1. Підготовка порівняльний аналіз міжнародних відносин в період французької революції та Наполеонівських війн в період Імперії

2. Дати характеристику Віденської системи міжнародних відносин та дослідити еволюцію політики європейських країн в першій половині XIX ст.

3. Розкрити значення та результати утворення національних держав у Західній Європі.

4. Дослідити витоги та значення близькосхідної кризи 1875-1878 рр.

5. Дати характеристику міжнародного становища в кінці XIX ст. – на початку XX ст. та дослідити причини та наслідки розколу Європи на воєнно–політичні блоки.

6. Проаналізувати значення завершення колоніального розподілу світу в останній третині XIX ст.

Список використаної літератури.

1. Підготовка порівняльний аналіз міжнародних відносин в період французької революції та Наполеонівських війн в період Імперії

Після Французької Революції 1789-1794 рр. відбулося остаточне зміцнення системи національних держав. Держава постулювала себе гарантом безпеки своїх громадян і тим часом розвивала націоналізм як чинник ствердження необхідності збігання єдності національної з політичною. Тобто затверджувалася теорія "політичної легітимності", за якою національна держава має право на існування лише тоді, коли кордони країни збігаються з етнічними її межами. Поряд з державою-нацією і закріпленням національного суверенітету в міжнародних відносинах закріплюється система політичної рівноваги – компроміс між принципами суверенітету і загального інтересу. У процесі функціонування Віденська система змушувала кожного з її учасників обмежувати свої експансіоністські наміри. Одним із головних засобів підтримки рівноваги були різноманітні види коаліцій.

Велика французька революція зруйнувала «тверезий та неупереджений» розрахунок співвідношення сил між основними міжнародними акторами. Її наслідком стала інкорпорація ідеологічного та національного елементів в структуру світового порядку, після чого на шляху вільного силового балансування з’явилися принципові перешкоди. Разом із ними прийшли тотальна мобілізація та підпорядкування суспільного життя військовим потребам. Дві тотальні війни ХХ ст. продемонстрували європейцям логічний підсумок такого розвитку.

Кінцева мета наполеонівської імперії полягала у знищенні Англії, завоюванні Європи та світовому пануванні Франції. Здійснити це можна було шляхом розгрому і знищення самостійності всіх великих держав Європи і, в кінцевому рахунку, найсильнішої з них -Росії. Далі він збирався йти на Індію, використавши російські війська як допоміжні сили.

Коли сили союзників увійшли до Європи, їм довелося мати справу з новими силами французів, які були набрані замість знищеної Великої армії. У 1813 р. у Пру сії, у містечку Бунцлау помер Кутузов. Відтепер у росіян не було полководця, який міг гідно заступити покійного фельдмаршала. У тому ж році відбулася битва під Лейпцигом, у якій з одного боку билися армії росіян, австрійців та прусаків, а з другого — французька армія. Битва тривала кілька днів. Бої точилися прямо на вулицях міста, яке Наполеон перетворив на свою укріплену позицію. Незважаючи на чисельну перевагу, союзники не змогли розбити ворога. Протягом довгого часу Наполеон зі своїми військами іноді дуже вдало чинив опір своїм ворогам, але врешті війна була програна. Французька буржуазія не бажала більше нести витрати від безкінечної війни, економічні та людські ресурси держави були значно підірвані. Врешті сили союзників вступили до Парижа. Наполеон був змушений зректися престолу. Його було відправлено у почесне заслання на острів Ельба, що в Середземному морі. Франція капітулювала. У ній було відновлено монархічний режим. На престолі всадовили останнього представника Бурбонів Людовика XVIII. На певний час у Франції запанувала політична реакція. Але економічні перетворення, які відбулися під час буржуазної революції, вже набули незворотного характеру. Тож реставрація Бурбонів була вкрай реакційним кроком, який ніяк не узгоджувався з економічними та соціальними реаліями того часу. Країна остаточно ступила на шлях буржуазного розвитку.

2. Дати характеристику Віденської системи міжнародних відносин та дослідити еволюцію політики європейських країн в першій половині XIX ст.

Міжнародні системи є найважливішим явищем міжнародних відносин, а їх еволюція – визначальним процесом, формою реалізації міжнародних відносин. Кожна міжнародна система є не чим іншим, як неформальною інституалізацією співвідношення сил між державами у відповідному просторово-часовому контексті.

