Історія правового регулювання спадкових відносин та сучасний стан

Вступ

Актуальність теми дослідження. Економічні реформи, що проводяться в Україні та спрямовані на встановлення і розвиток ринкової системи господарювання, зумовлюють не лише структурні зміни в економічній системі, а й принципові зміни в законодавстві. Один із серйозних недоліків цивільного права і цивільного законодавства до недавнього часу полягав у тому, що така одна із найбільш значущих підгалузей цивільного права як спадкове право, регулювалася нормами майже 50-річної давності.

Спадкове право посідає особливе місце у системі цивільного права. Виникнення права власності і розвиток шлюбно-сімейних відносин у суспільстві зумовили потребу відповіді на питання щодо долі майна, яке залишається після смерті людини. Спадкування, як і будь-який інший соціальний феномен, виконує не лише покладені на нього суспільно-корисні функції. Можливість визначити долю майна після смерті і передати його в спадщину – є однією із найважливіших гарантій стабільності відносин приватної власності. Принципове значення для будь-якого суспільства має конкретне вирішення питання про участь громадян у справедливому розподілі майнових благ і про долю таких благ після їх смерті.

Правове регулювання спадкових відносин стосується інтересів будь-якого громадянина як потенційного спадкоємця і спадкодавця. Держава повинна створити таку систему цивільно-правових засобів, які б гарантували кожній фізичній особі право вільно розпоряджатися своїм майном на випадок смерті і право вільно набувати чи відмовлятися від спадщини.

Проблемам спадкового права були присвячені дослідження вчених-юристів ХIХ – початку ХХ століття, праці яких і сьогодні є фундаментом сучасної науки цивільного права. Серед них роботи Д.І. Мейєра, К.П. Побєдоносцева, Й.О. Покровського, В.І. Синайського, Г.Ф. Шершеневича та ін.

Наукові праці В.І.Серебровського (“Очерки советского наследственного права”. М., 1953 р.), Б.С.Антімонова і К.О.Граве (“Советское наследственное право”. М., 1955 р.), П.С.Нікітюка (“Наследственное право и наследственный процесс”. Кишинев, 1973 р.), М.В.Гордона (“Наследование по закону и по завещанию”. М., 1974 р.), В.К.Дронікова (“Наследственное право Украинской ССР”. К., 1974 р.), С.Я.Фурси, Є.І.Фурси (“Спадкове право. Теорія і практика”. К., 2002 р.) попри те, що більшість із них написані багато років тому, містять цілісну теоретичну розробку ряду проблем спадкового права і залишаються в науковому обігу завдяки високому авторитету їх авторів.

Проте ці дослідження вже не задовольняють певною мірою потреби теорії та практики у зв’язку із істотними змінами спадкового законодавства, відсутністю досвіду застосування окремих правових норм, необхідністю певної ревізії сталих доктрин спадкового права та формування нових відповідно до реалій сьогодення.

Об’єктом дослідження в роботі є спадкові правовідносини.

Предметом дослідження в роботі є правове регулювання спадкових правовідносин.

Метою роботи є дослідження чинної нормативно-правової бази, що регулює спадкові правовідносини.

Для досягнення мети поставлені наступні завдання:

— показати історію виникнення і розвитку спадкового права;

— проаналізувати сутність спадкових правовідносин;

— дослідити законодавство, що регулює відносини в сфері спадкування;

— розкрити колізійні питання спадкового права у сучасному українському законодавстві.

1. Історія виникнення і розвитку спадкового права

Уявлення про спадкування, що проникло у все наше сучасне спадкове право, значною мірою зобов’язане своєю розробкою римському праву, яке вперше сформулювало і послідовно проводило думку про універсальний характер спадкового наступництва. Проте ідея спадкування як універсального наступництва виникла не відразу, а упродовж тривалого процесу історичного розвитку.

Відсутність спадкування, розкрадання майна померлих можливе тільки у найпримітивнішому соціальному стані, коли суспільство являло собою групу ізольованих індивідів і не мало більш тісних осередків. Тоді зі смертю людини втрачався суб’єкт права, внаслідок чого майно, яке належало померлому, ставало безгосподарним, його міг захопити будь-хто. Вимоги втрачали свого кредитора, борги — свого боржника. Ні про спадкування, ні про наступництво тоді ще мови не могло бути.

Становище змінюється з виникненням патріархальної сім’ї. Тепер індивід оточений особами, з якими він пов’язаний єдиним походженням, спорідненням і які більш близькі йому, ніж інші члени суспільства, і майно в той час набуває характеру сімейної власності. За таких умов недопустимою була безгосподарність сімейного майна. Ще за життя домовладики воно належало усім представникам сім’ї. Під впливом цих факторів безгосподарність спадкового майна замінюється переходом його до найближчих родичів.

Проте історичні факти свідчать, що такий перехід майна ще не поширювався на зобов’язання і особливо борги. Розвиток економічного життя вимагав, щоб відповідальність за борги слідом за майном переходила на спадкоємців.

Римське право зробило і цей останній крок. Уже старе римське право (jus civile) розрізняє дві форми спадкового наступництва: універсальне і сінгулярне. У випадку універсального наступництва до спадкоємців переходили права і обов’язки спадкодавця, а за сінгулярного — переходили лише права (зрідка окремі обов’язки) [14 с. 12].

Зародившись на ґрунті сімейного і родового ладу, спадкування на перших порах мало природний характер. Спадкоємцями були природно і обов’язково ті особи, які стояли ближче до померлого в порядку патріархальної родинності. Якщо померлий мав дітей, то вони вступали у володіння його майном. Якщо дітей не було, то спадщина переходила до тих осіб, з якими померлий раніше становив одну сім’ю. Отже, порядок закликання до спадкування визначався самим порядком родинної спорідненості. Саме в цьому полягав природний закон спадкування; і в такому розумінні можна вважати, що в стародавні часи спадкування встановлювалось тільки за законом.

Поступово значення індивіда зростає, сімейний характер власності послаблюється, права домовладики щодо розпорядження майном посилюються. За правом розпоряджатися майном за життя, виникає право домовладики розпоряджатися майном на випадок смерті. Розвивається, отже, свобода заповітів.

Уже Закони XII таблиць визначають заповіт (testamentum) як акт, який усував порядок законного спадкування. Таким чином, поряд із спадкуванням за законом виникає інший вид спадкування — за заповітом [14, с. 13].

При цьому характерною рисою римського права було правило: спадкування за законом не сумісне із спадкуванням за заповітом. Якщо, наприклад, спадкодавець призначив спадкоємця тільки на половину своєї спадщини, то і друга половина також переходить до нього, а не до спадкоємця за законом.

Свобода заповітів у Римі привела до безслідного зникнення сімейної власності. Старе римське цивільне право, яке надало домовладиці право передавати своє майно будь-кому, наклало на нього разом з тим певні обмеження на користь його підвладних членів сім’ї. Невиконання передбачених законом умов могло привести до визнання недійсності заповіту і спадкування за законом. В основі цих обмежень лежала думка про право близьких до спадкодавця осіб на необхідну участь їх у спадкуванні.

