної Академії наук України та інших відомств стосовно вироблення цілого спектра рекомендованих стандартів та підходів у цій справі.

   Отже, розв`язання цих проблем  буде сприяти створенню ефективної системи національної бібліографії в Україні.

Використана література

1. Библиография: Общий курс. : Учебник для библ. фак. ин-тов культуры/ Ирина Гудовщикова, Михаил Бриксман, М.П. Бронштейн и др.; Под ред. М. А. Бриксмана, А.Д. Эйхенгольца. -М.: Книга, 1969. -560 с.
2. Бібліотекознавство і бібліографія України : Бібліогр. покажч./ М-во культури і мистецтв України. НПБ України. -К.. -1999. — Вип.57 : Покажчик видань за II півріччя 1998 року/ Укл. Т.М.Заморіна. -1999. -84 с.
3. Бібліотекознавство і бібліографія України/ М-во культури і мистецтв України. НПБ України. -К.. -1999. — Вип. 67 : Бібліографічний покажчик за II півріччя 2003 року/ Укл. Світлана Савченко; Наук. ред. Є. К. Бабич. -К., 2004. -71 с.
4. Бібліотекознавство і бібліографія України/ М-во культури і мистецтв України. НПБ України. -К.. -1999. — Вип.68 : Бібліографічний покажчик за I півріччя 2004 року/Укл. С. С. Савченко. -К., 2005. -83,  с.
5. Бібліотечна справа. Бібліотекознавство. Бібліографознавство : Зведений каталог нових надходжень до провідних бібліотек Харкова за 2001 рік/ Укл. Олена Скорик, Ред. С.М. Миценко; М-во культури і мистецтв України, ХДНБ ім. В.Г.Короленка , Харків. бібліотечне тов-во. -Х., 2002. -111 с.
6. Бібліотечна справа. Бібліотекознавство. Бібліографознавство: Зведений каталог нових надходжень до провідних бібліотек Харкова за 2004 рік/ Укл. Людмила Глазунова, Ред. С. М. Миценко; М-во культури і мистецтв України, ХДНБ ім. В.Г.Короленка, Харків. бібліотечне тов-во. -Харків, 2005. -100 с.
7. Брауде Л. Р.   Основы библиотечно-библиографических знаний :  -М.: Высш. шк., 1987. -93,  с.
8. Буран В. Я.   Бібліографія: Заг. курс. Навч. посібн. для культ.-освіт. уч-щ. -К.: Вища шк., 1984. -215 с.
9. Вопросы библиографоведения и библиотековедения : Межвед. сборник/ Ред. А. Г. Клецков; Минский ин-т культуры. -Минск : Университетское. -1980. — Вып. 12. -1991. -149,  с.
10. Гуменюк М. П.   Біля джерел української радянської бібліографії. —  Укл. Л. І. Ільницька; АН УССР, Львов. науч. б-ка им. В. Стефаника. -К: Наук. думка, 1991. -151 с.
11. Державна історична бібліотека України : Бібліографічний покажчик видань і публікацій (1999-2003 рр.) /Укл.: О. В. Михайлова, В. П. Кисельова, Ред. О. Б. Виноградова М-во культ. і мистецтв України; ДІБ України. -К., 2004. -20,  с.
12. Джерела українознавства: Бібліографічний покажчик /АН УРСР; Центр. наук б-ка ім. В.І. Вернадського та ін.-К..-1990- Вип. 1: Вітчизняні бібліографічні джерела/ Укл.: Б.В. Грановський. -1990. -239с.
13. Диомидова Г. Н.    Библиография: Общий курс: Учебник для библ. техникумов и библ. отделений культ.-просвет. училищ; Под общ. ред. А.И.Барсука. -М.: Книга, 1978. -239,  с.
14. Диомидова Г. Н.   Библиографоведение: Учебник для сред. профес. учебных заведений. — СПб.: Профессия, 2002. -284, с.