Віденська система міжнародних відносин (Європейський концерт) – структура міждержавних відносин в Європі, яка склалась після війн Наполеона І (1799-1814,1815) і проіснувала з серйозними модифікаціями до Першої світової війни. Її принципи були закладені рішеннями Віденського конгресу (1814-1815 рр.) – першого загальноєвропейського, за виключенням Туреччини, мирного врегулювання. Ця система базувалась на спільній згоді найбільш могутніх європейських монархій відносно територіального і політичного статус-кво в Європі і виключала можливість появи одного безсумнівного лідера. Вона передбачала можливість колективного втручання в справи тих держав, яким загрожували революції, а також можливість дипломатичних консультацій з територіальних та інших проблем.

Віденська система мала певні основні характеристики та особливості. До цих фундаментальних характеристик можна віднести наступні:

1. Віденський конгрес відіграв ключову роль у формуванні стійкої парадигми відносин між провідними європейськими державами. Розпочалася епоха "європейського концерту" – балансу сил між європейськими державами. Європейський концерт базувався на спільній згоді великих держав, пентархії: Росії, Австрії, Пруссії, Франції, Великій Британії. Будь-яке загострення відносин між ними могло привести до руйнування міжнародної системи. Після Французької Революції 1789-1794 рр. відбулося остаточне зміцнення системи національних держав. Держава постулювала себе гарантом безпеки своїх громадян і тим часом розвивала націоналізм як чинник ствердження необхідності збігання єдності національної з політичною. Тобто затверджувалася теорія "політичної легітимності", за якою національна держава має право на існування лише тоді, коли кордони країни збігаються з етнічними її межами. Поряд з державою-нацією і закріпленням національного суверенітету в міжнародних відносинах закріплюється система політичної рівноваги – компроміс між принципами суверенітету і загального інтересу. У процесі функціонування Віденська система змушувала кожного з її учасників обмежувати свої експансіоністські наміри. Одним із головних засобів підтримки рівноваги були різноманітні види коаліцій.

2. На відміну від Вестфальської системи міжнародних відносин елементами Віденської системи виступали не тільки держави, а й коаліції держав.

3. Однією з основ європейського концерту став принцип підтримання балансу сил. Відповідальність за це покладалась на великі держави. Ця відповідальність реалізувалась через проведення великої кількості міжнародних конференцій для врегулювання проблем, що загрожували миру. Серед таких конференцій важливе значення мали Паризька конференція 1856 року, Лондонська конференція 1871 року, Берлінська конференція 1878 року.

Віденська система зафіксувала нову географічну карту Європи, нове співвідношення геополітичних сил. В основу цієї системи було покладено імперський принцип контролю географічного простору в межах колоніальних імперій. Під час Віденської системи остаточно сформувалися імперії: Британська (1876), Німецька (1871), Французька (сер. ХІХ ст.). У 1877 р. турецький султан узяв собі титул "Імператор османів". Росія стала імперією значно раніше, ще у 1721 р.

Особливості Віденської системи полягали не тільки у спільній зацікавленості збереження статус-кво, але й у різниці цивілізаційного й модернізаційного рівня його учасників. Велика Британія і Франція вже вступили у процес науково-технічного прогресу; Австрія і Пруссія у цій сфері значно відставали. Особливістю геополітичної реальності того часу стало те, що Росію, провідну державу Віденського конгресу, гаранта миру і стабільності в Європі, технічний прогрес взагалі ще майже не торкнувся.

3. Розкрити значення та результати утворення національних держав у Західній Європі

Європейський регіон найбільшого континенту світу — Євразії — останнім десятиріччям зазнав великих політичних та економічних змін. Донедавна на карті Європи існували дві великі групи країн, які значно відрізнялись за суспільно-політичним ладом та рівнем економічного розвитку. У вітчизняній літературі ці групи країн досі мали назву капіталістичних (сучасна назва — країни ринкової економіки) та соціалістичних (зараз застосовується назва "країни з плановим централізованим господарством") . До першої входили 29 країн, до другої — 9. Розпад СРСР і всього соціалістичного угруповання ускладнив політичну карту Європи, яка нині налічує 48 країн, з них — 29 — ринкового господарства (в тому числі сім країн-карликів) та 19 — постсоціалістичних країн.