Дальший розвиток римського права спадкування перебував під великим впливом преторського права. Подібно до того, як майже в усіх галузях цивільного права поряд з цивільними інститутами претор створив свої особливі, преторські, інститути, так і в цій галузі система цивільного спадкування доповнюється системою спадкування за преторським едиктом (bonorum possessio). Суть спадкування за преторським позовом полягає у тому, що претор надає право певним особам увійти у володіння спадщиною. При цьому таке введення у володіння іноді мало лише тимчасовий, попередній характер. З’явиться інша особа, наприклад, цивільний спадкоємець — і особа, введена у володіння, повинна буде віддати спадщину їй, а сама залишиться sine re — без спадщини. Іноді на підставі преторського едикту спадкоємцем ставав не той, хто мав цивільне право на спадщину, а зовсім інша особа, яку претор вводив у володіння, заповнюючи або вносячи поправки у цивільне право [14, с. 15].

Спадкування за законом виникло раніше, ніж спадкування за заповітом, пройшовши складний і тривалий шлях становлення. У процесі свого історичного розвитку склалися такі види спадкоємства за законом: спадкування за jus civile, спадкоємство за преторським правом — bonorum possessio, спадкоємство за правом Юстиніана.

Уже Закони XII таблиць встановили, що відкриття спадщини за законом можливе тільки тоді, коли немає заповіту. І саме спадкування за законом визначалося положеннями Закону XII таблиць. Можна сказати, що Законами XII таблиць і дальшим розвитком цивільного права (jus civile) були закладені основи спадкування за законом [14, с. 16].

Але розвиток економічного життя, зміцнення приватної власності, витіснення агнатичного споріднення когнатичним вимагали нових підходів, нових принципів спадкування за законом. І такі принципи були вироблені преторською практикою центумвірального суду.

Весь попередній розвиток римського спадкового права дав змогу імператору Юстиніану своїми 118 і 127 новелами провести кардинальну реформу спадкування за законом. В основу спадкування за законом у новелах Юстиніана покладено когнатичне (кровне) споріднення та індивідуальна приватна власність [14, с. 16].

Отже, за правом Юстиніана суворо додержувались принципу: не допускалося одночасне закликання до спадкування спадкоємців різних класів. Ніхто із спадкоємців інших класів, якщо є спадкоємці першого класу, не міг бути закликаний до спадкування. Коло спадкоємців у праві Юстиніана було практично обмежене.

Разом тим система спадкування за законом не була позбавлена і деяких недоліків. Найбільший з них — це закликання до спадкування незліченної кількості родичів. У цьому Юстиніан зробив навіть крок назад порівняно з преторським едиктом, який обмежував закликання когнатів до шостого ступеня. Така незліченність рідні часто призводила до того, що для окремих осіб смерть спадкодавця і відкриття спадщини було приємною несподіванкою. На виправдання Юстиніана треба зазначити, що питання про обмеження спадкування побічних родичів виникло значно пізніше, і цей недолік римської спадкової системи повторили й деякі наступні кодифікації.

На закінчення слід зазначити, що впорядкування системи спадкування за законом, відмова від зовсім застарілого агнатичного принципу і встановлення спадкування на засадах кровного споріднення без всяких обмежень для жінок є безперечною і великою заслугою Юстиніанівських реформ. Усі ці риси зближують її з сучасними системами.

2. Нормативне регулювання спадкових відносин

Процес переходу майна до спадкоємців за законом або за заповітом вважається реалізацією спадкових прав. Лише з моменту відкриття спадщини виникає спадкове правовідношення, юридичним змістом якого є право спадкоємців на прийняття спадщини та обов’язок всіх і кожного утримуватися від дій, що перешкоджають спадкоємцеві у здійсненні зазначеного права [15, с. 349].

Спадкування передбачає цивільно-правові відносини, пов’язані з переходом майнових прав та обов’язків померлої особи до її правонаступників, порядок і процедуру переходу майнових прав померлої особи до інших осіб, які набувають певні права(володіння, користування) на спадкове майно. Такі правові норми у сукупності утворюють відповідний інститут права спадщини. Оскільки норми, що розглядаються, мають переважно цивільно-правове положення, то це дає достатньо підстав для визнання інституту права спадщини інститутом цивільного права.

Норми інституту права спадщини містяться у цивільному законодавстві, так і в інших галузях законодавства. Крім Цивільного Кодексу, серед джерел спадкового права чільне місце посідають спеціальні нормативні акти, що визначають порядок діяльності нотаріальних органів, зокрема Закон України «Про нотаріат» [3] від 03.03.2009 р., Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджена наказом Міністерства юстиції України від 03.03.2004 р. [6].

До регулювання спадкових відносин можуть застосуватися такі кодифіковані акти, як Сімейний кодекс України, Цивільний процесуальний кодекс України.

Значення спадкування в тому, що кожному члену суспільства має бути гарантована можливість жити та працювати із свідомістю того, що після його смерті все надбане ним за життя (втілене у матеріальних благах й обтяжене боргами) майно перейде згідно з його волею, а якщо він її не виявить, то згідно з волею закону до близьких йому людей. І тільки у випадках, прямо передбачених у законі, певна частина того, що належало спадкоємцеві за життя, перейде до осіб, до яких сам спадкодавець не виявляв прихильності(так звані необхідні спадкоємці).

Неухильне виконання цих положень забезпечує інтереси як самого спадкодавця, так і його спадкоємців, так і всіх третіх осіб (боржників та кредиторів спадкодавця, фіскальних органів тощо), для яких смерть спадкодавця може потягнути за собою ті чи інші правові наслідки [15, с. 352].

Процес спадкування можливий лише за умови виконання таких основних принципів, як;

— принцип забезпечення права та інтересів обов’язкових спадкоємців з метою використання спадкового майна для забезпечення непрацездатних родичів і чоловіка (жінки) померлого. В межах цього принципу законодавством встановлено ряд положень, які спрямовані на захист так званих обов’язкових спадкоємців і мають пріоритет над правилами, встановленими самим спадкодавцем;

— принцип сімейно-родинного характеру спадкування, який враховує не тільки дійсну, а й припустиму волю спадкодавця і полягає у тому, що якщо спадкодавець не залишить заповіт, то закон встановлює коло спадкоємців і порядок спадкування з урахуванням припустимої волі законодавця – до спадкування закликають найближчих особі спадкодавця;

— принцип універсальності спадкового наступництва, який полягає у тому, що акт прийняття спадщини порушується на все спадкове майно, незалежно від того, у кого воно знаходиться, і що якісь об’єкти спадщини невідомі спадкоємцю в момент прийняття спадку;

— принцип визнання права спадкування за законом предметів домашньої обстановки за належними спадкоємцями;

— принцип свободи заповіту. Цей принцип цей принцип тісно пов’язаний із загальним цивільним принципом диспозитивності цивільно-правового регулювання і означає, що спадкодавець може розпорядитися своїм майном на випадок смерті, склавши заповіт, або взагалі цього не робити. У заповіті він може визначити як спадкоємців будь-яких суб’єктів цивільного права, поділивши між ними на свій розсуд майно, що йому належить. Складання заповіту, як і його скасування, — це виключна воля спадкодавця, і ніхто не має права примусово впливати на його дії;

— принцип рівності спадкових часток при спадкуванні за законом;

— принцип свободи вибору у спадкоємців, яких закликають до спадщини. Цей принцип передбачений у диспозитивних нормах спадкового права, що надають свободу волевиявлення не лише спадкодавцям, а й спадкоємцям, які можуть прийняти спадщину або відмовитися від неї з різних міркувань;

— принцип охорони основ правопорядку та мораль, інтересів спадкодавця, спадкоємців, інших фізичних чи юридичних осіб щодо спадкування;

— принцип охорони самої спадщини від будь-яких посягань;

— принцип матеріально-забезпечувального призначення спадкування. Суть цього принципу в тому, що перехід прав та обов’язків від спадкодавця до спадкоємців має на меті забезпечити задоволення матеріальних інтересів спадкоємців і кредиторів спадкодавця. І навіть те, що згідно із ст.1301 ЦК України [2] спадкоємець, який прийняв спадщину, відповідає за борги спадкодавця, не ставить його в невигідне становище, оскільки відповідно до цієї статті така відповідальність спадкоємця обмежується розміром дійсної вартості спадкового майна.