15. Документи з бібліотекознавства, бібліографознавства та книгознавства у фонді Харківської Державної Наукової Бібліотеки ім. В. Г. Короленка (1859-1917): Каталог/ Укл. А. М. Перепеча, Л. В. Глазунова; М-во культури і мистецтв України, ХДНБ ім. В. Г. Короленка. — Харків : Вип. 1. -2004. -128 с.
16. Жарких М.  Бібліографія старої України 1240-1800 рр.; Т-во дослідників Центрально-Східної Європи. — Київ : Прайм-М. -1998
17. Жук В.   Бібліографічне відображення розвитку бібліотекознавства в Україні //Вісник Книжкової палати. — 2005. — № 6. — C. 12-13
18. З історії книги та бібліографії : Зб. наук. праць/ АН УРСР. Львів. наук. б-ка ім. В.Стефаника; Редкол.: М.В.Лізанець (відп. ред.) та ін.. -К.: Наук. думка, 1990. -128,  с.
19. Загуменна О.   Виникнення української книготорговельної бібліографії та її розвиток у ХYІІІ ст. //Вісник книжкової палати. — 2001. — № 5. — C. 25-29.
20. Загуменна О. Розвиток видавничої та книготорговельної бібліографії в 60-80-ті роки ХХ століття // Вісник Книжкової палати. -2005. -№ 1. — С. 16-19
21. Зворський  С. Л.   Актуальні питання історіографії бібліотечної справи і бібліографії в Україні  //Бібліотечний вісник. — 2004. — № 1. — C. 32-36
22. Здобнов Н. В.   Труды по библиографоведению и книговедению : Избранное,. -М.: Книга, 1980. -272 с.
23. Зотова В.   Перший Всеросійський бібліотечний з'їзд: до історії довідково-бібліографічного обслуговування населення //Бібліотечна планета. — 2005. — № 2. — С.16-18.
24. Книгознавство та бібліографія  : Зб. наук. праць/ АН УРСР,; Львівська наук. б-ка ім. В. Стефаника. -К.: Наук. думка, 1983. -151 с.
25. Короткий термінологічний словник із бібліографознавства та соціальної інформатики/ Hаук. ред. і автор вступ. ст. Шведова — Водка Г.М.; Книжкова палата України. — К.: Кн. палата України, 1999. -115 с.
26. Коршунов О. П.   Библиография: теория, методология, методика. -М.: Книга, 1986. -285, с.
27. Коршунов О. П. Библиографоведение: Общ. курс: Учеб. для библ. фак. ин-тов культуры, ун-тов и пед. вузов,. -М.: Кн. палата, 1990. -231,  с.
28. Кулаковська Т.   Розвиток науково-інформаційної діяльності НАН України: пріоритети і перспективи //Бібліотечний вісник. — 2005. — № 3. — C. 17-25
29. Куфаев М. Н.   Избранное: Тр. по книговедению и библиографоведению; Сост., вступит. статья, и коммент. И. Е. Баренбаума. -М.: Книга, 1981. -223 с.
30. Кушнаренко Н.   Внесок Ю.Столярова у розвиток українського бібліографознавства. До 60-річчя від дня народження //Вісник Книжкової палати. — 1998. — № 6. — C. 34
31. Левин Г.   Национальная библиография как понятие и термин //Библиография. — 2004. — № 1. — C. 109-120
32. Лиханова І.   Бібліографічна діяльність в Україні:50-70-ті рр. ХХ ст. //Бібліотечний вісник. — 2002. — № 4. — C. 12-19
33. Лиханова І.   Національна бібліографія України на сучасному етапі //Київська старовина. — 2003. — № 3. — C. 84-99
34. Лиханова І.   Становлення національної  бібліографії України //Київська старовина. — 2002. — № 6. — C. 80-92
35. Лутовинова В.   Історичні витоки рекомендаційної бібліографії в Україні (XІ-початок ХХ ст.) //Вісник Книжкової палати. — 1997. — № 7. — C. 24-26.