Умовно сучасна Європа складається з двох великих субрегіонів — західного, до якого входять країни з ринковим господарством, та східного, що включає постсоціалістичні країни. На відміну від Західної Європи, яка розвивається під активним впливом інтеграції, Східна Європа переживає важкі часи політичної та суспільно-економічної дезінтеграції. Не тільки окремі постсоціалістичні країни намагаються "дистанціюватись" одна від одної, але розпадаються й окремі країни: СРСР, Югославія, а згодом — і ЧССР. Найменш вразливим виявився розпад ЧССР, що перетворилася на дві держави — Чехію та Словаччину — з мінімальними негативними наслідками для економік обох країн. Досить складний цей процес в колишньому СРСР, Ще складніший — у Югославії.

Таким чином, два субрегіони Європи розвиваються у двох протилежних напрямах — інтеграції на Заході та дезінтеграції на Сході. Проте саме Європа порівняно з іншими регіонами світу має найкращі передумови для розвитку загальноєвропейської інтеграції, єднання і взаємопов'язаного розвитку.

Геополітичне становище Європи сприяє її єдності — багаті природні ресурси, подібні риси історичного розвитку багатьох країн у минулому, відносна однорідність населення за етнічними та суспільно-політичними ознаками, що дає підстави говорити про "європейську ментальність" населення регіону. Але найважливішою ознакою розвитку Європи є активна господарська взаємодія країн регіону, які протягом багатьох років мали різний рівень і різні напрями розвитку, що залежало від суспільно-політичних подій, проте внутрішньорегіональні зв'язки переважали над міжрегіональними.

Англія продовжувала проводити енергійну, агресивну зовнішню політику, колоніальну за своєю спрямованістю, зокрема в Ірландії. Тривали пограбування заокеанських колоній. Для прискорення зростання капіталізму в Англії, буржуазний уряд у 1832 р. ухвалив закон про скасування рабства в колоніях, щоб замінити рабську працю найманими робітниками. Головну увагу було приділено завоюванню Індії, населення якої дорівнювало 300 мли і в 10 разів перевищувало кількість населення в Англії. Величезні території були захоплені в Бірмі, Пенджабі. Щоправда, в Афганістані війна скінчилася поразкою. Проте англійці продовжували завоювання Австралії, Нової Зеландії, поширювали свої володіння у Канаді. На середину XIX ст. Англія наближалася до зеніту своєї колоніальної та торговельно-промислової гегемонії.

За допомогою російської армії Німеччина звільнилася від французьких завойовників, але країна лишалася в кайданах абсолютизму та феодалізму. До складу німецького союзу входило 38 держав, в тому числі й вільні міста. Це була конфедерація формально незалежних та слабко пов'язаних між собою держав. Союзний сейм був утворений з уповноважених від окремих держав, а не народів. Після вигнання французів прусський король Фрідріх-Вільгельм III взяв відвертий курс на укріплення феодальної реакції. Помірковані буржуазні конституції були введені лише у трьох невеликих саксонських герцогствах. У решті ж панувало свавілля самодержців. Лише в Бадені, Вюртемберзі, Гессен-Дармштадті та Баварії дворянство було менш впливовим і набирала силу буржуазія. Та її лякливість вела до засилля реакції. Лише студентство було радикально налаштованою силою, у якої визрівали волелюбні мрії. Та у серпні 1819 р. уряд Меттерлінка почав розгром студентства під приводом боротьби з тероризмом. У цілому Німеччина лишалася землеробською країною, 3/4 населення якої займалося сільським господарством. Але вже було дозволено викуповування землі, що сприяло перебудові юнкерських інтересів на капіталістичний лад, хоча поміщицьке землеволодіння ще зберігалося.

У 30-40 pp. капіталістичний розвиток Німеччини помітно прискорився. Було скасовано митні бар'єри між німецькими державами. Було створено Німецький митний союз. Це привело до утворення національного внутрішнього ринку. Почалася промислова революція. Розвивається пароплавний транспорт, інтенсивно формуються капіталістичні відносини в цілому, найбільш розвинутою в економічному відношенні виявляється Пруссія. Триває формування робітничого класу. У 40-х роках він нараховував більше мільйона осіб. Становище робітників стрімко погіршувалося тим же порядком, що і в Англії чи Франції. Робочий день сягав 15-16 годин на добу при зовсім жебрацькій платні. Особливо тяжким було становище сілезьких ткачів. 4 червня 1844 р. ранком почалося їхнє беззбройне повстання, яке було жорстоко придушене військами. Це повстання викликало відчутний відгук по всій Німеччині. У цей період революційні ідеї завершують своє формування. У1847 р. тяжка криза різко загострила становище робітників. Карл-Фрідріх-Вільгельм IV відмовився прийняти конституцію. Ситуація надалі загострювалася. Німеччина опинилася на порозі революції.