Норми, що регулюють умови та порядок спадкування, містяться в Цивільному кодексі України [2], що набрав чинність 1 січня 2004 року, норми якого суттєво вплинули на центральний інститут цивільного права – права власності і, відповідно інститут спадкування. Норми книги шостої ЦК України „Спадкове право” чітко систематизовані в семи главах: „Загальні положення про спадкування”, „Спадкування за заповітом”, „Спадкування за законом”, „Здійснення права на спадкування”, „Виконання заповіту”, „Оформлення права на спадщину”, „Спадковий договір”.

Конституція України передбачає право приватної власності громадян. Спадкове право забезпечує родинні померлого можливість зберегти та використати його майно. Спадкове право надає можливість кожному громадянину розпорядитись своїм майном на випадок смерті, визначивши в заповіті його долю. Отже воно безпосередньо спрямоване на захист інтересів громадян. Водночас спадкове право всіляко захищає інтереси членів сім’ї померлого (особливо неповнолітніх і не працездатних членів сім’ї ).

Юридичні гарантії здійснення спадкових прав передбачені нормами, регулюючими спадкування, які викладені в Цивільному кодексі України, в Законі України «Про нотаріат», в Сімейному Кодексі України, в інших законах та підзаконних актах.

Спадкоємці як за законом так і за заповітом набувають право на спадщину незалежно від свого бажання, вже в силу однієї події – факту смерті спадкодавця. Зміст цього права полягає в тому, що спадкоємцю надається можливість як прийняти спадщину, так і відмовитися від неї.

Реальне здійснення суб’єктивних прав можливе лише за умови існування передбачених законом правових гарантій їх реалізації. Законодавче закріплення визначених меж здійснення суб’єктивних цивільних прав є однією із форм забезпечення інтересів особи.

Здійснення права на спадкування тісно пов’язано із такими юридичними фактами: відкриття спадщини; здатність особи виступати спадкоємцем; наявність спадкового майна; прийняття спадщини особою, яка є спадкоємцем за законом чи за заповітом.

Отже, спадкування передбачає цивільно-правові відносини, пов’язані з переходом майнових прав та обов’язків померлої особи до її правонаступників, порядок і процедуру переходу майнових прав померлої особи до інших осіб, які набувають певні права(володіння, користування) на спадкове майно. Такі правові норми у сукупності утворюють відповідний інститут права спадщини. Оскільки норми, що розглядаються, мають переважно цивільно-правове положення, то це дає достатньо підстав для визнання інституту права спадщини інститутом цивільного права.

Норми інституту права спадщини містяться у цивільному законодавстві, так і в інших галузях законодавства. Крім Цивільного Кодексу, серед джерел спадкового права чільне місце посідають спеціальні нормативні акти, що визначають порядок діяльності нотаріальних органів. До регулювання спадкових відносин можуть застосуватися такі кодифіковані акти, як Сімейний кодекс України, Цивільний процесуальний кодекс України.

3. Правове регулювання підстав спадкування

Нормами цивільного права встановлюються дві підстави спадкування, за законом і за заповітом. Можливе одночасне спадкування і за заповітом, і за законом (наприклад, частина майна спадкодавцем заповідана, а інша частина успадковується за законом) [12, с. 34].

Новий ЦК чітко вперше визначає поняття заповіту. Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок її смерті. Як угода він повинен задовольняти всі вимоги, характер і може бути складений тільки дієздатною особою. Складання і посвідчення його через представників не допускається.

Закон надає формі заповіту особливого значення, від її дотримання належить дійсність заповіту. Заповіт має бути складений письмово з указівкою місця і часу його складання, власноручно підписаний заповідачем і належно засвідчений. Таким чином, письмова форма виключає всяку можливість усних заповітів хоча б і в присутності свідків.

Нотаріальне посвідчення є умовою дійсності заповіту. Нотаріус засвідчує заповіт, написаний заповідачем чи власноручно за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів, в цьому випадку заповіт повинний бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні недоліки не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках.

Складання заповіту, який відповідає точній волі заповідача, розпорядження в якому викладені чітко і ясно, позбавлені протиріч і двозначність. Нотаріус управі засвідчувати лише ті заповіти, що надані йому особисто заповідачем. На прохання заповідача нотаріус сприяє в складанні заповіту, записуючи волю заповідача з його слів. Якщо в заповіті є приписки і виправлення, то вони повинні бути зроблені так, щоб помилково написане, а потім закреслене можна було прочитати в первісному вигляді. Усі виправлення і приписки мають бути обговорені заповідачем і нотаріусом.

Посвідчення заповіту полягає в здійсненні на ньому посвідчувального напису, підписані останнього нотаріусом і проставлені печатки. Заповіт складається, підписується заповідачем і засвідчується нотаріусом у двох екземплярах, один із яких передається заповідачу, а інший залишається в справах нотаріуса.

Особливий порядок посвідчення заповітів передбачений для тих випадків, коли заповідач через фізичну ваду не може сам прочитати заповіт. У цьому випадку посвідчення здійснюється в присутності не менш як двох дієздатних свідків, що не є спадкоємцями за заповітом. Членами їхніх родичів чи близькими родичами, особами, що самі не в змозі прочитати чи підписати заповіт. Свідком не є також нотаріус чи інша посадова, службова особа, яка засвідчує заповіт.

Чинне законодавство передбачає складання заповіту, прирівнюваних до нотаріально засвідченого:

— заповіт особи, яка перебуває на лікуванні в лікарні, госпіталі, іншій стаціонарній установі, також особи які перебувають в будинку для особи похилого віку;

— заповіт особи, яка перебуває в пошуковій чи іншій експедиції, може бути засвідчено начальником цієї експедиції

— заповіт особи під час плавання на морському, річковому судні, що ходить під прапором України, може бути засвідчено капітаном цього судна;

— заповіт особи, яка перебуває покарання у вигляді позбавлення волі, може бути засвідчено начальником місця позбавлення волі;

— заповіт особи, яка тримається під вартою, може бути засвідчено начальника слідчого ізолятора [16, с. 418].

Заповіти осіб, зазначених у цих пунктах, засвідчуються при свідках.