36. Лутовинова В.   Позиція українських учених у дискусії з питань теорії бібліографії 50-60-х років ХХ  ст. //Вісник книжкової палати. — 2001. — № 3. — C. 5-8
37. Мельник Н.   Регіональні біографічні видання в Україні: історія та сучасний стан //Бібліотечний вісник. — 2004. — № 5. — C. 33-36
38. Огляд науково-дослідної роботи наукових бібліотек та вищих навчальних закладів культури України у галузі бібліотекознавства, бібліографознавства і основ книгознавства за 1996-2000 рр./ Укл.  Т. Богуш, Л. Любаренко, С. Зворський, О. Мастіпан; Відпов. ред. З. Савіна; М-во культури і мист. України, НПБ України. -К.. -2003. — Ч.2. -2004. -115 с.
39. Онищенко О.   Бібліотечна справа в Україні наприкінці ХІХ — у 10-х роках ХХст.: стан і основні напрями розвитку //Бібліотечний вісник. — 2005. — № 2. — C. 3-13
40. Онищенко О.   В.І. Вернадський та його внесок у заснування та розвиток Національної бібліотеки Української держави //Бібліотечний вісник. — 2003. — № 2. — C. 2-9
41. Отле, Поль   Библиотека, библиография, документация : Избранные труды пионера информатики; Пер. с англ. и фр., предисл., сост., коммент. Р. С. Гиляревского; Рос. гос. б-ка. -М.: ФАИР-ПРЕСС: Пашков дом, 2004. -348,  с.
42. Паславський  Т.   Бібліографія історичної картографії України: актуальні питання обсягу і змісту об'єкта  //Бібліотечний вісник. — 2001. — № 6. — C. 19-24
43. Патока В.   Діяльність НПБУ в галузі національної бібліографії за період 1991-2000 роки //Вісник книжкової палати. — 2001. — № 5. — C. 3-4
44. Патока В.   Дослідження спадщини українських бібліографів: історія і сучасність //Вісник Книжкової палати. — 2003. — № 1. — С.21-23
45. Петрикова В.   Біля джерел національної бібліографії України //Вісник книжкової палати. — 2000. — № 11. — C. 3-6.
46. Прокопенко Л.   Стан національних бібліографій світу на межі тисячоліть //Вісник Книжкової палати. — 2003. — № 9. — С.16-21
47. Романюк М. М.   Загальна і спеціальна бібліографія : Навч. посібник для студ. спец. "Видавнича справа та редагування". -2-е вид., випр.. -Львів: Світ, 2003. -95 с.
48. Свіркова Л.   Регіональні бібліографічні покажчики як важлива ланка національної бібліографії України  //Вісник Книжкової палати. — 1998. — № 7. — C. 10-11
49. Сипко Є.   Українська державницька ідея: бібліографічний огляд за матеріалами  спецфонду  книжкової палати України //Вісник книжкової палати. — 2001. — № 5. — C. 30-31.
50. Слободяник М.   Бібліотечна наука в Україні: до підсумків десятирічного розвитку //Бібліотечна планета. — 2002. — № 1. — С.6-13
51. Цибенко І.   Діяльність М. Грушевського: пошук бібліографічних джерел //Бібліотечна планета. — 2002. — № 4. — С.34-35
52. Шалашна Н.   Особливості розвитку історико-книгознавчої думки в Україні в другій половині ХІХ ст. //Наукові праці Національної бібліотеки імені В.Вернадського. -Київ,  2003. — Вип.11. — C. 398-426
53. Швецова-Водка Г.   Бібліографічні ресурси України:стан,проблеми розвитку  //Бібліотечний вісник. — 2000    . — № 4. — C. 2-6   
54. Швецова-Водка Г. М.   Вступ до бібліографознавства; Ред. Валентина  Вдовиченко,; М-во освіти і науки України, Рівненський держ. гуманіт. ун-т. -К.: Кондор, 2004. -217 с.