4. Дослідити витоги та значення близькосхідної кризи 1875-1878 рр.

Значну тріщину дав Союз трьох імператорів у час близькосхідний кризи 1875-1878 рр.

В 1875 р. прийшло до повстання у Герцеговині і Боснії. Причиною невдоволення був фінансовий утиск з боку турків. Економічна криза примушувала Порту стягати безоглядно податки, а державці доходів допускалися усяких надуживань. Через те чоловіче населення вхопилося за зброю і почало війну з турками, а жінки, старі люди й діти з усяким скарбом утікали за границю до Австрії або Чорногорії. Турки, якими провадив султанський син Мухтар-паша, не змогли придушити повстання на самім початку, і сили повстанців зросли за допомогою добровільних із Сербії і Чорногорії.

За ініціативою австро-угорського міністра закордонних справ Андраші Австрія, Росія і Пруссія виступили перед Портою з нотою, в якій вимагали заспокоєння християнського населення. До цієї акції приєдналися також Франція й Італія, нарешті, й Англія, що не бажала поширення російських впливів на Балканах. У відповідь на ноту великий візир Махмуд-паша заявив від імені Порти готовність дати християнинам рівні права з магометанами, скасувати оренду податків, подбати про поліпшення господарського становища населення та ін. Султанський едикт обіцяв амністію повстанцям та емігрантам, скасування десятини на один рік й інших податків на два роки. Проте повстанці не хотіли скласти зброю і вимагали, щоб ці уступки гарантували європейські держави. Але між окремими урядами не було згоди щодо напряму політики, і їх інтервенція залишилася без практичних наслідків. Боротьба поширилася наново. Широку революційну пропаганду вела "Омладіна" ("Молодь"), товариство, що мало на меті об'єднання сербських земель.

У травні з'їхалися у Берліні представники союзу трьох імператорів — Бісмарк, Андраші і Горчаков, — і вирішили вислати до Порти т. зв. меморандум, з погрозою, що коли Туреччина не заведе порядку, то вони самі вживуть "успішних засобів". Цієї ноти не хотіла вже підписати Англія, що бачила явне змагання Росії до війни.

Виступ великодержав викликав у Туреччині грізну реакцію. Юрба, підбурена духовенством, почала нападати на християн, а врешті на вулиці вбито німецького і французького консулів. Причиною всього лиха вважали самого султана, що прихильно ставився до європейців. У травні 1876 р. його детронізували й убили, хоч офіціальна реляція донесла, що він сам відібрав собі життя.(№3,с.206) Новий султан Мурад V, людина нервово хвора, утримався тільки три місяці, а опісля престол дістав його брат Абдул-Хамід II (1876-1909). Тим часом проти Туреччини виступили болгари, а також Сербія і Чорногорія. Болгарське повстання турки відразу придушили, і турецькі охотники, "башибузуки", жорстокими способами приборкували болгарські села, так що по цілому світі пішли вісті про ці знущання. Не краще пішло й сербам, хоча у їх війську було немало російських офіцерів, а головне командування вів генерал Черняев. Турки йшли в бій з диким завзяттям і перемагали слов'ян.