Свідками не можуть бути:

— нотаріус чи інша посадова, службова особа, яка засвідчує заповіт;

— спадкоємці за заповітом;

— члени родини і близькі родичі спадкоємців за заповітом;

— особи які не можуть прочитати чи підписати заповіт [16, с. 419].

Це вичерпний перелік посадових, службових осіб, які при визначених обставинах засвідчують заповіти громадян. Заповіти, засвідчені такими особами, мають також юридичну силу, як і заповіти, засвідчені нотаріально.

Заповіт – особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті з приводу належного їй майна, здійснене у встановленій законом формі. Заповідачем може бути лише фізична особа, що має повну цивільну дієздатність.

Термін “розпорядження” можна знайти в тріаді права власності:право володіння, користування і розпорядження. Отже, складаючи заповіт, заповідач здійснює особисте розпорядження своєю власністю.

За юридичною природою заповіт є одностороннім правочином. Він становить вираження особистої волі спадкодавця і безпосередньою пов’язаний з його особистістю. Саме тому право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається.

Заповіт з умовою. Суть умовного заповіту полягає в тому, що призначений заповідачем спадкоємець стає власником заповіданого йому майна лише за виконання вказаної у заповіті умови. Законодавство встановлює, що умова в заповіті є нікчемною, якщо суперечить закону або моральним засадам суспільства.(ч.2 ст.1242 ЦК України) [2].

Секретний заповіт. Головна мета створення інституту секретних заповітів у Цивільному кодексі України полягає в тому, щоб максимально захистити таємницю змісту заповіту. Секретний заповіт подається в заклеєному конверті нотаріусу, з підписом заповідача на конвертів. У цьому випадку нотаріус ставить на конверті свій посвідчувальний підпис, скріплює печаткою і в присутності заповідача вміщує його в інший конверт та опечатує його.

Після одержання інформації про відкриття спадщини, нотаріус призначає день оголошення змісту заповіту. Про це він повідомляє членів сім’ї спадкодавця. У присутності цих осіб та двох свідків нотаріус відкриває конверти, у яких зберігався заповіт, і оголошує його зміст. Про проголошення заповіту складається протокол, який підписують нотаріус та свідки. До протоколу записується весь зміст заповіту.

Заповіт подружжя. введення такого видів заповітів, як заповіт подружжя, є позитивним явищем, оскільки розширяє право громадян. Подружжя може скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності. Тобто спільне майно не потрібно ділити між подружжям, воно цілком переходить до зазначених спадкоємців, що сприяє, зокрема, зміцненню подружніх відносин, тощо.

Цим заповітом призначаються спадкоємці об’єктів спальної сумісної власності подружжя. При складенні подружжям спільного заповіту частка у спільній сумісній власності після одного з подружжя переходить до того, хто його пережив. У разі смерті останнього з подружжя спадщина переходить до осіб, зазначених ним у заповіті.

За життя обох з подружжя кожен з них має право відмовитися від спільного заповіту, що посвідчується нотаріально. У разі смерті першого з подружжя нотаріус накладає заборону відчуження майна, зазначеного у заповіті.

Заповідач може у будь-який час скасувати заповіт або скласти новий. Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або в тій частині, в якій він йому суперечить. Якщо новий заповіт, складений заповідачем, був визнаний недійсним, то відновлюється чинність попереднього заповіту.

Заповідач має право у будь-який час внести до заповіту зміни та доповнення. Скасування заповіту, внесення до нього змін та доповнень проводяться заповідачем особисто.

Відповідно до частини першої статті 1257 Цивільного кодексу України [2] заповіт, складений особою, яка не мала на це право, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.

Отже, розглядаючи дане питання Дідух Г. визначає основним змістом заповіту, як призначення спадкоємців із зазначенням майна, що передбачається їм в порядку спадкування. Спадкоємцями за заповітом можуть бути: так звані сторонні особи, що не входять до кола спадкоємців за законом; держава, територіальні громади або окремі організації.

Однак свобода заповіту обмежена встановленням законом кола спадкоємців (їх називають необхідними або обов’язковими), які мають право на отримання обов’язкової частки у спадщині. Тобто заповідач не має права усувати осіб, які претендують на обов’язкову частку у спадщині, шляхом вказівки про позбавлення їх права на спадщину. Відповідно до ч.1 ст.1241 Цивільного кодексу України [2] обов’язкова частка становить 0,5 тієї частки, яка належала б кожному з них у разі спадкування за законом.

Цивільний кодекс чітко визначив склад майна, з якого вираховується обов’язкові частки. До цього майна належить предмети звичайної домашньої обстановки і вжитку, вартість заповідального відказу, встановленого на користь обов’язкового спадкоємця, а також вартість інших речей та майнових прав, які перейшли до такого спадкоємця.

Спадкування за законом можливе, якщо:

1) спадкодавець не залишив заповіту або його заповіт визнано недійсним;

2) заповідано лише частину майна або заповіт у визначеній частині визнано недійсним; тоді неохоплена заповітом частина спадкового майна переходить у порядку спадкування за законом;

3) зазначений у заповіті спадкоємець помер раніше за відкриття спадщини або відмовився від прийняття спадщини;

4) всі спадкоємці усунуті від права на спадщину [18].

Головним змістом норм спадкування за законом є визначення кола спадкоємців, які запрошуються до спадкування. Коло спадкоємців вичерпним чином встановлено законом і його розширення неможливе.

Спадкування за законом будується на засадах послідовності закликання черг до спадкування та рівності часток спадкоємців однієї черги. Спадкоємці кожної наступної черги спадкують за відсутності спадкоємців попередньої черги(тобто якщо спадкоємців попередньої черги взагалі немає, або жоден з них не має права спадкування, або вони усунуті від спадкування, або позбавлені спадщини,або ніхто з них не прийняв спадщину, або відмовився від неї).

Вперше у вітчизняному спадковому праві(ст. 1259 ЦК України) [2] спадкоємцям за законом надається можливість зміни черговості одержання права на спадкування. Передбачається, що черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування може бути змінена нотаріально посвідченим договором заінтересованих спадкоємців, укладеним після відкриття спадщини. Оскільки кількість спадкоємців за законом впливає на розмір частки кожного з них, то вважається, що участь у такому договорі мають брати всі спадкоємці тієї частки, яка запрошується до спадкування.

За Цивільним кодексом України, спадкоємці за законом, поділяються на такі черги. До першої черги належать діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Другу чергу спадкоємців за законом утворюють такі особи: рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і збоку матері. Рідними мають вважатись і ті брати та сестри, в яких одна мати, але різні батьки, оскільки вони поєднані єдиним кровним зв’язком.

У третю чергу права спадкування за законом мають рідні дядьки та тітка спадкодавця. Тобто досить, щоб у батьків спадкодавця з їх братом чи сестрою був спільним хоча б один з батьків.

До четвертої черги спадкоємців за законом належить особи, які проживали із спадкоємцем однією сім’єю не менше п’яти років до часу відкриття спадщини (це можуть бути вітчим і мачуха, пасинок і падчерка, а також інші особи, які взяли до себе дитину як члена сім’ї).

У п’яту чергу права на спадкування мають інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів дальшого ступеня споріднення.

Ступінь споріднення визначають за числом народжень, що віддаляють родича від спадкодавця (наприклад, двоюрідний дядько – це другий ступінь споріднення). Народження самого спадкодавця не входить до цього числа.

У п’яту чергу право на спадкування за законом одержують і утриманці, які не були членами його сім’ї (але не менш як п’ять років отримували від нього матеріальну допомогу, що була для них єдиним або основним джерелом засобів до існування).

Під спадкуванням за правом представлення розуміється такий порядок спадкування, коли одна особа у випадку смерті іншої, яка є спадкоємцем за законом, до відкриття спадщини нібито заступає її місце спадкування тієї частки у спадковому майні, яку отримав би померлий спадкоємець, якби він був живий на момент відкриття спадщини. Слід зазначити, що термін, який використовується в Цивільному кодексі України («спадкування за правом представлення»), є умовним, оскільки особа, яку «представляють», померла до відкриття спадщини [16, с. 422].

Відповідно до статті 1266 Цивільного кодексу України спадкування за правом представлення мають [18]:

— онуки, правнуки спадкодавця, успадковують ту частку, яка належала б законом їхній матері, батькові, дідові, бабусі, якби вони були живими на день відкриття спадщини. Якщо до відкриття спадщини або того самого дня ці діти вмирають, то за правом представлення право на спадкування виникає в їхніх дітей, тобто онуків спадкодавця, а якщо онуків немає, тоді успадковують правнуки;

— прадід, прабабуся успадковують частку, яка належала б їхнім дітям – бабусі, дідусю спадкодавця, будь вони живі на день відкриття спадщини. Якщо дідусь і бабуся померли на день відкриття спадщини, право на спадкування за правом представлення переходить до прадіда і прабабусі, які належать до спадкоємців другої черги;

— племінники успадковують частку, яка за законом належала б їхній матері, батькові, тобто сестрі, братові спадкодавця (ч.3 ст.1266 ЦКУ) [2]. Інакше кажучи, якщо до дня відкриття спадщини померла сестра спадкодавця, то за правом представлення у складі другої черги може успадкувати її син або дочка – племінники спадкодавця;

— двоюрідні брати і сестри вправі успадкувати ту частку, яка за законом належала б їхній матері, батькові – тітці, дядькові спадкодавця. Тобто вони потрапляють до третьої черги спадкоємців.

Якщо спадкування за правом представлення здійснюється кількома особами, та частка їхнього померлого родича ділиться між ними порівну.

Частки у спадщині кожного зі спадкоємців за законом є рівними. Але спадкоємці за усною угодою між собою, якщо це стосується рухомого майна, можуть змінити розмір частки у спадщині когось з них. Якщо це стосується нерухомого майна або транспортних засобів, то спадкоємці за письмовою угодою між собою, яку посвідчено нотаріусом, також можуть змінити розмір частки у спадщині когось з них.

Отже, розглядаючи питання «Спадкування за правом представлення», можна виокреслити таку проблему, як можливість більш далеким родичам спадкодавця зайняти спорожніле місце серед спадкоємців першої, другої або третьої черги.

Цивільне законодавство передбачає новий вид договорів – спадковий договір. Відповідно до ст. 1302 ЦК України [2] за спадковим договором одна сторона (набувач) зобов’язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача. У прямому розумінні слова цей договір не передбачає виникнення спадкових правовідносин. Віднесення його до спадкового права є дещо умовним. Воно зумовлено тільки тим, що правові наслідки цього договору пов’язані зі смертю однією з його сторін. Цей договір моделюється за принципами договору про довічне утримання (статті 744-758 ЦК України) [2], хоча і має певні відмінності. Основна відмінність полягає в часі виникнення у набувача право власності на майно. За договором довічного утримання це право виникає з моменту державної реєстрації нотаріально посвідченого договору, тоді як за спадковим договором набувач стає власником майна тільки після смерті відчужувача.

Отже, спадкування можливе як за законом так і за заповітом. Новий ЦК чітко вперше визначає поняття заповіту. Заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок її смерті. Як угода він повинен задовольняти всі вимоги, характер і може бути складений тільки дієздатною особою. Складання і посвідчення його через представників не допускається.

4. Колізійні питання спадкового права у сучасному українському законодавстві

Конституція України гарантує кожному громадянину право володіння користування та розпорядження своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41 Конституції) [1]. Згідно зі ст. 316 ЦК України [2] правом власності є право особи на майно, яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Тости право власності є абсолютним і найширшим з існуючих прав. Власник на свій розсуд володіє, користується та розпоряджається належним йому, майном, вчиняє щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону.

Згідно зі ст. 13 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземці та особи без громадянства в Україні мають право мати у власності будь-яке майно, спадкувати та заповідати його, Наведемо класичний приклад: після смерті громадянина України Ю., який проживав у Польщі, залишилися спадкоємці: дружина (громадянка України), син (громадянин США) та дочка (громадянка Польщі). Очевидне, що у випадку виникнення подібної ситуації, законодавство визначає — коло спадкоємців, якщо цього не зробив спадкодавець у заповіті, їхні частки у спадщині, вживаються заходи щодо охорони спадкового майна тощо. Проте насамперед слід з’ясувати, правом якої держави будуть регулюватися ці відносини.

Колізійні питання спадкування були і залишаються у МПрП України одними з найскладніших. Вирішення різних спадкових спорів, як правило, породжує майнові відносини, що входять до системи відносин власності однієї держави, і взаємодіють з системою власності іншої держави. Це дає підстави кожному із правопорядків претендувати на врегулювання пий відносин.

З метою врегулювання відносин, які хоча б через один із своїх елементи пов’язані з одним або кількома правопорядками, іншими, ніж український правопорядок, в Україні прийнято Закон «Про міжнародне приватне право». Питанням спадкування присвячено розділ X «Колізійні норми щодо спадкування» (статті 70-72) [14, с. 55].

Цей Закон визначає пріоритет норм міжнародного договору перед внутрішніми колізійними нормами. Так, згідно зі ст. З цього Закону, якщо міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Законом, то застосовуються правила відповідного міжнародного договору.

До колізійних питань, які виникають у галузі спадкового права України, передусім належать: загальне правило щодо визначення закону, що застосовується до спадкових відносин; спадкування нерухомого майна і чайна, що підлягає внесенню до державного реєстру; форми заповіту, а також можливості реалізації автономії волі у заповідальних розпорядженнях.

Так, стаття 70 цього Закону передбачає, що досліджувані відносини регулюються правом держави, у якій спадкодавець мав останнє місце проживання. Отже, Україна належить до держав, які використовують для врегулювання спадкових відносин закон місця проживання.

Необхідність з’ясування місця переважного проживання спадкодавця виникає тоді, коли він проживав в декількох державах, і жодне з них на може із впевненістю бути місцем його постійного проживання. У такому випадку потрібно насамперед виключити із числа таких місць проживання ті держави, де спадкодавець тимчасово перебував, а з місць, що залишилися, віддати перевагу державі, з якою у нього склалися найбільш тісна зв’язки, насамперед з точки зору тривалості проживання спадкодавця та наявності в ній «осілого» характеру проживання (проживання разом із сім’єю, робота, житло тощо).