Європейська дипломатія супроти цих подій не була одно згідна. Росія рішуче змагала до війни й мобілізувала своє військо в Бессарабії. Цар Александр бажав втягнути у війну Австрію й пропонував їй спільну окупацію балканських країн. Але Андраші погодився тільки на прихильну нейтральність. Бісмарк не хотів встрявати у балканську справу, бо не бачив у ній користі, що варта була "костей одного поморського гренадера". Франція й Італія були зайняті внутрішніми справами. Тільки Англія рішуче протиставилася російській імперіалістичній політиці і готова була стати в обороні Туреччини. Але турецькі жорстокості у Болгарії викликали в англійській опінії неприхильність до Порти. Наприкінці грудня 1876 р. європейські посли в Константинополі зібралися на "перед конференцію" і спільно поставили вимогу до Порти провести реформи в Болгарії, Боснії і Герцеговині, що мали бути проведені під наглядом європейської сторожі безпеченства, складеної з 6000 людей. У відповідь на те турецький уряд подав проект конституції, що передбачала рівноправність усіх громадян і парламент, спільний для всієї держави. Християнські дипломати признали цей проект недостатнім і виставили в ультимативній формі вимогу, щоб їх держави допущено до нагляду над адміністрацією. Коли Туреччина це відкинула, всі посли покинули Константинополь.

Це загострило протиріччя між Росією і Австро-Угорщиною, кожна з яких вважала Балкани сферою свого впливу. Німеччина, в свою чергу, підштовхувала Росію до війни з Туреччиною, сподіваючись тим самим розв'язати собі руки по відношенню до Франції.

5. Дати характеристику міжнародного становища в кінці XIX ст. – на початку XX ст. та дослідити причини та наслідки розколу Європи на воєнно–політичні блоки

На початку XX ст. світову цивілізацію охопила глобальна економічна криза, яка була неминучою складовою індустріальної стадії розвитку Західної цивілізації, що розпочалася ще у XIX ст. Швидкий розвиток ринкових відносин, технічний прогрес, загальний розвиток індустріального виробництва висуває західне суспільство на передові позиції у соціальному розвитку по відношенню до всього людства. Ринок споживання наповнюється товарами та послугами, які більш повно задовольняли потреби населення, але, разом із тим, подальша індустріалізація суспільства перетворювала працівників на простий придаток до конвеєра, верстата чи до технологічного процесу. Це надавало праці все більш колективного характеру, спричиняло нівелювання особистості людини, що виявилося у становленні феномену масової свідомості, витісненні індивідуальності, особистих інтересів людей, тобто призводило до втрати цінностей, на основі яких виникла і розвинулася гуманістична цивілізація Заходу.

У перше десятиліття XX ст. у світі склалося два ворогуючих між собою блоки найбільш розвинених капіталістичних держав, які стали учасницями Першої світової війни: Потрійний союз (1882 р.) у складі Німеччини, Австро-Угорщини та Італії, та, з другого боку, Антанта, до якої входили Англія, Франція та Росія (1904-1907 pp.). Лідерами цих блоків були, відповідно, Німеччина та Англія. Саме економічний та політичний конфлікт між лідерами блоків лежав в основі майбутньої світової воєнної пожежі.

Німеччина як європейський лідер промислового виробництва була незадоволена своїм геополітичним становищем.

Напередодні війни в усіх країнах різко посилилася пропаганда ідей шовінізму та мілітаризму. Країни, які досягли економічної переваги, повірили також у свою національну перевагу над рештою країн. Шовіністичні ідеї стають суттєвим компонентом офіційної ідеології на початку XX ст.

Одночасно велася підготовка до війни. Протягом останніх 20-ти років воєнні бюджети провідних країн зросли приблизно на 80%. Зростає оборонна промисловість. У цій галузі сукупна продукція Німеччини та Австро-Угорщини трохи поступалася країнам Антанти. Тому затяжна війна могла надати Антанті перевагу над Потрійним союзом. Виходячи з цього, германські стратеги стали розробляти плани бліцкригу, який передбачав блискавичний удар на Заході при одночасних стримуючих бойових діях на Сході. Пізніше планувалося розгромити й Росію. Та, у свою чергу, планувала одночасний наступ проти Німеччини та проти Австро-Угорщини силами 800 тис. солдатів.

6. Проаналізувати значення завершення колоніального розподілу світу в останній третині XIX ст.

Колоніальний розділ світу наприкінці минулого століття був насамперед розділом Африки. Якщо на початку 1870-х років колоніальні володіння складали лише кілька відсотків території Африканського материка, то до початку XX в. він був поділений майже цілком. На початку XX в., після англо-бурської війни 1899-1902 р., у Тропічній і Південній Африці суверенними вважалися дві держави: Ефіопія, що зуміла розгромити в 1896 р. італійську армію, послану для її завоювання, і Ліберія, заснована вихідцями з чорної Америки. Інша територія Тропічної і Південної Африки входила до складу європейських колоніальних імперій.