Для застосування колізійної норми, яка досліджується, треба встановити останнє місце проживання спадкодавця. Л.Лунц доводив, що поняття «останнє місце проживання», яке використовується у колізійному прані, в матеріальному праві відповідає «місце проживання». Зазначимо, що в даному випадку «останнє»означає останнє місце проживання спадкодавця на момент відкриття спадщини. Таким останнім місцем проживання може бути держава, де спадкодавець мав місце проживання, яке відповідає викладеним вище критеріям.

Визначення останнього місця проживання спадкодавця ускладнюється у тих випадках, коли смерть не може бути підтверджена медичними документами тому, що особа пропала безвісти, а засвідчується тільки публічними органами (в Україні — судом) в силу того, що існує висока вірогідність фізичної смерті особи. Оскільки строки відсутності особи в місці проживання, інші умови і порядок оголошення фізичної особи померлою в законодавстві різних держав істотно відрізняються, не виключено, що українському суду для кваліфікації поняття «останнє місце проживання спадкодавця», оголошеного за кордоном померлим, відповідно до ч. 2 ст. 7 зазначеного Закону потрібно буде врахувати право іноземної держави [14, с. 57].

Отже, загальним правилом для врегулювання спадкових відносин є право держави останнього місця проживання спадкодавця. Проте в Законі України «Про міжнародне приватне право» передбачено виняток — спадкодавець у заповіті має право обирати право держави, громадянином якої він був. Але такий вибір права буде недійсним, якщо спадкодавець теля складання заповіту змінив громадянство. Зауважимо, що відносини, пов’язані із спадкуванням нерухомого майна, інакше врегульовуються з у цьому Законі (ст. 71 Закону).

Аналізуючи проект зазначеного Закону, який був прийнятий Верховною Радою України у першому читанні, нами було запропоновано дещо змінити редакцію ст. 70 проекту. Так, на час першого читання у цій статті зазначалося: «вибір права спадкодавцем буде недійсним, якщо на момент смерті він змінив громадянство». З метою усунення двозначного тлумачення цієї норми, а також узгодження її з нормами ЦК України, нами запропоновано іншу редакцію цього положення: «вибір праве, спадкодавцем буде недійсним, якщо після складання заповіту його громадянство змінилося». Зазначимо, що відповідно до ч. 4 ст. 25 ЦК України цивільна правоздатність особи є невіддільною від неї і припиняється з її смертю. Тому «на момент смерті» особа не може змінити громадянство, бо втрачає правоздатність і дієздатність [14, с. 59].

Отже, у Законі передбачено норму, яка дозволяє спадкодавцю обрати право держави, громадянином якої він був (lex patriae), замість права місця проживання (lex domicilii).

Традиційно питання набуття права власності у порядку спадкування регулюються особистим законом спадкодавця. Однак українське законодавство з МПрП приписує у питаннях спадкування нерухомого майна керуватися законом місця знаходження речі (lex rei sitae). Так, відповідно до ст. 71 Закону України «Про міжнародне приватне право» спадкування нерухомого майна регулюється правом держави, на території якої знаходиться це майно, а майна, внесеного до Державного реєстру України — правом України.

Зазначимо, що колізійна формула lex rei sitae (закон місця знаходження майна) містилася і в колишньому законодавстві України. Так, ЦК УРСР мав імперативну норму і передбачав, що спадкоємство будівель, що знаходяться на території України, визначається українським законодавством (ч. З ст. 570 ЦК УРСР). Стаття 71 зазначеного Закону дещо розширила сферу застосування колізійної прив’язки lex rei sitae порівняно з нормою ЦК УРСР. Нині її дія розповсюджується на відносини, коли об’єктами спадкування є не тільки споруди, будівлі, розміщені на території України, а й інші об’єкти нерухомості [14, с. 60].

Новизна ст. 71 Закону полягає у такому: 1) сформульовано двосторонню колізійну норму, яка дозволяє застосовувати до спадкування нерухомості,незалежно від того перебуває це майно в Україні чи в іншій країні, ту сажу колізійну прив’язку — право країни, в якій знаходиться це майно (lex га sitae); 2) у законодавстві з’явилася спеціальна одностороння колізійна норма про те, що спадкування нерухомого майна, внесеного до Державного реєстру України, регулюється правом України. Тобто принцип «місця знаходження майна» уточнений у зв’язку із специфікою тлумачення вітчизняним законодавством поняття «нерухоме майно».

Поняття «нерухоме майно» визначено у ст. 181 ЦК України [2]. До нерухомості належать, по-перше, об’єкти природного походження — земельні ділянки, ділянки з надрами, водні об’єкти. По-друге, всі об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких неможливе без їх знецінений Ті зміни цільового призначення. Об’єкти визначаються як нерухомість, поки існує зв’язок із землею. У випадку відокремлення від неї, вони вважаються рухомими речами. Проте до нерухомого майна згідно із ч. 1 ст. 181 ЦК України [2] належать повітряні, морські судна, судна внутрішнього плавання і космічні об’єкти, а також інші речі, права на які підлягають державній реєстрації. За своєю природою ці об’єкти можуть переміщатися у просторі, тобто перебувати не на території України. Цим і пояснюється закріплення до спадкових відносин не принципу lex rei sitae, а закону місця державна реєстрації. Слід також зазначити, що закон місця державної реєстрації же співпадати із законом їхнього місця знаходження.

Перед вирішенням питання щодо права, яке застосовується до спадкування об’єктів, що не підлягають згідно з українським правом державна: реєстрації на території України, повинна бути здійснена (відповідно до ч. 2ст. 7 цього Закону) їх правова кваліфікація шляхом тлумачення за правом тієї держави, з якою відповідні спадкові правовідносини найбільше тісно пов’язані. Найімовірніше, що таким правом буде право держави місця проживання чи громадянства спадкодавця. Залежно від результати такої кваліфікації до спадкування відповідного об’єкта може бути застосовано право держави останнього місця проживання або право держави в якій він пройшов відповідну державну реєстрацію.

Зміст ст. 71 досліджуваного Закону зобов’язує звернутися до загальний положень про право, яке застосовується до права власності та інших речових прав. Так, відповідно до ст. 38 цього Закону положення про те, що право власності визначається правом держави, у якій це майно знаходиться стосується рухомого і нерухомого майна. Якщо ж розглядати цю норму в контексті спадкового права, то вона може бути сприйнята як виникнення колізійно-правового розщеплення статуту спадкування, коли в силу неоднакового місцезнаходження рухомого і нерухомого майна до спадкових відносин застосовуються різні правопорядки. Проте ще Л.Лунц звертає увагу на не бездоганність такого підходу і вказував, що йдеться не про розщеплення колізійної прив’язки, а про відмінності в колізійно-правовому регулюванні відносин спадкування двох категорій майна, і, як наслідок, про диференціацію правових режимів для рухомого і нерухомого майна [14, с. 61].

Л.Лунц правий у тому, що для врегулювання спадкових відносин існують дві різні, самостійні колізійні прив’язки: одна (щодо рухомого майна) закріплює до відносин закон доміцилію спадкодавця, а інша, у разі спадкування нерухомості, — закон місцезнаходження майна. У цьому випадку підхід до регламентації спадкових відносин — замість основної прив’язки до особистого закону спадкодавця, яка застосовується до спадщини, перевагу надано розмежуванню в регулюванні спадкування рухомого і нерухомого майна. Отже, за нинішніх обставин спадкування різних категорій майна може бути підпорядковане різним правопорядкам — вітчизняному чи іноземному.