Протягом ХІХ — поч. XX ст. Британією, Францією, Німеччиною, Бельгією та Італією було колонізовано (крім уже існуючих португальських та іспанських володінь і Капської колонії, що під час наполеонівських війн у 1806 р. була захоплена Британією) майже 80 % території Африки.

Самими великими і багатими були володіння Великобританії. У південній і центральній частині континенту: Капская колонія, Натал, Бечуаналенд (нині — Ботсвана), Басутоленд (Лесото), Свазіленд, Південна Родезия (Зімбабве), Північна Родезия (Замбія). На сході: Кенія, Уганда, Занзібар, Британське Сомалі. На північному сході: Англо-Єгипетський Судан, що формально вважався співволодінням Англії і Єгипту. На заході: Нігерія, Сьерра-Леоне, Гамбія і Золотий Берег. В Індійському океані — острів Маврикій і Сейшельські острови.

Колоніальна імперія Франції по розмірах не уступала Британської, але населення її колоній було в кілька разів менше, а природні ресурси — бідніше.

Більшість французьких володінь знаходилося в Західній і Екваторіальній Африці і чималій частині їхньої території приходилася на Сахару, що прилягає до неї напівпустельну область Сахель і тропічні ліси: Французька Гвінея (нині – Гвінейська Республіка), Беріг Слоновой Кісти (Кот-д'ивуар), Верхня Вольта (Буркина Фасо), Дагомея (Бенін), Мавританія, Нігер, Сенегалта ін.

Але при цьому колоніальні володіння Німеччини були вельми невеликими. З усіх колоніальних володінь світу на її долю припадало всього 3,5% за територією та 2,3% за населенням. Разом із тим, населення самої Німеччини було найчисельнішим з усіх країн Західної Європи. її власні колоніальні зазіхання неминуче загострювали англо-німецькі, франко-німецькі та німецько-російські відносини. В галузі експорту продукції машинобудівництва в Латинській Америці та на Близькому Сході загострилися американо-німецькі торгові відносини. Тож ставала неминучою війна з метою перерозподілу сфер економічного та політичного впливу між наймогутнішими капіталістичними державами світу.

Перша світова війна була в чималому ступені сутичкою за переділ Африки, але на житті більшості африканських країн вона позначилася не особливо сильно. Воєнні дії велися лише на території німецьких колоній. Вони були завойовані військами Антанти і після війни за рішенням Ліги націй передані країнам Антанти як підмандатні території: Того і Камерун поділили між Великобританією і Францією, Німецька Південно-Західна Африка дісталася Південно-Африканському Союзу (ЮАС), частина Німецької Східної Африки — Руанда і Бурунді — була передана Бельгії, інша — Танганьїка — Великобританії. З придбанням Танганьїки збулася давня мрія англійських правлячих кіл: виникла суцільна смуга британських володінь від Кейптауна до Каїра.

Список використаної літератури

1. Кучменко Е. Історія міжнародних відносин першої половини ХХ ст.: Історико-політичне есе. — К. : ІПК ДСЗУ, 2007. — 370с.

2. Салабай В. Ф., Дудко І. Д., Чуб М. П., Борисенко М. В. Історія міжнародних відносин і зовнішньої політики ХХ-ХХІ ст.: Навч.- метод. посіб. для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т ім. Вадима Гетьмана. — К. : КНЕУ, 2006. — 200с.

3. Стрільчук Л. Історія міжнародних відносин: Метод. рек. та програма семінарських занять для студ. V курсу заочної форми навчання / Волинський держ. ун-т ім. Лесі Українки. Історичний факультет. Кафедра нової та новітньої історії зарубіжних країн. — Луцьк : Редакційно-видавничий відділ "Вежа" Волинського держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2003. — 43с.

4. Теорія та історія міжнародних відносин: Метод. вказівки / Одеська держ. юридична академія / М.О. Баймуратов (уклад.). — О. : АО БАХВА, 1998. — 123с.

5. Філіпенко А. С., Будкін В. С., Бутенко О. В., Вергун В. А., Гуменюк Б. І. Міжнародні економічні відносини: Історія міжнародних економічних відносин: Підручник для студ. екон. вузів і фак. / А.С. Філіпенко (відп.ред.). — К. : Либідь, 1992. — 191с.