У результаті звернення до різних правопорядків такі поняття, як «місце проживання», «останнє місце проживання», «рухоме і нерухоме майно» та ін. не можуть уникнути розбіжностей у тлумаченні цих понять. Так, у праві Венесуели (ст. 34 Закону про міжнародне приватне право) поняття «місце проживання» має такі самі характеристики, що і в Україні. Проте швейцарське законодавство вважає особу такою, що проживає на території Швейцарії, у тому випадку, якщо вона перебуває на території Швейцарії протягом певного строку чи здійснює комерційну діяльність (ст. 20 Закону про міжнародне приватне право) [14, с. 62].

Застосування іноземного закону з метою встановлення змісту зазначених понять може спонукати до необхідності тлумачення й інших термінів, зокрема «місце звичайного проживання» (Швейцарія), «реальна і персональна рухомість» (Велика Британія) тощо. У такому випадку постане запитання: кваліфікувати їх у такому вигляді, в якому їх викладено з іноземному праві, чи відповідно до норм ст. 7 Закону України «Про міжнародне приватне право» шукати аналоги цих понять у вітчизняному праві.

Відповідно до вищевикладеного, диференціація проведених колізійних принципів зумовлена структурою спадщини. Кожний із них діє щодо відповідних її частин. Основного змісту вони набувають у ході регламентації переходу прав на неї від однієї особи до іншої в результаті спадкування.

Передача спадкового майна від спадкодавців до спадкоємців є одним із стрижнів правового регулювання процесу спадкування. Правові системи мають різні інструменти щодо цих правовідносин. Так, існує спадкування за законом, за заповітом, спадковим договором тощо. Однією з форм перехолу спадкового майна є спадкування за заповітом.

У статті 72 досліджуваного Закону України містяться колізійні норми щодо здатності осіб на складання і скасування заповіту, форми заповіту та акта його скасування. Так, здатність особи на складання і скасування заповіту, а також форми заповіту і акта його скасування визначаються правом держави, у якій спадкодавець мав постійне місце проживання в момент складання акта або в момент смерті. Заповіт або акт його скасування не можуть бути визнані недійсними внаслідок недодержання форми, якщо остання відповідає вимогам права місця складання заповіту, або права громадянства, або права звичайного місця перебування спадкодавця у момент складання акта чи в момент смерті, а також права держави, у якій знаходиться нерухоме майно [14, с. 62].

З метою недопущення обмеження волі заповідача, на нашу думку, ст. 72 цього Закону потребує внесення юридично-технічної правки, а саме: перше речення цієї статті Закону викласти у такій редакції: «1. Здатність особи на складання і скасування заповіту, в тому числі і щодо нерухомого майна, а також форми заповіту і акта його скасування визначаються правом держави, у якій спадкодавець мав постійне місце проживання в момент складання заповіту чи акта або в момент смерті» [14, с. 62].

Положення ст. 72 зазначеного Закону має дві колізійні норми, які начебто схожі між собою, але насправді належать до не пов’язаних між собою питань спадкування за заповітом. У одній із них визначається право, за яким вирішується питання щодо заповідальної дієздатності, тобто пре визнання за громадянином з точки зору закону права складати, змінювати і відміняти заповіт. Інша, складніша норма, визначає право, вимогам якого має відповідати форма заповіту і форма акта, яким заповіт змінюється чи скасовується.

За основу ст. 72 цього Закону покладено правило, яке містилося у ч. 2 ст. 570 ЦК УРСР, а саме: «Здатність особи складати і скасовувати заповіт, форма заповіту і акт його скасування визначаються за законодавством тієї країни, де заповідач мав постійне місце проживання в момент складання акта. Проте заповіт або його скасування не можуть бути визнані недійсними внаслідок недодержання форми, якщо остання задовольняє вимоги закону місця складання акта чи вимоги закону України» [14. с. 63]. З вищезазначеного вбачається, що у ст. 72 Закону, на відміну від цих самих правил у ЦК УРСР, містяться норми, які розповсюджуються і на спадкування нерухомого майна.

Здатність особи до складання і скасування заповіту (ст. 72) є наслідком здатності фізичної особи укладати правочин (заповіт). Заповідальна дієздатність особи є одним із виявів цивільної дієздатності фізичної особи, для визначення якої у колізійному праві України встановлено декілька загальних правил (ст. 18 Закону). Проте їхнє застосування до визначення заповідальної дієздатності громадянина усувається встановленим у ст. 72 Закону спеціальним правилом.

Зміст цього правила полягає у тому, що здатність особи на складанняіскасування заповіту завжди визначається за правом держави, у якій спадкодавець мав постійне місце проживання на момент складання акта абовмомент смерті. З цього випливає низка висновків, які полягають у тому, що для визначення заповідальної дієздатності фізичної особи не мають значення такі обставини:

— заповіт складено не в тій державі, де заповідач мав місце проживання, а в державі його тимчасового перебування або навіть поза межами якої-небудь держави (наприклад, на кораблі під час плавання у відкритому морі);

— право держави місця проживання заповідача в момент складання заповіту може не збігатися з його особистим законом у цей момент;

— відносини із спадкування заповідального майна можуть визначатися правом іншої держави, ніж те, яким відповідно до ст. 72 Закону визначається заповідальна дієздатність цієї особи (якщо місце її проживання в момент складання заповіту не збігається з її останнім місцем проживання чи з місцем знаходження нерухомого майна, яке їй належить).

Будь-яке розпорядження майном на випадок смерті, якщо воно виконане дієздатною особою і є заповітом, має відповідати цілому ряду юридичних ознак. Основною у цьому випадку є форма заповідального розпорядження. Значна частина положень ст. 72 Закону присвячена саме визначенню права, відповідно до якого повинні вирішуватися питання щодо дійсності заповіту з точки зору його форми. Форма заповіту (у тому числі і акт його відміни) має відповідати вимогам хоча б одного із зазначених у най статті Закону правопорядків: праву місця складання заповіту, або прану громадянства, або праву звичайного місця перебування спадкодавця у момент складання акта чи в момент смерті, а також праву держави, у якій знаходиться нерухоме майно [14, с. 64].

Сфера дії колізійної норми, що визначає право, вимогам якого повинна відповідати форма заповіту (і акт його скасування), щоб заповіт був дійсним, залежить від змісту поняття «форма заповіту».

А.Маковський та С.Суханов доводять: заповіт — це спосіб висловлення, фіксації і засвідчення волевиявлення заповідача щодо розпорядження своїм майном, при здійсненні яких закон визнає це волевиявлення заповітом [14, с. 64].

До питань, які виникають до форми заповіту, належать, зокрема, такі: чи можна укладати заповіт в усній формі, чи слід складати лише у письмовій формі; чи потрібно заповідачу писати заповіт власноручно; чи обов’язково включати до заповіту які-небудь конкретно визначені слова (реквізити ) які технічні засоби можуть бути задіяні при його написанні; яких особливих вимог слід дотримуватися щодо форми заповіту особі, яка має фізичні вади або неписьменна; чи треба посвідчувати заповіт і хто це має зробити та ін.

Законодавству країн відомі такі форми заповіту, як: власноручний заповіт (олографічна форма), заповіт у формі публічного акта, таємний заповіт, усний заповіт чи заповіт складений у простій письмовій формі.

Колізійне право України розрізняє поняття «форма» та «порядок складення і скасування» заповіту (ст. 72 Закону), але в тій мірі, в якій порядок складення чи скасування заповіту повинен отримати відображення в його тексті чи в тексті відповідного посвідченого напису (про свідків, відомості про особу, яка посвідчує заповіт та ін.). Цей порядок, в рамках ст. 72 Закону, охоплюється поняттям «форма заповіту». Згідно із правом, яке слід застосувати в силу цієї норми, має вирішуватися питання про наслідки недодержання вимог, яким повинна відповідати форма заповіту, тези: дійсність чи недійсність заповіту. Зміст вимог, які висуваються закономдо форми заповіту, полягає у тому, щоб дотримуючись їх усунути сумніву щодо дійсності заповіту.

У зв’язку з цим, пропонуємо доповнити Закон України «Про міжнародне приватне право» новою ст. 72і «Перехід відумерлої спадщини»: «1. Перехід у власність територіальної громади відумерлої спадщини, яка знаходиться на території України, здійснюється за правом України» [14, с. 66].

Проаналізувавши колізійні норми щодо спадкування, які містяться у Законі України «Про міжнародне приватне право», приходимо до висновку, що цей Закон істотно змінює принципи колізійного регулювання в даній галузі, які містилися у ЦК УРСР.

Новизна колізійних спадкових норм, які містяться в цьому Законі, полягає у тому, що, по-перше, заповідач має право обирати право, яке треба застосувати для врегулювання спадкових відносин. Проте такий вибір є обмеженим — це може бути право держави, у якій спадкодавець мав останнє місце проживання або закон держави громадянства.

По-друге, у Законі міститься спеціальна норма: «спадкування внесеного до Державного реєстру України, регулюється правом України» [14, с. 66].

По-третє, здатність особи на складання і скасування заповіту, а також форма заповіту і акта його скасування визначаються правом країни, у якій спадкодавець мав постійне місце проживання в момент складання акта або момент смерті. Форма заповіту та акта його скасування підпорядковуєтьсятаким новим прив’язкам, як право країни, громадянином якої була особа, право звичайного місця перебування спадкодавця у момент складення акта чи в момент смерті, а також право країни, у якій знаходиться нерухоме майно. Отже, колізійні принципи переконують нас, що законодавство України виходить із відносної свободи вибору права, яке слід застосувати ці норми заповіту чи акта його відміни, встановлюючи регулювання, оперуючи множинністю колізійних прив’язок, і має в арсеналі цілий ланцюг – колізійних норм. Все це говорить про те, що вітчизняне право використовує гнучкі» інструменти регламентації спадкових відносин.

Зазначимо, що, незважаючи на велику кількість різноманітних колізійних ситуацій, положення розділу X «Колізійні норми щодо спадкування » Закону України «Про міжнародне приватне право» в цілому охоплюють як традиційні засоби регулювання спадкових відносин, так і сучасні тенденції розвитку МПрП.

Проаналізувавши колізійні норми права України, підкреслимо, що Закон України «Про міжнародне приватне право» зменшить законодавчий масив у цілому. Крім того, відокремлення норм МПрП від положень ЦК є доцільним, оскільки МПрП має особливий предмет регулювання — приватні відносини з іноземним елементом [14, с. 67].

Висновки

Необхідною умовою здійснення спадкоємцями своїх прав є чітке законодавче регулювання процедури їх реалізації. Реалізація спадкових прав охоплює кілька етапів: а) відкриття спадщини; б) прийняття спадщини; в) поділ спадщини; г) оформлення свідоцтва про право на спадщину.

Спадкоємство за законом має місце в тих випадках, коли: заповіту немає; заповіт визнано недійсним; спадкоємці, призначені в заповіті, померли до відкриття спадщини або відмовилися прийняти її.

Порядок укладання й посвідчення заповіту регламентується чинним законодавством, згідно з яким кожен дієздатний громадянин може особисто розпоряджатися своїм майном на випадок смерті. До заповіту Цивільний кодекс України встановлює відповідні вимоги.

Оскільки заповіт – це не договір, а односторонній правочин, за яким права та обов’язки для інших осіб виникають за волевиявленням заповідача, то до заповіту встановлюються такі ж умови його дійсності, як до будь-якого договору, а саме: заповіт має бути складений тільки дієздатною особою; заповіт повинен бути складений у формі, що визначена законом; зміст заповіту має відповідати вимогам чинного законодавства.

Список використаних джерел

Конституція України: Закон України від 28 червня 1996 р.: прийнята на п’ятій сесії Верхов. Ради України 28 черв. 1996 р.: із змінами та доповненнями // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — №30. с.141
Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року N 435-IV // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, NN 40-44, ст.356
Про нотаріат: Закон України від 2 вересня 1993 року // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1993, N 39, ст.383
Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства: Закон України від 4 лютого 1994 року // Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1994, N 23, ст.161
Про реєстрацію актів громадського стану: Закон України №2046 вiд 18.10.2000 р.// Відомості Верховної Ради – 1993 — №3 – ст. 17
Інструкція «Про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України» №39 від 02.09.1993 р.; //Відомості Верховної Ради – 1993 — №3- ст.187
Правила реєстрації актів громадського стану в Україні №2046-І від 18.10.2000 р. // Відомості Верховної Ради – 1993- №7- ст21
Гелич А. Про поняття склад спадщини за ЦК України // Підприємство господарство і право. — 2010. №2 – с. 102
Євтушенко І. Реалізація права на спадщину //Юридичний журнал – 2008. — №9 – с. 65
Заїка Ю. Здійснення права на спадкування //Підприємство господарство і право — 2004 № 8 – с.49
Зубович І. Особливість посвідчення спадкового договору // Праця і зарплата – 2010 №35 — с.76
Нелін О. Теоретичні основи спадкування //Підприємство господарства і права України – 2008 № 5 – с.34
Павлова Л. Спадкування за новим Цивільним кодексом України //Урядовий кур’єр – 2005 №177 – с.54
Панченко М.І. Спадкове право України. — К.: Знання, 2010. – 76
Цивільне право України: Академічний курс: Підруч.: У двох томах / За заг. ред. Я. М. Шевченко., 2003. – 520 с.
Цивільне право України: Підруч. / Харитонов Є.О., Старцев О.В / Вид. 2 перероблене доп. – К.: Істина, 2007. – 816 с.
Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / О.В.Дзера, Д.В. Боброва, А.С. Довгерт та ін. – 2-ге вид., допов. і перероб. — К:Юрінком Інтер, 2004. Кн. 2. – 640 с.
Цивільний кодекс України: Коментар / За заг. ред. Є. О. Харитонова, О. М. Калітенко. – Одеса: Юридична література, 2004. – 1112 с.
Цивільний кодекс України: науково-практичний коментар за заг. ред. Є.О. Харитонова, О.І. Харитонової, Н.Ю. Голубєвої, К.: Правова єдність., 2007. – 1140 с.

referat-ok.com.ua